29. А. Токвіль про демократію як суспільний лад.

Своєрідним синтезом ліберальних і консервативних ідей стала соціально-філософська концепція А. де Токвіля (1805—1859), автора відомих праць «Про демократію в Америці» та «Старий порядок і революція». Твори Токвіля — це свого роду соціографія ранньобур-жуазного суспільства, вибудувана на значному фактичному матеріалі й підпорядкована водночас певній центральній ідеї. Подібно до того, як ряд пізніших соціологів прагнули мислити категоріями «індустріального» і «доіндустріально-го» суспільства, Токвіль виходить із.порівняння, а якоюсь мірою і протиставлення суспільства «аристократичного» та «демократичного». Аристократичне суспільство втілював в очах соціолога «старий режим», зруйнований Великою фран­цузькою революцією. Демократія для Токвіля означає си нонім політичного режиму і водночас усього суспільного побуту Сполучених Штатів, які, на його думку, показують у цьому відношенні зразок і перспективу для усього люд­ства. Висуваючи проблеми політологічні, Токвіль водночас не ототожнює політичні відносини і відносини соціальні. У праці «Про демократію в Америці» Токвіль ретельно описує комунальні засади американського суспільного жит­тя, аналізує форми та механізми адміністративної та судо­вої влади, виборчу систему, принцип федералізму в управ­лінні, міжрасові стосунки, релігійність населення, вплив демократичної системи на ставлення до прані і сімейні сто­сунки та ін. Головною ознакою «демократичного етосу» виступає індивідуалістична життєва позиція. У демокра­тичних суспільствах втрачається почуття пошани до авто­ритетів; люди тут схильні покладатися насамперед на влас­ний розум. Індивід відчуває себе вивільненим від прив'я­заності до групи і перебуває віч-на-віч із суспільством як таким. Демократія, таким чином, водночас і зближує людей між собою, й ізолює їх одне.від одного. Тут реалізує себе принцип рівності людей, однак при цьому кожен дбає на­самперед про власні інтереси, втрачає інтерес до громадсь­ких справ. Токвіль ставить у прямий зв'язок розвиток де­мократії з рівнем індустріалізації господарського життя, доходячи при цьому висновку, що тою мірою, якою суспіль­ство набирає демократичних рис, окремі групи людей, по­в'язані з промисловістю, набувають ознак нової аристокра­тії. Нерівність всередині цієї групи наростає пропорціональ-но до того, як зменшується у суспільстві в цілому, робить висновок Токвіль.Цікаві думки висловлює вчений і щодо проблеми центра­лізації у демократичних суспільствах. Демократії, вважає він, притаманний централізаторський інстинкт. Впроваджен­ня в життя принципу всезагальної рівності створює нові, незнані раніше можливості централізації і, говорячи сучас­ним терміном, маніпуляції людьми.

«Тиранія більшості» — такий суворий присуд виносить Ток-віль американській і всякій іншій демократії.

30. Соціологічні ідеї лібералізму.

Патріархом лібералізму прийнято вва­жати класика економічної науки А. Сміта, чия діяльність належить ще дореволюційній добі. Програмові засади лі­бералізму з урахуванням досвіду Великої революції опра­цювали І. Бентам, Д. Мілль, Дж. Мілль, Б. Констан. На терені професійної соціології минулого сторіччя ідеї лібе­ралізму обґрунтовував Г. Спенсер. Звичайно, лібералізм, так само як і консерватизм, це не строго обгрунтовані тео­ретичні системи, а скоріше конгломерати поглядів, котрі центруються навколо кількох провідних ідей. Такими про­відними для лібералізму ідеями виступають насамперед індивідуалізм і утилітаризм. Ідеологи лібералізму творили в добу розквіту вільнопідприємницького капіталізму. Не випадково психологія вільного підприємництва, нічим не обмеженої ділової ініціативи, прагнення до збагачення «ді­ловим шляхом» набувають на той час масового характеру, стають до певної міри стилем життя. Лозунг «роби, що хо­чеш» стає на цей час своєрідним буржуазним символом віри. Представники ліберальної думки надають теоретичної фор­ми поглядам і настроям тих кіл, для яких епоха Реставрації була «їхньою добою».

Обстоюючи цінності буржуазного активізму та раціона­лізму, ліберали захищають від консервативної критики ідео­логію Просвітництва. Дж. С. Мілль, наприклад, прямо на­зивав себе продовжувачем справи просвітителів XVIII ст. Це не означає водночас, що ліберальні мислителі, безумов­но, приймали все, без винятку, зі спадщини Просвітництва і революції. Адже вони були свідками реального втілення революційного «слова і діла» у життєву практику і не могли не бачити кричущих розбіжностей між ідеями і дійсністю. Дж. С. Мілль і Б. Констан, зокрема, помічають'внутрішню суперечність між ідеєю егалітаризму, рівності та принципа­ми свободи особистості. Б. Констан пише про «диктатуру мас», коли більшість пригнічує меншість; надуживання вла­дою в рамках буржуазно-демократичних інститутів турбує і Мілля. І. Бентам убачає небезпеку того, що за голосними гаслами «всенародних інтересів», природних прав можуть бути занедбаними інтереси звичайних «маленьких» людей. На його думку, соціальний мислитель має виходити з тієї простої й очевидної аксіоми, що усі люди, прагнуть переду­сім до задоволення своїх власних потреб і інтересів, і в цьо­му немає нічого аморального. Ідеологія лібералізму мала важливе значення для фор­мування соціологічної думки в цілому і розвитку соціоло­гічної теорії зокрема. Вона закладала підґрунтя теорії со­ціальної дії, ставила питання про зв'язок між соціальними диспозиціями особистості й інституційними рамками соці­альної діяльності, а також про зв'язок між окремими со­ціальними «субсистемами».