22. Особливості розвитку соціального знання Нового часу.

XVII—XVIII ст. характеризуються інтенсивним процесом розвитку знань про людину, суспільство. Соціальне пізнання за формою та змістом істотно відрізнялося від попереднього: виникали нові галузі наукового знання (політична еконо­мія, соціальна статистика, демографія), використовувалися спеціалізовані методи соціальних досліджень, чітко ставить­ся питання про можливість використання математичних ме­тодів для соціального пізнання та прогнозування розвитку соціальних процесів. Суспільне знання розвивається без страху звинувачення в єресі чи богохульстві. Розкріпачена від теології думка спрямовується на пошуки істини. Пара­дигма нового часу про зв'язок природи і суспільства методо­логічно спрямовує на пошуки таких же законів і закономір­ностей у житті суспільства, які вже відомі астрономам, фі­зикам, механікам. На цей період випадає основна доля протосоціологічного матеріалу, тобто тих методологічних, методичних, техніч­них елементів, які пізніше будуть включені до соціології.Відбулися істотні зміни економічного, політичного, сві­тоглядного характеру у зв'язку з тим, що буржуазія стає домінуючим, провідним суб'єктом у системі суспільних від­носин. Революції в Нідерландах, Англії, пізніше у Франції показали наявність розвитку суспільства і були незапе­речною аргументацією на користь того, що суспільні відно­сини можуть змінити самі люди. У суспільствознавстві ж склалася суперечність між сус­пільними потребами в пізнанні логіки історичного процесу та його закономірностей — з одного боку і з іншого — не­здатністю спекулятивної умоспоглядальної філософії, відір­ваної від фактів реального життя, і фактологічної, емпірич­ної історії, неспроможної до узагальнення, відповісти на пи­тання, що таке суспільство, людина, які механізми та рушійні сили розвитку суспільства, чи існують закони цього процесу, куди прямує історія та ін..

23. Теорії “ природного права ” і “ суспільного договору ” у розвитку передісторії соціології.

Томас Гоббс відомий англійський філо­соф, один з творців теорії «природного права і суспільного договору», Людина — породжений природою біологічний організм, який набуває за відповідних умов особливої, «людської при­роди». Всі люди народжуються вільними, рівними, з его­їстичною природною жадібністю. Природа наділила їх од­наковими потребами і пристрастями, дала кожному «право на все», і це стало причиною такої ж люті й пожадливос­ті, яка існує в тваринному світі. Одна людина заздрить ін­шій, радіє її горю, заради власного самозбереження вбачає в іншому ворога і конкурента на шляху до задоволення сво­їх потреб. Це—«природа людини», її першопочатковий на­туральний стан. Саме тоді виникає «війна всіх проти всіх»-і принцип моралі «людина людині — вовк».

Боротьба людей між собою, постійна загроза фізично­му існуванню кожного приводять до укладення між людьми суспільного договору, основу якого становить особистий ін­терес і власна вигода. З цього часу «природна людина» стає «не природною», -а соціальною істотою, оскільки такий акт знаменує початок громадянського суспільства. Виникає сус­пільство, держава і влада, «природна людина» стає лю­диною «не природною», бо новий соціальний статус гро­мадянина перетворює ізольовану особину в члена спіль­ності. Концепція суспільного договору Гоббса відносно жор­стка, оскільки рівність «природних людей» не дає їм пра­ва особистого суверенітету з моменту появи держави вна­слідок суспільного договору.

З появою суспільства «закони природного права» здій­снюються через діяльність держави, яка за допомогою ус­танов і санкцій забезпечує громадянам реалізацію їх інте­ресів і потреб. Д. Локк, як і Гбббс виходить з концепції «природного права» та «суспільного договору». Природна рівність людей забезпечується розумною діяльністю людини. Одначе її не досить, щоб гарантувати споконвічні права індивіда на приватну власність, особисту свободу та право на життя. Тому держава створюється людьми свідомо для гарантії цих прав, які не забезпечуються при природному стані людини.

Оскільки головною метою держави є забезпечення сво­боди і власності, то їй передаються не всі «природні пра­ва» людини, а лише ті, з якими пов'язана діяльність пра­восуддя, здійснення виконавчих функцій усередині країни та у її відносинах з іншими державами. У зв'язку з цим Д. Локк розділяє державну владу на вищу—законодавчу, яку здійснює парламент, виконавчу і федеральну, чи союз­ну, що займається зовнішніми зв'язками.