37.Суспільний і державний устрій після ліквідації Української державності (перша пол..19 ст.)

Після знищення залишків автономії України у складі Російської імперії суспільний лад приводиться у відпо­відність до суспільного ладу Росії. Офіційно все населен­ня Російської імперії складалося з чотирьох станів — дво­рянства, духовенства, селянства (сільських обивателів) та міських жителів (міських обивателів).

Дворянство. Процес зрівняння української шляхти в правах з російським дворянством, започаткований ще в другій половині XVII ст., продовжується і в XIX ст. Окрім загальноросійського законодавства, приймається ряд за­конів, які прямо адресувалися українському дворянству і були спрямовані на підтвердження його прав.У 1835 році приймається указ "О Малороссийских чинах, дающих право на действительное или потомственное дворянство". Він затверджував станові привілеї та пільги за козацькою стар­шиною та її нащадками. У першій половині XIX ст. дворянство Російської імперії продовжує зміцнювати своє становище. Дворяни володіли 70 відсотками українських земель, в Західній Україні — 44 відсотками.

Закон 1827 року надавав дворянам право створювати фабрики, заводи та майстерні не тільки в селах, як це було передбачено раніше, а й в містах.

У ЗО—50-х роках кількість дворян, які скористались цим законом, зростає. Переважно їхня діяльність зосереджува­лася в цукроварінні та ґуральництві.

Дворянам було надано право кредиту в Дворянському банку і приватних земельних банках під заставу земель, встановлювались премії за реалізацію сіль­ськогосподарської продукції тощо. Пануюче становище займало дворянство і в державному механізмі. Дворяни очолювали училищні ради, визначали особовий склад мирових судів.

Розширюється мережа дворянських привілейованих навчальних закладів. Дворянство складало більшість у земських установах. На початку XX ст. у складі губернських земельних управ налічувалося понад 90 відсотків дворян. Після заснуван­ня Державної думи і реорганізації Державної ради дво­рянські представники і тут не втратили своєї переваги над іншими станами.

Дворянство створює свої політичні партії. Перш за все це конституційно-демократична партія (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи).

Отже, робимо висновок, правове становище дворянства України за винятком втрати ним влади над особою селя­нина не змінилось. Привілеї дворянства, встановлені ще законодавством Катерини II, не втратили сили і на почат­ку XX ст. Дворянство продовжує залишатись найбільш привілейованим станом в країні.

Буржуазія. В умовах становлення товарного виробниц­тва відбувалося народження соціальної групи населення — буржуазії. Буржуазні прошарки рекрутувалися з різних соціальних станів: дворян, селян, міщан, купців, що йшли шляхом підприємництва.

Перетворення певної частини цих станів у буржуазію було довготривалим і складним. Цей процес відбувався в межах загальних для всієї Російської імперії закономірно­стей. Але формування буржуазії в Україні мало свої особ­ливості, які визначалися рівнем розвитку промисловості та сільського господарства, спеціалізацією виробництва.

Весь клас буржуазії з цього часу умовно можна поділити на три прошарки: велика, середня та дрібна буржуазія.

Провідне становище в буржуазному стані належало ве­ликій буржуазії, яку складала перш за все промислова та банківська буржуазія.

До середньої буржуазії умовно можна віднести бур­жуазну інтелігенцію — адвокатів, лікарів, землемірів, ін­женерів.

Дрібна буржуазія (власники невеликих підприємств) відступала на задній план. Але на відміну від інших країн, в Україні був досить значний прошарок дрібної буржуазії.

Буржуазія, як і дворянство, займала привілейоване ста­новище. Та якщо дворянство було політичним, то буржуа­зія — економічним фундаментом суспільства.

На початку першої світової війни царизм змушений був допустити буржуазію до участі в органах управління, які було створено для обслуговування потреб армії. Цими ор­ганами були Особливі наради та воєнно-промислові ко­мітети.

Духовенство. Православне духовенство в Російській імперії було важливою політичною і економічною силою. Воно було звільнене від особистих податків, тілесних по­карань тощо. У першій половині XIX ст. було дозволено вихідцям з інших станів вступати в духовенство. Був дозволений та­кож вихід із духовного стану. Дітям священнослужителів надавали звання потомствених громадян.

За Олександра І боротьба православної і католицької та уніатської церков призупинилася. Свобода вірування була поновлена Маніфестом 17 жовт­ня 1905 року, який став значним кроком у розвитку все­російської демократії.

Політика Синоду відносно Української православної Церкви в XIX ст. дала свої наслідки. Українська Церква стала частиною Російської православної Церкви. Київські митрополити були росіянами, і їх зовсім не цікавила доля України.

Міське населення. У першій поло­вині XIX ст. міське населення України зросло у 2,5 раза. Міщани складали найбільш численну групу жителів міст — 71,5 відсотка. Окрім них, тут проживали купці, духо­венство, поміщики і робітні люди.

Міщани сплачували більшу частину податків. У 1832 році їм було надано право переходити до купецтва.

Реформи другої половини XIX ст. привели до якісних змін у складі міського населення. Значну його частину тепер складали буржуазія та робітники. Фактично, до початку XX ст. робітники, як і буржуазія, залишалися політично безправними. Вони зараховували­ся до податного стану, були зобов'язані сплачувати різно­манітні податки, викупні платежі, виконувати військову повинність. їм заборонялося влаштовувати збори, об'єдну­ватись у професійні організації, приймати участь в страйках і демонстраціях.

Селянство (сільські обивателі). Найбільші зміни в розглядуваний період відбулися у правовому становищі селянства.

До реформи 1861 року правове становище селян Украї­ни характеризується посиленням кріпосного гніту. Ука­зами 1800, 1804, 1808, 1828 років завершується юридичне закріпачення селян України. Напередодні реформи 1861 року в руках поміщиків зосереджувалося понад 70 відсотків усієї землі та біля 60 відсотків загальної чисельності се­лян. Селяни поділялися на дві великі групи: кріпосні та державні селяни. Незначну групу складали удільні селяни.

Державний устрій

У першій половині XIX ст. самодержавство продовжу­вало проводити в Україні перебудову системи управління за російським зразком. У царських указах підкреслюва­лась обов'язковість для губерній України загальнодержав­ного управління і загального з іншими губерніями імперії їхнього правового становища.

Центральне управління Україною здійснювали безпосе­редньо імператор і/створені в 1802—1811 роках міністер­ство внутрішніх справ і ті галузі міністерства, які мали свої органи в системі місцевого управління України. Адміні­стративний апарат на місцях очолювався в кожному генерал-губернаторстві відповідно генерал-губернатором, а в губерніях був репрезентований губернаторами і адмініст­ративно-поліцейськими губернськими установами. Гене­рал-губернаторами і губернаторами в Україні, як правило, були вищі військові чини.

Система губернського управління складалася з губер­натора, губернського правління та губернських установ галузевого управління — казенної палати, рекрутського присутствія, присутствія поліції, суду та інших органів, підпорядкованих губернатору.

Губернське державне управління здійснювалось при участі станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства.

Органами селянського управління були сільський схід та обраний ним сільський староста, а також збирач податків, доглядачі хлібних магазинів, училищ та лікарень, сільські писарі. Компетенція сільського сходу була обмеженою. Він вибирав сільську адміністрацію, розглядав сімейні супереч­ки, розподіляв і перерозподіляв землі в сільській громаді і т. ін. В обов'язки сільського старости входили скликання та розпуск сходів, виконання їхніх рішень, розпоряджень волосного управління, нагляд за станом шляхів, мостів. Сільські і волосні органи самоуправління були підпо­рядковані не тільки системі державних органів управлін­ня селянами — мировим посередникам, повітовим миро­вим з'їздам і губернським по селянських справах присутствіям, але й поміщикам. Так, право скликання сільсько­го сходу належало і мировому посереднику, і місцевому поміщику.