6. Закони, закономірності та принципи, правила педагогічного процесу та зв'язок між ними.
Як у природі, так і в суспільстві всі предмети та явища пов'язані між собою, тобто взаємодіють одне з одним. Вивчення цієї взаємодії приводить до відкриття законів, в основі яких лежать виявлені та вивчені зв'язки.
Закон - це об'єктивний, стійкий, істотний зв'язок між явищами та процесами, що характеризує їх розвиток.
Людина є частиною природи й суспільства, тому всі закони, що діють в них, обов'язково стосуються її, а значить повинні враховуватися та використовуватися в педагогічному процесі.
Педагогічний процес, з одного боку, є частиною більш широких соціальних процесів, а з іншого - сам містить у собі цілий ряд більш дрібних процесів, на які поширюється дія його законів. У цьому зв'язку закони в педагогіці можна розглядати як усесвітні, загальні та специфічні.
Закон і закономірність характеризують зв’язки між педагогічним явищем і всередині них. Закон описує загальні і істотні зв’язки, а закономірність - другорядні. Закономірність розкриває якісні, кількісні зв’язки і характеристики і причинно-наслідкові залежності. Закон - стверджує. Закономірність - відтворює умови, за яких цей закон діє.
Усесвітні закони.
Усесвітні закони стосуються всіх педагогічних явищ і процесів, діють на всіх рівнях, враховуються повсюдно. Як правило, вони є відображенням законів природи в педагогічній дійсності й описують як зовнішні, так і внутрішні зв'язки між її елементами. До них можна віднести:
закон цілісності педагогічного процесу, що говорить про те, що педагогічний процес являє собою визначену цілісність, порушення якої приведе до зникнення самого педагогічного процесу;
закон загального взаємозв'язку та взаємозалежності педагогічних явищ, що не існують ізольовано одне від одного. Одні є початком і продовженням інших;
закон розвитку говорить про те, що ніяке явище, як у природі, так і в педагогіці, не можна зупинити. Зупинка в розвитку – смерть. Наприклад, зупинка в розвитку дитячого колективу приводить до знищення зв’язків, що поєднують його членів, тобто приводить до руйнування самого колективу;
закон нескінченності педагогічного процесу. Говорить про нескінченний рух від старого до нового, від менш до більш досконалого, від простого до складного, від невідомого до відомого;
закон подоби. Що витікає з аналогічного закону природи (те, що внизу, подібне тому, що вгорі; подібне розчиняється в подібному; подібне притягується подібним тощо), започатковує традуктивний (за аналогією) шлях пізнання пед. Дійсності та відтворюється у вигляді тверджень: особистість виховується особистістю; скажи мені, хто твій друг, і я скажу, хто ти; яке коріння, таке і насіння;
закон рівноваги витікає з аналогічного закону природи і започатковує в педагогіці принцип амбівалентності, заснований на почутті міри. Він спрямовує пед. Процес на формування таких якостей як: толерантність, виваженість, врівноваженість.
Загальні закони.
Загальні закони в педагогіці випливають із усесвітніх і конкретизують їх. Вони стосуються великої кількості педагогічних явищ, і описують зовнішні зв'язки педагогіки. До них можна віднести дію законів діалектики (конкретизація закону розвитку) в педагогічному процесі, що показує зв'язок педагогіки з філософією:
Закон переходу кількісних накопичень у якісні зміни проявляється в педагогічних процесах як накопичення «критичної маси» та наступне перетворення педагогічного явища. Так збільшення мозку з ростом дитини приводить до вдосконалення її мислення, розширення пізнавальних можливостей, що повинно враховуватись при визначенні змісту і технологій навчання та виховання. Вікові етапи розвитку являють собою накопичення певних ознак, перехід від одного етапу до іншого – як якісний стрибок в розвитку особистості. Нагромадження знань в певній педагогічній області неодмінно приводить до відкриття якісно нових теорій, систем, концепцій тощо.
Закон єдності та боротьби протилежностей лежить в основі визначення рушійних сил педагогічного процесу. Немає і не може бути ідеальних хлопчиків і дівчаток, будь-яка позитивна якість людини співіснує із своєю протилежністю: сміливість народжується в боротьбі з боягузтвом, сила – зі слабкістю, чесність – з нечесністю… Уміти керувати розвитком дитини значить, бачити цю боротьбу, допомагати дітям долати свої недоліки, не підмінюючи дитячу працю педагогічною муштрою.
Закон заперечення заперечень у педагогіці базується на тім, що розвиток іде шляхом відмирання старого й народження нового. Педагогічні ідеї, теорії, системи міняються на альтернативні, які свого часу теж вичерпають себе, даючи новий виток спіралевидного розвитку. Немає вічних ідей, є вічний пошук. В даний час наша школа ступила на шлях альтернативи. Вона перейшла від однаковості до розмаїтості, надавши можливість вибору замість імперативної заданості: вибір типу школи, навчальних програм та підручників, методів і форм навчання в роботі вчителя, створення авторських програм, підручників та інше, що практично не допускалося в старій школі.
Специфічні закони.
Специфічні закони педагогіки є конкретизацією загальних. Вони описують внутрішні зв’язки в педагогічних системах. Це закони навчання та виховання, закони засвоєння інформації, закони життя та діяльності дитячого колективу та інше.
Крім поняття закон в педагогіці часто користуються поняттям закономірність. Іноді ці поняття розглядають як синоніми, але це не відповідає дійсності. В науковій літературі даються два принципово відмінних тлумачення поняття закономірність. У першому, закономірність розглядається як поняття ширше за закон, як визнання загальної упорядкованості природи і суспільства, в рамках якої виділяються закони. В другому – закономірність приймається як недостатньо пізнаний закон, його частина, як упорядкованість явищам у межах чинності закону.
У педагогічній галузі знань, де точних законів відпрацьовано не так багато, доцільно прийняти поняття закономірність у другому його значенні і використовувати в тих випадках, коли можна зафіксувати:
Упорядкованість пед. явищ, що не сягає рівня закону;
Міру закону (законо + мірність);
Застосування закону в зазначених умовах чи в обраному напрямку.
Підсумовуючи можна констатувати, що закони і закономірності пед. процесу тісно пов’язані між собою. З усесвітніх витікають загальні, а з них – специфічні.
ПРИНЦИПИ ТА ПРАВИЛА ПЕДАГОГІЧНОГО ПРОЦЕСУ
Слово «принцип» означає основу, першопричину, керуючу ідею, головну вимогу, що витікає із закономірності.
Принципи педагогічного процесу - це система вимог до навчання та виховання, дотримання яких забезпечує ефективність вирішення освітніх завдань. Із принципів педагогічного процесу витікають його правила.
Правила педагогічного процесу - це механізм його реалізації відповідно до принципів (вимог). Якщо принципи говорять про те, що треба робити, то правила показують, яким чином це можна здійснити.
У педагогічній літературі представлено не менше сотні принципів пед. процесу. Група принців у Глазириній подається за змістовою схожістю, кожна з яких (груп) складається з системоутворюючого принципу.
3.3.Закони,закономірності,принципи і правила пед процесу. Закон –обєктивний, стійкий, істотний звязок між явищами та процесами, що характеризує їх розвиток. Закони в пед можна розглядати як усесвітні (стосуються всіх пед явищ і процесів, описіють зовн і внутр звязки між елементами- закон цілісності пед процесу, розвитку, загального взаємозвязку та взаємозалежності пед явищ,подоби, рівноваги, нескінченності), загальні (випливають з усесвітніх і конкретиз їх, описують зовн звязки пед явищ- закон заперечення заперечень, єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних накопичень у якісні зміни), специфічні (є конкритезацією загальних,описують внутр звязки, закони навч та вихован,діяльності дитяч колективу, засвоєння інформації).
Крім поняття закон є поняття закономірність. Закономірність - визначення загальної упорядкованості природи і сусп, в рамках якої виділ закони; недостатньо пізнаний закон, його частинка. Таким чином закон та закономірн пед процесу характериз зв’язки між пед явищами, але закон описує загальні й істотні звязки, а закономірність-часткові та другорядні, закон стверджує, закономірність- відтворює умови.
Принципи пед процесу- сист вимог до навч та виховання, дотримання яких забезпечує ефективність вирішення освітніх завдань. Із принципів пед процесу витікають правила- механізм йоо реалізації відповідно до принципів(вимог). Якщо принципи говорять що робити, то правила показують яким чином.
1. Принципи гуманізації (людина,ціності, повага до особистості дитини, пед оптимізм). 2. Принципи природовідповідності (екологічна спрямованість, урахування вікових особлив, індивід підхід, диференц підхід). 3. Принципи культуровідповідності (народність, інрепкультурність).4. Принципи комплектності (цілісність, всебічний та гармонійний розвиток).5. Принципи системності (цілеспрямованість, результативність, ефективність, система-відносно самост утворення в загальній цілісності явищ, що містить у собі ключові моменти івзаємозвязки між ними).6. Принципи соц зумовленності(звяз з життям, працею, виховання людини в колективі).7.Принципи наук виваженості(науковість,послідовність,доступність, наочність, контролю, почуття міри). 8.Принципи креативності(самодіяльність, творча активність, саморозвиток)
Педагогіка (з грец. - дітоводство) - наука про спеціально організовану цілеспрямовану і систематичну діяльність з формування люд. - про зміст, форми і методи вих-ня, освіту і навч.
Закономірності процесу навчання — стійкі повторювальні об’єктивно існуючі зв’язки, які зумовлюють його ефективність.
Зак-ті: зв'язок навчання і виховання (зовн.), зумовленість навчання суспільними потребами, залежність від умов, які відбув. у процесі навчання, єдність методів і форм (внутр.), взаємозалежність навчання і реальних навч. можливостей учня
Чітко зафіксовані закономірності – закони.
1) процес навчання зумовлений потребами суспільства в освічених людях, які продовжать справу відновлення України, тому суспільна спрямованість навчання і виховання залишається закономірним і єдино-можливим, 2) процес навчання є провідною частиною комплексу навчально-виховного процесу; 3) процес навчання залежить від реальних навчальних і вікових можливостей школярів, 4) процес навчання закономірно залежить від матеріальних умов школи, 5) активність навчальної діяльності школярів залежить від наявності пізнавальних можливостей школяра; 6) зміст навчання залежить від його мети і завдань.
Закономірності та закони відображаються в принципах.
Принципи – керівні ідії, положення, врахування яких в процесі навчання покращує пед практику
Принципи навчання – основні положення, які визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу відповідно до його загальної мети та закономірностей.
принцип виховного навчання - через зміст, форми та методи навчання відбувається формування наукового світогляду особистості; 2) принцип навчання, що розвиває передбачає створення оптимальних умов для розвитку особистості; 3) принцип науковості передбачає пізнання учнями вже встановлених законів розвитку про суспільство, природу, людину; 4) принцип систематичності передбачає викладання навчального матеріалу логічно, послідовно; 5) принцип свідомості і активності в навчанні передбачає знання індивідуальних вікових особливостей учнів, їх інтереси; 6) принцип наочності спрямований на розвиток пізнавальних процесів учнів, на підвищення якості навчання. (Види наочності: предметна і образна; словесно-образна; умовно-образотворча (схеми, графіки, діаграми). Вимоги: не треба переобтяжувати урок наочністю; поєднувати слово і наочність; продумувати мету І спосіб показу, враховувати вікові особливості.); 7) принцип міцності - ґрунтовне знання матеріалу, передбачено формування установки на запам'ятання; 8) принцип посильності передбачає формування установки на запам'ятання; 9) принцип індивідуального підходу передбачає врахування рівня і розвитку учня (від легкого до важливого, від відомого до невідомого), 10) принцип зв'язку навчання з життям, теорії з практикою; 11) принцип оптимізації навчального процесу - вибір з ряду можливих варіантів такого з них, який в даних умовах забезпечує максимальну можливість ефективного розвитку задач.
Форми навчання як дидактична категорія. Форми організації навчання, організаційні форми навчання, освітні системи
Форма організації навч. - спосіб організації навч. діяльності, який регулюється певним, наперед визначеним розпорядком; зовнішнє вираження узгодженої діяльності вчителя та учнів, що здійснюється у визначеному порядку і в певному режимі.
Форми організації навчання:фронтальна, групова, індивідуальна.
Індивідуальна робота. Передбачає самостійне виконання учнем навчального завдання на рівні навчальних можливостей (темпу роботи, рівня підготовки). Можлива безпосередня допомога вчителя (допомога й підбадьорювання під час самостійної роботи) і опосередкована (виконання домашнього завдання за рекомендаціями вчителя). Застосовують індивідуальну роботу за програмованого, комп'ютерного навчання, для перевірки знань.
Фронтально-колективна робота. Означає постановку перед класом проблемних питань або пізнавальних завдань, у вирішенні яких беруть участь усі учні: вони пропонують варіанти розв'язання, перевіряють, обґрунтовують, розвивають найбільш вдалі, відкидають неправильні. Вчитель при цьому керує колективним пошуком рішень, спрямовує пізнавальну активність учнів.
Групова робота. Полягає у спільних зусиллях учнів щодо вирішення поставлених учителем завдань. Вони здійснюють планування, обговорення і вибір способів вирішення навчально-пізнавальних завдань, взаємоконтроль і взаємооцінку.
Серед форм групової роботи основними є: ланкова, бригадна, парна.
Ланкова форма передбачає організацію навчальної діяльності постійних груп учнів з 4—6 осіб (на чверть або навчальний рік) з однаковою або з різною успішністю. Ефективнішою є група зі змішаним складом учнів (учні з високими, середніми та низькими навчальними можливостями). Вони працюють над єдиним завданням (вчитель пояснює матеріал, у групах здійснюють повторний аналіз за питаннями, запропонованими учителем). Оптимальна тривалість роботи в групах 5—7 хв. для молодших школярів, 10—15 хв. — середніх, 15—20 хв. — старших.
Бригадна форма передбачає формування тимчасових груп учнів для виконання навчальних завдань. Є два різновиди організації їх роботи: кооперативно-груповий (кожна група виконує частину загального завдання, що доцільно при вивченні великого за обсягом матеріалу), диференційовано-груповий (завдання з урахуванням їх складності розподіляють між учнями з різними навчальними можливостями).
Парна робота полягає в допомозі сильного учня слабшим, у взаємодопомозі. Склад пар визначає вчитель, враховуючи симпатії або можливості учнів. Пари можуть мати постійний (статичні) і змінний склад (динамічні). Головне за парної організації навчальної діяльності — взаємонавчання і взаємоконтроль. Згідно з методикою цієї системи учитель готує картки з диктантом для кожного учня; один учень читає текст, другий пише, потім навпаки; учні обмінюються написаним і перевіряють його; той, хто допустив помилки, робить усний розбір під контролем партнера; потім партнери зміняюються і все починається спочатку, але з іншими текстами.
Групову навчальну роботу застосовують при виконанні лабораторних і практичних робіт, на навчально-дослідних ділянках, на уроках з основ наук — під час засвоєння, повторення, застосування, узагальнення і систематизації знань.
Типова структура групового заняття: перевірка домашнього завдання, підготовка до групової роботи (інструктаж учнів про послідовність дій, роздача карток з однаковими або диференційованими завданнями, створення проблемної ситуації, постановка проблеми), ознайомлення із завданням, обговорення і складання плану виконання завдання, звіт про виконану роботу.
Організаціні форми навч. є: урок (основна), практикум, семінарські і факульт. заняття, навч. екскурсії, співбесіда, індивід. та груп. консультації, дом. робота учнів (їх ще називають спец. формами організації навч.).
Урок – форма організації навч., за якою заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного рівня і віку підготовки впродовж певного часу.
Загальні форми організації навч. часто називають організаційними сис-мами навч. Урок – форма організації навч., за якою заняття проводить учитель з групою учнів постійного складу, одного рівня і віку підготовки впродовж певного часу.
Типи уроків: засвоєння знань, перевірки знань, засвоєння умінь, навичок, узагальнення, конкретизації, систематизації, комбінований урок.
Практикуми проводять в навч. кабінетах, лабораторіях, майстернях, учнів. виробн. комбінатах, виробн. бригадах школярів, навч.-дослідних ділянках шкіл. На відміну від лаборат. і практ. робіт, які проводяться в мол. класах, практикуми відрізняються більшою сам. учнів, творчим відношенням до виконання навч. завдань. Вчитель складає план проведення практикуму, готує необхідні інструменти; матеріальне забезпечення; здійснює керівництво, надає доп. Практикуми направлені на здійснення профорієнтації, труд. підготовці, політехнічній освіті.
Семінар. заняття (форма організації повторення і контролю за вивченим матеріалом, що полягягає в обговоренні колекективом класу сам.-підготовлених учнями доповідей, реф., повідомл., вузлових питань теми) проводяться, як правило, після вивчення осн. розділів програми (особливо по предметам гуманітарного циклу). Семінар дозволяє проводити сис-не узагальнення теор. матеріалу; привчає учнів виступати з повідомл., реф., диспутувати, відстоювати свої судження, погляди і переконання; привчає до самоосвіти; удосконалює форми участі дітей в сусп. житті. Тематика рефератів носить як правило пробл. хар-р.
Навч. екскурсії (екскурсія - це форма організації пед. процесу, спрямована на вивчення поза межами школи, але під керівництвом вчителя певних предметів, явищ, процесів шляхом живого і безпосереднього їх сприймання) сприяють, вивченню явищ і процесів в реальності, взаємозв'язку і взаємозалежності, формуванню наук. світогляду, пізнавальних, колективіст. інтересів, позит. якостей особистості; підготовка учнів до труд. діяльності, профорієнтації. В залежності від місця в навч. процесі і призначення екскурсії поділяються: ввідні, поточні, підсумкові, заключні; на природу, виробничі, іст., літ., геогр. Комплексні екскурсії - по декількох навч. предметах.
Факульт. заняття (форма диференц. навч., мета якого полягає в поглибленні загальноосв. знань, труд. підгтовки, розвитку різнобічних інтересів і здібностей учнів) проводяться по вибору і бажанню учня, починаючи з 7 класу. Розширюють теор. знання, практ. навички, розв. пізнавального інтересу, творчих здібностей, профорієнтації (враховують можливості школи, конкретні умови і задачі підготовки учнів до практ. діяльності); вивчають теор. питання, проводять практ. роботи, при виконанні яких учні набувають навичок розум. діяльності, освоюють методику проведення нескладних досліджень і експериментів, формують навички поводження з лаборат. обладнанням і технікою. Широко застосовують форми пробл. навч.
Дом. робота доповнює урочну і відрізняється більшою сам., відсутністю безпосереднього керівництва вчителя. Дом. робота має важливе значення для формування в учнів навичок сам. розум. діяльності; самоосвіти, почуття відповідальності за доручену справу. Д. з. повинно бути посильним.
Урок-співбесіда - це специфічна форма організації навч.-вих. процесу, де взаємодія вчителя з учнями жорстко не детермінується, а домінуючим методом його проведення є бесіда. Урок-співбесіда проводиться перед заліком, навч. екскурсією, конференцією, диспутом, к. р. Його мета - виявити рівень навч. досягнень учнів. У ході співбесіди констатується зміна рівнів засвоєння знань, загальнонавч. і спец. умінь і навичок учнів; розвитку їх творчих можливостей; аналізуються помилки, виявляються прогалини у знаннях, використовуються оперативні та доцільні шляхи їх усунення; прогнозується сис-ма роботи з учнями з поліпшення засвоєння програмного матеріалу; констатується стан підготовки учнів до підсумк. уроку (заліку, диспуту, к. р. та ін.).
Освітні системи:
Класно-урочна форма організації навч. має істотні переваги над ін. формами, зокрема індивід.: більш чітка організаційна структ.; економність, оскільки учитель працює одночасно з вел. групою учнів; сприятливі передумови для взаємонавч., колективної діяльності, вих-ня і розвитку учнів. Проте, є і недоліки: орієнтація на «сер.» учня, відсутність умов для проведення індивід. навч.-вих. роботи з учнями та інші.
Нестандартні форми огранізації навч.: урок-подорож, -квк, -інсценізація, -казка, -суд, -панорама, брейн-ринг, -інтервю, -поле чудес.
Освітні системи
Спроби модернізації класно-урочної сис-ми організації навч.: 1. англ. священик Белл і вчитель Ланкастер - збільшення к-сті учнів, яких навчає один учитель (необхідність кадрів у виробн. діяльності) - белл-ланкастерська система взаємного навчання: у ролі викладачів виступають самі учнів. Проте ця сис-ма не набула широкого поширення, оскільки недоліки в організації не забезпечували необхідного рівня підготовки учнів; 2. батавська сис-ма, яка пропонувала розподіляти всі заняття на 2 частини: 1 ч. - проведення звичайних уроків, на яких учитель працює з усім класом, 2 ч. – індивід. заняття з тими учнями, які не встигають і відчувають труднощі в засвоєнні матеріалу, або з тими, хто бажає поглибити знання із виучуваного матеріалу; 3. мангеймсъка сис-ма була створена одночасно з батавською (нім. педагог Зіккенгер): 4 класи не за віковою ознакою, а на основі здібностей учнів, створюючи основні класи для дітей, які мають середні здібності; класи для учнів малоздібних, які "зазвичай не закінчують школу"; допоміжні класи для розумово відсталих дітей; класи "перехідні" - для найздібніших учнів, які можуть продовжувати навч. у сер. навч. закладах; 4. "Дальтон-план" (учителька Олена Паркхерт в ам. м. Дальтон): замість класів у школі створювалися лабораторії і предметні майстерні. Успіх навч. діяльності залежав від пристосування темпу роботи в школі до можливостей кожного учня, його здібностей; центральною в навч. була сам. навч. діяльність учнів, а не діяльність викладання; класи замінювалися лабораторіями або предметними майстернями, уроки відмінялися; учень працював у лабораторіях або в майстернях індивід., виконуючи отримане від учителя завд.; учитель постійно знаходився в цих лабораторіях чи майстернях, допомагаючи учням. Але така організація навч. призводить до зниження рівня підготовки учнів, зменшення відповідальності за результати своєї діяльності. Учні не могли без пояснення вчителя, без його доп. і контролю засвоювати матеріал. їх знання були фрагментарними, не охоплювали всього обсягу необхідної інфо. про природу, сусп., техніку і культуру; 5. план Трампа (проф. пед-ки Ллойд Трам): максимальне стимулювання індивід. навч. за доп. гнучкості форм його організації. Вона поєднує 3 форми навч. взаємодії учителя з учнями: індивід. роботу, роботу з групами учнів від 10-15 осіб, лекційні заняття для великих груп від 100 до 1500 осіб. Лекції з використанням суч. технічних засобів для вел. груп читають висококваліфіковані викладачі, професори. Малі групи обговорюють матеріали лекції, проводять дискусії, доповнюють те, що було почуте на лекції. Заняття в малих групах проводить рядовий учитель або кращий учень групи. Індивід. робота у шкільних кабінетах, лабораторіях реалізовується частково за обов'язковими завд. вчителя, частково за вибором учня. Навч. час розподіляється так: на заняття у великих групах - 40%, на роботу в малих групах - 20%, на індивідуальну роботу - 40%. Сис-ма потребує злагодженої роботи вчителя, чіткої організації, матеріал. забезпечення.
Поняття мети та завдань пед. процесу. Цілепокладання у пед. процесі.
Мета як ідеальне уявлення про результат діяльності. Ціль об’єктивна за своїм походженням тому що породжується обставинами життя, і суб’єктивна одночасно, тому що створюється свідомістю суб’єкта.
Без мети пед. процес неможливий, або ж буде некерованим. Отже, мета є ключовим поняттям педагогіки, а її визначення – центральним моментом створення педагогічної теорії.
Ціль як напрямок розвитку, і має бути конкретною, реальною, досяжною. Саме ці параметри характеризують мету як прогнозований результат.
Основна мета пед. процесу сформульована як всебічний і гармонійний розвиток особистості.
Ціль пед процесу - прогнозований його результат, на досягнення якого спрямовані зусилля педагога.
Вона конкретна, реальна та досяжна.
Задача ПП - більш конкретна мета, або ціль у зазначених умовах.
Кожна задача може бути декомпозована на дрібні, виступати в ролі цілі. Формування навичок та умінь виступає в ролі мети - дерево цілей (розгалуження кожної мети). Визначення мети пед процесу являє собою ланку пед цілепокладання – ціле формулювання та цілереалізація.
Ціль пед процесу-формув.особистості, готової до самореалізації в осн сферах життя, у соц-економічн умовах, що змінюються, на основі турботи про здоровя, моральність і розвиток здібнностей дитини.
Досягнення мети вирішує такі завдання
- дати кожному школяреві рівень освіченості;
- забезпечити індивід розвиток, стимулювати творчу активність;
- сформувати систему моральних цінностей, спрямованих на досягнення благополуччя;
- забезпечити всіляку турботу про здоров’я дитини та її соц захищеність.
Цілі та задачі навчання:
передача та засвоєння соц досвіду;
формування механізмів учіння, спілкування, творчості;
формування світогляду.
Цілі та задачі виховання:
формування особистості;
соціалізація особистості: самореалізація в основних сферах життєдіяльності; формування соціальних ролей, створення умов для соц. зв’язків та контактів;
задоволення потреб дитини: інтелектуальних, моральних, естетичних, фізичних, трудових тощо;
компенсація наявних недоліків особистісного, соціального та внутрішнього планів розвитку.
Вікові особливості підлітків та їх урахування в навчально-виховному процесі. Форми та методи навчання і виховання підлітків.
3. 6. Вікові особливості школярів
У молодшому шкільному віці триває функціональний розвиток нервової і серцево-судинної систем, органів дихання, шлункового тракту тощо. З фізіологічного погляду цей віковий період -- відносно спокійний, ріст і розвиток відносно рівномірні. Процеси гальмування в молодших учнів переважають над процесами збудження частіше, ніж у дошкільнят, що створює важливі фізіологічні передумови для формування таких вольових якостей, як здатність коритися вимогам, виявляти самостійність, утримуватися від небажаних вчинків, контролювати себе. В учнів початкових класів рухливішими стають нервові процеси, завдяки чому діти можуть швидко змінювати поведінку відповідно до обставин, легше звикають до незнайомих людей, нових видів діяльності. Як і дошкільнята, молодші школярі -- «чомучки». Вони часто запитують дорослих: «Що це? Як це трапилося? Звідки взялося?», -- і не задовольняються короткою відповіддю. Вони неодмінно хочуть знати причину події, обставини, як і що відбувалося тощо. Початкова школа повинна залучати своїх вихованців до посильної, розумно організованої продуктивної праці, значення якої у формуванні соціальних якостей особистості важко з чимось порівняти. Праця, яку виконують діти, має характер самообслуговування, допомоги дорослим або старшим школярам. Позитивні результати забезпечуються внаслідок поєднання праці з грою, де максимально виявляється ініціативність, самодіяльність, змагання самих дітей.
Соціальний розвиток молодших школярів іде шляхом від індивідуалізму до колективізму. Їх треба вчити співвідносити свої бажання, прагнення та дії з іншими дітьми, формувати почуття дружби, товариськості, обов’язку, гуманності тощо. Головним авторитетом молодших школярів є вчитель. А взірцем для наслідування – відмінники. Товаришування дітей у цьому віці зумовлюється, в основному, зовнішніми обставинами. У своїх стосунках вони підсвідомо відтворюють ставлення вчителя до однолітків. Це вимагає підвищеної уваги вчителя до своїх слів, відношень, пропозицій. Вони повинні прогнозувати краще, підкреслювати позитивні сторони вихованців, ставитись до всіх дітей з любов’ю та вимогливістю.
Задача – домінанта для молодших школярів, вирішення якої спрямоване на досягнення головної цілі людського існування – прожити життя, гідне людини: формування соціально-ціннісного ставлення до норм сучасної культури, що базується, доповнює та коригує якість вирішення задачі – домінанти попереднього вікового періоду (формування ціннісного відношення до природи як до юдської домівки).
Середній шкільний вік – підлітки (від 10 - 11 до 15 років) – перехідний від дитинства до юності. Він співпадає з навчанням у школі другого степеня (V - IX класи) і характеризується загальним піднесенням життєдіяльності та глибокою перебудовою всього організму. У цьому віці здійснюється бурхливе зростання й розвиток всього організму. Здійснюється інтенсивне зростання тіла в довжину (у хлопчиків за рік буває зростання на 6 - 10 см., а в дівчаток — на 6 -8 см.). Особливо інтенсивно ростуть хлопці 15 років (до 20 - 25 см. за рік) і дівчатка 13 років. Продовжується процес окостеніння скелету, кістки набувають пружності й твердості. Помітно міцніють м'язи. Розвиток внутрішніх органів здійснюється нерівномірно. Збільшення кровоносних судин відстає від росту серця, що сприяє порушенню ритму його діяльності і прискоренню серцебиття. Характерна особливість підліткового віку — статеве визрівання організму. У дівчаток воно починається в одинадцять років, у хлопчиків — дещо пізніше, з дванадцяти-тринадцяти років. Статеве визрівання викликає серйозні зміни в життєдіяльності організму, порушує внутрішню рівновагу, вносить нові переживання.
У підлітковому віці продовжує розвиватись нервова система. Мозок підлітка за вагою і об'ємом мало чим відрізняється від мозку дорослої людини. Зростає роль свідомості, поліпшується контроль кори головного мозку над інстинктами й емоціями. Однак, процеси збудження все ще переважають над процесами гальмування, тому для підлітків характерна підвищена збудливість.
Сприймання підлітка більш цілеспрямоване, планомірне й організоване, ніж у молодшого школяра. Характерна риса уваги учнів середнього шкільного віку — її специфічна вибірковість. У підлітковому віці здійснюється інтенсивне моральне й соціальне формування особистості. Однак, світогляд, моральні ідеали, система оціночних суджень, моральні принципи; якими керується школяр у своїй поведінці, ще не набули стійкості, міцності, їх легко руйнують думки товаришів, суперечності життя. Отже, вирішальна роль тут належить правильно організованому вихованню. В залежності від того, який моральний досвід здобуде підліток, буде формуватися його особистість. Виховна робота з школярами середнього віку - найважливіше й найскладніше з нинішніх завдань. Педагогам необхідно глибоко осмислити особливості розвитку і поведінки сучасного підлітка, вміти поставити себе на Його місце в надзвичайно складних і суперечливих умовах реального життя. Це вірний шлях подолання прогресуючого поки що відчуження підлітків від учителів, школи, суспільства. Учень середнього шкільного віку цілком спроможний зрозуміти аргументацію, переконатися в її обґрунтованості, погодитися з розумними доведеннями.
Соц. Розвиток підлітків хар - ся зміною авторитетної домінанти. Тепер вони більш за все цінують думку однолітків, друзів, а основною задачею стає прагнення знайти своє місце серед собі подібних.
Потреба порівнювати себе з , розібратися в своїх почуттях та переживаннях спонукає до розвитку самосвідомості та самооцінки, підсилює інтерес до себе. Це потребує формування механізму адекватної самооцінки, бо, на жаль, частіше за все підлітки переоцінюють себе та недооцінюють інших, або навпаки. У навчанні це наголошує на пріоритетному використанні оцінювальної проблемності, у вихованні – на відпрацюванні та презентації само- і взаємооцінки (ведення щоденника, обговорення наслідків виконаної справи, укладення програми самовдосконалення тощо).
Спостерігається також конфлікт статусу і домагань. Підліткові хочеться значно більше, ніж «можеться». Його характеризує суб’єктивне почуття дорослості.+ поява кумирів.
Соціальні ролі підлітків характеризуються гендерним розгалуженням. Дівчинка – підліток – це маленька жінка, що звертає велику увагу на зовнішність. Велике значення для неї мають подруги, таємниці, уособлення, емоційні реакції. Підліток – хлопчик продовжує бути по-дитячому відвертим, насміхається над закоханістю, бешкетує. Копіюючи дорослих в першу чергу наслідує погані звички.
Вікова задача-домінанта – формування образу гідної людини та його співставлення з особистим «Я».
Старший шкільний вік – рання юність (15 - 18 років). завершується фізичний розвиток людини: закінчується ріст і окостеніння скелета, збільшується м'язова сила, юнаки й дівчата витримують значні рухові навантаження. Стабілізується кров'яний тиск, ритмічніше працюють залози внутрішньої секреції. У старшому шкільному віці завершується перший період статевого визрівання. Активна діяльність щитовидної залози, що викликає у підлітка підвищену збудливість, значно послаблюється. Продовжується функціональний розвиток головного мозку і його найвищого відділу – кори великих півкуль. Здійснюється загальне визрівання організму.
Юнацький вік – це період формування світогляду, переконань, характеру і життєвого самовизначення. Юність – період самоутвердження, бурхливого росту самосвідомості, активного осмислення майбутнього, пора пошуків, надій, мрій. У старшокласників, як правило, яскраво виражено вибіркове ставлення до навчальних предметів. В юнацькому віці з'являється підвищений інтерес до етичних проблем. Перше кохання не лише приносить сильні переживання в життя молодих людей, але й змушує вирішувати багато непростих проблем. Деякі педагоги вважають, що саме характер вирішення етичних ситуацій слугує критерієм морального розвитку особистості. У цьому віці надзвичайно високий інтерес до "вічних" проблем: сутності життя, щастя, обов'язку, свободи особистості. Нині чимало молодих людей виявляє інтерес до релігії. У старшокласників зміцнюються соціальні мотиви поведінки. Важливе значення має статус (становище) особистості в колективі, характер спілкування і відносин між членами колективу. Нині зросла роль неформальних молодіжних організацій, програми яких приваблюють багатьох старшокласників. У молоді підвищується критичне ставлення до дійсності, зросли критерії оцінок і вимог до вчителів та дорослих. Оцінка, поблажливість у цьому віці практично не приймаються.
Соціальний розвиток хар-ся спрямованістю у майбутнє. Це час професійного самовизначення та прогнозування майбутнього родинного благополуччя. У стосунках із дорослими на перше місце виходить рівноправність, проте зовсім конфлікти не зникають. Надмірне опікування дратує.
Задача-домінанта – формування життєвої позиції як загального ставлення до життя. Їх вирішення становить собою наступну щаблину в досягненні цілі людського існування – прожити життя, гідне людини – і базується на якісному відпрацювання задач-домінант попередніх вікових періодів.
Виховання, з точки зору психології, можна вважати формою психічного розвитку людини. В межах цієї форми розвитку здійснюються процеси привласнення, відтворювання людиною суспільно та історично заданих здібностей. Виховання організовує, спрямовує психічний розвиток людини.
Виховна діяльність за своєю суттю має скеровувати, спрямовувати, організовувати індивідуальне становлення людської особистості, формувати її риси та якості згідно з вимогами суспільства.
Виховання – цілеспрямований свідомий процес формування гармонійної особистості, що включає формування гуманності, працелюбства, чесності, правдивості, дисциплінованості, почуття відповідальності, власної гідності, виховання патріотизму, любові до Батьківщини. Процес виховання відображує становлення кожної людини.
Педагогічний процес є частиною глобальної, вселюдської соціально-педагогічної системи, яка виховує нове покоління, від котрих залежатиме доля всієї цивілізації; тому природно виникає необхідність об’єктивно розібратися, що потрібно відкинути, а що зберегти у великій теоретичній спадщині і педагогічному досвіді виховання людяності.
Школі потрібен інструментований педагогічний процес, побудований на тісному зв’язку знань, почуттів, поведінки, пріоритетності підходу до дитини, як суб’єкта виховання.
Сучасна педагогічна наука наголошує на тому, що у керуванні виховним процесом слід виходити із глибокої сутності гуманізму і природи самого виховання, його потреб і інтересів як суб’єкта виховної діяльності.
Реакція захоплення. Для підліткового віку захоплення (хобі) складає дуже характерну особливість. Захоплення необхідні для становлення особи підлітка, оскільки завдяки захопленням формуються схильності, інтереси, індивідуальні здібності підлітків.
Вони поділяються на наступні види:
Інтелектуально-естетичні захоплення (музика, малювання, радіотехніка, електроніка, історія і так далі).
Накопичувальні захоплення (колекціонування мазкий, пластинок, листівок).
Ексцентричні (бажання підлітка бути в центрі уваги веде до захоплення екстравагантним одягом).
У підлітковому віці дуже високого рівня розвитку досягають всі без винятку пізнавальні процеси. Стає можливим навчання підлітка самим різним видам практичної і розумової діяльності.
Як правило, суспільна оцінка класного колективу означає для підлітка більше, ніж думка вчителів або батьків, і він зазвичай дуже чуйно реагує на дію колективу товаришів. Придбаний досвід колективних взаємин прямо позначається на розвитку його особистості, а значить пред'явлення вимог через колектив – один з шляхів формування особистості підлітка.
Підлітковий вік – це період статевого дозрівання. Цими процесами обумовлюється багато феноменів різних проявів підлітка. Зокрема, спостерігаються підвищена збудливість нервової системи, нестійкість і суперечливість емоцій, підвищена тривожність, пов'язана зі спілкуванням з однолітками.
Підлітковий вік – сприятливий період для формування й розвитку «практичного інтелекту», атрибутами якого прийнято вважати здоровий глузд, кмітливість, інтуїцію та «золоті руки».
Перебудова навчальної діяльності. У підлітковому віці істотно перебудовується характер навчальної діяльності. Причому не тільки ускладнюється сама навчальна діяльність: збільшується кількість навчальних предметів, замість одного вчителя із класом працюють 5–6 учителів, у яких різні вимоги, різний стиль проведення уроку, різне відношення до учнів. Головне, поступово наростаюча дорослість підлітка робить неприйнятними для нього звичні молодшому школяреві старі форми й методи навчання.
Якщо учень ще недавно охоче слухав докладні пояснення вчителя, то тепер подібна форма знайомства з новим матеріалом часто викликає учня нудьгу, байдужість, явно обтяжує його. Схильний раніше до дослівного відтворення навчального матеріалу, він прагне тепер викладати матеріал своїми словами, і протестує, коли вчитель вимагає точного відтворення (формули, закону, визначення).
Таким чином найбільш ефективними стають нестандартні уроки, рольові ігри. І.В. Кучерук пропонує всі ретроспективні ігри розділити на кілька підвидів:
1) формально-реконструктивні ігри, що ілюструють історичні події, які документально відтворюють обстановку певної історичної епохи (інша назва – театралізовані уявлення);
2) формально-конструктивні ігри, при яких у сюжет і вуста «очевидців» подій вкладаються їхні власні оцінки, що враховують їхній життєвий досвід, досвід історичного розвитку (ці ігри називають також театралізованими);
3) неформальні-конструктивні ігри, які можуть відступити від чіткого сюжету й регламенту, дають простір уяві й творчій діяльності учасників (інша назва – рольові ігри дискусійного характеру).
Семінарські заняття в школі – форма відносно нова й мало розроблена. Широко застосовувані у вузах, у системі середньої професійної освіти, семінари не знайшли ще належного застосування в роботі вчителя, їхнє проведення відрізняється, як правило, епізодичністю.
Одна із причин такої ситуації – орієнтованість при підготовці й проведенні семінару на сформовані навички самоосвіти, які більшою мірою властиві дорослим людям. Серед найбільш ефективних форм проведення семінару пропонується семінар з елементами дискусії. Сучасний семінар не може обходитися без дискусії.