3.2. Напрями подальшого удосконалення управління земельними реформами.

Управління земельними ресурсами охоплює весь спектр суспільних відносин – від соціального до економічного, правового, екологічного та інших видів управління. Разом з тим, земельні ресурси мають ряд властивостей і особливостей, які не залежать від системи суспільних відносин і не прита-манні іншим засобам виробництва. Це, зокрема, те, що земля є продуктом природи і виникла та існує незалежно від волі і свідомості людини. По-дру-

ге, земля, на відміну від інших засобів виробництва, в процесі використання не зношується, не зменшує свої корисні властивості. По-третє, використання

землі пов’язане з просторовою постійністю місця та обмеженістю території,тоді як інші засоби виробництва в міру розвитку продуктивних сил кількісно збільшуються і якісно видозмінюються.Земельна реформа, яка розпочалась у 1991 р., спочатку розглядалась як комплекс взаємопов’язаних правових, організаційних, фінансових, науковотехнічних, землевпорядних та інших заходів, спрямованих на проведення радикальних перетворень у сфері власності на землю, перерозподілу земельного фонду для задоволення потреб у землі громадян, підприємців,організацій і установ, формування багатоукладної економіки.Результати діяльності з управління земельними ресурсами значною мірою характеризуються результатами проведення кожного із етапів земельних перетворень. Їх можна оцінювати як принципові, глибинні, радикальні тощо.Ліквідована монополія державної власності на землю; реорганізовано понад 10 тис. колгоспів та радгоспів; створено 42 тис. фермерських господарств;сформовано більше як 11 млн власників особистих підсобних господарств,присадибних ділянок, садів, введена плата за землю, яка поповнює бюджети всіх рівнів; діють інші заходи.За період з 1991р. по 2001 р. в Україні був створений новий земельний лад, змінена структура власності на землю та землекористування, сформовані ринкові форми господарювання, запроваджено плату за землю, оренду землі,купівлю-продаж, дарування майна, передано безплатно громадянам біля 50 відсотків земельного фонду України. Разом з тим, за цей період різко знизився (в 3–5 разів) рівень використання земель.Відповідно до Основних напрямів земельної реформи в 2001–2005 роках,схвалених Указом Президента України 30.05.2001 року, основною метою земельної реформи було визначено забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для істотного збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалів землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання. Реалізація основних напрямів мала забезпечити прискорення завершення в країні земельної реформи, а також створити ефективний механізм регулювання земельних відносин та державного управління земельними ресурсами. Зокрема, було передбачено забезпечити розмежування повноважень органів державної влади і органів місцевого самоврядування щодо управління земельними ресурсами.Однак ні перше, ні друге не було реалізоване. І основна причина – це непро-фесіональний підхід до управління в галузі земельних відносин.На черговому етапі земельної реформи до актуальних заходів, які визначають зміст управління земельними ресурсами, віднесено:

– розробка і удосконалення на всіх рівнях правової і нормативної бази регу-

лювання земельних відносин;

– створення механізму, який реалізує права власників земельних часток у

сільській місцевості, державних і комунальних підприємств у містах та ін-

ших населених пунктах з активізацією земельного обігу;

– розмежування земель державної і комунальної власності;

– утворення інфраструктури ринку й іпотеки земель;

– розширення робіт зі зйомки і обстеження, районування (зонування) тери-

торій, оцінки земель, землевпорядкування, кадастру і моніторингу.

Разом з тим, соціально-економічний потенціал земельних перетворень не

реалізований. Механізми управління землекористуванням кінцево не сформовані, система земельного законодавства не завершена, стара система земельних відносин та організації землекористування зруйнована, а нова – ефективна не збудована. Сотні тисяч гектарів землі виведені з господарського використання та деградують. Система землеустрою – вітчизняне досягнення, яке має беззаперечні заслуги перед Столипінською земельною реформою, фактично розвалена. Земельні відносини вкрай політизовані.Як показує аналіз, в останні роки практично не велися землевпорядні роботи з контурно-меліоративної організації території сільськогосподарських підприємств, зі складання планів земельно-господарського устрою в містах і селах. Роль землеустрою була зведена до оформлення рішень, які приймаються органами місцевого самоврядування у зв’язку з перерозподілом, переділом землі та угодами громадян щодо земельних ділянок. Не приділялась відповідна увага і науково-методичному забезпеченню землеустрою.Аналізуючи стан земельних відносин в Україні, рівень використання земель, матеріали парламентських слухань від 13.09.2005 р., можна зробити висновок про глобальні прорахунки й прямі помилки в стратегії земельних трансформацій.Їх наявність і часто негативні соціально-економічні та екологічні наслідки – це деформації системного порядку. Вони стосуються: еконо мічної обґрунтованості і соціальної передбачуваності транс формацій, їх комплексності,планомірності й послідовності, адекватності ситуації, відповідності інтересам широкого загалу населення, особливо сільського, наукового й організаційного забезпечення.Один із найтяжчих наслідків на селі – руйнація землекористу-вання більшості сільськогос подарських підприємств без відповідної концеп-ції підвищення його ефективності в ринкових умовах.Впродовж часу здійснення земельної реформи активно дискутувались проблеми земельних реформацій. Окремі політичні сили, далекі від проблем села,але сповнені політичних амбіцій, прямо вимага ли ліквідації колгоспів і заміни їх фермерством. Більшість же політиків розуміла згубність такої деко-лективізації. Застереження проти деколективізації здійснювалось у різних формах. Так, А. М. Третяк у доповідній записці Президенту України у 2000 році переконував не здійснювати масову парцеляцію землекористування сільськогосподарських підприємств.Незважаючи на розмаїття думок і поглядів, вченими не заперечувалася приватна власність на землю. Головною вважалась докорінна зміна соціально-економічних відносин, внутрішньо-господарських структур у cформованих сільськогосподарських підприємствах на базі приватної власності.Але оцінюючи “реформації”, що відчутно проявились у кінці 1999 р. – на початку 2000 р., можна з повною вірогідністю стверджувати: в Україні відбулась деколективізація в найгіршому її значенні. Отже концепція системного управління земельними ресурсами була відсутня.Минуть роки і земельна реформа в Україні кінця XX ст. отримає однозначну оцінку з боку істориків і політологів, економістів і соціологів, спеціалістів інших галузей знань. Але вже й нині робиться чимало спроб розібратися з причинами та наслідками соціально-економічних трансформацій.Глобальний прорахунок у стратегії трансформацій, переоцінка значення приватної власності у системі ринкових перетворень, свого роду “обожнювання” цієї категорії,віра в те,що запровадження приватної власності на землю та інші засоби виробництва автоматично (як за помахом чарів ної палички) призведе до вирішення всіх складних проблем функціонування економіки країни. При цьому ігнорується те, що на відміну від постсоціалістичних країн із віковими традиціями інституту приватної власності, у більшості регіонів нашої держави було общинне землеволодіння, а потім утвердилась державна власність на землю. Україна не мала глибоких коренів приватної власності,особливо в аграрній сфері.Це вимагало зваженого, обережного підходу до масш табного запровадження інституту приватної власності на зем лю. Адже навіть постсоціалістичні країни,відновлюючи власність селян на землю, здійснювали це еволюційно, зважено.Загалом слід враховувати, що хоча у переважній більшості країн світу сільськогосподарські угіддя перебувають у приватній власності,існує чимало обмежень стосовно її функ ціонування і використання.У деяких державах сільськогосподарські угіддя так і не стали приватною власністю.

Навіть у традиційних країнах ринкової економіки з розвиненим інститутом приватної власності на землю, чимало фермерів (до половини і навіть більше) використовують не власну, а орендовану землю.Наявність діаметрально протилежних поглядів у суспільстві щодо власності на землю стала причиною компромісних формулювань Конституції України.Незважаючи на законодавче визнання Верховною Радою України права приватної влас ності на землю, в Конституції України термін “приватна власність на землю” не вживається. У статті 13 сказано, що земля, всі інші природні ресурси є “об’єктами права власності Українського народу”. Ст. 14 гласить: “Земля є основним націо нальним багатством, що перебуває під особливою охороною держави. Право власності на землю гарантується. Це право набувається і реалізується громадянами, юридичними особами та державою,виключно відповідно до закону”. Виходячи із зазначеного, цілком очевидна потреба у конкретних умовах сучасної України зваженого і обережного підходу до змін у відносинах власності на землю.Обов’язковою умовою запровадження приватної влас ності на землю (поряд з іншими формами земельної власності) є наявність гнучкої системи законодавства, розробленої з врахуванням вікового досвіду світової спільноти.При величезних особливостях сучасного земельного законодавства країн Європи,Америки, Азії, його спільними рисами є захист трудової приватної власності, недопущення відродження земельних латифундій та інших негативних (насамперед, із точки зору продовольчої безпеки) тенденцій. На перший погляд, наприклад, зе мельне законодавство США видається ліберальним. Але, насправді,воно жорстко захищає інтереси фермерів, не допускає концентрації земельної власності у руках фінансових магнатів, створює бар’єри для зростання цін на землю, оскільки останнє провокує подорожчання продовольства. Цьому слугує і гнучка система податків, що опосереднюють купівлю-продаж землі.В Україні, незважаючи на вже звичну тезу про те, що “земля повинна належати тому, хто її обробляє” (яка, без сумніву, правильна),практично відсутнє земельне за конодавство, що захищає трудову приватну власність. Починають формуватися лише окремі елементи такого правового поля. Тому наївними видаються заяви (незалежно від того, хто їх робить) про те, що “приватна власність замінила колектив ну”. Не лише прийняття Указу, але й реальна видача селянам земельних сертифікатів (прирівняних до земельних актів),за провадження плати за оренду землі – є недостатніми для формування повноцінного правового поля функціонування складного інституту приватної власності на землю. У згаданих вище країнах земельне законодавство формувалось впродовж багатьох десятиліть. Можливо, скориставшись досвідом інших країн, із врахуванням вітчизняних особливостей ми цей період дещо скоротимо. Спроби ж ввести шляхом декларування, із застосуванням методів адміністративного тиску, в авральному порядку приватну власність на землю ні до чого доброго не призведуть.Але помилки – не лише в цьому. До негативних на слідків спричинилося також ігнорування важливих складових ринкових трансформацій. В основоположних документах, зо крема Конституції України зазначається, що метою є побудова соціально орієнтованої ринкової економіки. Значить, паралель но з реформуванням відносин власності на селі мала б створю ватись законодавча,нормативна база, що регулювала б ринок землі. I не лише нормативна база, але й відповідна інфраструктура земельного ринку: системи державного земельного кадастру, землеустрою, оцінки земель, сільськогосподарських товариств із регулювання обороту земель сільськогосподарського призначення, інформативні системи тощо.Але, як відзначав ще в 2001 і послідуючих роках А. М. Третяк, над проблемою системного земельного законодавства та формуванням досконалої і професійної системи управління земельними ресурсами ніхто не замислювався.Як відмітив Президент України В. А. Ющенко у своїй доповіді “Про внутрішнє і зовнішнє становище України в 2005 році”, однією із причин збитковості та низького рівня рентабельності більшості сільськогосподарських підприємств є неврегульованість земельних відносин.Ним відмічено, що більшість сільськогосподарських товаровиробників не дотримується науково-обґрунтованих сівозмін та ґрунтозахисних технологій,не застосовується необхідна кількість органічних та мінеральних добрив. Це спричиняє виснаження земель, зниження родючості ґрунтів, їх деградацію.Слід відмітити, що станом на 2005 рік рівень використання сільськогосподарських угідь в Україні характеризувався середнім виробництвом валової продукції сільського господарства на 1 га 270 євро, тоді як в країнах ЄС – більше 2 000 євро. Щорічні втрати гумусу через мінералізацію та ерозію ґрунтів склали 32–33 млн тонн або 9 млрд грн збитків.Не кращий стан використання та охорони земель склався і в населених пунктах. Землі населених пунктів, становлячи лише незначну частину (12,1 %) території України, концентрують понад 58 % населення. Разом з тим, за роки земельної реформи тут проінвентаризовано тільки 50,8 % площі їх земель.Грошову оцінку на жовтень 2005 року було проведено тільки на 59,1 % території. Землі більшості міст та сільських населених пунктів не стали основним бюджетоформуючим фактором органів місцевого самоврядування.

Водночас діючі механізми управління земельними ресурсами та регулювання земельних відносин, інфраструктура ринку землі, ціноутворення та платежі за землю законодавством України ще не врегульовані. Про це констатується в Указі Президента України № 1643/2005 “Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 29 червня 2005 “Про стан додержання вимог законодавства та заходи щодо підвищення ефективності державної політики у сфері регулювання земельних відносин, використання та охорони земель”.Тому вдосконалення системи управління земельними ресурсами має надзвичайно важливе значення саме тепер, коли набувають розвитку ринкові відносини в усіх галузях економіки.Серед основних напрямів управлінської діяльності в галузі земельних відносин важливе місце займають обґрунтування, розробка і практична реалізація оптимізаційних моделей формування системи управління на різних ієрархічних рівнях держави, законодавчо-нормативне забезпечення та професійність застосування сучасних методів управління земельними ресурсами.Таким чином, позитивне зміщення управління земельними ресурсами в незалежній Україні в сторону ринкового не сприяло належному підвищення рівня використання земель. Більше того, в останні роки, через несистемність і недосконалість законодавчо-нормативної бази та зниження рівня професійності управління, земельні відносини стали на етап вище ніж були раніше.Держава почала видавати нові закони про управління землями, які поліпшують роботу управління.Людям які хочуть займатися вирощуванням культур, надаються позики в банках,для початку бізнесу.Почали зростати ціни на на зернові та інші культури.Ще в двухтисячному році було більше фермерів які займалися зрошенням різних культур,а також вирощували багато кормів для худоби,тому що було багато фермерських господарств.А потім коли почався занепад ферм,худобу почали масово вирізати,почався також і занепад зрошуваних культур,тому що худоби стало набагато менше і більшість кормів стала просто зайвою.Почався застій для багатьох культур.Поля на яких вирощували корма для худоби почали просто заростати чагарникачи,ніхто не працював на полях.А зараз держава хоче знову відновити сільське господарство,а за рахунок цього збільшиться попит на зрошувані культури.Але це буде зробити дуже нелегко,бо потрібно буде прибирати різні зарості з полів які були у запуску стільки років.Але всерівно для України,якщо відновити сільське господарство,буде дуже вигідно,тому що в нашій державі дуже родючі землі і помірний клімат.Відновити це все можливо,тимпаче з’явилося багато нових технологій і обробіток та посатка різних культур стала набагато легшою.