XIX століття стає університетською дисципліною. Року 1892 у

Чиказькому університеті було створено першу кафедру соціології. Наступного

1893 Року - в Парижі засновано Міжнародний інститут соціології.

І все ж становище соціології було невизначене. Пояснити це

можна ситуацією, яка склалася на межі сторіч, а саме:

- ідеологічною кризою, пов'язаною з якісними змінами суспільства;

- зростанням інтересу до методологічних питань у зв'язку з диференціацією

і спеціалізацією суспільних наук;

- революцією у фізиці (встановленням подільності атома);

- кризою позитивізму, посиленням антипозитивістськихтечій у

філософії.

Це не могло не вплинути на стан і розвиток соціології. Прагнучи

підняти її до рівня об'єктивних наукових знань, соціологи дедалі більше

переконувались у недостатності для суспільствознавства методів природничих

наук. Було кілька спроб розробити нову ефективну методологію,

як-от «соціологізм» Е. Дюркгайма, який розглядав соціальні факти

як речі, а суспільство - як реальність, нетотожну сукупності індивідів,

чи «розуміюча соціологія» М. Вебера, який прагнув розшифрувати

внутрішній зміст соціальних дій із погляду неокантіанства, або «філософія

життя» Г. Зіммеля, для якого базовим, вихідним соціальним проце-

нодумцем, а не послідовником О. Конта. До того ж його внесок у соціологію є

принаймні не меншим, ніж внесок О. Конта.

1 Дип.: Брокгауз ф., Ефрон и. Знциклопедический словарь. - сПб., 1900. - т. Зі. -

С. 79.

ТЕОРЕТИЧНІ ЗАСАДИ СОЦІОЛОГИ

ги

сом був міжособовий взаємовплив. Ці спроби, однак, не стали успішними:

жоден із цих підходів не набув достатнього поширення.

Історія української соціології досить багата. Звичайно, «у багатьох

випадках українська і російська соціологічні думки переплітаються,

особливо тому, що ряд українських мислителів писали російською

мовою і жили в Росії. Все ж таки, окрім цих впливів, українська соціологічна

думка не повторювала ні західних, ні російських ідей, а навпаки,

стала унікальною (курсив наш. - І. Л.)»1. Тож здобутки українських дослідників,

особливо XIX сторіччя, належно поціновані в світі. Передусім

йдеться про дослідження женевського гуртка українських учених -

Ф. Вовка, М. Драгоманова і особливо С. Подолинського, які у 80-х роках

XIX сторіччя зробили значний внесок у розвиток європейської

соціології. С. Подолинський, наприклад, у досить несподіваний спосіб

поєднував ідеї соціального дарвінізму з марксизмом. Приміром, твердження

К. Маркса про додану вартість він розглядав як форму боротьби

за існування, а сама боротьба за існування у майбутньому суспільстві, на

думку С. Подолинського, зведеться не до боротьби людей чи груп між

собою, а до боротьби людей із природою.

Одним із найбільших українських соціологів є М. Ковалевський

(1851-1916), важливе місце в системі поглядів якого займає ідея прогресу

як історичної неминучості. Вагомим є його внесок у розвиток

історико-порівняльного методу в соціології. Соціолог, без сумніву,

світового рівня П. Сорокін юнаком працював секретарем у М. Кова-

левського - деякий час голови конгресів Міжнародного соціологічного

товариства. Людина енциклопедичних знань, М. Ковалевський був

особисто знайомий з усіма провідними соціологами сторіччя - від

Ґ. Спенсера до К. Маркса.

Відомим у соціологічному середовищі ХІХ-ХХ ст. був Б. Кістяків-

ський, який еволюціонувавши від марксизму до неокантіанства, дійшов

висновку, що привнесення природничо-наукового мислення в соціологію

(ідея С. Подолинського) не дає змоги пізнати особливостей соціального

світу. Соціологія, твердив Б. Кістяківський, має вивчати зумовленість

дій людей соціальною дійсністю та її культурними формами.

За радянських часів Б. Кістяківський очолював кафедру соціології

ВУАН, яка під його керівництвом мала суттєві здобутки. Утім

після смерті Б. Кістяківського завідувачем кафедри став марксист

С. Семківський, під орудою якого за кілька років кафедра і припинила

свою діяльність.

'ДжонсонА. Тлумачний словник з соціології. - Львів: Вид. центр ЛІНУ

ім. І. Франка, 2003. - С. 13.

Історія розвитку і сучасний стан соціології

Тим часом 1919 року М. Грушевський у Швейцарії заснував Український

соціологічний інститут (УСІ), який потім переїхав до Праги, а

згодом - до Відня. УСІ досить плідно вивчав чинники соціальної еволюції,

закони суспільного розвитку тощо: за чотири роки (1920-1923) його працівники

опублікували 12 книжок. М. Грушевський 1924 року повернувся в Україну

і вже 24 березня виголосив доповідь, у якій виклав план переведення

УСІ в Україну і розширення його до п'яти кафедр. Однак інститут марксизму

не підтримав проекту, і замість інституту вдалося створити лише секцію

методології та соціології при науково-дослідній кафедрі історії України

на чолі з М. Грушевським. Усе ж до кінця 20-х років соціологія в Україні

розвивалася в інших секціях та на кафедрах. А потім - лише в еміграції.

У Празі 1934 року М. Шаповал видав працю «Загальна соціологія

», у якій проаналізував націю як складну соціальну систему в межах

соціологічної концепції і яка, по суті, зробила його засновником української

націології. Згодом наукові розробки М. Шаповала поглибили

В. Старосольський та О. Бочковський, який вперше розмежував етногенез

та націогенез. Цю лінію дослідників в галузі соціології націй закінчує

сучасний професор Колумбійського університету США О. Мотиль,

який розрізняє національні спільноти за допомогою семіотичної мережі,

до якої відносить спільні способи і знаки комунікації, спільні символи,

мову, спосіб мислення, поведінки, міфологію тощо.

Тим часом в Америці, яка завдяки дослідженням представників

Чиказької школи (В. Томас, Ф. Знанецький, Р. Парк, Е. Берджес), а

згодом Колумбійського та Гарвардського університетів стала центром

розвитку соціології, дедалі більшого авторитету набували структуралізм

Т. Парсонса і функціоналізм Р. Мертона. Т. Парсонс перейшов від опису

окремих фактів до з'ясування динамічних структурних зв'язків між ними.

Ідеєю ж функціоналізму Р. Мертона стало положення про те, що кожний

елемент системи суспільства має свою функцію. Відповідно, структуралісти

з'ясовували суть і зв'язки між функціями, їхню спрямованість. Р. Мертон,

до речі, висунув ідею про соціологічні теорії «середнього рівня» (їх тепер

називають спеціальними), які пов'язали емпіричні дослідження і загальну

соціологічну теорію. На відміну від Т. Парсонса, який головну увагу приділяв

механізмам підтримки соціального порядку, Р. Мертон зосереджується

на дослідженні дисфункцій, поведінки, що відхиляється від суспільних

норм, соціальних конфліктів тощо, вдається до глибшого пояснення

суспільних і соціально-психологічних явищ'.

Злиття структуралізму і функціоналізму дало новий напрям -

структурний функціоналізм, який, трансформувавшись в академічну