Тези_Cимпозіум_ред

проповідував загальнолюдські ідеали і тому бутійствує як Універсум. Однак, не виключений розбрат етносів, коли релігія використовується з політичною метою. Козацтво як ідея (оскільки його розбрат поставав не на етно-національній, а на політичній основі) стало образом гармонійної взаємодії українських етносів. До складу козацької верхівки входили: Іван Підкова − молдаванин, Станіслав Морозецький − поляк, Максим Кривоніс − шотландець, Пилип Орлик – чех, Іскра – росіянин, Перехрестів – єврей, Кочубей (Кучум-Бей) – татарин та ін. Козацтво намагалося утвердити національну культуру і, власне, усвідомити себе як націю через територіальний, мовний та релігійний принцип. Важливим змістом взаємодії українства та західноєвропейської традиції, опосередковоної через польську культуру, було те, що наслідування європейського досвіду відбувалось не на підставі копіювання його концептуальних основ, а на підставі їх творчого переосмислення.

Такі ціннісні світоглядні основи культуротворчого буття як справедливість, людяність, свобода, щастя, честь, гідність номінально повинні сприяти взаємодії етносів, вони були осмислені в концепції західноєвропейського гуманізму.

Гуманістичний світогляд визрівав не лише на ґрунті західноєвропейської традиції, старанно культивованої античним та ренесансним творчим доробком. Парості гуманізму буяли під вітрами перемін на сході Європи, зокрема на українських землях. Звичайно, їм не вистачало теплих [економічних (К. Маркс назвав італійців «першою капіталістичною нацією»), політичних, соціальних] променів сонця ренесансного гуманізму. Починаючи з ХVІ ст. (Острозька академія), у ХVІІ (Києво-могилянська колеґія, Київська братська школа) та з другої половини ХVІІ – початку ХІХ ст. Києво-Могилянська академія розвивають ідеї та ідеали ренесансного гуманізму. До відомого «гуманісти не були атеїстами…» (Д. Луначарський) можна додати також те, що ні західноєвропейські, ні вітчизняні ренесансні гуманісти не були космополітами, або інтернаціоналістами. На думку українського дослідника гуманізму В. Литвинова вони дбали про власні національні культури та мови [3]. Взаємодія на сучасному етапі можлива за умови подолання культурного шоку, суттєві основи якого розкрив Е. Тоффлер. Жести, звуки та інші сигнали обрушуються на «мандрівника» перш, ніж він може зрозуміти їх сенс. Чистий досвід набуває сюрреалістичного забарвлення, а кожне слово, кожен рух невизначені [4, 377].

Таким чином, гуманність передбачає взаємодію і саме взаємодія українських етносів стає інтеграційною стратегією їх розвитку, яка здатна забезпечити перехід української культури від збереження (і відтворення) як трансляції до креації, як оживлення Культури в нас новим змістом.

Література

1.Іванишин В. Мова і нація / В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький. Дрогобич: Відродження, 1994. 218 с.

2.Кристева Ю. Самі собі чужі. Київ: Основи, 2004. 262 с.

3.Литвинов В. Ренесансний гуманізм в Україні. К.: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2000. 472 с.

4.Тоффлер Э. Перевозбужденная личность; пер. с англ. Москва: Издательство ACT, 2002. С. 374–378.

Філіна Тетяна,

кандидат історичних наук доцент кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

МІЖНАРОДНЕ КУЛЬТУРНЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В ЕПОХУ ГЛОБАЛІЗАЦІЇ

Міжнародне культурне співробітництво є важливою складовою сучасного комунікаційного простору. Різноманітні форми спілкування представників різних культур, набувають масового характеру і стають загальнодоступними. Важливе місце в цьому процесі відіграє глобальна культура – система відносин, у якій люди виносять на обговорення відмінності, шукають спільні риси та співвідносять між собою різні форми життя [4, 137]. В сучасній глобальній культурі домінують стандарти західної цивілізації, втім, не можна не зауважити, що все частіше культури інших країн починають впливати на розвиток глобальної культури, складаючи конкуренцію західним нормам та цінностям. Головною ознакою глобальної культури є уніфікація цінностей та уподобань її носіїв.

Глобалізаційні процеси в культурі спричинені поширенням комп’ютерних та комунікаційних технологій, які дають можливість обмінюватися ідеями та поширювати інформацію, здійснювати міжкультурне співробітництво. Важливою передумовою глобалізації культур є узгодження національного соцально-культурного простору та державної культурної політики із світовою системою. Це дає можливість представникам національних культур дізнаватися про світові культурні тренди, практики та соціальнокультурну сферу.

Безперечною перевагою глобалізації є те, що вона дозволяє народам активніше спілкуватися між собою, дізнаватися більше один про одного, виявляти відмінності й подібності, що сприяє їх зближенню та ствердженню в загальному цивілізаційному масштабі єдиної глобальної культури [2, с. 85]. Сьогодні жодна

101

мистецька, освітня, економічна або соціально-політична подія не здійснюється у відриві від загальносвітових культурних процесів. Відбувається діалог культур, який сприяє налагодженню толерантних відносин між народами в умовах глобалізації. Ідеться про пошук спільної мови для різних психологій, систем цінностей, ідентичностей, світоглядів, тобто всього того, що власне й робить нас людьми, особистостями. Глобальному співтовариству, яке формується, необхідно забезпечити зрозумілість і прийнятність категорій різних культур

[2, 83].

Необхідно зазначити, що процеси глобалізації найбільш виразно простежуються у таких важливих сферах людської діяльності як:

1)новітні технології та інформаційні системи (система комунікацій);

2)область взаємодії етнічних груп на планеті;

3)процес розвитку світової економічної системи [6].

У процесі здійснення міжнародного культурного співробітництва необхідно чітко розуміти поняття «міжкультурне спілкування» та «міжкультурна комунікація». У широкому сенсі спілкування розглядається як міжособистісна взаємодія людей при обміні інформацією пізнавального або афективно-оціночного характеру і склало зміст поняття «міжособистісна комунікація». Спілкування уявляється як соціально обумовлений обмін думками і почуттями між людьми в різних сферах діяльності [3, 11]. Комунікація (лат. communico - спілкуюсь із кимось) в міжособистісних відносинах ототожнюється з тим що людина думає перед виголошуванням інформації, як висловлюється, доносить свою думку до співрозмовника, як отримує від нього інформацію про правильність інтерпретації думки, реакцію на неї, як відбувається процес обговорення. [5, 195-196].

Поняття «спілкування» та «комунікація», мають спільні і відмінні ознаки. Спільними є їхнє співвіднесення з процесами обміну та передачі інформації. Відмінні ознаки обумовлені різницею в обсязі змісту цих понять: за спілкуванням закріплюються характеристики міжособистісної взаємодії, а за комунікацією - інформаційний обмін у суспільстві. Отже, спілкування - це соціально обумовлений процес обміну думками та почуттями між людьми в різних сферах їхньої пізнавальної, трудової і творчої діяльності, що реалізується за допомогою вербальних засобів комунікації. Комунікація - це соціально обумовлений процес передачі та сприйняття інформації як в міжособистісної, так і в масовому спілкуванні різними каналами за допомогою вербальних та невербальних комунікативних засобів. Численні спостереження та дослідження в галузі міжкультурної комунікації дозволяють дійти висновку, що її зміст і результати залежать і від домінуючих у будь-якій культурі цінностей, норм поведінки, настанов, і саме глобалізація може підвищувати значення етнокультурної самобутності, посилювати прагнення до прояву культурної індивідуальності [2, 87]. Головним і єдиним суб’єктом комунікації є людина, яка для забезпечення своєї життєдіяльності вступає у взаємозв’язок з іншими людьми. Система людських відносин опосередковується культурою, яка визначає характер і ефективність людського спілкування. Але в ході різноманітних видів діяльності створюється потреба в пошуку більш досконалих і ефективних форм спілкування, що породжують різні ролі і призначення тих чи інших форм спілкування. Іншими словами, залежно від різноманітних причин різні форми спілкування набувають відповідного призначення у життєдіяльності людей, тобто функцію. Функціональний аналіз комунікації дає можливість виявити ту соціальну роль, яку він виконує в суспільстві, і допомагає більш точно виявити її іманентну сутність. Прагматична функція дає змогу регламентувати поведінку і діяльність учасників комунікації, координувати їх сумісні дії. Вона може бути спрямована як на себе, так і на партнера, в ході її здійснення виникає необхідність вдаватися як до спонукання партнера до виконання яких-небудь дій, так і до заборони якихось вчинків. Адже людина спілкується заради досягнення певних цілей, для чого здійснює певну діяльність, яка, у свою чергу, потребує постійного контролю й кореляції. Саме це і виконує прагматична функція комунікації [1, 139].

Таким чином, комунікація, яка є невід’ємним атрибутом будь-якої людської діяльності й тривалим процесом пошуку порозуміння та згоди, може надати процесу спілкування й обміну культурними надбаннями якісно вищого рівня [2, 87]. Спілкування і комунікація є основою міжнародного культурного співробітництва. Так, комунікація через народи і культури – communication across cultures – робить можливим розуміння чужих культур, подолання трагічної несумісності культур. М. Байрам виокремлює такі види компетенцій:

1)аналітична компетенція – розуміння цінностей, вірувань, практик, парадоксів іншої культури і суспільства – включаючи етнічне і політичне розуміння, здібність встановлення зв’язків, усвідомлення умов іншості;

2)емоційна компетенція – здатність розкриття (емпатії) до різноманітних культурних досвідаів і впливів, інтерес і повага до чужих культур, цінностей, традицій, досвіду – транснаціональна культурна емпатія;

3)креативна компетенція – здійснення синтезу культур, бачення альтернатив різноманітних варіантів, здатність використовувати різні культурні джерела для оптимістичного натхнення;

4)поведінська компетенція – не тільки володіння мовою, але й робота як перекладача, вільне використання міжкультурних невербальних кодів (природність), здатність до позбавлення комунікативного непорозуміння при різних комунікативних стилях, здатність підтримання міжперсональних відносин, відповіді на транснаціональні виклики, тиск глобалізації (уніфікація, міграція) [1, 143].

102

Таким чином, міжкультурне спілкування і міжкультурна комунікація не є тотожними поняттями, втім у найбільш загальних рисах їх можна визначити як обмін інформацією між людьми різних культур. Весь процес спілкування та комунікації визначається як утворення спільного значення, а досягнення взаєморозуміння між людьми різних культур виступає метою міжкультурного спілкування.

Труднощі соціальної взаємодії в процесі міжкультурного спілкування та комунікації виявляються в наступних областях:

-оволодіння мовою, включаючи правильне вживання формул ввічливості;

-невербальна комунікація: використання міміки, жестів, знання розмірів персонального простору, уявлення про допустимість доторкань тощо;

-правила соціальної поведінки, до яких відносяться знання про розміри чайових, можливих подарунках, правила поведінки за столом і розсаджування гостей, допустимий час запізнення;

-суспільні відносини: усередині родини, усередині касти або класу, усередині національних груп;

-мотиви поводження, такі, наприклад, як мотив збереження особи, що має особливе значення в країнах Далекого Сходу;

-концепції та ідеологія, тобто ідеї, запозичені з релігійної або політичної практики;

-форми ритуальної комунікації в різних суспільствах відрізняються, оскільки містять в собі не тільки вербальну, але і невербальну інформацію. І невідомо, який з них навчитися складніше [7, 180-181].

Підсумовуючи все вищезазначене, можна сказати, що, здійснювати міжнародне культурне співробітництво в епоху глобалізації можливо лише подолавши труднощі міжкультурної взаємодії. Найоптимальніше це можна зробити в неформальній, невимушеній обстановці, тобто в процесі міжособистісного спілкування та комунікації. Саме такі умови дозволяють представникам різних культур навчатися, долати психологічні труднощі та оволодівати соціальними нормами та цінностями інших цивілізацій.

Література

1.Аксьонова В.І. Міжкультурна комунікація в умовах сучасного діалогу культур / В.І.Аксьонова // Соціальні технології: актуальні проблеми теорії і практики : зб. наук. пр. – Запоріжжя : Вид-во КПУ, 2011. – Вип. 50. – С.135-145.

2.Бучковська О.Ю. Розвиток міжкультурного співробітництва в умовах глобалазаційних перетворень / О.Ю. Бучковська // Культура України. – К., 2014. – Випуск 47. – С. 82-90

3.Головлева E.Л. Основы межкультурной коммуникации : учебное пособие / E.Л. Головлева. – Ростов-на-Дону : Феникс, 2008. - 224 с.

4.Коротка Л.М. Вивчення міжкультурних конфліктів, спричинених недостатнім рівнем володіння іноземною мовою та культурою в професійні сфері економістів / Л.М. Коротка // Вісник Запорізького національного університету : наук. журнал. – Запоріжжя, 2008. – № 1. – С. 136-142.

5.Орбан-Лембрик Л.Е. Соціальна психологія : Навчальний посібник / Л.Є. Орбан-Лембрик. К. : Академвидав, 2005. – 448 с.

6.Садохин А.П. Введение в теорию межкультурной коммуникации / А.П. Садохин. – М. : Высшая школа, 2005. –

310 с.

7.Товканець Г. В. Врахування особливостей міжкультурної комунікації у педагогічній взаємодії / Г. В. Товканець // Науковий вісник Ужгородського національного університету. Серія «Педагогіка. Соціальна робота». – 2011. – Вип. 23. – С.

179-182.

Фролова Василіса, магістрантка НАКККІМ

ПОЛІТИЧНА КУЛЬТУРА УКРАЇНСЬКОГО НАСЕЛЕННЯ, КОМУНІКАТИВНІ МЕТОДИ ВПЛИВУ

У сучасному суспільстві ЗМІ виконують низку функцій, важливими серед яких є: комунікативна - спостереження за подіями і формування суспільної думки стосовно їх сутності; інформаційна - збирання, редагування, коментування та поширення інформації; ретрансляційна - відтворення певного способу життя з відповідним набором політичних, духовних, соціальних цінностей. Завдяки реалізації зазначених функцій ЗМІ справляють вплив на всі сфери життєдіяльності суспільства, на соціально-психологічний і духовнокультурний розвиток кожного члена суспільства, тому що кожна нова інформація, що надходить по каналах ЗМІ, відповідним чином стереотипізована й несе в собі багаторазово повторювані ціннісні орієнтації й установки, що закріплюються у свідомості людей.

Водночас слід зазначити, що багатоаспектне проникнення ЗМІ в життя суспільства може відігравати як об’єднуючу роль і сприяти консолідації суспільства, так і дезінтеграційну, роз’єднуючу, упроваджуючи в суспільну свідомість негативні стереотипи, що, на думку Г.Блумера, особливо є відчутним в кризові періоди історичного розвитку суспільства, коли люди у стані соціальної невизначеності особливо підпадають під вплив, легко відкликаються на різні нові стимули, ідеї, а також більше піддаються пропаганді й різним маніпулюванням [1, 123]. Хоча російські ЗМІ та соцмережі в Україні «забанені», але кремлівська пропаганда діє настільки розгалужено й потужно, що зуміла нав’язати українському суспільству свої наративи. Меми

103

“тарифний геноцид”, “Порошенко – алкоголік”, “влада наживається на війні” вже перекочували з груп ненависті в Фейсбуці, які досліджувались нами у 2016 році, низькопробних ЗМІ – до виступів політиків загальнонаціональних на ток-шоу, на трибуни Ради і в передвиборчу риторику. Старі мислевіруси ефективно доповнюються новими, такими, як “доктор Смерть” (це про Уляну Супрун).

Про методи та цілі російської пропаганди є багато досліджень. Нагадаємо, що її основною метою є довести, що українцям не потрібна своя держава, адже нею завжди керують покидьки, корупціонери й неадеквати. Ворожа пропаганда також постійно намагається протиставити народ і владу. Під час гарячої фази війни активно вкидалася інформація, яка нацьковувала рядових бійців на армійське керівництво . Таку ж тактику протиставлення народу та «буржуїв», солдатів та офіцерів використовували більшовики в 17-му році. Вербуючи зрадників серед бандерівців, енкаведисти протиставляли важкі умови, в яких жили рядові бійці, санаторію, куди з'їздив підлікуватися Шухевич, – останній приклад яскаво описаний у мемуарах підпільниці Марії Савчин “Тисяча доріг”. Метод старий, як світ: ще давньокитайські стратеги перед нападом на іншу державу рекомендували налаштувати народ країни-жертви проти свого керівництва.

В Україні така пропаганда має особливо благодатний грунт. Експерти кажуть, це пов'язано з тим, що ми довго були під окупацією й не довіряємо владі, яка завжди була чужа. Можливо й так. Але правда також і в тому, що впродовж років незалежності ворожа пропаганда підкреслювала різницю між «ними» і «нами». Це глибоко вкорінене переконання. «Я стану такий самий, як вони. Я втрачу довіру народу», – переказує слова Зеленського в інтерв’ю УП юрист його штабу Богдан. Хоча експертні оцінки говорять про те, що чинна влада – найближча до людей за всю історію України. Безліч активістських ініціатив реалізовано, ряд громадських діячів пішли у владу, приймалися закони, розроблені активістами чи написані за їхньої суттєвої участі. Але оцей елемент співпраці між народом і владою взагалі не потрапляв у лінзу суспільної уваги. Натомість, зі збільшуваним склом дивилися на те, що може розділити “їх” і “нас”.

Зручною мішенню для дискредитаціє є політичне керівництво нашої країни, і на нього завжди спрямовуються потоки брехні, звинувачень і ненависті. Порошенку дісталося особливо багато, адже він воював з Росією. І ця ненависть з Росії поступово заражувала все більшу кількість українців. Вона стала частиною українського політичного дискурсу. Всі ці «мислевіруси» поширювалися трьома «роями»: соцмережі, лайносайти, респектабельні проросійські видання в Україні. Нещодавно Фейсбук заявив, що Росія перейшла до нової тактики дезінформації в соцмережі. Замість використання ботів наймають живих людей, які розганяють потрібні меседжі.

Але стару агентурну практику ніхто не скасував. У книзі «КДБ у Франції» описано, як радянська спецслужба використовувала своїх агентів серед журналістів, правих активістів, інтелектуалів тощо для впливу на громадську думку. Сподіватися, що в Україні зараз немає таких агентів впливу як мінімум нерозумно.

Складовою суспільної свідомості є національна свідомість, яку науковці визначають як систему колективних соціально-психологічних феноменів, сутністю котрих насамперед є уявлення про свою спільноту як національну, окрему від інших спільнот. І.Кресіна наголошує, що основними елементамит національної свідомості, насамперед, є: етнічна та національна ідентичність, етнічна свідомість, національна самосвідомість, подвійна етнонаціональна свідомість, історична пам’ять, національна мрія, національна ідея, національний менталітет і характер [2, 87]. На думку Ю.Куц, національна свідомість ґрунтується на уявленнях етноспільноти про соціальні вартості, норми, спільне походження, традиції, що своїми коренями сягають далекого минулого. Вона глибоко пов’язана з територією проживання, мовою, соціально-економічними набутками, які акумулюються в особливостях духовного розвитку, політичних інституціях, національних інтересах і традиціях, ідеях, національній мрії, національній ідеї, національній ментальності, національному характерові, національній психології [3, 45]. Ю.Бромлей до елементів національної свідомості відносить етнічну свідомість та уявлення про типові риси своєї спільноти, уявлення про рідну землю чи територію народу та про національний державний устрій [3, 176-183]. Світовий досвід переконує, що в процесі об’єднання націй в сильні держави важливу роль відігравали ЗМІ, завдяки діяльності яких і, в першу чергу, преси створювався новий вид соціальної спільноти, яку, незважаючи на відстань, об’єднувала спільна зацікавленість інформацією. Маючи всі можливості для швидкої трансляції єдиних символів і цінностей в національному масштабі, через створення суспільного діалогу ЗМІ сприяють формуванню і зміцненню національної свідомості суспільства. Через мережу інформаційних комунікацій передається необхідна державно-політична, суспільно-економічна, ідеологічна, історична, етнічна та інша інформація. Завдяки розкриттю змісту і пропаганді в засобах масової інформації таких понять, як “демократія”, “громадянське суспільство”, “правова держава”, “національна ідея”, формується відповідна система духовних цінностей суспільства, які лежать в основі творення політичної нації й розбудови незалежної держави. Водночас слід зазначити, що формування і зміцнення національної свідомості засобами ЗМІ значною мірою залежить від їх позиції у суспільстві. За умови, якщо засоби масової інформації є незалежними й здатні культивувати, збагачувати загальнодержавні й національні цінності в умовах глобалізованого світу, відтворювати і транслювати історико-культурні традиції, утверджувати національну мову, культуру, що є можливим у демократичному суспільстві, - вони сприяють творенню єдиного інформаційно-культурного простору

104

держави, формуванню духовних основ нації, виступають дієвим інструментом консолідації суспільства в єдину національну спільноту.

В ідеалі ЗМІ можуть консолідувати різні партії й рухи, організації й спільноти, відображаючи і ознайомлюючи суспільство з їх позицією, регулярно організовуючи проведення діалогу стосовно суспільних проблем. Комунікативні методи впливу швидко змінюються, тепер звичайне аналогове телебачення є й невідємним відзеркалюванням того, що відбувається в соцмережах. Але й там правила спілкування з глядачем (потенційним виборцем) можуть змінюватися з часом. Мас-медіа можуть в неупереджених узагальнюючих коментарях виділяти із усіх дискусій ті пропозиції, що спрямовані насамперед на порозуміння і злагоду суспільства, а отже, виступати каталізатором об’єднання, інтеграції суспільства й зміцнення держави. Вже давно популярний вислів «я не дивлюсь телебачення» переродився декілька разів. Так, дійсно телебачення у звичному уявленні суспільства вже не є таким однорідним і єдиним чинником впливу на популярну думку, але все ж таки, за результатами останніх виборчих перегонів, саме воно - передчасно забуте й досі є головною зброєю у пропаганді, і як наслідок, у результаті воєвиявлення громодянина-виборця. М.Кастельс вважав, що коли влада захоплює комунікацію, то їй не потрібне насильство. Тобто домінування в інформаційному середовищі зменшує потребу використовувати інструментарій середовища фізичного. Сьогодні набирає сили віртуальне середовище, головними генераторами якого в минулому були релігія та ідеологія. На думку, Ю.Харарі, вони породжували світ вимислу, і саме він дозволяє управляти великими масами людей, чого немає у тваринному світі і що є нашою головною відмінністю від тварин.

Література

1. Блумер Г. Коллективное поведение: Пер. с англ. // Американская социологическая мысль: Тексты. М., 1994. 278 с. 2 . Воробьёв В.В. Менеджмент в социальной информациологии. - М., 2005. - 312 с.

3.Бромлей Ю. Очерки теории этноса. - М.: Наука, 1983. - 412 с.

4.Грищенко О.М., Шкляр В.І. Преса і політика: проблеми, концепції, досвід. - К.: Ін-т журналістики КНУ, 2000. -

82 с.

5.Куц Ю. Національна свідомість і самосвідомість у етнополітиці й державотворенні // Актуальні проблеми державного управління: Наук. зб. - Х.: Харк. філ. УАДУ, 2000. - № 2(7). - С. 45-52.

6.Лизанчук В. Феномен невмирущості нації // Наукові записки АН ВШ України. - 2004. - Вип. 6, 9-29. - С. 74-81.

7.Маркелов К.В. Информационная политика и общественный идеал. - М., 2005. - 357 с.

8.Національна ідея і соціальні трансформації в Україні / За ред. М.В.Поповича. - К.: УЦДК, 2005. - 328 с.

9.http://ukrcontent.com/reports/rosijskij-stil-propagandi-i-lideri-dumok-na-pensii-yak-zelenskij-i-poroshenko-voyuvali-v- socmerezhah.html

10.http://texty.org.ua/pg/article/hohobi/read/93496/Devjat_prychyn_chomu_prograv_Poroshenko_i_shho?fbclid=IwAR2r7 QeDvhUOqjD8kNH_o7DMX9dUemXnY7i5GucC0lMwIhFUGxlk4id9RMU

11.https://www.facebook.com/watch/?v=2419961544702598

12.https://www.facebook.com/watch/?v=603317900073740 - Віталій Портніков.

Шевченко Наталія,

кандидат педагогічних наук, доцент, кафедри арт-менеджменту та івент-технологій НАКККіМ

УКРАЇНСЬКИЙ ОБРЯДОВИЙ КАЛЕНДАР ЯК ФЕНОМЕН НЕМАТЕРІАЛЬНОЇ КУЛЬТУРНОЇ СПАДЩИНИ

Протягом багатьох поколінь наш народ жив за своїм аграрно-обрядовим календарем, який дозволяв не лише виживати у постійно змінюваних умовах, але й розвивати неповторну хліборобську культуру, яка стала основою сучасної нематеріальної культурної спадщини. Відомо, що на території сучасної України протягом останніх 6-7 тисяч жило кілька землеробських народів, світ яких починався і визначався застосуванням аграрних технологій, що вилилися у цикли прикмет. І якщо сучасна людина розучилась їх використовувати, то це передусім ознака відірваності від природних ритмів. Коли ж був запроваджений церковний календар, народний слов’янський рахунок днів сумістив з його датами головні хліборобські обряди та сільськогосподарські цикли.

Основними матеріалами дослідження народної астрономії є тексти українського фольклору, зокрема календарно-обрядова і родинно-обрядова поезія, замовляння, казки, легенди, загадки, прислів’я і приказки, а також літописи і твори давньої української літератури [5]. Інтерес до календарних прикмет українського народу сприяв численним науковим дослідженням і написанню цілого ряду книг, хоча відношення до народних прикмет іноді скептичне: вважається, що практична користь від них невелика. Але, необхідно розглядати не лише словесні тексти, а й матеріали етнографічних та археологічних досліджень і твори українського ужиткового мистецтва (вишивки, писанки, кераміка, ювелірні вироби та ін.). Унікальність українського народного календаря полягає в тому, що кожен день сонячного року поєднується місячними

105

циклами із іншими днями за допомогою прикмет. А оскільки в землеробському календарі кожен день має своє особливе значення для проведення сільськогосподарських робіт, і зміщення навіть на одну – дві доби може призвести до значних втрат, то цикл календарних обрядів точно фіксував терміни виконання цих робіт. Звісно з часом справжня їх сутність забулася, але, встановлюючи семантичний зв'язок за описами обрядовості кожного дня, можна відродити прихований глибокий зміст народних прикмет. Тому, коли ми читаємо прикмети певного дня в українському народному календарі, то маємо слідувати їх рекомендаціям з абсолютною точністю, навіть якщо нам здаються незрозумілими їх поради сьогодні. Наприклад приказка "На Теплого Олекси (30.03) діставай вулики". В цей день для обльоту виставляли бджоли вперше після зимівлі. А на Трохима (2.10), згідно народного календаря, вулики переносилися пасічниками в омшаники (погрібки) на зиму. Порахувавши період від 30 березня до 2 жовтня отримаємо 177 днів або рівно шість циклів синодичного Місяця. Або прикмета "Якщо на Петрів день спека, то на Різдво мороз". Здавалося б як можна завбачити погоду наперед від Петрового дня 12 липня аж на 6 січня. Але, очевидно, тут мається на увазі саме місячний день, бо від 12.07. до 6.01. знову шість циклів Місяця. А що певний день місячного календаря мав свої показники – за вологістю чи сухістю, атмосферним тиском, температурним ритмом, давні хлібороби добре знали. Тому не варто зверхньо відноситися до народних порад, а краще намагатися зрозуміти їх, бо ці дати щорічно приходяться на одні і ті ж дні сонячного року, отже більш точні ніж сучасний календар.

Спостереження за Місяцем і щорічна прив’язка до певної точки сонячного циклу забезпечували землеробам кращу точність народного обрядового календаря ніж сьогоднішні агрономічні поради [1]. Саме тому, що кожен селянин був добре обізнаний із місячно-сонячними циклами, хліборобські культури існували на теренах сучасної України багато тисячоліть. І хоча ми зустрічаємо небагато згадок про можливість астрономічних спостережень від Трипілля до часів Київської Русі, наявність народного календаря з описами обрядів, священнодійств, прикмет свідчить, що такими астрономами були самі селяни. Єдність календаря підтримувалася існуванням симетричних в річному колі парних свят, об'єднуючим фактором виявляються також прикмети і ворожіння, що зв'язували окремі дні і відрізки різних аграрних сезонів[4, 542]. Староукраїнські звичаї, що колись були пов’язані із початком нового року навесні пізніше перейшли до християнських свят, а основою календаря став сонячний цикл, в якому важливі його віхи відмічені великими християнськими святами, що символічно ділили календарний рік на 4 сезони: 7 січня – Різдво, 7 квітня – Благовіщеня, 7 липня – Купала, 6 жовтня – Івана Предтечі. Пам'ятаючи, що всі свята українського обрядового календаря мають точну прив'язку до конкретних днів сонячного року, у прикметах пов'язаних із кардинальними точками положення Сонця на небі, знаходимо вказівки на те, що наші предки виділяли їх серед інших свят не лише числом, але й назвою. Тому є, наприклад, свято літнього сонцестояння (24 червня) Варфоломія і Варвари та зимове свято Варвари (17 грудня). Прислів'я теж відображають дуалізм цих свят: "Варфоломій і Варвара дня украли, а до ночі доточили" та "Варвара кусок ночі увірвала, а дня приточила". Окремо варто виділити деякі українські свята календарного хліборобського циклу, які за датами наближені до кельтських і так само знаходяться посередині між днями сонцестоянь і рівнодень в річному календарному колі. Зміна календарних систем зумовлювала зміщення в часі обрядів, приурочених до весняного аграрного свята початку польових робіт, але були в слов’ян свята, які проводилися на початку травня, серед яких чільне місце займає свято Красної гірки. Ним вшановували остаточний прихід весни і середину між весняним рівноденням та літнім сонцестоянням. У більшості регіонів України Красна гірка святкувалася 5 травня і означала початок весняно-літнього сезону весіль. Від Красної Гірки (Весняного Луки) у давніх землеробів розпочинався календарний цикл зафіксований на глечику із Ромашок, датований IV ст. н.е. та розшифрований Борисом Рибаковим [2]. Пізніше, народне свято Красна Гірка намагалися замістити церковним святом святого Юрія, яке відмічається 6 травня, але воно все рівно зберегло хліборобську обрядовість. Наприклад, приказка "Треба дбати аби не купувати: сіно до одного Юрія (6.05), а хліб до другого Юрія" (9.12) відображає період у 148 днів (5 циклів синодичного Місяця) від початку грудня, коли вже немає зеленої трави, до початку випасу худоби у травні. На Юрія до схід Сонця відбувалося дійство під назвою "збирання роси", що нагадує традиції кельтського Белтайну. Спочатку тричі обходили з хлібом і стравами ниву, а потім батьки долонями збирали росу з озимини в спеціальні пляшечки і скроплювали нею дітей, бажаючи міцного здоров’я та щастя. В повсякденному побуті роса використовувалася для лікування шкіри від лишаїв. По ранковій травневій росі проганяли тварин, щоб вони були здоровими. Літнє свято Іллі 2 – го серпня, вельми шановане і пов’язане із аграрною магією. Прообразом Іллі є дайбозький Перун як покровитель грому та блискавки. Традиційно Іллею закінчувалися жнива, і вважалося, що в цей день починається осінь. Прислів’я стверджує "До обіду літо, а по обіді осінь". Осінній обрядовий календар теж має свято співзвучне кельтському. День осіннього Луки співпадає із кельтським Новим роком і Хелоуїном. 31 жовтня відмічали свято, що символічно утворювало вісь річного циклу від весняного Луки (5 травня) до осіннього Луки (31 жовтня) 3 цієї нагоди жартували: "До весняного Луки ані хліба, ані муки, а прийшов осінній Лука з’явилися хліб і мука" [3, 132]. До речі, між ними 6 циклів синодичного Місяця, що вже вкотре підтверджує внутрішню сонячно-місячну структуру українського обрядового календаря, яка зберіглася до наших часів. Четверта реперна точка сезонів аграрного циклу українців знаходиться в лютому. У селян завершувався традиційний зимовий відпочинок і вони готувалися до нового хліборобського сезону. На лютий припадало кілька свят, за якими завбачували погоду. Одним із таких

106

днів був Макарів день ( 1 лютого). "Якщо погода ясна то і весна буде красна", тобто рання і тепла, 8 лютого (Напівхлібниці) вважали переломом зими. На Юхима (10 лютого) прогнозували літо, але особливо вірили у правдивість прогнозів Стрітення.

Таким чином, обрядовий календар мав внутрішню структуру, яка утворювала цикл аграрних сезонів, що розпочиналися 5-6 травня, 1-2 серпня, 4-8 листопада та 6-8 лютого, причому деякі свята ділили цей цикл на дві половини, які підкріплювався назвою свят, що стояли на межі весна-літо і осінь-зима. Структура українського народного календаря визначається послідовністю і співвідношенням його одиниць, членуванням року на періоди, чергуванням свят і буднів, ієрархією свят. При порівняльному вивченні обрядового календарного циклу, ритуального та міфологічного навантаження окремих дат і відрізків виявляємо систему, в якій кожне свято, пов’язане з початком аграрного сезону, мало певний набір ритуальних дій, заборон та повір'їв, що зберігають актуальність для всього року, а прикмети пов’язані з ними мають прогностичне значення й закріплені в різних традиціях відмічання сучасних свят.

Література

1.Данилевский И. Н. Лунно-солнечный календарь Древней Руси. Архив русской истории. 1992. № 1. С. 122–132.

2.Рыбаков Б. А. Календарь IV в. из земли Полян. Советская археология. 1962. № 4. С. 66–89.

3.Скуратівський В. Т. Місяцелік : Український народний календар. Київ: Мистецтво, 1992. 208 с.

4.Токарев С. Религия в истории народов мира. Москва: Политиздат, 1986. 576 с. .

5.Федорович Н. В. Розвиток української народної астрономії з найдавніших часів до початку XVIII ст.: Матеріали до української етнології. Щорічник : зб. наук. праць. Київ, 2002. Вип. 2 (5). С. 298–303.

Шершова Тетяна, аспірантка НАКККіМ

КУЛЬТУРНІ ПРАКТИКИ У ФОРМУВАННІ НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ

Національно-культурна ідентичність є значущим ресурсом у розвитку країни та певного регіону. Саме тому важливо зберегти соціальну рівновагу, виробляти та реалізувати культурні практики для того, щоб вийти на новий етап розвитку держави. І, як вважає О. Копієвська, «спільна продуктивна діяльність сприяє позитивній консолідації, що дозволить протистояти негативному впливу масової культури, запобігти ерозії національної та культурної ідентичності й формуванню, насамперед у молоді, почуття відповідальності за долю країни [2, 320]. Проблематика ідентичності пов’язана з іменами психологів, таких, як: А. Маслоу, Ж. Піаже, К. Юнг, А. Адлер, К. Роджерс, Г.Лебон, Дж. Мід. Національно-культурну ідентичність та ідентифікацію українців розглядали І.Бойченко, О. Гнатюк, О. Гриценко, О. Забужко, В. Кремень, О. Лісовий, І. Федорова, Б. Черкес. Розробляли цю проблематику також М. Вівчарик, М. Грушевський, В. Личковах, М. Попович, Ю.Римаренко,Л. Шкляр та інші.

Історичні витоки української ідентичності зустрічаємо у згадках топоніма «Україна», що зафіксований у 1187 році у Київському літописі, через 130 років після смерті київського князя Ярослава Мудрого [1]. М. Степико, досліджуючи українську ідентичність, називає її синкретичним феноменом, який містить у собі елементи культурної (історичну пам'ять, культуру, мову, релігію) та громадянської ідентичностей (норми соціально-політичного співіснування) та являється сферою ідей, цінностей і смислів культури, якими користується більша частина громадян країни [7].

Полтавщина – один із регіонів Україні, який має ґрунтовне значення для соціокультурного та мистецького значення держави. Побутує думка, що на Схід України, в тому числі і Полтавщину здійснюється вагомий вплив зі сторони Росії, це помітно значною кількістю російськомовного населення, полтавський говір

– «суржик» – це тісне переплетення української та російської мов.

Сучасні дослідження, що стосуються Полтавщини, проведені О.Панченко, дещо спростовують ці переконання. У 2012 році автор відвідав Австралію та розповів про долі українців, які в різний час емігрували до Австралії, як вони там зберігали рідну мову, свої звичаї та культуру, традиції та яких успіхів досягли за кордоном. Автор зацікавився вихідцями зі свого краю, проте розповідає про емігрантів з усієї України [4]. Українська ідентичність формується в умовах позитивного сприйняття громадянами своєї держави, країни та нації загалом. В умовах політичного конфлікту, який існує між Україною та Росією, існують суттєві розбіжності ціннісних та геополітичних орієнтацій населення. Сучасні настрої в регіоні відбиваються на культурі, зокрема зменшилася кількість продажу концертів російськомовних співаків у досліджуваному регіоні. Навіть та соціальна меншість, які відносили себе до «росіян», ототожнюючи себе з людьми, для яких Полтавщина є Батьківщиною, вважають себе причетними до долі регіону та країни, політичних орієнтацій та економічного розвитку. Так формується регіональна самосвідомість, яка, на жаль, має дуалістичний характер, яким зараз маніпулюють політичні лідери.

Значний негативний вплив на досліджуваний регіон має Російська Федерація, яка спрямована на розмиття кордонів між Росією та Україною, формування мовно-культурних та світоглядних позицій,

107

знищення культурної пам’яті, і, в свою чергу, знищення нації, бо, за формулою, виведеною Т. Кузьо «немає пам’яті – немає ідентичності, немає ідентичності – немає нації» [3]. Важливою умовою збереження української національної ідентичності є поширення культури України за кордоном, збереження представниками діаспори своєї мови, культури, національних цінностей і традицій. Деякі джерела, зокрема дослідження О. Панченко, свідчать про те, що в Австралії проживають близько 40 тисяч етнічних українців, тому там «чимало українських літературно-мистецьких клубів, зокрема заснований нашим землякомзіньківчанином Дмитром Нитченком у Мельборні 1966 року, Літературно-мистецький клуб імені уродженця лубенського села Біївці незабутнього нашого земляка Василя Симоненка» [4, 22]. Дмитро Нитченко (Чуб) дуже захоплювався своєю Батьківщиною та, живучи в Австралії, пропагував Полтавщину, створив катедру україністики, зараз «товариство славістів, до якого входять люди, чиї батьки – з Полтави» [4, 36].

Парадоксально звучить, проте, українці, які виїжджали за кордон, створювали громади, будували українські школи, церкви, намагаючись зберегти національну культуру, відчуваючи себе частиною вільної, української нації, у той час, як інші українці, проживаючи на території України, намагаються про це забути, пропагуючи проросійську позицію. В складних умовах війни з Росією ми повинні розуміти, що ми є одним цілим і доповнюємо один одного, лише гуртуючись, ідентифікуючи себе з українством, ми зможемо зберегти українську націю. Під час своєї поїздки до Австралії Олександр Пащенко навідав Марію Кардаш, свою землячку і, що цікаво, що її будинок був сповнений українською символікою – «на стінах – картини з українського життя та природи, портрети Тараса Шевченка, українські ікони та рушники, багато вишивки й бібліотека» [4, 122].

Не можна оминути увагою діяльність лубенчанина Федора Павловича Габелка в Австралії – громадсько-культурного діяча, актора, літератора та художника, який потрапив сюди у травні 1948 року по контракту з австралійським військом. Українець одразу прилучився до громадського життя, ставши членом Української громади, актором театру. Федір також заснував драматичну, вокально-музичну та хореографічну студії в Аделаїді, релігійно-громадський журнал «Наш голос», аматорський театр імені Блавацького в Саншайні, «об’єднав три театри в Мельборні в один український театр імені Леся Курбаса» [4, 140]. Згодом, Ф. Габелко у 1958 році допомагав дружині Філонілі створити Українсько-Австралійське Мистецьке товариство ім.М. Лисенка (раніше заснована нею вокальна група «Волошки»), яке пропагувало українські традиції та обряди, поширювало національне мистецтво, проводило виставки, поширювало українську народну пісню та популяризувало український спів загалом (90% репертуару У-АМТЛ складали українські пісні). На жаль, товариство проіснувало лише 25 років. Філоніла Габелко, уродженка Полтавщини села Соколова Балка Новосанжарського району, була також членом Ансамблю бандуристів під керівництвом В. Мішалова, керувала парафіяльним хором в Канберрі. Зараз – член Ансамблю бандуристок «Кольорит» та хору «Чайка». За свою натхненну працю в галузі українського мистецтва з пропагандою української пісні члени організованого нею товариства були нагороджені срібними медалями, а засновниця стала Кавалером Золотої медалі Т. Шевченка.

Згадка про Філонілу Габелко зустрічається і на шпальтах полтавських газет, зокрема «Полтавська думка» та «Україна Козацька»: «І сьогодні, попри поважний рік, Філоніла Василівна продовжує діяльність на культурно-просвітницькій ниві, передаючи свій величезний досвід молодим талановитим землякам, австралійцям, які дякуючи її таланту, закоха-лися у щиру українську пісню» [8, 11.]. На Батьківщині співачки, у рідному селі Соколова Балка, на сайті місцевої громади є запис, що тут народилися: «Філоніла Василівна Габелко – оперна співачка, бандуристка, діячка австралійської діаспори. Ганна Олександрівна Карюк – майстриня народної творчості, співачка, діячка австралійської діаспори…» [5, 14]. Приємні враження О. Панченко отримав під час відвідування будинку для старших людей «Калина» у Мельборні, де перебувала його землячка Марія Болюх (Глуховера), уродженка с. Климівка Карлівського району Полтавщини. До Австралії співачка, актриса та громадська діячка прибула у 1949 році. Варто відзначити, що тут справді збереглися українська історія та традиції – «всюди українські прапори, національні строї, атрибути державності, портрети видатних діячів, список-календар національних, державних і церковних свят, вітання з уродинами та іншими святами на дошці оголошень» [4, 194]. У будинку панує європейська та українська атмосфера, твориться історія та спадщина, зокрема тут присутній дух української оселі – їжа, фольклор, мова, віра. Окрім описаних діячів, які емігрували до Австралії з Полтавщини, Панченко згадує Уляну Денисенко – народжену в с. Комиші, яка за межами Батьківщини співала в хорах, ансамблі «Суцвіття» та Українськомй Народному Балеті «Днііпро», пропагуючи українську культуру. На окрему увагу заслуговує постать Федіра Деряжного, уродженця с. Нові Санжари, який прославився виготовленням бандур за кордоном, зокрема, в Австралії. Його син, Петро, з дитинства виріс під звуки бандури та української народної пісні. Згодом виступав із батьком та сестрою у складі тріо бандуристів. Разом із Г. Бажулом заснував «Школу гри на бандурі», першим в Австралії виконав старовинні козацькі думи. Разом із дружиною співав у хорі «Боян», працював із ним до 1986 року. У 1984 році заснував Український Народний Ансамбль ім.. В. Івасюка, з 1986 року – диригент жіночого ансамблю «Суцвіття». Нагороджений золотою медаллю ім.. Т. Г. Шевченка за національно-культурну працю.

108

Окрему увагу приділимо ансамблю «Древо» з с. Крячківка Пирятинського району Полтавської області, який у 2020 році святкуватиме свій 60-річний ювілей. До 2018 року вважалося, що саме цей колектив виконував українські народні пісні «Ой там на горі» та «Та косив батько, косив я» у легендарному мультфільмі Едуарда Назарова «Жив-був пес», проте Г. Пеліною було доведено, що пісню «Та косив батько, косив я» в мультфільмі виконує фольклорний ансамбль із с. Солониця Лубенського р-ну Полтавської обл., а знамениту баладу «Ой там на горі» виконав ансамбль «Горлиця» з с. Пулинці Лубенського р-ну Полтавської обл.. [6, 135-138].

На офіційному сайті гурту зазначається, що учасники «Древа» виконують старовинні пісні Полтавщини (XVII–XVIII ст.), які вони збирають та доповнюють. Ансамбль відомий унікальною технікою багатоголосся не лише в межах регіону, країни, але й за її межами. Керівником ансамблю до 2011 року була Ганна Акимівна Попко – заслужений діяч культури України, яка померла на 81 році життя. Серед «довгожителів «Древа»» залишилися Надія та Федір Роздабари, зараз функціонує четвертий склад ансамблю. Слід зазначити, що славетний ансамбль виховав не одне покоління співаків, режисерів, акторів і вчених – Ніна Матвієнко та тріо «Золоті ключі» (м. Київ), Євген Єфремов – етномузикознавець, засновник київського «Древа», Наталія Половинка (м. Львів), Мар’яна Садовська (м. Кельн), Поль Аллан (Англія), Сергій Ковалевич (м. Москва); ансамбль має учнів і в Західній Європі, Японії та Америці. Зберігаючи традиційну школу українського виконавства, твори ансамблю «Древо» та його манера визнані світовою цінністю. Зокрема пісня «Ой у неділю рано» здобула Гран-прі на міжнародному конкурсі записів музики світу 2003 року (Братислава, Словаччина). Отже, полтавці у межах регіону та за кордоном продовжують поширювати українську культуру, ідентифікуючи її з-поміж інших, що дає велику надію на збереження українського, ідентичного коріння.

Література

1.Дацюк С., Матвієнко К. Перспективи українства. Українська правда. 21 травня, 2009р. URL: www.pravda.com.ua/articles/2009/05/21/3959372/]. Дата звернення: 23.04.2019р.

2.Копієвська О. Р. Трансформаційні процеси в культурних практиках України: глобальний, глокальний контекст

3.Матросов, Ярослав Миколайович. Іван Рудичів : від Полтави до Парижа [Текст докум.-іст. нариси; Центр. держ. арх. зарубіж. україніки. Д. : [б. в.], 2013. 139, [18] с. : іл. Бібліогр. : с. 134-136.

4.Панченко О. Українська Австраліана : Полтавщина, Галичина, Боснія. К. : Видавництво імені Олени Теліги, 2014. 384 с., іл..

5.Панченко О. У її піснях – гордість, любов і туга за Україною. Газета «Полт. Думка №15 (1116) 7 квітня 2016 р.

16 с.

6.Пеліна Г. О. «Щас спою…!». Майже детективна історія про народні пісні з мультфільму «Жив-був пес».

Проблеми етномузикології. 2018. Вип. 13. С. 129-149.

7.Степико М. Т. Українська ідентичність : феномен і засади формування : мон.. К. : НІСД, 2011. 336 с.

8.Україна козацька. Вона просто українка, україночка. №23-24 (165-166) грудень 2011 р. С. 11.

Шибер Оксана,

здобувач, Київський національний університет культури і мистецтв

ПОДІЄВИЙ ТУРИЗМ ЯК КРЕАТИВНА ФОРМА РЕКРЕАЦІЙНО-ДОЗВІЛЛЄВИХ ПРАКТИК

На сучасному етапі цивілізаційного розвитку, що характеризується впровадженням високих технологій, динамізмом функціонування всіх сфер соціуму, індивіди (як туристи і рекреанти), все частіше надають перевагу проведенню рекреаційного дозвілля, відвідуючи самобутні в історичному, культурному, природному аспекті регіони, де вони зможуть відновити фізичні та психічні сили, досягти синергійно-рекреаційного ефекту. Такі тенденції пов’язані, перш за все, з експоненційним зростанням техногенних навантажень на нервову систему людини й бажанням туристів від подорожей отримати якомога більше унікальних вражень. Саме таким критеріям відповідає подієвий туризм, який є однією з перспективних креативних форм рекреаційно-дозвіллєвих практик.

Термін «подієвий туризм» з’явився в 80-х роках XX ст. в Європі й трактувався як складник креативних напрямків туризму, серед яких пригодницький, гастрономічний, еко-туризм, тощо. Згодом, на початку XXI ст. виокремився в самостійну галузь туризму, під час якого уможливлюється проведення рекреаційного дозвілля, що популяризує використання часу для відновлення сутнісних сил, отримання незабутніх вражень, розвитку креативного (творчого) потенціалу особистості.

Вивчення та аналіз феномена подієвого туризму здійснюють O. Алєксєєва, М. Біржаков, A. Коновалова, О. Білецька, О. Стрєльцова, характеристику поняття подієвого туризму розкривають в своїх рaбoтaх А. Глушко, Ю. Кірєєвa, І. Зoрін, проте рекреаційний потенціал останнього майже не розглядається. Як відзначає О. Білецька, подієвий туризм – цe вагома складова культурнoгo туризму, орієнтована на відвідування дестанації у визначений час, пов'язана з будь-якою подією в житті cпільноти. Подія у свою чергу розглядається як сукупність явищ, що характеризуються неоднозначністю, знаковою цінністю, коротким

109

періодом існування [2]. Нині подієвий туризм визначається як пріоритетний напрям розвитку туризму в Німеччині, Італії, Франції, Іспанії, ОАЕ, США тощо. У сучасному туризмознавстві існує загальноприйнята класифікація подій, які постають основою подієвого туризму: культурні урочистості (карнавали, фестивалі, релігійні події); політичні і державні події (міжнародні форуми, зустрічі найвищого рівня, офіційні візити);

події в галузі освіти і науки (семінари, конференції, вручення наукових премій; події в сфері мистецтва і розваг (виставки, ярмарки, бізнес-форуми, концерти, церемонії нагородження); спортивні події та конкурси (олімпіади, чемпіонати, змагання).

До найвідоміших та наймасштабніших належать – Бразильський карнавал, Венеціанський карнавал, Зaльцбургcький музичний фестиваль, Crossing festival в Гaaзі, кінoфecтивaлі в Каннах та Beнeції, фестиваль кориди в Іспанії, Голландський фестиваль квітів, Всесвітній Економічний форум в Давосі, Міжнародний Форум Східної і Центральної Європи, Нобелівська премія світу, конференції Римського клубу, церемонія нагородження кінопремії «Оскар», Тижні високої моди в Mілaні, Пaрижі, Лoндoні, Міжнародна автомобільна виставка у Франкфурті та Дубай, Зимні та Літні Олімпійські ігри, Міс Всесвіт тощо. Варто зазначити, що світові івент-події характеризуються святковою атмосферою, отриманням незабутніх вражень і індивідуальними умовами відпочинку та релаксації. Емоційна складова багаторазово посилюється ефектом єдиного емоційного підйому, що охоплює великі групи учасників заходу. В Україні подієвий туризм має місце під час проведення різноманітних фестивалів, концертів, святкових національних заходів та розвивається під гаслом: «Україні є чим дивувати»! Юморина в Одесі, Джазовий фестиваль в Коктебейлі, Таврійські ігри у Новій Каховці, Національний Сорочинський Ярмарок, Чорноморські ігри, Міжнародний Гуцульський фестиваль, КиївМюзикФест тощо є найпопулярнішими вітчизняними подіями, які володіють рекреаційним та креативним потенціалами. Однак, варто пам’ятати, що даний вид туристичної індустрії в українському просторі лише розвивається, багато в чому наслідуючи світові традиції і разом з тим набуває самобутньої специфіки, пов’язаної з вітчизняними культурними, історичними та соціально-економічними реаліямі. Однак, цей вид туризму не позбавлений проблем та недоліків.

Так, О. Стрєльцова основну проблему сучасного етапу становлення подієвого туризму вбачає у наданні туристам-рекреантам досить часто неякісних соціально-культурних, а відтак і рекреаційно-дозвіллєвих послуг. Більше того, на основі вторинного аналізу мотивів, що пробуджують бажання до освоєння рекреаційнодозвіллєвими практиками у модусі подієвого туризму, вчена виокремлює типи мотивів та потреб відвідування виняткових заходів. Серед яких базові потреби (безпека, фізичне відновлення та задоволення), потреби, що визначають духовне зростання (пізнання місцевої культури, її аутентичності, ознайомлення з творчістю визначних художників, музикантів тощо, потреби в професійному зростанні, потреба в соціальному визнанні (знайомство з місцевими жителями, підвищення соціального статусу, підтвердження приналежності до певного класу, що володіє статками, відвідування події з метою викликати wow-ефект з боку оточуючих) [1, 110–115].

Особливого значення у подієвому туризмі набула потреба в трансцендентних відчуттях – зміна повсякденної монотонності, втеча в «інший світ, емоційне піднесення, моральний відпочинок. До найвизначніших та найпопулярніших заходів подієвого туризму, де відбувається розвиток креативного потенціалу, гармонізація та відновлення душевної рівноваги туриста-рекреанта належать виняткові події в світі спорту та мистецтва, модні покази, виставки і фестивалі, бізнес-форуми і конференції, музичні концерти тощо. Таким чином, зростання ролі і значення подієвого туризму як креативної форми рекреаційнодозвіллєвих практик обумовлені бажанням туриста мати можливість для розвитку власних сутнісних сил з акцентуалізацією на емоційне піднесення, оволодіння винятковими враженнями.

Література

1.Стрельцова Е. Ю., Горбунова Н. А. Мотивы событийного туризма // Вестник Московского государственного университета культуры и искусств. 2017. № 1 (75).С. 110–115.

2.Beletskaya E.A. Specifics of the event of tourism in Russia and foreign countries: current stage // Сетевой журнал «Научный результат». Серия «Технологии бизнеса и сервиса». – Т.2, №2, 2016.

Яковлев Олександр,

доктор культурології, доцент, професор кафедри мистецтвознавчої експертизи НАКККіМ

ORCID ID 0000-0002-5881-0861

ІННОВАЦІЙНІ СТРАТЕГІЇ СОЦІОКУЛЬТУРНОГО ПРОЕКТУВАННЯСУЧАСНОЇ УКРАЇНИ

У центрі дослідження - стратегії мистецького соціокультурного проектування у постмодерній Україні та аналіз інноваційних моделей мистецького виставкового проекту на прикладі діяльності Національного культурно-мистецького комплексу «Мистецький арсенал». Методологія дослідження побудована на міждисциплінарному інтегруванні методів сучасної філософії, естетики, культурології та мистецтвознавства. Домінантою поліметодологічного підходу виступає теорія часопросторової парадигми культури України в її мистецтвознавчій інтерпретації. Наукова новизна визначається спробою розробки парадигми стратегії

110