Тези_Cимпозіум_ред

може отримати інформацію про ресурси ЕБ, використовуючи загальнодоступний сайт і каталог ЕБ, а також переглянути повнотекстові документи.

ЕБ НБУ ім. Ярослава Мудрого створюється з використанням сучасних технічних засобів і відповідного програмного забезпечення. Книги відображаються у форматах PDF, JPEG. Станом на 26.04.2019 р. кількість документів в ЕБ – 10 293. Візитів користувачів до ЕБ за місяць в середньому близько

190 тис. [2].

Формування ЕБ в НБУ ім. Ярослава Мудрого забезпечено комплектом регламентуючих документів: прийнято Положення про електронну бібліотеку, розроблено Профіль комплектування електронної бібліотеки «Культура України» [3], затверджено Положення про відділ електронної бібліотеки, посадові інструкції завідувача відділу, бібліографів та бібліотекарів.

Для забезпечення найбільш широкого доступу до ЕБ прийнято важливе рішення: ресурси ЕБ, термін дії авторського права на які закінчився і які перейшли у суспільне надбання, надаються у вільному доступі на сайті НБУ ім. Ярослава Мудрого.

На першому етапі було розроблено концепцію ЕБ, її структуру, програмне забезпечення, сайт, профіль комплектування фонду; технологію створення та обробки документів, типові договори.

Доступ до ЕБ здійснюється на окремому сайті: http://elib.nplu.org/, який було відкрито 3 лютого 2011 р. Сайт розроблено працівниками НБУ ім. Ярослава Мудрого. Він має ергономічний інтерфейс, зрозумілий та простий сервіс. На ньому розміщено електронні аналоги друкованих видань та творів образотворчого мистецтва, які відповідають темі «Культура України».

ЕБ «Культура України» органічно входить до системи електронних ресурсів бібліотеки. По-перше, вона пов’язана з електронним каталогом, за допомогою якого можна перейти до ресурсів ЕБ. По-друге, є частиною Зведеного каталогу оцифрованих видань – інтегрованого інформаційного ресурсу, що містить інформацію про цифровий контент вироблений публічними бібліотеками України.

Література

1.Бакан С. Ф. Електронна бібліотека «Культура України» : здобутки та нові напрями діяльності. Б-ка і книга в контексті часу : зб. наук. ст. VII Всеукр. наук.-практ. конф. Київ, 2013. С. 6–12.

2.Культура України : електронна бібліотека [Електронний ресурс]. Нац. б-ка України імені Ярослава Мудрого.

URL: http://elib.nplu.org (дата звернення: 26.04.2019).

3.Профіль комплектування електронної бібліотеки «Культура України» / ДЗ «Нац. парлам. б-ка України».

Київ, 2010. 8 с.

Лісова Ірина,

аспірантка НАКККіМ, провідний бібліотекар Національної бібліотеки України імені Ярослава Мудрого

МОНАСТИРСЬКІ БІБЛІОТЕКИ В СОЦІОКУЛЬТУРНОМУ ПРОСТОРІ УКРАЇНИ ХІ-ХVII СТ.

Монастирі в усі часи були причетні до творення культурного та інтелектуального духу історичних епох. Стародруки, що зберігаються у фондах сучасних бібліотек, є цінним джерелом для багатогалузевих наукових досліджень, у тому числі й з історії культури. Монастирі мали істотний вплив як на громадське і соціальнополітичне, так і на національно-культурне життя в Україні, ведучи літописи та переписуючи книги.

У ХІ ст. монастирі відіграють важливу роль у розповсюдженні грамоти й освіти. Статут монастирів передбачав посаду книгозберігача і зобов’язував монахів читати книги. До татаро-монгольської навали в Київській Русі існувало майже 70 монастирів із бібліотеками, фонди яких нараховували лише богослужбової літератури понад 90 тисяч назв. Збираючи і розповсюджуючи в першу чергу релігійну літературу, монастирські бібліотеки одночасно були і центрами світської літератури. В їхніх фондах зберігалися твори діячів церкви, псалтирі, служебники, молитовники, література з вітчизняної історії – староруські літописи, історичні пісні та сказання, повісті про великих князів, історію міст і монастирів. Книжкові фонди монастирських бібліотек поповнювалися за рахунок обміну книгами з бібліотеками інших монастирів, внесків князів, бояр, духовенства. Іноді книги для монастирських бібліотек переписувалися або привозилися з-за кордону. Найбільша з бібліотек Київської Русі (заснована 1037 р. Ярославом Мудрим) знаходилася у Софійському соборі. Князь створював бібліотеку протягом 17 років. Саме створював, а не збирав, оскільки кожну книгу доводилося перекладати з грецької, болгарської або інших мов, а потім переписувати і переплітати. В результаті вдалося виготовити майже тисячу книг. Кожна рукописна книга була справжнім витвором мистецтва. Спочатку бібліотека Софійського собору складалася виключно з церковної літератури,

361

але з часом у ній з’являються книги з астрономії, географії, історії, філософії, юридичні трактати, публіцистика. Організація бібліотеки при Софійському соборі – велика культурно-історична подія, що свідчить про існування у той час великої кількості бібліотек на Русі.

Монголо-татарська навала і князівські міжусобиці призвели до руйнації бібліотечних зібрань, унаслідок чого залишилися лічені екземпляри Софійської бібліотеки. Книги, що виходили з майстерень Софійського собору, стали основою для інших бібліотек, зокрема бібліотеки Печерського монастиря, яка з кінця ХІ ст. стала найбільшим центром культурного життя Київської Русі. Від заснування Антонієм і Феодосієм монастир стає відомий як місце переписування і виготовлення богослужбових книг. Бібліотека Києво-Печерського монастиря здебільшого складалася з творів іноземних авторів, перекладених на давньоруську мову. Але з часом, дедалі більшої ваги набувають твори оригінальні. За часів архімандрита Є. Плетинецького (1599 –1624 рр.) кількість книг постійно зростає. У XVII ст. бібліотека мала спеціальне приміщення, в якому розташовувався книжковий фонд. Під час великої пожежі 1718 р. він майже увесь згорів. Для відновлення бібліотеки докладено багато зусиль та все ж велика кількість давніх документів була втрачена.

Відома також бібліотека Києво-Михайлівського монастиря. Її рукописний каталог містить відомості про 70 стародруків. У фондах бібліотеки Михайлівського монастиря були такі церковнослов’янські стародруки: «Часословець», надрукований у Кракові Ш.Фіолем (1491 р.), «Служебник» –друкарня Мамоничів (1583 р.), «Євангеліє учительне» – Києво-Печерська Лавра (1637 р.).

У Західній Україні зі створенням Галицько-Волинського князівства також починається активне поширення книжкової культури. При дворі князя Володимира Васильковича, що проявив себе як блискучий дипломат, виважений державний діяч, стратег і покровитель вітчизняної книжності, створено потужний осередок давньоукраїнської книжності. До його складу входили скрипторій і бібліотека. Проте, нині наукові праці містять лише побіжні згадки про бібліотеку Володимира Васильовича [6, 35]. Галицько-Волинський літопис подає опис книг, подарованих князем храмам та монастирям та надає інформацію про книги, що були у його бібліотеці.

Визначну роль в історії української культури, зокрема писемної, відіграв Почаївський монастир, бібліотекою якого було налагоджене переписування книг. Славився монастир і своїм друкарством.

Існувала бібліотека і в Дерманському монастирі, заснованому у XV ст. князем Василем Федоровичем Красним (гарним). Його управителем протягом 1575–1576 рр. був І. Федоров. У 1602 р. князь засновує у Дерманському монастирі культурно-освітній центр. Монастир виріс у великий осередок української культури на Волині з бібліотекою рукописних і друкованих книг. Перлинами дерманського зібрання були стародавні слов’янські рукописи: «Поученія» та Євангеліє, рукопис московського походження «Бесіди Іоанна Златоуста на Євангеліє від Матфея» у перекладі Силуяна, подаровані монастирю князем К. Острозьким. Зберігалися тут і примірники книг, виданих у монастирі. У рукописному каталозі бібліотеки Дерманського монастиря 1791 р. наведені описи 381 книги [9, 221]. В бібліотеці також зберігалися книги, що належали М. Смотрицькому, який у 1627 р. посів місце настоятеля Дерманського монастиря.

Після 200-літнього перебування під владою кочовиків Україна перейшла до складу Великого Князівства Литовського, а пізніше – Речі Посполитої. Разом із занепадом державності занепадає і культура книгозбирання. Книги створюються лише на замовлення князів або наближених до них осіб для приватних зібрань, з яких пізніше формуються нові бібліотеки. Власні книжкові зібрання мали не лише монастирі, але й окремі діячі давньої Русі. Серед них можна назвати багатьох високоосвічених людей, зокрема письменникапубліциста Іларіона, літописців Никона Великого, Нестора, Сильвестра та письменників Луку Жидяту, Кирила Туровського, Климента Смолятича, Даниїла Заточника та ін. Вони володіли іноземними мовами, збирали античну, візантійську та західноєвропейську історичну, богословську і художню літературу.

Отже, протягом сторічь бібліотеки монастирів та соборів були найбільшими книжковими зібраннями, що існували на території Русі-України. Монастирі та собори виступали етнокультурними центрами, що тривалий час забезпечували динамічний розвиток культури, зокрема, писемної. Факт накопичення книг у монастирських бібліотеках має велике значення: завдяки цьому дійшли до нашого часу неоціненні пам’ятки давньої руської писемної культури.

Монастирські бібліотеки, що формувалися на території сучасної України, сприяли створенню інтелектуального простору, що забезпечив подальше зростання попиту на книгу та формування приватних бібліотек.

Література:

1.Горбаченко Т. «Мудрість книжния» : Монастирські бібліотеки й особисті книгозбірні православних церковних діячів // Людина і світ. – 2001. – №5. – С.51–54.

2.Дзюба О. М. Монастирські бібліотеки лівобережної України в контексті української культури 18 ст. / О.М. Дзюба // Бібл. Вісник. – 1994. – № 1. – С. 18 – 22.

362

3.Ісаєвич Я. Українське книговидання: витоки, розвиток, проблеми / Ярослав Ісаєвич. – Львів: Ін-т українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2002. – 520 с.

4.Костюк С. Стародруки Свято-Успенської Почаївської лаври у Тернопільському обласному краєзнавчому музеї / С. Костюк // Актуальні питання культурології. – Рівне, 2010. – Вип. 9. – С. 35 – 37.

5.Лісова І. В. Приватна бібліотека в українській культурі (ХІ – ХVІІІ ст.) / Ірина Лісова // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку : Наукові записки Рівненського державного гуманітарного університету. – Вип. 17. – Рівне, 2011. – С. 20–25.

6.Синюк С. Бібліотека Волинського Князя Володимира Васильковича / С. Синюк // Вісник Кн. палати. – 2009. – №1. – С. 35 – 37.

7.Солонська Н. Стародавні бібліотеки Київської Русі в контексті спеціальних історичних дисциплін / Н. Солонська

//Спеціальні історичні дисципліни: Питання теорії та методики : Зб. наук. праць. – Ч. 2. – К., 2004. – С. 66 – 82.

8.Ціборовська-Римарович І.О. Бібліотеки римо-католицьких монастирів Волині XVI-XVIII ст.: історична доля, роль у монастирській діяльності, сучасний стан фондів (за фондами Національної бібліотеки України імені В. І. Вернадського) / І.О. Ціборовська-Римарович // Актуальні питання культурології. – Рівне, 2010. – Вип. 9. –С. 9 –14.

9.Яковець Л. М. Бібліотеки монастирів та соборів як духовна цінність українського народу / Л.М. Яковець // Мультиверсум : Філософський альманах / Ін-т філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – К., 2007. – Вип. 64. – С. 212 –

221.

Нагорний Владислав, аспірант НАКККіМ

ФОРМИ, ЦІЛІ ТА ІНСТРУМЕНТИ КУЛЬТУРНОЇ ДИПЛОМАТІЇ

Місце та роль будь-якої держави в сучасній системі міжнародних відносин залежить не лише від політичних, економічних, військових ресурсів, а й від її культурно-духовного потенціалу, культурної спадщини, які можуть виступити у ролі потужного каталізатора досягнення зовнішньополітичних цілей держав. Наразі міжкультурний діалог є важливою складовою розвитку відносин між державами як у двосторонньому, так і багатосторонньому форматі. Культурний чинник, як один із засобів м’якого впливу, сприяє формуванню позитивного іміджу держави та поширенню неупередженої та об’єктивної інформації про неї, що, зрештою, призводить до розвитку конструктивних та довготривалих відносин й у інших сферах співробітництва між державами. Саме тому провідні держави світу все більше уваги в останні десятиріччя почали приділяти культурній дипломатії, активне використання методів і форм якої дозволяє просуванню сприятливого образу держави, знань про неї у представників інших народів та спільнот. Складовою процесу національного культурного відродження і стратегічним курсом державної культурної політики України є інтеграція української культури в європейський і світовий культурний простір. Розвиток міжнародного співробітництва у галузі культури, на думку В.Дудник, є «чинником утвердження та залучення України у міжнародне співтовариство як європейської держави з багатими культурно-мистецькими традиціями» [1]. На його думку, забезпечення вiльної взаємодiї культур є одним iз прiоритетiв, завдяки якому держава успiшно реалiзує спiльнi iз зарубiжними партнерами культурнi програми, сприяючи iнтеграцiї в європейський та свiтовий культурний простiр [1, с. 10]. Особливу роль у цих процесах науковець вiддає визнанню України на мiжнароднiй аренi, налагодження її дипломатичних вiдносин з мiжнародними партнерами, зокрема, обмiн посольствами та представництвами, створення позитивного мiжнародного iмiджу, який асоцiюється з полiтикою вiдкритостi.

Серед форм культурної дипломатiї варто виокремити: укладання мiжнародних договорiв, вiдкриття культурно-iнформацiйних центрiв при посольствах, співпраця з мiжнародними установами, реалiзацiя мiжнародних проектiв у сферi культури, залучення дiаспори до спiвпрацi тощо.

Метою культурної дипломатії є надання впливу на рівень і характер контактів із зарубіжними країнами, та систему міжнародних відносин в цілому. Культурна дипломатія прагне використовувати елементи культури для того, щоб: створити позитивний погляд іноземців на населення країни, культуру і політику; стимулювати розширення співпраці між країнами; змінити політичне середовище країни; захистити національні інтереси; запобігати, регулювати і пом’якшувати наслідки конфліктів між країнами.

Британський дослідник М. Леонард у роботі «Дипломатія іншими засобами» виділив найважливіші цілі публічної дипломатії в XXI ст. Всі вони пов’язані з розвитком культурної політики: підвищення обізнаності про країну; формування позитивних уявлень про країну і її цінності, забезпечення розуміння ідей і поглядів; залучення людей до країни для туризму і навчання, просування за кордоном її товарів; залучення іноземних інвестицій та політичних союзників [2].

У свою чергу, культурна дипломатія може допомогти країнам краще зрозуміти чужий народ, що веде до зміцнення взаєморозуміння. Культурна дипломатія – це спосіб ведення міжнародних відносин. Програми культурного обміну сприяють формуванню позитивного образу країни за кордоном за допомогою передачі культурних цінностей інших народів, а також здійснення процесу крос-культурних комунікацій.

363

Культурна дипломатія може використовувати всі аспекти національної культури. До них відносяться: мистецтво, включаючи кіно, музику, живопис тощо; виставки, які дають можливість продемонструвати численні об’єкти культури; освітні програми, такі як вивчення мови за кордоном; обмін науковими, освітніми та іншими досягненнями; література (переклад популярних творів); трансляція новин та культурних програм; релігія, включаючи міжрелігійний діалог; пропаганда ідей соціальної політики.

Усі ці інструменти сприяють розумінню національної культури країни іноземною аудиторією і досягненню зовнішньополітичних цілей держави за допомогою розвитку міжнародної культурної співпраці. Вони можуть бути також використані діаспорами і політичними партіями за кордоном. Ці інструменти, як правило, не створюється державою, а породжуються культурою. Проте, саме уряди сприяють популяризації культурних надбань за кордоном. Перспективи культурної інтеграції України ґрунтуються на тісному культурному міждержавному співробітництві, активній участі у прийнятті рішень, орієнтованих на збереження культурної ідентичності, формуванні єдиного культурного простору.

У наш час культурна дипломатія визнана одним із найефективніших інструментів формування позитивного іміджу країни у світі та популяризації її історії, культури, економіки, освіти тощо за кордоном. Однак сьогодні питання культурної дипломатії ще не зовсім вивчене, відсутня послідовна позиція держави щодо впровадження політики культурної дипломатії, їй бракує інструментарію, стратегії та інституційних засад.

Література

1.Дудник В.О. Інтеграція української культури у світовий культурний простір. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://knmau.com.ua/chasopys/17_NBUV/docs/02_Doudnik.pdf

2.Leonard M. Diplomacy by Other Means // Foreign Policy, 2002.

Петрова Людмила,

доктор педагогічних наук , професор, кафедри культурології та інформаційних комунікацій НАКККіМ

ФІЛОСОФІЯ ІНФОРМАЦІЇ ЯК ОСНОВА ФОРМУВАННЯ ЗНАНЬ ПРО СУТНІСТЬ ІНФОРМАЦІЙНИХ РЕСУРСІВ

Домінуючими тенденціями суспільного розвитку ХХІ століття стали глобалізація та інформатизація, які й зумовили формування інформаційної цивілізації. Глобальний розвиток інформаційних технологій породив нові інформаційні відносини та організаційні форми в управлінні, економіці, виробництві, став потужним джерелом продуктивності праці та активізував інформаційні процеси в усіх сферах діяльності. Інформація та інформаційні ресурси стали найважливішими чинниками розвитку суспільства, стратегічним ресурсом, де первинним є не вартість праці чи природних ресурсів, а вартість знань.

Саме тому, в сучасних умовах розбудови інформаційного суспільства та інформаційної глобалізації закономірно виникає низка світоглядних питань, для розуміння яких необхідно звернутися до природи інформації та уявлень про неї як явища сучасної цивілізації. Наука про інформацію має бути науковим підґрунтям інформаційного суспільства, а інформаційна культура важливим чинником цивілізаційного розвитку та удосконалення творчих здібностей людини.

Закономірним в цьому контексті є розвиток нової наукової галузі «інформаційні науки», який особливо активізувався в останні десятиліття. Позитивним прикладом може бути зародження нових наукових напрямів, серед яких варто виділити інформаційну культурологію, яка базується на дослідженнях співвідношень материальних та інформацйних властивостей окремих компонентів продуктів свідомості (науки, культури, мистецтва). Окремої уваги заслуговує також концепція інформаційної етики, запропонованої професором Хертфорширдського університету (Велика Британія) Лучано Флориди та ін.

Значним імпульсом стало широке застосування інформаційного підходу, особливо в дослідженнях прикладних наук, де використовуються процеси обробки інформації та інформаційні моделі. Так, правомірною є думка вчених, що відношення «дані – інформація – знання» є основою для отримання знань, зокрема, для формування інформаційних ресурсів [1, 2]

Актуальними стали завдання щодо вивчення специфіки проявів феномена інформації та безпосередньо визначення її сутності. Отже, виникла потреба дослідження сутності інформації, що має поєднувати як вивчення її змісту, так і безпосередньо процесу пізнання, що вимагає застосування філософського підходу.

Варто зазначити, що філософський підхід до розгляду феномена інформації включає в себе широкий спектр проблем, починаючи від оновлення інформаційної термінології до конкретних методичних потреб, що виникають при викладанні дисциплін з інформаційно-комунікаційного та управлінського спрямування, зокрема управління інформаційними ресурсами, управління інтелектуальною власністю тощо.

Отже, філософський підхід допомагає враховувати особливості розвитку сучасного інформаційного суспільства та дозволяє опанувати нові грані знань на основі поєднання результатів філософських,

364

гуманітарних, науково-технічних досліджень, виводить дослідника на новий рівень осмислення феномену інформації.

Відомо, що термін «філософія інформації» запропонував у 1985 році китайський вчений Wu Kun, який вважається основоположником китайської школи філософії інформації [3]. Довгий час теорія інформації базувалась на дослідженнях К. Шеннона, в яких оцінювався об’єм (кількість) інформації та зняття невизначеності за допомогою інформації і водночас ігнорувався пошук її змістовного аспекту. На противагу К. Шеннону, Л. Флориді розглядає інформацію як носія змісту і знань, продовжуючи дослідження Н. Вінера. Саме Л. Флориді запропонував семантичну теорію інформації, головним в якій є її змістовий аспект [4, 5]. Він доводить, що змістовий аспект інформації можна уявити як певну систему елементів між якими існують взаємозв’язки, тобто як інформаційну семантичну систему.

Інформаційна система розглядається як альтернативна система збирання, обробки і надання інформації, що реалізується на фізичному рівні обробки інформації. Інформаційна семантична система реалізується на логічному рівні опису інформації та складається із якісно різних елементів [6]. Так, сучасні інформаційні ресурси включають різні компоненти: дані, інформацію, описи, бази даних, знання і технологічні системи [7]. Водночас сутнісні характеристики зазначених компонентів тісно пов’язані з різними видами комунікацій, взаємодій, співробітництва.

Важливою умовою успішної діяльності на тлі потужного розвитку інформаційних ресурсів, проникнення комп’ютерної техніки та інформаційних технологій в усі сфери життєдіяльності суспільства, зокрема, науку, освіту, культуру, мистецтво є інформаційна компетентність молодого спеціаліста. Тому без ґрунтовних знань ефективного використання нових можливостей, які надає інформаційна цивілізація, зокрема доступ до корпоративних, національних і міжнародних інформаційних мереж, використання інформаційних ресурсів та орієнтації в них, неможливою буде успішна професійна реалізація молодого спеціаліста. Варто враховувати, що процеси інформатизації суспільства здійснюються настільки швидко (і ця тенденція не має зворотного руху), що ставить перед системою вищої освіти ряд актуальних завдань.

Зазначене актуалізувало потребу підготовки спеціалістів для професійної діяльності в інформаційній сфері. Проте, недоліком сучасної системи освіти є те, вона слабко орієнтована на врахування нових потреб сучасного інформаційно-комунікаційного середовища та формування нової інформаційної культури в професійній діяльності особистості зокрема та суспільства загалом в контексті потужних процесів глобальної інформатизації. Адже нова інформаційна реальність вимагає адекватних змін в ціннісних орієнтаціях, стереотипах поведінки, організації способу життя.

Вивчення дисциплін повинно носити випереджувальний та системний характер, навчальні плани необхідно доповнювати дисциплінами, які не тільки сприятимуть накопиченню знань, але й розширенню інформаційного світобачення, стимулюванню творчої думки, зміні уявлень про можливості життєдіяльності в умовах науково-технічного прогресу та навіть зміні ментальності молоді шляхом формування нової інформаційної (електронної) культури в контексті інформатизації суспільства. За цих умов актуалізується проблема пізнання феномену інформації, особливо в контексті формування наукового світогляду магістра нового покоління.

Література

1.Колин К.К. Структура реальности и феномен информации // Открытое образование, № 5, 2008. – С. 56–61. 2.Колин К.К. Структура реальности и философия информации // Знание. Понимание. Умение. – № 3, 2013. – С. 13–25. 3.Wu Kun. Thirty years research for Philosophy of Information of China // Открытое образование, № 5, 2014. – С. 28–49. 4.Luciano Floridi In defence of the veridical nature of semantic information // European Journal of Analytic Philosophy. -

2007. – VOL. 3. – No. 1. – p. 31-41.

5.Luciano Floridi’s Website. Last updated: 20 May 2012 http://www.philosophyofinformation.net/Welcome.html

6.S. A. Kuja, I. V. Solovjev, V. Y. Tsvetkov System Elements Heterogeneity // European Researcher, 2013, Vol.(60), № 10- 1 , p.2366-2373.

7.Получение знаний для формирования информационных образовательных ресурсов. - М.: ФГУ ГНИИ ИТТ «Информика», 2008 – 440 с.

8. Колин К.К., Урсул А.Д. Информация и культура. Введение в информационную культурологию. – М.: Изд-во «Стратегические приоритеты», 2015. – 300 с.

365

Стронська Наталія,

кандидат історичних наук, доцент кафедри культурології та інформаційних комунікацій НАКККіМ

АЛГОРИТМІЗАЦІЯ ОБРОБКИ ІСТОРИЧНИХ ДАНИХ

З точки зору різних наук покладений смисл, який був втілений у формі даних, є низкою стратифікованих конструктів, що актуалізуються в цілій множині площин. Так, з одного боку, він соціально детермінований, з іншого – культурологічно зумовлений, з третього – двоїстий (якщо подивитись на нього крізь призму кодування в системі «брехня / істина» тощо). Таким чином, його відповідність певному соціальному замовленню, соціальна контрактність тощо покладених у нього істин вельми варіативна. Останнє безпосередньо впливає на об’єктивність і достовірність даних, що є надзвичайно важливим для історичних досліджень, а також є прямою загрозою їхнього зриву.

Образно кажучи, науку можна уявити в якості величезної башти, кожен елемент якої ґрунтується на дослідженні попередника. У цьому конкретному прикладі варто уявити скоріше саме Темну Башню (образ, створений Стівеном Кингом в роботі над одноіменним циклом), оскільки тут мовиться не про вертикальну структуру підйому, а саме про інтертекстуальні, інтермедіальні та інші зв’язки, що побутують у її межах. Останні необхідні вже за самою природою наукового дослідження: закономірно, що, якщо дослідник пише виключно оригінальну роботу, то він або намагається спростувати внесок колег-попередників, або не розуміє самої суті наукового дослідження. Іншим важливим моментом будь-якого дослідження є така особливість інформації, як її істинність, відповідність часу, тобто ступінь його (часу) представленості в аналізованих даних. Крім того, важливою складовою питання є необхідність його обговорення, тобто культурологічна зумовленість даних.

Найбільш повно особливості сучасного наукового дослідження в цілому й історичного – зокрема можна проілюструвати з допомогою репрезентації специфічних даних будь-якого плану в онтологічній реальності в контексті постпостмодернізму. Зазвичай, під цим поняттям у наші дні прийнято розуміти цілу низку теорій, концепцій та ідей, які прагнуть до повалення постмодерна шляхом ствердження більш досконалої, порівняно з попереднім періодом, мови для метакомунікації. Так, для побудови коректної роботи з історичними даними продуктивності, на нашу думку, є припущення діалетеїчного складника, суть якого в тому, щоб відмовитися від диз’юнктних силогізмів як методу аналізу. Тобто ми виключаємо двоїчну систему виміру, заменяючи її на первинне припущення про те, що дані у своїй структурі відразу два істинних значення, в першу чергу, завдяки чому імператив диз’юнктивного силогізму може бути істинним, в той час як наслідок – хибним.

Тепер зупинимося безпосередньо на питанні осмислення необхідності систематизації обробки історичних даних, що має коріння в сивій давнині. Згадаємо тільки великі бібліотеки давнини, які були осередками існуючої на той час інформації. На жаль, людству вдалося зберегти лише маленькі крихти від тієї оази давніх знань, через низку обставин й причин. І, цей негативний досвід утрати величезного шару історичної пам’яті дає наштовхує на думку про створення нових, досконаліших засобів й методів збирання, обробки, систематизації, зберігання й актуалізації наявної інформації.

Упроцесі аналізу багатовікового досвіду нашої історії ми можемо з достатньою мірою абстрагування констатувати те, що рухаючою силою й глобальною метою цивілізаційного розвитку суспільства є лише боротьба людства за отримання максимальних благ від оточуючої його реальності. В цьому контексті під реальністю слід розуміти такі дві, завжди супроводжуючі людину, субстанції, як матерія та інформація. Своєю чергою, інформація тут розглядається як будь-які знання, навички та інші результати розумового процесу, які переносяться від людини до людини на матеріальних носіях. Таке дещо нетрадиційне визначення інформації дозволить наочно продемонструвати роль інформації і цивілізаційному розвитку суспільства.

По суті, інформація, як на перших етапах свого зародження, так і зараз є своєрідним паливом для цивілізаційного розвитку суспільства. Це, своєю чергою, зумовлює те, що темпи цього розвитку у вигляді науково-технічного та соціально-економічного розвитку тісно корелюють із рівнем задоволеності інформаційних потреб у суспільстві. Оскільки, мотивоване гонитвою отримати якнайбільше благ, людство завжди буде вимагати відповідного рівня інформаційних технологій. Недостатність цього рівня вищезазначених технологій завжди буде пригальмовувати цивілізаційний розвиток суспільства і стимулювати виникнення нових, більш досконалих інформаційних технологій, що потребують все масштабніших і вражаючих звершень науково-технічного та соціально-економічного прогресу в суспільстві, що вкрай важливо для історичних досліджень.

Усучасній науковій літературі ще не було зроблено спроби осмислення математичних алгоритмів з точки зору історичного та культурологічного дискурсу. Це при тому, що поняття «алгоритм», «історія» і «культура» мають чітко виражений та нерозривний генетичний зв’язок. У цьому світлі актуальним є поняття сингулярності, яке Ж. Дельоз тлумачив в історико-культурософскому розумінні: як подію, що локалізується на певному темпоральному відрізку, в структуру якого входить низка можливостей, функціоналів, технік, технологій та певних соціальних вимірів, які слугують для створення чогось нового. Таким чином, це поняття можна тлумачити в якості певного середовища, яке є каталізатором для певних коллаборацій, своєрідних поєднань, які порождують гібридні смисли.

366

Також досить значною проблемою ми вважаємо дискурсивність багаточисельних концепцій постпостмодернізму. Проте для нас більш цікавим є метамодернізм, автори якого (Т. Вермюлен і Р. ван ден Аккер) стверджують у своїй книзі «Метамодернізм: історичність, аффект і глибина після постмодернізму» (2017) про необхідність розгляду феномену постмодернізму в межах історичності. Тут, як нам здається, можна говорити про певну цифрову сингулярність, розуміючи її не буквально, а, скоріше, метафорично. Тобто як феномен, що описує певні соціальні, культурні, економічні, політичні структури, які оточують носія. При цьому останній розділяє своє буття з певними цифровими пристроями, які, самі по собі, не мають свідомості, все ж здійснюють вплив на його існування. При цьому останній служить безпосереднім мірилом успішності, цілісності передачі певного елемента дискурсу, що дає історикам відсилку до істинно культурологічного бачення певних історичних подій. Вищезазначене дозволяє зробити висновок про тісне співіснування сучасних історичних досліджень з культурологічними, а також стверджувати певну взаємозумовленість обох.

Таким чином, алгоритмізація сучасного людського життя неминуча, оскільки люди співіснують з цифровими пристроями, робота яких базується на алгоритмах. У певному смислі алгоритми стають дискурсом

– з одного боку, і ключем до його розуміння – з іншого. Тобто алгоритмізація історичних досліджень – це органічний процес, суть якого в глибшому дослідженні дискурсу (і віртуального також), в якому ми існуємо. Щодо рівнів цього процесу, то це, зазвичай, рівень, власне, наявності даних і алгоритмів.

Tyshkevych Katerina, vice-head of the Scientific and Editional-Publishing Department, PhD-candidate of National Academy of Culture and arts Management

INFORMATIONAL AND COMMUNICATION FUNCTIONS

OF THE LIBRARIES OF UKRAINE FOR YOUTH: PUBLISHING ASPECT

The storage of books and other document as one of the main functions of libraries has been considered for a long time. Basing on the main directions of modern libraries activity in the process of realization of essential functions, we can distinguish the following main social and communicative derivatives: the stimulation of education and upbringing, information supporting, and culture. Each of these functions can act as a priority in comparison with others in the specialized library. The libraries for youth occupy the special place.

The main typological features of libraries for youth are the focus on meeting specific information needs, a universal or specialized content of the fund, and a universal or specialized fund of documents, the service to specific users groups.

The libraries for youth are the social institutions, which provide the social protection of citizens, particularly, the poor ones by a number of free services, expanding the scope of their services and introducing into the information space.

The library will exist regardless of how it will be called, as long as humanity needs information and documents as artificial means of their storage and distribution.

According to the system approach in the library's activity, we can distinguish two groups of functions: social and technological ones. Social functions deal with the role of the library, concerned its relations with a society. Social functions of libraries are divided into essential and derivative ones.

The information and communication functions are the manifestations of the properties of individual elements of the library in the process of their interaction within the framework of the formed relations within the system.

The development of document communication system led to the creation of a large number of libraries at the present stage of civilization development, which caused the need to their classification and typology. The classification of libraries means the multilevel division of the libraries into the system of subordinate classes: a genus – a kind – a subspecies. The choice of the type of classification and the depth of its division depend on the purpose. [1, 3–7, 13–230, 232–278, 332–374].

The informatization of Ukrainian libraries for young people needs a qualitatively new level of production and wide spreading of information. One of the manifestations of the process of the society’s informatization is the access to the information market of the publishing production of Ukrainian libraries for youth. The creation of a global information society includes the tasks for libraries for youth to meet the information needs of young people. These tasks consist of the work and cooperation with various international organizations such as the UN and the UNESCO that, during numerous conferences and summits, published declarations and memoranda and developed documents, programs, plans, etc. [2, 154 – 163]. In addition, the authoritative organization of IFLA joined the information provision of young people. It was paid attention to its role in the field of the libraries activity at the World Summit and libraries were called «the heart of the information society».

References

1.Motulsky R. S. (2002). Library as a social institution. Minsk : Beloruskiy gosudarstvennyy universitet kul'tury [in Belarus]. 2.Tyshkevych K. I. (2015). Publishing production of libraries of Ukraine for youth in the information market of Ukraine.

Materialy III Mizhnarodnoyi naukovo-praktychnoyi konferentsiyi. (рр.154-163) [in Ukrainian].

367

АКТУАЛЬНІ ПРОБЛЕМИ ОБРАЗОТВОРЧОГО МИСТЕЦТВА, ЕКСПЕРТИЗИ ТА РЕСТАВРАЦІЇ

Барановська Анастасія,

магістр кафедри мистецтвознавчої експертизи НАКККіМ

ДЕЯКІ ДИСКУСІЙНІ ПИТАННЯ МЕЖ МИСТЕЦТВА

Зтого часу, як за художниками поступово закріпилось право абсолютної творчої свободи, останні могли проголосити твором мистецтва будь-який об’єкт чи акт своєї творчості. Для прикладу, у 1967 році у Нью-Йорку позаду музею Метрополітен урочисто була встановлена «невидима» скульптура Класа Ольденбурга. Інсталяція полягала у викопуванні діри з її подальшим закопуванням. Консультант з міської архітектури Сем Грін прокоментував цей вчинок: «Це концептуальний твір мистецтва… Якщо Ви не можете бачити статуї, це не означає, що її там немає» [1,35].

Разом з тим, очевидний як суспільний супротив, так і супротив у окремих мистецьких колах визнавати мистецтвом будь що у епоху як модернізму, так і постмодернізму.

Так, на початку ХХ століття у зв’язку з стрімким розвитком авангардних течій, представники яких прагнули до розірвання зав’язків з класичним мистецтвом, багато філософів та теоретиків мистецтва підіймали питання про руйнацію мистецтва.

«Человек последнего творческого дня хочет сотворить еще никогда не бывшее и в своем творческом исступлении переступает все пределы и все границы [2, 3]» - писав у 1918 році видатний філософ Микола Бердяєв у роботі «Кризис искусства».

Теоретик мистецтва Г.В. Плеханов у свої праці 1912 року «Искусство и общественная жизнь», звертаючи увагу на «гонитву за “новим”», зауважує: «Многих и многих современных художников старое не удовлетворяет единственно потому, что пока за него держится публика, их собственная гениальность остается “неизданной” [1, 25]».

«Кубисту не интересно писать картины; ему интересно лишь показать, как они пишутся. Такое отношение искусству возможно лишь в конце художественной эпохи [3, 86]», зазначає Володимир Вейдле у праці «Умирание искусства» у 1937 році.

Зіншого боку, глузування та насмішки відвідувачів йшли виставкам модерністів тільки на користь, оскільки свідчили про революційний характер представленого мистецтва, а продажі на цих виставках символізували перемогу мистецтва над сміхом [4, 20].

У наші часи вже авангард перетворився на «класику» мистецтва, а гонитва за новим не спиняється,

розширюючи межі мистецтва настільки, що деякі теоретики не безпідставно досліджують, чи взагалі існує питання «меж» для мистецтва та чи не є це тільки питання зрозумілості звернення художника?

Німецький скульптор-абстракціоніст Г. Гізигер у 1962 році із смутком писав: «…усе божевілля, поставлене великими художниками на службу наймогутнішої революції в історії мистецтв, окарикатурине епігонами до ступеня справжнього посміховища. Роками ми вважали за потрібне робити як-небудь обов'язково не так. Те, що ще ніхто не придумував [1, 37]».

На зміну традиційним художнім матеріалам прийшли нові медіа та експеримент. Вже у 70х роках більшість художників почали використовувати редімейди у своїй творчості задля, на їх погляд, якнайкращого самовираження у мистецтві.

Який інтерес може представляти для поціновувачів мистецтва інсталяція Фішлі та Вайса у магагазинній вітрині у вигляді драбин та ганчір’я, вимазаного фарбою, або як відрізнити мистецтво від реальних речей, які мистецтвом не є, але можуть бути використані у якості творів мистецтва [4, 29], запитував критик та теоретик мистецтва Артур Данто.

Образотворче мистецтво (зі своїм традиційним уявленням про професіоналізм), на думку сучасного художника Семена Файбісовича, витіснене актуальним, «елітарним» мистецтвом, що апелює лише до експертів та «справжніх» поціновувачів, а також салонно-кічевим позаінтелектуальним. При цьому, він зазначає, що через епатаж та відсутність дохідливої мови актуальне мистецтво «обнаружило падение интереса к себе до такой степени, что его лелеемая элитарная актуальность начала попахивать маргинальностью, а пропасть между искусством и обывателем оказалась столь велика, что бросаемые вызовы уже не долетали по назначению» [5].

Відтак, окремі художники почали досягати «слави» порушенням етичних та юридичних норм. Так, у Лондонській галереї на очах у відвідувачів та з трансляцією по телебаченню фон Хагенс препарував мертве тіло, називаючи це естетичною акцією, а себе художником [6]. Згадаймо також віденських акціоністів, яких неодноразово заарештовувала поліція.

Швидкий науково-технічний розвиток у ХХ столітті вплинув на мистецтво, зливаючи його з іншими видами діяльності, наприклад, біоінженерією, коли вже ДНК та генетика стають новими медіа у мистецтві.

368

Вказані експерименти змушують теоретиків мистецтва замислитися, що таке мистецтво, як визначити його межі. З метою відповіді на ці питання точаться численні дискусії з приводу суті та поняття мистецтва, його задач; поняття твору мистецтва; ролі критиків, мистецтвознавців, соціальних інституцій, а також соціуму у визнанні об’єкта твором мистецтва; поняття художника та художньої творчості.

То чи можливе визначення мистецтва, запитує А. Данто у праці «Що таке мистецтво?» Сьогодні мистецтво плюралістичне. Однак могутня сила мистецтва пов’язана з тим, що робить його мистецтвом. Воно охоплює все, що представники світу мистецтва вважають гідним демонстрації й вивчення в музеях [4, 16].

Як ми вже зазначали, мистецтво модернізму на початку свого виникнення сприймалось з численною критикою, проте саме у 30х роках ХХ століття в Америці почали виникали музеї сучасного мистецтва, які підтримували мистецтво модернізму та зміцнювали його статус.

Те, що не було художнім з точки зору самих творців, потрапляючи в музеї і на виставки, епатуючи публіку, викликаючи запеклі суперечки критиків, - стало вважатися явищами новаторського мистецтва, нової художньої культури. В. Беньямін назвав це «аурою», оскільки поміщений в музей предмет став набувати якість ніби художності, навіть незважаючи на її повну відсутність [1, 29].

Французький соціолог П’єр Бурдьє намагається пояснити механізм переходу від немистецтва до мистецтва і проголошує, що він реалізується як привласнення специфічного погляду, навички спостерігати мистецькі об’єкти не так, як ми спостерігаємо буденні речі, і що ця звичка культивована певними соціальними інституціями, ритуалами, мовою [7].

В той самий час німецький теоретик Ніклас Луман заперечує можливість спостерігати межу і перехід від немистецтва до мистецтва. На його думку, межа є результат рефлексії. Я бачу об’єкт як немистецький, потім вже бачу його як мистецький, і таким чином з’являється межа [7].

Слабким місцем усіх вищезазначених концепцій, на нашу думку є те, що не приділена увага природі мистецтва, підставам, на яких об’єкт сприймається мистецьким. Ставлення до об’єкту в даному випадку залежить від суб’єктивних оцінок, в першу чергу, критиків та музейних кураторів, в той час як існує безліч прикладів зміни смаків у мистецьких колах. Наприклад, критик Стасов в 50-х роках минулого століття доводив неперевершеність і велич Брюллова, а вже в 60 році піддав його нищівній критиці [1, 46]; загальновизнаний художник Едвард Хоппер влаштовував пікет біля Музею Уітні на знак незгоди з тим, що музейні куратори, керуючись своїми уподобаннями, підтримували абстракцію [4, 28].

Тьєррі де Дюв у своїй роботі «Именем искусства. К археологии современности» спростовував можливість визначити мистецтво як поняття. Він схиляється до номіналістської онтології: «Пісуар Дюшана виявляє магічну владу слова «мистецтво»,…він...ілюструє невизначеність, відкритість та незавершеність поняття «мистецтво»…є емблемою теорії мистецтва як перформативного утворення…. ніщо не відрізняє його від будь-якого пісуару, немистецтва, за винятком, знову ж таки, найменування мистецтво [8, 19]».

Отже, витвір мистецтва стає витвором мистецтва тому, що хтось (сам художник або хтось інший) про це сказав і представив його для оцінки іншим. Але водночас постає запитання: хто має право так сказати? Дюшан не був визнаним художником. Він став таким саме тому, що виставив пісуар [1, 49].

Гомбріх каже: «Мистецтво» як таке не існує. Існують тільки художники [8,15]. Тоді хто є художником у час, коли навіть художня освіта не є обов’язковою, щоб називати себе художником?

Повертаючись до досліджень Данто, на нашу думку, слід погодитись з висунутим ним постулатом про те, що твори мистецтва є завжди про щось, володіють відповідним змістовним значенням. А змісти втілені в тому предметі, котрий ними володіє [4, 48]. Ці дві характеристики є внутрішніми ознаками мистецтва. В цьому вбачаємо «розворот» у бік аналізу сутності, природи мистецтва. Як пише Манін, «Сутність мистецтва «заключена» у його природі, а не в тому, як до нього відноситься суспільство [9, 12]».

Але і сам Данто «спантеличений» тим, як художники експлуатують поняття змістів. Він приводить приклад з буденною річчю – пакувальною коробкою Brillo. Спочатку, у 1964 році, Ворхол відтворив ці коробки та виставив у галереї як мистецькі твори, потім апропріаціоніст Майк Бідло повністю відтворив коробку Ворхола, намагаючись зрозуміти, що це означало – створити такі коробки. Коробка Бідло стала визначальною роботою 80х. А в 1990 році куратор Понтус Хультен створив фальшиві коробки Brillo та засвідчив їх справжність. Ці підробки неможливо було відрізнити від оригіналу, тож Хультен помер до того, як його викрили. Тепер у нас є чотири коробки, зазначає Данто, але їх обов’язково буде ще більше і кожна означатиме щось нове. Це дуже схоже на Кінець мистецтва [4, 61]!

Далі Данто додає, що дефініція мистецтва повинна охоплювати універсальну художність творів мистецтва [4, 51], і при цьому не дає відповідь, що розуміти під художністю.

За таких обставин Манін стверджує, що людська мова не дає уявлення про мистецтво. Вона може слугувати засобом інтерпретації у тому випадку, якщо сторони розуміють, що таке мистецтво. Люди, що відчувають мистецтво, розуміють його без слів [9, 8]. Теоретик мистецтва Поль Зіфф, основоположник теорії антиессенціалізму, додає: «Мы знаем, что такое искусство, когда никто об этом нас не спрашивает; то есть мы знаем достаточно хорошо, как правильно применять слово “искусство”. А когда нас спрашивают, что такое искусство, мы не можем ответить…[10, 94]».

Ми розглянули малу частину підходів щодо визначення поняття мистецтва і його меж. Великий інтерес для нас представляє теорія марксистської естетики і мистецтвознавста, що грунтовно викладається у праці Єремєєва А.Ф. «Границы искусства», а також дослідження Рудольфа Арнхейма, які ми обов’язково зачепимо в подальшому. Не існує жодного серйозного вченого, який би не цікавився цим питанням. Проте,

369

за словами В.М. Алахвердова досі не існує критерія, що однозначно дозволяє відрізними мистецтво від немистецтва, тим більше відрізнити шедеври від рядових творів[1,12].

Про втрату орієнтирів та кризу сприйняття сьогодні пишуть і говорять. За відсутності однозначних критеріїв, ми впевнені, що поціновувачі здатні відчувати та мати свою думку, де є мистецтво, а де варто з цим посперечатись. Тож, наводимо слова критика Кокса, що у огляді першої виставки сучасного мистецтва у Америці, звертаючись до людей, сказав: «именно для вас создается искусство, и сами судите честно, полезно ли то, что называет себя искусством, для вас или для мира. Вы можете ошибаться, но, в главном, ваши инстинкты верны, и, кроме того, вы и есть последний судия. Если ваш желудок бунтует против этого хлама, то потому, что это не годится человеку в пищу [10,83]».

Література

1.Наведено за: Культурологические записки. О границах искусства. Вып. 12. Москва, ГИИ, 2010. 418 с.

2.Бердяев Н.А. Кризис искусства. (Репринтное издание). Москва, СП Интерпринт, 1990. 48 с.

3.Вейдле В. Умірание искусства. Размышленіе о судьбе литературнаго и художественнаго творчества. Париж, Р.С.Х. Движенія въ Эстіи и газеты Путь Жизни. Петсери, 1937. 139 с.

4.Данто А. Что такое искусство? Москва, Ад Магринем Пресс, 2018. 168 с.

5.Файбисович С. Актуальные проблемы актуального искусства URL: http:// magazines.russ.ru/novyi_mi/ 1997/5/fab.html (дата звернення: 30.04.2019)

6.Балла О. Искусство: история границы. URL: https://gertman.livejournal.com/35103.html (дата звернення: 30.04.2019)

7.Бондаревська І. А. Межі мистецтва. URL:http:// ekmair.ukma.edu.ua/bitstream/handle/123456789/13362/ Bondarevska_Mezhi_ mystetstva.pdf?sequence=1&isAllowed=y (дата звернення: 30.04.2019)

8.Дюв Т. де. Именем искусства. К археологии современности. Москва, Изд. дом Высшей школы экономики, 2014. 192 с.

9.Манин В. Неискусство как искусство. Санкт-Петербург, Изд. Аврора, 2006. 281 с.

10.Американская философия искусства. Екатеринбург, Деловая книга, 1997. 320 с.

Безугла Руслана,

кандидат мистецтвознавства, доцент, завідувач кафедри графічного дизайну НАКККіМ r.bezuhla@gmail.com

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ ДИСКУРС ГЛАМУРУ

У кінці ХХ – початку ХХІ століття в нашій країні відбулися значні політичні, економічні, соціокультурні зміни. У цей період починають визначатися основні тенденції розвитку вітчизняної журнальної періодики: превалювання західних моделей видань, посилення ролі реклами в діяльності ЗМІ, формування та поширення певних світоглядно-ціннісних зразків (головним чином матеріальних), використання новітніх технологій у видавничому процесі тощо. Популярними й затребуваними стали глянцеві журнали. Активізацію цього сегменту періодики обумовили, з одного боку, читацький попит, з іншого – комерційний фактор. Найбільшого успіху (на вітчизняному медіаринку) досягли проекти західних компаній, які запропонували вітчизняній аудиторії версії відомих журналів «Cosmopolitan», «Elle», «Vogue» й ін. З’явилися часописи, орієнтовані на певну категорію споживачів: чоловіків, дітей, молодь; видання, сегментовані за інтересами: ділові (бізнесові), для автолюбителів, мисливців, рибалок, садівників тощо. Перші спроби використати поняття «гламур» на теренах України безпосередньо пов’язані із засобами масової інформації та комунікації, насамперед із глянцевою пресою.

2004 року вийшов перший номер журналу «Glamour», який легітимізував використання

неологізму «гламур» в українській мові. Значне поширення набувають поняття «глянцевий журнал», «глянцева преса», «глянцева журналістика». До категорії глянцевих видань відносять видавничополіграфічну продукцію високої якості, яка пропонує певну модель життєвого укладу, поведінки й має категорію «глянець / гламур». У цьому контексті «глянець / гламур» поширює до рівня загальноприйнятих стандарти «розкоші», «красивого життя», зовнішньої краси, привабливості, сексуальності тощо. Глянцеві журнали (як чоловічі, так і жіночі) рекламують «гламурні» стандарти життя, зовнішності, одягу, поведінки, стосунків.

Певний період поняття «глянцевий журнал» і «гламурний журнал», а відповідно й поняття «гламур» і «глянець», використовували як взаємозамінні, синонімічні. Засоби масової інформації «гламур» іменують «глянцем», а глянцеві журнали пов’язують з поняттям «гламур».

Неологізм – слово, значення слова чи словосполучення, які нещодавно з'явилися в мові. Неологізм є мінливим у часі. Слово залишається неологізмом до того часу, поки люди, які його використовують, відчувають у ньому новизну. Нові слова, які з'являються в мові для позначення певних речей і понять (у зв'язку з розвитком науки, техніки, культури й інших сторін соціального життя суспільства), прийнято називати лексичними неологізмами.

370