Тема 7. Українська естетика: історична традиція й сучасний стан – 2 год.
7.1. Історія української естетики в контексті національної культури.
7.2. Український естетичний дискурс кінця XІХ — першої половини XХ століття.
7.3. Українська естетика другої половини ХХ століття.
7.1. Історія української естетики в контексті національної культури.
У зв'язку із загальною активізацією досліджень у галузі естетики значно зростає увага до вивчення її історії, і як частина цього процесу — до вивчення історії естетичної думки України. Це зумовлено тим, що через засвоєння і, можливо, переоцінку певних етапів становлення естетики, які формували національну естетичну спадщину, поступово прокладається шлях до глибшого, достовірнішого історичного знання.
Історична свідомість — складний соціокультурний феномен, невід'ємна частина духовної культури суспільства. Вона охоплює найрізноманітніші форми, в яких людина усвідомлює своє минуле, свою причетність до історичного процесу, своє місце в ньому.
В історичному розвитку український народ пройшов трипалий і складний шлях. Велику роль у формуванні його національної самосвідомості відіграла естетика. Як складова частина духовної культури України вона відображає специфічний художньо-творчий досвід українського народу, який спирався на своєрідне емоційно-поетичне світосприймання східних слов'ян, (воно визначало розвиток народної фантазії, самобутність символіки образотворчого мистецтва, музично-пісенної культури, а пізніше — соціально-психологічної прози, класичної драматургії і театру).
Як зауважують дослідники, «одним із найбагатших і найколоритніших джерел, за якими можна вивчати культуру й світогляд давніх слов'ян, є міфологія, перекази й легенди минувшини слов'ян. Завдяки міфології ми дізнаємося про глибинні витоки духовності й вірувань наших предків». Ще одним важливим аспектом дослідження слов’янської міфології є думка про те, що саме слов'янська міфологія найсуттєвішими своїми елементами ввійшла в так званий синкретизм культури, де поступово втрачались її релігійно-світоглядні ознаки у своєму первинному значенні й натомість виступала на перше місце ритуально-естетична, суто духовно-творча функція народної життєдайної фантазії й звичаїв.
Слід зазначити, що історія Київської Русі завжди була об'єктом прискіпливої уваги теоретиків різних напрямів. Упродовж останніх років їх зацікавленість значно поглибилася. Серед теоретично плідних ідей, на наш погляд, вирізняється саме ідея синкретизму культури Київської Русі. Властива сучасним дослідженням зосередженість на синкретизмі культур Київської Русі, на специфічності міфо-поетичного підґрунтя світосприймання слов'янами реальної дійсності переконливо доводить, що зародження естетичних ідей, їх подальше формування в певну теоретичну систему і виокремлення у відносно самостійну філософську науку зумовлювалося потребами становлення національної культури, а закономірності історичного розвитку суспільства відобразилися в естетичних концепціях та ідеях специфічно. Під впливом соціально-економічних умов життя українського народу, своєрідних культурно-філософських чинників упродовж сторіч змінювалися як зміст предмета естетики, так і форми її функціонування в суспільстві. Процес реконструювання теоретичних традицій естетики України відтворює складний рух від міфолого-символістського рівня через розуміння предмета естетики як чуттєвої культури людини до сприймання естетики як метатеорії мистецтва. Цей рух охоплює і розуміння предмета науки через абсолютизацію ідеї прекрасного, і своєрідний культ проблем творчості як засобу реалізації гармонії. Якщо порахувати, що в традиціях естетики України доволі виразно простежується принцип «пограничності» — свідоме поєднання естетичної проблематики, її предмета з проблематикою і предметом суміжних наук — психологи, мистецтвознавства, етики, педагогіки, — то цілісне відтворення її історії постане як процес складний і теоретично неординарний.
Емоційно-поетичне світосприймання, на яке спиралася народна фантазія, відбилося в міфах, легендах, календарно-обрядових святах, які викликали до життя оригінальну календарно-обрядову поезію. Не слід забувати, що народ тривалий час мав язичницько-міфологічні уявлення про світ і прийняття християнства в наполегливій, жорсткій боротьбі ламало стару традицію і запроваджувало нову — релігійно-містичну.
Широко відомі історико-літературні пам'ятки «Повість временних літ», «Київський літопис», «Галицько-Волинський літопис» спираються на більш ранні твори, зокрема, на Ізборники Святослава 1073 та 1076 рр. В Ізборнику 1073 р. наводяться зразки класифікації створених певним автором образів як художніх засобів. Читачеві розкривається зміст понять притча, іномовлення та ін. Уже тоді в текстах робилися спроби пояснити образ людини, спираючись на алегорію та метафору.
В Ізборнику 1076 р. досліджується краса, яка аналізується через зіставлення «краси розумового» та «краси витонченого», тобто краси зовнішньої. Автори статей схиляються перед красою мудрості та доброчесності. Вже перші спроби осмислення естетичної проблематики спиралися на застосування калокагативного принципу, тобто осмислення краси індивіда через гармонію зовнішнього і внутрішнього. Ця тенденція буде властива для різних етапів розвитку естетики України і трансформуватиметься як теоретичний принцип підходу і в дослідження інших проблем, не пов'язаних з оцінкою лише краси індивіда. Інша тенденція — чітке розмежування різних видів творчості залежно від переваги споглядального або чуттєвого ставлення до світу, впливу натурфілософських поглядів, язичницьке обожнення природи. Через усю історію України проходить ідея поклоніння герою: воїну, поету, філософу. Реальні історичні особи переживали процес легендаризації, перетворюючись на літературно-поетичні образи. Внаслідок цього етико-естетичне знання поєднувалося з морально-естетичним світом конкретної людини — носія теоретичної ідеї або системи поглядів. Саме такий підхід до носіїв певної ідеї органічно поєднав літературу, архітектуру, іконопис, фрески у своєрідну єдність мистецтва і філософи, а творці мистецтва і філософії підносилися в народному сприйнятті до рівня духовних наставників. У різні епохи цю функцію могли виконувати Ярослав Мудрий, Петро Могила, Григорій Сковорода, Тарас Шевченко, Іван Франко.
Зазначені тенденції простежуються практично на всіх етапах розвитку естетичної ідеї. У XIII—XV ст. естетичне бачення тісно переплетене з етичним і релігійним розумінням людини. Завдання процесу пізнання осмислюється персонально в аспекті самопізнання людини. Естетика й етика спираються на арістотелізм та ареопагітики. Чітко простежується значення певних предметів і явищ як символів духовних цінностей, особливо поширеними були ілюзії щодо магічної сили слова.
Аналізуючи елементи естетичного знання, які формувались у XIII—XV ст., потрібно враховувати, що історики української філософії саме цей період вважають найменш дослідженим, своєрідною прогалиною, яка ускладнює утворення повної і всебічної картини розвитку філософської думки. Одним із творів, який дає певне змістовне уявлення про цей період, є «Стефаніт і Іхнілат» — популярний у середні віки літературний твір. Т. Данилова — дослідник філософського підґрунтя цього твору — значно поглиблює наші традиційні уявлення про притчу та її значення у ставленні слов'ян до світу. Своєрідність її інтерпретації «притчеподібної структури пам'ятки «Стефаніт і Іхнілат» полягає як у виявленні етичної спрямованості твору, так і у визнанні, що «притча як архетипічна форма знання безпосередньо не пов'яза¬на ні з якою мораллю взагалі». Взаємодія «притча — мораль» реалізується лише при «входженні» притчі у певну культуру: притча здобуває етичний «надтекст» і підкреслює моральні тези.
Пам'ятка «Стефаніт і Іхнілат» доносить до наших часів тогочасні дискусії щодо проблеми героя мистецького твору, специфіки науки як вираження народної фольклорної творчості.
На зламі XV—XVI ст. значний вплив на духовне життя України мала філософсько-соціологічна орієнтація Івана Вишенського. Цей період може бути прикладом свідомого утиску «прав» естетики на користь етики й релігії, свідомого руйнування традиційного калокагативного підходу. Як у теорії, так і в буденному житті І. Вишенський обстоював ідеї аскетизму, самозречення. В навколишньому світі має панувати необхідність, обов'язок, які ставляться вище язичницької потреби краси та мистецтва. Світосприймання І. Вишенського — це послідовне протиставлення християнської етики і язичницького світосприймання ідеалів Святого Письма і художньо-естетичних ідеалів суворої необхідності й радості життя.
Особливе місце в історії естетики України посідає XVIII ст. — період створення й утвердження низки науково-освітніх закладів: перетворення Києво-Могилянської колегії (1631) на академію (1701), відкриття колегій у Чернігові (1700), Харкові (1727) та Переяславі (1738). «Впродовж усього свого майже двохсотрічного існування Києво-Могилянська академія була основним чинником розвитку освіти, науки, культури не лише в Україні, а й у всьому православному регіоні», зазначає відомий український філософ В. Нічик.
З XVIII століттям пов'язана і діяльність Григорія Сковороди (1722—1794), естетичні погляди якого пов'язані з філософією, етикою, теоретичними проблемами літератури. Філософ свідомо виокремлює проблему творчості, яка функціонує в межах ідеї «пограничності». Зауважимо, що ця ідея тільки на сучасному рівні розвитку науки виявляє свої значні внутрішні можливості. Проблема творчості потребує багатоаспектного дослідження, в процесі якого поєднуються кілька підходів: філософський, психологічний, етико-естетичний, мистецтвознавчий, педагогічний, медичний тощо. На перетині цих підходів і формується «пограничність» творчості. Саме через властиву їй «пограничність» проблема творчості стає об'єктом кількох наук.
Звернення до ідей Г. Сковороди є своєрідною сполучною ланкою між минулим і сучасністю. Теоретичні розміркування українського філософа пов'язані з ідеєю створення «осердеченої філософії», однією з граней якої буде естетико-художнє пізнання світу. У свою чергу, естетико-художне пізнання світу підкреслює роль і значення творчості. Концепція Сковороди — оригінальна, її не можна назвати копією класики. Своєрідність її полягає передусім у запереченні платонівської ідеї вічності конфлікту між філософією й поезією. Ідея взаємозв'язку філософії і поезії, на якій наполягає Сковорода, підкреслює значення творчої індивідуальності.
Подальшої теоретичної розробки потребує теза Сковороди про єдність: краса — добро — благо — істина. Саме у русі цих станів здійснюється морально-естетичне самоутвердження людської сутності. Філософ наполягає на необхідності пізнання сутності, і на цьому шляху перетинаються інтереси науки й мистецтва, раціонального й чуттєвого. Слід зауважити, що впродовж останніх років особливу увагу дослідників привертає саме період з другої половини XVII до середини XVIII ст. Багато в чому їх спрямовує міркування Д. Чижевського, що ця доба є центральною епохою в духовній історії України.
Значний внесок в українську естетику цього періоду пов'язаний з іменем Феофана Прокоповича (1681—1736). Зосередивши увагу на проблемі краси, він, по-перше, розглядав красу людини як гармонію духу і тіла, а по-друге, до аналізу краси залучав як природу, так і звичаї, побут, ремесло й майстерність. З особливою зацікавленістю Ф. Прокопович ставиться до поетичного мистецтва, яке, на його переконання, вирізняється серед інших видів творчості безпосереднім впливом на естетичні почуття людини. Саме поетика впливає па розвиток таких здатностей людини, як відчуття стилю, фантазія та уява. Аналізуючи теоретичні традиції естетики України, слід відзначити, що на всіх етапах розвитку української культури мистецтво й мистецтвознавство відігравали особливу, винятково важливу роль. У зв'язку з цим мистецтвознавство часто виходило за свої межі й поставало як феномен естетики і психології творчості.
Така тенденція чітко простежується вже у творчості Івана Котляревського (1769—1838), адже його «Енеїда» утверджує передусім можливості української мови та на відміну від вимог класицизму спирається на народну традицію.
30—50-ті роки XIX ст. — яскравий період розвитку українського романтизму, пов'язаний як із творчими здобутками М. Гоголя, раннього Т. Шевченка, М. Максимовича, так і з теоретичними працями М. Костомарова та П. Куліша.
Значний інтерес і нині викликають естетичні погляди Тараса Шевченка (1814—1861), який висловлювався різко негативно з приводу естетичного трактату польського теоретика К. Лібельта ще в період навчання в Академії мистецтв. Відомі й інші іронічні висловлювання поета щодо «хірургії прекрасного». Водночас всупереч слабкій праці К. Лібельта Шевченко високо оцінює теоретичну спадщину Базарі, завдяки життєписам якого ми маємо доволі яскраві враження щодо епохи Відродження.
Аналіз спадщини Т. Шевченка дає змогу стверджувати, що його цікавила низка проблем, які, власне, і є естетичними: специфіка прекрасного, психологія творчого процесу, соціальна значущість мистецтва тощо.
Своєрідна художня всеосяжність у відображенні дійсності, властива більшості відомих українських митців минулого, не могла не спонукати їх до теоретичного осмислення морально-етичної проблематики мистецтва і творчості. Так звана мистецтвознавча тенденція в українській естетиці виразно виявлялася на різних історичних етапах. Перебуваючи у складних соціально-політичних умовах, спричинених своєрідністю історії України, митці намагалися осмислити соціальне призначення мистецтва, закріпити його як духовну пам'ять часу. Через самоаналіз творчості українські митці поступово відкривали і для себе, і для науки «секрети» складного процесу створення і функціонування художнього твору.