1. Методи дослідження особистості учня та кл.Колективу

Психологія як наука має свої предмет і методи вивчення закономірностей, механізмів і психологічних фактів. Знання методів і вміння за їх допомогою вивчати особливості психічного розвитку людини – шлях до пізнання психологічних особливостей особистостіі застосування цих прав у практичній діяльності.

МЕТОДИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ДОСЛІДЖЕННЯ

ОСНОВНІМЕТОДИ ДОДАТКОВІ МЕТОДИ

- спостереження - інтроспекція

- експеримент - метод тестів

(лабораторний - метод бесіди

природний - метод анкетування

експериментально- - метод аналізу продуктів діяльності

генетичний) - метод узагальнення незалежних х-к

- метод самооцінки

- метод соціометрії.

СПОСТЕРЕЖЕННЯ - широко застосовується в психології, в педпрактиці, у соціологічних дослідженнях. Це специфічно людський метод пізнання об’єктивної діяльності. Вміле спостереження за поведінкою людини та дорослого дає можливість стверджувати про їхні внутрішньодуховні особливості. Спостереження вимагає чіткості й точності його показників.

ЛАБОРАТОРНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ – здійснюється в лабораторіях, спеціально обладнаних відповідною апаротурою, яка вимірює і реєструє показники психічних явищ.

ПРИРОДНИЙ ЕКСПЕРИМЕНТ – здійснюється за звичайних для досліджуваного умов (під час гри, уроку, звичайної діяльності в експериментальних умовах).

Природний та лабораторний експерименти проводяться за певною програмою, але так, що людина не здогадується, що за нею спостерігають і виконує свої завдання спокійно, у звичайному для неї темпі.

ПСИХОЛОГІЧНІ ТЕСТИ- система прийомів для випробування та оцінювання окремих психічних рис і властивостей людини (тести успішності, тести здібностей, тести – таланту, групові\індивідуальні тести).

БЕСІДА –цілеспрямована розмова з досліджуваним. Під час бесіди потрібно домогатися не лише констатуючої відповіді, а й пояснення, тобто відповідей не лише на запитання – що це таке?Чому?Як?

АНКЕТУВАННЯ – один із засобів психічного опитуваня. За допомогою анкети досліджуються літературні, мистецькі, спортивні, професійні інтереси та вподобання на питання, сформульовані в анкеті, відповіді даються письмово.

Анкета іменна – П,І.Б., дещо повідомляється про себе.

Анонимна анкета – з метою отримання більш відвертих відповідей.

СОЦІОМЕТРІЯ – дослідження для з’ясування взаємин у колективі. Підставою для оцінювання і вибору є почуття симпатії або антипатії до інших.

2. Фактори, що впливають на психічний розвиток підлітка.

У сфері мислення для молодої людини характерне є те, що вона володіє здатністю аналізувати власні мисленні процеси. Підлітки дуже широко використовують цю здатність, не тільки для того, щоб збагнути себе, але і також для того, щоб зрозуміти інших людей. Здатність враховувати думки інших людей, разом з підвищеною увагою до своїх думок, веде до особливого виду егоїзму, який характерний для підліткового періоду. Молоді особи думають, що вони і їх поведінка на стільки ж цікава іншим людям, як і їм самим. Інколи вони не можуть розмежувати свої власні зацікавлення з зацікавленнями інших людей. Підлітки думають, що за ними хтось наглядає і їх оцінює. Тоді у фантазії створюється ніби певна аудиторія, перед якою молода людина показує себе. Ця уявна аудиторія є причиною замкнутості підлітка, бо він постійно і болючо відчуває себе на очах у всіх. Але одночасно він не є самим собою. Бо може грати ролі певних видатних осіб, щоб на них звертали увагу. Підліток поводиться як артист на сцені. Ця гра не завжди має успіх. Постільки підлітки не впевнені в своїй ідентичності, то стараючись зрозуміти, ким вони є в дійсності, досить болючо реагують на думки інших людей. Вони також думають, що їхні емоції унікальні і ніхто ніколи інший не буде переживати те, що вони переживають. Це можуть бути різні відчуття: біль, захоплення а також якісь інші особливі почуття.

При переході до підліткового віку тенденція великого напливу інформації посилюється через вплив ряду факторів які спричинюють занепокоєння молодої людини. Акселерація (прискорення) фізичного та статевого дозрівання, інтенсивне спілкування з однолітками, більш рання самостійність через зайнятість батьків – такі та інші фактори гальмують процес набування врівноваженого і стійкого психологічного стану. Бурхливий ріст та перебудова цілого організму, викликають сильне підвищення інтересу до своєї зовнішності та формування нового образу свого фізичного “я”. Усе це є джерелом нових відчуттів, які модифікують психічні стани, або зумовлюють нові, до яких підліток ще не звик. Часто є переживання власної неповноцінності, що є причиною замкнутості, а то і неврозів.

Засоби масової інформації переконують молодих людей, які вони мають виглядати, а що підлітки часто оглядають себе у дзеркалі і пристосовуються до своєї зміненої зовнішності, воно стають жертвами тих реклам. Часто в них виникає тривога і невпевненість у собі, що вони не такі, як ідеал (повні, мають довгі руки, вуграві і багато іншого). Часто дівчата не можуть навіть їсти, тратять апетит і дуже себе виснажують, щоб тільки набрати певної фігури це може спричини важкі наслідки, такі як: порушення менструаційного циклу, порушення фізичного розвитку тіла, виснаження, а також і взагалі втрату апетиту. Звичайно тими проблемами переймаються усі молоді люди, але ті, що більше запізнані з духовністю і Церквою легше переносять той період, бо вони знають, що Господь любить їх такими, якими вони є. Переважно хлопці переживають за те, що вони не досить сильні, тобто що у школі чи в інших спільнотах (вулична група, спортивна команда), з ними не будуть рахуватися, тому стараються збільшити свої фізичні можливості, а дівчата навпаки прагнуть бути худішими і зберігати фігуру.

Білет 9.

1. Національна доктрина осв. Укр. у ХХІ ст.Загальні положення Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру. Мають постійно оновлюватися зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним лишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки. Потребують державної підтримки дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку. Необхідно істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми потребують першочергового розв'язання. В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя. Національна доктрина розвитку освіти (далі — Національна доктрина) визначає системут концептуальних ідей та поглядів на стратегію й основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття.

Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти. 1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти. 2.  Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: — особистісна орієнтація освіти; — формування національних і загальнолюдських цінностей; — створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; — постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; — розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; — пропаганда здорового способу життя; — розширення україномовного освітнього простору; — забезпечення освітніх потреб національних меншин; — забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу; — розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; — органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти; — запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; — створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів; — створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення; — інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів. 3. Держава повинна забезпечувати: —  виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; — збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин; — виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу; — формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти й самореалізації особистості; — підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці; — створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді; —  підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку; — стимулювання у молоді прагнення дотримуватися здорового способу життя; — розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму; — етичне, естетичне виховання; — екологічну, правову, економічну освіту; — наступність і безперервність освіти; — інноваційний характер навчально-виховної діяльності; — різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання; — моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг;

— створення умов для ефективної професійної діяльності педагогічних, науково-педагогічних працівників відповідно до їхньої ролі у суспільстві.

2. Підлітковий вік називають «важким».

Підлітковий вік є першим перехідним періодом від дитинства до зрілості. Якісні зміни, що відбуваються в інтелектуальній та емоційній сферах особистості підлітка (інтенсивний, нерівномірний розвиток і ріст організму, особистісні новоутворення та ін.), породжують новий рівень його самосвідомості, потреби у самоствердженні, рівноправному і довірливому спілкуванні з ровесниками і дорослими. Інтенсивний статевий розвиток зумовлює виникнення статевого потягу і пов'язані з ним переживання й інтереси.

Усе це є підставою для виокремлення підлітків в особливу соціально-психологічну, демографічну групу з характерними для неї настановами, цінностями, нормами і манерами поведінки, які утворюють специфічну субкультуру.

Підлітковий вік охоплює період від 11 — 12 до 14 — 15 років, що відповідає середньому шкільному вікові, тобто 5 — 9 класам сучасної школи. У цей період в особистості дитини відбуваються складні і суперечливі зміни, на підставі чого його ще називають важким, критичним, перехідним. Така оцінка зумовлена багатьма якісними змінами, які нерідко пов'язані з докорінним ламанням попередніх позицій, особливостей активності, інтересів і стосунків дитини. Відбуваються вони за порівняно короткий час, здебільшого бувають несподіваними і надають процесові розвитку стрибкоподібного, бурхливого характеру. Майже завжди ці зміни супроводжуються появою у підлітка суб'єктивних труднощів. Ускладнюється і його виховання, оскільки підліток не підкоряється ефективним щодо молодшого школяра впливам дорослих, у різних формах проявляє непослух, опір і протест (упертість, грубість, негативізм, замкненість).

Підлітковий вік називають перехідним і тому, що у цей період відбувається перехід від дитинства до юності, від незрілості до зрілості. Ця особливість проявляється в фізичному, розумовому, моральному, соціальному та духовному розвитку особистості.

Психологічні особливості підлітків науковці пояснювали фактом статевого дозрівання, яке є домінантою розвитку в цьому віці, вважаючи кризи неминучими, біогенетично зумовленими. За таких умов найраціональнішими, за переконаннями С. Холла, є методи пасивної педагогіки, оскільки втручання в розвиток підлітка для того, щоб змінити, виправити його, є недоцільними і шкідливими, бо не можна змінити природу.

Соціальна ситуація розвитку підлітка особливо залежить від сім'ї, стосунків з батьками. Якщо ці стосунки враховують його потреби і можливості, вибудовуються на засадах взаємоповаги та довіри, підліток легко долає труднощі у навчанні і спілкуванні, активно набуває соціальний досвід, утверджується в таких елементах соціуму, як шкільний клас, група ровесників та ін.

Основним чинником розвитку підлітка є його власна соціальна активність, спрямована на засвоєння важливих для нього зразків поведінки і цінностей, на побудову стосунків з дорослими, ровесниками. Підлітки включаються у різні види суспільно корисної діяльності, що розширює сферу їхнього спілкування, можливості засвоєння соціальних цінностей, сприяє формуванню моральних якостей особистості.

У спілкуванні з дорослими підліток завжди перебуває в позиції молодшого, певною мірою підкореного, а за таких умов не всі морально-етичні норми можуть бути ним засвоєні та апробовані. І лише в стосунках з ровесниками він рівноправний, виконуючи ролі організатора та виконавця, приятеля і суперника, друга, що зберігає чиюсь таємницю і довіряє свою іншим.

Для підлітка характерна зміна ставлення до дорослих. Він починає критичніше оцінювати їх слова і вчинки, аналізувати поведінку, стосунки, соціальну позицію. Однак вимоги підлітка до дорослого є дещо суперечливими. Він прагне самостійності, протестує проти опіки, контролю, недовіри, відчуваючи водночас тривогу і ляк за необхідності долати проблеми, сподівається на допомогу і підтримку дорослого, але не завжди відверто зізнається в цьому.

У зв'язку з появою в дітей підліткового віку нових психологічних особливостей інколи їхні стосунки з дорослими супроводжуються конфліктами, негативними формами поведінки, зокрема проявами грубості, впертості. Це пов'язане, як правило, з прагненням до самостійності, яке дорослі не сприймають і не підтримують. Підлітки хочуть, щоб з їхніми думками, бажаннями та настроями рахувалися, не терплять недовіри, байдужості, насмішок, нотацій, особливо в присутності друзів. Однак прояви негативних форм поведінки і конфліктність підлітків не є неминучими. Компетентні, досвідчені батьки і вчителі знають, що передбачити та попередити конфлікт легше, ніж подолати його наслідки, і відповідно вибудовують свою взаємодію з підлітками. Як правило, вони дбайливо і з розумінням ставляться до внутрішнього світу, переживань, захоплень дитини, труднощів і особистісних проблем, поєднують високий рівень вимог з високою повагою до її особистості. Це робить дорослих значущими і потрібними підлітку.

У підлітковому віці дитина більше часу проводить з друзями, наслідує їх. Дружба підлітків ґрунтується на спільних інтересах та вподобаннях. Вони однаково проводять час, читають однакові книги, слухають однакову музику, надають перевагу подібному одягу та манері поведінки. Своїх друзів підлітки вважають найрозумнішими, найвеселішими, найкращими, а наслідуючи їх, творять себе, виховують у собі потрібні якості.

Важливе значення для підлітка має оцінка друзями його особистісних якостей, знань і вмінь, здібностей і можливостей. У товаришів він знаходить співчуття, адекватне сприйняття своїх радощів і негараздів, які дорослим часто здаються незначущими.

Як правило, учні середніх класів охоче беруться за будь-яку суспільно корисну справу. їх приваблює зміст і форма позакласної чи позашкільної діяльності, захоплює героїка, романтика, їм подобаються походи, подорожі, дослідження. Для дітей важливо бачити сенс того, чим вони займаються, перспективу успіху. У процесі суспільно корисної діяльності у підлітків виникають внутрішні суперечності, які вони не завжди можуть розв'язати самостійно. Інколи діти виявляють пристрасний порив на початку і байдужіють у процесі роботи. Нерідко це спричинює незацікавленість інших (ровесників, дорослих) їхньою діяльністю або неволодіння способами діяльності.

У більшості підлітків, як правило, знижується інтерес до навчання, а школа перестає бути для них центром особистісного (морального, духовного) життя. Здебільшого це спричинено несформованістю навчальної діяльності у молодшому шкільному віці, що не дає змоги задовольнити найактуальнішу потребу підлітка — потребу в самоствердженні. Дбаючи про подолання цієї проблеми, дорослі, передусім учителі, повинні допомогти йому надолужити втрачене у формуванні навчальної діяльності, самостійно визначати навчальні завдання, обирати раціональні прийоми і способи їх розв'язання, контролювати та оцінювати свою роботу.

У підлітковому віці розширюється зміст навчання, оскільки набуття знань нерідко виходить за межі школи, навчальних програм і здійснюється самостійно й цілеспрямовано. З часом ця тенденція посилюється. У багатьох учнів з'являється стійке прагнення до розумової роботи, оволодіння новими знаннями та вміннями, усвідомлений інтерес до певних навчальних предметів і відповідних галузей науки, техніки, мистецтва, спорту. У деяких підлітків обсяг знань з однієї чи кількох галузей може набагато перевищувати вікову норму.

Уявлення про свою зовнішність не випадково є чи не найважливішим у самосвідомості підлітка. Воно пов'язане з тим, що ознаки дорослості найяскравіше виявляються у зміні його тіла. Саме зовнішні ознаки дорослості визначають його статус у товаристві ровесників.

Надмірна увага до образу фізичного Я у самосвідомості підлітка є тимчасовим, однак природним, нормальним, суб'єктивно значущим явищем. Знаючи це, дорослі повинні уникати нетактовних, іронічних оцінок його зовнішності. Адже будь-яка негативна публічна характеристика його дорослим може спричинити важкі психічні травми, наслідки яких нерідко проявляються через багато років.

На рівень домагань підлітка впливає визнання його можливостей як значущими іншими, так і собою. Як відомо, в розвитку самосвідомості важливе значення має адекватність рівня домагань можливостям дитини. За результатами експериментальних досліджень, міра адекватності домагань щодо навчального статусу підлітка залежить від його успішності у навчанні. Чим краще він вчиться, тим адекватнішими є його домагання щодо місця в класі за успішністю. Адекватна самооцінка і рівень домагань, що ґрунтується на ній, дають підліткові змогу ставити перед собою завдання, брати на себе обов'язки, які за складністю відповідають його особистісним можливостям.

Білет 15.

1. Психологія педагогічної оцінки.

Реформування загальної середньої освіти передбачає втілення у життя принципу гуманізації освіти, методоло­гічну переорієнтацію процесу навчання з інформативної форми на розвиток особистості людини, індивідуально-диференційований, особистісно-орієнтований підхід до на­вчання оцінювання навчальних досягнень кожного учня.

Педагогічна оцінка є досить широким поняттям, котре включає оцінки, що даються дитині не тільки вчителем, а й батьками або будь-якою іншою особою, яка займається вихованням і розвитком дітей. Згідно з Джеймсом, оцінка - «це повернення відбитого враження, могутній засіб у руках педагога».

Педагогічну оцінку в широкому сенсі варто відрізняти від шкільної оцінки, що характеризує в балах відносні й абсолютні успіхи учня. Оцінка є педагогічним стимулом, що поєднує засоби заохочення та покарання. Причому крайні значення оцінок не завжди мають таку стимулюючу силу, яку мають середні оцінки. Педагогічна оцінка є особливого роду стимулом. Особливо важливу роль вона відіграє в дитячі роки й у період молодшого шкільного віку, тому що прямо пов'язана з формуванням у дитини відповідного ставлення до себе. За допомогою оцінок, що даються дитині з боку значущих дорослих, дуже просто зруйнувати її вірні уявлення про саму себе через те, що тут домішуються фактори емоційного порядку. Відновити адекватне ставлення до себе набагато складніше.

Педагогічні оцінки бувають кількох видів:

• предметні - стосуються того, що робить або вже зробила дитина, але не її особистості;

• персональні - відносяться до суб'єкта й відзначають індивідуальні якості людини;

• матеріальні - включають матеріальне стимулювання дітей за успіхи (гроші, речі, розваги тощо);

• моральні - містять характеристику дій дитини з погляду їх відповідності прийнятим нормам моралі;

• результативні - відносяться до кінцевого результату діяльності (що вийшло);

• процесуальні - стосуються самого процесу діяльності (як зроблено);

• кількісні - співвідносяться з обсягом виконаної роботи;

• якісні - стосуються якості, точності, акуратності й інших показників досконалості роботи.

У більш загальному вигляді можна виділити три основні групи оцінок (за О. Луньковим):

• особистісні - коли оцінюється просування учня стосовно його середнього рівня навчальних досягнень, мислення, тобто дитина порівнюється сама із собою;

• порівняльні - коли учні порівнюються між собою;

• нормативні - коли досягнення дитини оцінюються щодо якоїсь безособової норми виконання завдання.

Система оцінювання покликана визначати на кожно­му етапі навчання рівень успішності учнів відповідно до вимог Державного стандарту загальної середньої освіти, рівень компетентності учнів, їх готовності до застосування засвоєних знань на практиці

Критерії оцінювання ґрунтуються на принципі пози­тивності, за якого оцінки не поділяють на позитивні й негативні (нерідко виконували каральні функції). При цьо­му перевідними (випускними) є всі оцінки 12-бальної шка­ли оцінювання, які виставляють у відповідний документ про освіту.

При визначенні навчальних досягнень учнів аналізу­ються: характеристики відповіді учня (елементарна, фраг­ментарна, повна, логічна, доказова, обґрунтована, творча); якість знань (правильність, повнота, осмисленість, глибина, гнучкість, дієвість, системність, узагальненість, міц­ність); ступінь сформованості загальнонавчальних та пред­метних умінь і навичок; рівень оволодіння розумовими опе­раціями (вміння аналізувати, синтезувати, порівнювати, абстрагувати, узагальнювати, робити висновки тощо); до­свід творчої діяльності (вміння виявляти проблеми, фор­мулювати гіпотези, розв'язувати проблеми); самостійність оцінних суджень.

Ці орієнтири покладено в основу чотирьох рівнів на­вчальних досягнень учнів: початкового, середнього, до­статнього, високого, які визначаються за характеристи­ками: початковий – відповідь учня при відтворенні на­вчального матеріалу елементарна, фрагментарна, зумов­люється початковими уявленнями про предмет вивчення; середній – учень відтворює основний навчальний матеріал, здатний вирішувати завдання за зразком, воло­діє елементарними вміннями навчальної діяльності; достатній – учень знає істотні ознаки понять, явищ, закономірностей, зв'язків між ними, самостійно застосовує знання в стандартних ситуаціях, володіє ро­зумовими операціями (аналізом, абстрагуванням, уза­гальненням тощо), робить висновки, виправляє допущені помилки; відповідь учня повна, правильна, логічна, об­ґрунтована, хоча їй і бракує власних суджень; він здат­ний самостійно здійснювати основні види навчальної ді­яльності; високий – знання учня глибокі, міцні, узагальне­ні, системні; він уміє застосовувати їх творчо, навчальна діяльність має дослідницький характер, позначена вмін­нями самостійно оцінювати життєві ситуації, явища, фак­ти, виявляти і обстоювати власну позицію.

2.

Білет 26.

1. Індивідуальна та колективна робота класного керівника з батьками.

Традиційні форми роботи з батьками:

• батьківські збори;

• класні та загальношкільні конференції;

• індивідуальні консультації педагога;

• відвідини вдома.

Класні батьківські збори проводяться не рідше за один раз на чверть і повинні стати школою освіти батьків,розширювати їх педагогічний кругозір, стимулювати бажання стати хорошими батьками.

Батьківські збори – це можливість демонстрації досягнутих учнем успіхів. Тематика і методика зборів повинні враховувати вікові особливості учнів, рівень освіченості і зацікавленості батьків, цілі і завдання виховання, що стоять перед школою.

Загальношкільні батьківські збори проводяться не більше двох разів на рік і носять характер звіту роботи школи за певний період часу. На них виступають директор, його заступники, звітують про свою роботу батьківський комітет школи. Можна використовувати для демонстрації позитивного досвіду виховання в сім'ї.

Батьківські конференції повинні обговорювати насущні проблеми суспільства, активними учасниками яких стануть і діти. Готуються дуже ретельно, за участю психологів, соціальних педагогів, які працюють в школі. Відмінною особливістю конференції є те, що вона приймає певні рішення і намічає заходи з заявленої проблеми.

Індивідуальні консультації особливо необхідні, коли вчитель набирає клас. Готуючись до консультації, необхідно визначити низку запитань, відповіді на які допоможуть плануванню виховної роботи з класом. Вчитель повинен дати можливість батькам розповісти йому все те, що допоможе в професійній роботі з дитиною:

• особливості здоров'я дитини;

• його захоплення, інтереси;

• переваги у спілкуванні в сім'ї;

• реакції поведінки;

• особливості характеру;

• мотивація навчання;

• моральні цінності сім'ї.

Відвідини учня вдома можливо після здобуття дозволу батьків. Педагог повинен попередити про передбачуваний візит з вказівкою дня і мети відвідин.

Нетрадіційні форми роботи з батьками:

• тематичні консультації;

• батьківські читання;

• батьківські вечори

Умовою успішної виховної діяльності з учнями є співробітництво класного керівника з батьками, адже родина впливала і продовжує значно впливати на процес розвитку особистості дитини

Зробити батьків активними учасниками педагогічного процесу - це важлива й відповідальна задача вчителя. Рішення даної задачі представляється можливим, якщо у плані роботи знайдуть відображення такі напрями діяльності класного керівника з батьками:

вивчення родин учнів;

педагогічна освіта батьків;

забезпечення участі батьків у підготовці та проведенні колективних справ у класі;

педагогічне управління діяльністю батьківської ради класу;

індивідуальна робота з батьками;

інформування батьків про хід і результати навчання, виховання й розвитку учнів.

Індивідуальна робота з батьками дозволяє встановити безпосередній контакт із кожним членом родини учня, домогтись більшого взаєморозуміння в пошуку шляхів розвивального впливу на особистість дитини. Тому класний керівник включає у план роботи відвідування родин учнів, індивідуальні бесіди з батьками, спільне визначення перспектив і засобів розвитку учня, педагогічні консультації, індивідуальні доручення.

2. Розвиток, формування та становлення особистості.

Онтогенез людини – цілісний процес, що виражається в окремих і пов’язаних між собою формах (маральний, фізіологічний, психічний і соціальний). Це – становлення людини як організму, як свідомої суспільної істоти, як особистості.

Для розкриття сутності цього процесу використовують поняття «розвиток» і «формування», часто як синоніми, хоча кожне з них має свою, досить чітко окреслену область.

Поняття «розвиток» є загальним. Використовують його найчастіше для визначення процесу руху від нижчого (простого) до вищого (складного). Розвиток – кількісні та якісні зміни живої людської істоти, зміни необхідні, послідовні, пов’язані з певними етапами її життєвого шляху, і прогресивні, що характеризують її структурне та функціональне вдосконалення. Розвиток людини протікає у трьох напрямках: фізичному (динаміка росту й ваги, зміна структури мозку, сенсорні можливості та моторні навички тощо); когнітивному (охоплює зміни, що відбуваються у сприйманні, пам’яті, мисленні, уяві, мовленні тощо) та психосоціальному (розвиток особистості , зміни Я-концепції, емоцій і почуттів, формування соціальних навичок і моделей поведінки).

Поняття «формування» застосовують насамперед для характеристики процесу розвитку індивіда під впливом зовнішніх соціальних факторів. У формуванні можна виділити стихійний компонент (тобто зміни, що відбуваються під впливом некерованих, випадкових факторів) і цілеспрямований процес змін особистості або ж її окремих сторін, якостей внаслідок спеціально організованих впливів (виховання).

Окрім уже названих, часто використовують поняття «дозрівання» та «становлення». «Дозрівання» - це насамперед зміни індивіда чи окремих факторів. Наприклад, правомірно говорити про дозрівання органічних функцій людини чи її організму в цілому.

Поняття «становлення» вказує на набуття нових ознак та формування у процесі розвитку. Можна говорити, приміром, про становлення характеру людини, її мислення тощо, тобто це поняття доцільно застосовувати, коли йдеться про розвиток якоїсь сторони чи якості як про процес наближення до певного розвитку.

Білет 21.

1. Національна доктрина розвитку освіти.

Загальніположення Освіта — основа розвитку особистості, суспільства, нації та держави, запорука майбутнього України. Вона є визначальним чинником політичної, соціально-економічної, культурної та наукової життєдіяльності суспільства. Освіта відтворює і нарощує інтелектуальний, духовний та економічний потенціал суспільства. Актуальним завданням є забезпечення доступності здобуття якісної освіти протягом життя для всіх громадян та дальше утвердження її національного характеру. Мають постійно оновлюватися зміст освіти та організація навчально-виховного процесу відповідно до демократичних цінностей, ринкових засад економіки, сучасних науково-технічних досягнень. Критичним лишається стан фінансування освіти і науки, недостатнім є рівень оплати праці працівників освіти і науки. Потребують державної підтримки дошкільна, загальна середня освіта у сільській місцевості, професійно-технічна освіта, навчання здібних та обдарованих учнів і студентів, а також дітей з особливостями психічного і фізичного розвитку. Необхідно істотно зміцнити навчально-матеріальну базу, здійснити комп'ютеризацію навчальних закладів, впровадити інформаційні технології, забезпечити ефективну підготовку та підвищення кваліфікації педагогічних і науково-педагогічних працівників, запровадити нові економічні та управлінські механізми розвитку освіти. Усі ці проблеми потребуютьпершочерговогорозв'язання. В Україні повинні забезпечуватися прискорений, випереджальний інноваційний розвиток освіти, а також створюватися умови для розвитку, самоствердження та самореалізації особистості протягом життя. Національна доктрина розвитку освіти (далі — Національна доктрина) визначає системут концептуальних ідей та поглядів на стратегію й основні напрями розвитку освіти у першій чверті XXI століття.

Мета і пріоритетні напрями розвитку освіти. 1. Мета державної політики щодо розвитку освіти полягає у створенні умов для розвитку особистості і творчої самореалізації кожного громадянина України, вихованні покоління людей, здатних ефективно працювати і навчатися протягом життя, оберігати й примножувати цінності національної культури та громадянського суспільства, розвивати і зміцнювати суверенну, незалежну, демократичну, соціальну та правову державу як невід'ємну складову європейської та світової спільноти. 2.  Пріоритетними напрямами державної політики щодо розвитку освіти є: — особистісна орієнтація освіти; — формування національних і загальнолюдських цінностей; — створення для громадян рівних можливостей у здобутті освіти; — постійне підвищення якості освіти, оновлення її змісту та форм організації навчально-виховного процесу; — розвиток системи безперервної освіти та навчання протягом життя; — пропаганда здорового способу життя; — розширення україномовного освітнього простору; — забезпечення освітніх потреб національних меншин; — забезпечення економічних і соціальних гарантій для професійної самореалізації педагогічних, науково-педагогічних працівників, підвищення їхнього соціального статусу; — розвиток дошкільної, позашкільної, загальної середньої освіти у сільській місцевості та професійно-технічної освіти; — органічне поєднання освіти і науки, розвиток педагогічної та психологічної науки, дистанційної освіти; — запровадження освітніх інновацій, інформаційних технологій; — створення індустрії сучасних засобів навчання і виховання, повне забезпечення ними навчальних закладів; — створення ринку освітніх послуг та його науково-методичного забезпечення; — інтеграція вітчизняної освіти до європейського та світового освітніх просторів. 3. Держава повинна забезпечувати: —  виховання особистості, яка усвідомлює свою належність до українського народу, сучасної європейської цивілізації, орієнтується в реаліях і перспективах соціокультурної динаміки, підготовлена до життя і праці у світі, що змінюється; — збереження та збагачення українських культурно-історичних традицій, виховання шанобливого ставлення до національних святинь, української мови, а також до історії та культури всіх корінних народів і національних меншин, які проживають в Україні, формування культури міжетнічних і міжособистісних відносин; — виховання людини демократичного світогляду, яка дотримується громадянських прав і свобод, з повагою ставиться до традицій, культури, віросповідання та мови спілкування народів світу; — формування у дітей та молоді сучасного світогляду, розвиток творчих здібностей і навичок самостійного наукового пізнання, самоосвіти й самореалізації особистості; — підготовку кваліфікованих кадрів, здатних до творчої праці, професійного розвитку, освоєння та впровадження наукомістких та інформаційних технологій, конкурентоспроможних на ринку праці; — створення умов для розвитку обдарованих дітей та молоді; —  підтримку дітей та молоді з особливостями психічного і фізичного розвитку; — стимулювання у молоді прагнення дотримуватися здорового способу життя; — розвиток дитячого та юнацького спорту, туризму; — етичне, естетичне виховання; — екологічну, правову, економічну освіту; — наступність і безперервність освіти; — інноваційний характер навчально-виховної діяльності; — різноманітність типів навчальних закладів, варіативність навчальних програм, індивідуалізацію навчання та виховання; — моніторинг освітнього процесу, зростання якості освітніх послуг; — створення умов для ефективної професійної діяльності педагогічних, науково-педагогічних працівників відповідно до їхньої ролі у суспільстві.

2. Поняття про учіння, научіння та навчання.

Психологічні поняття «научання», «навчання» та «учіння» описують широке коло явищ, пов´язаних із набуванням досвіду, знань, навичок, умінь у процесі активних взаємин суб´єкта з предметним і соціальним світом - у поведінці, діяльності, спілкуванні.

Усі визначення містять уявлення про поступовість змін. Особливо підкреслено роль вправи.?

Найширшим поняттям, на нашу думку, є НАУЧІННЯ - усвідомлювальний і неусвідомлювальний, організований і стихійний процес набуття досвіду, знань, навичок і вмінь упродовж усього життя.

Загалом це процес надбання досвіду, знань, навичок і вмінь поведінки, спілкування і діяльності, їхніх адаптивних модифікацій, заміни ефективності та продуктивності. З цих позицій научання містить і навчання, і учіння.

Навчання - це спільна діяльність тих, хто вчить (суб´єкти навчання) і тих, хто навчається (об´єкти навчання). Власне діяльність тих, хто вчить, доцільно назвати вченням, а тих, хто навчається учінням. Завдання суб´єктів навчання у процесі вчення - це навчати (научати), а об´єктів навчання - навчатися (научатися).

З процесуального боку НАВЧАННЯ - це доцільно організована, методично правильно побудована й змістовно насичена цілеспрямована діяльність суб´єктів та об´єктів педагогічного процесу, спрямована насамперед на свідоме, міцне й глибоке опанування системи професійних знань, навичок і вмінь, виховання, розвиток і формування певної сукупності морально-психічних, професійних і громадянських якостей, необхідних у процесі життєдіяльності.

Процес навчання охоплює підпорядковану загальній меті діяльність суб´єктів навчання (викладання, особистісне й групове відтворення), тобто вчення, і діяльність об´єктів навчання, тобто учіння, в їхній взаємодії та розвиткові.

Діяльність суб´єктів навчання не зводиться лише до викладання, тобто подання певним чином навчального матеріалу об´єктам навчання. Сьогодні, як підтверджує практика, потрібно говорити про інші аспекти діяльності суб´єктів навчання, а саме - їхнє особистісне й групове відтворення знань, навичок і вмінь під час дидактичного процесу, а також практичної діяльності та буденного життя.

Учіння є системою навчально-пізнавальної діяльності того, хто вчиться, спрямованої на сприймання, осмислення, засвоєння, оволодіння, відтворення й застосування знань, навичок і вмінь. Учіння є процесом усвідомленим і стихійним (неусвідомлюваним). Учень (студент, слухач) діє, і в цій дії у процесі вивчення конкретних предметів, самостійних пошуків, наслідування тощо самостійно закріплює, удосконалює, розвиває чи здобуває знання, навички і вміння.

Самостійне оволодіння знаннями, навичками і вміннями, як вид свідомого цілеспрямованого учіння, полягає в пошуку, добуванні, виокремленні, осмисленні та оволодінні знаннями, формуванні самостійно спланованих навичок і вмінь, які необхідні і для військової діяльності, і для свого розвитку, удосконалення, освіченості тощо.

Оволодіння - здатність користуватися заученим матеріалом у практичній дії, матеріалізувати його в предметні конструкції - речові або знакові системи. У такому процесі оволодіння засвоєним матеріалом породжує прагнення до подальшого саморозвитку.

Оволодіння передбачає такі практичні дії. Діючи з предметами учіння або праці, людина відкриває діями в цих предметах для себе невідоме і засвоює його, робить його власним здобутком - предметом трансформації, а здібності - новоутвореннями.

Вправляння - частина спеціально організованого учіння. Через тренування людина набуває певних усталених прийомів дій, навичок, рис характеру, злагодженості, згуртованості тощо.

Наслідування є універсальним способом засвоєння чужого досвіду, здатністю мимовільно відтворювати рухи і дії, логіку мислення, поведінку, перебіг думок, цінності, пережиті почуття, манери діяльності тощо. Наслідуючи навіть неусвідомлено, людина може відтворювати пережиті напливи почуттів, збуджувати нові образи силою своєї уяви. Завдяки цьому механізму психіки воїн успадковує все навколишнє, майже не витрачаючи на цю величезну роботу свою енергію.

Отже, научання-навчання-учіння - процеси надбання суб´єктом нових способів здійснення поведінки і діяльності, їхньої фіксації і/або модифікації. Зміна психологічних структур, яка відбувається внаслідок цього процесу, забезпечує можливість подальшого удосконалювання діяльності. Уточнимо поняття досвід, знання, навичка і вміння.

Досвід (experience): а) зовнішня активність суб´єкта, його стосунки зі світом - предметним і соціальним; б) сукупність знань про світ, а також навичок та вмінь, які суб´єкт накопичив у своїй індивідуальній історії стосунків зі світом.

ЗНАННЯ - це сукупність засвоєних людиною відомостей, понять та уявлень про предмети і явища навколишнього світу, їхню сутність, зв´язки й відношеннями між ними.

НАВИЧКА - це дія, доведена до автоматизму, яку виконують без безпосереднього контролю свідомості. Вона формуються шляхом повторень і має високий ступінь засвоєння, який не потребує елементної свідомої регуляції та контролю. Навичка формується на базі отриманих знань і простих умінь через вправляння. Виокремлюють такі види навичок:

• сенсорні - здатність автоматично виокремлювати сигнали, які надходять з навколишнього середовища (наприклад, бачити, чути);

• сенсомоторні - здатність автоматично реагувати рухами на подразники (сигнали);

• психомоторні - здатність автоматично поєднувати думку із живим рухом, втілювати образ, уяву, символ і відчуття в живий рух;

• перцептивні - здатність автоматично сприймати предмети та явища;

• розумові (інтелектуальні) - здатність автоматично розв´язувати розумові операції, що траплялися раніше;

В умовах діяльності формується багато навичок, які у своїй основі мають різні психічні механізми. Саме їхній зв´язок з відповідними психічними утвореннями може спричинити такі негативні явища, як інтерференцію (наявна навичка гальмує формування нової) і деавтоматизацію (руйнування навички внаслідок тривалої перерви у тренуваннях, страху, перевтомлення тощо). Але навички формуються, як правило, одночасно з виробленням умінь. Вони разом зі знаннями становлять психічну передумову формування складного уміння.

УМІННЯ - це надбання здатностей якнайдоцільніше й творчо користуватися своїми знаннями та навичками у практиці поведінки, спілкуванні і діяльності.

За ступенем складності виокремлюють прості і складні вміння. Прості вміння формуються на основі здобутих дискретних знань, які не потребують під час їхнього застосування на практиці складних мисленнєвих операцій. Складні вміння є наслідком втілення й поєднання в них повних знань і надбаних умінь у нових ситуаціях та в процесі виконання складних завдань діяльності. Вони формуються на основі знань, простих умінь і навичок шляхом тренувань, вправ, практичного виконання різних завдань.

Білет 7.

1. Нестандартні уроки.

Особливість нестандартних уроків полягає в такому структуруванні змісту і форми, яке викликало б інтерес в учнів, сприяло їх оптимальному розвитку і вихованню. До нестандартних уроків належать:

1. Уроки змістовної спрямованості. Їх основним компонентом є взаємини між учнями, засновані на змісті програмного матеріалу — уроки-семінари, уроки-конференції, уроки-лекції;

2. Уроки на інтегративній основі (уроки-комплекси, уроки панорами). Їм властиве викладання матеріалу кількох тем блоками, розгляд об'єктів, явищ в їх цілісності та єдності. Проводять такий урок кілька вчителів, один з яких ведучий. Поєднують різні предмети: історію та музику, географію та іноземну мову тощо.

3. Уроки міжпредметні. Мета їх — «спресувати» споріднений матеріал кількох предметів.

4. Уроки-змагання (уроки-КВК, уроки-аукціони, уроки-турніри, уроки-вікторини, уроки-конкурси). Передбачають поділ дітей на групи, які змагаються між собою, створення експертної групи, проведення різноманітних конкурсів, оцінювання їх результатів, нарахування певної кількості балів за правильність і повноту відповідей.

5. Уроки суспільного огляду знань (уроки-творчі звіти, уроки-заліки, уроки-експромт-екзамени, уроки-консультації, уроки-взаємонавчання, уроки-консиліуми). Особливості цих уроків полягають в опрацюванні найскладніших розділів навчальної програми, відсутності суб'єктивізму при оцінюванні (експертами виступають учні, дорослі, батьки). Вони спонукають до активної самостійної пізнавальної діяльності, вивчення додаткової літератури. Проводять їх наприкінці чверті, семестру, року.

6. Уроки комунікативної спрямованості (уроки-усні журнали, уроки-діалоги, уроки-роздуми, уроки-диспути, уроки-прес-конференції, уроки-репортажі, уроки-панорами, уроки-протиріччя; уроки-парадокси). Передбачають використання максимально різноманітних мовних засобів, самостійне опрацювання матеріалу, підготовку доповідей, виступи перед аудиторією, обговорення, критику або доповнення опонентів. Сприяють розвитку комунікативних умінь, навичок самостійної роботи. Підготовка доповідей розвиває мислення, пробуджує інтерес, перетворює малоцікаве повторення на захоплююче зівставлення точок зору.

7. Уроки театралізовані (уроки-спектаклі, уроки-концерти, кіно-уроки, дидактичний театр). Проводять їх у межах діючих програм і передбаченого навчальним планом часу, викликають емоції, збуджують інтерес до навчання, спираючись переважно на образне мислення, фантазію, уяву учнів.

8. Уроки-подорожування, уроки-дослідження (уроки-пошуки, уроки-розвідки, уроки-лабораторні дослідження, уроки-заочні подорожування, уроки-експедиційні дослідження, уроки-наукові дослідження). Зацікавлюють дітей, чиї інтереси мають романтичну, фантастичну спрямованість. Пов'язані з виконанням ролей, відповідним оформленням, умовами проведення, витівками.

9. Уроки з різновіковим складом учнів. Їх проводять з учнями різного віку, спресовуючи у різні блоки матеріал одного предмета, що за програмою вивчається у різних класах.

10. Уроки-ділові, рольові ігри (уроки-суди, уроки-захисти дисертацій, уроки — «Слідство ведуть знавці», уроки-імпровізації, уроки-імітації). Передбачають виконання ролей за певним сценарієм, імітацію різнопланової діяльності, життєвих явищ. Особливо цінною є навчальна гра для школярів молодших класів, у яких конкретне образне мислення переважає над абстрактним. Проте деякі вчені вважають, що навчальні ігри дегуманізуюче впливають на учнів, оскільки дають можливість маніпулювати життям інших людей без одночасного підкорення системі стимулюючих імпульсів, яка існує в реальному житті. В іграх єдиним стимулюючим началом є боязнь бути низько оціненим товаришами або педагогом. Багато хто з педагогів недооцінює дидактичний ефект навчальних ігор, хоч і визнає їх роль у підтриманні в учнів пізнавального ентузіазму.

11. Уроки драматизації (драматична гра, драматизація розповіді, імпровізована робота у пантомімі, тіньові п'єси, п'єси з ляльками і маріонетками, усі види непідготовленої драми — діяльність, де неформальна драма створюється самими учасниками гри). Спрямовані на розвиток співробітництва і єдності у навчальній групі. Драматизація є засобом надання навчальному матеріалу і навчальному процесу емоційності. Забезпечує міжпредметні зв'язки з літератури, історії, предметів естетичного циклу тощо. Проте деякі педагоги застерігають від надмірного захоплення драматизацією, зокрема, при вивченні історії, що може зашкодити серйозному аналізу історичних подій.

12. Уроки-психотренінги. Спрямовані на розвиток і корекцію дитячої психіки (пізнавальної, емоційно-особистісної сфери), виховання індивідуальності, цілісної та багатогранної особистості. Використовують їх при навчанні дітей різного віку. Психотренінги загострюють сприйняття, поліпшують розумову діяльність. Навчання прийомів самоконтролю, самоорганізації, самодисципліни, розвиток активності сприяють психокорекції особистості.

Психокорекція —діяльність, пов'язана з виправленням певної якості, формуванням бажаної поведінки, набуттям умінь та навичок, які б відповідали віковим та ситуативним нормам.

Вправи з психотренінгу спрямовані на розвиток різних сфер психіки: уваги, пам'яті, емоцій, уяви і є способом пізнання власних можливостей та здібностей. Самоперевірка спонукає до самовдосконалення, свідомої праці над своєю волею, характером, виробленням пристойних звичок, набуттям необхідних умінь. Самовиховання відбувається природно і непомітно, тому що відбувається через ігрові інтереси, задоволення. Розумне об'єднання ігрової цікавості та ґрунтовності завдань сприяє активності й уважності дітей.

Під час проведення уроків-психотренінгів важливо підтримувати в учнів прагнення до пошуку нових і нестандартних рішень, забезпечити емоційну підтримку («Молодець», «Як добре в тебе виходить»), переживання успіху. Дітям повинні приносити радість і гра, і спілкування з ровесниками, і пізнання нового.

Підготовка до нестандартного уроку може здійснюватися за алгоритмом колективної творчої діяльності: формулювання мети уроку, планування, підготовка, проведення уроку, підсумковий аналіз. Нехтування елементами цієї структури зводить нанівець зусилля педагога. Доцільно розглянути стратегію, тактику організації колективної творчої діяльності учнів на кожному з етапів. Нестандартні уроки руйнують застиглі штампи в організації навчально-виховного процесу в школі, сприяють оптимальному розвитку і вихованню учнів.

2. Психіка та свідомість.

Психіка – функція мозку, що полягає у відбитку об'єктивної дійсності в

ідеальних образах, на основі яких регулюється життєдіяльність організму.

Психіку мають як люди, так і тварини. Свідомість же виникла на певному історичному етапі становлення психіки людини і є результатом і продуктом її трудової діяльності.

У науковій літературі під словом "свідомість" розуміється вищий прояв психіки, зв'язаний з абстракцією, відділенням себе від навколишнього середовища та соціальних контактів з іншими людьми.

При всьому розходженні цих обох значень слова "свідомість" їх поєднує світ суб'єктивних, тобто пережитих усередині себе відчуттів, думок і почуттів, що творять духовний світ людини, його внутрішнє життя.

Свідомість — вищий рівень психічного відображення дійсності та взаємодії людини з навколишнім світом, що характеризує її духовну активність у конкретних історичних умовах. У її розвитку провідну роль відіграє спосіб життя, неоднаковий в умовах кожної з суспільно-економічних формацій. Оскільки свідомість є суспільним продуктом, то вона, природно, набуває нових властивостей залежно від специфіки суспільних умов життя людей, змінюючись слідом за розвитком економічних відносин тощо. Так, в епоху первісного ладу свідомість людей визначалася тими відносинами, які виникли на основі суспільної власності. Потім вона змінилася під впливом приватної власності на засоби виробництва і поділу суспільства на групи, класи.

Чіткий зв'язок залежності свідомості від мозку (як матеріального субстрату психіки) і психіки показують фактори еволюційного розвитку людини. Передусім слід звернути увагу на те, що виникнення свідомості у людини, поява мовлення і можливості працювати були підготовлені еволюцією людини як біологічного виду. Прямоходіння звільнило передні кінцівки від функцій ходіння і сприяло розвитку їх спеціалізації, яка пов'язана з хватанням предметів, їх затриманням і маніпулюванням ними, що в цілому допомагало створенню для людини можливості працювати. Водночас з цим відбувався розвиток органів відчуття. У людини зір став домінуючим джерелом отримання інформації про навколишній світ.

Свідомість має й свою структуру. На думку академіка А.В.Петровського, вона містить у собі сукупність знань про світ; відмінність суб'єкта і об'єкта; ставлення особистості до об'єктивної дійсності, до інших людей, до себе; можливість цілеспрямованої діяльності.

Структура свідомості (за А.В. Петровським ):

1. Сукупність знань про навколишній світ ("зізнання").

2. Закріплене у свідомості розрізнення суб'єкта ("Я") і об'єкта (не - "Я").

3. Забезпечення цілеспрямованої думаючої діяльності людини.

4. Наявність емоційних оцінок у між особистісних стосунках.

Свідомість можна правильно зрозуміти і адекватно пояснити, якщо розглядати її як продукт і результат розвитку діяльності. Свідомість і діяльність не протилежні одна одній, але вони й не тотожні. Тут існує певна єдність і взаємозалежність. Єдність свідомості та діяльності полягає в тому, що 1) свідомість виникає і виявляється в процесі трудової діяльності, а діяльність формує свідомість; 2) діяльність є формою активності свідомості.

Свідомість має суспільну природу, оскільки вона виникає і розвивається (як у філогенезі, так і в онтогенезі) лише в людському суспільстві.

У процесі життєдіяльності людини ми бачимо не лише прояви усвідомлених явищ. Бувають такі явища, яких людина не усвідомлює. У саме поняття підсвідоме звичайно включають сукупність актуально неусвідомлюваних психічних процесів і станів, здатних справити помітний вплив на поведінку людини і зміст її свідомості. До них належать реакції на подразники, які ясно не відчуваються, зокрема, автоматизовані дії; сновидіння; обмовки, помилки при написанні або слуханні слів; мимовільне забування імен, обіцянок, намірів, подій, пов'язаних з неприємними переживаннями; захисні механізми (проекція, заміщення, витіснення).

Білет 23.

1. Етнопедагогіка

Етнопедаго́гіка — галузь педагогіки, що включає в себе емпіричні педагогічні знання, навики, досвід певного етносу у вихованні підростаючого покоління. В етнопедагогіці загальнолюдські надбання трудового, етичного, естетичного виховання втілюються в системі виховання даного народу.

Завдання етнопедагогіки полягає в тому, щоб дитина засвоїла широке коло правил і навиків співжиття у суспільстві, оволодівши перш за все духовними надбаннями рідного народу. Формування гармонійно розвиненої особи, цілісної особистості відбувається на основі засвоєння учнем історично надбаних рідним народом знань і етнічних норм у таких сферах духовності як народний світогляд, народна філософія, народна ідеологія, народна мораль, етика, народна естетика та інших сферах народної духовної культури.

Українська етнопедагогіка включає в себе такі розділи педагогічних знань як народне дитинознавство, батьківська, родинна педагогіка, народна дидактика і народна педагогічна деонтологія.

Після тривалого періоду ігнорування і заборони в Україні національної системи нині виховання в загальноосвітній школі, у дошкільних і позашкільних закладах стає на шлях відродження, науково-педагогічного осмислення і обґрунтування. По-новому осмислюється значення і роль етнопедагогіки у вихованні майбутніх громадян Української держави. Прийняття Державної національної програми «Освіта» надало процесам етнопедагогічного відродження цілеспрямованого характеру на державних засадах.

У 60-х роках XX ст. у педагогічну науку запроваджено термін «етнопедагогіка» (Г. Волков). Якщо поняття «народна педагогіка» охоплює емпіричні педагогічні знання без належності до конкретної етнічної спільноти, то поняття «етнопедагогіка» пов'язане з конкретною етнічною належністю педагогічних традицій. Вона досліджує можливості й ефективні шляхи реалізації прогресивних педагогічних ідей народу в сучасній науково-педагогічній практиці, способи встановлення контактів народної педагогічної мудрості з педагогічною наукою, аналізує педагогічне значення явищ народного життя і визначає їх відповідність сучасним завданням виховання]. Українська народна педагогіка — складова народознавства (українознавства) й водночас один із засобів його реалізації на практиці, тобто є основою педагогіки народознавства.

2. Проблеми психології вікового розвитку.

У процесі онтогенезу людина долає ряд вікових періодів, під час яких змінюються її фізіологічні, морфологічні, біохімічні, соціально – психологічні особливості.. Ці періоди є певними епохами, ступенями, розвитку. Кожен вікрвий період завершується кризою, а вихід з неї – виникнення новоутворень, переходом до наступної стадії розвитку.

Періодизація Виготського-Ельконіна:Пренатальний період- від зачаття до пологів,Натальний період – пологи,Період новонародженості – від народження до 2 місяців,Вік немовляти – від 2 місяців до 1 року,Ранній дитячий вік – від 1 до 3 років, Дошкільний вік – від 3 до 6\7 років,молодший дошкільний вік -4й рік,серелній дошкільний вік -5й рік,старший шкільний вік – 6\7й рік,Молодший шкільний вік (зріле дитинство) – 1-4 класи (від 6\7 до 10\11 років),Дорослішання підлітковий (середній шкільний) вік – 4-8 класи ( 11-14 років) у дівчаток, 5-9 класи (12-15 років) у хлопчиків,рання юність (старший шкільний вік) – 10-11 класи (15\16 – 17\18 років),зріла юність – 18 – 20 років,Дорослість рання дорослість – 20-40 років,зріла дорослість – 40-60 років,Старість – після 60 років.

У межах кожного вікового періоду спостерігаються великі індивідуальні відмінності, які є результатом впливу умов життя, характеру активності, виховання, природних й індивідуальних відмінностей.

Педагогічна діяльність - це неперервне вирішення педагогічних задач. Розв'язати їх - це означає знайти адекватний до даної ситуації спосіб досягнення педагогічної цілі. Вирішення педагогічних задач проходить через ряд етапів: аналіз педагогічної ситуації; висунення гіпотез про можливі способи досягнення цілі; прогностична оцінка цих способів та вибір кращого; реалізація прийнятого рішення; аналіз досягнутого результату і зіставлення його із запланованим.

Учителеві іноді важко оцінити педагогічну ситуацію тому, що його діяльність часто регламентована визначе-ним часом, взаємостосунками між учителем і класом, матеріальним забезпеченням уроку, погодними умовами (під час занять на повітрі) та іншими чинниками.

Розв'язуючи педагогічні задачі вчитель накопичує досвід, який обумовлює його педагогічну майстерність.

Білет 20.

1. Шляхи формування у школярів інтересу до навчання.

Для формування повноцінної мотивації учіння молодших школярів особливо важливо забезпечити такі умови:

збагачувати зміст особистісно-орієнтованим цікавим матеріалом;

утверджувати справді гуманне ставлення до всіх учнів, бачити в дитині особистість;

задовольняти потреби в спілкуванні з учителем та однокласниками під час навчання;

збагачувати мислення інтелектуальними почуттями;

формувати допитливість і пізнавальний інтерес;

формувати адекватну самооцінку своїх можливостей;

утверджувати прагнення до саморозвитку, самовдосконалення;

використовувати різні способи педагогічної підтримки, прогнозувати ситуації, коли вона особливо потрібна дітям;

виховувати відповідальне ставлення до навчальної праці, зміцнювати почуття обов’язку.

Реалізація кожної з цих умов вимагає тривалої, узгодженої роботи вчителя, вихователя і батьків. Насамперед, слід відмовитися від спокуси все пояснювати зовнішнім впливом, сподіватися на швидкі зміни в мотивації учіння. Організація навчання, тобто зовнішні умови, опосередковано впливають на мотивацію учіння, яка є глибоко індивідуальною і не може бути негайним наслідком ізольованого використання навіть дуже ефективного засобу (скажімо, дидактичної гри, безбального оцінювання). Треба долати шаблон у педагогічному мисленні - зводити складне до простого. Стосовно формування мотивації учіння таке спрощення призводить до поспішних висновків: наприклад, не вивчив учень вірша - лінивий; ніяк не запам’ятає правило - не хоче вчитися; не виконує швидко вказівок учителя - просто вперта дитина. Бажання вчителя „розкласти по поличках” учнів на гарних і поганих обмежує його пошуки найточніших і найгуманніших засобів впливу на дитину. Особливо сприяє цілеспрямованому формуванню допитливості, активності дитини постановка пізнавальних запитань. „Добивайтеся того, щоб учні ваші побачили, відчули незрозуміле - щоб перед ними постало питання, - писав В.О. Сухомлинський. - Якщо вам удалося цього досягти, маєте половину успіху. Адже запитання збуджують бажання знати".

У навчальній діяльності для самостійного досягнення результату потрібна особлива зосередженість розумових і вольових зусиль. Це відбувається, коли діяльність учня цілеспрямована, коли він усвідомлює і „приймає” мету, а не йде лише у „фарватері цілі, яку намічає вчитель".

2.Поняття особистості. Теорії.

Поняття «особистість» широко використовується як у різних суспільних науках, так і в повсякденному житті. Коли характеризують якусь людину, то говорять про неї або як про особистість, або як про індивіда, або як про індивідуальність. У психології ці поняття розрізняються. Вихіднім є поняття «людина». Людина - це насамперед біологічна істота, яка наділена на відміну від інших тварин свідомістю й мовою, здатністю працювати, оцінювати навколишній світ і активно його перетворювати. З іншого боку, людина - істота соціальна. Це найсуттєвіша ознака людини, оскільки суспільне життя і відносини, колективна трудова діяльність змінили і підкорили собі її природну індивідуальність. Конкретну людину з усіма її характерними ознаками позначають поняттям «індивід».

Психологічна структура особистості

Згідно з дослідженнями К. Платонова в структурі особистості виділяють чотири головні однопорядкові підструктури

Перша підструктура характеризує спрямованість особистості або вибіркове ставлення людини до дійсності. Складові якості цієї підструктури особистості не є природженими і відображають індивідуальне суспільне мислення. Формується спрямованість особистості в процесі виховання.

Друга підструктура включає знання, уміння, навички й звички, які засвоєні у власному досвіді шляхом навчання. Іноді цю підструктуру розглядають як підготовленість індивіда. На формування компонентів даної підструктури помітно впливають біологічні й генетичні якості людини. У наш час компоненти, об'єднані підструктурою досвіду, не всі психологи схильні розглядати як властивості особистості.

Третя підструктура включає індивідуальні особливості психічних процесів: відчуття, сприймання, емоції, волю, мислення, пам'ять. Психічні процеси, які є динамічним відображенням дійсності в різних формах психічних явищ, забезпечують зв'язок особистості з дійсністю. На основі психічних процесів утворюються психічні якості особистості, які забезпечують певний кількісно-якісний рівень її психічної діяльності і поведінки, типовий для індивіда. Основні компоненти третьої підструктури формуються й розвиваються за допомогою вправ, при цьому великого значення набувають вольові якості індивіда, оскільки вони лежать в основі свідомого регулювання психічних процесів і станів особистості.

Четверта підструктура особистості включає властивості темпераменту, статеві й вікові властивості. До неї ж відносять і патологічні (органічні) зміни особистості. Формування компонентів цієї підструктури можливе лише за допомогою тренування, але частіше має місце формування замінників (компенсаторних механізмів) природних властивостей, яких недостає.

ТЕОРІЇ ОСОБИСТОСТІ

В історії досліджень особистості виділяють такі періоди.

V ст. до н. е. - поч. XIX ст. - філософсько-літературний період (Сократ, Аристотель, Спиноза, Локк, Юм), протягом якого основними проблемами психології особистості були питання моральної і соціальної природи людини, її вчинків і поведінки.

Поч. XIX ст. - XX ст. - клінічний період (Фрейд, Адлер, Юнг). У цей період в центрі уваги психіатрів опинилися психічні чинники виникнення й перебігу хвороб, впливу хвороб на особистість, психологічні аспекти цілющих дій.

Поч. XX ст. - теперішній час - експериментальний період (Лазурський, Айзенк, Кеттел, Олпорт), який характеризується активним впровадженням в психологію експериментальних методик досліджень психічних явищ з метою позбавитися умоглядності й суб'єктивізму в їх поясненні.

В процесі диференціації напрямів дослідження особистості, що відбувався в першій половині XX ст., склався цілий ряд теорій особистості:

Сутність поняття “особистість” у гуманістичних теоріях особистості.

Гуманістична психологія визнає предметом дослідження унікальну особистість, вбачаючи в ній активну, свідому істоту, яка відповідає за своє життя і прагне до втілення моральних ідеалів. Особистість потребує зв'язків з іншими людьми, відчуває необхідність постійного самовдосконалення, шукає сенс життя.

Маслоу джерелом психічного розвитку особистості вважає її прагнення до самоактуалізації – вершині в ієрархії потреб людини, яку складають також потреби в повазі і самоповазі, потреби в любові з боку довколишніх і належності до спільності, потреби в безпеці (захист від страху і тривоги) і фізіологічні потреби (спрага, голод, продовження роду тощо). З ними щільно пов'язані пізнавальні (“знати і розуміти”) та естетичні потреби (“сприймати прекрасне”), але вони не входять до ієрархії, є вторинними стосовно її складових. Потреба в самоактуалізації виявляється лише тоді, коли задоволені потреби, що перебувають на нижчих щаблях ієрархії. За Маслоу, навіть тоді, коли в людини задоволені всі потреби, вона все ж відчуває неспокій доти, доки не діє так, як думає і як здатна діяти.

Концепція стадіального розвитку психіки (Ж. Піаже) (когнітивна модель розвитку особистості))

Ж.Піаже протиставляв соціальне і біологічне. Біологічне, – вихідний початок, який утворює психологічну субстанцію (основу). Соціальне – це щось, що стоїть поза дитиною, це сила, яка протистоїть їй, тисне на неї і витісняє властиві їй прийоми мислення.

Розвиток – це зміна розумових позицій.

Він виділяв чотири стадії розвитку інтелекту дитини:

1. Сенсомоторна (від народження до двох років)

2. Доопераційна (від 2 до 7-8 років)

3. Конкретних операцій (від 7-8 до 11-12 років)

4. Формальних операцій (від 11-12 до 15 років).

Структури розумової діяльності не є вродженими, вони поступово виробляються дитиною в процесі її розвитку.

Становлення і розвиток особистості у теорії Е. Фрома. (гуманістичний психоаналіз)

Загальні особливості особистості, які характеризують більшість членів даної групи, можна назвати соціальним характером. Соціальний характер менш специфічний, ніж характер індивідуальний. В соціальний характер входить лише та сукупність рис характеру, яка притаманна більшості членів даної соціальної групи та виникла у результаті загальних для них переживань та загального способу життя. Завжди існують “люди з відхиленням” із зовсім іншим типом характеруру, структура особистості більшості членів групи являє собою розвиток одного і того ж “ядра”, яке склад. Із загальних рис характеру; ці варіації виникають за рахунок випадкових факторів народження та життєвого досвіду, оскільки ці фактори різні для різних бачень. Якщо ми хочемо зрозуміти одного індивіда, то важливу роль відіграють елементи, які відрізняються між собою.

Приорітетними Фром вважав соціальні та культурні умови, які визначають особистісний розвиток. Процес розвитку пов'язаний із задоволенням екзистенціальних потреб. Ці потреби Ф. Розглядав як протилежні до пристрастей, тобто задоволення базисної потреби притаманно здоровій особистості, а прагнення задовольнити протилежну їй пристрасть – притаманна невротик

Психоаналіз

Це одне з найповніших учень про людську індивідуальність, засноване на обґрунтованих австрійським невропатологом, психіатром, психологом Зігмундом Фрейдом (1856—1939) у доктрині психічного детермінізму і теорії несвідомого. Згідно з доктриною психічного детермінізму в духовному житті немає нічого невмотивованого: кожна думка, спогад, почуття, дія мають свою причину. Якщо людина змогла побачити причини, розібралася в них, то вона зрозуміла справжні мотиви вчинків. Згідно з теорією несвідомого у формуванні мислення і поведінки несвідомі процеси відіграють значнішу роль, ніж свідомі, і взагалі, свідомість значною мірою є несвідомою. Саме у несвідомій частині свідомості, на думку 3. Фрейда, приховані основні детермінанти особистості, вона є джерелом психічної енергії, спонукання й інстинктів.

Структуру особистості, за 3. Фрейдом, становлять три інстанції:

1. “Воно” — це первісна, основна, центральна частина структури особистості, яка містить усе успадковане при народженні, її зміст майже цілком несвідомий.

2. “Его” (“Я”) — психічна інстанція, яка підкоряється принципу реальності, постійно перебуває у зв'язку з зовнішнім середовищем і виробляє ефективні способи спілкування з зовнішнім світом.

3. “Супер-Его” (“Над-Я”) — моральні принципи людини, що визначають прийнятність чи неприйнятність для неї певного способу поведінки. Ця психічна інстанція розвивається не з “Воно”, аз “Я”, вона є суддею і цензором особистості. До функцій “Над-Я” належать совість, самоспостереження і формування ідеалів.

Учень 3. Фрейда, засновник аналітичної психології швейцарський психіатр Карл-Густав Юнг (1875—1961) створив теорію про складну структуру особистості, запропонував типологію характерів відповідно до того, які функції у них переважають (мислення, почуття, інтуїція) і спрямованості особистості на зовнішній або внутрішній світ. З цією метою обґрунтував поняття “екстраверсія” й “інтроверсія” (лат. extra — поза, intro — всередину, versio — обертати) для визначення двох протилежних типів особистості. Екстравертивний тип особистості характеризується її зверненістю до навколишнього світу, інтровертивному типу особистості властива фіксація інтересів на явищах власного внутрішнього світу. Головне, що відрізняє аналітичну психологію Юнга від фрейдівського психоаналізу, — різне бачення природи лібідо. За К.-Г. Юнгом, психіка людини має три рівні: свідомість, особисте несвідоме і колективне несвідоме. Саме колективне несвідоме відіграє визначальну роль у структурі особистості.

Поведінкова школа (біхевіоризм)

Засновник цього вчення, американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958) вважав, що предметом нової психології має бути не свідомість, а поведінка людини. У своїх поглядах він застосував вчення російського фізіолога Івана Павлова про умовні рефлекси до теорії научіння, стверджуючи, що всю поведінку людини можна описати термінами “стимул” (зміна зовнішнього середовища) і “реакція” (відповідь організму на стимул).

Американський психолог Беррес-Фредерік Скіннер значно розширив класичну теорію умовних рефлексів, виділивши серед них оперантні (від “операція”) реакції, що виробляються організмом мимовільно. На його думку, конкретні реакції можна підсилити чи послабити, вдаючись до покарання чи заохочення.

Б.-Ф. Скіннер звертав увагу на асиметрію між позитивним і негативним підсиленням стимулів (особливо загрозою санкцій). За його твердженнями, негативне підсилення впливу часто викликає непередбачені, дивні, небажані наслідки, а позитивне зумовлює здебільшого бажані зміни: формує поведінку, підвищує самооцінку індивіда. Однак більшість керівників, недостатньо обізнана з цінними якостями позитивного підсилення стимулів, вважає його недостатньо дієвим.

Концепція позитивного і негативного научіння дає змогу пояснити більшість поведінкових реакцій, допомогти керівнику в контактах із людьми, налагодити систему заохочень і покарань.

Сутність поняття “особистість” у вітчизняних теоріях особистості

Блонський критикував теорії, які орієнтуються на пасивність вихованця і при цьому наголошував на необхідності розвитку підростаючої особистості. Він був переконаний, що лише те виховання є дійсно плідним, яке звертається до власних сил виховуваної особистості та розвиває її ніби зсередини. Але Блонський підкреслював, що не можна увагу до особистості перетворювати у культ дитячої особистості. Увага до дитини має бути увагою до процесу формування її особистості, вона передбачає намагання розібратися в її інтересах і потребах, всебічно розвивати її інтелектуальні та моральні якості, пробуджувати в ній почуття краси і справедливості, спонукати її до творчості.

Виготський розробив генетико-моделюючий метод. В експериментальних умовах моделюється процес становлення і розвитку різних психічних функцій в діяльності. При цьому механізми психічного розвитку виявляються шляхом активного формування певних якостей особистості людини