28. І. Мазепа як меценат і культурний діяч.

Не менш важливий був вклад гетьмана Мазепи в духовне життя України-Гетьманщини, що саме за його гетьманування досягає особливого піднесення, напруження та розцвіту, і то у всіх галузях української культури — в освіті, науці, літературі, мистецтві.

Гетьман Мазепа був великим меценатом культурних починів і будов в Україні. Найбільш вражає в часи Мазепи розвиток образотворчого мистецтва, головне архітектури. В добу Мазепи відроджується Київ як духовий центр України. Мазепинська доба створила свій власний стиль, що виявився не лише в образотворчому мистецтві і в літературі, але в цілому культурному житті гетьманської України. Це було бароко, українське бароко, близький родич західноєвропейського, але, разом з тим, глибоко національний стиль, який мав своє найвище завершення в часи Мазепи.

29. Виникнення театру в Україні у хvііі ст.

Наприкінці XYІІ — першій половині XVIII cm. помітних успіхів в Україні досягла шкільна драматургія. До середини XVIII ст. в Україні з'явилось близько ЗО драматичних творів — шкільних драм, діалогів, декламацій, їхніми авторами були викладачі Києво-Могилянської академії. Найбільшої популярності набули п'єси різдв'яних і великодних циклів, у яких помітні звичаї народного побуту. До них належить драма Ю. Кониського (1717—1795) «Воскресение мертвых» (поставлена в Києво-Могилянській академії в 1747 р.), в якій різко засуджуються гніт і свавілля, зображується тодішнє судочинство. Історичній темі присвячені драми: «Володимир» (1705) Ф. Прокопови-ча і «Милість божія» (1728) невідомого автора.

Переслідування українського культурного життя Москвою, яке особливо загострилося на початку XVIII ст., не дало українському театру можливості досягти тих вершин, яких він здобув у добу козацького бароко у Західній Європі. Остаточне оформлення класичного театру було значно уповільнено. Традиція шкільних вистав занепадає, в кінці XVIII ст. митрополит С. Миславський зовсім заборонив шкільні вистави в Києво-Могилянській академії.

Зберіг український театр, не дав йому загинути, розвинув у напрямі світської сатиричної комедії вертеп. Перші вертепні вистави з'явилися на Україні в першій половині XVII ст. Вертеп зберігся в західноукраїнських землях навіть в 40—50-х роках XX ст. Вертеп — це вид лялькового театру, що складався з двох поверхів. У верхньому поверсі відбувається дія Різдва Христового, а після її закінчення у нижньому — світські сцени з народного життя, звичайно з тими самими героями, що й в інтермедіях. За задньою стіною вертепу сидів виконавець, що водив ляльками й говорив за них різними голосами. До нас дійшли деякі тексти вертепної драми.

Явищем, перенесеним з Росії до України, був кріпосний театр, типовий витвір кріпосницьких умов. Виконавців змушували розучувати й виконувати складні партії переважно в творах іноземних авторів.

30. Розвиток філософської думки в Україні у XVIII ст. Г. С. Сковорода.

Становлення в Україні професійної філософії, як самостійної складової частини культури українського народу, відноситься к XVII віку і невідривно пов'язано з діяльністю Києво-Могилянського колегіуму (з 1701 року - академії), названого так в честь Петра Могили - видатного просвітника і мецената. Філософська традиція Києво-Могилянської академії була приставлена такими мислителями як С.Яворський, Ф.Прокопович, І.Гизель, І.Кононович-Горбатський, Г.Щербатський. саме з цього періоду філософія стає учбовою дисципліною. Аналізуючи їх філософські погляди, необхідно в першу чергу зупинитися на розумінні ними предмету філософії. Якщо мислителі києво-російского періоду трактували філософію як пізнання істини, здійснюване через життя в істині, то в Києво-Могилянській академії обґрунтовується погляд на філософію як на спосіб інтелектуального пізнання людини і природи. На філософські позиції «академіків» відчутний вплив надали такі західноєвропейські течії, як гуманізм, реформація і рання просвіта, своєрідний синтез яких, здійснений на основі досягнень вітчизняної духовності, зумовив формування культури українського бароко.

Центральним об'єктом дослідження «барокової філософії» стала сучасна людина, «героїчна особа», яка, проте, утілювала в собі ідеал, цілком досяжний в реальному, земному житті. Особливе місце в лекціях києво-могилянських професорів належало проблемі зв'язку мови і мислення. Мова розглядалася як штучна знакова система, що використовується для спілкування. Значення слова-знака встановлюється через його відношення до предмету, який воно означає. В учбовому процесі Києво-Могилянської академії знайшли відображення питання, пов'язані з розумінням свободи й необхідності, свободи волі людини.

Завершення епохи бароко в Україні було відзначено появою видатного філософа і поета, співака і музиканта, байкаря і педагога Григорія Саввовіча Сковороди (1722-1794)

Вже в ранній період своєї творчої діяльності Сковорода починає створювати свою філософію, яка, на його думку, повинна слугувати теоретичною основою для вирішення поставленої ним проблеми щастя. З точки зору мислителя, філософія повинна бути тісно пов'язана з життям і розв'язанням суспільно-практичних завдань. Для створення філософії Сковорода використав ідейну спадщину минулого і спирався на досягнення сучасної йому науково-філософської думки.

У Сковороди не було завершеної філософської системи, та він і не намагався її створити. Але це зовсім не означає, що в нього взагалі не було своєї теоретичної філософії, як логічної обгрунтованої системи поглядів та ідей.

За твердженням Сковороди у житті є центр, в якому заховані усі таємниці природи і суспільства і таким центром є людина. Сковорода твердив, що "вся… разновидная плоть, вся… неизмеримая безчисленность и видимость стекается в человеке, даже до последней черты”.

Сковорода вважав, що предметом філософії повинна стати жива людина з її земними справами, її думками і почуттями.

Таке визнання предмету філософії об'єктивно було спрямоване проти релігійної філософії, яка в центр уваги ставила міфічний потойбічний світ, а своє завдання бачила в тому, щоб доводити істини "одкровення”, які нібито вміщені в "святому письмі”.

Науку про людину та її щастя Сковорода вважав найважливішою з усіх наук. Міркування щодо цієї проблематики у Сковороди мають релігій-но-філософський характер, вони невідривне пов'язані із зверненнями до Біблії та християнської традиції, а тому спираються на головні християнсько-світоглядні категорії: любов, віру, щастя, смерть та ін. Шляхом міркувань про них філософ шукає відповідь на питання, ким є людина, який зміст її життя, які основні грані людської діяльності. Не втративши авторитету проповідника та вчителя, Сковорода, прагнучи навчити як власним прикладом, так і словом, закликав почати філософське освоєння світу з простого: пізнати віру та любов у всій їхній повноті, бо це і є пізнання людини. Поділяючи світ надвоє — на істинне та тлінне, віддаючи перевагу Вічності, Богу, Сковорода по суті пропонує подвійне співвідношення духовного та тілесного. Він вважає, що буквальний аспект розуміння віри та любові складається у повсякденній буттєвій необхідності цих понять. Людина без віри може піднятись до найвищих вершин. Але прозрівши, здобувши віру, вона опиняється перед усвідомленням їх мізерності. Там, де кінчаються межі розуму, починається віра. Буквальне тлумачення положення про необхідність і нерозривність любові та віри обумовлене усвідомленням Сковородою неможливості існування людини у звичайному світі поза цією єдністю. Але є ще й інший аспект проблеми, те, що називається підтекстовою філософією Сковороди. Любов та віра дають змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я".

Людину Сковорода поділяв на дві частини: на внутрішню та зовнішню. Всі характеристики зовнішньої людини визначаються формою її існування — земним буттям. Саме це земне буття і є головним іспитом людини на її життєвому шляху та в пізнанні істини. Найчастіше зовнішня людина, її буття заслоняє невидимий світ (внутрішню людину). Люди віддають перевагу видимому над невидимим.