54) О́сип Ю́рій Федько́вич (псевдоніми: Гуцулневір Юрій Коссован, О. Ф. та ін.; * 8 серпня 1834, Путила — † 11 січня 1888, Чернівці) — український письменник романтичного напряму, предвісник українського національного відродження Буковини.
Зміст [сховати]
|
[ред.]Біографія
Народився в родині небагатого шляхтича-службовця Адальберта Федьковича в містечку Сторонці-Путилові на буковинській Гуцульщині (тепер смт. Путила Чернівецької Області). Вчився у Чернівецькій німецькій реальній школі (1846 — 48), пізніше працював у Ясах і Нямці вМолдавії (1849 — 52); відбував військову службу (1852 — 1863) у Семигороді й 1859 став поручником; тоді ж брав участь у поході до Італії, під час якого написав перший вірш українською мовою (перед тим писав по-німецьки) — «Нічліг» (1858). Для написання ранніх віршів використовував латинську абетку[1], оскільки кирилиці не знав. По звільненні з військової служби Федькович працював у рідному селі (війтом), був шкільним інспектором Вижницького повіту (1869 — 72). Запрошений до Львова, Федькович 1872 — 73 працював редактором видавництва «Просвіти» і театру «Руська Бесіда». Останні роки провів у Чернівцях, де у 1885 — 88 був редактором газети «Буковина». За заслуги на літературному полі обраний почесним членом НТШ. Помер 11 сiчня 1888 р. у Чернівцях, де й похований на Руському цвинтарі.
[ред.]Творчість
Першими друкованими творами Федьковича були німецька балада та романтичне оповідання “Der Renegat” (1859, сліди балади, опублікованої окремо, загублено). Творчість німецькою мовою письменник не припиняв до кінця життя, видавши дві збірки поезій (“Gedichte”, 1865; “Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen”, 1882) та надрукувавши ряд віршів у часописах. Кілька творів, в тому числі німецький переклад трагедії “Довбуш”, лишилися в рукописах. У німецькомовній творчості Федькович розробляє переважно ті ж проблеми, розгортає ті ж мотиви, що й у творчості українською мовою; нерідко твір німецькою мовою є перекладом або переспівом його українського твору або навпаки. Поетичні писання Федьковича німецькою мовою були високо оцінені Нойбауером, здобули схвальні відгуки І. Франка, О. Маковея, чеського літературознавця К. Кадлеца.
У поетичній творчості: збірки «Поезії» (1862 року), «Поезії» (1862 — 67), «Поезії» (3 тт. 1867 — 68), «Дикі думки» (1876) й ін. Федькович поєднував впливи західно-європейського романтизму з буковинським фолькльором. У його ліричних віршах переважає гуцульська тематика, в якій відтворено переживання жовнірів, відірваних від рідного краю, які у відчаї доходять до дезертирства чи самогубства: «Дезертир», «В арешті», «Рекрут», «Святий вечір». З цією темою тісно пов'язана туга гуцула за родиною, домом, батьківщиною та жовнірська неволя: «Нічліг», «Марш на Італію», «Під Кастенодолев», «У Вероні», «Під Маджентов», «В церкві», «Новобранчик» й ін. Поеми Федьковича присвячені героїчним подвигам опришків, месників за кривду народу: «Довбуш» (1862), «Юрій Гінда», «Лук'ян Кобилиця» (1865), «Киртчалі», «Шипітські берези» та ін. Частина поетичної творчості Федьковича позначена впливом Т. Шевченка.
Більшість оповідань і повістей Федьковича (з'являлися у галицьких журналах, 1876 М. Драгоманов видав окремою збіркою) розкривають буйний світ гуцульського життя, нещасне кохання через брак взаємности чи інші перешкоди: «Люба-Згуба» (1863), «Серце не навчити», «Дністрові кручі». До жовнірської теми Федькович звертається і в прозі: «Штефан Славич», «Сафат Зінич», «Жовнярка», «Побратим», «Три як рідні брати» й ін. На деяких творах Федьковича позначився вплив етнографізму Г. Квітки і розмовної манери Марка Вовчка.
Крім поезії і прози, Федькович писав драми: побутова комедія «Так вам треба» (1865), історична трагедія «Хмельницький» (у 3 ред. 1883 — 87), мелодрама «Керманич» (1876, 1882); переробки чужих авторів: «Як козам роги виправляють» (за В. Шекспіром — «Приборкання Непокірної»). Крім цього, Федькович перекладав драми В. Шекспіра «Гамлет», «Макбет», Р. Ґотшаля «Мазепа». Найвдалішою є його історична драма «Довбуш» (у 3 ред. 1869, 1876 і 1918), яку ставлено на сценах в галицьких і буковинських театрах.
Федькович писав вірші німецькою мовою «Gedichte von J. Fedkowicz» (1865), «Am Tscheremusch. Gedichte eines Uzulen» (1882); перекладав Й. В. Ґете, Ф. Шіллера, Г. Гайне, братів Грімм, Пушкіна Олександра Сергійовича, Г.-К. Андерсена та ін.
Не зважаючи на певні запозичення з поезії Шевченка, а в прозі з Марка Вовчка, Федькович був талановитим, до І. Франка найбільшим письменником Західної України. Багато його пісень, покладених на музику, набули великої популярности: «Окресни, Бояне!», «Як засяду коло чари», «Гуляли» й ін.
[ред.]Твори
Ювілейна монета номіналом у 2 гривні присвячена 170-річчю від дня народження письменника. Аверс
Ювілейна монета номіналом у 2 гривні присвячена 170-річчю від дня народження письменника Аверс
Меморіальна дошка Ю. Федьковичу в Чернівцях
Дезертир
Лук'ян Кобилиця
Нива
Пречиста діво, радуйся, Маріє!
Русь
Сафат Зінич
Серце не навчити
Три як рідні брати
Україна
Шельвах
[ред.]Див. також
Музей Ю. Федьковича
[ред.]Деякі видання
Писання О. Ю. Федьковича. Перше повне і критичне вид. Філол. Секції НТШ за ред. І. Франка й О. Колесси. тт. І — IV. Л. 1902 — 18;
Твори Йосифа Юрія Федьковича («Руська Письменність»). Л. 1914 — 17; Твори. В двох томах. К. 1960.
Іва́н Семе́нович Нечу́й-Леви́цький (справжнє прізвище — Леви́цький, *25 листопада 1838, Стеблів — †2 квітня 1918, Київ) — український прозаїк, перекладач.
Зміст [сховати]
|
Біографія
Іван Левицький народився 25 листопада 1838 року в Стеблеві, в сім'ї сільського священика. Батько його був освіченою людиною прогресивних поглядів, мав велику домашню книгозбірню і на власні кошти влаштував школу для селян, в якій його син і навчився читати й писати. Змалку І. Левицький познайомився з історією України з книжок у батьківській бібліотеці. На сьомому році життя хлопця віддали в науку до дядька, який вчителював у духовному училищі при Богуславському монастирі. Там опанував латинську, грецьку тацерковнослов'янську мови. Незважаючи на сувору дисципліну, покарання й схоластичні методи викладання, Левицький навчався успішно й після училища в чотирнадцятилітньому віці вступив до Київської духовної семінарії, де навчався з 1853 по 1859 рік. У семінарії захоплювався творами Т.Шевченка, О.Пушкіна та М.Гоголя.
Іван Левицький під час навчання в Київській духовній академії (1861—1865)
Закінчивши семінарію, І. Левицький рік хворів, а потім деякий час працював у Богуславському духовному училищі викладачем церковнослов'янської мови, арифметики та географії. 1861 року Левицький вступає до Київської духовної академії. Не задовольняючись рівнем освіти в академії, вдосконалює свої знання самотужки: вивчає французьку й німецьку мови, читає твори української та російської класики, європейських письменників Данте, Сервантеса, Лесажа та ін., цікавиться творами прогресивних філософів того часу. 1865 року І. Левицький закінчує академію із званням магістра, але відмовляється від духовної кар'єри й викладає російську мову, літературу, історію та географію в Полтавській духовній семінарії (1865—1866), в гімназіях Каліша (1866—1867) та Седлеця (1867—1872).
Одночасно з педагогічною діяльністю І. Левицький починає писати. У 60-х роках він написав комедію «Жизнь пропив, долю проспав» і повість «Наймит Яріш Джеря». Працюючи в Полтавській семінарії, він у 1865 році створює повість «Дві московки». Згодом з'явилися оповідання «Панас Круть» та велика стаття «Світогляд українського народу в прикладі до сьогочасності», що побачили світ у львівському журналі «Правда», оскільки через Валуєвський циркуляр 1863 року українська література наНаддніпрянщині була під забороною. З 1873 року І. Левицький працює у Кишинівській чоловічій гімназії викладачем російської словесності, де очолює гурток прогресивно настроєних учителів, які на таємних зібраннях обговорювали гострі національні та соціальні проблеми. У той час І. Левицький, який пропагував у Кишиневі українську літературу, потрапив під таємний нагляд жандармерії. 1874року вийшов у світ роман «Хмари», а наступного року — драматичні твори «Маруся Богуславка», «На Кожум'яках» та оповідання «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти».
Пізніше письменник створює такі шедеври української літератури, як «Микола Джеря» (1878), «Кайдашева сім'я» (1879), «Бурлачка» (1880), «Старосвітські батюшки та матушки» (1884). 1885 року І.Нечуй-Левицький йде у відставку й перебирається до Києва, де присвячує себе винятково літературній праці. У Києві він написав оповідання «Пропащі» (1888) та «Афонський пройдисвіт» (1890), казку «Скривджені» (1892), повість «Поміж порогами» (1893). На початку століття письменник звертається до малих форм прози, пише здебільшого статті, нариси, зокрема статті «Сорок п'яті роковини смерті Тараса Шевченка» (1906) та «Українська поезія». До кінця життя І. Левицький жив майже у злиднях, у маленькій квартирі на Пушкінській вулиці, лише влітку виїздив до родичів у село або в Білу Церкву. До останніх сил працював, щоб завершити літературні праці. Останні дні провів на Дегтярівці, у так званому «шпиталі для одиноких людей», де й помер без догляду 1918 року. Поховано його на Байковому кладовищі.
Погляди на розвиток української мови і літератури
Маючи м'яку вдачу, Іван Нечуй-Левицький показував дивовижну твердість та категоричність, коли йшлося про святі для нього речі. У цьому вдався в батька-священика. Ще в Кишиневі написав працю «Про непотрібність великоруської літератури для України та Слов'янщини». Ішлося не про те, що ця література «гірша» за нашу — цінував Лєскова, Толстого, Островського, особливо Щедріна. Але вважав: російська література потрібна дляРосії, а нам потрібна своя. Гріх нашої інтелігенції, на думку Левицького, саме в тім, що вона виховалася на російській літературі, яка підмінила власну.
Так само категоричним був щодо правопису: «Писати треба так, як люди говорять!». Тому не терпів літеру «ї», писав не «їх», а «йих» і т. ін. У заповітах вимагав, щоб так його друкували «на віки вічні». Правописні нововведення вважав «галицькою змовою». Нагадував інквізитора, готового спалити й власні книжки, якщо там буде єресь: «Хай краще згорять, ніж з отаким правописом!».
Живу мову він знав. Помічав русизми, полонізми й будь-які іншомовні впливи й уникав їх. До речі, вираз «старанно уникав» вважав польським: «Я сказав би: падковито одмикував — це чисто народний київський вираз». Казав не «негативне», а «відкидне», не «позитивне», а «покладне».[1]
Творчість
Друкуватися почав 1868 року («Дві московки»). Автор антикріпосницької повісті «Микола Джеря» (1876 року), повістей: «Бурлачка» (1878 року) — про життя заробітчан, «Хмари» (1874 року), «Над Чорним морем» (1893 року) — про діяльність української інтелігенції.
Нечую-Левицькому належать гумористично-сатиричні твори «Кайдашева сім'я» (1879 року), «Старосвітські батюшки та матушки» (1881 року), «Афонський пройдисвіт» (1890 року).
Нечуй-Левицький виступав і як драматург (комедія «На кожум'яках», історичної драми «Маруся Богуславка», «В диму та в полум'ї» (1875 року) тощо, етнограф-фольклорист («Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868—1871 рр.), «Українські гумористи й штукарі» (1890 року) та лінгвіст «Сучасна часописна мова в Україні» (1907 року); «Граматика української мови» в 2-х ч. (1914 року) тощо.
Іван Нечуй-Левицький увійшов в історію української літератури як видатний майстер художньої прози. Створивши ряд високохудожніх соціально-побутових оповідань та повістей, зообразивши в них тяжке життя українського народу другої половини XIX століття, показавши життя селянства й заробітчан, злиднями гнаних з рідних осель на фабрики та рибні промисли, І. Нечуй-Левицький увів в українську літературу нові теми й мотиви, змалював їх яскравими художніми засобами. На відміну від своїх попередників — Квітки-Основ'яненка таМарка Вовчка, він докладніше розробляв характери, повніше висвітлював соціальний побут, показував своїх героїв у гострих зіткненнях з соціальними умовами. У пореформений час ускладнювалися суспільні взаємини, виникали нові конфлікти між основними верствами населення. Розвиток капіталізму, пролетаризація селянства, яке заповнювало міста, зумовлювали появу нового типу спролетаризованого селянина та нові суспільні умови його життя в місті. Одне слово, нові умови вимагали появи нових видів і жанрів, які б могли глибше й достеменніше охопити усю складність і розмаїття проявів тогочасного життя.
Іван Нечуй-Левицький 1892 р.
Івана Нечуя-Левицького покликали до письменницької праці муза Шевченка, романи Тургенєва, повісті Гоголя і статті Писарєва. Надто ж поезія Шевченка, з якою він уперше познайомився в журналі «Основа» 1861 року і для якого вперше почав писати оповідання. Але журнал незабаром перестав виходити, і його задум залишився нездійсненим. У цьому невиданому оповіданні він вустами свого героя заявив: „Буду писати вірші, складу віршами книгу, таку, як «Катерина»… Напишу про діда Хтодося… про нещасних, прибитих долею… Про них! Про них!“ Це була програма, над якою він працював ціле своє життя. Суспільно-політичні погляди та естетичні смаки Нечуя-Левицького формувалися у 60—70-х роках, в умовах жорстокої реакції і національного гноблення, коли діяв Валуєвський циркуляр про заборону українського слова. Водночас у ті часи інтенсивно розвивався капіталізм, виникають нові суспільно-економічні відносини і суперечності. Реформа 1861 року, формально скасувавши кріпацтво, не полегшила життя селянства, яке страждало від орендарів, промисловців, посесорів. Щоб прогодувати сім'ї, тисячі людей мандрують Росією в пошуках заробітків, скрізь стикаючись із свавіллям чиновників та промисловців, нової буржуазії, яка, так само як і поміщики, гнітила народ.
В роки навчання в духовній семінарії І. Нечуй-Левицький у полеміках із студентами виробляв свої стійкі національні погляди на розвиток української нації та культури. Царський уряд устами Валуєва проголосив, що «ніякої особливої малоросійської мови не було, немає і бути не може». Здійснювалися широкі заходи з русифікації населення, заборони книжок та навчання рідною мовою, заборонялася діяльність українських культурних товариств. Нечуй-Левицький, не маючи змоги друкувати свої твори українською мовою на Наддніпрянщині, скориставшись допомогоюП.Куліша, публікує у львівському журналі «Правда» статтю «Сьогочасне літературне спрямування» (1878), у якій гостро виступив протишовіністичної політики російського уряду та деяких російських письменників. Пізніше, 1891 року, у статті «Українство на літературних позвах з Московщиною» він з ще більшою гостротою висловив протест проти гноблення українського народу царизмом.
Естетичні погляди І.Нечуя-Левицького, окрім творів красного письменства, формувалися під відчутним впливом народної творчості. І.Франковважав письменника найвиразнішим представником реалістичної школи. У статті «Сьогочасне літературне спрямування» основними принципами української літератури Нечуй-Левицький проголошує «реальність, народність та національність». Як реаліст, він орієнтувався на осмислення високих життєвих ідеалів і краси життя. Він виступав проти натуралізму, вимагав не копіювати, а узагальнювати явища життя, надихати їх художньою правдою. Письменник орієнтувався на свого вчителя Т. Шевченка, який, поклавши в основу своєї творчості народну пісню, «зумів повести народний епос в щиро народному дусі».
Надгробок Івана Нечуй-Левицького на Байковому цвинтарі в Києві
Меморіальна дошка в Києві, вул. Пушкінська, 19
Свої погляди на народну творчість Нечуй-Левицький виклав у праці «Світогляд українського народу від давнини до сучасності» (1868), яка й нині є корисним дослідженням у галузі української міфології. В ній письменник аналізує перекази, приказки, вірші, в яких відбито соціальні конфлікти й суперечності в гущі українського народу. Добре знаючи закулісні сторони церковного життя, він гостро критикує в цій праці вияви відступу від християнської моралі та благочестя в середовищі священнослужителів. За півстоліття творчої діяльності І. Нечуй-Левицький написав понад п'ятдесят високохудожніх романів, повістей, оповідань, п'єс, казок, нарисів, гуморесок, літературно-критичних статей. Його повісті «Причепа», «Гориславська ніч», «Дві московки», «Хмари», як згадував І. Франко, «читала вся Мала Русь з великою вподобою». А повісті «Кайдашева сім'я» та «Микола Джеря» й нині залишаються серед найкращих творінь української літератури.
«Українська жизнь, — писав Нечуй-Левицький, — то непочатий рудник, що лежить десь під землею, хоч за його вже брались і такі високі таланти, як Шевченко; то безконечний матеріал, що тільки ще жде робітників, цілих шкіл робітників на літературному полі». Розквіт творчості письменника припадає на другу половину 70-х — початок 80-х років, коли вийшли його оповіді з народного життя «Микола Джеря», «Бурлачка», «Кайдашева сім'я», «Не можна бабі Парасці вдержатись на селі», «Благословіть бабі Палажці скоропостижно вмерти». У цих справжніх літературних перлинах письменник виявив велику майстерність у змалюванні народних характерів.
Своєрідною рисою стилю Нечуя-Левицького є тонке поєднання реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, обставин праці, особливостей мови та поведінки персонажів з живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів. Усе це разом ставить твори українського прозаїка в один ряд з творами кращих тогочасних російських та західноєвропейських письменників і виводить українське письменство за межі побутовизму та етнографізму минулої, дошевченківської доби. Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них, особливо в «Афонському пройдисвіті», він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідності людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.
« |
…се переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим змістом. З огляду на високоартистичне змалювання селянського життя і добру композицію повість належить до найкращих оздоб українського письменства. |
» |
Іва́н Іва́нович Манжу́ра (* 20 жовтня (1 листопада) 1851, Харків — † 3 травня (15 травня) 1893, Мануйлівка, нині частинаДніпропетровська) — український поет, фольклорист, етнограф. Псевдонім Іван Калічка.
[ред.]Біографія
Іван Іванович Манжура народився 20 жовтня (1 листопада за новим стилем) 1851 року в Харкові в родині дрібного чиновника із зубожілих дворян. Після смерті матері, коли хлопчикові було 5 років, зі своїм вільнодумним батьком, який часто лишався без роботи, вони роками поневірялись містами і селами Катеринославщини і Харківщини.Навчався за державний кошт у Харківській гімназії, звідки його виключили за «непокору». У 1870 році він стає вільним слухачем Харківського ветеринарного інституту, але 1872 року його, як «неблагонадійного», звідти виключають без права вступу до будь-якого вищого навчального закладу.Скитався по селах і містечках Харківської і Катеринославської губерній, вів напівзлиденний спосіб життя.
Після Іван Манжура живе переважно на Катеринославщині. Займаючи різні дрібні посади, сяк-так заробляє собі на хліб, часто міняє місце роботи, постійно мандрує по селах, містечках, мешкає серед убогого люду, пильно приглядається до його життя, переймається радощами і болями трудівника. Саме тоді розпочинається систематична діяльність Івана Манжури як фольклориста й етнографа, відданість якій він зберіг до кінця своїх днів. Незабаром він налагоджує зв'язки з Південно-Західним відділом Російського географічного товариства в Києві, надсилає туди свої численні записи пісень та казок. Багато зібраних ним фольклорних матеріалів було згодом опубліковано у виданнях цього відділу та на сторінках деяких тогочасних періодичних видань.
У середині 70-х років на Балканах розгорівся визвольний рух проти турецьких поневолювачів. Іван Манжура в числі інших добровольців з України відбуває до Сербії.. Після поранення повернувся на батьківщину.
Барельєф І.І.Манжури на будинку книгарні у Дніпропетровську.
1884 року оселився в Катеринославі (нині Дніпропетровськ), де мешкав у живописній лівобережнійМануйлівці. Співробітничав у газеті «Екатеринославский листок», в журналі «Степь».Про авторитет Івана Манжури як діяча вітчизняного народознавства красномовно свідчить те, що у 1887 році його було обрано дійсним членом Харківського історико-філологічного товариства (яке, до речі, у 1890 році видало і його винятково цінний фольклорний збірник «Сказки, пословицы и т. п., записанные в Екатеринославской и Харьковской губ. И. И. Манжурою»), а пізніше (1891р.) —дійсним членом Товариства аматорів природознавства, антропології та етнографії при Московському університеті.
У 1885—1886 роках Іван Манжура написав казку-поему «Трьомсин-богатир» про безстрашність запорозьких козаків. 1889 року вийшла збірка віршів «Степові думи і пісні».
Другу збірку «Над Дніпром», книгу казок і легенд у віршах «Казки і приказки і таке інше», а також казки-поеми не пропустила царська цензура, тож при житті автора вони не друкувалися.
Як етнограф і фольклорист Манжура зібрав багато матеріалів. Їх частково надруковано в збірнику українських пісень Володимира Антоновича іМихайла Драгоманова (1875). 1890 року вийшла збірка «Казки, приказки і таке інше, записані в Харківській та Катеринославській губерніях», 1894 року — «Малоросійські казки, перекази, прислів'я, повір'я, записані в Катеринославській губернії».
Помер Іван Іванович Манжура 3 травня (15 травня за новим стилем) 1893 року в Катеринославі. Поховали поета на Севастопольському кладовищі.
Степа́н Васи́льович Руда́нський (* 25 грудня 1833 (6 січня 1834), село Хомутинці, нині Калинівського району Вінницької області — † 21 квітня (3 травня) 1873, Ялта) — український поет.
Зміст [сховати]
|
[ред.]Біографія
Степан Васильович Руданський народився 25 грудня 1833 року (за новим стилем — 6 січня 1834 року) в селі Хомутинці Вінницького повітуПодільської губернії (нині Калинівського району Вінницької області) в родині сільського священика.
Після початкової науки в дяка вчився у Шаргородській бурсі (1842—1849) та Подільській духовній семінарії у Кам'янці-Подільському(1849—1855).
Ще в роки навчання у семінарії почав назрівати конфлікт з батьком. Коли 1856 року Руданський приїздить до Петербурга, то цілком самочинно, проти волі батька, вступає не до духовної академії, а до медико-хірургічної, відомої вже на той час як осередок передової науки і культури. Тут у 1850-1860-х роках працювали Сергій Боткін, Іван Сєченов та інші молоді передові вчені.
В медико-хірургічній академії підтримувався традиційний інтерес до літератури й мистецтва. Ще раніше професор хірургії академії Каменецький разом з Парпурою підготував перше видання «Енеїди» Івана Котляревського. Аматорський гурток студентів цього навчального закладу вперше поставив драму Тараса Шевченка «Назар Стодоля» (1844). Тут здобували освіту колишні петрашевці, що, безперечно, активізувало громадянську настроєність студентів.
У Петербурзі Руданський зблизився з гуртком українських письменників, що готував журнал «Основа».
Петербурзький період найбільш плідний у житті Руданського-поета. У цей час (1859) він почав друкуватися. В цей час помітно загострюються громадянські мотиви його творчості («До дуба», «Гей, бики!»), визріває й кристалізується майстерність гумористичного й сатиричного вірша, наслідком чого було виникнення нового поетичного жанру в українській поезії — віршованої гуморески-співомовки, тематично різноманітної й стилістично своєрідної. Одночасно Руданський продовжував писати балади, ліричні вірші, віршовані казки й поеми, перекладав з російської та інших мов.
Могила Степана Руданського
Після закінчення академії Руданський одержав звання повітового лікаря і дозвіл працювати в Криму, куди він переїхав 1861 р. і де сподівався поправити своє підточене здоров'я. У 1861—1873 рр. Руданський працював міським лікарем у Ялті, а також лікарем у маєтках князя Воронцова. Він доклав багато зусиль для піднесення благоустрою міста, невтомно трудився як лікар і почесний мировий суддя Сімферопольсько-Ялтинської мирової округи, водночас цікавився археологією, етнографією, відновив розпочаті ще на Поділлі фольклорні заняття, продовжував поетичну творчість, головним чином, у галузі перекладу.
Знайомство з поетом і композитором Петром Ніщинським, художником Іваном Айвазовським, поетом та істориком Миколою Костомаровим, поетомАмвросієм Метлинським наклало відбиток на творчі заняття Руданського, підтримувало інтерес до живопису, старовини, народної творчості. Найбільше ж уваги в ялтинський період Руданський приділяв перекладам з античної та російської літератур (Гомер, Вергілій, Лермонтов).
Помер Руданський 3 травня 1873 року. Його поховали в Ялті на Массандрівському кладовищі. Передчасну смерть спричинила не тільки його недуга (сухоти ще з студентських часів), але й переслідування з боку начальства.
1892 року на його могилі споруджено перший пам'ятник, який згодом замінили на новий. Нині прах поета покоїться на Полікурівському меморіаліЯлти біля головного входу.
[ред.]Творчість
Вірші Руданський почав писати ще в семінарії в жанрі романтичної балади («Розбійник», «Вечорниці», «Упир», «Розмай» та ін.), в них помітний вплив фольклору й Т.Шевченка. Руданський згодом перейшов до громадянської поезії, засудження кріпацтва («Над колискою». «Не кидай мене»), заклик до праці на ниві рідної культури («Гей, бики!», «До дуба»), звертання до славного минулого свого народу (іст. поеми «Віщий Олег», «Мазепа», «Іван Скоропада», «Павло Полуботок», «Велямін», «Апостол» та ін.).
Руданський, готуючи свої твори до видання, укладав їх у рукописні збірки. Цензура, а також урядові заборони утруднювали й гальмували їх друкування. Усі свої твори, включаючи й віршовані переклади, Руданський називав «співомовками». «Співомовки» це збірки гумористичних віршів, жартів, приказок і сміховинок про панів, попів, циган, москалів, поляків, євреїв, німців, чортів і т. д., зачерпнутих здебільше з уст народу («Пан та Іван в дорозі», «Піп з кропилом», «Баба в церкві», «Циган з хроном», «Вареники», «Хоробрий лях», «Мошко-асесор», «Зайшов німець раз на баль», «Чорт» й ін.).
Термін «Співомовки» закріпив за гуморесками Іван Франко. Гуморески Руданського являли собою нову різновидність гумористично-сатиричних віршованих творів, якої раніше в українській поезії не було і поява якої потребувала закріплення відповідним терміном.
Основні автографи творів Руданського складають три томи, переписані й оформлені самим поетом. Перший, під назвою «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка перша, з 1851року до 1857» (Вінок — переклад імені поета з грецької: стефанос — вінок), вміщує пісні та балади в хронологічній послідовності їх написання. Другий — «Співомовки козака Вінка Руданського, книжка друга, 1857—1858 і 1859» — складається з 235 поезій, гуморесок, названих «приказками», й вірша «Студент». Третій — «Співомовки козака Вінка Руданського,1859—1860» — це пісні, приказки, легенди, історичні поеми. Крім цієї першої авторської редакції творів Руданського, відомі автографи збірок, укладених за жанрово-тематичним принципом у різні часи й призначених до видання. До таких належать рукопис «Нива» (1858—1859) і рукопис, який 1861 р. мав уже цензурний дозвіл, але так і не з'явився друком.
За життя поета була опублікована лише невелика кількість його творів у петербурзькому тижневику «Русский мир» (1859), у двох номерах «Основи» (1862), в «Опыте южнорусского словаря» Шейковського (1861), у львівському журналі «Правда». Більшість творів поета побачила світ у 80-х — на початку 90-х років уже після його смерті у львівських виданнях «Правда», «Зоря», в «Киевской старине».
Перше видання «Співомовок» окремою книгою, яке вмістило двадцять вісім віршів, здійснила в Києві Олена Пчілка 1880 р. під псевдонімом «Н-й Г-ь Волинський» (Невеличкий гурток волинський). Найповніше дореволюційне видання творів Руданського у семи томах (перше видання — 1895—1903, друге — 1910) вийшло завдяки зусиллям М. Комарова, Василя Лукича (В.Левицького), А.Кримського та І.Франка. Найбільш повним, прокоментованим і укладеним з урахуванням авторської роботи над підготовкою рукописів до видання є тритомник «Степан Руданський. Твори в трьох томах» (К., 1972—1973).
Крім веселих «співомовок», Руданський писав ліричні поезії («Повій, вітре, на Вкраїну», «Чорний колір», «Ой, чому ти не літаєш» та ін.), що відбивали не тільки особисте горе поета, але й страждання всього народу. Деякі з них стали народна піснями («Повій вітре, на Вкраїну»). Деякі вірші мають автобіографічний характер («Студент», 1858).
До літературної спадщини Руданського, основна й найцінніша частина якої була надрукована лише по його смерті, належать і переклади («Слово о полку Ігореві», уривки з «Краледворського рукопису», Гомерова «Іліада», Верґілієва «Енеїда», частина «Демона» Лєрмонтова, «Сни» Гайне, поодинокі вірші Т.Ленартовича й Б.Радичевича), збірники народних пісень з власних записів («Народные малороссийские песни, собранные в Подольской губернии С. В. Р.», Кам'янець-Подільський, 1852; «Копа пісень», Ялта, 1862). За життя поета вони не були опубліковані, а після смерті його довгий час залишалися в приватних руках. Виявлені й вивчені радянськими фольклористами, вони видані 1972 р. у Києві.
[ред.]Твори
Вовки
Горох
Указ
Чорт
«Треби всюди приятеля мати»
Пан та Іван у дорозі
Верба
Опир
Купці
Вечорниці
Добре торгувалось
Засідатель
Над колискою
Наука
Павло Апостол
Павло Полуботок
Понизив
Пісня
Співомовки
53)Леонід Іванович Глібов або Глібів[1] (*5 березня 1827, с. Веселий Поділ, Хорольський повіт, Полтавська губернія — †10 листопада 1893,Чернігів) — український письменник, поет, байкар, видавець, громадський діяч.
Зміст [сховати]
|
Біографія
Могила Л. Глібова у Чернігові
Народився у селі Веселий Поділ Хорольського повіту. Його батько, Іван Назарович Глібов, був управителем кінськими табунами в маєтку поміщика Гаврила Родзянки. Дитинство провів у селі Горби Кременчуцького повіту, куди з Веселого Подолу перейшов на роботу його батько, забравши з собою сім`ю.
Початкову освіту він здобув дома за допомогою матері, а 1840 року вступив до Полтавської гімназії, де почав писати вірші і де виходить його перша збірка російською мовою «Стихотворения Леонида Глебова» (1847). До жанру байки Глібов звертається під час навчання у Ніжинському ліцеї вищих наук, тоді ж деякі з них друкує у газеті «Черниговские губернские ведомости».
Після закінчення ліцею (1855) Глібов працює вчителем історії та географії в Чорному Острові на Поділлі, а з1858 р. — у Чернігівській чоловічій гімназії, гаряче захищає прогресивні педагогічні методи. Навколо сім'ї Глібова групується чернігівська інтелігенція. 1861 р. письменник стає видавцем і редактором новоствореної газети «Черниговский листок». На сторінках цього тижневика часто з'являлися соціально гострі, спрямовані проти місцевих урядовців, поміщиків-деспотів, проти зловживань судових органів, матеріали. За зв'язки з членом підпільної організації «Земля і воля» І. Андрущенком у 1863 р. Глібова було позбавлено права вчителювати, встановлено над ним поліцейський нагляд.
Два роки поет живе у Ніжині, а 1865 р. повертається у Чернігів і деякий час працює дрібним чиновником у канцелярії губернатора. З 1867 р. він стає управителем земської друкарні, продовжує активну творчу працю, готує збірки своїх байок, видає книги-„метелики“, друкує фейлетони, театральні огляди, публіцистичні статті, поезії російською мовою, твори для дітей.
Помер 10 листопада 1893 р. в Чернігові, де його й поховано на території монастиря Святої Трійці (вул. Толстого, Болдина гора) .
Творчість
Байки Глібова видані у Херсоні, кооп. т-ва «Укр. книгарня». 1918 рік. Упорядник: С. Шульгин
Широке визнання в українській літературі Глібов здобув як байкар. Усього він написав понад сотню творів цього жанру. Перша збірка «Байки Леоніда Глібова», що містила 36 творів, вийшла у Києві 1863 р., але майже весь тираж її був знищений у зв'язку з валуєвським циркуляром. У 1872 р. вдалося видати другу, доповнену в порівнянні з першою, книгу байок, а 1882 р. — третю, що була передруком попередньої. Спроби надрукувати інші збірки Глібову не вдалися — перешкоджали цензурні заборони.
Твори
Ведмідь-пасічник
Вовк та ягня
Журба
Жаба й Віл
Зозуля і півень
Квіти
Лисиця-жалібниця
Мальований стовп
Мірошник
Муха й бджола
Охрімова свита
Пісня
Синиця
Солом'яний дід
Цуцик
Шелестуни
Щука
Акровірші і загадки
Декому на догад
Кому привіт?
Хто баба?
Хто бреше?
Хто вона?
Хто вони?
Хто розмовляє?
Хто сестра і брат
Хто хвастає?
Що за птиця?
Що зашкварчить?
Хто доня?
52) Видатна українська письменниця-демократка Марко Вовчок прийшла в літературу наприкінці п’ятидесятих років минулого століття. Ідейними натхненниками, справжніми володарями дум передових людей в Росії і Україні в ті роки були революційні демократи, великі просвітителі Герцен, Шевченко, Чернишевський, Добролюбов, Некрасов, Салтиков-Щедрін.
Певна річ, що в перших оповіданнях Марка Вовчка немає яскравих образів протестантів, бунтарів, відвертих сміливих борців проти кріпосництва. Її герої тут – це, здебільшого, лагідні, сумовиті і навіть зовні покірні люди. Не завжди й пани-кріпосники виступають одвертими, жорстокими, свавільними самодурами. Про декого з них можна подумати, що вони добрі, гуманні пани. Але сила оповідань Марка Вовчка розкривається не стільки в характерах героїв, які, здебільшого, ледве накреслено, навіть не в окремих, хоч і дуже правдивих, картинах талановито вихоплених з глибин народного життя, а в могутньому подихові в них народної ненависті до кріпосницької системи в цілому, з усіма її породженнями: з підневільною, позбавленою радості, працею; з цілковитим безправ’ям трудящої людини; з нахабною сваволею звироднілих кріпосників та їхніх прихвоснів; з жахливою, тупою косністю, під корою якої були скуті невмирущі творчі сили народу.
Марко Вовчок в “Народних оповіданнях” високо піднесла здорову мораль представників народу, цілісність їх характерів, вірність у коханні і дружбі, чесність, здатність на самопожертву в ім’я інтересів іншої людини, яку спіткало горе, і невгасне прагнення до волі, якого не вбиває навіть смерть.
З особливо великим чуттям і любов’ю вона писала про жіноцтво. Ніжні, ласкаві матері; вірні в коханні дівчата; щирі, сердечні подруги; добрі, люблячі сестри; чисті, непорочні дівчата-підлітки – всі вони сповнені тієї принадної краси і душевного благородства, які народ обезсмертив у своїй поезії.
В лютому 1858 року “Народні оповідання” потрапили до рук Шевченка, що, повертаючись із заслання і чекаючи дозволу на в’їзд до столиці, змушений був кілька місяців жити в Нижньому Новгороді. Оповідання Марка Вовчка дуже йому сподобались. 18 лютого він написав у “Журнале”: “Не обходимо будет ей написать письмо и благо дарить ее за доставленую радость чтением ее вдохновенной книги”.
В одному із свідчень тих часів згадується, що Марко Вовчок звернулась з листовим проханням до Шевченка виправити що-небудь у її новій повісті, але він рішуче не дав на це згоди, мотивуючи досконалістю її творів.
Між Шевченко і Марком Вовчком було жваве листування, що не припинялося аж до смерті великого поета.
З кінця 1858 р. Шевченко став найближчим порадником Марка Вовчка, взяв на себе всі турботи в справі перекладів і видання її творів.
Російські оповідання Марка Вовчка нічим не поступаються перед українськими. Через два роки після першої публікації їх в “Русаком Вестнике” Добролюбов дав високу оцінку їм у своїй статті “Риси для характеристики руського простолюду”. Він дуже похвально відгукнувся про Марка Вовчка, як про автора оповідань з життя росіян і українців, зазначивши: “У нас немає причин роз’єднання з малоруським народом!” Він вважав, що “Марко Вовчко, у своїх простих і правдивих оповіданнях, є либонь перший і дуже вправний борець проти решток кріпацтва в суспільному житті і побуті. Докладно розглядаючи оповідання “Маша”, “Игрушечка”, “Саша”, “Катерина”, “Купеческая дочь” та ін., Добролюбов говорив: “з цих нарисів постає перед нами характер руської простої людини, що зберіг основні риси свої серед усіх збезличуючих, гноблячих, убиваючих відносин, яким він підлягав протягом кількох століть”. Особливо високо оцінив він оповідання “Маша” та “Игрушечка”.
З 1859 до 1863 р. з’явилось чимало творів Марка Вовчка, писаних українською і російською мовами. За кордоном вона закінчила “Ледащицю” і “Пройдисвіт”, написала повісті “Три долі”, “Від себе не втечеш” (“Павло Чорнокрил”), “Лимерівну”, оповідання “Не до пари”, “Два сини”, казки для дітей – “Кармелюк”, “Ведмідь”, “Невільничка”, “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” та ін. Тоді ж з’явилися твори “Глухой городок”, “Червонный король”, “Тюлевая баба”, “Жили да были три сестры” та ін.
В кращих творах, написаних за кордоном, Марко Вовчок продовжувала розробляти ті ж таки теми, що й у “Народних оповіданнях” та “Рассказы из русского народного быта”. Оповідання “Ледащиця” має яскраво виявлений атикріпосницький характер і стоїть поруч таких талановитих творів, як “Козачка”, “Маша”, “Інститутка”. Прагнення кріпаків вирватися на волю тут піднесено до найвищого рівня драматизму. Жадане визволення приходить тоді, коли люди, вкрай понівечені кріпосницькою системою, уже не мають сили скористуватися з нього.
Хвилююча соціальна трагедія, талановитого, з великою художньою силою розкрита письменницею в оповіданні “Ледащиця”, звучить як суворий присуд над кріпосницькою системою і всіма її породженнями в житті та побуті тогочасного села.
В оповіданні “Два сини” Марко Вовчок правдиво змалювала солдатчину, що була важкою карою для селянства. Мати-вдова двох синів Андрійка та Василя. Коли сини дійшли віку, їх забрали в солдати. Андрій десь загинув, а Василь, з підірваним солдатчиною здоров’ям, повернувся до матері... помирати. Після смерті Василя стара мати доживає віку в самотині. “Живу... дивлюсь, як хата валиться. Чую, що й сама пилом припадаю, - якось дурнішаю, якось туманію, наче жива в землю входжу”. В цих словах дано узагальнену картину того, яким важким лихоліттям для народу була кріпосницька система і до яких страшних наслідків вона привела селянство.
Показові життя наймитства і жорстокої експлуатації його куркулями Марко Вовчок приділила головну увагу в казці “Дев’ять братів і десята сестриця Галя”. Казковий, романтичний план тут має суто-літературний характер. Основою твору є сувора правда про злиденне життя селянської родини в переформений період. Один по одному підростають вдовині сини, один по одному, ледве ставши на ноги, вони йдуть у найми, зазнаючи жорстокого поневіряння в глитаїв-хазяїв – хлібороба, кравця, баштанника. Хоч як тяжко вони працюють, але вибитися із злиднів не можуть.
Салтиков-Щедрін, позитивно оцінюючи цю казку, правильно відзначив, що центр ваги її лежить у показі неможливості селянської родини “природним шляхом вибитися” із злиднів. “Прагнення примиритися з життям, піти на згоду з ним, - писав Салтиков-Щедрін, - зобразив актор досить живо, але, зрозуміло, що всі ці несміливі спроби не мають жодного успіху, бо життя охоче визнає тільки того, хто з’являється з правом панувати над ним, а зовсім не того, хто шукає способу примоститися до нього без жодного права. Очевидно, цей останній є не що інше, як огидний брехун і неблагонадійний підлабузник. Автор дуже добре розумію це і тому, показавши героям своїм всю ницість таких облудних засобів, приводить їх до потреби шукати іншого виходу із гнітючого становища, виходу не облудного, але водночас і не цілком природного. Але неприродність ця чомусь здається цілком природною, і читач не нарікає на неї”. (Рецензія в “Современнике”, 1864 р., №1).
Брати остаточно зневірившись у можливості власною працею по наймах вибитися з безпросвітних злиднів, стали розбійниками. Отже нова, капіталістична дійсність, так само, як і кріпосницька, жорстоко вбивала все здорове, високоморальне в натурі трудящої людини, штовхала на такі вчинки, які не випливали з самої її природи. Згодом цю тему поставив і талановито розв’язав Панас Мирний в своєму соціальному романі “Пропаща сила”, або “Хіба ревуть воли, як ясла повні”.
Романтичний план казки “Дев’ять братів і десята сестриця Галя” певною мірою зв’язав руки письменникові і не дав їй можливості на повну силу повністю висвітлити важливу соціальну тему. “Мелодраматичний кінець, прироблений до казки, - писав Салтиков-Щедрін, - значно шкодить її простоті... Справа легко могла б обійтись і без зворушливих сцен, які супроводжують потрійну смерть: Галі, її чоловіка і брата”. Високо оцінюючи задум письменниці, Салтиков-Щедрін безперечно мав підстави висловити невдоволення з того, що цей задум не був повністю здійснений у творі.
За кордоном Марко Вовчок написала кілька творів на історичні теми (“Невільничка”, “Маруся”, “Кармелюк”), розпочала повісті “Сава Чалий” і “Гайдамаки” (лишилися незакінченими). Великий інтерес письменниці до історії України виник ще в немирівський період її життя й діяльності. Тоді і згодом вона читала історичні праці Бантиш-Каменського, М.Костомарова, М.Марковича, студіювала акти з історії України, цікавилась історичними піснями, легендами та переказами. Під час її роботи над історичними піснями, легендами та переказами. Під час її роботи над історичними творами їй дечим допомагав О.Маркович, надсилаючи потрібні матеріали. Хоч Марко Вовчок користувалася джерелами поміщицької історіографії, але не була в її полоні, а в багатьох моментах зуміла піднятися значно вище понад її рівнем. В історичному минулому України письменницю найбільше цікавили героїчні сторінки боротьби народу проти іноземних загарбників і панської неволі. Герої її історичний творів – палкі патріоти батьківщини, вірні сини і дочки народу, виразники і захисники його інтересів.
Найбільш цінним і художньо довершеним твором на історичну тему, визначним і сміливим на той час є повість “Кармелюк” (вперше була надрукована в Львівському журналі “Правда” 1867 р.). Ім’я славетного ватажка селянського повстання на Поділлі (1813-1835 рр.) Устима Кармалюка було заборонено згадувати в пресі, і поміщицька історіографія зовсім обходила його мовчанням. Марко Вовчок вперше сказала щире, натхненне і в багатьох моментах правдиве слово про палкого борця проти кріпосницької системи Устима Кармалюка. Його образ письменниця змальовує, йдучи за фольклорними джерелами. Мужній, чесний, сміливий, непримиримий в боротьбі проти панства, чулий до народного горя, лагідний і щирий з друзями, ніжний з рідними, - таким жив у пам’яті народу Кармалюк і таким його показала Марко Вовчок. “Скрізь, каже, - скрізь, де я не піду, де не поїду, скрізь бачу вбогих людей, бідаків роботящих, та гордих багачів, жорстоких панів над ними. От що мою душу розриває! от що моє серце розшарпує!” Так говорить Кармалюк до матерів, перед тим як почати боротьбу з панством. “Вони затуляють світ бідному чоловіку”, - гнівно кидає він, дивлячись на панські палаци. “Я не зношу людського лиха і вбожества! Я мушу тому запобігти!” – палко, рішуче каже він дружині. А за якийсь час люди почули його пісню – заклик до боротьби з багачами. “І найшлися поміж людьми, що ізригалися на цей клич і зупинялись, чигаючи наче доброго спасенного суду, несподіваного, жаданого в Тара́с 51)Григо́рович Шевче́нко (відомий також як Кобза́р, 9 березня 1814 с. Моринці Київської губернії, тепер в Черкаської області — 10 березня 1861 Санкт-Петербург) — український поет, письменник (драматург, прозаїк), художник (живописець, гравер), громадський діяч,філософ, політик, фольклорист, етнограф, історик.
Зміст [сховати]
|
Життєвий шлях Дитинство і молодість
Народився 25 лютого[2] (9 березня за новим стилем) 1814 року у селі Моринці Звенигородського повіту Київської губернії (нині селоЗвенигородського району Черкаської області) в закріпаченій селянській родині Григорія Івановича Шевченка та Катерини Якімівни Бойко[3]козацького походження. Згідно з родинними переказами його діди і прадіди козакували, служили у Війську Запорізькому, брали участь увизвольних війнах і повстаннях, які відбувалися на Україні XVII—XVIII ст. Ці повстання були жорстоко придушені і нормальне суспільне життя у регіоні Черкащини, Полтавщини, Київщини, Чернігівщини на тривалі роки було порушене. Основна частина місцевого населення була закріпачена і зубожіла. Саме такі нелюдські умови стають середовищем для формування сильних і непересічних особистостей, що присвячують життя боротьбі за кращу долю свого народу. Одним з таких людей для українського народу у той важкий час без сумніву став Тарас Шевченко.
Сім’я Тараса на чолі з батьком Григорієм Івановичем Шевченком повернулася до села Керелівки, Звенигородського повіту, на Київщині, звідки був родом Григорій Іванович[4]. Дитячі роки Тараса проходять у цьому селі. 12 травня (24 травня за новим стилем) 1816 року народилася Тарасова сестра Ярина[5]. 26 січня (7 лютого за новим стилем) 1819 року народилася Тарасова сестра Марія[6]. Був такий випадок, коли малий Тарас пішов шукати «залізні стовпи», що «підпирають» небо, і заблукав у полі. Чумаки, зустрівши хлопця, забрали його з собою і ввечері привезли до Керелівки[7]. 8 березня (20 березня за новим стилем) 1821 року народився Тарасів брат Йосип [8].
Восени 1822 року Тарас Шевченко починає вчитися грамоти у місцевого дяка Совгиря[9]. Знайомиться з творами Г. Сковороди. В період 1822-1828 років намалював «Коні. Солдати» (картина не знайдена) [10].
Рано втративши матір (20 серпня (1 вересня) 1823 року), яка померла від тяжкої праці й злиднів, залишивши сиротами шестеро дітей[11], він з дитинства зазнав багато горя і знущань. 7 жовтня (19 жовтня) 1823 року Тарасів батько одружується вдруге з удовою Оксаною Терещенко, в якої вже було троє дітей[12].
22 червня (4 липня) 1824 року народилася Тарасова сестра Марія — від другого шлюбу Григорія Івановича[13]. Тарас чумакує з батьком. Буває в Звенигородці, Умані, Єлисаветграді(тепер Кіровоград)[14]. 21 березня (2 квітня) 1825 року від тяжкої праці на панщині помер Тарасів батько — Григорій Іванович Шевченко[15]. Залишившись сиротою, Тарас іде наймитувати до дяка Богорського, який прибув з Києва[16]. Як «школяр-попихач» носить воду, опалює школу, обслуговує дяка, читає псалтир над померлими, продовжує навчання [17]. Під час навчання Шевченко ознайомився з деякими творами української літератури. Не витерпівши знущань дяка П. Богорського, Тарас тікає від нього і шукає в навколишніх селах учителя-маляра[18]. І знаходить, відчуваючи великий потяг до живопису, кілька днів наймитує і «вчиться» малярству у диякона Єфрема (м. Лисянка, Звенигородського повіту, наКиївщині) [19]. Також мав учителів-малярів із села Стеблева, Канівського повіту, на Київщині[20] та із села Тарасівки, Звенигородського повіту, на Київщині[21]. 1827 року пасе громадську отару овець у с. Кирилівці. Зустрічається з Оксаною Коваленко, подругою дитинства, яку не раз згадує у своїх творах. Саме їй присвячено вступ до поеми «Мар’яна-черниця» [22].
Наймитуючи у кирилівського попа Г. Кошиці, Тарас буває в м. Богуславі (куди возив поповича до школи і на продаж яблука та сливи). В цей же час їздив на базари до містечок Бурти іШполи [23]. 1828 року Шевченка взяли козачком (слугою) до панського двору у с. Вільшану (Звенигородського повіту на Київщині), куди він пішов за дозволом, щоб вчитися у хлипнівського маляра [24]. Коли Тарасові минуло 14 років, помер В. Енгельгардт, і село Кирилівка стало власністю його сина П. Енгельгардта[25], Шевченка ж зробили дворовим слугою нового поміщика у маєтку Вільшані. 6 грудня (18 грудня) 1829 року поміщик Павло Васильович Енгельгардт застав Шевченка вночі за малюванням козака М. Платова (героя Вітчизняної війни 1812 р.), нам’яв вуха кріпаку-слузі та наказав відшмагати його на стайні різками [26]. Наступного дня наказ було виконано: кучер Сидорка відшмагав Шевченка на стайні різками за малювання [27]. Протягом 1829-1833 років малював копії з картин суздальських майстрів [28].
Упродовж майже 2,5 років - з осені 1828 року до початку 1831 р. - Шевченко пробув зі своїм паном у Вільні[29], проте деталі цієї подорожі мало відомі. Не виключено, що там він міг відвідувати лекції малювання у професора Віленського Університету Й. Рустемаса. У тому ж місті Шевченко міг бути очевидцем Польського повстання 1830 р. З цього періоду перебування у Вільно зберігся малюнок Шевченка «Погруддя жінки»[30], якість якого свідчить про майже професійне володіння олівцем.
Переїхавши 1831 року з Вільно до Петербурга, Енгельгардт взяв із собою Шевченка [31], а щоб мати зиск з невгамовного потягу юнака до малювання, віддав його в науку на 4 роки до живописця Василя Ширяєва, адже у великих панів було модою мати своїх "покоєвих художників". З цього часу і аж до 1838 року Шевченко живе у будинку Крестовського (тепер — Загородний проспект, 8), де наймав квартиру Ширяев [32]. Ночами, у вільний від роботи час, Шевченко ходив до Літнього саду, змальовував статуї, тоді ж уперше почав писати вірші[33].
1833 року намалював портрет поміщика Павла Енгельгардта (акварель) (оригінал, датований автором, зберігається у Державному музеї Т.Г.Шевченка у Києві).[34].
1835 року познайомився з графом Ф. Толстим, який згодом брав участь у звільненні Шевченка з кріпацтва [35].
У повісті «Художник» Шевченко розповідає, що в доакадемічний період він намалював: «Аполлон Бельведерський», «Фракліт», «Геракліт», «Архітектурні барельєфи», «Маска Фортунати» (олівець) [36]. Шевченко бере участь у розпису Великого театру як підмайстер-рисувальник [37]. Виконав композицію «Олександр Македонський виявляє довір’я своєму лікареві Філіппу» (акварель, туш, перо). Дата і підпис Шевченка. Малюнок виконано на тему, оголошену ще 1830 р. для конкурсу в Академії художеств на одержання золотої медалі [38].
Намалював: «Смерть Олега — князя Древлянського» (туш), «Смерть Віргінії» (акварель, туш), на обох дати і підпис Шевченка [39], «Смерть Богдана Хмельницького» (туш, перо і пензель)[40]. До цього часу дослідники відносять також виконання Шевченком малюнків, про які є згадка в його повісті «Художник»: «Геркулес Фарнезький»[41], «Аполліно» — копія[42], рисунки для розпису Великого театру в Петербурзі[43], «Маска Лаокоона»[44], «Слідок із скульптурного твору Мікеланджело»[45], «Голова Люція Вера»[46], «Голова Генія»[47]; «Анатомічна фігура»[48]; «Германік»[49]; «Фавн, що танцює»[50].
Викуп
Улітку 1836 він познайомився зі своїм земляком — художником І. Сошенком, а через нього — з Євгеном Гребінкою, В. Григоровичем і О. Венеціановим [51]. Сошенко вмовив Ширяева відпустити Шевченка на місяць з ним, щоб цей час він використав для відвідування зали живопису Товариства заохочення художників [52].
5 квітня (17 квітня) 1838 Шевченко разом з А. Мокрицьким відвідують Ермітаж, де оглядають твори видатних художників (Ван-Дейка, Рубенса, Веласкеса, Гвідо Рені та інших), говорять про достоїнства їхніх полотен.
Навесні 1838 Карл Брюллов та Василь Жуковський викупили молодого поета з кріпацтва. Пан погодився відпустити кріпака за великі гроші - 2500 рублів[53]. Щоб їх здобути, Карл Брюллов намалював портрет Василя Жуковського - вихователя спадкоємця престолу, і портрет розіграли в лотереї, у котрій взяла участь царська родина [54]. Лотерея відбулася 22 квітня (4 травня) 1838 року [55], а 25 квітня (7 травня) Шевченкові видали відпускну [56].
Дослідники-мистецтвознавці періодом 1837-1838 років датують також малярські твори, про які є згадка у повісті Шевченка «Художник», а саме:
«Анатомічна статуя Фішера»[57],
«Мідас, повішений Аполлоном»[58];
«Едіп, Антігона та Полінік»[59],
«Ієзекіїль на полі, всіяному кістками»[60].