Тези_Cимпозіум_ред

групи з широким репертуарним діапазоном, який дозволяє вирішувати різноаспектні виховні завдання по підтримці національно-патріотичних настроїв військовослужбовців, їх родин та усього населення України.

Література

1.Ансамбль // Советский энциклопедичекий словарь / гл. ред. А. М. Прохоров. - 3-тье изд.- Москва: Советская Энциклопедия, - 1984. -С. 61.

2.Голдрич О. Хореографія: посібник з основ хореографічного мистецтва та композиції танцюЛьвів : Край, 2003.

160с.

3.Іменем Закону. Громадсько-правовий тижневик МВС України №6, 2007.

4.Красная звезда. Моряки принимают эстафету 1969, 29 марта.

5.Павлюченко С.Є. Бібліографічний покажик. Київ: Планета 2012, 87с.

6.Уварова Е. Д. Танец на эстраде, Эстрада в России. XX век: Енциклопедія. - Москва: Олма-Пресс, 2004. - С. 641.

7.Шилов А. Краснознамённый ансамбль Советской Армии. Москва: Искусство 1964. – 267с.

Руденко Світлана,

кандидат філологічних наук, професор кафедри суспільних та гуманітарних дисциплін Харківського державного університету харчування та торгівлі

Петренко Наталія,

кандидат педагогічних наук, доцент кафедри суспільних та гуманітарних дисциплін Харківського державного університету харчування та торгівлі

Головко Олександра,

кандидат історичних наук, доцент кафедри суспільних та гуманітарних дисциплін Харківського державного університету харчування та торгівлі

ГУМАНІТАРНІ СТРАТЕГІЇ В ЗАГАЛЬНІЙ ТА ФАХОВІЙ ОСВІТІ НА СЛОБОЖАНЩИНІ: ІСТОРІЯ ТА СУЧАСНІСТЬ

До середини ХІХ ст. в університетах світу питома вага гуманітарних наук (право, граматика, риторика, історія, література, мови, філософія) була вищою, ніж природничих і точних. З другої половини ХІХ ст. стрімкий розвиток світової промисловості дав імпульс для розвитку технічних, інженерних, математичних наук. Необхідний базовий навчальний план у більшості університетів світу почав змінюватися. При цьому керівництво багатьох держав не усвідомлює згубності дегуманізації високого професіоналізму, що усуває культурний і культурологічний складники освіти та науки, аде саме завдяки гуманітарним векторам розвитку формується, оцінюється та підкреслюється важливість таких чеснот успішного суспільства, як милосердя, ввічливість, співчуття та щедрість.

Прикладами гармонійного поєднання професійної та культурологічної підготовки студентів можуть слугувати гуманітарні стратегії, розроблені істориками Слобожанщини кінця ХІХ – початку ХХ ст., які взяли найкраще з того, що було напрацьовано на той час теоретичною вітчизняною та іноземною педагогікою, уникнувши крайнощів у питаннях освіти. Деякі з висунутих ними ідей випередили свій час, ставши актуальними лише сьогодні. У сучасній системі освіти набули актуалізації саме ті «старі» питання, що піднімалися й активно розроблялись теоретично, а також упроваджувались у педагогічну практику. Чільним із цих питань постає створення гуманістично спрямованого змісту освіти. Учені-історики Харківського університету, виступивши ще тоді проти ранньої професійної підготовки студентів, справедливо вважали, що вона повинна стати лише частиною системи освіти, а метою – виховання культурної особистості, вільної у своїх оцінках і судженнях, здатної до творчості, прийняття самостійних і відповідальних рішень. На їхню думку, життя людини має свою логіку розвитку, що має лежати і в основі змісту освіти. Ця логіка спрацьовує, якщо освітня система спрямована на роботу з живою людиною, а не зі схемою.

Ученими було справедливо відмічено, що створення спеціальних елітних навчальних закладів може вирішити лише приватні проблеми окремого навчального закладу й не становить організаційної цінності для середньої школи в цілому, бо відсутній принцип гармонії.

До змісту загальної освіти необхідно ввести цілу низку предметів художньо-естетичного циклу, створити програмно-методичне забезпечення єдиної моделі художньо-естетичного виховання, упровадити нові авторські програми, зорієнтовані на творчий розвиток особистості з 1-го по 12-й класи. За таких умов освітня структура навчального закладу може складатися з двох самостійних блоків: 1) блок «Базові знання», який традиційно включав би усі загальноосвітні предмети; 2) блок «Творчість», що об’єднував би предмети художньо-естетичного циклу (музику, малювання, хореографію, історію мистецтва тощо). Збільшення другого освітнього блоку за рахунок зменшення першого не потягне за собою зниження успішності за основними (базовими) предметами – швидше навпаки.

331

З огляду на досвід учених, зміст сучасної освіти повинен вбирати всі три сфери людського життя: духовну, соціальну та сферу життя природи. Серед них духовна визначає решту сфер. Саме в цьому, на нашу думку, може полягати сенс гуманістично-культурологічної спрямованості сучасного змісту освіти, що реалізується через загальний, інтелектуальний і моральний розвиток особистості. Особливу увагу в роботі над створенням гуманітарних стратегій учені-історики Слобожанщини кінця ХІХ – початку ХХ ст. приділяли художньо-естетичній освіті та вихованню.

Предмети естетичного спрямування, на думку Д.І. Багалія [1; 2; 3], О.Я. Єфименко [4; 5], Є.К. Рєдіна [7], ефективно впливають на процес морального виховання та формують у молодого покоління поняття про «міру, стрункість, гармонію і злагоду». З цією метою істориками, які входили до складу Педагогічного відділу при Історико-філологічному товаристві Харківського університету, створювались і пропонувались для використання (дуже часто такі читання й бесіди проводились ними безпосередньо) у середніх навчальних закладах програми літературних, поетичних, мистецьких та наукових читань. Слід підкреслити, що подібні заходи розглядались не як додатковий, своєрідний факультативний засіб навчання, а як важливий інструмент морального й естетичного виховання.

Сенс гуманітарно-культурологічного складника професійної освіти визначається тим, що випускник університету стає не просто носієм певних знань і навичок, а й людиною, яка має особливі якості та бере участь у функціонуванні багатьох ланцюгів різноманітних взаємодій з іншими представниками соціуму.

Сучасна система освіти України поступово набуває професійної спрямованості. Але саме така орієнтація системи освіти, на превеликий жаль, вилучає з освітньої сфери розуміння унікальності людської особистості, наявності в неї талантів і здібностей, гуманістичний та культурологічний складники загальної й фахової освіти, що не може бути обмежена лише механічним передаванням прийдешнім поколінням сукупності знань та вдосконалення пізнавальних здібностей. Необхідним є переосмислення самого змісту освіти, підґрунтям якого має бути вдосконалення людського потенціалу, що залежить від гуманітарнокультурологічного складника розвитку творчих можливостей та формування високих моральних орієнтирів.

Сьогодні поняття «освіта» має бути принципово переосмислене. Його слід розуміти як філософськоантропологічну категорію, що фіксує фундаментальні основи людського в людині. Ідеологічне значення антропологічних ідей в освіті полягає в розумінні самоцінності людини як творчої особистості та її пріоритету над державою. За словами філософа Хосе Ортеги-і-Гассета, зараз у світі домінує людський тип, який не вимагає від себе нічого, він живе, дрейфує з потоком. «Якщо цей людський тип продовжуватиме домінувати в Європі ..., наш континент буде диким» [6]. Треба визнати, що ці страхи не марні. Сьогодні все більше людей в гонитві за матеріальними благами, добробутом та комфортом не лише ставиться до себе невимогливо, але й не усвідомлює себе частиною національної культури, особистістю, вищою цінністю буття.

Сучасна система вищої освіти вимагає створення культурного та освітнього простору, особливої атмосфери культури на рівні відносин між викладачем і студентом. Наукові основи реалізації такої мети: 1) створення умов для розвитку інтегральної особистості студента, що передбачає готовність до культурного та гуманітарного самовизначення; 2) формування в студентів загальних та професійних гуманітарних компетенцій, виховання здатності до міжкультурної комунікації як сукупності навичок продуктивної гуманітарної взаємодії з людьми в полікультурному світі; 3) надання студентам глибоких гуманітарних знань з метою усвідомлення змісту культурних потреб, системи ціннісних орієнтацій та соціальних норм, що є стандартами в різних сферах діяльності. Отже, реалізація саме гуманітарних стратегій освітнього процесу сприяє формуванню аксіологічних принципів майбутньої професійної діяльності. Нерозуміння фахівцями з технічних наук, інженерами, конструкторами, винахідниками, позбавленими моральних орієнтирів, того, що людина є найвищою соціальною цінністю, може тягнути за собою соціальну загрозу, а часом і злочинність. Такі риси особистості ніяким іншим чином, ніж гуманітарною підготовкою, сформувати неможливо.

Література

1.Багалей Д.И. К 30-летней годовщине его учено-педагогической деятельности 1880-1910 гг. Харьков. 1912. 2.Багалей Д.И., Миллер Д.П. История Харьковского университета за 250 лет существования. Харьков. 1906. Т.1-2. 3.Багалей Д.И. Плохинский М.Н. Научные чтения для женщин весной 1895 г. Программы чтений. Временная

организация. Статистические данные. Сборник Харьковского историко-филологического общества. Харьков:

Тип. Губернского правления, 1896. Т. 8. С. 28-34.

4.Єфименко О.Я. Початковий підручник українсько-московської історії для шкіл народних. Харків: Союз, 1919. 90 с. 5.Ефименко А.Я. Учебник русской истории для старших классов среднеучебных заведений. СПб.: Брокгауз-Ефрон,

1919. 445 с.

6.Ортега-і-Гасет, Хосе. Бунт мас. URL: http://ae-lib.org.ua/texts/ortega-y-gaset__masa__ua.htm (дата звернення : 15.02.2019).

7.Редин Е.К. Историко-филологическое общество при Императорском Харьковском университете за первые двадцать пять лет его существования (1877-1902). Харьков: Тип. губ. правления, 1902. 10 с.

332

Сафонова Ірина,

кандидат педагогічних наук , доцент, заступник завідувача кафедри гуманітарних дисциплін НАКККіМ

СТАВРОГРАФІЯ: ІСТОРИКО-МИСТЕЦТВОЗНАВЧИЙ КОНЦЕПТ

Ставрографія (у перекл. з грец. «stavros» – означає хрест, дерево та «grapho» – писати) – нова історикомистецька наука, яка досліджує історію та іконографію Хреста (крижа) – найголовнішого сакральнолапідарного знаку християнства, а також це наука з вивчення натільних хрестів і хрестів-релікваріїв (крижіврелікваріїв) [1, 172]. Цей термін був введений в науковий світ у 1917 році професором Московської духовної академії, вченим-археологом, доктором теології О. Голубцовим.

Першооснови ставрографії як учення були закладені ще у першій половині ХІХ ст. роботами вчених і священнослужителів. Вагомий внесок у становлення ставрографії зробили такі особистості як: архімандрит, духовний письменник та історик Макарій (Миролюбов); український богослов та історик, заслужений ординарний професор Київської духовної академії, доктор богослов'я І. Малишевський; професор Петербурзького університету, палеограф, історик античного мистецтва І. Шляпкін; професор Московської духовної академії, академік АН СРСР М. Покровський; археолог, почесний член Петербургської Академії наук О. Уваров; славісти-філологи І. Пальмов та М. Сперанський; святий Російської Православної Церкви, чудотворець Іоанн Кронштадський; українські меценати, збирачі стародавностей – подружжя Б. і В. Ханенки та багато інших мистецтвознавців, істориків, учених і колекціонерів.

Як істинна історико-мистецтвознавча наука сформувалася ставрографія на початку ХХ століття і розвивалася надалі у трьох напрямках: історичному: народознавство, церковна археологія, епіграфіка, джерелознавство; богословському - дослідженні релігійних свідчень джерел про Животворчий Хрест, переказів про побачені та чудотворні хрести і їх зображення на іконах, мозаїках, фресках, тканинах, будівлях тощо; а також – у мистецтвознавчому: іконографія, історія мистецтва тощо. Жовтнева революція 1917 року та її результати: відокремлення церкви від держави та антирелігійна агітація – кардинально різко змінили загальний стан ставрографії: із стопроцентної науки вона трансформувалася у описове мистецтвознавство та захоплення об'єктами давніх епох. Наукові розвідки майже припинилися у даній галузі, церковні книги вилучалися з бібліотек, публікації про хрести заборонялися. У той час статті ставрографічної тематики через це були доволі рідкісними, з’являлися праці, у яких хрести (крижі) християн трактувалися як предмети дохристиянської або позахристиянської доби.

Занепад розвитку ставрографії завершився у Радянському Союзі лише у другій половині ХХ століття, коли статті науковців стали активно з’являтися: мистецтвознавців, істориків, археологів і етнографів стосовно різноманітних ставрографічних концепцій.Нині відбувається процес повернення статусу дисципліни, ставрографія як наука розвивається потужними темпами. Ґрунтовний внесок у цьому напрямку зробили такі науковці: А. Пєскова, В. Молодін, Г. Корзухіна. Заслуговують на увагу наукові дослідження Е. Винокурової, С. Гнутової, Т. Ніколаєвої, В. Пуцка, Ю. Федорова.

У 2002 році створено слов’янський «Православно-ставрографічний Центр» – громадську міжрегіональну організацію, яка сприяє відновленню і піднесенні ставрографії. Як зазначає керівник Центру С. Гнутова, його магістральним напрямом є прославлення Господнього Хреста за допомогою збирання образів хреста і свідчень про них. Ставрографічний Центр виконує кілька функцій:

1)ознайомчу, котра спрямована на поновлення зв’язків світської і духовної культур;

2)накопичувальну (акумулятивна), яка пов’язана із збиранням і збереженням взірців хрестів та інформації про них.

Фахівці Центру виконують розгляд регіональних особливостей хрестів, ведуть роботи зі створення системного підґрунтя даних за їх видами і типами (від натільних до надголівних). Надається консультативна допомога, створено цикл лекцій із ставрографії для закладів освіти, проводяться конференції та семінари, друкуються фахові видання («Ставрографічний збірник»). Крім статей сучасних науковців у збірниках друкують маловідомі актуальні праці дослідників кінця ХІХ – першої половини ХХ століть.

Окремим різновидом досліджень із ставрографії є об’ємні хрести, які використовуються під час церковної служби: напрестольні, виносні та ін.; хрести, котрі носили на грудях: натільні й наперсні. Ставрографія широко застосовує різноманітні наукові методи досліджень з археології, історії, джерелознавства, етнографії, епіграфіки, металознавства, палеографії та ін. Мистецтвознавчий концепт ставрографії досліджує аспект художнього стилю, особливостей іконографії різних типів хрестів.

На території нинішньої України особливим є Крим, де християнство і натільні хрести з'явилися ще в V- VI століттях, через вплив Візантії. На інших землях України - майже на п'ятсот років пізніше, у добу Київської

333

Русі. Натільний хрест - це ознака належності до християнства. На хресті був розіп'ятий Ісус Христос. І це є символ віри для християн, але довго носіння натільного хреста обов'язковим не було. В Україні лише на початку XVII століття прийняли обов'язковим носіння хреста, на вимогу патріарха Філарета. Також не існувало і якихось суворих законів щодо конфігурації та оздоби хреста. Але хрести (крижі) інколи розкривають фантастичні епізоди нашої історії. Не дозволено було хоронити за візантійським законом з натільними хрестами. Найчастіше, їх передавали у спадок - від матері до доньки, від батька до сина. Того у могилах хрестів - одиниці, найчастіше їх знаходять на території поселень в культурному шарі. Хрестики втрачали просто - пошкодився чи обірвався шнур, на котрому носили ще й ладанку, іконку, слізник (маленьку пляшечку зі слізьми образів «плачущих»). Хрести були різнотипними, наприклад, це хрести-мощовики. Носили їх поверх одягу – як правило, заможні люди, щоб себе вберегти від зурочення або нечистої сили. Відкривалася кришечка у ньому, під котрою зберігалася частка святих мощей у заглибленні. Ще існували наперсні або нагрудні хрести, які носили духівники. У період зародження християнства зображення хреста (крижа) мало для людства два значення. Перше - хрест, як найдавніший космічний символ, що був об'єктом шанування у багатьох народів, і друге - це знаряддя ганебної страти найнижчих людей.

Стародавній символізм хреста, відомий людям з дохристиянського періоду, був широко використаний Церквою для подібної передачі християнського вчення, тому зупинимося на ньому трохи докладніше. Відображення хреста (крижа) є всюди з найдавніших епох. Хрест у квадраті, знак землі і стабільності, втілює чотири напрями Всесвіту або чотири області світу. Хрест у колі означає сонце, вогонь. Хрест – центр Макрокосмосу, космічна вісь, космічне Древо, яке реалізовує зв'язок Неба із Землею. У хресті започаткований природний дуалізм і єдність антитез. Вертикальна лінія - духовна, небесна, активна, чоловіча. Горизонтальна - це раціональна, земна, пасивна, жіноча. У багатьох народів він був одночасно символом і життя, і смерті. З хрестом неподільно пов'язано і вагомість розп'яття як жертви спасителя, Бога або Боголюдини. Це належить в основному до культів, пов'язаних з поклонінням сонцю, як Богу або Божественної іпостасі.

Величне денне світило щоденно вмирає, зникаючи на небі, але кожного разу переможно підіймається із зимової гробниці. Монограми імені Христа і приховані хрести. Друге значення хреста, де він являється знаряддям безчесної страти, превалювало в перші століття християнства і отіняло архаїчний символізм хреста. Тому, звертаючись до християнської віри язичники або іудеї, протягом перших трьох століть хрест, а саме Розп'яття, ніколи не зображувалися відкрито. Його роль виконували приховані хрести: монограми імені Христа і різні символи, що відображають християнське вчення. Хрест (криж) - це символ християнства, прототипом якого, як стверджують, є дерев’яний модус для видобування вогню – це дві схрещені палиці; один з найархаїчніших людських знаків. Криж нерідко являв собою символ життя та сонця (коло) і зображувався на статуетках чи металевих речах, на днищах, стінках чи накривках глиняного начиння. Як знак сонця, бога Осіріса, його боготворили сирійці з плином часу. В Єгипті символ хреста у вигляді літери «Т» значив ключ життя. Зазначений у пам’ятках шумерійських та хетських народів, як потойбічне значення чотирьох сторін світу; на ризах їхнього Бога був зображений хрест. Як прикрасу носив всякчас на грудях криж головний жрець Мемфісу. Використовувалися під час культу Мітри зіркові знаки хреста, як символ Бога Сонця. Також не були позбавлені цього зображення грецька і римська релігії: так, наприклад, нерідко спостерігаємо знак хреста, викарбований у образах Богів: Діоніса, Аполлона, Деметри.

У Римі весталки на шиї носили крижа. Він був розповсюджений і на грошах єгипетських та римських (на монетах єгипетських Мітрідатів та Птоломеїв була монограма хреста, поєднання «Р у Х»,) чи на грецьких, де сполучення літер «Х та Р» значило метал. У Греції та Римі ще задовго до Костянтина Великого крижі були у вигляді прикрас на зброї і прапорах військових. З Карфагену та Риму, Асірії до Вавилону, Мідії хрест було донесено, як знаряддя смерті. Як символ спасіння, у євреїв хрест спершу був започаткований Мойсеєм, а як кшталт припинення життя та кари був впроваджений вже братами Маккавеями. Як уособлення смерті, хрести (крижі) були різної форми і способу виготовлення, а саме - втикані або збиті грецької чи латинської типологізації. Під Хрестом, на котрому зображено розіп’ятого Ісуса Христа, зазвичай, відтворювали Адама, який з’являється з-під землі, чи Адамову голову і яблуко у його роті, або чашу, до якої ллється через гріхи людства Кров Христа.

Буває ще криж суто умовного характеру, окрім матеріального хреста, і має містично-духовне значення. Так, наприклад, страждання та смерть Ісуса Христа називається Господнім Хрестом. Через те, що на ньому був розіп’ятий Христос християни шанують його. Криж викарбований у церкві: на дахах будівель; на Престолі, Вівтарі; його носять на грудях, на священному одязі; на коронах наших князів, монархів; малюють на стелях, одвірках, огорожах, на землі тощо. Ставлять Хрести також на перехрестях, при шляхах, на площинах, у горах. Традиція чи культ встановлювати хрести на дорогах, могилах, на краю села або усередині - в Україні був надзвичайно розповсюджений і дійшов до сьогодення, бо український народ у своїх звичаях і релігіях є глибоко віруючим та консервативним. Для захисту поселення і мандрівників від усього злого

334

ставилися придорожні хрести богобоязливим український народом чи на знак вдячності за Боже чатування від тогочасного лиха і мають назву «фігура». Таким хрестам надавалося надзвичайно багато чудотворної сили. Наші праотці з введенням християнства стали ставити хрести і на могилах, спершу - дерев’яні, пізніше - у ХІV-ХVІІ ст. – кам’яні. На умовних курганах хрести лишаються складовим елементом нашого духовного спадку і є цінними об'єктами сакрально-лапідарного мистецтва, а для науковців-дослідників – невід’ємною часткою всеукраїнської ставрології.

Література

1.Академічний електронний тлумачний словник української мови. URL: http://sum.in.ua.

2.Зведений словник застарілих та маловживаних слів. URL:: http://litopys.org.ua/rizne/zvslovnyk.htm.

3.Diane le Berrurier. Icons from the deep / Diane le Berrurier // Archaeology. – 1988. – С. 21–27.

4.Jeckel Stefan. Russische Metall-Ikonen-in Formsand gegossener Glaube / Jeckel Stefan. – 1995.

Святненко Анна,

кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних дисциплін НАКККіМ

НАЦІОНАЛЬНІ І РЕЛІГІЙНІ ПОГЛЯДИ ЙОСИПА ТЕРЕЛІ

Йосип Терелі (1943-2009рр.) - український письменник, поет, художник, публіцист, активний релігійний і громадський діяч, в’язень сумління, який належав до правозахисної течії дисидентського руху, засновник Комітету захисту Української католицької церкви (Ініціативна група захисту прав віруючих і церков України) (1982р.), редактор нелегальної «Хроніки Католицької Церкви в Україні», лауреат Українського літературного фонду ім. І. Франка в Чикаго (1986р.).

Автор численних книг, статей звернень, протестів, листів на церковні, історичні, національнопатріотичні теми: «Свідок», «Царство духа», «Нарис історії російського католицизму східного обряду», «Свідок привидів і переслідувань в СРСР», «Демократія при суспільно-приватній власності» та ін. Й. Терелі відкрито засуджував політику комуністичного режиму, власноруч виготовляв листівки антирадянського характеру і розповсюджував їх. В статті «Демократія при суспільно-приватній власності» стверджував про відсутність в СРСР навіть натяку на демократію і доводив необхідність замінити існуючий державний лад [1, 206]. Активіст переконував, що комунізм не є наслідком природнього розвитку людства, але є викривленням людського способу існування – катастрофою християнського гуманізму. Звідси, за твердженням Й. Терелі, і право на бунт, дароване самою природою. Бо бунт людини, скерований проти конкретних несправедливостей, веде не усвідомлення суті своєї істоти [3, 657].

Негативне ставлення правозахисник демонстрував до подій 1946р. - ліквідації греко-католицької церкви. Він стверджував, що сам факт передачі державними органами юрисдикції над церквою в руки священиків був неправосильним. Церква має ієрархію: верховна влада – це Папа Римський, кардинали, єпископи. Наголошував на тому, що після фактичного знищення Української Греко-католицької церкви на папері, у Львові був скликаний «собор», на якому протягом години вирішено питання греко-католицьку церкву «вернути в лоно Руської Православної Церкви». Як справедливо зазначав Й. Терелі: «І глава Російської Православної Церкви…переступив через трупи розстріляних українських владик-архімандритів – таке «возз’єднання було миле його способові думання» [2, 663].

Й. Терелі акцентував увагу на тому, що через три десятиліття після примусового «об’єднання», і, навіть, після офіційного засудження радянською владою злочинів Сталіна, становище, в якому перебувала частина українського народу й їхня церква залишалося ненормальним. Держава, що проголосила своїм кредо: свободи, рівність, братерство – вела тотальне переслідування власного населення «тільки за те, що воно рідною мовою славить Христа» [2, 664].

У листі до голови центрального комітету німецьких католиків Гансові Майорові Й Терелі зазначав, що комунізм так знівечив світ, що після нього вся культура предків – поезія, музика, архітектура, мистецтво – здаються чужими останками втраченої культури. І саме через це, на думку діяча, спільне існування неможливе, як і неможливо жертвувати правдою заради ефемерного миру з комунізмом. На думку Й. Терелі католицький світ має усвідомити свій обов’язок – боротися з психологічним поневоленням комуністами спільністю дій, єдністю і солідарністю. За переконанням автора, справа не в новому різновиді російського імперіалізму. Він вбачав проблему значно серйознішою: світ має справу з безпринципним і жорстоким ворогом усього людства, метою якого є знищення любові. Й. Терелі зазначав, що комуністи на рештках російської імперії побудували власну імперію, а мова для спілкування їм байдужа. У людей, що не мають історії, культури, немає потреби чогось одного, національного [3, 662].

Й. Терелі справедливо стверджував, що: «Сьогоднішнє московське якобінство продовжує існувати лише тому, що його підгодовують мільйонові кредити безпринципних ділків з Вільного Світу… Якщо б на

335

Заході першого ж зустрічного комуніста садили в тюрму тільки за те, що він читає Маркса, і поводились з ним так, як комуністи поводяться з інакомислячими в комуністичних тюрмах, то, безумовно, кількість «ідеологів» світлого майбутнього на Заході різко скоротилась б» [3, 660 - 662]. У вересні 1982р Й. Терелі очолив новоутворену українську релігійну правозахисну організацію Ініціативну групу для захисту прав віруючих і Церкви. Він один із перших політичних дисидентів почав відкрито говорити про необхідність легалізувати Українську греко-католицьку церкву в Радянському Союзі.

У своєму зверненні до уряду УРСР «Ініціативна групи захисту прав віруючих в Церкви» висунула низку вимог, серед яких найважливішу – справу легалізації Української греко-католицької церкви в Україні. Так, в меморандумі зазначалось: щоб мати можливість виробити загальноприйняті норми для легалізації греко-католицької церкви було потрібно: вільні вибори в усіх єпархіях Західної України і Закарпатської України; в тих єпархіях, де більшість парафіян складається з ви знавців греко-католицької віри, повинна відбутися передача їм храмів, монастирів, каплиць; там, де парафіян УГКЦ в меншості у відношенні до інших груп віруючих, дозволяти їм будувати молитовні доми; відновити навчальні заклади греко-католицької церкви

– духовні семінарії у Львів й Ужгороді; дозволити виїзд 50 студентам-богословам на навчання у Ватикан, а також 10 студентів – у Відень, Варшаву й Мюнхен; повернути раніше конфісковані друкарні в п’ятьох церковних єпархіях; створити комісії по розслідуванню злочинної діяльності органів КДБ і МВС, з вини яких були репресовані українські священнослужителі й парафіяни; створити комісії по розслідуванню злочинної діяльності радянських психіатрів, з вини яких були репресовані діячі Церкви; Церква має своїм верховним владикою святішого Папу Римського, і через це будь-яке підкорення радянським властям неможливе [2, 663665].

Йосип Терелі один із найвідоміших українських дисидентів, боровся за свободу віросповідань, відстоював ідеї гуманізму та демократії, особистої й національної свободи. За свою антирадянську діяльність переслідувався органами безпеки, двадцять три роки свого життя провив у радянських в’язницях, концтаборах, на засланні. 1984р. Йосип Терелі відмовився від громадянства СРСР, 1987р. депортований за межі радянського «раю». Проживав разом із родиною в Торонто (Канада). В еміграції писав твори, малював, виступав із промовами, багато мандрував. Папа Римський Іоанн Павло II провів з українським дисидентом 36 аудієнцій. Попрощався зі світом Й. Терелі 2009р. Згідно із заповітом похований у с. Нижнє Болотне Іршавського району Закарпатської області. Дружина Олександра на сумних урочистостях сказала: «Він належав не мені, а Україні. Тому я його віддаю їй».

Література

1.Гордійцук С.О. Дисидентська діяльність Йосипа Терелі у 1960-1989-х роках (за матеріалами карниз справ КДБ) // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. 2013 Вип. XXV. С. 205-209.

2.Звернення «Ініціативної групи захисту прав віруючих і церкви» до уряду УРСР. Мартирологія Українських церков. Українська католицька церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України /упор. і відред / Зінкевич О. і священик Тарас Р. Лончина. Торонто. 2013. Т. 2. С.663-665.

3.Терелі Й. Звернення Йосифа Терелі до голови німецьких католиків. Мартирологія Українських церков. Українська католицька церква. Документи, матеріали, християнський самвидав України /упор. і відред / Зінкевич О. і священик Тарас Р. Лончина. Торонто. 2013. Т. 2. С.657-662.

Сіверс Валерій,

доктор філософських наук, професор НАКККіМ

КУЛЬТУРОЛОГІЯ У КОНТЕКСТІ ГЛОБАЛЬНИХ ПРОБЛЕМ СУЧАСНОСТІ

Періодизація досліджень культури не має щонайменшого принципового значення для даного матеріалу, так само як не має насправді значення для нас була писемність вперше створена у Месопотамії у 4 тисячолітті до н.е. чи ми, етнічні нащадки певної історичної спільноти почали користуватись нею тільки з часів Кирила і Мефодія. Але для констатації наявності певного періоду їх здійснення можна вважати, що відповідні дослідження набрали обертів та врешті решт оформився у окрему дисципліну “культурологію “ для пострадянських країн приблизно з кінцяпочатку поточного століття а для умовної позначки “Захід” приблизно з кінця-початку минулого століття з позначкою “антропологія ”. Значення має те, що протягом означеної доби існування розвідки культури виявили досить своєрідну особливість. Насправді позначення “своєрідну особливість” приховує комплексну і принципову проблему.Спроба її формулювання та осмислення у вимушено стислому форматі здійснена у наступних тезах.

Будь-який продукт мисленевої діяльності що починається у сфері духовного виробництва ( тобто тут мається на увазі його протилежність матеріальному, як такому що вже має алгоритм або технологічну формулу отримання певного продукту — результату) , залежить від поєднання двох “активних речовин” - особливостецй науково-світоглядної установки самого дослідника , що вирішив опилюднити свої погляди з цього предмету- з однієї сторони, а з іншоївід особливостей сприйняття даної позиції реципіентом дискурусу,

336

що починається і продовжкється у певній площині як таке-собі інтимне спілкування автора і читача. Наступним кроком цього процесу виступає майже ланцюгова реакція множення смислів прочитаного. Вони утворюють множину точок сприйняття смислу написаного автором. Тобто йдеться про ефект примноження смислів я к самопоширюваний процес.

Даний спосіб розуміння примноження смислів можна розглядати як універсальний але з наступним застереженням. Примноження смислів в сфері суто наукового, тобто природничо-наукового дослідження певного предмету певною наукою можна зрозуміти як примноження смиіслів , задане суворими правилами примноження , а вони самі центровані на досягнення певної істини-знання щодо обраного предмету. До того ж непорушним і абсолютно очевидним є розділення позиції: дослідник -предмет дослідження. При чому останній не може бути прийнятим за суб'єкт, що збігається ( співпадає) з розумінням суб'єкту самого досідника. Іншими словами у природничо-науковому ( і теоретико-математичному ) дослідження предмет завжди відокремлений від дослідника тим, що ні за яких умов дослідник не може себе з ним ототожнювати, ідентифікувати, переносити риси власної особистості на цей предмет по одній або у сукупності. Тому смисли завжди працюють на прояснення предмету не розмиваючи смисли поняття “дослідник”. Водночас в дослідженнях людиною себе відбувається перенос.

Оминаючи будь-якою реплікою чи коментарями багатостраждальний процес накопичення даного переносу , ідентифікації чи ототожнення у сфері соціогуманітарних наук, що розпочався як альтернативний практично одночасно з формуванням протягом багатьох століть так званого “наукового світогляду” зазначимо, що його результатом на даний момент є виділення вже згаданих позначок “антропологія” для “західного” варіанту і “культурологія” для пострадянськогго простору. Можна назвати його також прірвою, в яку успішно за інерцією розпаду потрапила або “провалилась” Україна. Однак, оскільки її “особлива” доля не

єпредметом розгляду, смислом даної тези є твердження, що і культурологія і антропологія у прагненні досягнення ясності щодо смислу свого предмету, що поступово , хоча і без надії на успіх “хапається” за слово “культура”, підпадають під дію закономірності, яку можна назвати загрозою, прокляттям , чаклунством, ефектом Сцили і Харибди або пустотність дискурсу смислів про культуру.

Свідомо драматизуючи ситуацію сформулюємо це “прокляття” або пустотність наступним чином. Допоки людина не робить себе предметом власного дослідження вона має ілюзію що всі інші предмети з кожним новим кроком на цьому шляху приносять їй все більш достовірне, а головне, практично результативне знання . При чому слова “практично результативне знання” слід розуміти в одному з найпоширеніших його застосувань і одночасно найбільш “очевидному ” щодо перевірки цих результатів авторитетним критерієм “здорового глузду” як абсолютно і безальтернативно істинні і перспективні для подальшого руху у цьому напрямі. Водночас, оскільки було заначено про наявність альтернативного напрямку розвідки, предметом якої

єлюдина і означеному у нашому дискурсі як смисли культури, то його результати майже невпинно приводять нас до невтішного висновку, що може бути сформулований у двох позиціях: знання, що нам відкривається про людину на цьому шляху не дає підстав для будьякого оптимізу щодо його систематизації, впорядкування та використання крім як в річищі попередньої парадигми та методології розгляду, що веде до її свідомої деантропологізації та систематичного і послідовного витискування сукупності суто людських характеристик і заміною їх штучно змодельованими емуляціями. З іншої сторонипрактично вичерпано ресурс для отримання важилів впливу на природу самої людини та її поведінки і перспективи самоудосконалення з огляду на вимоги та вплив первинного міфорелігійного наративу, що за припущенням має лежати в основі духовного начала людини. Тобто ми в процесі нашого дослідження людини як предмету маємо майже послідовно відкидати ті “ненаукові” принципи , що хотіли б покласти у фундамент нашої віри у себе.

Таким чином означена пустотність смислів дискурсу про культуру визначається простою констатцією щільної структури рельності , щільності, яка ще у 17 сторіччі отримала своє вираження у принципі: “природа не терпить пустоти”. Тільки його розуміння у даному випадку у наступному: щоб дійсно вичати себе і свою культуру людина повинна зробити себе і свою культуру предметом дослідження. А оскільки вона при цьому нікуди не може подітися в якості дослідника самої природи чи то реальності взагалі ( бо вони щільні і не терплять пустоти), то дискурс смислів культури є вимушено пустотним. Адже людина не може роздвоїтись і вбити себе аналізом а протім воскресити синтезомдосвід Франкенштейна від цього застерігає. З ішої сторони допоки людина не дала собі звіт у безальтернативності даного підходу її дискурс є пустотним примножуванням смислів, який, врешті-решт- просто перебільшить свою критичну масуадже у реальному світі все має свою межу- і пустотні смисли або зруйнують своєю симулякровою масою саму духовність культури у її теперішній традиційній формі, або людина сама себе витисне як предмет дослідження у інший стан. Але цей стан пов'язаний з перетином “ горизонта подій” або так званої точки “технологічної сингулярності”, що за деякими прогнозами чекає на нас у 2045 році [1].

Література

1. Режим доступу:EarthChronicles https://ru.ihodl.com/technologies/2017-09-26/budushee-mira-tehnologij-prognoz-do- 2099-goda/ https://mmr.ua/show/tehnicheskij-direktor-google-raspisal-buduschee-mira-prognoz-do-2099-goda/44073

337

Тишкевич Олександр, аспірант НАКККіМ

СТАНОВЛЕННЯ ТА РОЗВИТОК ПЕРІОДИЧНОЇ ПРЕСИ В УКРАЇНІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ ХІХ ст.: ПОЛІТИЧНА СПРЯМОВАНІСТЬ ГАЗЕТ

Уже перші місяці революції 1905-1907 рр. показали, що справитися з нею одними каральними засобами неможливо. Тому в правлячих колах Росії «стали поговаривать о необходимости некоторого обновления существующего государственного строя» [1, 40]. Імператор Микола ІІ «вынужден был пойти на это» [1, 40]. В серпні 1905 р. підписав «Манифест об учреждении Государственной Думы, которая должна была стать законовещательным органом, не колеблющим основ самодержавия и формирующимся в тому же самым недемократическим путем» [1, 40]. Проте через активний бойкот, котрий організували революційні сили, вибори до Думи не відбулися. Народний рух посилювався і в жовтні 1905р. в країні встановилася тимчасова рівновага протиборних сил. «Самодержавие было не в силах выступить открыто против революции. Революции не хватало сил нанести решающий удар по царизму» [1, 40]. В таких умовах «неизбежно была комбинация правящих кругов от репрессий к уступкам» [1, 40]. Такою вимушеною поступкою і став Маніфест 17 жовтня 1905р.

Революція та вирваний нею Маніфест 17 жовтня значно полегшив становище періодичної преси в Російській імперії. У жовтні-листопаді 1905р. цензуру фактично було скасовано [1, 40]. Формально головне управління у справах друку і його органи на місцях продовжували існувати, але побоювалися втручатися у видавничі справи [1, 192].

24 листопада 1905 р. з’явився «Именной высочайший указ правительствующему сенату о временных правилах о повременных изданиях», в якому, зокрема, відмічалось, що «Манифестом 17 октября сего года мы возложили на обязанность правительства выполнение непреклонной нашей воли даровать населению незыблемые основы гражданской свободы, одним из условий коей является свобода слова» [1, 194].

Тимчасові правила на друк від 24 листопада 1905 р. «хотя и ограничивали свободу печати, но в сравнении с дореволюционным законодательством стали значительным шагом вперед на пути к демократическому обществу» [1, 193]. Ними була ліквідована попередня цензура для всіх періодичних видань, котрі виходили в містах, відмінені адміністративні стягнення, міністр внутрішніх справ позбавлявся права забороняти обговорення у пресі будь-якого питання; були відмінені правила про застави для періодичних видань та деякі інші обмеження [1, 193].

У зазначений період продовжувалося видання на території Київського генерал-губернаторства таких

газет:

-у Волинській губернії: «Волынские губернские ведомости», «Волынь» (м. Житомир);

-у Київській губернії (м. Київ): «Киевские губернские ведомости», «Киевлянин», «Киевское слово», «Телеграммы», «Киевская газета», «Киевские отклики», «Спутник средней школы и экстерна»;

-у Подільській губернії: «Подольские губернские ведомости» (м. Кам’янець-Подільський).

Після проголошення нових правил на друк 24 листопада 1905 р. в цьому ж таки році почали видаватися

вКиєві такі газети:

-«Вечерняя газета». Вийшов лише один номер 21 грудня. Розпорядженням генерал-губернатора видання було припинено на весь час військового стану за «вредное направление»;

-«Киевская газета». У 1905р. під номером газети (№ 284-291) виходили телеграми «Киевская газета», присвячені страйкам;

-«Киевские новости»;

-«Южная неделя», проте за розпорядженням начальника краю від 02.12.2905р. видання було припинено;

-«Громадська думка» – перша україномовна газета Київського генерал-губернаторства, перший номер якої побачив світ 31 грудня 1905 р.

На основі вищенаведеного історичного матеріалу, можемо дійти висновку, що паростки тоталітаризму, домінування держави, уособленої в одній політичній силі, існували ще задовго до того, як ці явища проявилися за радянських часів, тобто вони були в царській Росії уособленням системи державного управління на місцевому рівні генерал-губернаторства.

Література

1. Российское законодательство Х-ХХ веков: в 9 Т. / Отв. Ред. Чистяков О. И. Москва : Юридическая литература, 1994. Т. 9: законодательство эпохи буржуазно-демократических революций: законодательство о государственном строе. Административное земельное и уголовное законодательство, 351 с.

338

Хойнацька Людмила,

кандидат історичних наук, доцент, професор кафедри гуманітарних та загальноправових дисциплін Інституту Управління державної охорони України КНУ імені Тараса Шевченка

ПІСЕННО-ЕСТРАДНА КОНЦЕРТНА ПРАКТИКА В СУЧАСНІЙ УКРАЇНІ ЯК ЕТНОКУЛЬТУРНИЙ ТА ІДЕОЛОГІЧНИЙ ФЕНОМЕН

Українське пісенно-естрадне мистецтво завжди перебувало під впливом соціальних, економічних і політичних подій, які у той чи інший період відбувались у суспільстві. Фактологічні та хронологічні аспекти розвитку цього мистецтва відтворено у дослідженнях А.Анастасьєва, Ю.Дмитрієва, М. Зільбербрандта, С. Клітіна, В. Конен, Є. Кузнєцова, Л. Мархасьова, Є. Рибакової, Т.Самаї, Г. Смирнової, Е. Уварової, В. Фейєртага, А. Цукера та інших істориків естради і музикознавців.

Національне обличчя української естради сформувалося у 1960 – 70-ті роки завдяки музично-пісенній творчості композиторів П. Майбороди, О. Білаша, І. Шамо, поетів А. Малишка, Д. Луценка, Д. Павличка, Б. Олійника, М. Сингаївського та інших. Яскравою зіркою спалахнув талант поета і композитора В. Івасюка, пісня якого «Червона рута» стала класикою української естради.

Оскільки у радянський період основним замовником естрадного мистецтва виступала партійна верхівка, відповідно, головним рушієм його розвитку став ідеологічний компонент, що значною мірою нівелювало національну самобутність української естради. Цьому сприяв і процес русифікації музичного мистецтва, який у 1970 – 1980-ті роки досяг свого апогею. Як наслідок, інтерес населення Української РСР до національної пісні помітно знизився. Перешкоджали розвитку української культури застійні явища в радянській державі та суспільстві, кризові тенденції в економіці й політиці.

У зазначений період традиції національної музики зберігали Н. Яремчук, В. Зінкевич, С.Ротару, Н. Матвієнко, І. Попович, В. Шпортько, Л. Відаш, тріо Мареничів, Державний заслужений академічний український народний хор імені Григорія Верьовки та Державна заслужена академічна капела «Думка». Перебудова та розпад СРСР призвели до трансформації естрадного мистецтва, пов’язаної з його комерціалізацією і закладенням підвалин шоу-бізнесу. З кінця 1980-х років естрадне мистецтво, яке не дивлячись на заідеологізованість, мало високий художній та виховний потенціал, втрачає свої позиції. Зникає жанр вокально-інструментальних ансамблів, практично перестають виконуватися пісні в супроводі оркестрів, відбувається поступова переорієнтація українського суспільства на західну модель розважальної індустрії та цінності поп-культури.

Прообразом сценічної культури незалежної України став фестиваль української музики «Червона рута

– 89» у Чернівцях. Із здобуттям Україною незалежності почався пошук нових музичних стилів, формується нова молодіжна естрада, з’явилися нові імена І. Білик, В. Павлік, Самая-Т, І. Сказіна, М. Бурмака, Катя Chilly, Н. Могилевська, О. Пономарьов, Руслана, Ані Лорак, М. Одольська, К. Бужинська, О. Юнакова, Каріна Плай, Інеш, гурти «Табула Раса», «Брати Карамазови», «Плач Єремії», «Океан Ельзи», «Аква Віта», «Скрябін», «Грін Грей», «ВВ», «Кому вниз», «Нічлава-блюз», «Танок на майдані Конго», «Тартак» та ін. Українська естрада розпочала рух у бік масово-розважальних експериментів комерційного формату, синтезованих з національним мелосом.

Проте до кінця 1990-х років ще інерційно функціонувала традиційна українська естрада, що спиралася на досвід професійних кадрів радянської школи. Найвідомішими виконавцями української пісні того часу були П. Дворський, Р. Кириченко, А. Кудлай, О. Білозір, І. Бобул, Л. Сандулеса, В.Білоножко, П. Зібров, Н. Шестакова, Н. Шестак, А. Матвійчук, Т. Петриненко, В. Хурсенко; гурти «Соколи», «Дзвони»; дует «Світязь», тріо «Либідь», які з часом вимушені були значно скоротити, а то й зовсім припинити свою концертну діяльність. У 1998 році внаслідок дефолту Росії розвиток української естради призупинився, оскільки українські артисти витіснялися з українського ринку представниками російського шоу-бізнесу, які мали кращі умови для рекламного промоушну.

Теле- і радіопростір, а також полиці музичних крамниць заполонила низькопробна музика, головним чином російськомовна «попса». «Оберегом» української духовності виступало лише радіо «Промінь».

Увага держави до підтримки української пісенної творчості залишалася мінімальною. Більшість музичних проектів митці реалізували за власний кошт або за рахунок меценатів. Так, у міжнародному конкурсі пісні «Євробачення – 2004» взяла участь молода українська виконавиця Руслана, яка посіла перше місце з композицією «Дикі танці», що ввібрала в себе елементи українських народних мотивів. Участь співачки у конкурсі відбулася за підтримки меценатів Віктора Пінчука та його дружини Олени Франчук.

Представники українського шоу-бізнесу поступово виходили на російський музичний ринок, де особливу популярність завоювали такі поп-виконавці як Вєрка Сердючка, Потап і Настя, Ані Лорак. Глобалізаційні процеси, що відбуваються в сучасному світі, поширення масової культури істотно впливають на збереження та стан традиційних, віками сформованих культур, їх індивідуальність і неповторність. Сьогоднішня ситуація, коріння якої лежить у процесах, що відбувалися в 1990-ті роки, наочно демонструє неможливість повної заміни естрадного мистецтва шоу-бізнесом, оскільки ці явища є нетотожними за ґенезою і соціокультурними функціями.

339

Збереженню та відтворенню багаторічних традицій української естради, реалізації її художніх завдань та відновленню естетичної і виховної соціокультурних функцій в українському суспільстві сприяють фестивалі-конкурси сучасної української пісні, а саме «Осіннє золото» імені Дмитра Луценка, «Трускавецька фієста», «Боромля», «Пісенний Спас» імені Володимира Шинкарука, що відбуваються у різних регіонах нашої держави.

Найавторитетніший серед них – фестиваль сучасної української пісні «Пісенний вернісаж», головою жюрі та співзасновником якого є президент всеукраїнської творчої спілки «Асоціація діячів естрадного мистецтва України» В. Герасимов. Помітними явищами культурного життя стали ювілейні концерти на честь поета В. Крищенка та композитора О. Злотника.

Окремий, специфічний формат естрадної діяльності становлять «електоральні» концерти на користь окремих політичних лідерів, партій та рухів.

Революція Гідності та воєнна агресія Росії проти України об’єднали зусилля української громадськості на підтримку власної держави та її культури. У сучасних умовах протистояння російської і російськомовної поп-музики та музики української можна розглядати як складову «гібридної війни», що призвело до зменшення російської гастрольної діяльності. З листопада 2018 року мінімальна квота української пісні на теле- і радіопросторі зросла до 35%.

Чимало відомих українських співаків їздять з концертами до бійців Збройних сил і Національної гвардії України, у зону ООС на доброчинній основі. Серед них Ф. Мустафаєв, А.Ярмолюк, О. Василенко, Р. Лоцман, С. Мирвода, Л. Горова, які займаються активною філантропічною діяльністю, сприяють реабілітації українських воїнів.

Анексія Кримського півострова привернула особливу увагу світової спільноти до кримсько-татарського питання. Трагедії депортації кримсько-татарського народу була присвячена й пісня «1944», з якою Джамала перемогла на пісенному конкурсі «Євробачення – 2016». Нині один з телеканалів регулярно транслює кримсько-татарські культурні програми.

Специфікою сучасного українського соціуму є його полікультурність. Тому головна соціокультурна суперечність ХХІ століття між прагненням глобалізаційних процесів до єдності, унітарності, стандартизації та прагненням кожної культури до збереження своєї самобутності, унікальності й розмаїття повною мірою стосується й України.7 Сучасне національне законодавство в мультикультурній сфері постійно наповнюється нормативно-правовими документами, що сприяють її розвитку. Серед них Закон України «Про національні меншини в Україні» (1992 р.). Циганські пісні виконує Л. Сандуленко, польською мовою О. Дзюба, татарською – Джамала.

Сучасна українська музика славиться розмаїттям виконавців та їхньою оригінальністю. З’являються й нові імена співаків, які намагаються працювати у кращих традиціях української естради, – А. Кондратюк, Д. Андрієць, А. Матвієнко, О. Муха. Інформаційно-культурний простір України нині більш захищений від російської музики. Великі зали на цей момент заповнюються українським музичним продуктом. Українська публіка готова слухати українську музику Інше питання – це його якість.

Після здобуття Україною незалежності в її культурному житті почали спостерігатися як позитивні, так і негативні тенденції. До позитивних тенденцій можна віднести такі:

-демократизація культурної сфери (відсутність партійної цензури);

-поява нових суб’єктів культурного життя (нові музичні колективи),

-виникнення недержавних культурологічних структур (дирекцій свят і фестивалів);

-подальший розвиток міжнародних зв’язків.

Негативними тенденціями є:

- комерціалізація культури, внаслідок чого ринок заповнений продукцією, яка має невисоку художню цінність, але в той же час є видовищною, розважальною, тобто касовою;

- недостатня державна підтримка розвитку культури.

Таким чином, назрів процес реформування культурної сфери, необхідність вироблення виваженої стратегії гуманітарної політики. Держава має формувати умови для забезпечення розвитку національної культурно-мистецької продукції, щоб зробити її конкурентоспроможною, належним чином фінансувати культурно-мистецькі проекти. Значна кількість цивілізацій, особливо західних, нині переживають глибоку кризу у культурно-етичній сфері, орієнтуючись не на духовне вдосконалення, а на споживацькі, матеріальні цінності. У багатокультурному, багатонаціональному суспільстві одним з найважливіших цементуючих факторів виступає державна ідеологія. В умовах глобалізаційних викликів і зовнішніх військово-політичних загроз естрада стає потужним засобом впливу на масову свідомість, інструментом формування української політичної нації. Таким чином, визначальною тенденцією останнього десятиріччя слід вважати українізацію пісенного репертуару естрадних виконавців, їх орієнтацію на націєта державотворчі цінності, утвердження патріотизму як іманентної риси демократичного, громадянського суспільства, що формується нині в нашій країні.

7 За переписом 2001 р. в Україні проживає понад 130 національностей.

340