39.Імпресіонізм

Імпресіонізм (від франц. impression — враження) — художній напрям, заснований на принципі безпосередньої фіксації вражень, спостережень, співпереживань. Імпре­сіонізм розвивається в останній третині XIX — на початку XX століття. Спершу він виник у французькому живописі: у 1874 році в Парижі серед інших творів експонувалася картина Клода Моне «Враження. Схід сонця» («Impression. Soleil levant»). А в 1877 році група художників (К. Моне, О. Ренуар, К. Піссарро, Ε. Дега, А. Сіслей) «добровільно» приймає назву «імпресіоністи» та починає видавати журнал «Імпресіонізм». Під впливом імпресіонізму в живописі зго­дом з'являється імпресіонізм у скульптурі (О. Роден), музи­ці (М. Равель, К. Дебюссі, О. Скрябін, І. Стравинський), театрі (А. Шніцлер, Г. Гофмансталь). Наприкінці XIX століт­тя імпресіоністичний стиль охоплює також і літературу. В ній він не становить окремої школи, як у живописі, однак принципи й засоби імпресіонізму використовують у своїй творчості письменники різних країн. Риси імпресіонізму притаманні французьким художникам слова П. Верлену, С. Малларме, братам Гонкурам, пізньому Ґ. Мопассану, Μ. Прусту; норвезькому авторові К. Гамсуну, англійцям О. Уайльду, Дж. Конраду, Р. Л. Стівенсону; австрійським письменникам П. Альтенбергу, А. Бару, А. Шніцлеру. В російській літературі імпресіоністичну образність застосову­вали прозаїки А. Чехов, І. Бунін, Б. Зайцев, поети І. Аннен-ський, К. Бальмонт. Поетика імпресіонізму знаходить своє місце і в українській літературі. Насамперед це стосується новелістики М. Коцюбинського, В. Стефаника, М. Черем­шини, частково О. Кобилянської.

 

Основний стильовий прийом імпресіонізму — зобра­ження не самого предмета, а враження від нього. Самі митці-імпресіоністи досить точно виражали цей головний прин­цип напряму. «Бачити, відчувати, виражати — в цьому все мистецтво», — проголошували Едмон і Жюль Ґонкури. «Ми приречені до того, щоб пізнавати світ тільки через враження, яке він на нас справляє», — писав Анатоль Франс, який наприкінці XIX століття став одним з головних тео­ретиків і захисників імпресіонізму, фундатором саме імпре­сіоністичної інтерпретації мистецтва. «Ми бачимо світ, — зазначає А. Франс, — лише крізь наші почуття, які його деформують і його фарбують». Імпресіоністи відображають світ не таким, яким вони його знають або ж пам'ятають, а яким вони бачать його тепер. Митець-імпресіоніст прагне зафіксувати саме початкове враження від предмета, яке щойно виникло в нього. «Я пишу те, що зараз відчу­ваю», — говорить Каміль Піссарро. Образ у імпресіоністів виникає саме при безпосередньому, так би мовити, «свіжо­му» погляді на предмет. «Створити найживіше враження людської правди, хоч би якою вона була», — таким чином намагалися відтворити дійсність брати Гонкури.

 

Зрозуміло, що імпресіоністи орієнтуються саме на почут­тя, а не на розум. «Уся справа у почутті — решта відбувається сама собою», — вважав К. Піссарро. Інший видатний художник-імпресіоніст, Огюст Ренуар зізнався, що його анітрішечки не турбує те, що відбувається в його мозку, головне, на його думку, вміння бачити. Той же Піссарро зазначав, що імпресіонізм має бути теорією «чистого спо­стереження». Саме така недовіра до розуму і стимулювала відсутність будь-яких маніфестів і програм в імпресіо­ністському русі: адже вони фіксують не враження, не почуття, а думки, ідеї, що суперечить світоглядові імпресіо­ністів. За влучним виразом Л. Андреева, ця відсутність програм і маніфестів «говорить про присутність імпресіо­нізму». «Просто в повній і прямій відповідності до важли­віших принципів імпресіонізму, — пояснює дослідник, — свої ідеї та теорії художники не оформлювали та не обна­родували».

Імпресіоніст не розмірковує — він схоплює. При цьому його завданням не є всебічне, епічне охоплення дійсності. Імпресіоніст створює фрагментарну, етюдну, незавершену картину. Він може відтворювати деталь предмета, явища. Імпресіоністичне світобачення є передусім ліричним. Це позначається й на жанрових домінантах у літературі імпре­сіонізму. В ній панують не романи й поеми, а новели й ліричні вірші. Впливає світосприйняття імпресіоністів і на стилістику, яка відзначається недомовленістю, уривчастістю оповіді. Ліричному, глибоко особистісному, суб'єктивному світобаченню імпресіоністів зовсім не притаманна епіч­ність. Зовнішнє, позаособистісне завжди переломлюється крізь особистісне начало. Так, Валерій Брюсов писав про манеру письма Інокентія Анненського — цього, за брюсів-ським висловом, «послідовного імпресіоніста»: «Він усе зображає не таким, яким він це знає, але таким, яким воно йому здається, причому здається саме тепер, у дану мить». І взагалі у творчості імпресіоністів зовнішнє пере­творюється на враження. «Як я це бачу» — ця назва книги австрійського імпресіоніста П. Альтенберґа (1896 р.) являє собою певне спільне кредо всіх представників напряму.

 

Відомі слова А. Чехова, який радив братові для створен­ня картини місячної ночі замість «реалістичних» картин (бездонне небо в зірках, повний місяць і т. д.) написати: «Яскравою зірочкою блиснула на греблі шийка розбитої пляшки, і чорною кулею прокотилася тінь собаки». Таке письменницьке враження сприяє насамперед активному сприйманню образу з боку читача, який має домалювати, домислити цілісну картину, відтворити з певної деталі ціле. Письменник-імпресіоніст створює не готову картину, а нарис, ескіз до неї. Як слушно зазначала Леся Українка, говорячи про Стефаникові оповідання, останні «при всій їх реальності — не фотографії, а саме малюнки, ніби ескізи до майбутньої картини». Саме імпресіоністські твори позбавлені штампів, а імпресіоністські образи завжди сприймаються не автоматично — вони очуднюються у свідомості читача.

 

Письменники-імпресіоністи орієнтувалися насамперед на здобуток імпресіоністів-живописців, які використову­вали яскраві плями, мазки, напівтони, нечіткі контури, композиційні фрагменти, «змазаність», для того щоб під­креслити ефемерність враження від дійсності. Недарма Л. Толстой, порівнюючи творчу манеру Чехова з манерою письма живописців-імпресіоністів, писав: «У Чехова своя особлива форма, як у імпресіоністів. Дивишся, як людина нібито без усякого розбору маже фарбами, які потрапляють їй під руку, і ніякого нібито відношення ці мазки між собою не мають. Але відійдеш на деяку відстань, подивиш­ся й загалом виходить цілісне враження». Своєрідною ланкою, що поєднує імпресіонізм у живописі й літературі, є вірш О. Мандельштама «Імпресіонізм». У ньому присутні образи з картин Клода Моне («Бузок на сонці») та Камі-ля Піссарро («Бульвар Монмартр», «Площа французького театру в Парижі»):

 

Художник нам изобразил Глубокий обморок сирени

И красок звучные ступени

На холст, как струпья, положил.

Он понял масла густоту — Его запекшееся лето Лиловым мозгом разогрето, Расширенное в духоту.

А тень-то, тень все лиловей,

Свисток, иль хлыст, как спичка, тухнет, —

Ты скажешь: повара на кухне

Готовят жирных голубей.

Угадывается качель, Недомалеваны вуали, И в этом солнечном развале Уже хозяйничает шмель.

 

Тісний зв'язок з імпресіоністичним живописом можна спостерігати у творчості Михайла Коцюбинського. Недар­ма український письменник називає свої новели аквареля­ми, образками, етюдами. М. Коцюбинський відзначав, що його цікавить думка про зображення світу природи за допомогою «кольорового лексикону». «Загальна кольорова стихія», вважав він, сприяє «утворенню гармонійного цілого з психологією моменту дії». На допомогу слову завжди приходять фарби. Образи творів М. Коцюбинського плас­тичні та «зримі» завдяки тому, що письменник намагаєть­ся відтворити дійсність шляхом якнайживішого викори­стання всіляких відчуттєвих вражень. Так, у своєму нарисі «На крилах пісні» він зазначав, що звуки пісні, які торкали­ся його вуха, лягали перед ним барвами, малювали йому з дивною яскравістю цілі образи. Загалом характерною рисою творчості Коцюбинського, за словами Євгена Федо-ренка, є «тонка фіксація вражень, лаконічність вислову, глибокий ліризм, ритмічність та плавність мови, майстер­ність описів природи та глибинний психологічний аналіз». Тобто риси, притаманні імпресіонізму. «Письменникова імпресіоністична вишуканість, — стверджує Є. Федорен-ко, — виявляється в... тонкості психологічного прозирання в усі душевні порухи та все те, що творить силу осяйнос­ті барв самого зображення».

Імпресіоністична образність, що покликана знаходити й фіксувати мікродинаміку внутрішнього душевного світу, використовується письменниками, які належать до різ­них напрямів. Вона є ознакою творчості неоромантиків (Дж. Конрад, Р. Л. Стівенсон), натуралістів (Г. Мопассан, брати Е. і Ж. Гонкури), реалістів (І. Бунін, М. Коцюбин­ський). Але особливо насиченою імпресіоністичними риса­ми стає література символізму (поезія П. Верлена, С. Маллар­ме, P. M. Рільке, К. Бальмонта, драматургія О. Уайльда, М. Метерлінка, проза А. Шніцлера). Так, говорячи про поезію Поля Верлена, Г. Косіков цілком слушно вважає: французького поета правильніше було б назвати не симво­лістом, а імпресіоністом. «Поезія Верлена, — зазначає Г. Косіков, — імпресіоністична тому, що, руйнуючи межі між суб'єктивним та об'єктивним, духом і плоттю, високим і низьким, відмовляючись від раціонально-морального від­ношення до дійсності, вона цілковито віддається фіксації безпосередніх, миттєвих вражень, „душа" й „пейзаж" однако­во втрачають визначеність, розмита лінія починає панувати над чітким контуром, відтінок — над однотонністю кольору, а світлотінь — над світлом і тінню».

Техніка імпресіонізму широко використовується також у модерністському романі XX століття. Класичним зразком тут є багатотомний роман Марселя Пруста «В пошуках втраченого часу». Імпресіонізм лежить в основі прустівського творчого методу. Крізь призму ефемерних суб'єктивних вражень персонажів романів Пруста перетворюється зовні­шній світ з його зв'язками, логікою, послідовністю. Хресто­матійним прикладом особистісного враження від реаль­ності є прустівське зображення Венеції. Італійське місто відтворюється в циклі романів М. Пруста декілька разів, і щоразу воно постає зовсім іншим, тому що змінюється настрій і погляд героїв, змінюється враження. В імпре­сіоністичних творах загалом враження зливається з нас­троєм, який це враження викликає. Митець-імпресіоніст намагається породити в читача (глядача, слухача) подібний до власного настрій, «заразити» ним.

 

І сьогодні імпресіоністичні засоби та прийоми відкри­вають неабиякі творчі можливості перед митцем. Вони відкривають шлях особистісному підходу до явищ життя. «Мої особисті переживання, — зізнавалась Ольга Кобилян-ська, — відігравали немалу роль в моїх писаннях». Митець, що застосовує у своїй творчості елементи поетики й сти­лістики імпресіонізму, повинен усвідомлювати, що фунда­мент імпресіонізму, за словами Л. Андреева, це «завжди „пейзаж душі", завжди „миттєва" реальність, ліричний що­денник без сюжету та без героя, цикли статичних картин при динаміці сприймаючого почуття, це „музика передусім", це „краплинка поезії замість моря прози"».