16. Сусп. Лад Укр. У литовсько-польський період (друга половина хiv- друга половина xviIст.)

Захоплення укр. земель не підірвало основ пануючого тут феод. устрою. Найвищу верству населення в Лит.-Рус. Держ. Складали нащадки укр. удільних князів, що зберегли великі земельні маєтки. Разом з литовськими князями вони утворили соціальний стан магнатів — своєрідну аристократію. Найбільше магнатів було на Волині (роди Острозьких, Слуцьких, Радзівіллів). Укр. магнати не мали права займати держ. посади. Вищі урядові посади зайняли литовські аристократи. Вони підлягали суду самого князя.

Нижче магнатів стояла шляхта, що сиділа на землях, отриманих за військову службу. Шляхта складала основну частину збройних сил. Князь звільнив її від податків, підлеглості місцевій адміністрації. За певні заслуги шляхетство могли ожержати окремі селяни, міщани і особи духовної належності.

Бояри в Лит.-Рус. Державі складали нижчий соціальний прошарок. Вони розвозили пошту, несли “подорожну” повинність, “путну” службу.

Найнижчий служивий стан складали “панцирні слуги”, що жили на землях, одержаних від уряду.

Духовенство — представники католицького напрямку. Посилювалась роль католицької церкви. Зростала торгівля, ремесло.

Городецька унія 1413р ускладнила можливість попасти до тієї чи іншої верстви: шляхтичем міг бути лише католик, він обов”язково повинен був мати свій герб... Але в 1563р ці пункти були скасовані, а Люблінська унія пануючих груп утворила єдину шляхетську верству.

Селянство. Основна маса населення. Близько 80%. Чим більше прав та привілеїв здобувала шляхта, тим більш обездоленим ставало селянство. Були ті сами верстви, що і за княжої доби: вільні, напіввільні, невільні.

Вільні — мали власні землі, вели своє господарство, платили податок - “тягло”, могли переходити з одного місця на інше. За вбивство вільного карали як за вбивство шляхтича, але насправді ця кара була меншою. Міг виступати в суді як свідок. Розпоряджався своєю землею: міг продати, подарувати... Придбання шляхтичем маєтку не позбавляло селян, що жили в його межах, права на землю.

Жили селяни дворищами, в кожне з яких входило кілька хат. Дворище було одиницею оподаткування. Кілька дворищ об”єднувались у село, а кілька сіл — у волость.

У селах існували громади. Їх очолював староста, при якому була громадська рада - “добрі люди”. Старосту і раду обирали на рік. Громада відповідала за сплату податків і видання злочинців. Староста з радою мав право суду на громадському вічі, яке мало назву “копа” (тому цей суд називався “копним”). Як бачимо, громади продовжували традиції общин Київської Русі.

Розвиток внутрішнього та зовн. ринку спонукав шляхту та магнатів до перетворення своїх маєтків на фільварки, тобто до запровадження господарства, заснованого на постійній щотижневій барщині. Ця реформа була здійснена на державних землях виданою у 1557 році Великим князем Литовським і королем Польським Сігізмундом ІІ Августом “Установою про волоки” - виликокнязівські та селянські землі поділялися на волоки — ділянки землі площею до 30 моргів (21,3 га). Під фільварок відводились кращі землі, зведені докупи. Селяни отримували волоки з гіршою землею, на окраїнах. Примусово запроваджувалась трипільна система землеробства, тобто селяни були ніби закріпачені. Бояри та “панцирні” слуги отримували по дві волоки, селяни — одні волоку на дворище.

Залежно від характеру повинностей вільні селяни поділялися на три категорії:

1. тяглові селяни, для яких визначалась панщина — спочатку 8-10 днів на рік, згодом 2-4 дні на тиждень з тривалістю роботи від сходу до заходу сонця. Також виконували різні додаткові роботи (“гвалти”, “толоки”), сплачували держ. податок (наз. “подимщина”). Пани платили податок - “стація”, з населення, що відбувало в них панщину.

2. Ремісники і службові селяни. Були цілі села ковалів, колісників, пекарів, рибалок. Об”єднувались в сотні, якими керував сотник, здебільшого жили біля замків і повинні були обслуговувати їх.

3. Чиншові селяни — платили чинш (податок) медом, зерном, шкірою... з власної землі.

Напіввільні або закупи ,брали в позику купу (гроші). Закупами вважались до тих пір, поки не повернули борг.

Вільні — колишні холопи, челядь. Одні з них залишалися в попередньому правовому становищіє, інші мали власне майно, працювали у панів. Джерела невільництва не змінились: полон, продаж, крадіжка. На початку 17ст. ця група наз. селянами-кріпаками.

Фільваркова система — землі феодала оброблялись руками залежних селян.

Окрему групу невільних становили “непохожі селяни”, що жили в окремих господарствах, платили чинш натурою чи працею і не мали права виходу. Від звичайних невільників вони відрізнялись тим, що були прив”язані до грунту (проте не належали особисто тому чи іншому панові). На підставі волочної реформи їх об”єднали з вільними селянами.

Внаслідок формування фільваркової системи становище укр. селянства значно погіршилось. Обов”язкові селянські роботи — панщина, що поширювалась в різних районах Укр. неоднаково. 1519р. - законодавчо розмір панщини — 1 день/тиждень. 1557р. - 2 дні-тиждень.

Після Люблінської унії 1569р., коли об”єднано Литву і Польщу, створ. деференціація, посилилась роль феодалів. Поступово селянство закріплюється за землею. Кріпацтво проявлялось у позбавленні селян права на землю: вся земля стала вважатися державною або шляхетською, чи церковною і монастирською.

Селяни втратили право переходу. Єдине, що залишилося від волі селянина, це те, що його не можна було продати без землі й безкарно вбити. Він все ще залишався суб”єктом права, а не його об”єктом.

Протягом другої половини 16 ст. польський і литовський уряди видали ряд законів і суворо заборонили селянам

переходити з місця на місце без дозволу власника. “Артикули” Генріха Валуа 1573р. запроваджували “з волі пана” необмежену панщину в маєтках.

Міщанство. Поглиблення сусп. поділу праці, освоєння південних земель сприяло розвиткові старих і виникненню нових міст. У другій половині 16 — першій половині 17 ст. на Наддніпрянщині розбудовуються Канів, Черкаси, Пирятин, Лубни, Переяслав. Великими містами були Львів, Київ, Біла Церква, де проживало від 10 до 18 тис. мешканців. На землях Укр. з”являються нові назви: Фастів, Кременчук, Миргород, Умань, Гайсин.

За правовим становищем всі міста ділились на великокнязівські (королівські), приватновласницькі та церковні. Так, з 206 міст у Київському воєводстві 46 були королівськими, 150 — приватновласницькими, 10 — церковними.

Міщани великокнязівських міст несли загальнодержавні повинності, а також ті, які встановлювали старости міст. Вони повинні були виконувати будівельні, ремонтні роботи, постачати людей у військо, виробляти зброю та боєприпаси. Міщани платили окремий податок — десятину від торгівлі. Були ще податки на користь Церкви.

У найтяжчому становищі знаходились міщани приватновласницьких міст. Крім загальнодерж. податків, вони відбували панщину, платили натуральні, грошові податки, які встановлювались власником міста. Міщани, котрі займались землеробством, сплачували грошовий чинш, розмір якого залежав від кількості обробленої землі. Крім грошових виплат, жителі міст виконували натуральні повинності: хлібну, овечу, бджолину... На міщан розповсюджувалась стація та натуральна повинність на утримання королівських військ. Населення приватновласницьких міст не мало права без дозволу власника залишити місто і перейти в іншу верству. Власники міст всіляко намагались підпорядкувати їхню економіку інтересам фольварків, що значно гальмувало розвиток приватновласницьких міст. Державна адміністрація і приватні власники постійно втручались в життя міщан. Жителі міст шукали можливості послаблення залежності від держави і магнатів. Таку можливість давало право на самоврядування на підставі німецького (магдебурзького) права.

Церковні міста були приписані до церков і монастирів. Їх жителі виконували повинності на користь духовенства.