27.2 Актуальні проблеми дидактики

Дидактика— часть педагогики, изучающая проблемы обучения и образования.

Проблема технології навчального процесу в сучасній школі безпосередньо пов’язана з його оптимізацією, звичайно, якщо йдеться про передові технології. Про актуальність оптимізації навчального процесу свідчить той факт, що окремі автори наголошують на виділенні такого принципу поряд з уже відомими.

Характеризуючи принцип оптимізації, Ю.К. Бабанський писав:

"Для досягнення мети наукової організації навчання дуже важливо існуючу систему принципів доповнити принципом оптимізації навчального процесу, який з низки можливих варіантів організації навчального процесу потребує усвідомленого вибору такого варіанта, котрий у даних умовах забезпечить максимально можливу ефективність розв’язання завдань освіти, виховання і розвитку школярів за раціональних витрат часу та зусиль учителів і учнів".

Таким чином, вибір найефективнішого варіанта навчання є однією із складових оптимізації навчального процесу.

Технологія (від грец. - майстерність та слово) - опис сукупності прийомів, способів, процесів, що супроводжують певний вид діяльності і сприяють її ефективності. У дидактиці - це операції, які супроводжують вибір учителем у конкретних умовах класу специфіки діяльності учасників навчального процесу. На жаль, у масовій практиці цей вибір здійснюється стихійно, на основі досвіду вчителя або на рівні його відчуття й інтуїції. Саме тому потрібна науково обґрунтована технологія навчального процесу, яка нині на стадії розроблення.

2. Технологія вибору методів навчання.

Опрацюванню цього напряму завдячуємо відомим ученим-дидактам Ю.К. Бабанському і В.О. Онищуку. їх технології, створені на основі ґрунтовного аналізу навчального процесу загалом і потенціалу окремих методів навчання, дають змогу вчителю зорієнтуватися, за яких умов ефективніше використовувати кожний з них. Конкретні рекомендації наведено у таблицях І-ІІІ.

Розглядаючи учіння як вид дидактичної діяльності, ми визначили поняття "форма учбової діяльності школярів". Ю.К. Бабанський наголошує на актуальності оптимального вибору форм учбової діяльності школярів (здебільшого на індивідуальній основі) і пропонує розглядати принцип індивідуального підходу в навчанні як принцип оптимального поєднання загальнокласних, групових та індивідуальних форм організації навчального процесу. У поданій нижче таблиці співвідносяться основні ланки навчального процесу, характер діяльності учнів та найоптимальніші в даних умовах форми учбової діяльності школярів.

Дидактика — галузь педагогіки, яка розробляє теорію освіти і навчання, і виховання у процесі навчання.

Предметом дидактики є загальна теорія навчання усіх предметів.

Основні категорії дидактики: навчання, освіта, викладання (діяльність учителя в ході навчання), учіння (процес пізнавальної діяльності учнів), принципи, форми, методи і засоби навчання (визначення будуть сформульовані далі у відповідних темах).

Особливості викладання окремих предметів вивчаються методиками цих предметів. Дидактика відноситься до методики, як теорія до практики. Крім цього, вони відносяться одна до одної також як теорія до теорії, як дві взаємодіючі системи теоретичних знань у галузі педагогіки. Але методика і дидактика мають спільний об'єкт наукового дослідження — процес навчання. Методика виділяє в цьому об'єкті те, що є специфічним для навчання конкретного предмета зокрема. Дидактика ж досліджує закономірності навчання, що є спільними для різних навчальних предметів.

Проблеми сучасної дидактики: а) оптимізація навчально-виховного процесу в школах; б) інтенсифікація навчання (посилення, збільшення напруги, продуктивності, дієвості праці); в) підвищення пізнавальної самостійності, творчої активності, ініціативи учнів; г) посилення міжпредметних і внутрі-предметних зв'язків; ґ) вдосконалення форм і методів навчання та інші.

Слід відрізняти "процес навчання" від "навчального процесу". Поняття "навчальний процес" охоплює всі компоненти навчання: і викладача, і використовувані ним засоби і методи навчання, і учня, що працює під керівництвом учителя на уроці та самостійно вдома, і забезпечення навчального процесу наочністю та технічними засобами. Поняття "процес навчання" охоплює взаємодію учителя й учня.

Останнім часом в дидактиці почали оперувати терміном технологія навчання, під якою в загальному розуміють системний метод створення, застосування й визначення всього процесу навчання і засвоєння знань, з урахуванням технічних і людських ресурсів та їх взаємодію, який ставить своїм завданням оптимізацію освіти. Технологію навчання також часто трактують як галузь застосування системи наукових принципів до програмування процесу навчання й використання їх у навчальній практиці з орієнтацією на загальні цілі навчання. Ця галузь орієнтована в більшій мірі на учня, а не на предмет навчання, на перевірку практики (методів і техніки навчання) у ході емпіричного аналізу й широкого використання аудіовізуальних засобів у навчанні, визначає практику в тісному зв'язку з теорією навчання (Укр. пед. словник).

Завдання сучасної дидактики в цілому полягає в тому, щоб забезпечити ефективне виховання, духовне збагачення, розвиток дитини, її активності, таланту, творчого потенціалу, здібностей до самостійного надбання нових знань, створити умови для самореалізації.

На думку проф. В. Лозової, цьому сприяють такі методологічні підходи до навчального процесу:

Гуманізація, що передбачає не лише вивчення в школі дисциплін гуманітарного циклу, які наповнюють зміст освіти проблемами людини, а й духовно-особистісну спрямованість кожного навчального предмета, формування стосунків між учителями й учнями, учнів між собою на основі поваги до людини, довіри, доброти, чуйності, уваги, співчуття, віри у позитивність її дій.

Аксеологічний (гр. axia — цінність, logos — вчення) підхід дозволяє вивчати явища з точки зору виявлення їх можливостей задовольняти потреби людини, розв'язувати завдання гуманізації суспільства. Людина розглядається як найвища цінність суспільства, а такі цінності як життя, здоров'я, любов, освіта, праця, мир, краса, Батьківщина завжди привертали увагу людей, а їхній розвиток — основне завдання гуманістичної педагогіки.

Особистісний підхід вимагає визнання особистості як продукту соціального розвитку, носія культури, її унікальності, інтелектуальної і моральної свободи, права на повагу, що передбачає опору на природний процес саморозвитку здібностей, самовизначення, самореалізацію, самоутвердження, створення для цього відповідних умов.

Діяльнісний підхід спрямований на організацію діяльності суб'єкта, в якій він був би активним у пізнанні, праці, спілкуванні, своєму розвитку. Особистісний і діяльнісний підходи знаходяться в діалектичній єдності, тому що особистість виступає суб'єктом діяльності, яка, у свою чергу, поряд з іншими факторами, визначає особистісний розвиток людини.

Ресурсний підхід ставить питання про організацію навчання, орієнтованого на пошуки і розвиток потенціальних можливостей кожного школяра. Ресурс визначається як сукупність об'єктивно існуючих умов і засобів, необхідних для реалізації потенційних можливостей суб'єкта. До ресурсів відносяться зовнішні (засоби й умови довкілля) і внутрішні, тобто індивідуальні ресурси особистості. Навчання повинно бути комфортним, не шкодити здоров'ю, щоб забезпечувати оптимальну динаміку працездатності, самопочуття. Виявлення індивідуальних ресурсів кожного учня, прогнозування їх змін може забезпечувати реалізацію його можливостей.

Системний підхід орієнтує на визначення навчання як цілеспрямованої творчої діяльності його суб'єктів. Він вимагає розгляду системоутворюючих зв'язків мети, завдань, змісту, форм і методів навчання не ізольовано, а у взаємодії компонентів педагогічного процесу, що дозволяє виявляти загальні системні властивості та якісні характеристики.

Синергетичний (synergos — спільно діючий) підхід, провідним принципом якого науковці називають самоорганізацію, саморозвиток, які здійснюються на основі постійно активної взаємодії цих систем із зовнішнім середовищем, що веде до змін, становлення нових якостей та ін.

Компетентнісний підхід передбачає аксологічну, мотиваційну, рефлексивну, когнітивну, операційно-технологічну та інші складові результатів навчання, що відбивають прирощення не лише знань, умінь і навичок, а й досвіду емоційно-ціннісного ставлення. Компетентність у сфері самостійної пізнавальної діяльності, засвоєння способів придбання знань із різних джерел інформації є основою компетентності в інших сферах: громадянській, соціально-трудовій, культурно-естетичній діяльності, в побутовій сфері, сфері дозвілля та ін. Ключова компетентність випускника школи має інтегративну природу, тому що її джерелом є різні сфери культури і діяльності: духовної, соціальної, інформаційної, етичної, екологічної тощо.

28.1 особистості фрінтового виховання

Из голови писать

28.2 процесс навчання

Процес навчання істотно відрізняється від навчального процесу. Поняття «навчальний процес» охоплює всі компо¬ненти навчання: викладача, використовувані ним засоби і методи навчання, учня, який працює під керівництвом учи¬теля на уроці та самостійно вдома, забезпечення навчального процесу наочністю й технічними засобами. Під поняттям «процес навчання» розуміють взаємодію учителя й учня.

Навчання як один з видів людської діяльності склада¬ється з двох взаємопов'язаних процесів — викладання й учення.

Викладання — діяльність учителя в процесі навчання, що полягає в постановці перед учнями пізнавального завдання, повідомлен¬ні нових знань, організації спостережень, лабораторних І практич¬них занять, керівництві роботою учнів із самостійного засвоєння знань, у перевірці якості знань, умінь та навичок.

Учіння — цілеспрямований процес засвоєння учнями знань, оволодіння вміннями і навичками. У широкому значенні — оволо¬діння соціальним досвідом з метою його використання в практич¬ному житті.

У процесі навчання відбувається взаємодія між учите¬лем і учнем, а не просто вплив учителя на учня. Вчитель може навчати учнів безпосередньо або опосередковано — через систему завдань. Результативність процесу навчан¬ня залежить від стилю спілкування учителя з учнем та впливу навколишнього середовища.

Процес навчання формують тісно пов'язані між собою компоненти: цільовий (постановка конкретної мети вивчен¬ня навчального матеріалу на уроці, вивчення навчальної дисципліни та освітньої мети навчально-виховного закла¬ду певного типу); стимулююче-мотиваційний (створення умов, які спонукають учнів до активної навчально-пізна¬вальної діяльності, формують у них позитивну мотивацію цієї діяльності); змістовний (оптимальний підбір предметів навчального плану, змістовність навчальних програм і під-ручників, а також продуманість змісту кожного навчально¬го заняття); операційно-дієвий (вдалий підбір прийомів, ме¬тодів і організаційних форм навчання, оптимальне поєднан¬ня фронтальної, групової та індивідуальної роботи щодо за¬своєння учнями змісту навчального матеріалу, вироблення в них відповідних умінь та навичок); контрольно-регулю¬ючий (контроль за засвоєнням учнями знань, набуттям умінь і навичок, внесення необхідних коректив до змісту і методики навчання з метою підвищення ефективності про¬цесу навчання); оцінно-результативний (виявлення рівня знань, умінь і навичок кожного учня, визначення причин неуспішності в кожному конкретному випадку і відповід¬на робота щодо їх усунення).

Методологічною засадою процесу навчання є наукова теорія пізнання, яка вивчає природу наукового пізнання і його можливості, головні закономірності пізнавального процесу, форми й методи пізнання людиною навколишньої дійсності, умови істинності пізнання.

Пізнання — процес цілеспрямованого відображення об'єктивної реальності у свідомості людей.

Процеси навчання і наукового пізнання мають спіль¬ні риси. Обидва спрямовані на пізнання істини, об'єк¬тивної дійсності. І навчання, і пізнання здійснюються за схемою: живе спостереження об'єкта навчання чи пізнан¬ня—осмислення істотних властивостей, особливостей, зв'язків цього об'єкта—застосування здобутих знань на практиці чи в навчанні або перевірка здобутого у процесі пізнання знання на практиці. Навчання можна вважати специфічною формою пізнання об'єктивної дійсності, на¬буття суспільного досвіду. Спільність між навчанням і нау¬ковим пізнанням у тому, що вони спрямовані на пізнан¬ня законів і закономірностей об'єктивного світу.

Між процесом навчання і процесом наукового пізнан¬ня існують і певні відмінності. Передусім на всіх рівнях навчання об'єктивно не відкриваються нові знання. Учні засвоюють уже пізнані істини. Водночас відбувається дос¬лідження об'єкта пізнання. Під час засвоєння знань сам об'єкт може бути представлений наочним або словесним зображенням. Важливо те, що на пізнання певних явищ чи процесів людство витратило десятки й сотні років, а учень під час навчання засвоює такі знання впродовж ро¬ку. Якщо у процесі пізнання здобуваються тільки нові знання, то навчання, крім засвоєння цих знань, передба¬чає формування вмінь і навичок. Зрештою, практика у піз¬нанні є критерієм істини, в той час як у навчанні переві¬ряти істинність знання нема потреби. Тут практика допо¬магає краще зрозуміти й засвоїти навчальний матеріал.

У школі важливо й необхідно домагатися того, щоб уч¬ні навчилися свідомо користуватися формами і прийома¬ми пізнавальної діяльності, могли правильно застосовува¬ти наукові принципи й методи у поясненні явищ приро¬ди, суспільства та духовного світу людини. За таких умов процес навчання формуватиме в учнів основи наукового мислення.

У навчальному процесі знаходять вияв відомі положен¬ня філософії про взаємозв'язок і взаємозалежність, єдність і боротьбу протилежностей, заперечення заперечення, пе¬рехід кількісних змін у якісні.

Рушійними силами навчального процесу є його супе¬речності: між зростаючими вимогами суспільства до про¬цесу навчання і загальним станом цього процесу, який по¬требує постійного вдосконалення; між досягнутим учнями рівнем знань, умінь та навичок і знаннями, вміннями й навичками, необхідними для розв'язання поставлених пе¬ред ними нових завдань; між фронтальним викладом ма¬теріалу й індивідуальним характером його засвоєння; між розумінням матеріалу вчителем і учнями; між теоретич¬ними знаннями й уміннями використовувати їх на прак¬тиці та ін. Мистецтво вчителя полягає у з'ясуванні й ви¬користанні цих суперечностей для активізації пізна¬вальної діяльності учнів.

Функції процесу навчання

Навчальний процес як складова частина загального процесу виховання всебічно розвиненої особистості, що відповідає потребам сучасного суспільства, повинен забез-печити виконання цього завдання реалізацією трьох функ¬цій: освітньої, розвиваючої та виховної.

Освітня функція

Покликана забезпечити засвоєння учнями системи наукових знань, формування вмінь і навичок.

Знання — узагальнений досвід людства, що відображає різні га¬лузі дійсності у вигляді фактів, правил, висновків, закономірно¬стей, ідей, теорій, якими володіє наука.

Знання є головним компонентом освіти. Виділяють та¬кі види знань: основні терміни і поняття, без яких немож¬ливо зрозуміти жодного тексту, жодного висловлювання; факти щоденної дійсності та наукові факти, без знання яких неможливо зрозуміти закони науки, формувати пе¬реконання, доводити і обстоювати ідеї; основні закони науки, що розкривають зв'язки й відношення між різни¬ми об'єктами та явищами дійсності; теорії, що містять сис¬тему наукових знань про певну сукупність об'єктів, методи пояснення та передбачення явищ певної предметної галузі; знання про способи діяльності, методи пізнання й історії здобуття знань (методологічні знання); знання про норми ставлення до різних явищ життя (оцінні знання).

Розглянуті види знань поділяють на теоретичні й фак¬тичні.

Теоретичні знання — поняття, системи понять, аб¬стракції, теорії, гіпотези, закони, методи науки.

Фактичні знання — одиничні поняття (знаки, цифри, букви, географічні назви, історичні особи, події).

Серед знань, що мають засвоїти учні у процесі навчан¬ня, особлива роль належить тим, які виражають способи діяльності і використовуються на практиці. Вони мають алгоритмічний характер (наприклад, знання про способи і порядок виконання арифметичних дій). У навчальних предметах вони оформлені у вигляді правил.

Освітня функція навчання повинна забезпечити: повно¬ту знань, яка визначається засвоєнням передбачених нав¬чальною програмою відомостей з кожної навчальної дисци-пліни, необхідних для розуміння основних ідей, істотних причинно-наслідкових зв'язків; системність знань, їх упо¬рядкованість, щоб будь-яке знання випливало з попередньо¬го і прокладало шлях для наступного; усвідомленість знань, Що полягає в розумінні зв'язків між ними, прагненні само¬стійно постійно поповнювати їх; дієвість знань, що передба¬чає вміння оперувати ними, швидко знаходити варіативні способи застосування їх із зміною ситуації.

Окрім засвоєння системи знань, освітня функція забез¬печує формування в учнів умінь та навичок.

Уміння — здатність на належному рівні виконувати певні дії, за¬снована на доцільному використанні людиною знань І навичок.

Навичка — психічне новоутворення, завдяки якому Індивід спро¬можний виконувати певну дію раціонально, точно І швидко, без зайвих затрат фізичної та нервово-психічної енергії.

У педагогічній літературі розглядають первинні та вто¬ринні вміння.

Первинні вміння — неавтоматизовані дії, підпорядко¬вані певному правилу; це може бути неавтоматизована на¬вичка (початкова стадія її становлення), а може бути й дія, в повній автоматизації якої нема потреби. Особливість первинних умінь у тому, що вони близькі до навичок, під¬даються автоматизації.

Вторинні вміння — дії, які принципово не можуть бу¬ти автоматизовані, тому що не мають однозначного прави¬ла в своїй основі й передбачають елементи творчості; ці вміння включають навички, але не зводяться до них. У навчальному процесі вони підлягають повній автома¬тизації і входять як автоматизовані компоненти до склад¬них вторинних умінь. Наприклад, написання літер стає навичкою, без якої не можливо набути вміння викладати свої думки на письмі. Під час оволодіння грамотою напи¬сання літер є первинним умінням, пізніше воно перетво¬рюється на навичку. Друге первинне вміння — узгоджен¬ня слів — може стати навичкою, але може залишитися і первинним умінням.

Розрізняють уміння і навички теоретичні (в їх осно¬ві — правила оперування поняттями, вони є результатом аналізу-синтезу) і практичні (дії, що регулюються за до¬помогою формул, моделей, зразків).

В. Сухомлинський вважав, що кожний учень за роки навчання у середній школі повинен обов'язково оволоді¬ти такими загальнонавчальними вміннями: 1) спостерігати явища навколишнього світу; 2) думати — зіставляти, по¬рівнювати, протиставляти, знаходити незрозуміле, диву¬ватися; 3) висловлювати міркування про те, що учень ба¬чить, спостерігає, робить, думає; 4) вільно, виразно, сві¬домо читати; 5) вільно, досить швидко і правильно писа¬ти; 6) виділяти у прочитаному логічно завершені частини, встановлювати взаємозв'язок і взаємозалежність між ни¬ми; 7) знаходити книжку з питання, що цікавить; 8) зна¬ходити в книжці матеріал, що цікавить; 9) робити попе¬редній логічний аналіз тексту в процесі читання; 10) слу¬хати вчителя і водночас стисло занотовувати зміст його розповіді; 11) читати текст і водночас слухати інструктаж учителя щодо роботи над текстом, над логічними складо¬вими частинами; 12) написати твір — розповісти про ба-чене навколо себе.

Розвиваюча функція

Передбачає розвиток учнів у процесі навчання. Розви¬ваюче навчання сприяє розвиткові мислення, формуванню волі, емоційно-почуттєвої сфери; навчальних інтересів, мо¬тивів і здібностей.

Передусім слід розвивати мислення учнів на основі за¬гальних розумових дій і операцій. Учні загальноосвітньої школи (неповної та повної) мають навчитися: структурування — встановлення найближчих зв'язків між поняттями, реченнями, ключовими словами тощо, у процесі якого ви¬значається структура знань; систематизації — встановлен¬ня віддалених зв'язків між поняттями, реченнями тощо, в процесі якої вони організуються в певну систему; конкре¬тизації — практичного застосування знань у ситуаціях, пов'язаних з переходом від абстрактного до конкретного; варіювання — зміни неістотних ознак понять, їх властиво¬стей, фактів тощо при постійних істотних; доведення — ло¬гічного розмірковування; робити висновки — поступово спрощувати теоретичний або практичний вираз з метою отримання наперед відомого його виду; пояснення — акцен-тування думки на найважливіших моментах (зв'язках) під час вивчення навчального матеріалу; класифікації — роз¬поділу понять на взаємопов'язані класи за істотними озна-ками; аналізу — виокремлення ознак, властивостей, відно¬шень понять, знаходження спільних і відмінних їх власти¬востей; синтезу — поєднання, складання частин (дія, зво-ротна аналізу); порівняння — виділення окремих ознак понять, знаходження спільних і відмінних їх властивостей; абстрагування — виділення істотних ознак понять відки-данням неістотних; узагальнення — виділення ознак, вла¬стивостей, істотних для кількох понять.

Під час навчального процесу вчитель сприяє розвитко¬ві в учнів волі та наполегливості (обмірковує проблемні ситуації, завдання, теми дискусій тощо); розвиває їхні емоції — здивування, радість, цікавість, парадоксальність, переживання (продумує, коли і як створити необхідні ситуації).

Виховна функція

Виховний характер навчання — об'єктивна закономір¬ність, що виявлялася в усі епохи. Водночас виховуючий характер навчання — важлива функція діяльності вчите¬ля, який виховує підростаюче покоління насамперед у процесі навчання. Зрозуміло, що процес навчання переду¬сім сприяє формуванню наукового світогляду учнів на ос¬нові засвоєння системи наукових знань про природу, сус¬пільство і людину, вихованню відповідного ставлення до життя і до самих себе.

Формування наукового світогляду є підґрунтям для ви¬ховання моральних, трудових, естетичних і фізичних яко¬стей особистості. У процесі навчання формуються такі мо¬ральні якості, як почуття обов'язку і відповідальності, дружби й колективізму, доброти і гуманізму, активна по¬зиція щодо навчання і життя взагалі, а також якості, не¬обхідні майбутньому працівникові будь-якої галузі вироб¬ництва: вміння планувати свою роботу, добирати прийо¬ми її виконання, контролювати себе, раціонально викори¬стовувати час.

Реалізація освітньої, розвиваючої та виховної функцій залежить від перелічених нижче чинників:

Використання змісту навчального матеріалу. У кож¬ній темі підручника закладено достатньо навчального матеріалу для реалізації означених функцій, однак для посилення освітньої, розвиваючої та виховної ролі цьо¬го матеріалу вчитель повинен доповнити його цікавими відомостями з інших джерел.

Добору форм, методів і прийомів навчання. Для реалізації освітньої функції добирають форми і методи навчання, які заохочують учнів до самостійного здобу¬вання знань, умінь та навичок (опрацювання додаткової літератури, спостережень, написання рефератів та ін.).

Забезпечення порядку і дисципліни на уроці.

Використання оцінок. Цьому сприяє аналіз відповіді учня і мотивація оцінки, яку виставляє вчитель. Заува¬ження про неточність чи неповноту відповіді спонукає учня до поповнення знань. Зауваження щодо успіхів або невдач мають виховний аспект, оскільки викликають в учня певні переживання, активізують його навчально-пізнавальну діяльність.

Особи вчителя, його поведінки, ставлення до учнів. Ерудований педагог викликає в учнів бажання підвищу¬вати свій освітній рівень. Тактовний, доброзичливий учитель позитивно впливає на виховання учнів, навіть важковиховуваних.

Розглянуті функції тісно пов'язані між собою, і реалі¬зація однієї з них обов'язково зумовлює реалізацію певних аспектів іншої. Тому педагог, готуючись до уроку, пови¬нен чітко визначити його освітню, розвиваючу і виховну мету.