52. Майстри гончарського мистецтва

Дзвін випаленої глини пробився з глибин віків до наших днів - епоха неоліту залишила нам у багатьох куточках світу дивовижні зразки кераміки з рельєфним та розписним орнаментом. Зникли найвеличніші палаци, храми, фортеці доби Середньовіччя, але вціліли уламки посуду, зброї, знарядь праці. По них можна прочитати історію стародавніх народів, зокрема ознайомитися з неповторним мистецтвом, яке передалося майстрам Київської Русі.

Упродовж віків кераміка була мистецькою окрасою будинків, палаців і храмів. Емаль і мідно-кобальтова полива надавали мальовничим розписам зеленаво-брунатного кольору, притаманного тільки українським виробам. За колоритом, формою і декором завжди вирізнялися школи гончарного ремесла. Здавна вони були в Києві, Львові, Чернігові; з'являлися свої виробництва в Опішні та Василькові, Батурині й Дибин-цях, Миргороді й Коломиї, Умані й Косові.

Бурхливий розвиток фарфоро-фаянсової промисловості в XIX столітті витісняє більшість осередків народного гончарства. Індустрія знецінює талант гончаря: їй потрібен був лише взірець, спрощений за технологією. Колись кожне українське місто мало свою гончарню, але з розвитком потоку втрачалася індивідуальність, народність кожного виробу. Розпорошилися й пішли в небуття відомі осередки гончарства, про загублену славу яких сьогодні можна дізнатися лише у фондах музеїв. І все ж подекуди ще залишалися острівці самобутнього виробництва, і мистецтво творення неповторних керамічних виробів поступово відроджувалося й розвивалося.

Річ справжнього майстра можна впізнати серед тисяч, бо навіть звичайний глек чи горщик несуть у собі відбиток індивідуальності творця. Недаремно в народній приповідці мовиться: яка сорока, такі й сороченята, який гончар, такі й його горнята. Кожного разу гончар у своїх виробах створює якусь частину всесвіту. Гляньте на звичайну миску. Вона нагадує своєю довершеною формою півсвіту! А глечик? Жіночий стан! По ньому визначали професійне вміння гончаря. А ще як він зуміє поставити його «на копитце» - ото вже мастак! Не кожному майстрові вдається таке. Своєрідна підставка у вигляді кінського копита - то вже фірмовий знак. Переказують, що деякі гончарі, звертаючись до виготовленої щойно речі, називали її своєю дитиною, а себе - її батьком. Та й самі назви гончарних виробів та їхніх деталей підкреслюють це: близнята, шийка, вухо, носик, плечі, горло. І ні за яких обставин гончареві не можна було скривитися під час випалювання побутових речей - посуд вийде кривим.

Співом душі називають мистецтвознавці вироби відомих майстрів: Івана Гончара й Олександра Ганжі з Поділля, Лариси Цибульської і Павлини Цвілик з Коломиї, Федора Гнідого з Харківщини. Вражає різноманітність і неповторність їхніх виробів: великі глеки, малі горщики, декоративні миски, порцелянові вази, світильники, керамічні жіночі прикраси. Чародійницею дитячої іграшки (малої скульптури) заслужено величають Олександру Селюченко з Опішні: вона створила тисячі неповторних глиняних коників, півників, баранчиків, вершників.

Коли дивишся на керамічні вироби українських майстрів, які вишикувалися в гончарному ряду на велелюдному ярмарку, здається, святкує вся земля, уся природа переливається незбагненною веселкою. Можна лише здогадуватися, скільки праці й душевного тепла, таланту й неповторного світу майстра ввібрав у себе кожен виріб.