Суфікси (наростки) іменникові

1. (-а) — без наростків із самих пнів (основ слова), надто дієслівних сприросткованих, часто повстають нові слова на означення передусім абстрактних тям (власне не матеріальних): пі́дпал, по́слух, за́гад, на́дмір, пере́страх, спо́мин, по́гляд, до́каз, пере́клад, ви́гляд, за́хід, по́клад, у́стрій, на́мул, пере́сип, недо́ук. Наголос майже заводи на приростку. Також і без приростків: пал, ляк, спів, блуд, мах, лік, каламут, стріл, кус, клик тощо.

Але від дієслівних пнів із префіксами (приростками) й без них творяться ще іменники на -а: а) на означення особи носія чинності, надто при дієсловах, що визначають якусь огудну чи осудну чинність: зачепа, роззява, задрипа, підлиза, баламута, проява, стрига, верховода, недвига („недвига серцем" у Шевченка). б) на означення абстрактних тям (порівн. вгорі): ява, тяма, рада, жура, ваба, зневага, шкода.

2. -ава — див. -ота.

3. -ага — див. -яга.

4. -ай (-яй) — мало поширений наросток головним чином при дієслівних коренях, рідше при іменникових з відтінком зневаги особи на означення носія чинності або властивості: горлай, гультай, гультяй, стрижай, бородай, носай, ходжай, рубай, німчай. Значінням близький до -ань, -аль, -ій, -ач. Наголос на -ай, -яй.

5. -ак (-як) — дуже поширений наросток при різних пнях (основах):

а) на означення особи носія певної чинности або прикметності: співак, ходак, письмак, бідак, бідняк, дивак, мертвяк, голяк, силак, верстак, біляк, мудрак, худак, худяк, лівак, мовчак, піяк;

б) на означення приладів, струментів: стояк, топчак, ступак, дзюбак, біяк, різак, клювак, держак, клепак, личак, коряк, ходак, літак;

в) на означення людини за її станом, місцем перебування, народністю: вояк, бережак, поляк, прусак, подоляк, волиняк;

г) на означення чоловічої статі і живих істот: гусак, лошак, дітвак, тетервак, їжак;

ґ) на означення садів і гаїв за породою дерева (-як): вишняк (і вишни́к), сливняк (і сливни́к), сосняк (і сосни́к), липняк (і липни́к), дубняк (і дубни́к), бересняк (і бересни́к);

д) на означення деяких недуг, наростів на тілі: боляк, чиряк, гнояк, пістряк, сліпак, вовчак, жиляк;;

е) у таких словах, як: дубчак, парубчак, бильчак,будяк, житняк, жовтняк, лущак, мокряк (і мокляк), кістяк, гопак. Наголос завсіди на наростку.

Величезна більшість слів із цим наростком визначає або живі істоти, або точно оформлені предмети, тому й такі, як вишняк, дубняк в родовому відмінку однини приймають закінчення -а (а не -у).

6. -ака (-яка) — на означення згрубілості речі, особи, часто з відтінком зневажливості: рубака, писака, позивака, кусака, вояка, вужака, хвостяка, коняка, одчаяка, бариляка, губ'яка, брехуняка, дебеляка, тверезяка. Наголос на -а́ка, -я́ка. Див. іще -ага, -яга.

7. -алка — див. -ка.

8. -ално— див. -илно.

9. -ало — див. -ло.

10. -аля, -аль, -аня, -ань — на означення особи (рідко предмета) за найхарактернішою прикметою; буває при різних пнях (коренях), найчастіше при іменникових: шваля, праля, коваль, скрипаль, носаль (з довгим носом), довгаль, довгань, вусань, бровань, бородань, головань, горбань, горлань, губань, гривань, дзюбань, здоровань, зубань, кострубань, крисаня (капелюх), лисаня, біланя (корова), гірканя (гриб). Наголос завсіди на -а́нь, -а́ня, -а́ль, -а́ля.

Але ненаголошений наросток -ань зовсім інше значіння має при деяких дієсловах на -ати: ка́зань, в'я́зань, ла́мань, ко́пань, де він визначає чинність або наслідок її.

11. -альник — див. -ик.

12. -ан, -ян — на означення носія прикмети, також на означення наслідків чинности; дещо збігається з -ань, -ун, -ак: мовчан, буян, побивай (хто всіх побиває), стоян, грубіян, стусан, штовхан, прочухан, молодан, білан, лисан, пузан, братан, дідуган, орлан. Іноді замість -янин: індіян, росіян, христіян. Наголос завсіди на -ан.

13. -анин — див. -ин.

14. -анина — див. -ика.

15. -анка — див. -ка.

16. -аня, -ань — див. -аля, аль.

17. -ар, -яр — дуже поширений наросток на означення особи певної професії; найчастіше при іменникових пнях (основах): байкар, бляхар, біляр, вівчар, віспар, кобзар, штукар, дзвонар, злидар, книгар, скотар, пачкар, чоботар, дояр,плугар (плуга́тар), тесляр, коминяр, вапняр, голяр, повістяр, газетяр, скляр, лі́кар, то́кар, пи́сар, бо́ндар. Наголос дуже часто на -а́р, -я́р.

18. -ас — рідко вживаний наросток при різних пнях: люба́с (коханець), риба́с (що рибою торгує), ду́рнас (і ду́рбас), ля́пас, ло́бас.

19. -ася, -ась, -уся, -усь, -ся, -сь, -уня, -нь, -уньо тощо — дуже поширені закінчення особливо в власних іменнях людей на означення пестливости: Настася, Юрась, Івась,Катруся, матуся, Марися, Петрусь, Антось, дідусь, братусь, братуньо, котусь, мамуня, татунь, татуньо. Зрідка і з іншим значінням: красуня (гарна).

20. -аха, -яха — не часто вживаний наросток: сіромаха, бідаха, розумаха, діваха з особливо ясно згрубним значінням в -омаха: грудомаха, костомаха, ґульомаха, корчомаха. З дієслівними пнями означує осіб як носіїв певної чинности: пряха, шваха, дбаха, даха. Наголос на -а́ха.

21. -ач (-яч) — досить поширений наросток, надто при дієслівних пнях:

а) на означення особи носія чинності при дієслівних пнях: ткач, копач, шукач, глядач, слухач, втікач, нагля́дач, пома́гач, споживач, перекладач, відвідувач, підспі́вач, викла́дач, допи́сувач, іноді й на означення не людей: деркач (порівн.: -ак, -ар).

б) на означення знаряддя чинності: сікач, колода́ч, рогач, брязкач, нали́гач, виби́вач, попи́хач, вити́рач, пови́вач, натя́гач, вими́кач, попи́хач, також кип'яч.

в) близький значінням до -ань: вирлач (= вирлоокий), бородач, гривач, горлач, волохач, носач.

Наголос на корені, коли в слові є приросток з голосним, в інших випадках на -ач: наглядач — гляда́ч.

22. -аш — рідко вживаний наросток при іменникових і прикметникових пнях: синаш (син), гармаш (хто при гарматі), чисташ (прочищене від лісу місце), Лукаш, Андріяш, Матіяш.

23. -ба (-оба) — на творення віддієслівних іменників (близькозначних до -ння, -ття): боротьба, лічба, молотьба, міньба, журба, ганьба, волочба, сійба (сівба), стрільба, гульба, хвороба, шаноба. Наголос на -ба́, -о́ба.

24. -ва – а) на означення зневажливо-збірних іменників при іменникових пнях: мишва,жінва, дітва, кінва, мужва, лихва, дідова, навіть грошва, моква. Наголос на -ва́.

б) при дієслівних пнях в іменниках близьких своїм значінням до віддієслівних (-ння, -ття): битва, гонитва, молитва, жертва.

25. -во – в деяких іменниках як і -ва б) при дієйменникових пнях: шитво́, питво́, їство́, житво́.

26. -енко – на означування сина за професією або назвою батька: бондаре́нко, шевче́нко, вівчаре́нко, простаче́нко (= син простака), токаре́нко – див. іще -івна.

27. -еня(т) – на означення нащадків живих істот і взагалі малих, дрібних речей (в останніх випадках із відтінком пестливости): козеня (козеняти), кошеня, левеня, жовтеня, рученята, ноженята, оченята, грошенята – див. іще -я(т).

28. -ень (з випаднем е) – досить поширений наросток на означення іменників з різних пнів і з різноманітним значінням:

а) особи: красень, дурень, лежень, учень, в’язень, верхівень, ви́торопень (хто очі виторопив), бе́’злюдень (безлюдько), велетень, блазень';'

б) тварини: півень, скре́котень, голове́нь;

в) речі (збірні й предмети): бе́зматень (рій без матки), за́зубень, визубень (щербинка), ви́крутень (закривина, викрутас), січень, жовтень, водень, кисень, первень. Наголос майже завсіди не на наростку.

29. -еньк-, -ечк-, -оньк-, -очк- – надзвичайно поширені здрібніло-пестливі наростки в іменниках, прикметниках і навіть у займенниках, числівниках, дієсловах, прислівниках: ру́ченька, кониче́нько, я́воронько, го́ренько, ли́шенько, рі́чечка, ба́течко, яє́чко, го́речко, со́колонько, пуче́чок, чорне́нький, отаке́нький, одне́нький, повнови́денький, біляве́нький, недале́чко, саме́нький, все́нький, мале́нечкий, спа́тоньки, ї́стоньки, ї́сточки, та́мечки, ту́течки, тро́шечки, зно́воньку, та́меньки, ту́теньки, п'яті́речко, вку́почці.

30. -ець, -єць (е випадне) – дуже поширений наросток з різним значінням і при різних пнях:

а) при дієслівних пнях на означення носія чинності або об’єкта її [порівн. -ак а), -ач а)]; жнець, куре́ць, краве́ць, швець, злочи́нець, видаве́ць, промо́вець, повста́нець, бува́лець, ме́шканець, бра́нець, коха́нець, годо́ванець; іноді й чергується з -ак, -ач а то й із -ок тощо: співець – співак – підспі́вач, коханець – коханок, промовець – промовник; особливо часто вживається в -о́вець: службо́вець, урядо́вець, народо́вець;

б) на означення носія прикметності: ста́рець, черне́ць, удіве́ць, бездо́лець, піхоти́нець, чорнобри́вець, мудре́ць, саме́ць;

в) на означення принадлежності (порівн. -ак в): чужи́нець, ні́мець, украї́нець, полта́вець, кри́мець, австрі́єць, італі́єць;

г) на означення здрібнілости: баране́ць, каміне́ць, реміне́ць, вітре́ць, хло́пець (порівн. -ик);

ґ) на означення різних речей (порівн. -ень, -ок): горобе́ць, холоде́ць, сире́ць, сине́ць, оселе́дець, ви́ступець; вугле́ць;

д) на означення недуг: гостець, грець, волосець, кострець, багровець.

31. -еча – див. -ота.

32. -ечк – див. -еньк-.

Питання №15 (Поняття конфікса).

Конфікс - це поєднання префікса і суфікса чи префікса і постфікса, як рамкової конструкції для утворення слів о- -ок одвірок під- -ок підліток , по- ому по-новому .

Питання №16 (Флексія та її характеристики).

ФЛЕКСІЯ, ї, ж., лінгв. Спосіб утворення граматичних форм слів шляхом зміни їхніх закінчень або звуків основи; змінне при відмінюванні або дієвідмінюванні закінчення слова. Двоскладові прикметники на -кий, -ка, -ке мають звичайно наголос на флексії (Курс сучасної української літературної мови, І, 1951, 497); З XIV ст. заявляють про себе вже цілком недвозначно риси специфічно української флексії (Пит. походж. укр. мови, 1956, 42); Флексія— термін, який широко вживається в мовознавчій літературі з таким же значенням, як і термін закінчення. Внутрішня флексія; Флексія основи — зміна звуків у корені (основі) слова, яка служить для утворення граматичних форм; звук, звуки, що зазнали таких змін; Нульова флексія.

Усі слова нашої мови можна поділити на слова з непохідними основами (від яких утворюються інші слова) та слова з похідними основами. Під основою прийнято розуміти частину слова без закінчення (колір...). Непохідні основи мають у своєму складі лише корінь, похідні - ще й хоча б один словотворчий афікс (префікс, суфікс, постфікс). До слів з непохідними основами належать, наприклад, ліс, сад, море, поле, літо, синій, чорний, п'ю; до слів з похідними основами - перелісок, садівник, заморський, польовий, літній, посиніти, зчорнітися, допити.

Існують закінчення, що не тільки оформляють основу в слово певної частини мови, а й відіграють роль словотворчого форманта. Тоді функція флексій розширюється, і ця морфема вже є носієм не лише граматичного, а й словотвірного значення. Флексію, яка виконує і словотворчу роль, треба розглядати як словотворчий афікс, тобто як флексію-суфікс [Ковалик 1965: 50]. Наприклад: кум- кума, маркіз- маркіза, Богдан -Богдана, п 'ять - п 'ятий. Ці слова утворені від спільної іменникової (рідше дієслівної, прикметникової, числівникової) основи без будь-яких наявних словотворчих афіксів та інших спеціальних словотворчих засобів (чергування, акцентних відмінностей) тільки способом поєднання основи з відповідною парадигмою.

Досліджуючи флексію, можна сказати, що вона властива всім тим словам, які мають форми словозміни, а саме іменникам, прикметникам, числівникам, займенникам, дієсловам. Отже, за­кінчення — необов'язкова морфема, її не мають ті слова, які не зміню­ються (наприклад: боязно, тут, перед, ще, співаючи). Зокрема, слід звернути увагу на випадки, коли аналогічні за звучанням і по­зицією в слові сегменти можуть бути і не бути флексіями — все залежить від того, до якого лексико-граматичного розряду належить слово: Дніпро, вікно, добре (серце) і щедро, рано, добре (працювати).

Закінчення (як на це вказує й сама назва цієї морфеми) знаходиться, як правило, в кінці слова, закінчує слово, стоїть після кореня або суфікса, наприклад, білий, наука, ношу. Проте в деяких випадках і після закінчення можуть знаходитись окремі види морфем, так звані постфікси (наприклад, запишусь, вмиваюся), тому флексія не завжди є кінцевою морфемою.

Закінчення вичленовується в слові шляхом зіставлення різних його форм: рук-а, рук-и, руц-і і т. д., отже для того, щоб визначити флексію, не­обхідно слово провідміняти.

В ході роботи досліджуємо, що для словоформи характерна одна афіксальна флексійна морфема, су­фіксальних і префіксальних може бути кілька.

Іноді роль словотворчого засобу виконує вся словозмінна парадигма слова. В одних випадках вона творить фемінативи на базі назв осіб чоловічої статі (модифікаційна функція: раб- раба, Петряков - Петрякова, гість -гостя.

В інших - словозмінна парадигма виступає засобом розрізнення двох частин мови (транспозиційна функція): добро - добрий, зло - злий, шість -шостий.

Мовознавці, досліджуючи проблему флективного словотворення протягом багатьох століть, прийшли до висновку, що флексія іноді виходить за межі словозміни. Так, В. В. Виноградов, розглядаючи родову класифікацію іменників, відмічає, що співвідносні пари іменників чоловічого і жіночого родів іноді утворюються за допомогою самих лише закінчень, які виконують функцію "родової форманти", як от: кум - кума, онук - онука.

Взагалі, в українському мовознавстві вперше термін «закінчення» використовує Я. Головацький (1849), термін «флексія» — П. Залозний (1906).

Повертаючись до детельного розгляду флексії потрібно зазначити, що флексії більш абстрактні, ніж словотворчі суфікси і пре­фікси. Вони вільно приєднуються до слів однієї з відміню­ваних частин мови, утворюючи певну систему відмінюван­ня чи дієвідмінювання. Так, наприклад, в усіх іменниках чоловічого роду на приголосний II відміни твердої групи виступає нульова флексія (у називному відмінку); -а, -у (в родовому); -у, -ові, -і (у давальному); -а, нульова флек­сія (у знахідному); -ом (в орудному), -у, -ові, -і (у місце­вому) .

Отже, флексія, або закінчення, - це словозмінний афікс, що виражає граматичні значення (роду, числа, відмінка, особи) і реляційні, тобто синтаксичні відношення одного олова до інших слів в реченні або до речення в цілому.

Флексія приєднається до словозмінної основи слова в його кінці. Вона як показник граматичного значення зіставляється з основою. Флексія подібна до суфіксів, бо вважається складовою постфіксальної частини слова, з тією відмінністю, що перші виражають дериваційні значення, а флексія - реляційні. Водночас суфікс тіснo пов'язаний з флексією. На відміну від суфіксів флексія е таким елементом текстового слова, тобто словоформи, що виражає обов'язкові й регулярні для певної частини словоформ синтаксичні, а також номінативні значення (предметності, процесуальності, ознаковості). Будь-яка відмінюване і дієвідмінюване слово містить, крім основи, ще й флексію: пиш-у, правд-а, чесн-ий, чотирь-ох, як-ий.

Флективний спосіб творення похідних іменників розглянуто у статті В. О. Ващука: він визначається як такий граматичний засіб, коли від тієї самої основи за допомогою самих лише закінчень утворюються різні за значенням іменник.

Таким чином, цілим рядом мовознавців обстоюється думка про існування флективного способу як одного з різновидів афіксації. Дійсно, нелогічним видається називати творення корелятивних іменників жіночого роду, безафіксних прикметників, числівників типу: сотий, орлій нульовою суфіксацією, як це роблять деякі мовознавці.

Після флексії, що закінчує слово, можуть стояти лише постфікси. Флексії наділені значеннями, що мають високий ступінь абстрактності, який набагато виший, ніж в інших службових морфем. Коло граматичних категоріальних, значень флексій чітко окреслене і становить той семіотичний код мови, який відомий усім носіям мови. В іменах це значення роду, числа, відмінка, у дієсловах - значення особи, числа, а в минулому часі однини - роду.

Значення флексії не входить до лексичного значення слова, про те воно є обов'язковим для всіх членів словозмінної парадигми змінюваних частин мови. Ним флексії відрізняються від префіксів та суфік­сів, що не є обов'язковими для всіх слів. У слові гор-а засвідчені основа та флексія і відсутні інші службові морфеми. В іменнику дол--ин-а, крім основи, є суфікс та флексія, а в слові зне-мог-а є префікс та флексія і немає суфікса.

Флексіям властивий високий ступінь внутрішньо-парадигматичної та міжпарадигматичної омонімії. Перша передбачає звуковий (відповід­но графічний) збіг флексій всередині однієї парадигми при різних відмінкових значеннях (наприклад, -і - це флексія іменників ж.р. н.в.мн. землі, а також флексія род.в., дав. та місц. в.од.: земл-і). Друга є омонімією флексій у межах різних парадигм однієї частини мо­ви або парадигма різних частин мови (пор.: -о - флексія іменників о.р. у н.в. та зн.в.: пер-о, іменників ж.р. в кл.в.: мам-о, дієслів минулого часу с.р.од.: співал-о.

У традиційному мовознавстві флективний спосіб ототожнюється із нульовою суфіксацією.

Питання №17 (Поняття афіксоїда (префіксоїда і суфіксоїда).

АФІКСОЇД (від афікс і грец. єідод — вигляд, сорт, тип, вид) – проміжна морфема, частина складного або складноскороч. слова, здебільшого співвідносна з повнозначним словом чи основою, яка повторюється з тим самим значенням у ряді слів і наближається за словотв. функціями до афіксів. Афіксощні кореневі морфеми набувають ознак служб, афіксальних морфем. У позиції суфіксів А. називають суфіксої-дами (сильнодіючий, швидкодіючий), у позиції префіксів — префіксоїдами (водовбирний, водовимірювальний). У префіксо’ідів і суфіксої-дів ін. природа значення, ніж у префіксів та суфіксів, оскільки перші утв. з коренів, наділених лекс. значенням. Функц. і семант. близькість афіксів та А. дає їм змогу утворювати синонімічні, часто еквівалентні слова. Паралелізм цих утворень найбільше виявляється серед іменників (бавовнороб — бавовняр, крутихвіст — крутій), менше серед прикметників (кривоногий — кривий, хвилеподібний — хвилястий) і рідко серед дієслів (животворити – оживляти). Повторюваність особливо характерна для еліпт. основ А.: квіткогриз, книгогриз, костогриз. Вона властива також афіксощним основам з суфіксами: богошукач, золотошукач, міношукач, скарбошукач. Деякі з них співіснують як варіанти: людинолюб — людинолюбець, природолюб — природолюбець, себелюб — себелюбець, душогуб — душогубець. Зрідка вони різняться значенням: богомол ‘комаха’, богомолець ‘людина’, мечоніс ‘меч-риба’, мечоносець ‘воїн’. Серед А. багато запозич, коренів. У них, як і в питомих А., різний ступінь афіксоїдності. Незапозичені корені-А. активізують здебільшого одну певну позицію у слові (першу або останню), особливо це характерне для еліпт. основ. Так, -нос (від носити), -мір (від міряти) стоять у складному слові тільки в ост. позиції. Поширений А. люб віддає перевагу ост. позиції (книголюб, теплолюб) і лише один раз засвідчений як перший компонент слова любомудр, скалькованого з грец. «філософ». Двічі в одному слові повторюється єдиний корінь різ, причому в кінцевій позиції — як суфіксо’ід: різь-б-о-різ. Запозичені суфіксощні основи часто фіксуються і в першій, і в другій позиціях, що зумовлено їхньою частковою десеманти-зацією: антропоїд і пітекантроп, бібліофіл і філологія, метрампер і спектрометр, патологія і психопат. Багато запозичених і питомих афік-со’ідних основ співіснують у мові в тому самому значенні: водо- і аква-, гідро-, ватер-; земле- і гео-; біо- і життє-; геліо- і сонце-; тепло- і термо-; -пис і -граф; -мір і -метр; -нос і -фор; -люб і -філ. Вони відрізняються здебільшого сферою функціонування.

Префіксоїд мікро-(грец. mikros – малий) – означає назви дуже малих приладів, наприклад: мікроампер, мікровимикач, мікродин, мікроіндикатор та ін. Цей префіксоїд служить також для утворення назв десяткових дольних одиниць: мікровольт, мікрокулон, мікропаскаль та ін. Префіксоїди пів- та напів- означають неповну дію або ознаку : напівавтомат, напівізольований, напівпровідник, півват, піввольт, півзмінний тощо.

Порівняно з префіксацією, суфіксація є більш поширеним способом творення електротехнічних термінів. У їх творенні беруть участь суфікси: -ач, -ість, -ія (-ція, -ація), -к(а), -н (-ння) та –тор (-атор).

Більшість українських девербативних електротехнічних термінів на позначення предметних понять (назви приладів, установок, їх складових частин, ламп тощо) утворена за допомогою суфікса –ач: давач, заземлювач, затискач, збуджувач, обмежувач, розмикач та ін. Типовим для досліджуваної термінології є суфікс –ість, за допомогою якого утворюються іменники жіночого роду, що позначають процеси, предмети, властивості, величини, наприклад: електропровідність, ємність, індуктивність, напруженість та ін.

За допомогою суфікса –к(а) від дієслівних префіксальних і безпрефіксних основ утворюються терміни-іменники жіночого роду на позначення процесів, предметів та деталей, наприклад: перезаряд, перезарядка, обкладка, обмотка, прокладка тощо. На думку Г.О.Винокура, абстрактні іменники на –н(-ння) є ідеальними термінами для визначення технічних процесів. З їх допомогою творяться терміни-іменники на позначення процесу або дії, наприклад: гетеродинування, детектування, ізолювання, самозбудження тощо.

Нерідко засобом творення термінологічної назви є іншомовна суфіксація. Для вираження різноманітних процесів в українській електротехнічній термінології використовується інтернаціональний словотвірний тип із суфіксом –ія (-ція, -ація), наприклад: генерація,, ізоляція, індукція та ін. Твірними для таких дериватів з погляду синхронної системи словотвору є дієслівні основи на –ува. Другим продуктивним інтернаціональним словотвірним типом є віддієслівний словотвірний тип із загальним значенням предмет – носій процесуальної ознаки з суфіксом –тор (-атор). В українській електротехнічній термінології відбувається конкретизація цього значення в двох часткових: а) прилад, пристрій, установка чи їх частина, які служать для виконання дії, названої мотивуючим словом, наприклад: акумулятор, генератор, індикатор, модулятор; б) назва матеріалу: (ізолятор), для якого характерна категорійна багатозначність: матеріал і прилад (лінійний ізолятор, електричний ізолятор, натяжний ізолятор тощо).

У складі української електротехнічної термінології є значна кількість термінів, що утворилися внаслідок одночасного приєднання до твірної основи префіксів і суфіксів, які виконують у словах різну функцію. Префіксально-суфіксальний спосіб термінотворення відзначається відносною продуктивністю при творенні досліджуваної термінології. Продуктивними можна назвати такі префікси: без-, ви-, на-, пере-, роз- та суфікси –ач(-яч), -атор, -ація, -ен(-ення, -яння), -ість, -к, -н, -ник, -нн(я), -ов, -чик, -ян.

Українські електротехнічні терміни, що утворені за допомогою префікса без-, вказують на відсутність того, що названо мотивуючою іменниковою основою, наприклад: безантенний, безаварійний, безватний, безгістерезисний, безреостатний. Слід зазначити, що найпродуктивнішою є словотворча пара префікс без- та суфікс –н. Крім цього суфікса, продуктивними можна назвати суфікси –ість та –ов, за допомогою яких творяться терміни-іменники та терміни-прикметники: наприклад: безаварійність, безвідмовність, безіндуктивність, безвихровий (безвихрове поле), безвузловий.

В українській мові є чимало складних за походженням прикметників, у яких перший корінь частково втратив зв’язок з однокореневим словом, абстрагувався і функціонально зблизився з префіксом. Такі функціонально близькі до префіксів кореневі за походженням морфеми, які активно використовуються для творення прикметників, називають префіксоїдами.

Префіксоїди і суфіксоїди – це морфеми перехідного типу. Словотвірну семантику суфіксоїдів і префіксоїдів, з допомогою яких утворюються прикметники в російській мові, певною мірою описує В.Г. Головін [4, с. 26]. З допомогою префіксоїдів в українській мові творяться прикметники на позначення неповного, послабленого і посиленого, інтенсивного вияву ознаки.

Словотвірні форманти мало-, напів-, пів- використовуються для творення дериватів, які означають неповний, послаблений вияв ознаки.

Структурною особливістю питомих українських слів із суфіксоїдами є зв'язаний характер їхніх основ. Аналіз матеріалу дозволив окреслити шлях формування суфіксоїдів в основах питомих українських слів від вживання суфікса у тавтологічній (підсилювально-мутаційній або від'ємно-модифікаційній) функції через становлення дериватів з асоціативним семантичним зв'яз-ком з твірною одиницею до втрати будь-яких семантичних відношень з нею і пе-ретворенням на суфіксоїд. Наприклад, через втрату твірних одиниць пере-творилися на суфіксоїди колишні суфікси в складі слів гал-к(а), ластів-к(а), брунь-к(а); пал-ець, хреб-ець, він-ець, от-ець, чеп-ець, гороб-ець; о-чіп-ок, пахол-ок, про-вул-ок; вул-иц(я), горщ-иц(я), плот-иц(я), ластов-иц(я); пт-ах, репj-ах, сон-ях, кремj-ах тощо. Суфіксоїди формують основи не лише іменників, а й прикметників, пор.: вульгар-н(ий), зграб-н(ий); швид-к(ий); лук-ав(ий). Отже, суфіксоїди обох виділених різновидів можуть за формою уподібнюватися до суфіксів або відрізнятися від них. За цією ознакою виявлено істотну відмінність між суфіксоїдами запозичених і питомих слів. Перші на відміну від других ніколи не виражають ті самі значення, що й суфікси. Це спричинює різний шлях формування подібних елементів у системі української мови, пор., з одного боку, горизонт-аль, норм—аль, екстрем-аль з ков-аль, скрип-аль, стриг-аль, рог-аль, а з іншого - гал-к(а), ластів-к(а) і журав-к(а), лебід-к(а). Суфіксоїди з відмінною формою в складі питомих слів завжди унікальні, в складі слів із запозиченими основами можуть бути як унікальними, так і повторюваними, що також пояснює різна історія їхнього становлення в системі сучасної української мови. Як унікальні в дослідженому матеріалі виявили себе такі суфіксоїди: -амт пошт-амт, -из(а) експерт-из(а), -итос негр-итос, -ісимус генерал-ісимус, -ікс ком-ікс, -іте морал-іте - у складі слів із запозиченими основами; -ащ(о) лед-ащ(о), -ет хреб-ет, -мінь яч-мінь, -р(ий) мок-р(ий), -ич гал-ич - у складі питомих українських слів. Суфіксоїдам властиві ті ж прояви мірності, що й суфіксам, однак зі значно меншим ступенем активності їхньої реалізації, її специфікою, зумовленими їхнім місцем у суфіксальній підсистемі як оточення її еталонних одиниць. Наприклад, із 115 суфіксоїдів, засвідчених у словах іншомовного походження, лише деякі здатні до аломорфії, причому дають тільки по 1 формальному варіанту: склер-озсклер-от-ик; ген-ез(а)ген-ет-ик(а); тюб-інгтюб-ін-ник; сарк-азмсарк-аст-ичн(ий); інтегр-алінтегр-аль-н(ий). На відміну від них суфіксоїди в питомих словах у переважній більшості здатні до аломорфного варіювання своєї форми, хоча й з таким же обмеженим інтервалом вияву мірності форми, пор.: ябл-ук(о)ябл-уч-к(о); хреб-етхреб-т-ин(а); солов-ейсолов-й-ов(ий) або солов-j-іх(а). Якщо суфіксоїдам першого різновиду властиве творення складених варіантів, хоча й тільки інвентарних, , то різні категоріально-розрядні значення, що їх мають суфіксоїди питомих слів зі спільними кінцевими компонентами, не дають підстав розглядати їх як складені одиниці, пор.: кам-інь, крем-інь і яч-мінь на противагу техн-ік-ум, універс-ум і колег-іум, про-сцен-іум, океан-аріум. Не засвідчують суфіксоїди в основах питомих слів і здатності до творення дублетів, які натомість формують суфіксоїди в складі запозичених основ, напр.: сорт-амент і сорт-имент; ангаж-емент, абон-емент, акомпан-емент і ре-дубл-еман; су-фікс-ойд, су-фікс-оїд і склер-еїд; баланс-ер, транспорт-ер і баланс-ир, транспорт-ир. Появу суфіксоїдів-дублетів здебільшого спричинює різне графічне відображення засобами української мови відповідних складників структури слів-етимонів, запозичених з різних мов. У переважній своїй більшості слова із суфіксоїдами-дублетами мають відмінні семантичні парадигми.

Суфіксоїдам з огляду на їхню функцію в структурі слова властивий лише один спосіб вияву мірності змісту - омонімія. Вони можуть омонімізуватися в межах свого типу, а отже, виявляти внутрішньотипову омонімію, причому лише внутрішньочастиномовну (внутрішньоіменникову). Її інтервал для суфіксоїдів запозичених основ не перевищує 8 реалізаторів, пор.: індивід-у-ум, плен-ум, техн-ік-ум, унік-ум, фат-ум, пост-факт-ум, електр-ум, екстрем-ум. Такий же спосіб вияву мірності змісту реалізують і суфіксоїди в складі питомих основ, напр.: вул-иц(я), пт-иц(я), плот-иц(я), горщ-иц(я) або пал-ець, чебр-ець, гороб-ець, от-ець; вул-ій, вир-ій, ін-ій. Інтервал мірності змісту цих суфіксоїдів менший - 4 реалізатори.

Питання №18 (Типи основ слова).

Основа слова - це частина слова (як правило незмінна, або змінна), яка вказує на його лексичне значення; частина словоформи без флексії.

Основи слова можуть бути непохідні (які складаються з кореня), похідні (з кореня та/чи префіксу та/чи суфіксу) чи перехідні.

Ознаки похідності основи:

• емпліцитність етимона;

• здатність основи до подільності на морфеми;

• наявність в основі вільного кореня, який може вживатися у складі слова без суфіксів і префіксів.

Ознаки непохідності основи:

• імпліцитний характер етимона;

• відсутність в основі службових морфем.

Основа вважається похідною, якщо їй притаманні всі ознаки похідності, непохідною - якщо їй притаманні всі ознаки непохідності; решту основ - перехідні основи.

Перехідні основи або вже "відірвалися" від непохідних, але ще не стали похідними, або вже втратили частину ознак похідності, проте повністю ще не перетворилися в непохідні - відповідно до двох взаємопротилежних тенденції розвитку в морфеміці української мови: 1) від похідності до непохідності і 2) від непохідності до похідності.

Похідні основи слід відрізняти від твірних - тих, від яких утворюються нові слова.

Непохідні основи бувають вільні і зв'язані.

Зв'язана основа — це непохідна подільна основа, корінь якої втратив здатність вживатися самостійно без службових морфем. Зв'язані основи є перехідним явищем від основ похідних до основ непохідних у руслі першої тенденції розвитку: уже не можна називати похідними (не мають вільного кореня) і ще не можна називати непохідними (вони ще зберігають здатність до подільності).

Вільна основа – це непохідна основа, корінь якої вживається з іншими афіксами, утворюючи самостійні лексеми.

Розрізняють також прості і складні основи - залежно від кількості кореневих морфем в основі.

Однак, процесом ускладнення основи називають таку зміну морфемної структури слова, при якій відбувається перехід від непохідної основи в похідну (незалежно від зміни кількості коренів в основі); протилежний процес – називають спрощенням основи.

За типами основи бувають суцільні й перервані: в простій основі - один корінь, складні - два і більше. Суцільними називають основи, які не розділяються службовими морфемами.

Окремо виділяють субморфні осннови — це такі основи, у складі яких, крім морфів, є субморфи.

Питання №19 (Словозмінна основа та її ознаки).

Словозміна (також флексія), системне творення різних форм того самого слова відповідно до його синтаксичних пов'язань з ін. словами в реченні й словосполученні без зміни його лексичного значення за допомогою:

• 1) закінченневих змінних морфем-афіксів і постфіксів (стол-а, -и, -ів; стой-у, -іш, -а-ти-му; ми-ти-ся);

• 2) зміни основи слова т. зв. внутрішньою флексією (стіл: стол-а; стій: стой-у), див. Чергування звуків;

• 3) зміни наголосу слова (рук-и́: ру́к-и), у деяких випадках у тій самій функції, що і суфікс (за-си́п-а-ти: за-сип-а́-ти = за-си́пува-ти);

• 4) зміни суфікса (гарн-ий: гарніш-ий) чи й префікса (най- гарніший; пис-а-ти: на-пис-а-ти), себто тут типового засобу словотвору;

• 5) сполучення флексійної форми слова з прийменником (на стол-і, на стол-ах) чи з деякими ін. словами, що тоді виконують службову функцію формотворної морфеми (читати: буду читати; гарн-ий: більш гарний, т. зв. аналітичні форми).

Словозміна застосовується при відмінюванні іменника, прикметника, займенника й числівника за відмінами, а в них відмінками, числами й (у прикметникових словах) родами та дієслова за відмінами, способами, часами, особами, числами, родами (в минулому часі й умовному способі), видами й станами, включаючи т. зв. невідмінні форми — інфінітив і дієприслівник. Фонетичні й граматичні процеси поглиблюють або зносять різниці між окремими формами С. (пор. поширення внутр. флексії в нових закритих складах); протиставлення окремих граматичних категорій можуть нейтралізуватися (пор. число при іменниках із значенням ґатунку: Собака має — Собаки мають розвинений нюх), при дієсловах (Пили — Пилося горілку), час (Утомився вороненький, іде, спотикнеться), спосіб (Піди, принеси води — А ти пішов би й приніс би води; Піти, принести води!), стаючи ознаками стилю.

Впродовж історичної доби окремі категорії зазнали ґрунтовних змін: зникли форми двоїни й розрізнювання родів у множині, зменшилося число відмінкових аломорф (закінчень), безприйменниковий місцевий (однини) був замінений прийменниковим, заникла іменна відміна прикметника й енклітичні форми особових займенників, наступило далекосяжне вирівняння м'якого типу відмін до твердого, заникла система минулих часів (аористу, імперфекту, що змінилися формами первісного перфекту, який втратив допоміжне дієслово) як і форми супіну та активних дієприкметників. Зате розвинулися: категорія живих істот та осіб (бачу вояка, вояків, коня, коней, корів, але: бачу стіл, столи) і поодиноких предметів у чоловічому роді іменників (бере ножа — ніж, але: бере пісок) та система видів (робити: з-робити, робив — зробив, — недоконаного й доконаного, що почасти замінила систему часів) і релятивно-часових дієприслівників з видовим розрізненням (пишучи, діалектне писавши — при одночасности дії з присудком гол. речення, написавши — на ознаку попередньої дії), нова синтетична (флексійна) форма майбутнього часу (пис-а-ти-му, -меш) як і нова Форма способів наказового (вір, -мо, -те) та умовного (я писав би, ми писали б).

Словозміну сучасної української мови досліджували Д. Гринчишин, І. Кучеренко, М. Леонова, А. Матвієнко, І. Матвіяс, В. Русанівський, Є. Сасинович, Ю. Шевельов й ін.. а в діяхронному перекрої: С. Бевзенко («Іст. морфологія української мови, нариси із словозміни та словотвору», 1961), С. Самійленко («Нариси з іст. морфологи української мови», 1 — 2, 1964 — 70), В. Русанівський («Значення і взаємозв'язок граматичних категорій виду і часу в українській мові 16 — 17 ст.», 1959), І. М. Керницький («Система словозміни в українській мові, на матеріалах пам'яток 16 ст.», 1967), І. Огієнко, П. Ковалів, М. Жовтобрюх, В. Дем'янчук, Л.А. Булаховський, А. Генсьорський, Г. Ільїнський, Л. Самійленко, В. Сімович, І. Слинько, М. Сулима, С. Смаль-Стоцький, М. Равлюк, І. Шаровольський, В. Ярошенко та ін. Див. ще зб. «Укр. діалектна морфологія», 1969.

У поняття основа словозмінна мовознавці вкладають такий зміст: це «частина слова, з якою пов’язане його лексичне значення і яка залишається після відкидання словозмінної морфеми». Деякі дослідники словотвору та морфеміки називають її ще й граматичною основою, або лексичною основою. Поняття основа словотвірна лінгвісти характеризують як частину слова, що «співвідносить похідне слово з твірною базою і разом з формантом формує його словотвірну структуру»

Аналіз теоретичних міркувань сучасних мовознавців є підставою для закріплення за поняттям основа слова таких ознак: 1) формує індивідуальне лексичне значення; 2) є граматично незмінюваною; 3) синтаксично несамостійною (сполучається з афіксами); 4) здатною поєднувати в собі кілька морфем; 5) морфологічно незавершеною (основа — це незавершена й неоформлена частина цілого слова чи словоформи); 6) має неслужбовий характер (збігається з кореневим словом); 7) подільна; 8) притаманна похідність/непохідність; 9) має здатність бути твірною базою.

Питання №20 (Формотворча основа, її особливості).