Друковані джерела
Є два основних види друкованих джерел: книги й газети та вирізки з них.
книги й довідники
Часом репортери витрачають години на пошук якогось факту, що невинно сидить усередині якоїсь легкодоступної енциклопедії чи довідника просто на відстані витягнутої руки. Так само, як і з людьми, тут головне знати, що можна знайти і де. Зокрема й те, які бібліотекарі знатимуть на той випадок, коли ви не знатимете. Ви будете здивовані, як часто такі люди готові розшукувати що-небудь для вас лише заради самого задоволення довести, що вони здатні це зробити.
Книги можуть прислужитися журналісту чотирма різними способами. За допомогою книг можна перевірити написання й дати, отримати базову інформацію, у щорічниках та інших довідниках знайти імена потенційних джерел і вичитати історичні факти чи короткі приповідки, щоб підсилити статтю. Єдина засторога – у перших трьох випадках треба переконатися, що маєш справу з останнім, актуалізованим виданням.
На практиці часові обмеження часто не залишають часу на відвідування бібліотеки, тож використання друкованих джерел, зазвичай, залежить від того, що у вас є під рукою вдома чи на роботі. Саме тому необхідно зібрати якомога повнішу бібліотеку з книг різних жанрів та стилів.
публікації в інших газетах як джерело
Це поширена практика, коли тобі дають історію з іншої газети і ти мусиш зробити з неї свою. Треба спробувати написати не гірше, а не просто переказати її. Якщо вам не вдається знайти жодного нового джерела, щоб підсилити сюжет, а редактор наполягає на статті, тоді цитуйте її з посиланням на першу газету. А ще краще знайдіть когось підходящого, хто міг би прокоментувати цю статтю.
З особливою обережністю треба користуватись такими друкованими джерелами, як газетні вирізки. Те, що виходить друком, не завжди правильно. Воно могло бути виправлено в наступних випусках або стати предметом судового позову – це стосується й оцифрованих вирізок з преси й інших баз даних.
Остерігайтесь також твердження: „Всі пишуть про це, тож це має бути правдою”. Часто воно справді так, але не можна бути певним. Восени 1989 року, коли тоді ще Чехословаччшіа була на межі „Оксамитової революції”, як її пізніше назвали, молода дівчина розповіла репортерам, що поліціянти забили на смерть студента на ім’я Мартін Шмід. Цю історію надрукували місцеві ЗМІ, люди почали приходити на місце загибелі Шміда, і незабаром воно почало набувати аури й статусу священної землі. Історію надрукувало агентство „Рейтерз” (Reuters), а „Едженс Франс Прес” (Agence France Presse) повідомило, що убили трьох молодих людей.
В „Асошіейтед Прес” історію проґавили. Керівництво було невдоволено празьким відділенням і зажадало, щоб вони швидко надолужили втрачене. Місцевим кореспондентом був Ондрей Гейма, гітарист, який успішно поєднував рок-музику з журналістикою. Не дійнявши віри жодному з попередніх повідомлень про Шміда, він почав розслідування. Разом з дружиною, лікаркою, вони їздили по місцевих лікарнях і моргах, намагаючись знайти когось, хто приймав Шміда чи його тіло – хоч би щось. Ні найменшого свідчення правдивості цієї історії він не знайшов, і через кілька днів агентства-конкуренти змушені були визнати, що Шмід, хто б і звідки він не був, не вмирав на цьому празькому тротуарі.