Тези_Cимпозіум_ред

думку Р. Шульги, можна говорити також про те, що незмінним залишається іманентне наповнення культурних смислів – спрямованість на інтеграцію суспільства, на консолідацію дій його членів [4, 385].

Особливо гостро питання ціннісних пріоритетів та визначень постало в добу Постмодерну, для якої характерним є глобальне переосмислення всіх цінностей культури, її сенсів, уникнення будь-яких ціннісних ієрархій та авторитетів. У цій ситуації етнокультурні цінності підпали водночас як під нівеляцію і забуття, так і отримали реактуалізацію, зумовлену тотальним глобалізмом та пошуками усталеного опертя в ціннісно-екзистенційному вимірі. Загалом суспільство постмодерну характеризується занепадом ієрархічних інститутів і жорстких соціальних норм, а також розширенням сфери індивідуального вибору й участі. Найбільш показово цей період характеризується появою постматеріальних цінностей, які складають лише один аспект більш широкоохопного процесу культурних змін, що переформовує у людей індустріального суспільства наявні орієнтири стосовно влади, релігії, політики [2, 12]. Становлення постматеріальних цінностей, зумовлене зміною самосвідомості особи, має послугувати зміні мотивації поведінки в суспільстві, перегляду ціннісно-нормативних підстав соціальних взаємин у сучасній державі.

Література

1. Власенко Ф. П. Цінності інформаційного суспільства й розвиток сучасної особистості. Гуманітарний часопис. 2013. № 4. С. 56‒63.

2.Инглхарт Р. Постмодерн: меняющиеся ценности и изменяющиеся общества. Политические исследования. 1997. № 4. С.6–32.

3.Савостьянова М. В. Нові цінності постіндустріального суспільства. Вісник Житомирського державного університету. Випуск 59. Філософські науки. 2011. С. 9–13.

4.Шульга Р. Культура як просторі національного порозуміння. Українське суспільство: моніторинг соціальних змін: зб. наук. праць. Вип. 2 (16). Київ, 2015. С. 384–389.

Дерев’янко Катерина,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій Інституту практичної культурології та арт-менеджменту НАКККіМ

ОСВІТНІ НАПРЯМКИ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО РОЗВИТКУ ОСОБИСТОСТІ

Конкурентоспроможність країни визначає її місце у світовій економіці. Нещодавно вирішальне значення у розвитку мала конкурентоспроможність товарів та послуг. У 90-ті рр. ХХ ст. питання конкурентоспроможності підприємств, галузей та національних економік отримало нове значення, що визначається насамперед якістю робочої сили. Якісні ознаки робочої сили тісно пов’язані з поняттям людський капітал. У розвинутих країнах теорія людського капіталу стала ідеологічним підґрунтям концепції людського розвитку, тоді як в Україні до недавнього минулого теорії людського капіталу не приділялося достатньої уваги [3]. Формування сучасної ефективної моделi економічного зростання країни відбувається в умовах невідповiдності існуючого стану підготовки і розвитку персоналу технічному рiвню виробництва, що є притаманним переважній більшості підприємств України. Як свідчить практичний досвiд, недостатній рівень кваліфікації працівників стає стримуючим фактором при впровадженні нової технiки, реконструкції та оновленні виробництва, викликає гальмування термiнiв освоєння виробничих потужностей, призводе до значного матерiального збитку внаслідок зниження продуктивностi праці, наявності непродуктивних витрат i втрат робочого часу, погiршення якості продукцiї та експлуатації устаткування. Унаслідок цього реальні інвестиції не дають бажаної віддачі та стримують розвиток виробництва [4]. Саме тому в сучасних умовах виробництва відбувається постійне зростання вимог до квалiфiкаційного та освітнього рівня працівників, їх компетентностi, бо під впливом науково-технічного прогресу значно прискорюються процеси старiння реальної квалiфікації працівника, його професійних знань, вмінь i навичок [4].Також однією з причин актуалізації питань освіти, самовизначення і самореалізації є світові глобалізаційні процеси, що набирають дедалі більшого розмаху і змушують Україну, не відмовляючись від національних особливостей та інтересів, поділяти відповідні загальні ключові проблеми [1].

Основним напрямом модернізації освітньої системи має передбачати формування та створення умов для розвитку ринку інноваційних освітніх послуг шляхом сполучення різних форм і методів навчання, застосуванням сучасних інформаційних освітніх технологій [2]. Також потрібно враховувати, що форма донесення інформації повинна змінюватись враховуючи тенденції розвитку суспільства, так як сприйняття її людьми змінюються прямо пропорційно до прогресу засобів збереження та передачі інформації. Саме через вище зазначені проблеми компанія «Beauty HR Center» займається розробкою та впровадженням освітніх проектів із сучасними методами та формами роботи для підвищення ознайомлення та засвоєння на практиці навичок, які необхідні кожному керівнику бізнесу, інвестору, адміністратору, топ-менеджеру

31

індустрії краси. Так, наприклад, одним із кращих освітнім проектом став «WOW Beauty Forum. Салони краси майбутнього» в рамках міжнародної виставки «Estet Beauty Expo 2019». Отже, при управлінні підприємством важливу роль в його економічному розвитку відіграє людський капітал, адже від якості людського капіталу залежить розвиток і модернізація діяльності та виробництва підприємства. Під впливом глобалізаційних процесів підвищується рівень конкуренції, саме тому на сучасному етапі потрібно приділяти більшу увагу освіті працівників. Більш того, старі методи навчання вже не є ефективними, так як зі зміною соціально-технічного середовища і змінюється мислення людей. Саме тому модернізація освіти має стати одним із найголовніших завдань кожної організації, що включає в

навчання працівників.

Література

1.Линовицька О. Освіта як чинник соціокультурного розвитку особистості // Вища освіта України. 2011. № 2.

С. 20-26

2.Петрова І. Л. Модернізація освіти як фактор інноваційної праці // Науковий часопис НПУ імені М. П. Драгоманова. Серія 18: Економіка і право. 2014.

3.Близнюк В. В. Людський капітал як фактор економічного розвитку (еволюція методологічних підходів та сучасність) // Економіка і прогнозування 2005. № 2. С. 67—78.

4.Захарова О.В. Управління інвестуванням у людський капітал: методологія, оцінка, планування: монографія. Донецьк: «ДВНЗ ДонНТУ», 2010. 378 с.

Дичковський Степан,

кандидат педагогічних наук, доцент, директор Інституту практичної культурології та арт-менеджменту НАКККіМ

ВПРОВАДЖЕННЯ КОНЦЕПЦІЇ ТУРИСТИЧНОГО БРЕНДУ МІСТА

Сучасне посилення глобалізаційних процесів, що проявляється в інтенсивному розмиванні економічних та культурних кордонів між країнами, призводить до загострення міжнародної конкуренції країн. Країни вступають у жорстку конкурентну боротьбу за залучення іноземних інвестицій, ринки товарів та послуг, увагу туристів. Міжнародний туристичний ринок є важливим складником сучасних економічних відносин і є ареною боротьби туристичних брендів різних країн.

Під впливом глобалізації та соціокультурних зрушень спостерігається значне наростання темпів змінюваності факторів міжнародного ринкового середовища, що ускладнює прогнозування попиту на туристичних ринках. Розвиток транспортної інфраструктури, здешевлення та поширення авіатранспортних послуг, поширення інформаційних технологій і засобів зв’язку, формування єдиного інформаційного поля, підвищення рівня матеріального добробуту населення, розвиток соціальних програм у більшості розвинених кранах – це неповний перелік чинників, які призводять до популяризації міжнародного туризму та сприяють формуванню світового туристичного ринку.

У свідомості споживачів бренд території є певним символом, що має глибоке смислове навантаження, який можна описати конкретними продуктами, послугами, явищами, діяльністю, які на практиці повинні співпадати або принаймні наближатися до очікувань споживачів [1, 104]. Туристичний бренд України – це сформована у свідомості споживача послуг відпочинку сукупність уявлень, асоціацій, думок щодо пропозиції видів послуг, їх якості, місця розташування об’єктів інфраструктури, наявності при роднорекреаційних та культурно-пізнавальних ресурсів, оздоровчих властивостей територій та курортів, рівня розвитку мережевих структур, які впливають на мотивацію туристів відвідати Україну. Бренд ідентифікує сукупність комплексних рекреаційно-туристичних послуг, які об’єднані в конкретний ринковий продукт; територію, сприятливу для організації відпочинку; рівень обслуговування, властивий певній компанії [2, 151].

На думку більшості вчених, основу створення іміджу туристичного об'єкту становить його туристична привабливість, тому формування міжнародного туристичного бренду слід розпочати з процедури визначення та оцінки наявного туристичного потенціалу країни. Наступним етапом є сегментування міжнародного ринку туристичних послуг та відбір привабливих сегментів. Для визначення іміджу міжнародного туристичного бренду країни на обраних сегментах слід провести маркетингове дослідження наявних уявлень та переконань щодо туристич-ного бренду країни та дослідження споживчих цінностей, на основі яких слід формувати бренд країни. Використовуючи результати проведених досліджень, можна визначити пріоритетні напрями туристичної діяльності. На основі цього можливі створення формату міжнародного туристичного бренду країни і розроблення програм із реалізації стратегії формування туристичного бренду країни. Стратегія брендингу міста – це процес поетапного обґрунтованого прийняття рішень щодо просування його бренда. Стратегічний підхід до формування бренда міста повинен бути спрямований на його адаптацію до змін зовнішнього середовища. Запорука успіху міста – розробка такої стратегії, основні заходи якої оптимально відповідають зовнішнім умовам. Водночас стратегія брендингу – складова регіональної соціально-економічної стратегії, яка у свою чергу

32

пов’язана зі стратегією держави в цілому. Як відмічає В. М. Зайцева, активне просування політики регіонального розвитку та дотримання довгострокової регіональної стратегії базується на інтересі регіонів, а отже, суспільства в цілому [3, 54]. Розробка й запровадження інструментів стратегії формування позитивної інвестиційної та туристичної привабливості міста здійснюють у декілька етапів.

Цілями брендингу у туристичній сфері є: формування привабливого іміджу країни; пропаганда культури, особливостей історії, національного менталітету країни чи міста, де вироблено туристичні продукти чи надано послуги; створення та закріплення у свідомості споживачів образу туристичного товару чи послуги країни чи міста, де вони вироблені задля підтримання запланованого обсягу продажів; збільшення прибутків внаслідок поширення відомостей про унікальні якості туристичних товарів чи послуг, що впроваджуються за допомогою привабливого образу місця їхнього виготовлення чи надання.

Слід вказати, що у туризмі питання бренду та брендингу ще остаточно не усталені. Так, у класичному підручнику з туристичного маркетингу Ф. Котлера [4, 38] достатньо детально подано загальні відомості про бренд та брендинг стосовно сфери послуг. Бренд, за Ф. Котлером, – це назва, термін, знак, символ, рисунок або їх комбінація, що призначені для ідентифікації товарів та послуг певного виробника (продавця) для їх відмінності від подібних товарів конкурентів. Фірмова назва (brand name) – частина бренду, яку можна написати та прочитати, наприклад, Disneyland, Hilton, Club Med тощо. Фірмова марка (trademark) – бренд або його частина, що забезпечені правовим захистом та надають продавцю виключне право на використання бренду (фірмової назви, фірмової марки). Водночас у розділі, присвяченому маркетингу місць призначення (туристичних дестинацій), про брендинг не йдеться. У іншому підручнику цього ж автора під назвою «Маркетинг місць» (у співавторстві з К. Асплунд, І. Рейном, Д. Хайдером) цілий розділ присвячено формуванню та просуванню іміджу (образу) місця, але без зв’язку з брендом та брендингом, про які, на жаль, взагалі не згадується [5, 107].

У процесі аналізу здобутків країн у створенні туристичного бренду значної уваги також заслуговують логотипи (графічні зображення) та слогани (рекламні повідомлення), як важливі складові туристичного бренду країн. Вони резюмують інформацію, що відображає бренд, та ідентифікують його. У сфері туристичної індустрії такі маркетингові інструменти спрямовані на те, що пропонована дестинація задовольнить очікування туриста. Логотип та слоган повинні базуватись на надійних відомостях про ринок, статистичних даних та психологічних дослідженнях. Брендинг міст – досить новий напрямок діяльності. Тому окремі регіони стикнулися із низкою проблем вибору найбільш ефективних інструментів для брендингу. Міста, які успішно сформували свої бренди для підвищення їх привабливості для туристів, підтверджують важливість урахування різноманітних символів і факторів для формування в кінцевому результаті цілісного бренда міста і досягнення успіху в популяризації території.

Для забезпечення сталого розвитку міста важливе значення має створення його бренда на основі застосування стратегічного підходу. Брендинг міста для підвищення його привабливості для туристів здійснюють шляхом розробки відповідної стратегії. Її реалізація може відіграти важливу роль як основа ефективних методів керування територіями для їх розвитку з урахуванням потенціалу зростання привабливості території для туристів. Для формування бренду міста слід активно використовувати його культуру, історію, розташування, національні особливості тощо. Саме зі створення бренду міста розпочинається туристичний брендинг, за допомогою якого визначають унікальність вітчизняних туристичних ресурсів порівняно з конкурентами. Наявність позитивного бренда дозволить залучити зовнішні й активізувати внутрішні ресурси, підвищити якість життя, сформувати привабливий імідж території і зрештою підвищити конкурентоспроможність міста, у тому числі в туристичній галузі.

Література

1. Козирьов В.В. Територія та її бізнес-місія. Бренд території: економічна та психологічна сутність / В.В. Козирьов // Креативна економіка. – 2011. – No 2. – С. 100–104.

2.Безуглий І.В. Наукові аспекти формування рекреаційно-туристичного бренду України / І.В. Безуглий, І.Б. Рябов // Науковий вісник ЧДІЕУ. – 2013. – N. 3(19). – С. 148–157.

3.Зайцева, В. М. Формування стратегії сталого розвитку туризму / В. М. Зайцева // Вісн. Дніпропетр. ун-ту. Сер.: Менеджмент інновацій. – 2013. – Вип. 2. – С. 50–57.

4.Котлер Ф. Маркетинг. Гостеприимство. Туризм : учебник для вузов. 2-е изд. / Ф. Котлер, Дж. Боуэн, Дж. Мейкенз. – М. : ЮНИТИ-ДАНА, 2002. – 800 с.

5.Котлер Ф. Маркетинг мест. Привлечение предприятий, жителей и туристов в города, коммуны, регионы и страны Европы / Ф. Котлер, К. Асплунд, И. Рейн, Д. Хайдер. – СПб. : Стокгольмская школа экономики в СанктПетербурге, 2005. – 400 с.

33

Добіна Тетяна,

кандидат культурології, доцент кафедри управління персоналом та економіки праці Маріупольського інституту Міжрегіональної Академії управління персоналом

ПЕДАГОГІЧНА СПАДКОВІСТЬ ЯК ПОДОЛАННЯ ЕНТРОПІЙНИХ ЧИННИКІВ ПРОЦЕСІВ УКРАЇНСЬКОГО КУЛЬТУРОТВОРЕННЯ ПЕРШОЇ ПОЛОВИНИ ХХ СТОЛІТТЯ

Культурні зсуви, що відбувалися в першій половині ХХ ст., зокрема розвиток освіти, науки та мистецтва, призвели до активного формування нової генерації інтелігенції і були пов`язані з подоланням впливу ідеологічних обмежень та навантажень. Ця обставина помітно ускладнювала розвиток культурних процесів в Україні, вимагаючи відходу від національних традицій та підпорядковуючі їх ідеологічним штампам. Зазначений період в гуманітарно-історичному дискурсі виявився недостатньо дослідженим, а його культурно-мистецьке наповнення потребує абсолютно нового розкриття й осмислення. Існує думка, що це пов’язано з тими бурхливими революційними й політичними подіями та процесами, котрі не залишали місця для духовного й естетичного – в умовах екстремальної ентропії були призабуті ідеали та цінності в надрах системи культуротворення.

Процес навчання, виховання та професійної освіти, насамперед молоді, що відбувався в означений період, потребував формування, становлення та розвитку нової особистості і був тісно пов’язаний з якістю наявної культурно-просвітницької роботи. Проблемами утвердження нової системи освіти активно займалися не лише діячі, що опікувалися музичною культурою, а й представники інших видів мистецтва. Сьогодні очевидно, що у створенні системи музичних освітніх закладів не останню роль в українській культурі відіграв саме Б. Лятошинський. Наявні наукові аналітичні розробки, дисертації, монографії та інші присвячені постаті Б. Лятошинського публікації, розкривають зміст і високий фаховий рівень багатьох граней діяльності Б. Лятошинського, висвітлюють конкретні питання музичної мови і стилю його оригінальних творів. Число ж робіт, присвячених педагогічній діяльності Лятошинського, на жаль, обмежується лише спогадами його учнів [1; 2] та статтею М. Копиці «Борис Лятошинський. Педагогічна та суспільно-громадська діяльність» [3].

У зв'язку з цим, актуальність даної роботи вбачається в необхідності здійснення дослідження, котре має детально охопити внесок видатного діяча у розвиток музичної педагогіки. Тому метою є висвітлення педагогічного підґрунтя у подоланні ентропії українського культуротворення першої половини ХХ ст. Важливо підкреслити, що українська педагогіко-просвітницька еліта, до якої належав Б. Лятошинський, вважала доцільним в умовах кардинально змінюваного світосприйняття імплементувати глибинне оновлення ідеологічно-мистецького простору на засадах осягнення і збереження традицій і цінностей вітчизняної і світової культури. Лятошинський прагнув наблизитись до художніх висот російських, українських та європейських класиків, наслідуючи творчі канони і тенденції свого учителя Р. Глієра. Історично-документальна дійсність спільної роботи Р. Глієра і Б. Лятошинського безперечно має духовноповчальну цінність, хоча належно ще не усвідомлену як свідчення унікального рівня творчого наповнення людських взаємин. З цього матеріалізованого діалогу майже зримо постає вирішальна роль Майстравчителя у становленні й постійному вдосконаленні Б.Лятошинського як митця і педагога. Борис Лятошинський усвідомлював викладацьку стратегію Р. Глієра: «… наш учитель виховував нас належним чином в традиціях російської музичної класики, він ніколи не заважав нам набувати знань відповідно до наших прагнень» [4, 192], застосовуючи її в своєї викладацької системі. Цілком природньо, що зростання рівня майстерності молодого композитора відбувалось під впливом музичних смаків та викладацьких уподобань його вчителя, на чому наголошує й І. Белза: «Погляди та музичні смаки Р. Глієра набули великого значення у житті Бориса Миколайовича Лятошинського» [2, 8].

Унікальний характер творчих контактів з учнями-послідовниками, нажаль, з відомих причин, ще й дотепер не достатньо вивчений, а отже й не став надбанням загальної педагогічної науки. А за свідченням сучасників, він є не лише важливими штрихами до творчих портретів Р. Глієра-педагога та Б. Лятошинського-педагога, але й об’єктивним доповненням до історії культурно-мистецьких метаморфоз епохи перших десятиліть ХХ ст.

Слід додати, що в цьому творчому тандемі відчутно проявилась схожість, а радше спорідненість багатьох рис та ознак їхньої багатогранної діяльності – композиторської, виконавської, диригентської і особливо педагогічно-виховної. І це не випадковість, а логічні наслідки успадкування й переосмислення традицій старших поколінь спадкоємцем і послідовником Глієра, представником нових суспільнокультурних реалій.

Саме з ім'ям Лятошинського пов'язане становлення авторитетної композиторської школи, що знаменується оригінальним образно-символьним почерком і моральними поглядами на призначення митця.

34

Його учні були різні за віком і творчими спрямуваннями і знайшли себе як композитори і як музикознавці та вивели українську музичну культуру на світові простори. Неабияку вагу й практичне значення становить якість педагогічного спілкування і як засіб постійного підтвердження власного іміджу викладача і як доказ привабливості й затребуваності справи, якої навчається у вчителя цілий клас і не один рік. Численні відгуки й спогади свідчать про те, що Борис Миколайович зажди намагався бути не лише джерелом інформації для свого учня, але й пізнавати групу людей і кожну особистість індивідуально, щоб як найкраще організувати колективну діяльність і в той же час сприяти самоутвердженню кожного, хто довірив йому своє майбутнє в мистецькому морі знань, творів і конкурентної змагальності. Майстер розумів, що навчання і спілкування – це цілісний, але збагачений процес. Не замикаючись на інформаційній функції викладання, на знаннях та дидакції, він як педагог створював умови для обміну міркуваннями, емоціями, уявленнями і навіть настроями, формуючи у молодшого колеги впевненість і самостійність, ініціативність, ентузіазм тощо. Наголосимо, що Лятошинський-педагог, поєднував класичні принципи педагогічної теорії з елементами психології виховання, спираючись на знання природних законів оптимального психічного зростання творчого потенціалу і доречних амбіцій того чи іншого учня. У суперечливій ситуації, коли розвиток української культури відбувався в координатах ентропії, як у вимірах вимушеної невпорядкованості дисгармонії, хаотичності або невизначеності системи, вдалось відстежити певну культуротворчу традицію: не можна виховати зацікавленого багатогранного творчого діяча, якщо педагог не встановлює з учнем гармонійного психологічного контакту та довірливих взаємин для передачі своїх знань і досвіду, а залишається тільки академічним професіоналом, котрий тільки викладає, вимагає та перевіряє. З’ясовано, що загальний педагогічний стиль Б. Лятошинського склався на професійних принципах комплексної діяльності Р. Глієра, засади якої наснажували учня на актуалізацію традицій української музичної культури. Конструктивні ідеї і педагогічні зусилля Б. Лятошинського не були марними, а передались небайдужим талановитим учням наступних поколінь, котрі зберегли національну особливість і зробили їх значною складовою в системі розбудови процесу українського культуротворення.

Література

1.Аерова Ф. Наш Учитель: До 100-річчя Б. М. Лятошинського. Музика. 1995. № 1 (січ.–лют.). С. 11–12.

2.Бэлза И. Ф. Учитель. О музыкантах ХХ века. Избранные очерки. М.: Сов. композитор, 1979. С. 5–41.

3.Копиця М. Борис Лятошинський. Педагогічна та суспільно-громадська діяльність. Науковий вісник Національної музичної академії України імені П. І. Чайковського. До 100-річчя Київської консерваторії – НМАУ ім. П. І. Чайковського: Композитори і музикознавці Київської консерваторії (1923–1941 роки) / упоряд.: М. Скорик, О. Волосатих. Київ : НМАУ ім. П. І. Чайковського, 2015. Вип. 113. С. 24–37.

4.Лятошинский Б. Н. Воспоминания. Письма. Материалы : в 2 ч. / сост. и коммент. Л. Н. Грисенко. Киев : Музична Україна, 1986. Ч. 2 : Письма. Материалы. 243 с.

Донченко Ірина,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

ФЕСТИВАЛЬНИЙ РУХ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ КУЛЬТУРНИХ ПЕРЕТВОРЕНЬ

Нині дослідники зазначають про стрімкий розвиток фестивального руху у найрізноманітніших його формах, масштабах та тематичному розмаїтті. Хоча у культурному середовищі фестивалі з’явилися давно, і пройшли тривалий історичний шлях розвитку. Основне призначення фестивальної діяльності полягає у освоєнні, створенні, збереження, поширенні та подальшому розвитку культурних цінностей та сприянні соціалізації, інкультурації, міжкультурної комунікації [2]. Кожен фестиваль, який існує сьогодні в Україні, є складовою загальної культурної панорами країни, і формує її культурну ідентичність. Фестивалі, як частина мистецького ринку країни, вирішують певні соціокультурні завдання, а саме:

-відтворюють новітні зразки музичного мистецтва в Україні;

-розвивають традиції просвітництва і поширення національної культурної спадщини у світі;

-розширюють інформативні та творчі зв’язки між учасниками фестивалів;

-звертаються до окремих сторінок національної культури та історії;

-підтримують регіональну культуру як складову загальнонаціональної культури України;

-відроджують традиції меценатства [3].

Між тим, на думку Ю. Москвічової, під час мистецьких фестивалів відбувається активна взаємодія артиста і глядача. На відміну від окремих концертів саме фестиваль надає можливість, поєднавши в єдиному просторі широку аудиторію, долучитися до мистецтва, сприйняти й оцінити його, а іноді, навіть, взяти участь в творчому процесі. Фестивалі сприяють творчому спілкуванню, так як висловлюються нові ідеї, створюються нові проекти, учасники фестивалю отримують можливість обмінятись досвідом,

35

підвищити власний професійний рівень, як наслідок кожен фестиваль є потужним каталізатором креативного процесу [3]. Наприклад, у 2014 році Європейська асоціація фестивалів реалізувала проект «Європа підтримує фестивалі, фестивалі підтримують Європу» (EFFE), який став наслідком багаторічної співпраці з органами ЄС – Європейською Комісією та Європейським Парламентом. У рамках проекту були створені інформаційні та організаційні пункти (EFFE-хаби) в різних країнах, які брали участь у проекті. В Україні такий EFFE-Хаб було створено у 2016 році на основі недержавної організації Центр розвитку «Демократія через культуру» [1].

У свою чергу, впродовж липня - серпня 2018 року EFFE-Хаб-Україна провів опитування стосовно фестивальному руху, ресурсів культурної спадщини, туризму і розвитку громад. Метою опитування стало визначення готовності до співпраці фестивалів, туристичних організацій, громад та шляхи покращення співпраці між різними секторами і зацікавленими сторонами, а також міжнародного співробітництва. За даними дослідження було з’ясовано, що 93% місцевих громад вважають фестивалі важливим інструментом розвитку, а найбільш популярними виявилися музичні фестивалі, діапазон яких досить широкий, від аматорської, народної, популярної до класичної, авангардної і техно музики, а оптимальну тривалість фестивалю визначили 2-3 дні [1]. Проте слід відзначити, що на сьогодні всебічних аналітичних досліджень щодо фестивального руху в Україні, на жаль, немає. Згідно неофіційних даних, в Україні діють понад 1000 фестивалів, пов’язаних з мистецтвом і культурою. Втім невідомо, яка загальна кількість усіх фестивалів, яка їх пропорція, які незалежні, які мають комерційне спрямування тощо [1]. Отже, хоча нині і відзначається стрімкий розвиток фестивального руху, проте він потребує уваги мистецької спільноти, творчої ініціативи та державної підтримки.

Література

1.Дем’ян В., Буценко О. Роль мистецьких фестивалів у саморозвитку громад. Моніторинг практичних питань.

URL: demcult.org/rol-misteckikh-festivaliv-u-samoroz/ (дата звернення 15. 04. 2019).

2.Зеленська Л.М. Менеджмент мистецьких фестивальних проектів: інноваційні підходи // Креативні індустрії в сучасному культурному просторі : збірник матеріалів Міжнародної наук.-практ. конференції, Київ, 26 травня 2016 р. –

К. : НАКККіМ, 2016. – С. 68-71. (тези)

3.Москвічова Ю. О. Фестивально-конкурсний рух на Вінниччині: динаміка розвитку. URL: https://www.researchgate.net/.../304079801_FESTIVALNO (дата звернення 15. 04. 2019).

Дорошенко Тетяна,

студентка ІІ курсу кафедри практичної культурології та інформаційних комунікацій НАКККіМ

ПОНЯТТЯ СИМУЛЯКР У СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ

Наскрізна лінія досліджень у сфері культурології стосується, зокрема, нашого світосприйняття та світовідчуття. Плеяда французьких соціологів, філософів та культурологів епохи постмодернізму досліджувала як ми сприймаємо реальність та чи вона не є ілюзією для ока людини. Це питання різнобічно досліджували Ж. Батай, Ж.Делез, Ж.Дерріда, Ж.Бодрійяр, П.Клоссовскі. Поняття «симулякр» розпочинає своє «життя» з епохи Античності, оскільки тодішня філософія виходила з пошуку відповідності ідеї (ейдос) речі та її зразка (парадигмі). Платон у своєму діалозі «Софіст» пов'язує мистецтво з мімезисом і трактує про два види наслідування: копія, що стовідсодсотково відтворює образ оригіналу і копія, що навмисне спотворює їх, для того щоб виглядати правильніше. Філософ наводить приклад грецької скульптури, а саме, вона має височіти як на вершині, тобто глядачі мають дивитися тільки з належного кута як замислив автор. Таке явище і спотворює істину, тому що має виглядати саме так, як це потрібно скульптуру. Тит Лукрецій погоджувався із платонівским трактуванням, але також наголошував, що симулякри – це пізнавальні образи світу, тобто ми можемо і таким чином навчатись і розвиватись крізь призму фантазмів. Тому софісти створювали уявне знання і примарні подоби, а не образи, що відносились до істинних предметів.

У Новий час до поняття «симулякр» додається нове значення – це ілюзія, тобто симулювати або ж створювати видимість, спотворювати та викривляти реальність. Але надалі, це поняття входить у «темряву» інших соціальнокультурних справ. І тільки у ХХ столітті в добу постмодернізму філософи, культурологи та соціологи повертаються до цієї тематики, яка стає ключем для тогочасного мислення. Перше з чого починають, це зі зміни корінного трактування терміну. Тож на той момент створюється таке значення: симулякр – це пустий знак, що не має оригіналу, тобто він відірваний від реальності і втратив зв'язок з нею. Один з перших, хто відродив тенденцію досліджувати це поняття – французький соціолог та філософ Жорж Батай, який звертав увагу на те, що «Ми стараємося схопити в собі те, що залишається непідвладним словами, але схоплюємо лише самих себе». (Пер.авт.) [1, 48] Тобто є ідея, яка є оригіналом, а є копії-симулякри – це те, що ми хочемо сказати, те що ми висловлюємо і доносимо до інших людей. У статті Пьєра Клоссовскі

36

«Про симулякр в повідомленні Жоржа Батая» розглядається про те, що «Мова не виправдовує моїх сподівань, бо справа йшла так, що було необхідно висловити радість, то виражалося щось інше, не те, що я переживав» (Пер.авт.). Автор наголошував, що ми повідомляємо лише «жалюгідні висівки» того, що прагнемо висловити іншій людині. Взаєморозуміння це є обмін симулякрами, оскільки в обміні поняттями приховується причина нерозуміння того чи іншого. Тож будь-який жест, вчинок чи спонтанний прояв чогось, є більш вагомим, аніж понятійні слова.

Наступний філософ, хто почав досліджувати цю тематику був Жиль Делез, котрий подивився на «симулякр» з онтологічної сторони, на відміну від Жоржа Батая - з боку комунікації. У своїй праці «Платон і симулякри» Делез розкриває своє та платонівське трактування цього поняття. На його думку, копії та зображення є хорошими образами, бо мають подобу, як внутрішню так і духовну. Копія подібна Ідеї речі, а звідси випливає, що вона може бути претендентом на те, щоб відповідати об’єкту. [5, 229] «Симулякр - це не просто копія копії, це погана, деградована копія, яка втратила свій оригінал. З моральних міркувань її краще вигнати, видалити... Це диявольський образ, позбавлений подібності; або, скоріше, на противагу іконічному образу, він помістив подобу зовні, а живе відмінністю» [5, 161] Симулякри також претендують на роль точної копії, але не мають підстав для цього, тому що приховують відсутність схожості, що несуть внутрішній дисбаланс». [5, 229] Тож онтологічна відмінність двох «послідовників» оригіналу є те, що копія - це образ, забезпечений схожістю, подібністю, а симулякр - образ, позбавлений подібності. На переконання Дельоза, існує два способи прочитання світу, які фіксуються наступними фразами: «різниться тільки те, що подібне» і «тільки різне може бути подібне одне одному». З точки зору першої фрази, ми можемо мислити різне лише на основі ідеї попередньої тотожності (ідентичності), друга ж фраза закликає нас мислити тотожність як продукт відмінності. Перша встановлює світ як зображення, друга визначає світ як фантазм (симулякр). Найвагоміше визначення поняття «симулякр» та його застосування у різні сфери діяльності людини заклав французький культуролог і філософ-постмодерніст Жан Бодріяр. Найвидатніший твір «Симулякр та симуляція», де він трактує це поняття на початку, в епіграфі книги: «Симулякр – це зовсім не те, що приховує істину, це істина, яка приховує, що її немає. Симулякр істинний. Еклезіаст». Бодріяр акцентував увагу на тому, що «симулякр» - це знак, схема або модель, за яким нічого не стоїть. Автор нам пропонує розділити ланцюг існування симулякра на стадії його «розвитку»: штучне утворення, що заміняє собою реально існуючі предмети і відносини, деформуючи це навмисно; втрата зв’язку із реальним світом; заміна та маскування цієї відсутності реальності і спотворення; самодостатній чистий симулякр.

Людина настільки глибоко залучена у світ симулякрів, де неможливо відрізнити правду від вигадки, живе від неживого, пристрасть від імітації. Симулякрами може бути все: любов, інтимні стосунки, мистецтво, смерть, політика, економіка чи війна. Самодостатні знаки - симулякри - поглинули собою всі ті предмети, що ми називаємо «реальність» в звичному сенсі слова. У реальності постмодерного суспільства не можна чітко провести межу між «власне» реальним і «всього лише» фіктивним. Ця реальність зіткана з фікцій, і, навпаки, ці фікції стали єдиною реальністю. Людина стає симулякром і не може дати собі звіту в тому, чи дійсно він існує або через нього існують якісь сили, що формують його і викликають його до життя. Ми часто імітуємо життя, всяке часткове, чи не чисте і, в цьому сенсі, неповне існування - це завжди імітація. В ту секунду, коли я відчуваю себе добрим, ця доброта вже існує у вигляді імітації: всі говорять добрі слова, всі прагнуть бути добрими. Те ж саме відбувається, коли я хочу висловити думку про щось. Але немає в світі жодної обставини і жодної речі, про які вже не висловлено багато мудрих думок. Моя думка буде тільки імітацією мого розуму, моєї здатності оригінально мислити. Навколо люди добрі, всі розумні і віруючі і в водночас навколо стільки злості, дурості і відчаю. Звідси і все заповнюється симулякрами, які не можна відрізнити від істинних зразків. Бодріяр вказує, що ідея прогресу зникла, а прогрес продовжується; ідея багатства зникла, а виробництво існує; ідея політики зникла, але діячі продовжують свої «ігри». Смерть як симулякр: ніщо, навіть Бог, вважав Бодрійяр, жевріє більш, досягнувши свого кінця або смерті; зникнення відбувається у вигляді розмноження, зараження, насичення і прозорості, виснаження і винищення, через епідемію облуди, переходу у вторинне, удаване існування. Мистецтво як симулякр: критерій естетичності нині можна віднести майже до всіх явищ культури, повсякденного життя, промислових товарів, реклами. Наше суспільство досягло загальної естетизації завдяки засобам масової інформації, теорії інформації, відео. Таким чином, коли речі, знаки, дії звільняються від своїх ідей і концепцій, сутності і цінності - вони вступають на шлях безкінечного самовідтворення і множення симулякрів, на той час як сенс зникає. Тож наскрізна лінія такого поняття як «симулякр» з’явився ще в давнину, і пройшовши шлях такого трансформування здобув перемогу над нашою реальністю. Він виконує свою місію, не відкриваючись людству до кінця, в тому і його перевага над копіями, зображеннями, образами, фантазмами чи уявленнями.

Література

1.Батай Ж. Внутренний опыт С.-П., 1997, с.336 2.Бодрийяр Ж. Прозрачность зла. М., 2000. с.257

3.Бодрийяр Ж. Символический обмен и смерть. М., 2000. с. 387 4. Бодрийяр Ж. Симулякры и симуляция Тула, 2013. с. 204. 5.Делёз Ж. Различие и повторение С-П., 1998, с. 384

37

6.Делёз Ж. Платон и симулякр Интенциональность и текстуальность. Философская мысль Франции 20 века.

Томск, 1998.

7.Делёз Ж. Логика смысла. М. Екатеринбург, 1998, с. 371 8.Деррида Ж. Позиции. Киев. Д. Л., 1996. с. 192

9.Зенкин С.Н. Интеллектуальный язык эпохи. История идей, история слов М., 2011, с.192

10.Клоссовски П. О симулякре в сообщении Жоржа Батая, 1994

11.Клоссовски П. Танатография эроса: Жорж Батай и французская мысль середины XX века СПб., 1994, с.346

Дуденко Ірина,

студентка магістратури кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

СОЦІОКУЛЬТУРНА СКЛАДОВА ВОЛОНТЕРСЬКОЇ ДІЯЛЬНОСТІ В УКРАЇНІ

Нині волонтерська діяльність являє собою фундамент громадянського суспільства, так як без участі волонтерів важко уявити громадські організації й благодійність взагалі. Без волонтерів бракує енергії для будівництва суспільства, не вистачає сил і часу на людей, які потребують допомоги, не достатньо творчого потенціалу для розв’язання соціальних проблем. Волонтер (від лат. «voluntarius» – воля, бажання, від англ. «voluntary» – добровільний, доброволець, йти добровільно) – це особа, яка за власним бажанням допомагає іншим. У багатьох словниках термін «волонтер» часто трактується як «особа, яка добровільно поступила на військову службу». Нині волонтерство пов’язане не тільки із військовою службою, воно розвивається, орієнтуючись на надання допомоги усім, хто її потребує.

Як суспільний рух волонтерство виникло на Заході, а першими волонтерами були самаритяни, які надавали допомогу усім, хто її потребував. Більш впевнено можна говорити про виникнення волонтерства вже з середини ХІХ століття. Між тим, 1859 рік вважається роком виникнення волонтерського руху у світі. Саме в цей період Анрі Дюран, відомий французький письменник-журналіст, вражений наслідками кривавої битви при Сольферіно, запропонував створити Червоний Хрест – організацію, яка б працювала на волонтерських засадах і надавала першу медичну допомогу полоненим та пораненим. Принципами, сформульованими Анрі Дюраном, керуються волонтерські організації усього світу [1]. Втім, деякі дослідники виокремлюють ХХ ст. як головну віху в розвитку волонтерського руху. У Європі після закінчення Першої світової війни з’явилися люди, готові надавати допомогу постраждалим у війні. Саме в цей час були створені перші волонтерські організації. Було засновано Координаційний комітет міжнародної волонтерської служби (CCIVS) під егідою ЮНЕСКО зі штаб-квартирою у Парижі.

Про волонтерський рух в Україні сьогодні з захопленням говорять у багатьох країнах світу, називаючи це явище унікальним. Розквіт волонтерської діяльності у нас припав на час Революції Гідності і початок війни на Донбасі, а у надзвичайно складний період саме цей рух об’єднав суспільство.

На сучасному етапі розвитку українського суспільства відбуваються глобальні соціальні, економічні, політичні та культурні зміни, але в той же час активно розвивається і пропагується соціокультурний феномен волонтерства, добровільної праці. З перших років незалежності в Україні волонтерство оживає і починає розвиватись, а початком цього процесу вважається 1992 рік, коли створюється служба «Телефон довіри», в якій працювали виключно волонтери. Згодом виникають організації, що реалізовують різні соціальні проекти допомоги важкохворим, багатодітним сім’ям, одиноким людям похилого віку, інвалідам. Активно розвивається напрям боротьби з розповсюдженням СНІДу та допомоги наркозалежним. Попри те в цілому до 2014 року волонтерський рух в Україні розвивався досить слабо, у порівнянні з іншими країнами світу. Згідно рейтингу World Giving Index в 2010 році Україна займала лише 150 місце (тільки 5 процентів населення було залучено до волонтерської роботи) [3].

Але Революція Гідності, анексія Криму та війна на Донбасі все змінили. Саме завдяки волонтерам в 2014 році країна зберегла свій суверенітет. Без волонтерів не було б і Майдану, так як кожну добу на Хрещатик добровільно, за покликом душі приїздили і приходили тисячі містян, готових надати безкоштовну допомогу мітингувальникам. Волонтери взяли на себе велику частину роботи з облаштування комфортного перебування людей на Майдані. Вони організовували польові кухні, встановлювали намети, надавали необхідну інформацію. Волонтерами ставали також і професіонали – медики, юристи, психологи – що прагнули фахово допомогти однодумцям. За лічені дні виникли десятки волонтерських ініціатив та Інтернет-проектів, а саме «#єврохостел» (допомога по розміщенню протестувальників в квартирах киян), «Євромайдан. SOS», «Майдан. Медик»[3]. Можливо, найбільш значущим результатом Революції Гідності, крім усвідомлення українцями необхідності побудови національної держави, стало виникнення волонтерського руху – важливої складової громадянського суспільства і головної рушійної сили реформування країни. Після анексії Криму і початку війни на Донбасі волонтерство піднялось на найвищий рівень розвитку за весь час незалежності України. Отже, волонтерська діяльність – це не тільки явище учасного світу, коріння його закладені в традиціях та народних звичаях багатьох країн. Волонтерство це – конкретна практична діяльність великої кількості людей, які реалізують власні ідеї,

38

наміри, плани і попри всі складнощі сьогодення його мотиви і функції залишаються незмінними, а саме бажання допомагати нужденним.

Література

1.Бондаренко З. П. Доброчинність та волонтерство як веління часу / Думки, підказані серцем. Ідея та заг. ред. М.В. Полякова; авт.-упоряд. В.В. Іваненко, Н.П. Олійник. Д.: Вид-во ДНУ, 2011. С. 70-81.

2.Лях Т. Л. Методика організації волонтерських груп: [навч. посіб.]. К.: Київський університет ім. Бориса Грінченка, 2010. 160 с.

3.Матяш М. Українське волонтерство – явище унікальне.

URL: https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2324579-ukrainske-volonterstvo-avise-unikalne-jomu-zavdacuemo- suverenitetom.html (дата звернення 15.04. 2019).

4.Про волонтерську діяльність: Закон України від 19 квітня 2011 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2011 р.

№42. – стор. 1842. С. 435.

Дячук Валентина,

кандидат культурології, доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККІМ

ФАКТОРИ ВПЛИВУ НА ФОРМУВАННЯ СОЦІОКУЛЬТУРНОЇ АКТИВНОСТІ ЛЮДЕЙ

Політичні, соціокультурні, духовні і економічні зміни, які відбуваються в Україні, в кінцевому рахунку привели до того, що суспільство перейшло від відносно стабільної, передбаченої фази свого розвитку до динамічного і непередбачуваного розвитку подій. Цей перехід можна трактувати по-різному, в залежності від ідеологічної позиції тої чи іншої людини: як перехід від тоталітарної держави до держави демократичної, від планової економіки до ринкової, від соціалізму до реставрації капіталізму в найгіршому розумінні потяття «олігархічно награбованого капіталу».

Суть цього переходу дозволяє зробити однозначні висновки — на зміну монопольної ідеології в суспільстві прийшли плюралістичні довільно вибрані ідеології; на зміну єдиної, соціалістичної за змістом і національної за формою культури прийшло розуміння сутності плюралістичних існуючих культур. Соціальнокультурна діяльність українців здійснюється в умовах акцентованого політичного, соціально-економічного, національно-етнічного, духовного розділу суспільства. Ця діяльність виділяється глибокою особистою спрямованістю, оскільки несе в собі індивідуальні риси, які підкреслюють біологічну, соціально-психологічну структуру людини і може здійснюватись як індивідуально, так і колективно. Їй притаманна цілеспрямованість. Розглядаючи основні риси соціально-культурної діяльності, особливо виділимо її гуманістичний, культурологічний, розвиваючий характер, поскільки в своїй основі вона має культурні цілі. У сучасному світі культура перестає бути тільки цінністю, чимось винятково позитивним щодо її творця — людини. Вона починає розглядатись і як щось штучне, зовнішнє стосовно людини, навіть вороже її індивідуальній свободі, втаємниченому внутрішньому світу. Причини такого ставлення до культури, на думку Г. Зіммеля (1858— 1918), полягають у відсутності ідеї, здатної об'єднати суспільство, як це було в епоху античності (ідея буття), середньовіччя (ідея Бога), Відродження (поняття природи) чи Просвітництва (поняття законів природи). Тому, як вважає Зіммель, новою парадигмою, здатною об'єднати світ духовної культури епохи, є поняття життя як своєрідного центра світобудови: «звідти йде шлях, з одного боку, до душі і Я, а з іншого — до ідеї, Космосу, Абсолюту». Ідея життя в системі культури, згідно з В. Дільтеєм (1833—1911), взагалі мусить протистояти раціоналізму, доведеному Гегелем до абсолюту, і тому неодмінно спрямованому в минуле. «На місце загального гегелівського розуму, — писав Дільтей, — приходить життя в його цілісності, переживанні, розумінні, історичний життєвий взаємозв'язок, сила ірраціонального в ньому» [1, 256].

Першим аргументовано підійшов до проблеми кризи культури, звернув увагу на вулканічне підґрунтя історії, розсіяв загрозливі ілюзії її лінійного прогресу німецький культурфілософ О. Шпенглер, праця якого «Занепад Європи» стала подією в Європі. І річ не тільки в розвинутій ним ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності (роздільності) локальних культур. Як відомо, принцип культурноісторичного коловороту був обґрунтований задовго до нього («цикли вічних перевтілень» давньогрецьких філософів, космологія Чжоу Яня, пізніші вчення Д. Віко, Й.-Г. Гердера, М. Данилевського тощо). Однак Шпенглер, на відміну від своїх філософських попередників, абсолютизує цю ідею, обертаючи самобутність культурного розвитку на повну його відокремленість, вибудовуючи всеосяжну культурно-історичну концепцію, пафос якої — безвихідний колообіг історії та неминуча загибель культур. Та все ж проблема кризи культури в сучасній філософії культури є однією з провідних. До неї апелюють К. Ясперс, А. Швейцер, Л. Клагес та багато інших. Все активніше постають питання надмірної ідеалізації культури, апеляція до небезпеки, породженої самою культурою, яка загрожує як самій культурі, так людині, що її створила. Джерелом такої небезпеки є те, що становить основу будь-якої культурної творчості, - влада над сущим. В останні десятиліття влада над сущимприродоюлюдьми невпинно зростає, а міра відповідальності якість совісті, сила характеру не встигають за темпами такого зростання. І це за відсутності влади над своєю владою. Людина вільна і може за власним бажанням використати свою владу. Це означає, що вона може скористатися

39

владою як на добро, так і зло. Гарантії правильного використання немає. Наявна лише вірогідність того, що свобода зробить правильний вибір, що добра воля стан складовою душі, характеру тощо. Однак реально людина не готова до зростання її влади. Немає і дієвої етики користування владою, як не існує системи її виховання.

Неухильно зникає властиве людині співчутливе ставлення до ближніх. Натомість проростають у різноманітних формах індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість до людей, що вже не сприймається як форма невихованості, грубощів, а кваліфікується як світська поведінка. Тобто людина втрачає почуття родинності до подібних собі, а відтак стає на шлях антигуманності. Зникнення відчуття, що будь-яка людина хоч певною мірою небайдужа як людина, розхитує засади культури. Порятунок культури є одночасно порятунком людини, і навпаки: порятунок культури людина мусить почати із себе, ставши на шлях доброчесності. Головною її чеснотою має стати серйозність і серйозне бажання реальності, а не вдаваної правди, бажання знати справжню суть справи, що часто маскується пропагандистськими просторікуваннями про прогрес і освоєння природи. Серед таких чеснот - духовна особиста хоробрість, здатна протистояти хаосу, що проростає в людському творенні; аскеза як форма подолання самого себе, володіння самим собою, що дає змогу бути господарем своєї влади. Аскеза формує мужність, необхідну для справжньої хоробрості, розвінчання удаваного героїзму, в спалахах якого людина часто приносить себе в жертву. Синтез цих духовних надбань, за Гардіні, сформує духовне мистецтво управління, що здійснює владу над владою, знаходить усьому свою міру і серед напруженої праці та боротьби створює для людини простір, в якому вона може жити гідно і радісно [2, 43-45]. Задіяні в соціально-культурній сфері державні, громадські структури поволі звільняються від невластивих їм функцій і концентрують свої зусилля на розвитку і розповсюдженні культури, соціально-культурної сфери, організації культурного спілкування і культурного відпочинку населення. Але при цьому розуміється, що вони одночасно спрямовані на формування суспільної свідомості, на виховання молоді і дорослих в дусі суспільних цінностей, гуманізму, демократичних ідеалів. Ми підкреслюємо об'єктивну зумовленість функцій соціально-культурної діяльності, які в своєму змісті відображають конкретні спрямування і сторони діяльності як окремих людей так і соціальних інститутів, спільнот, рухів. Функції соціально-культурної діяльності допускають максимальний розвиток самостійності, підприємництва населення. Інтерес зумовлює ефективність процесів взаємонавчання і взаємовиховання, формування суспільної думки, соціально-культурної активності людей. Слід також підкреслити, що в процесі моделювання системи елементів національної (української) культури між Сходом і Заходом України склались значні відмінності. Якщо для громадян східного регіону, порівняно з західним, характерне особливе акцентування на такій його складовій, як музичне мистецтво (42%), то для західного – важливішими першоелементами є "мова” (69%), "історія” (63,9%) та "релігія” (45%).

Разом з погіршенням матеріального і соціального стану населення відбуваються якісні зміни в структурі вільного часу, методах та засобах залучення населення до проведення дозвілля. Вивільнення частки загальнодобового часу, в тому числі і в зв'язку з зростанням повного, а особливо – часткового безробіття, не призвело до реального збільшення обсягу часу дозвілля. Навпаки, спостерігається тенденція його значного скорочення. Це явище пов'язане з причинами соціального характеру, адже перерозподіл вільного часу пов'язаний зі збільшенням затрат часу на сферу комерції, гендлю, боротьбу за фізичне та соціальне виживання.

Відбувається також деструкція вільного часу. Це явище пов'язане із скороченням часу, який відводиться на естетичні та художні заняття. Паралельно зростає час на засвоєння актуалізованих у масовій свідомості за допомогою засобів масової інформації зразків популярної американізованої культури (яку, до речі, європейці сприймають як руйнівну). Рештки вільного часу витрачаються на опанування дозвіллєвих зразків західного стилю життя, мислення та поведінки (відвідування презентацій, виставок, барів, нічних клубів, казіно тощо). Участь у них носить переважно споживацький характер. Тенденція до споживацтва яскраво виявляє себе у сфері дозвілля, формується як нова суспільна цінність, а для значної частини людей стає метою і змістом життя. Населення все більше усвідомлює інструментально – прагматичну цінність і значення культури як засобу успішності пристосування та кар'єри в нових умовах. Зростає потреба в престижно – статусному засвоєнні культури шляхом використання в основному західних норм і культурних зразків. В нових умовах складається ситуація, за якої об'єктивно утворюються суперечності між державною культурною політикою в сфері дозвілля і реальними духовними прагненнями населення, особливо молоді. Пріоритетом державної культурної політики стає проголошення національної культури як провідної в системі загальнолюдських цінностей. В той же час, відбувається активізація західноорієнтованих, споживацьких культурно – дозвіллєвих установок населення, значною мірою націлених на освоєння комерціалізованої західної масової культури. Ця тенденція стає на заваді становленню національних основ сучасної української культури, призводить до її денаціоналізації, складає основу суперечливої, конфліктної ситуації в площині культурно-дозвіллєвої діяльності.

Література

1.Дильтей В. Воззрение на мир и исследование человека со времен Возрождения и Реформации.\В.Дильтей[пер. с нем. М.И.Левина]-М.-Иерусалим: Университетская книга, Мосты культуры. -2000.-256 с.

40