72. Головні напрямки зовнішньої політики Москви у 17ст.

Зовнішньополітичний курс Росії протягом XVII ст. Був націлений на вирішення трьох завдань: 1) возз'єднання з українським і білоруським народами; 2) забезпечення виходу до Балтійського і Чорного морів і 3) Досягнення безпеки південних кордонів від набігів васал Османської імперії - кримського хана. Проте можливості для одночасного вирішення всіх цих завдань у Росії XVII в не було. Навесні 1632 р. почалося безвладдя в Речі Посполитій і російське уряд визнав ситуацію сприятливою, щоб почати війну за Смоленськ. Похід російської раті до Смоленська почався в складних умовах, коли південні повіти зазнали набігам кримських татар. Облога Смоленська затягнулася на 8 місяців. Почалися переговори, що завершилися в червні 1634 р. укладанням Полянського мирного договору. Полякам було повернуто всі міста, якими оволоділи російські на початковому етапі війни: Невель, Стародуб, Потчеп, Себеж та ін Смоленськ теж залишався в руках поляків. Невдача у Смоленській війні позбавила країну можливості вести активну політику на півдні. У 1637 р. донські козаки оволоділи турецькою фортецею Азовом. Коли до Азова була стягнута армія османів, козаки звернулися до Москви з пропозицією ввести в фортеця урядовий гарнізон, але уряд не вирішувалося на подібний крок. І козаки в 1642 р. залишили Азов, зруйнувавши його зміцнення. Найважливішою зовнішньополітичною акцією Росії в XVII в. стала боротьба за возз'єднання з Україною. Велика частина Україні в першій половині XVII ст. входила до складу Речі Посполитої. Населені українцями та білорусами латифундії належали польським магнатам, офіційною мовою була польська, православна церква піддавалася гонінням. Особливу прошарок серед населення України становили запорозькі козаки. У Запоріжжі не було офіційного землеволодіння, козаки мали своє самоврядування - виборного гетьмана. Дніпропетровські козаки несли: сторожову службу, відбиваючи набіги кримських татар, за що, польський уряд платило їм винагороду. Новий етап боротьби українського народу за свободу пов'язаний з ім'ям Богдана Михайловича Хмельницького. В кінці; 1647 в низов'ях Дніпра він організував невеликий загін, на початку наступного року з'явився в Запорізьку Січ, Вигнав звідти урядовий гарнізон і після обрання гетьманом звернувся із закликом до повсталих. Початок руху супроводжувалося низкою перемог повсталих над військами Речі Посполитої. У травні 1648 р. у двох битвах у урочища Жовті Води та у Корсуні була вщент розгромлена армія гетьмана Полоцького, спрямована урядом Польщі для придушення повстання. Влітку 1648 р. повстання переросло у визвольну війну. Одночасно з українцями в боротьбу проти Польщі включилися і білоруси. Рух тут було менше організованим, тому що в Білорусії були відсутні сили рівні тим, які мав Хмельницький. Розуміючи, що власних сил для завоювання незалежності і тривалої боротьби з Річчю Посполитою та Кримом недостатньо, Хмельницький кілька разів звертався до російського уряду з проханням прийняти Україну в російське підданство. Росія ж в той час не була готова до війни, яка могла початися відразу ж після оголошення про возз'єднання України з Росією. І все ж Росія почала активно діяти. Земський собор у Москві 1 жовтня 1653 р. прийняв рішення про возз'єднання України з Росією. На Україною було відправлено посольство на чолі з боярином Б. Бутурліним. В свою чергу Рада в Переяславі 8 листопада 1654 одностайно висловилася за входження України до складу Росії. Початок війни з Річчю Посполитою на першому етапі була для Росії успішною. У 1654 р. російські війська оволоділи Смоленськом і 33 містами Східної Білорусії. Російським військам надавало допомогу білоруське населення. Розгромом Речі Посполитої скористалася Швеція, прагнула стати повноправною господинею прибережних територій на півдні Балтики. Влітку 1655 р. шведи вторглися в межі Польщі і оволоділи більшою частиною її території. Успіхи Швеції загострювали її відносини з Росією. У Москві вважали, що це ускладнить боротьбу Росії за вихід до Балтійського моря. У серпні 1656 р. почалася переговори з Польщею, 24 жовтня між Росією і Польщею було укладено перемир'я. Слідом за цим Росія оголосила воїну Швеції. Військові дії на російсько-шведському театрі спочатку розвивалися успішно, але Річ Посполита, отримавши перепочинок, зуміла зібратися з силами і відновити військові дії проти Росії. Одночасно вести війну проти Речі Посполитої та Швеції у Росії можливості не було, і вона 20 грудня 1658 уклала зі Швецією перемир'я на три роки. За Кардисскому світу (іюнь1661 р.) Росія змушена була повернути Швеції всі прібретенія в Лівонії, в результаті чого Росія залишилася відрізаною від морських берегів. Відновлена ​​ж війна з Річчю Посполитою прийняла затяжний характер. У 1661 р. сторони почали мирні переговори, які завершілісь30 січня 1667 перемир'ям, в результаті чого Росії було повернуто Смоленськ, а також всі її землі на схід від Дніпра. Річ Посполита визнала возз'єднання Лівобережної України з Росією, однак Білорусія залишалася під її пануванням. Росія придбала також строком два роки Київ. І лише за умовами Андрусівського перемир'я 1686 р., закріпив "Вічний мир", Київ залишався за Росією. Хоча Андрусівське перемир'я, а потім і "Вічний мир" не вирішили в цілому питання про возз'єднання з Росією всієї України і тим більше Білорусі, тим не менше вони ознаменували великий зовнішньополітичний успіх уряду: возз'єднання Лівобережної України з Росією відкривало перспективу входження до складу Росії всієї Україні і Білорусії. Закінчення війни з Річчю Посполитою дозволило Росії надати енергійний опір агресивній політиці Османської імперії, яка претендувала на Україну. Туреччина оголосила війну Росії. Війна 1677 - 1681 рр.. почалася походом об'єднаного османсько-кримського війська на Правобережну Україну. У битві біля Бужина російсько-українська армія розгромила кримсько-османські війська. 13 січня 1681 в Бахчисараї був підписаний договір, що встановлює 20-річне перемир'я. Туреччина визнала право Росії на Київ. Землі між Дніпром і Бугом оголошувалися нейтральними, не підлягають заселенню підданими воювали. У ході війни була створена третя по рахунку оборонна лінія, Ізюмінская, протяжністю в 400 верст, що прикривала від набігів Україна. Розпочате ще наприкінці XVI ст. освоєння Росією Сибіру активно тривало і в XVII ст. Сибірське ханство, що володіла Західної Сибіром, було великим державою, яка, крім сибірських татар, входили ханти, мансі, уральські башкири й інші народи. Російський уряд поставило завдання їх приєднання до Росії. Воно приваблювало до вирішення цього завдання фактичних господарів Середнього Приуралля - солепромишленніков Строганових, які володіли величезними землями і мали власні військові загони. За жалуваною грамоті Івана IV Строганова почали в Західному Сибіру будівництво фортець. В кінці 1581 р. - початку 1582 складався на у Строганових козачий отаман Єрмак зі своїм (загоном чисельністю близько 600 чоловік) вирушив у похід. Йому вдалося розбити війська Кучума і захопити його столицю Кашлик. В результаті цієї операції населення Сибіру погодилося платити данину не Кучум, а Єрмаку. У 1584 р. Єрмак загинув в бою. Отже, початок приєднання до Росії Сибіру було покладено. Великі маси російського селянства рушили на простори Сибіру, ​​освоюючи її родючі землі. У 80 - 90-х рр.. XVI ст. Західна Сибір увійшла до складу Росії. Протягом XVII ст. російські просунулися від Західного Сибіру до берегів Тихого океану, Камчатки і Курильських островів. Стрімкий рух на схід стимулювалося пошуком нових земель і корисних копалин, насамперед золота і срібла. Історично так склалося, що низька щільність населення і суворі кліматичні умови не сприяли соціальному розвитку цього регіону. Просування російських по Сибіру здійснювалося за двома напрямами. По одному з них, що лежав уздовж північних морів, мореплавці і землепрохідці рухалися до північно-східного краю материка. У 1648 р. козак Семен Дежнев на невеликих судах з жменькою людей відкрив протоку, що відокремлює Азію від Північної Америки. Інший маршрут на схід пролягав вздовж південних кордонів Сибіру. Тут землепрохідці теж у короткий термін досягли берегів Тихого океану. Василь Поярскій в 1645 р. вийшов по Амуру в Охотське море, здійснив плавання уздовж його узбережжя і в наступному році повернувся до Якутська. На середину XVII ст. падає похід Єрофєєв Хабарова в Дау-рію і по Амуру. Місцеве населення Сибіру переживало в ці роки різні стадії патріархально-родового ладу. Найбільш численними етнічними групами Сибіру були якути і буряти. Обидва народи знаходилися на стадії розвинених патріархально-родових відносин і стояв на порозі вступу у феодальну формацію. Басейн яс Амура займали осілі народи (Даури, дючеров та ін) яким було відомо землеробство. У міру просування на схід російські землепрохідці будували фортеці, що служили їм опорними пунктами. Так виникли Єнісейський острог (1619 р.). Красноярський острог (1628 р.) та ін Основною формою експлуатації місцевого населення Сибіру був збір данини (ясаку). Особливо цінувалися соболині шкурки. Крім ясаку, воєводи і служиві люди стягували побори і на свою користь. До кінця XVII в. чисельність російського населення Сибіру досягла 150 тис. чоловік. Землеробське населення Сибіру рекрутувалися почасти з примусово вигнаних урядом селян, частково в результаті народної колонізації, переважно з середовища селян-втікачів і посадських. Селяни осідали в районах, придатних для землеробства, тобто на півдні Сибіру. До кінця століття сибирське землеробство повністю забезпечувало потреби краю в хлібі. Селяни приносили з собою землеробську культуру, зокрема більш сучасні знаряддя ремісничого виробництва (долото, стамеска та ін.) Контакти російських селян з місцевими сприяли засвоєнню останніми більш розвинених форм виробництва. Припинилися чвари і збройна боротьба як всередині самих етнічних груп, так і між окремими народами. Такими були основні напрями зовнішньополітичної діяльності Росії, її успіхи і невдачі у взаємовідносинах з суміжними країнами в умовах формування централізованої держави напередодні становлення абсолютної монархії.