22. Право і судочинство у Запорізькому низовому війську.

На Запоріжжі склалася своєрідна судова система. Військова старшина виконувала не лише адміністративні, а й судові функції. Так, кошовий отаман був верховним суддею, військовий суддя, який здійснював основні судові функції, передавав йому вирішення складних судових справ. Суд кошового отамана був судом першої інстанції для військової старшини, а судом другої інстанції була військова рада. Найтяжчим злочином у козаків було вбивство свого товариша. За це карали на смерть, наприклад саджали на кола, інколи навіть закопували живцем у землю, разом з покійником. До тяжких злочинів відносились: нанесення побоїв козакові; крадіжки; гомосексуалізм, дезертирство, насильство в християнських селах, пияцтво під час походу, приведення на Січ жінки, грубе поводження з начальством. Вироки на Запоріжжі були дуже суворими. Якщо в інших країнах за крадіжку могли оштрафувати чи посадити до в'язниці, то тут відрубували голову, в кращому випадку - руку. На смерть карали за пияцтво, дезертирство, не виконання наказу під час походу. Крім зазначених покарань практикували також биття кийком, ламання рук і ніг, приковування до гармати за неповернутий борг. Судочинство і виконання вироків на Січі було публічним. При винесені вироку судді враховували громадську думку щодо особи злочинця.ПРАВО. З формування козацького республіканського ладу складається своєрідна правова система на Запоріжжі. Козаки не визнавали дії Статутів та магдебурзького права на своїй території. Правосуддя на Запоріжжі відбувалося у відповідності з старовинними звичаями, "словесним правом і здоровим глуздом". Норми звичаєвого права, які склалися у Запорізькій Січі, закріплювали військово-адміністративну організацію козацтва, роботу судових органів, порядок землекористування, порядок укладання окремих договорів, види злочинів і покарань. Можна з впевненістю стверджувати, що козацьке звичаєве право являло собою народну конституцію. Продовжувало діяти і канонічне право. Правовим збірником православних норм був грецький Номоканон, Католицьких - Звід канонічного права 1532р. В роки Визвольної війни на Запоріжжі і в Україні вдосконалюється вже існуюча правова система. Серед джерел права було звичаєве на першому місці. З часом великої ваги набувають нові джерела права. Мова йде перш за все , про гетьманські Універсали. Це були розпорядчі акти вищої влади, які носили загальнообов'язковий характер для всього населення України. Універсали регулювали державні, адміністративні, цивільні, кримінальні та процесуальні стосунки. Джерелами права були також міжнародні угоди, які укладалися гетьманами, головним чином з сусідніми державами. В них стверджувався стан України як суб'єкта міжнародно-правових відносин. В угодах ми знаходимо норми цивільного та адміністративного права. Процесуальне право не знало істотних відмінностей між цивільними та кримінальними справами. Домінуючим, як і раніше, був змагальний процес. Судочинство починалося за заявою потерпілого. Процес мав позовний характер. Позивач самостійно збирав усі докази, пред'являв їх суду і підтримував звинувачення. На будь-якій стадії процесу він мав право відмовитись від позову або звинувачення і укласти мирову угоду. В тяжких злочинах слідство і суд були обов'язковими, незалежно від заяви потерпілого, що говорило про появу слідчого процесу. Представники сторін мали право на адвокатів, так званих прокураторів, що знаходилися при судах. У деяких справах їхня участь була обов'язковою. Докази підрозділялися на досконалі і недосконалі. Докази були: показання свідків, піймання на гарячому, присяга, тощо. Показання свідків та піймання на гарячому належали до досконалих доказів, а присяга і клятва вважалися додатковими доказами. У майнових справах велике значення надавалося письмовим доказам, оскільки закон вимагав укладати деякі угоди тільки в письмовій формі.

24. Зміни в суспільному ладі в ході національно-визвольної боротьбу українського народу за свою державність. Народне повстання, яке почалося 1648р., охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, війна зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію. У роки національно-визвольної війни сталися великі зміни в структурі українського суспільства. Налякані розмахом повстання польські урядовці, феодали та католицькі священики втекли з території України. Стара польська державна машина була зламана і на зміну прийшла нова козацька держава, створення якої почалося вже у перші місяці повстання. Після втечі феодалів селянство, основна маса населення, відчуло себе вільним. Зі зброєю в руках воно відвоювало особисту свободу і право вільно розпоряджатися землею у воєнні та перші післявоєнні роки. Але привілейованим станом тогочасного суспільства було козацтво, яке одержало великі права і повноваження: звільнення від податків, участь у політичному житті держави, володіння основним національним багатством - землею, вільне заняття промислами. Слід зазначити, що козацтво було не однорідною суспільною масою. Верхній прошарок становила старшина, яка використовувала своє службове становище для особистого збагачення. Вона зосереджувала у своїх руках земельні багатства та організовувала там багатогалузеві господарства , де використовувала згодом працю залежних селян. У воєнні та перші післявоєнні роки старшина одержувала від гетьмана та царя великі земельні наділи, проте тримала це в таємниці, щоб не викликати обурення серед селян.Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі на власність. Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялась від податкового тягара, не залучалася до "стації" на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від "мостового" - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладені орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина , використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою. За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права і привілеї. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх через отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким. У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд із козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося "білим", тобто не підлягало обкладанню податком. Селяни були зобов'язані нести "звичайне послушенство" - за давніми правилами і звичаями, селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя і честь духовенства захищались так само як і шляхти. За порушення прав привілеїв духовенства винні підлягали судовій та адміністративній відповідальності й суворо карались. Духовенство домоглося повернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка - митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили в залежне становище низове духовенство(сільських священників і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво. Аналіз суспільно-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства свідчить про те, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був послаблений. Велику групу залежного населення становило селянство, міська і козацька біднота. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної боротьби. Як наслідок - було ліквідоване магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах натрапляємо на заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян. Селяни залучалися до панщини: 1-2 дні на тиждень. Вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових натуральних платежів на утримання армії. Селяни також сплачували щорічний "подимний податок", його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господарства селян. За правовим станом селяни поділялися на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і полісько-литовської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними. Міське населення називалося міщанами. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу - ремісники, дрібні торговці та міська біднота. Міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярморочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом і з селянами. В українському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими були реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи генеральному суді. Отже, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.