Тези_Cимпозіум_ред

Хроненко Ігор,

кандидат історичних наук, начальник відділу експозиційної роботи Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника

Масалова Ірина,

заслужений працівник культури України, завідувач сектору, відділу експозиційної роботи Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника

ВИСВІТЛЕННЯ ПОСТАТІ ГЕТЬМАНА ІВАНА СТЕПАНОВИЧА МАЗЕПИ В ЕКСПОЗИЦІЙНІЙ ДІЯЛЬНОСТІ НАЦІОНАЛЬНОГО КИЄВО-ПЕЧЕРСЬКОГО

ІСТОРИКО-КУЛЬТУРНОГО ЗАПОВІДНИКА

Експозиція будь-якої виставки чи музею історико-культурного напрямку завжди має відповідати науковим та естетичним вимогам сучасності. Вона повинна відображати минуле свого народу, події світової історії, культури та вирішувати основні завдання охорони культурно-історичної спадщини.

Заснування в 1926 р. на території Києво-Печерської лаври музейного закладу, якій згодом отримав назву Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник, має велике значення, адже основна його діяльність спрямована на збереження надбань минулого для прийдешніх поколінь. Найефективнішими засобами музейної популяризації пам’яток культури є їх експонування, яке в Києво-Печерському заповіднику завжди складалося з показу, по-перше, безпосередньо архітектурного ансамблю, а по-друге — експонатів з його фондових колекцій шляхом організації виставок.[1, 23] За період з 1946 до початку 2019 р. на території Заповідника було побудовано майже 200 виставок. Саме деякі з них привернули увагу нашого наукового дослідження. Ці експозиції мали на меті висвітленні історичної ролі найбільшого ктитора Києво-Печерської лаври кінця XVII – поч. XVIII ст., гетьмана Війська Запорозького – Івана Степановича Мазепи.

З початком визвольних змагань українського народу середини ХVІІ ст., а згодом утвердженням козацької держави, Києво-Печерська лавра суттєво зміцнила своє матеріальне становище. Щедрими меценатами Лаври виступали, в цей час, гетьмани і вища козацька старшина. Земне існування вважалося важливим, але скороминущим етапом буття, а тому, навіть маючи пристойні статки, заможне козацтво жило в скромних кам’яницях чи грубих дерев’яних будовах, не дуже переймаючись їх красою, вишуканістю. Головне

– прийти на суд Божий із почуттям виконаного обов’язку перед Православною Церквою, батьківською землею. Часи І. Мазепи не залишили нам старшинського змагання в побудові розкішних палаців, маєтностей. Найближчі соратники гетьмана набуті кошти, здебільшого, спрямовували на зведення та відновлення храмів, на підтримку монастирів. Важкі реалії залежності від Московської держави, перебування в напруженому очікуванні навали ординців із Криму, корисливе зазіхання Речі Посполитої на територію Гетьманщини постійно вимагали від православного населення молитовного звернення до Бога [2]. Саме з цього періоду ми маємо найбільше культурне надбання – українське бароко. Іноді цю епоху називають «мазепинською», в зв’язку з тим, що своїм розквітом і блискучістю вона, не в останню чергу, зобов’язана цій легендарній особистості. Духовне серце українського народу – Києво-Печерська лавра – користувалася особливою любов’ю і повагою гетьмана Івана Мазепи. Особистість гетьмана є однією із тих постатей в історії, які вже самі по собі характеризують розвиток суспільства у певний період, і є своєрідним національним обличчям епохи. Доба гетьмана І. Мазепи є для України епохою величезного розквіту архітектурного мистецтва. Почався новий етап у розвитку вітчизняного зодчества взагалі й архітектури Києво-Печерської лаври зокрема [3]. Коштом гетьмана та його найближчого оточення наприкінці ХVІІ – на поч. XVIII ст. побудовано монастирський мур довжиною 1190 м, з чотирма вежами і трьома брамами, церкву Всіх Святих над Економічною брамою (1696–1698), відновлено Троїцьку надбрамну церкву, позолочено бані Успенського собору і прибудовано до нього північний і південний приділи. У 1702 р. було відновлено будинок лаврської друкарні. Завдяки гетьману Лаврі в 1688 р. було повернуто її найважливіший привілей - ставропігію. Він також подарував 2 села на утримання монастирського шпиталю. Полковник К. Мокієвський побудував власним коштом церкву Різдва Пресвятої Богородиці (1696) на Дальніх печерах, а на Ближніх печерах коштом полтавського полковника П. Герцика, у 1698–1701 рр., була побудована Хрестовоздвиженська церква.

У 1701–1705 рр. гетьман І. Мазепа збудував велику Вознесенську церкву на території Печерського жіночого монастиря (знаходився навпроти Лаври із західного боку), де ігуменею була його мати – Марія Магдалина. На відомій гравюрі київського майстра Іларіона Мігури «Панегірик на честь гетьмана Івана Мазепи» (1701) зображено славетного гетьмана у лицарському одязі з гетьманською булавою в руках. Він оточений алегоричними постатями та шістьма збудованими церквами оздобленими його гербами. Над постаттю Мазепи напис: «Да будет имя мое ту во веки и будут ум мой и сердце мое ту во все дни», а під малюнками церков «Основание их на горах святих»

На усіх храмах до будівництва яких мав відношення могутній гетьман-меценат, були зображені його герби. Ці храми обов’язково мали престол в ім’я Іоанна Предтечі, який був небесним патроном гетьмана або

341

освічувались в ім’я Всіх Святих. Не була виключенням і церква Всіх Святих, де з північного боку над входом було викладено зображення герба гетьмана. Але у 1708 р., після відомих подій Північної війни, цар Петро І надав вказівку накласти анафему на гетьмана І. Мазепу і видав наказ прибрати герби гетьмана з усіх храмів, в тому числі й з церкви Всіх Святих.

У грудні 1999 р., до щорічної наукової конференції Національного Києво-Печерського історикокультурного заповідника «Могилянські читання», яка була присвячена гетьману Івану Мазепі, відкрилася невелика фотовиставка, що оповідала про окремі віхи життя цього визначного політичного та культурного діяча, великого церковного фундатора. Під час конференції відбулося також урочисте відкриття відновленого герба І.С. Мазепи на північному фасаді церкви Всіх Святих. Майже 15 років до невеликої фотовиставки приходили люди – самостійно або групи з екскурсоводами і з інтересом вивчали її матеріали, іноді переписуючи тексти псалмів, написаних гетьманом. Одна з відвідувачок, Олена Василівна Леонтович, під впливом матеріалів виставки, подарувала нам репродукцію з портрета «Гетьман Іван Мазепа», виконаного художником Сергієм Макаренком у 1964 р. в Нью-Йорку.

На той час тематичної експозиції, присвяченій гетьману Івану Мазепі та його зв’язкам з КиєвоПечерською лаврою в Заповіднику не було, тому, враховуючи зацікавленість відвідувачів цією тематикою, постала необхідність обновити цю виставку не лише інформативно, але й змінити її оформлення за допомогою новітніх технологій при виготовленні фотоматеріалів. 2014 р. така виставка була розгорнута у церкві Всіх Святих. На трьох банерах розміщено 52 зображення, що пов’язані з постаттю гетьмана Івана Мазепи. Ця виставка використовується і досі для проведення квестів для школярів за мазепинською тематикою музейноосвітнім відділом Заповідника.

17 липня 2017 р. у Заповіднику в приміщенні Мазепиної (Онуфріївської) вежі відкрилася виставка одного дня «Гетьман Іван Мазепа – особистість, державник, меценат». Ініціаторами експозиції виступили Заповідник, фонд Миколи Томенка «Рідна країна» та Музей Шереметьєвих. Відкриття виставки було приурочене до двох визначних подій в історії України – прийняття Декларації про державний суверенітет України (16 липня 1990 р.) та 330-річчю обрання гетьманом Івана Мазепи (22 липня 1687 р.). На виставці були представлені козацька шабля, гетьманська булава, пернач та інші рідкісні пам’ятки XVІІ–ХVIII ст., що надають уявлення про епоху, в яку жив славетний гетьман. 18 травня 2018 р. у Годинниковій вежі була відкрита виставка «Милостивий патрон святої обителі – гетьман Іван Мазепа». Відвідувачі мали можливість дізнатися про архітектурний ансамбль Києво-Печерської лаври та Печерського містечка часів Івана Мазепи, вклади гетьмана і його сподвижників у церковні ризниці. Особливу увагу відвідувачів привернув раритетний експонат – пам’ятка початку XVIII ст. – срібна позолочена звіздиця з вигравіруваним іменем Івана Мазепи – вклад гетьмана в Успенський собор Києво-Печерської лаври. Звіздиця має унікальну шестикінцеву форму і її можна побачити на гетьманських гербах. 5 липня 2018 р. у приміщенні Верховної Ради України Заповідником була організована виставка одного дня, присвячена визначній пам’ятці української культури доби гетьмана Івана Мазепи – Євангелію-Апракос, виданому друкарнею Києво-Печерської лаври у 1707 р. Книгу великого формату «in folio» вважають самим розкішним виданням лаврської друкарні за всі 300 років діяльності. Ця унікальна книга була першим й єдиним кириличним виданням Євангелія-Апракос. В перекладі з грецької «апракос» означає «тижневий». Священні тексти тут розміщенні не традиційно, як у Четвероєвангелії (Євангелії-тетр) – від євангелістів Матфея, Марка, Луки та Іоанна, а послідовно, на кожен день церковного року від Великодня до Великодня, в порядку їхнього читання по днях тижня та неділях. Видання книги безпосередньо пов’язано з іменем Івана Мазепи, про що йдеться у передмові до читача. Отримавши в дарунок від грецького архімандрита давнє рукописне Євангеліє з Афону, «…благородний військ запорозьких вождь, обох сторін Дніпра гетьман Іван Мазепа…», усвідомлюючи значення та велику цінність манускрипту, передав його для друку та подальшого поширення у Києво-Печерську лавру. До друку книгу готували понад два роки: монастирські вчені-богослови перекладали тексти з грецької, ретельно редагуючи їх, а сподвижник гетьмана, лаврський архімандрит Іоасаф Кроковський написав передмову, де виклав історію її створення. Євангеліє стало справжнім шедевром українського книгодрукування. На виставці було представлено два примірники книги із трьох, що зберігаються в колекції Заповідника. Відвідувачі могли оцінити високопрофесійну роботу як лаврських граверів та фахівців друкарської справи, так і велику майстерність відомого київського золотаря Олександра Іщенка, який у другій половині ХVІІІ ст. виготовив вишукану срібну оправу до одного з примірників книги для Успенського собору Києво-Печерської лаври.

20 березня 2019 р. у виставковій залі Успенського собору Заповідника відбулося урочисте відкриття виставки «Гетьман Іван Мазепа і Києво-Печерська лавра (до 380-річчя з дня народження гетьмана України Івана Мазепи)». Де представлені ікони, церковне начиння, живописні твори, стародруки мазепинської доби, а також копійні матеріали, що розкривають особистість Івана Мазепи, як творця української культури своєї доби. Завдяки експонатам із колекції Заповідника можна скласти уявлення про масштаб діяльності гетьмана і вклад у становлення духовної й художньої культури України ранньомодерного періоду. На виставці представлені предметі, які мають безпосереднє відношення до гетьмана І. Мазепи, а саме:

342

-Універсал гетьмана Івана Мазепи про передачу митрополиту Варламу Ясинському права Київського магістрату на збір помірного на житньому торзі для утримання Петропавлівського монастиря з дозволом останньому шинкувати на монастирському подвір’ї. Оригінал, засвідчений печаткою та підписом І. Мазепи. 1695 р., січня 10, Батурин (папір, чорнило, рукопис).

-Потир. Вклад гетьмана Івана Мазепи до Успенського собору Києво-Печерської лаври Остання чверть ХVІІ ст., Аугсбург (срібло, карбування, золочення, емаль, цитрин, хризоліт, аметист, гранат).

-Звіздиця. Вклад гетьмана Івана Мазепи до Успенського собору Києво-Печерської лаври, початок ХVІІІ

ст. (срібло, скло, гравіювання, карбування, золочення).

-Євангеліє 1636 р., Львів (папір, друк, метал, карбування, тиснення, посріблення) Згідно напису на сторінках ігуменя Києво-Печерського Вознесенського та Глухівського монастирів Марія Магдалина Мазепина замовила оправу для книги до монастиря Фрола і Лавра у Києві у 1696 році.

-Блюдо. Вклад ігумені Марії Магдалини Мазепиної до Києво-Печерського Вознесенського монастиря у Києві. 1701 р. (метал, гравіювання, карбування, золочення).

-Воздух. Вклад ігумені Києво-Печерського Вознесенського монастиря Марії Магдалини Мазепиної до Києво-Печерської лаври. 1689 р., майстерня Вознесенського монастиря (оксамит, шовк, золотні, срібні та шовкові нитки, гранати, рубіни, перли).

-Мигура Іван (Іларіон) Гравюра. Панегірик на честь гетьмана Івана Мазепи. 1705 (Відбиток ХІХ ст.) Україна. Папір, мідьорит. (копія)

-Євангеліє 1707 р., друкарня Києво-Печерської лаври. Гравюри Данила Галяховського (Папір, друк, мідьорити, срібло, литво, карбування, золочення).

Заповідник планує і надалі висвітлювати тематику гетьмана І. Мазепи, як ктитора Києво-Печерської лаври. Для цього вже розпочато побудову в приміщенні Мазепиної (Онуфріївської) вежі повноцінного музею, завданням якого буде всебічний показ актуального етапу історії України. Він може стати відкритим майданчиком для проведення інтелектуальних, наукових дискусій, освітнім центром, суспільно-політичне і соціо-культурне значення якого буде вкрай важливим при формуванні світогляду молодих українців.

Література

1.Масалова І.І. Жданова Д.А. Експозиційна діяльність Заповідника 1946–2005 рр. // Лаврський альманах: Збірник наукових праць. Випуск 15, спецвипуск 6: До 80-річчя Національного Києво-Печерського історико-культурного заповідника. К.: Фенікс, 2006. C. 23-65.

2.Павленко Сергій. Духовні сподвижники Івана Мазепи. [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://www.gorod.cn.ua/print/city_891.html

3.Сідлецька Т.І. Історія української культури [Електронний ресурс]. – Режим доступу: https://web.posibnyky.vntu.edu.ua/icgn/15sidlecka_Istoriya_ukrayinskoyi_kulturi/p5.html

Чайка Владислава, аспірантка НАКККіМ

МУЗИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ В УМОВАХ СУЧАСНОГО МУЛЬТИКУЛЬТУРНОГО СУСПІЛЬСТВА

Формування та розвиток української культури в діаспорі загалом і музичної зокрема як окремого феномену обумовлювався рядом чинників, що пов’язувалися безпосередньо як з хвилями еміграції, так і з умовами соціокультурного середовища тих суспільств, в межах яких відбувалася подальша їх інтеграція. Вагому роль в цих процесах відігравала культурна політика держав, яка повинна була враховувати поліетнічний склад суспільства, що розгортався за рахунок притоку різнонаціональних емігрантів. Саме політика мультикультурності як врахування багатоетнічного і різноманітного культурного складу стала визначальною у розвитку північноамериканських країн, насамперед Канади і США, а згодом і європейських.

Початки прояву політики мультикультурності припадають на 70-90-ті рр. ХХ ст. Основними засадами мультикультуралізму є урівноваження співжиття в суспільстві, де існують різні культури і національності, які повинні мати рівні права на розвиток та визнання їх у якості національнокультурних маркерів. Політика мультикультуралізму є відповіддю національної держави на соціокультурний виклик, пов’язаний зі зміною етнодемографічної структури суспільства, зумовленою насамперед характером сучасних міграційних процесів. Його поява пов’язана з тим, що в країнах активізувалися пошуки нових форм взаємодії з іноетнічним населенням. Йшлося, насамперед, про зниження рівня матеріальної нерівності людей різної етнічної та расової належності

[1, 464].

343

Терміни «мультикультурне суспільство» і «мультикультуралізм» виникли в Канаді в 1960-х роках. Власне, політичні реалії Канади кінця 1960-х – початку 1970-х рр. вплинули на розробку теоретичних засад багатокультурності та застосування їх у багатоетнічній канадській дійсності. У 1963 р. було створено Королівську комісію з питань двомовності та двокультурності. Вона зосередила діяльність на вивченні рівня двомовності у федеральній адміністрації, ролі громадських та приватних організацій у намаганні поліпшити міжкультурні відносини [4, 112].

Політика мультикультуралізму стала однією із складових формування та розвитку державної політики ідентичності в Канаді. Багатокультурність виступала втіленням ідеї соціальної інтеграції держави, центральним завданням якої є розв’язання проблем, зокрема і у розвитку культури. Визнання багатокультурності та етнічної багатоманітності були визнані загальною цінністю суспільства на противагу запровадженню асиміляційної політики стосовно етнічних груп. Канадська модель мультикультуралізму передбачає механізми співпраці уряду, регіональної влади та неурядових організацій етнічних спільнот, які спрямовані на підтримку культур, що є складовими загальної канадської культури. У 1988 р. канадський федеральний парламент ухвалив Закон «Про канадську багатокультурність», який охоплював широкий спектр громадянських, політичних, соціальних та мовних прав, які закріплені Конституцією Канади.

Слід зазначити, що українська етнічна група протягом тривалого свого перебування на канадській землі зорганізувалася як невід’ємна складова частина поліетнічного організму. Вона досягла високого рівня акультурації та адаптації у канадське суспільство шляхом своєї суспільнополітичної та соціально-економічної інтеграції.

У Сполучених Штатах мультикультуралізм не був прийнятий офіційною політикою, але сама модель еміграції в цю країну завжди відрізнялася більшим культурним розмаїттям. Там він виник в 1970-і роки, але дещо в відмінному контексті, ніж в Канаді. В США мультикультуралізм прийшов на зміну гомогенізуючій політиці «плавильного котла», яка, втім, не виправдала сподівань американців [2, 111]. Він більшою мірою опирався на ідеї фемінізму, а також вбирав рухи афроамериканців за рівні права і можливості. Центрами такого опору були зазвичай університети і коледжі вищої освіти. Найбільш гострими питаннями були вимоги етнічних квот та мультикультурних навчальних програм. Початок був покладений студентським і молодіжним рухами другої половини 1960-х років, які кинули виклик усталеним стереотипам і інститутам. У США цей поступ з самого початку мав сильний антирасистський характер, що було пов'язано з виступами темношкірих за свої права. Така політика була частиною боротьби за цивільні права, які ставили собі за мету інтеграцію і рівні індивідуальні права незалежно від кольору шкіри. Проте хвилі еміграції визначали значну культурну динаміку, оскільки емігранти адаптувалися в новому соціокультурному середовищі і намагалися розвинути свої власні інститути на шляху до соціального зростання. Ці процеси не тільки протидіяли асиміляції в «плавильному котлі», а й сприяли формуванню етнічних, етно-релігійних або групових інтересів, породжуючи різні політичні орієнтації [2, 57].

Представники музичної культури української діаспори на північноамериканському континенті відразу були включені до міжкультурного діалогу мультикультурного суспільства, виступаючи активною стороною в цьому творчому діалозі, набуваючи значного світового досвіду, що загалом сприяло збагаченню української культури в межах багатонаціонального середовища. Таким чином, ми можемо констатувати, що саме завдяки політиці мультикультурності став можливим повноцінний розвиток етнонаціональних культур діаспорних спільнот поза межами Батьківщини.

Література

1.Козловець М.А., Михайлова М.О. Мультикультуралізм і проблема єдності суспільства. ХХ століття – етнонаціональний вимір та проблеми Голокосту: зб. наук. праць за матер. міжнарод. наук.-практ. конф., 22–23 жовтня 2010 р. Житомир, 2010. C. 464-472

2.Підскальна О. Мультикультуралізм як феномен постсучасного світу. Наукові записки Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України. 2016. Вип. 3-4(83-84). С.108-120

3.Терборн Г. Мультикультурные общества. Социологическое обозрение. 2001.Том 1. № 1. С. 50-67

4.Шалига О. Політика Канади щодо забезпечення національно-культурних прав етнічних меншин та українська діаспора. Часопис української історії. 2017. №. 36. С. 112-119.

344

МЕНЕДЖМЕНТ

Kaftandjiev Christo, professor, Ph.D. and Doctor Habilis in Advertising, Semiotics and Marketing Communications in Faculty of Journalism (Sofia University)

EFFECTIVE ADVERTISING AND MARKETING COMMUNICATIONS OF MUSEUMS

The strategies of museum communication are the methodological foundations that regulate the development of the museum as a cultural and communicative system, aimed primarily at solving the problems of the interaction among the museum and the external communication environment, the museum and society. The direction and dynamics of the development of museum communication and the success of the modern museum are determined by the following factors: strategy of openness of museums; marketing strategy; branding; partnership strategy; strategy of expanding the channel of museum communication; the formation of a strategy of participation, the interaction of the museum with the visitors and the local community.

The non-commercial nature of the museum as an organisation dictates the distinctive features of marketing in museum field. The museum marketing is the activity of museums to create and show the consumer value of the human cultural heritage in order to meet the needs of the aesthetic, spiritual development and education of the present and future generations of visitors, as well as other contact audiences of the museum and society as a whole.

The museum marketing is based on the principles of classical marketing, and can have both non-profit and commercial components. The results of the museum's marketing activities are aimed at supporting the development of the museum and the introduction its ideas and mission. The complex of marketing as an aggregate of the organisation, managed by variable marketing factors in the museum sphere, has a number of significant features. First of all, they concern the composition of the marketing complex. In addition to the product, prices, distribution channels and promotion in the museum marketing, personnel, processes, material environment play the important roles, which are the components of the marketing complex. Due to the development of marketing methodology, the prices of products are depended on its functional or utilitarian side as well as the buyer’s perception of the products. At the beginning of XXI century in marketing the concept of a market mark has been established as a symbol that embodies some values.

The effective communication of the museums depends on the various types of advertising and different kinds of the museum products. They can be a museum product promotion, image advertising, comparative advertising, cooperative advertising, transport advertising, museums, digital advertising, non-traditional advertising (Ambient Media) and others

The different types of advertising and other marketing communications of museums depend on various groups of consumers, as well as the system of appeals. They are the appeals by authorities, marked by the high social status; education where intelligence is being analysed; a family that includes fun, humour, love, relationships; economy, traditions, intercultural relations, etc.

Effective advertising and marketing communications of museums involve the communication strategies. They can be a verbal part of the advertising of museums; advertising cars that use the sign systems of animals, architecture, space, color, light, gestures, music, etc.

In the advertisement of museums, we implement the communicative strategies by the following methods: visual comparisons, hyperbole, metaphors, metonymy, personification, opposition, repetition, paradoxes, etc. In the adverts of museums, we use various semantic notions such as redundancy; continuum; zero morpheme; semantic field and so on.

The criteria of the division of the museums' promotional campaigns are the context and intertextuality, the ways of integrating advertising campaigns at the formal and informative levels.

The different genres of PR-companies are used differently in museums at the level of marketing communications. Events and exhibitions in the marketing communications of museums suggest different placements of products in the system of marketing communications of museums. For example, calendars can be the specific PRcommunication in the marketing communications of museums.

The modern marketing communications of the museums can include the following marketing communication constants: trademarks, colours, images, music, slogans, communicative approaches, testimonies, etc. There are many ways to integrate advertising campaigns and marketing communications with these communicative constants. Moreover, we should pay attention to the communicative contexts that help to better integrate marketing communications. The corporate design and style are the important components of marketing communications. Therefore, the analysis of these communications should be done in terms of their effectiveness and role in the integration of marketing communications of museums.

The digital marketing communications of museums and transmedia technologies also form the strategy of museum marketing communications. They include the digital advertising, digital PR, digital events, digital communications, digital direct marketing communications, digital commerce, merchandising etc. In addition, they can be digital ads; digital comparative ads; digital cooperative announcements; digital image ads digital product announcements; digital creative ads; digital advertising etc.

Коваленко Олена,

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

ТЕХНОЛОГІЯ КОУЧИНГУ У СУЧАСНІЙ УПРАВЛІНСЬКІЙ ПРАКТИЦІ

В умовах радикальних соціально-економічних трансформацій організаційна культура стала значущим фактором впливу на ефективну господарську діяльність підприємств. Зарубіжний досвід переконує, що однією з важливих конкурентних переваг, одним з найбільш потужних чинників, який виділяють як ключову складову успіху підприємства, є його організаційна культура.

Разом з тим, серед важливих завдань управлінської ланки - пошук шляхів підвищення праці на підприємстві, що безпосередньо повязано з розвитком його людського потенціалу. Дедалі частіше власники підприємств здійснюють пошук способів адаптації працівників до вимог, які до них висуваються, та приділяють значну увагу їх професійному зростанню. Тому розгляд функціональної та змістовної сутності коучингу як інструменту управління ефективністю праці та важливого чинника покращення організаційної культури підприємства набуває актуальності та значущості.

Поняття «організаційна культура» відноситься до базових понять теорії управління і займає важливе місце у сфері вивчення господарської діяльності підприємств. Прояви організаційної культури на підприємстві можна відчути одразу, оскільки саме культура обумовлює адаптацію «новачків» та поведінку «ветеранів», знаходить висвітлення в ідеології кожної управлінської ланки, насамперед, вищого керівництва, реалізовуючи себе в конкретній стратегії підприємства.

Серед елементів організаційної культури науковці виокремлюють:

-сукупність типових стереотипів сприйняття, переконань, переживань, цінностей, норм і правил, ритуалів і традицій;

-загальні моделі поведінки та взаємодії членів підприємства один з одним, а також з представниками зовнішнього середовища;

-технології виробництва продуктів та послуг;

-будь які матеріальні продукти діяльності, включаючи планування офісів та виробничих приміщень, рекламу, продукти, технології та ін.;

-будь які продукти соціальної реальності нематеріального характеру (ідеї, оцінки, рейтинги та ін.);

-ставлення до змін: вороже, нейтральне або з ентузіазмом.

Організаційна культура знаходить свій прояв у засобах інтеграції членів підприємства і в методах її взаємодії з зовнішнім середовищем. Культура формує певний стиль взаємодії членів організації із змінами в зовнішньому середовищі, що дозволяє підприємству розвиватися.

Зокрема, Едгар Шейн серед культурних проблем, що пов’язані з адаптацією підприємства до зовнішнього середовища і його розвитком, виділяє [1, с.56]:

1.Проблему місії і стратегії підприємства. Розуміння місії, що поділяється більшістю членів підприємства, досягнення стратегічних цілей та ключових задач.

2.Проблему цілей. Досягнення консенсусу відносно цілей підприємства та його підрозділів на основі загальної місії.

3.Проблему засобів досягнення цілей. Встановлення єдиної думки відносно засобів, які повинні бути використані для досягнення цілей (для формування організаційної структури, створення системи заохочень).

4.Проблему визначення результатів. Досягнення консенсусу відносно критеріїв, які використовуються для визначення і оцінки кінцевого та проміжного результатів, вкладу індивідів та груп.

5.Проблему корекції. Досягнення згоди відносно зміни стратегії, якщо немає позитивних результатів

вдіяльності підприємства.

Організаційна культура, таким чином, може бути представлена як соціальний феномен, що постійно розвивається та вдосконалюється. Для забезпечення реалізації конкурентної стратегії на підприємстві необхідно культивувати певні риси культури через навчання персоналу та змінювати риси культури певних груп працюючих в разі перешкод при реалізації цієї стратегії.

Таким чином, організаційна культура представляє собою сукупність взаємопов‘язаних елементів, котрі формують важливий механізм взаємодії персоналу на підприємстві, визначаючи соціальний простір для їх діяльності та індивідуального розвитку.

Людський фактор у роботі нині є приорітерним, адже, з одного боку, у зв'язку з ускладненням виробництва вартість людської помилки істотно зростає, а з іншого – посилюється конкурентна боротьба за нові ідеї та практичне їх втілення. Саме тому в сфері управління персоналом з’являється технології, спрямовані на забезпечення успішного розвитку підприємства.

Серед сучасних заходів, спрямованих на покращання системи управління розвитком підприємства, - атестації, управління деревом цілей, заходи, спрямовані на розвиток корпоративної культури і підтримку

346

корпоративного духу, тренінги, дії, покликані прискорити адаптацію нових співробітників, робота з резервом.

Новітнім методом, що поєднує у собі різні методики і техніки, а також дає нові можливості щодо розвитку персоналу та впливає на результати діяльності окремих людей і організації в цілому, є коучинг. Сучасне управління в стилі коучингу – це погляд на співробітників як на величезний додатковий ресурс підприємства [2]. При цьому кожен співробітник розглядається як унікальна, творча особистість, здатна самостійно вирішувати багато завдань, проявляти ініціативу, робити виважений вибір, брати на себе відповідальність і приймати власні рішення.

Нині немає однозначного трактування коучингу як категорії. Зокрема, ДЖ.Уітмор визначає коучинг як «новий стиль управління людськими ресурсами, технології якого сприяють мобілізації внутрішніх можливостей і потенціалу працівників, постійному вдосконаленню професіоналізму та кваліфікації працівників, зростанню рівня їх конкурентості, забезпечують розвиток компетентності, спонукають до інноваційного підходу у виробничому процесі» [3, с. 13].

Міжнародна федерація коучингу, як відомо, визначає коучинг як безперервне співробітництво, котре допомагає досягнути реальних результатів в особистому та професійному житті. Результатом коучингу є поглиблення знань, адже він сприяє самовдосконаленню працівника.

У праці М.Нагари коучинг представлено як технологію управління не лише поточним рівнем конкурентоспроможності персоналу підприємства, але і його перспективною конкурентоспроможністю, оскільки він спрямований на мобілізацію внутрішніх ресурсів підприємства, розвиток необхідних здібностей і вмінь роботи з динамічно змінною інформацією, сприяє освоєнню передових стратегій отримання результату завдяки високій мотивації праці, створенню атмосфери творчості та ініціативи, підвищенню відповідальності за виконання завдань [4, с. 100].

В.Кулик вважає, що коучинг у загальному плані можна визначити як філософію, систему технологій і методів, спрямованих на постановку та максимально швидке досягнення глобальних цілей за допомогою консалтингової підтримки експертів та тренінгу з безпосередньою участю коуч-консультантів [5, с.138].

Як бачимо, коучинг переважно трактують як тренування та консультування працівників з метою максимальної реалізації їх потенціалу. А отже, коучинг спрямований в першу чергу на досягнення цілей підприємства, реалізацію його стратегії розвитку та покращення організаційної культури, а також на формування поведінки працівника таким чином, щоб максимально забезпечити самостійність та ефективність прийнятих ним рішень

Залежно від виду діяльності, кваліфікації працівників, особливостей галузі та цілей піприємства, коучинг може виконувати безліч функцій, серед яких найбільш значущими виступають [6, с.299]:

-функція розвитку - коучинг забезпечує розвиток трудового потенціалу та компетенції працівників, що впливає на їх кар’єрний ріст;

-креативна функція – коучинг дає змогу працівникам максимально проявити ініціативи, генерувати нові ідеї та приймати креативні рішення;

-функція комплексного консультування - коучинг може використовуватися в усіх сферах та усіма підрозділами підприємства на будь-якій стадії його розвитку;

-мотивуюча функція – коучинг дає змогу працівникам забезпечувати досягнення цілей як особистого характеру, так і підприємства в цілому;

-функція адаптації – коучинг дає змогу працівникам швидко пристосуватися до мінливих зовнішніх факторів роботи підприємства.

Таким чином, коучинг забезпечує високі стандарти виконання завдань, підтримує систему ефективного управління, створює атмосферу, яка стимулює креативність, генерацію нових ідей, проявляючись через співпрацю та партнерство, виступає надійним фундаментом організаційної культури

підприємства та набуття ним конкурентних переваг : Тому серед переваг коучингу як методики роботи з персоналом та інструменту забезпечення дієвої

організаційної культури підприємства можна виділити:

-підвищення ефективності управління. Коучинг розвиває професійні якості окремих працівників і команд та дозволяє використовувати ці якості в роботі на благо підприємства;

-розвиток персоналу. Використання коучингу дозволяє працівникам підприємства розвиватися безпосередньо в процесі роботи і тим самим підвищувати свою ефективність;

-оптимізацію системи корпоративного навчання. Використання коучингу в управлінні дозволяє багаторазово підвищити ефект від навчання на курсах і тренінгах. Працівники, котрі пройшли навчання, легше адаптують отримані знання до специфіки своєї роботи, починають більш активно і ефективно застосовувати отримані знання на практиці;

-поліпшення якості життя працівників. При використанні коучинг, крім поліпшення взаємин у колективі, кожен працівник отримує більшу емоційну задоволеність від своєї роботи, що мотивує його на якісне виконання своїх обов’язків;

347

-економія часу менеджера. На перший погляд, коучинг вимагає додаткового часу, але насправді він економить час керівника. Додаткові витрати часу вивникають тільки при навчанні коучингу і на етапі впровадження його як нової системи управління. Надалі працівники, з якими проводиться коучинг, готові брати на себе відповідальність, їх не треба контролювати, тому в менеджера з’являється час на виконання більш складних функцій, яким раніше не приділялася належна увага;

-творчу гнучкість та адаптацію до змін. Зростання конкуренції на ринку, інноваційні технології, економічна невизначеність та соціальна нестабільність вимагають усе більшої гнучкості та адаптивності. Коучинг дозволяє швидко адаптуватися до змін, що є актуальним для ефективної роботи підприємства.

Отже, важливим напрямом методів підтримки організаційної культури підприємств є використання можливостей системи поширення знань, зокрема широке впровадження системи наставництва, адаптації нових працівників, підвищення їх кваліфікації. Реалізація таких заходів підвищує якість трудових ресурсів та ефективність комунікаційних процесів, мотивує персонал до продуктивної праці, підвищує лояльність працівників до підприємства. Важливою метою навчання є формування системи знань підприємства як його конкурентної переваги, як фактору стійкості і ефективної адаптації в умовах мінливості зовнішнього середовища.

У цьому контексті потужним інструментом, що дозволяє досягти вагомих результатів щодо покращення ефективності роботи персоналу, є коучинг, адже він надає можливість працівнику повністю розкрити свій внутрішній потенціал і використовувати його в інтересах компанії. Тому використання коучингу в управлінні стратегічним розвитком підприємства є важливим чинником реалізації поставлених цілей.

Література

1.Schein E.H. Organisational Culture and Leadership. A. Dynamic View. San Francisco, John Wiley & Sons, 2010. 464 p.

2.Шеховцова І.А., Годована А.С. Роль коучингу в політиці ефективного управління персоналом // Сучасні проблеми економіки і підприємництво: збірник наукових праць. Київ: ІВЦ Видавництво «Політехніка», 2016 URL: http:sbkeip.kpi.ua/article/view/71027

3.Уитмор Дж. Coaching – новый стиль менеджмента и управления песрсоналом: практ.пособие М.: Изд-во «Финансы и статистика», 2005. 160с.

5.Кулик В. Коучинг в системі трансферу інновацій // Проблеми системного підходу в економіці: збірник наукових праць Національного авіаційного університету, 2007. №1. С.137-141.

6.Логвиновський Є.І. Функціональна та змістовна сутність коучингу на підприємстві // Європейський вектор економічного розвитку: збірник наукових прць. Дніпропетровськ, 2012. С. 297-301.

Липов Володимир,

доктор економічних наук, професор, професор кафедри міжнародної економіки та менеджменту зовнішньоекономічної діяльності Харківського національного економічного університету імені Семена Кузнеця

ГОСПОДАРЮВАННЯ І КУЛЬТУРА: ВІД НАТУРАЛЬНОЇ ФОРМИ ГОСПОДАРЮВАННЯ ДО ГЛАМУРНОГО КАПІТАЛІЗМУ

Руйнівні наслідки трансформаційних перетворень на пострадянському просторі з усією наочністю продемонстрували обмеженість і ущербність неокласичної концепції людини економічної. Розширюється спектр методів, використовуваних в ході вивчення процесів економічного розвитку. Отримує розвиток інституціональний напрям економічних досліджень. Все активніше залучаються досягнення інших наук. До вивчення особливостей економічної поведінки залучаються досягнення таких наук як філософія господарства, соціальна економіка, економічна соціологія, інституціональна економіка, економічна психологія, поведінкова економіка. Істотний потенціал виявлення і дослідження чинників, що стимулюють або гальмують економічні зростання, має культурологічний підхід.

Діалектичну цілісність культурі надає наявність двох її протилежних, але нероздільних граней – матеріальної і духовної. У свою чергу сама матеріальна сторона людської культури носить дуалістичний характер, адже її носієм виступає речовина природного походження, перетворена людиною в процесі життєдіяльності. Вона забезпечує фізичне виживання суспільства. Але саме її існування, відтворення в

348

придатному для застосування вигляді неможливе без накопичення, передачі та використання духовного досвіду.

Особливу грань духовної культури складають цінності та норми соціальної взаємодії. Комплементарність різних елементів культури інтегрує її в єдине ціле. Вона забезпечує можливість існування культури як специфічного феномена, що виділився з природного середовища і виконує репродуктивні і адаптаційно-орієнтаційні функції. Дослідження культури в контексті її впливу на організацію людської діяльності, соціальної взаємодії, дозволяє виділити кілька рівнів регуляції (табл.1)

Інструменти регулювання людської діяльності і взаємодії розділені на дві групи і чотири рівні. До першої групи віднесені ті, які виступають в якості стимулу або мотиватора (що нами рухає), а до другої – ті, які власне і визначають порядок діяльності (як ми діємо). Ключове значення в процесі формування культури має двосторонній рух між свідомим і надсвідомим рівнями регулювання. Він пов'язаний, з одного боку, з об'єктивуванням в суспільній свідомості індивідуального суб'єктивного досвіду (формування культури), а з іншого – з засвоєнням (суб'єктивізація) індивідами в процесі соціалізації об'єктивного культурного досвіду, накопиченого попередніми поколіннями (успадкування культури).

Вихідною передумовою формування національно-культурної специфіки організації господарської діяльності людини виступає матеріально-технологічне середовище. Особливості його впливу, залишаючись відносно стабільними і незмінними на протязі тисячоліть господарського буття людських спільнот, справляють визначальний вплив на формування домінуючого стилю мислення, суспільних цінностей, світогляду, а через них й інституцій та інститутів [1, 2] (табл. 2).

Таблиця 2

Середовище господарювання, мислення, господарські цінності і культура

Соціальні властивості матеріально-технологічного середовища:

окраїнність/серединність розташування; вихід до моря, судноплавні річки; характер кордонів; характер, віддаленість, партнерів; ландшафт; наявність відтворюваних і мінеральних ресурсів; клімат

Цінності

Етносні, релігійні, ідеологічні, правові, політичні, господарські

Соціальні орієнтації ціннісної системи (за С. Кирдіною)

Специфіка національних культур закладається вже на рівні стилів мислення (пріоритет лівопівкульного, логічного або правопівкульного просторово-образного сприйняття світу – несвідоме). Типи розумової діяльності зумовлюють специфіку сприйняття й осмислення людиною навколишньої дійсності. З протилежного боку, вони самі обумовлені цією реальністю, є результатом довгострокового впливу

349

матеріально-технологічного середовища проживання людини. В процесі навчання індивід засвоює безліч прийомів раціоналізації розумової діяльності (свідоме). Відточені до автоматизму, рівня досвіду вони стають основою індивідуального стилю мислення (підсвідоме). Однак цей індивідуалізм, специфічне, обмежується контекстом культурного досвіду соціальної спільноти, до якої людина належить і обумовлює спільність національних, професійних стилів мислень (універсальне, загальне, надсвідоме).

У процесі економічної модернізації відбувається перехід від домінування характерного для традиційного суспільства правопівкульного просторово-образного до лівопівкульного, логічного типу мислення. Якщо перший, переважно східний тип мислення, передбачає цілісне сприйняття навколишнього світу на основі інтуїтивного осягнення взаємозв'язків і взаємовідносин його елементів, то другий, переважно західний тип мислення, передбачає моделювання систематичних відносин на основі безумовних положень. Особливості домінуючого типу мислення зумовлюють специфіку сприйняття навколишнього світу, його осмислення, вибору цілей, інструментів діяльності і соціальної взаємодії, національної культури в цілому [4].

Специфіка домінуючого типу розумової діяльності справляє визначальний вплив на формування національного менталітету як сукупності загальноприйнятих для соціально-політичної або етнічної спільноти алгоритмів пізнавальної (розумової) діяльності, загальновизнаних соціально-психологічних понять (уявлень, характеристик, цінностей) у сфері соціальної взаємодії і патернів господарської діяльності (інституцій).

Особливу роль у формуванні специфіки національних культур господарювання та інституційних систем, зокрема, відіграють релігійні цінності. Іудаїзм і християнство націлюють людину на перетворення світу, індивідуальну відповідальність за свою долю. Іслам орієнтує на перетворення світу, проте діяльність людини обмежується приписами Корану. Буддизм, індуїзм – на відхід від матеріального світу через зосередження на індивідуальних духовні переживання за умов збереження соціальних зобов'язань.

Господарська, економічна діяльність постають елементами культури. Господарювання – діяльність людини, спрямована на забезпечення відтворення власного існування як окремого індивіда та як частини соціуму, відтворення суспільства як єдиного соціального організму. Господарська культура – частина культурної спадщини, яка безпосередньо забезпечує накопичення, збереження, використання та передачу від покоління до покоління найбільш ефективних алгоритмів господарської діяльності, господарювання – форми діяльності, що забезпечує безперервне самовідтворення суспільства як соціального організму. Господарська культура являє собою систему цінностей, смислів, символів, знань, традицій, що забезпечують мотивацію і регуляцію господарської діяльності людини і визначають форму її здійснення, а разом з тим і сприйняття її соціумом [3].

Процес переходу від архаїчної до економічної суспільної формації, від натуральної до економічної форми господарювання знайшов найбільш яскраве втілення в Азійському (політарному) способі виробництва (АСП). Історики зустрічають його в стародавній Європі, Африці, доколумбовій Америці й Океанії. Більш того, як стверджує Ю. Семенов «... майже у всіх класових суспільствах, що цілком сформувалися «азійський спосіб виробництва» найчастіше співіснував і переплітався з іншими антагоністичними способами виробництва» [7, 336].

Економічна форма господарювання, в теоретичних моделях представників мейнстриму сучасної економічної теорії, передбачає абсолютне домінування побудованих на раціональному розрахунку обмінних відносинах. Поєднання мінімізації власних витрат з прагненням до максимізації прибутку знаходить свою вихідну підставу в опорі на формалізацію і знеособлення відносин між економічними суб'єктами. Виражені в грошовій формі цінові параметри благ, що включаються в обмін через його економічні інструменти (купівлю і продаж), в поданні прихильників неокласичного напряму економічної теорії знаходять значимість універсального, максимально формалізованого критерію визначення взаємних зобов'язань сторін взаємодії. Відповідний підхід породжує специфічну форму господарської культури – економічну культуру. Її носієм виступає людина економічна. Вивченню цього економічного феномену, втім, який існує лише на сторінках економічних трактатів, присвячений цілий пласт літератури. До його дослідження звертаються економісти, соціологи, психологи, антропологи, філософи.

Перспективи формування постекономічної форми господарювання пов'язані з кардинальним перетворенням матеріально-технологічного середовища і відповідної трансформацією культури господарювання [5].

Парадоксальна природа сучасної стадії еволюції господарської системи знаходить своє втілення у

формуванні нової інституціональної моделі капіталізму – його гламурного варіанту [4]. Цей процес знаменує поворот США і розвинених країн Європи від деіндустріалізації до формування великомасштабних програм ре(нео)індустріалізації. Відбувається активне формування транснаціональних, глобальних за розмахом виробничо-збутової діяльності гламурно-промислових груп. До найбільш успішних серед них можна віднести Apple, HTC, RIM, Nokia, Intel, HP, Samsung. Виробництво реальних продуктів як інструмент

350