Тези_Cимпозіум_ред

Гаврилюк Світлана,

кандидат економічних наук, доцент, доцент кафедри туризму Університету економіки і права «КРОК»

ФІНАНСОВЕ ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ РОЗВИТКУ ТУРИСТИЧНОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА В УКРАЇНІ

Реалізація стратегічної мети розвитку туризму в Україні, пов’язаної із забезпеченням конкурентоспроможної на світовому ринку туристичної галузі на основі максимально повного задоволення попиту туристів, можлива лише за умов стійкого розвитку туристичного бізнесу, що в свою чергу забезпечується його фінансовим потенціалом. Являючись об’єктивною основою здійснення ефективної виробничо-продуктової діяльності, фінансові ресурси трансформуються в інші фактори підприємницької діяльності, представляючи собою одну із важливих системних складових. Для створення сприятливих умов реалізації програм підвищення ефективності та конкурентоспроможності туристичним підприємствам необхідно вміти ефективно використовувати фінансовий потенціал, прагнути до підвищення прибутку, що можливо досягнути на основі глибоких знань законів і закономірностей ринкової економіки, особливостей фінансового забезпечення підприємницької діяльності в туризмі.

Серед чинників розвитку туризму більшості країн світу, в тому числі в Україні, важливу роль за сучасних умов відіграють фінансові ресурси. В умовах економічної кризи, коли по причині спаду туристичної активності скорочується фінансування за рахунок прибутку суб’єктів туристичного бізнесу, актуальним стає пошук інших дієвих механізмів фінансового забезпечення їх розвитку.

Згідно зі ст.15 Закону України «Про туризм» до туристичної діяльності допускаються туристичні підприємства, що мають фінансове забезпечення, підтвердженням якого може бути гарантія банку або іншої кредитної установи. Мінімальний розмір фінансового забезпечення

забезпечення тур агента має становити суму, еквівалентну не менше ніж 2000 євро [1].

Фінансове забезпечення туристичної діяльності має ряд особливостей, пов’язаних перш за все з специфікою фінансів і фінансових відносин туристичних підприємств. Розглянемо їх детальніше.

1.Необхідність ретельного планування фінансового забезпечення туристичних підприємств у зв’язку з відокремленістю попиту та пропозиції турпослуг.

2.Висока швидкість обороту капіталу в туризмі, зумовлена особливою схемою їх кругообігу (процеси виробництва, реалізації та організації споживання туристичного продукту пов'язані в єдиний виробничо-обслуговуючий процес). Дослідження показують, що в середньому оборотність капіталу в туризмі в чотири рази вища, ніж в інших галузях світового господарства [3].

3.Залежність ефективності використання фінансових ресурсів туристичних підприємств від привабливості об’єктів туристичного показу. Туристи виходячи зі своїх інтересів платять гроші за туристські враження - цікаві об'єкти туристського показу (пам'ятники історії і культури, архітектурні пам'ятники і т.д.), зміна або зникнення яких призводить до зменшення грошових надходжень і уповільнення оборотності грошових коштів.

4.Особливий склад і структура фінансових ресурсів підприємств туристичної сфери. У складі фінансових ресурсів туристичних підприємств переважає дебіторська заборгованість, її частка по підприємствах України за 2015-2017 рр. становила в середньому 65,5%, а також грошові кошти – їх середня питома вага складала 13,9% (табл. 1). За результатами досліджень в літній період, на який припадає пік туристичного сезону, частка дебіторської заборгованості у складі фінансових ресурсів туроператорів може збільшуватися до 70%, а частка грошових коштів знижуватися [2, с.32].

21

Таблиця 1

Структура фінансових ресурсів підприємств за видом економічної діяльності «діяльність туристичних агентств і туристичних операторів» в Україні за 2015-1017 рр.

Джерело: розраховано автором на основі [10, с.602-615].

5.Особливості складу та джерел фінансового забезпечення туристичних підприємств обумовлені розривом у часі між моментом продажу туристичного продукту і актом його споживання. Тури формуються

іпродаються зазвичай за декілька місяців до початку сезону відпочинку, туристичні підприємства отримують гроші раніше, ніж надають туристам послуги, тому вони можуть безкоштовно використовувати залучені кошти споживачів на довгостроковій основі. Фінансування туристичної діяльності здійснюється в основному за рахунок залучених коштів (понад 2/3) і короткострокових кредитів, частково за рахунок власних коштів [2, с. 32]. Серед залучених коштів основна частка (в середньому 48%) припадає на поточну кредиторську заборгованість.

6.Туристичні підприємства не користуються кредитуванням під оборотні кошти, потреба в позикових коштах у них виникає при кредитуванні капітальних інвестицій (будівництво готелів, придбання туристичних автобусів і т.д.). Що стосується невеликих туристичних агентств, то переважна частина їх майна, включаючи офісні приміщення, беруть в оренду або одержують за договором лізингу, вони не мають у своєму розпорядженні значних активів загального призначення (будівель і споруд, обладнання тощо), що ускладнює залучення позикового капіталу кредитних установ при необхідності.

7.Туристичні підприємства не вкладають свій капітал у створення об'єктів туристичного показу. Реставрація культурно-історичних пам'яток фінансується за рахунок міського, державного бюджетів, міжнародних фондів і т.д. Туристичні підприємства приймають лише непряму участь в організації даних заходів, що виражається у вигляді сплати відрахувань (податків) до бюджетів різних рівнів, з яких, власне кажучи, і виділяються кошти на підтримку об'єктів культурно-історичного потенціалу в належному вигляді.

8.Розвиток туризму потребує фінансування у суміжні сфери діяльності (готельне та ресторанне господарство, транспортну інфраструктуру, заклади розваг, народні промисли та ін.), послугами яких користуються не лише туристи, але й місцеве населення, що має соціальний ефект.

9.Залежність ефективності використання фінансового потенціалу туристичних підприємств від особливостей ціноутворення на послуги цієї галузі. Ціна туристичного продукту є досить динамічною і залежить від багатьох факторів: вартості послуг складових турпакету, числа туроднів, виду туру (груповий, індивідуальний), кількості туристів у групі, їх вікового складу, сезонності та ін. Розрахунок ціни на туристичний продукт здійснюється на основі нормативної калькуляції, що зводиться до визначення продажної ціни туру без урахування його собівартості і викликає суттєві коливання рівня рентабельності туристичної діяльності та показників фінансового стану туристичних підприємств.

10.Висока залежність ефективності використання фінансового потенціалу від факторів зовнішнього середовища. На туристичний бізнес впливають навіть незначні зміни в політичній та економічній сфері, ситуація на валютному ринку і т.д.

11.Застосування специфічних моделей організації фінансового забезпечення різними за розміром туристичними підприємствами. Модель організації фінансового забезпечення для крупних туроператорів передбачає наявність в оргструктурі окремого підрозділу, що займається організацією фінансового

22

менеджменту (наприклад, фінансовий відділ). Для середніх за масштабністю туристичних підприємств модель передбачає наявність в організаційній структурі окремої штатної одиниці - фінансового менеджера, що є генератором необхідної інформації для комплексного аналізу фінансової діяльності підприємства. На невеликих туристичних агентствах організацію фінансового забезпечення здійснює бухгалтерія, права та обов'язки фінансового менеджера покладаються на головного бухгалтера.

Аналізуючи статистичні дані слід відзначити, що за часи кризи (2013-2015 рр.) фінансові результати туристичних підприємств в Україні знизились більше ніж вдвічі порівняно з 2010 р. (табл.3), і лише у 2017 р. досягли позитивного значення (39,3 млн. грн.), що свідчить про покращення загального управління фінансовою діяльністю підприємств і умов ведення туристичного бізнесу.

За даними Державної служби статистики України частка прибуткових туристичних підприємств протягом 2010-2015 р. зросла до 74,8%, а у 2016-2017 рр. дещо скоротилась - відповідно до 73,4% та 71,5%. Негативно на фінансові результати туристичних підприємств вплинула фінансово-економічна криза, що продовжується в останні роки, події, пов’язані з анексією АР Крим та проведенням антитерористичної операції на території Донецької та Луганської областей. Підвищення цін на послуги складові турпродуктів, енергоносії та збільшення інших витрат привело зростання поточних витрат і необхідності підвищення цін на туристичні послуги, зменшення тривалості подорожей, споживачі стали більш економними. Вказані фактори обумовили також деформацію структури туристичних потоків, негативну динаміку в’їзного туризму та послаблення туристичних можливостей країни як на внутрішньому, так і зовнішньому ринках туристичних послуг [4, 5].

На фінансовий потенціал вітчизняних туристичних підприємств негативний вплив здійснювали наступні фактори: політична нестабільність; несприятливі екологічні фактори; нерозвинутість туристичної інфраструктури; невідповідність комфортності проживання більшої частини готелів для прийому іноземних туристів цінам на готельні послуги; зростання цін на готельні і туристичні послуги; падіння реальних доходів населення; нерозвинутість внутрішнього туризму в Україні; недосконалість законодавчої бази; відсутність коштів на реконструкцію пам’яток історії та архітектурного мистецтва і просування можливих туристичних маршрутів; обмеженість асортименту послуг. Задля вирішення зазначених проблем необхідна міцна підтримка держави. Потребують розробки й впровадження прогресивні методи і стандарти туристичного обслуговування; державна підтримку малого бізнесу; створення позитивного іміджу України як туристичної держави та активне просування турпродукту за кордоном.

Література

1.Про туризм: Закон України: затв. 15 вересня 1995 р. №324/95-ВР [Електронний ресуpс]. . URL: http: // www.zakon2.rada.gov.ua

2.Боголюбов В.С. Финансовый менеджмент в туризме и гостиничном хозяйстве: ученик. М.: Изд-во Юрайт, 2016. 340 с.

3.Захарчук С. Фінансово-економічні проблеми функціонування туристичної галузі // Економіка. Управління. Інвестиції: електр. наук.-фахове вид. 2010 URL: http://tourlib.net/statti_ukr/zaharchuk.htm.

4.Мелько Л.Ф. Туризм у контексті сталого розвитку // Вчені записки Університету «КРОК» / ВНЗ «Університет економіки та права «КРОК». К., 2017. С. 190-197.

5.Охріменко А. Г. Фінансові аспекти функціонування туристичної галузі // Збірник наукових праць Національного університету державної податкової служби України. 2011. № 1. С. 394-403.

Головач Наталія,

кандидат філософських наук, доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ ДОСВІД ПІДТРИМКИ ГАЛУЗІ КУЛЬТУРИ

Нині основу соціально-економічного розвитку європейських країн складають культурні та креативні ресурси, а тому одним із пріоритетів є інвестиції у розвиток інноваційного потенціалу культури, який сприяє становленню «креативної економіки» завдяки новим ідеям і який здатний їх втілювати в конкурентні товари та послуги. Відповідно в Україні важливим є сприяння розвитку «креативної економіки» та створення ефективної інноваційної інфраструктури, а тому для цього органи управління повинні розробити оптимальну модель комунікаційної та маркетингової підтримки інноваційної діяльності [3].

Втім модернізація державного управління у сфері культури передбачає креативне наслідування вже існуючих соціально-економічних, культурно-освітніх зразків, форм чи практик. Відповідно необхідні позитивні зрушення у культурній сфері, які торкнуться кожного громадянина та держави в цілому, а це, в

23

першу чергу, забезпечення культурного дозвілля, творчого зростання, залучення молоді до активної творчої діяльності, самореалізації тощо.

Між тим, В. Панченко зазначає, що європейський підхід до управління у сфері культури надає перевагу децентралізації управління, делегуванню повноважень органам місцевого самоврядування, підтримці місцевих культурних ініціатив, всебічній співпраці державного, приватного та комерційного секторів, а новітнім на сьогодні є підхід до застосування культурної дипломатії, побудови бренда країни, запровадження реформ тощо [1].

Європейська культурна спільнота завжди пропагувала переконання, що саме культура, зокрема спільна культурна політика, має стати основою євроінтеграційних процесів. Відповідно у 1992 році був створений альянс, який отримав назву Culture Action Europe, CAE (Європейська культурна дія). Однією з його основних задач була адвокація інтересів культурних організацій, зокрема їх фінансування. Платформа стала масштабним об’єднанням до якого увійшли понад 10 тисяч окремих організацій і майже сотня менших мереж [3].

За час своєї роботи САЕ провела досить велику кількість гучних адвокаційних кампаній. Наприклад, у 2004 році, коли Єврокомісія почала формувати бюджети на період 2007–2013 років, культурні активісти розпочали серію заходів під гаслом «Сімдесят центів для культури». Проект бюджету ЄС передбачав витрати на культурні потреби громадян із розрахунку 7 центів на громадянина на рік. Проте культурна спільнота вимагала збільшити цю суму у 10 разів. Участь у цій кампанії брали понад 1300 культурних організацій з усіх країн Євросоюзу. Більше ніж два роки адвокації супроводжувалися медійною кампанією. За цей час представникам платформи довелося зіткнутися з опором, оскільки, на думку деяких політичних сил, навіть сума у 7 центів була завищеною. Проте у фінальному бюджетуванні сума була збільшена до 13 євроцентів, а проблема фінансування культурних проектів і заходів була донесена до широкого загалу. Відповідно, цю кампанію можна вважати успішною [2].

Наступна кампанія проходила під назвою We are more (Ми – більше), яка тривала з 2010-го по 2013 рік, доки тривали консультації щодо формування бюджету ЄС на період 2014–2020 років. У ході акції САЕ висувала дві основні вимоги, а саме культурна програма для ЄС і збільшення фінансування культури з регіональних бюджетів. Проте успіх кампанії був частковим, так як Єврокомісія схвалила масштабну програму Creative Europe (Креативна Європа), яка загалом отримала позитивні відгуки від альянсу, а фінансування культурних проектів із місцевих бюджетів в середньому збільшилось на 7–8% [3]. У свою чергу, багаторічний досвід і Євросоюзу, і Великої Британії показує, що спільні зусилля культурних організацій часто можуть вплинути на ситуацію. Culture Action Europe може бути прикладом співпраці представників культури на вищому рівні, але в ЄС активними є й мережі вужчого тематичного спрямування. Наприклад, Europe Nostra, яка заснована у 1963 році і у своєму складі має організації з 50 країн та виступає за збільшення бюджетів для європейських музеїв. Між тим, The European Cultural and Creative Industry Alliance, ECCIA є міжгалузевим альянсом до якого увійшли представники креативних індустрій і виробники товарів споживання люксового сегмента. Зараз до ECCIA входять п’ять національних мереж і понад 400 підприємств [3].

Взагалі європейські мережі мають чітку спеціалізацію і практично не конкурують одна з одною, а навпаки долучаються до спільних міжсекторальних проектів. Менші організації, що мають доступ до формування політик або бюджетів лише через національні або європейські альянси, нерідко проводять активну адвокацію на регіональних рівнях, працюючи безпосередньо з виборцями.

На сучасному етапі українські заклади культури отримали можливість долучитися до реалізації загальноєвропейських програм розвитку і, у тому числі, за рахунок повноцінної участі в програмі «Креативна Європа». Наприклад, у рамках програми «Креативна Європа» було розпочато практичний етап реалізації проекту COMUS, який є спільним проектом Ради Європи і Європейської Комісії «Урбаністичні стратегії в історичних містах, скеровані громадянами», що передбачає комплексну взаємодію органів влади всіх рівнів і місцевих громад. Мета проекту полягає у покращенні міського середовища невеликих історичних міст, зупиненні деградації історичного середовища та заохоченні місцевих мешканців до активної участі в процесі прийняття рішень і розробленні стратегії розвитку міста з акцентом на об’єкти культурної спадщини [3].

У свою чергу, у рамках програми «Культура і креативність» було реалізовано проект «Індикатори культури для розвитку» (Culture for Development Indicators, CDIS), який став науководослідницькою та пропагандистською ініціативою ЮНЕСКО, який спрямований на допомогу людям і громадам у питаннях розширення можливостей життєвого вибору й адаптації до змін. Було розроблено певну систему показників, які висвітлювали дані щодо рівня впливу культурного сектора на національне економічне зростання [3].

Отже, для повноцінної участі у проектах ЄС Україна потребує дієвої культурної стратегії з використанням європейського досвіду впровадження інновацій. Також нині важливу роль у відносинах Україна – ЄС відіграє реалізація спільних міжнародних культурних проектів. Відповідно для України стає актуальним розуміння міжнародного контексту розвитку сучасної української культури, що допоможе

24

менеджерам здійснювати промоцію своїх організацій та мистецьких проектів, знаходити порозуміння з боку європейських колег, відповідно це сприяє ефективній співпраці з менеджерами інших країн, створює можливості для розроблення та впровадження спільних культурно-мистецьких проектів, забезпечуючи промоцію української культури в цілому.

Література

1.Панченко В. Модернізація системи державного управління у сфері культури України // Інвестиції: практика та досвід. - 2014. - № 5. - С. 158-161.

2.Шлепакова Т. Л. Модернізація менеджменту та формування нової генерації професіоналів в галузі культури. URL: nplu.org/storage/files/Infocentr/Tematich.../modern.pdf (дата звернення: 11.04.2018).

3.Шлепакова Т. Л. Переформатування системи управління в галузі культури та європейський досвід інноваційного розвитку. URL: nplu.org/storage/files/Infocentr/Tematich_ogliadi/.../dos.pdf (дата звернення: 21.03.2018).

Грет Галина,

доцент, кандидат економічних наук, Національний технічний університет України «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»

МЕДІА РЕСУРСИ В ГЛОБАЛЬНОМУ ІНФОРМАЦІЙНОМУ ПРОСТОРІ

В основі сучасних соціальних відносин лежить комунікація, що визначає і назву суспільства – постіндустріальне, інформаційне, суспільство знань. Стрімке збільшення швидкості передачі повідомлень, виникнення суперсучасних технологій, модернізація традиційних засобів комунікації сприяють появі нових форм і систем, зростанню виробництва інформаційних продуктів – інтернет-сервісів, кінофільмів, книжкової продукції, телебачення, радіомовлення, преси.

Медіа ресурси є джерелом інформації та складовою дослідницького інтересу. Ефективність медіа ресурсів визначається станом та кон’юнктурою ринку, на якому вони функціонують. Стосовно спеціалізації, що визначає предмет їхньої діяльності, медіа ресурси працюють на ринку споживчих товарів та послуг. Водночас це внутрішній ринок, регульований , конкурентний , загальнодоступний, освоєний, ринок покупця. В результаті аналізу наявних публікацій було виявлено, що проблемами медіа ресурсів Україні займаються вчені та практики медіа. Останнім часом в мережі Інтернет на сторінках інтернетпорталів Читомо, ЛітАкцент, Книгобачення та інших медіа платформ з’явились практичні напрацювання, що свідчать про зацікавленість суспільства в інтенсифікації досліджень у медіа галузі. У мережі Інтернет з’явились публікації як про видавничу справу, пресу, так і про історію розвитку та сучасний стан українського телебачення, кінематографу, радіомовлення в структурі медіа, що динамічно розвивається в

яскраво вираженим неформальним характером. Паперова книга є культурним артефактом. Придбання її в Україні у багатьох випадках свідчить не тільки про те, що її прочитають, вона позначає собою причетність до значної культурної традиції [1]. За інформацією компанії Research & Branding Group, у 2017 р. всього читало 43% українців. Щодо способу читання, то за даними Асоціації книговидавців та книгорозповсюджувачів, лише 10% населення України, що читає книжки, користуються електронними виданнями, 2% слухають книги у аудіоформаті, всі інші читачі віддають перевагу класичним паперовим виданням [2]. Чим більше читачів, тим доступнішими ставатимуть книжки.

Станом на 29.12.2018 р до Державного реєстру видавців, виготівників і розповсюджувачів видавничої продукції України внесено 7137 суб'єктів видав-ничої справи (5474 - юридичні особи, 1663 - фізичні особи). З них 2004 суб'єктів займається тільки видавничою діяльністю, 681 - виготовленням видавничої продукції; 425 - розповсюдженням видавничої продукції. Решта суб'єктів видавничої справи поєднують 2-3 види діяльності у видавничій справі. Регіональна статистика свідчить про те, що найбільша кількість суб'єктів видавничої діяльності зосереджені в 7 книговидавничих центрах України – у м.Києві – 3878, Харківській - 865, Дніпропетровській - 380, Донецькій - 379, Київській - 233, Львівській - 328, Тернопільській областях - 99 [3]. Книговидавничими центрами країни є Київ, Харків, Львів, Дніпро та Тернопіль. У 12 українських областях щорічно випускається менше, ніж 300 назв видань невеликими тиражами.

У сучасних умовах медіапростір як частина соціального простору та носій інформації відіграє важливу роль. Залежно від вчасного подання чи приховання інформації з'являється можливість тотального

25

контролю над суспільством. Сукупний обсяг інтернет-ринку зростає, кількість інтернет-сайтів у світі перевищило 100 млн., з року в рік зростає кількість інтернет-сервісів. У 2018 році кількість активних інтернет-користувачів становила 4 мільярди чоловік, а кількість користувачів соціальних мереж – 3 мільярди чоловік [4]. Інтернет-асоціація України (ІнАУ) на своєму сайті з посиланням на результати дослідження компанії Factum Group Ukraine вказала про скорочення регулярних інтернет-користувачів в Україні станом на кінець третього кварталу 2018 року до 20,8 млн (63%) з 21,35 млн за підсумками другого кварталу. При цьому порівняно з 2017 р. цей показник скоротився на два відсоткові пункти. Згідно з дослідженням, на 4% зменшився у третьому кварталі домашній інтернет – з 69% українців ( 21,9 млн) у другому кварталі 2018 р. до 65% українців (21,3 млн домогосподарств). Інтернет – це інструмент молодих. Найбільш активними в мережі є українці у віці 15-24 роки – серед них частка користувачів інтернету становить 95%, на другому місці – люди у віці від 25 до 34 років (92%). Користувачів, що старші 65 років – всього 14%. Частка жінок в загальній кількості інтернет-користувачів становить 52%.

На першому місці серед інтернет-девайсів – смартфон, друге поділяють домашній ноутбук і ПК. Частка користувачів, які використовують для доступу в інтернет виключно мобільні пристрої, за підсумками третього кварталу 2018 року склала 32% (зростання майже вдвічі порівняно з минулим роком) [5]. Складовою сучасного медіапростору, найстарішим засобом масової інформації є преса, що походить від назви першої масової паризької газети «La Presse» (1836 р.). З прискоренням технічного прогресу роль газет та журналів в суспільстві серйозно змінилися, показавши гнучкість і здатність пристосовуватися до нової ситуації. До безперервного потоку оперативної інформації, що надає телебачення, і радіо, газета і журнал долучає інформацію порціями . Читач отримує її через певні проміжки часу, вона супроводжується аналітичним коментарем. На межі масивів розважання та інформування в газетах та журналах існує феномен «інфотейменту» (інформуючи – розважати, або розважаючи – інформувати). Середній тираж газет у світі становить 17 тисяч примірників Читачі газет ефективніше опрацьовують

друковану інформацію. За даними Всесвітньої газетної асоціації (WAN-IFRA), більше половини

дорослого населення планети щоденно читають газети, причому в паперовому форматі – 2,5 млрд. людей,

практично ідентична ситуація). З продажу на 1000 дорослого населення лідирує Японія з показником 612 примірників; за нею йдуть Норвегія (576) і Фінляндія (482). 91% японців продовжують щодня читати газети [7]. У Західній Європі на тисячу чоловік припадає 218 прим. газет; в Північній Америці – 182 прим., в Азії –128 прим., в Латинській Америці – 64 прим., на Ближньому Сході і в Північній Африці – 46 прим. При цьому, на скандинавські країни, країни альпійського регіону та Японію припадає більше 40% світової читацької аудиторії [ 8].

Тенденції розвитку світової преси характерні і для України. У 2016 році річний тираж періодичних і продовжуваних видань (крім газет) становив 164584,0 тис. прим., тоді як у 2014 р. 513289,1 тис. прим., що на 68% менше . У 2016 р. було випущено 2217 назв журналів тиражем 108618, 3 тис. прим., тоді як у 2914 р. – 2403 назви тиражем 407058, 3 тис. прим. Якщо кількість назв зменшилась лише на 8 %, то тиражі на 74% [ 9, 31]. В період глобалізації медіапростору в Україні можна читати більше сотні популярних журналів в електронному вигляді з мобільних пристроїв, оскільки електронні версії журналів є в Інтернеті. Журнали для чоловіків і жінок можна онлайн скачати чи онлайн читати. Часто локальні, місцеві газети

постачальників якісних новин громадянам видавцям у цифрову епоху важливо для знайти ефективні

залучення, аналізом тих трендів, які сьогодні зароджуються на глобальному медіа ринку та впливатимуть на його розвиток у майбутньому.

Кінематограф як складова медіа продукції, виник в результаті потреби людини в образному осмисленні дійсності, в фотогенічності та портретуванні її духовного життя. Кінематограф став засобом висловлення думок людини, винаходом, який впливає на формування її світогляду, що оперує багатьма можливостями вираження, запозиченими з традиційних видів мистецтва, поєднуючи елементи театру, живопису, літератури, музики, хореографії. З 2010 р. в Україні відбувається поступове збільшення обсягів кіновиробництва. Завдяки розвитку технологій та зменшенню витрат значно збільшується кількість короткометражних фільмів, в український кінематограф приходить нове покоління кіномитців. З'являються колективні проекти українських режисерів «Мудаки. Арабески», «Україно, goodbye!», «Вавилон 13», розпочинається розвиток незалежних кіностудій, фірм-дистриб'юторів та мережі кінотеатрів. Попри

26

збитковість кіногалузі в цей період, ряд українських фільмів має успіх на міжнародних кінофестивалях. У 2014 р. повнометражний фільм Мирослава Слабошпицького «Плем'я» першої у світі стрічки без слів (лише мова жестів) бере участь у конкурсній програмі «Тиждень критики» «Канського кінофестивалю» і отримує одразу три нагороди – приз фонду Ган, приз Відкриття та Гран-прі. Фільм став найтитулованішим в Україні.

Піднесення сучасного кінематографу в Україні проявляється у збільшенні випуску україномовних фільмів, закупівлі їх для перегляду дистриб’юторами і кінотеатрами, завоюванні престижних місць на міжнародних кінофестивалях, використанні промоції та реклами для знятих фільмів. У 2017 р. майже по мільйону доларів зібрали військова драма "Кіборги: Герої не вмирають" і фентезі "Сторожова застава". На кінофестивалі Золота Дзиґа 2018 найкращий фільмом було визнано фільм "Кіборги" Ахтема Сеітаблаєва. У Каннах Сергій Лозниця став найкращим режисером у програмі "Особливий погляд" за фільм «Донбас». Український фільм про оперного співака Василя Сліпака переміг на кінофестивалі в Португалії. В українських фільмах знімаються не лише українські, а й голлівудські (Джеймс Нортон) і європейські актори Ванесса Кірбі, Жан Рено та ін.

У 2011р. на екрани українських кінотеатрів вийшов лише один фільм українського виробництва. У 2014 р. було знято 23 фільми, у 2015 р. –11, у 2016 р.– 35, у 2017 р. – 47 фільмів. У 2018 р. – 49 українських стрічки. Усі їх частково профінансувала держава. Підйом, характерний для нинішнього українського кінематографа, виражається й у тому, що у 2011 р. на фінансування кінофільмів "Держкіно" виділило 95 млн грн, а у 2017 р. у 5 р. більше – 500 млн грн., у 2018 р. у розпорядженні Міністерства культури і Держкіно знаходився 1 мільярд грн. В Україні проводиться 6 кінофестивалів ігрового повнометражного кіно, 2 кінофестивалі неігрового кіно, 5 кінофестивалів короткометражного кіно,6 кінофестивалів анімаційного, студентського, архівного кіно, відео-арту.

Український кінематограф має свою жанрово-родову структуру. Знімаються військові фільми – «ТойХтоПройшовКрізьВогонь», «Жінка на війні», історичні – «Червоний», «Чорний ворон», трилер – «Поводир», комедії «Я, Ти, Він, Вона» (Ткаченки)», «Скажене чи шалене весілля», «DZIDZIO перший раз», «Зустріч однокласників» та ін. Зростає кількість кінотеатрів. В галузі української кіноіндустрії працює 9 кіностудій [10]. Кінематограф в Україні стає індустрією, галуззю економіки, що приносить прибуток. Основними причинами успіху українського кіно є збільшення державного фінансування, відмова від російського контенту і законодавча підтримка кіногалузі. Для збереження позитивної динаміки уявляється доцільним поліпшити становище українського кінематографа в структурному, правовому й фінансовому плані. Зміцнити позиції національного кіно і його міжнародного впливу можливо за рахунок розширення його європейського виміру, будівництва сучасних кінопалаців, співучасті у масштабних кінопроектах, організації кінофестивалів, що визнавались би світовою спільнотою, що підвищило б авторитет та культурний вплив українського кіно. Протягом останніх років найбільш популярним медіа серед українців є телебачення. За даними дослідження ставлення населення до ЗМІ та споживання різних типів ЗМІ, оприлюднених у Києві у 2018 р. соціологічною компанією InMind на замовлення Міжнародної громадської організації Internews, що реалізує програму “Український медійний проект” або “Проект У-Медіа”, при підтримці Агенції США з міжнародного розвитку (USAID), телевізійні ЗМІ залишилися джерелом №1 у структурі медіа-споживання [11].

Найважливішою є маніпулятивна функція (з латинської manipulus – пригорща) Це спосіб, який дозволяє тримати когось або щось у власній пригорщі. Саме така мета українських власників телевізійних каналів. Телебачення, завдяки своїй масовій природі надає цьому необмежені можливості. Єдиним обмеженням у цьому тотальному контролі над свідомістю суспільства може бути усвідомлене сприйняття телевізійного контенту, розуміння відомих маніпулятивних способів подачі новин, зіставлення й аналіз отриманих повідомлень, знання рівнів взаємодії телевізійного контенту зі споживачами.

В Україні діє 32 загальнонаціональних [12] і 253 регіональних телеканали. Спостерігається зменшення кількості безкоштовних каналів. Експерти свідчать, що на ринку телебачення як бізнесу повинна бути така кількість телекомпаній, яку дозволяє витримати сукупний рекламний бюджет та абонплата від користувачів, але в Україні телебачення має специфіку –олігархи створюють телевізійні компанії як інструмент політичного впливу. Найбільшими українськими медіахолдингами є Медіагрупи «1+1 Media», «StarLightMedia», «Inter Media Group» та «Медіа Група Україна», які намагаються втручатися в господарську діяльність компаній-провайдерів, вимагаючи обов’язкового розміщення всіх своїх каналів у відкритому соціальному пакеті, при цьому забороняючи стягувати додаткову плату з абонента, що є спробою остаточної монополізації інформаційного простору за рахунок витіснення з нього каналів інших мовників [12]. Телебачення України розвивається в непростих умовах. Спостерігається збільшення його учасників, кількості та урізноманітнення тематики телевізійного контенту. розробляються цікаві розважальні проекти. зростає майстерність телеведучих, сценаристів, режисерів на українських телестудіях.

27

Створюються сотні проектів, де задіяні професійні українські журналісти, а телеглядачі своєчасно отримують відомості про культурне та соціальне життя країни та світу.

Таким чином, в короткий і непростий час з’явився якісний культурний український продукт продукт в галузі медіа – книги, інтернет-ресурси, кіно, телевізійний і радіо контент, що може конкурувати із закордонним, а іноді і переважає його.

Література

1. Кравець Анна. Ростислав Семків : Що більше читачів –то доступнішими ставатимуть книжки / Анна Кравець //

Українська правда. – 2016. – 11 листопада URL: http://life. pravda.com. ua/culture/2016/10/19/219040/

3. Державний комітет телебачення та радіомовлення України. http:// comin.kmu.gov.ua/control/uk/publish/article?art_id

=152690&cat_id=97933

4. У 2018 інтернет-користувачів стало 4 млрд, з них понад 3 млрд користуються соцмережами — дослідження URL: hromadske.ua/posts/u-2018-internet-koristuvachiv-stalo-4-mlrd-z-nih-ponad-3-mlrd-koristuyutsya-socmerezhami-doslidzhennya

5.Кількість інтернет-користувачів в Україні продовжує скорочуватися – ІнАУ URL: https://news.finance.ua/ua/news/- /438725/kilkist-internet-korystuvachiv-v-ukrayini-prodovzhuye-skorochuvatysya-inau

6.Газеты еще поживут URL: http:/ /osvita.mediasapiens.ua/mediaprosvita/mediaosvita/gazety_esche_pozhivut/

7 World Association of Newspapers and News Publishers URL: http://www.wan-ifra.org/[Назва з екрана]

8.Манфред Верфель, WAN-IFRA: «За 5 лет тиражи газет во всем мире выросли на 4,2 URL:: http://www. uapp.org/ pub_ interview/12602.html?begin=13[Назва з екрана]

9.Друк України (2016): статистичний збірник / уклад. С.Буряк. – К.: Книжкова палата України, 2017. – 100 с.

10.Куришко Діана. Як ожило українське кіно URL: //www.bbc.com/ukrainian/features-44374696

11.Інтернет-ЗМІ майже догнали телевізійні за популярністю URL: : https://www.ukrinform.ua/rubric-society/2532277- internetzmi-majze-dognali-televizijni-za-popularnistu.html– Назва з екрану. – [Дата звернення : 9.04.2019].

12.Голова Нацради визнав надмірною кількість телеканалів в Україні URL: https://news.finance.ua/ua/news/- /341005/golova-natsrady-vyznav-nadmirnoyu-kilkist-telekanaliv-v-ukrayini. – Назва з екрану. – [Дата звернення : 9.04.2019].

Дабло Любов,

кандидат культурології, старший викладач, кафедри культурології та інформаційної діяльності Маріупольського державного університету

ІНДОЛОГІЧНІ СТУДІЇ ДМИТРА ОВСЯНИКО-КУЛИКОВСЬКОГО ЯК ПРИКЛАД МІЖКУЛЬТУРНОЇ КОМУНІКАЦІЇ

Поширення знань про історію та культуру Індії дають можливість більш об’єктивно, з науковою відповідальністю поставитись до розуміння санскритської літературної спадщини та вивчення її в рамках окремої науки – індології. Великий внесок у популяризацію та наукову інтерпретацію санскритської літератури було зроблено німецькими й іншими представниками «німецької школи»: Ф. Рюккер, Ф. Шлегель, Г. Гердер, Й. Гете, Г. Форстер, які не лише високо цінували її пам’ятки, але й уперше зробили їх доступними європейському читачеві. До цієї історико-культурологічної місії доклав своїх знань і зусиль Д. Овсянико-Куликовський. У потужному науково-творчому доробку Д. Овсянико-Куликовського дуже непросто виокремити головні пріоритети або визначальні напрямки діяльності. Адже ті кілька відносно незалежних періодів його цілеспрямованого й плідного поступу в науковому просторі предметно засвідчили, що кожну справу, до якої він приступав, завжди робив сумлінно й захоплено, результативно й талановито. Висвітлюючи його практичний внесок у цю відносно молоду науку, слід зауважити, що за культурологічними критеріями й підходами для ХІХ століття характерною рисою було багатоаспектне осмислення як академічної науки, так і художньої творчості з ґрунтовним ретроспективним заглибленням не лише у витоки й шляхи становлення цих провідних галузей діяльності людини, але й у природу чинників полівалентних органічних зв’язків культур різних рас та епох. Неабияка роль у цих складних пошуках і відкриттях належить Д. Овсянико-Куликовському.

Досліджуючи безліч давніх першоджерел, Д. Овсянико-Куликовський розкривав не лише змістове та світоглядне наповнення писемної спадщини індусів, але й відтворював різноманітні засадничі моменти та етнографічні подробиці общинного устрою, способів життєзабезпечення та морально-етичного клімату на окремих рівнях давньоіндійської суспільної й релігійної ієрархії. Наголошуючи на науковій значущості індологічних праць Д. Овсянико-Куликовського, можна погодитись із твердженням О. Ладиги, який зазначає, що історик взагалі виконує функцію посередника між сьогоденням і минулим. Для виконання цієї ролі він повинен відчувати глибинні інтелектуальні потреби суспільства, до якого він належить, беручи участь у формуванні історичної свідомості свого суспільства. Це колосальна відповідальність, і важливо, щоб історик ясно усвідомлював свою місію «медіатора між культурами», – вважає О. Ладига [1, 186]. Але історія – це не лише дати, події, видатні постаті та правдивий наративний текст. Культура, у її

28

найзагальнішому розумінні, абсолютно невід’ємна частина історії як колективної біографії людства. До того ж, це не тло, а життєдайне середовище, без якого в усі часи й епохи існування суспільства еволюція як постійний прогрес взагалі неможлива і немислима.

У цьому аспекті роль і значення індологічних праць Д. Овсянико-Куликовського виходить за межі культурології й лінгвістики: з одного боку, він добре розумів органічний зв'язок культури й історії, неодноразово вказував на вплив і роль «вакхічних культур» (зокрема, мови й літературних традицій) на суспільно-історичний розвиток народів Середнього Сходу; з іншого боку, бачив між ними суттєву грань. Ось, що він писав про Веди: «Це – своєрідна картина релігійного життя у його розвитку, багатовікова робота умів, – і пам’ятка, в якій усе це вкладено, справедливо має бути визнана однією з найвеличніших і важливих пам’яток древності, яка не за своїм історичним значенням, а за внутрішнім психологічним інтересом сміливо може бути поставлена поряд з іншими великими пам’ятками древності, якими є Біблія, Авеста, поеми Гомера» [2, 174].

Показово, що в процесі розгляду цілого комплексу індологічних праць Д. Овсянико-Куликовського, частина яких увійшла до фундаментального тому «Основи ведаїзму», вимальовується його цілісне бачення присутності самобутньої культури Індії у світовому цивілізаційному процесі, її інтелектуальних надбань і духовного потенціалу як унікального явища в планетарному культурно-історичному просторі. Учений шанобливо й захоплено віддає данину поваги багатонаціональній гамі емоційних носіїв індоєвропейського каскадного різноманіття культів, коли пише: «Однак вже виявляється інша характерна риса цього своєрідного і щедро обдарованого народу: це – зокрема, видатні філософські здібності, схильність до теоретичного мислення і штучні систематизації вірувань, завдяки чому простодушна і не складна релігія, яку вони винесли з правітчизни, розвинулась у них в складну і штучну систему, відпрацьовану до дрібничок, котра представляє один з найдавніших зразків релігійної свідомості, які створювались будь-коли релігійним генієм народів» [3, 173]. Знайомство з особливостями санскриту спонукало європейських лінгвістів здійснити наукове зіставлення індоєвропейських мов, у результаті якого санскрит незабаром став найважливішим об’єктом вивчення на кафедрах порівняльного мовознавства, що з’явились у провідних університетах, у тому числі й у Харкові.

На нашу думку, Д. Овсянико-Куликовський перетворив санскрит на важливий об’єкт свого студіювання, популяризував широкий облік проблем спорідненості мов, кваліфікованих як формування ідеї міжкультурної комунікації. А серія сходознавчих праць вченого органічно вписувалась у культурне й духовне підґрунтя, виплекане плеядою ентузіастів-збирачів українських старожитностей, фольклору, народної писемної поезії. Ця плеяда набула заслуженої поваги, за що її схвально величали «харківський гурток романтиків», який плідно працював у першій половині ХІХ століття при Харківському університеті.

Література

1. Ладига О. І. Академік Д. М. Овсянико-Куликовський як історик. Вісник Луганського державного педагогічного університету ім. Т. Шевченка. 2000. Вип. 12 (32). С. 181–188.

2.Овсянико-Куликовский Д. Н. Собрание сочинений : в 9 т.Санкт-Петербург : Изд. Т-ва «Общественная польза» : Прометей, 1911. Т. 6 : Психология мысли и чувства. Художественное творчество. Основы ведаизма. 232 с.

3.Никитина Н. Н. Философия культуры русского позитивизма начала века : пособие для студентов высш. учеб. заведений. Москва : Аспект Пресс, 1996. 136 с.

4.Овсянико-Куликовский Д. Н. К истории культа огня у индусов в эпоху Вед. Одесса : Тип. «Одес.

вестника», 1887. 120 c.

Даценко Андрій, аспірант НАКККіМ

КУЛЬТУРНІ ІНСТИТУЦІЇ ЯК ОСНОВА ГУМАНІТАРНОЇ СТРАТЕГІЇ ДЕРЖАВИ В КОНТЕКСТІ СУЧАСНИХ КУЛЬТУРОЛОГІЧНИХ ПРОЦЕСІВ

Духовний та культурний розвиток українського суспільства - це пріоритетні напрямки роботи українського Уряду, зокрема, створення та розвиток культурних інституцій, які сприятимуть культурному розвитку населення у країні та закордоном – є важливим аспектом гуманітарної політики нашої держави.

В контексті сучасних культурологічних процесів, ця тема є надзвичайно актуальною, адже питання культурної політики для України є наразі пріоритетним. На даному історичному етапі українська держава потребує нагального вдосконалення механізмів управління культурною галуззю. Після проведення Урядом низки реформ, серед яких – деколонізація та децентралізація, постало питання створення установ, які б створювали сприятливі умови для розбудови у регіонах доступу до культурних благ, а також для створення сучасного українського культурного продукту. Станом на сьогодні, створено три таких інституції, це – Український культурний фонд, Український інститут книги та Український інститут.

Головна мета цих новостворених установ - сприяння реалізації державної політики у сферах культури та міжнародних зв’язків, розвитку сучасних напрямів культурно-мистецької діяльності, виробленню конкурентоспроможного на світовому ринку національного культурного продукту, стимулювання

29

розроблення інноваційних проектів, підтримка реалізації міжнародних проектів; сприяння збереженню, актуалізації і популяризації національного культурного надбання, формування позитивного іміджу України у світі, підтримка культурних проектів української діаспори, задоволення культурних потреб громадян України, які проживають за кордоном, підтримка культурних та інформаційних програм міжнародного співробітництва. Таким чином, впроваджувати культурну політику на державному рівні необхідно в межах структури національної єдності, втіленій у загальноприйнятих світових цінностях та спрямованої на поліпшення соціальної інтеграції - забезпеченню ширшого доступу до культури всіх верств населення країни. Оновлення моделі управління у сфері культури та гуманітарного розвитку, шляхом створення культурних інституцій - це важка і кропітка робота, яка потребує достатньо тривалого часу. Важливо вже сьогодні впроваджувати інтенсивні та рішучі кроки, спрямовані на оновлення процесу модернізації культурної політики.

Література

1. Положення про Український культурний фонд [Електронний ресурс] // МКУ. – 2018. – Режим доступу до ресурсу: http://195.78.68.75/mcu/control/publish/article?art_id=245358335.

2. Середньостроковий план пріоритетних дій Уряду до 2020 року та плани пріоритетних дій Уряду

[Електронний ресурс] // КМУ. – 2017. – Режим доступу до ресурсу: https://www.kmu.gov.ua/ua/diyalnist/programa- diyalnosti-uryadu/serednostrokovij-plan-prioritetnih-dij-uryadu-do-2020-roku-ta-plan-prioritetnih-dij-uryadu-na-2017-rik.

Денисюк Жанна,

доктор культурології, завідувач відділу наукової та редакційно-видавничої діяльності НАКККіМ

ІНФОРМАЦІЙНІ ТЕХНОЛОГІЇ ТА КОМУНІКАТИВНІ ПРАКТИКИ У ПРОЦЕСАХ ЦІННІСНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ СОЦІУМУ

Об’єктивні умови загальноцивілізаційного розвитку суспільств, що супроводжувався змінами в економічній, політичній, соціальній та інших сферах, нарощення технологій та збільшення їх присутності в повсякденному бутті, інформаційно-комунікативні засоби і канали накопичення й поширення інформації стали чинниками світоглядних зрушень, що, звісно, мали наслідки і в аксіологічній системі ціннісносмислового універсуму. Етапно такі зміни пов’язані з переходами (а фактично тривалими процесами трансформацій) від традиційного суспільства до індустріального, від індустріального – до постіндустріального та інформаційно глобального.

Формування інформаційного суспільства як нового етапу розвитку трансформованого постіндустріального суспільства позначене тісними взаємозв’язками та взаємозалежністю на всіх рівнях соціального буття. Ключовими факторами тут стають інформаційно-комунікативні системи й похідні від них технології, що стали визначальними в загальній динаміці розвитку світової економіки, політичної та соціальної організації країн та секторів управлінської, міжнародної, культурної діяльності. Такі якості, як універсальність та глобальність на рівні повсякдення спричинили появу нової якості життя, що диктувала цінності й ціннісні орієнтири, які далеко на завжди визначалися усталеними традиціями та етнокультурою, а радше новаціями та технологіями.

Зв'язок і комунікація назавжди змінили звичний соціокультурний ландшафт суспільств, змусивши поіншому осмислити відомі практики, спосіб буття і мислення людиною себе в цьому світі, що виходило поза межі етнічності. Відтак, й культура, що в широкому сенсі виступає середовищем сенсів і цінностей, в умовах превалювання інформації та комунікацій, стає частиною єдиного інформаційно-культурного простору, адаптуючи та поєднуючи актуальні значення ціннісно-смислового універсуму для соціуму з наявними етнокультурними цінностями. Культура, таким чином, як зазначає Ф. Власенко, виходить зі свого національного, етнічного середовища й потрапляє в універсальне інформаційне середовище. Так само й людина в нових умовах постійно взаємодіє з універсальним інформаційним середовищем, яке радикально впливає і змінює її саму та систему її цінностей [1, 59-62].

Сучасне інформаційне постіндустріальне суспільство досягло дуже високого рівня складності, коли зміни, що відбуваються в одній з підсистем, відразу знаходять відлуння в інших структурних елементах системи. Тому будь-який небажаний економічний, політичний, інформаційний, культурний фактор матиме вплив не тільки на локальному рівні, але й на рівні всієї системи. Це стосується і впливу інформації на базові цінності культури й людини [3, 12].

Як ми вже зазначали, цінності формуються певним історичним часом та культурним середовищем, де й виконують свої функції. Відповідно, окремі базові універсальні або загальнолюдські цінності, а також етнокультурні цінності є майже незмінними протягом всіх часів, решта ж – визначаються і наповнюються тими змістами, які відображають загальний стан світовідчування, мислення та вартісно-значеннєвих переваг як на рівні загальносвітових тенденцій, так і конкретних суспільств. Кожна доба, стан суспільного розвитку, технічний прогрес впливають на процес творення смислів, особливо на етапі їхнього поширення. Але, на

30