Доказування в кримінальному процесі

Доказування в кримінальному судочинстві як різновид процесу пізнання є діяльністю розумовою, що протікає відповідно до законів логіки, у певних логічних формах. Але разом з тим це і практична ді­яльність, суворо регламентована процесуальним законом. Доказування являє собою процесуальну діяльність органу дізнання, слідчого, про­курора і суду по оперуванню доказами. Ця діяльність, як зазначалося, складається з ряду етапів або елементів. Розглянемо тепер кожний з елементів.

Уявлення про чуттєво-практичний рівень доказування як про по­чаток останнього впритул підводить до визначення місця збирання доказів у структурі доказування. Під час збирання доказів відбуваєть­ся їх формування, що включає провадження і процесуальне оформлення слідчих (судових) та інших процесуальних дій органу дізнання, слідчого, прокурора, суду по виявленню, вилученню та процесуальній фіксації (закріпленню) доказової інформації у встановленому законом порядку (статті 66, 85, 130 КПК).

Найважливішими структурними елементами збирання доказів є пошук і вилучення доказової інформації. її пошук може здійснюватись як у процесуальній, так і в непроцесуальній формі. Прикладом пошу­ку носіїв доказової інформації у непроцесуальній формі є використан­ня при розслідуванні кримінальної справи орієнтуючої інформації. У вирішенні цього завдання особливе місце належить оперативно- розшуковій діяльності органів дізнання. Без закріплення доказу процес його формування не може вважатися завершеним, бо інформація, отри­мана суб'єктом доказування у вигляді матеріального та ідеального об­разів, може бути використана в доказуванні лише після перетворення її на форму, доступну для сприйняття всіма учасниками кримінального судочинства. Необхідним структурним елементом збирання доказів є також правозабезпечуючі операції. Це наділені правовою формою дії, через які орган дізнання, слідчий, прокурор і суд забезпечують можли­вість реалізації прав, наданих кримінально-процесуальним законом особам, які беруть участь у збиранні доказів.
Отже, під збиранням доказів у кримінальному процесі слід розу­міти елемент доказування, змістом якого є здійснення уповноваженим (компетентним) державним органом пошукових, пізнавальних, по­свідчуючих і правозабезпечуючих дій з метою сприйняття інформації, що міститься в слідах злочину, її вилучення та закріплення в матеріалах справи.
У статті 66 КПК, де йдеться про збирання доказів, міститься за­гальна нормативна характеристика способів здійснення цієї діяльнос­ті. До них належать:
1) провадження слідчих і судових дій. Серед способів збирання доказів вони мають найбільшу питому вагу. Процедуру провадження слідчих і судових дій чітко врегульовано кримінально-процесуальним кодексом. Обов'язковим є складання протоколу, у якому закріплю­ється перебіг і результати провадження (гл. 6 КПК). Слідчі дії — це спрямовані на формування доказів дії, що вчиняються лише суб'єктом, який веде кримінальний процес, і включають сукупність прийомів по­шуку, пізнання та посвідчення фактичних даних із дотриманням прав учасників кримінального судочинства при їх здійсненні. Вказівка на судові дії поряд зі слідчими дозволяє припустити, що судові дії за змістом не тотожні слідчим. Незважаючи на те, що судові дії, як і слід­чі, включають у себе пошукові, пізнавальні, посвідчуючі та правоза- безпечуючі операції (при цьому важливо, що пошукова діяльність у стадії судового розгляду зведена до мінімуму), вони є самостійним процесуальним інститутом. Основними відокремлювальними рисами судових дій від слідчих є те, що: а) суб'єктом, який чинить судові дії, є суд; б) судові дії здійснюються в стадії судового розгляду, в певному порядку, за обов'язкової участі всіх осіб, які мають процесуальний інтерес; в) вони істотно різняться за характером, тактикою, методикою, обсягом та умовами їх проведення. Специфічні особливості збирання доказів у суді у цілому не заважають говорити про спільність проце­суальної форми слідчих і судових дій, що зумовлена необхідністю підпорядкувати пізнавальну діяльність слідчого та суду єдиним право­вим вимогам;

1. призначення експертизи. Це процесуальна дія, правовим резуль­татом якої є проведення експертного дослідження та одержання виснов­ку експерта як кримінально-процесуального доказу. Експертиза при­значається у випадках, коли для вирішення певних питань при про­вадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання (ст. 75 КПК). При необхідності проведення експертизи слідчий (суд) складають мотивовану постанову або ухвалу (статті 196, 310 КПК), долучають до неї відповідні матеріали кримінальної справи і спрямо­вують до експертної установи або конкретному експерту (статті 196, 198 КПК). Такі дії вчиняються з дотриманням вимог статей 197, 202 КПК щодо забезпечення реалізації прав обвинуваченого при призна­ченні експертизи. Експерт попереджається про кримінальну відпові­дальність за ст. 385 КК за відмову від виконання покладених на нього обов'язків, а також про відповідальність за ст. 384 КК за дачу завідомо неправдивого висновку (ст. 196 КПК);

2. витребування предметів і документів. У правозастосовній діяль­ності орган дізнання, слідчий, прокурор, суд часто зіштовхуються із ситуаціями, коли провадження тієї чи іншої слідчої (судової) дії для одержання доказів є недоцільним. Так, коли відсутні підстави щодо по­боювання приховування, перекручення чи знищення необхідних пред­метів і документів; коли їх вилучення не пов'язано зі вторгненням у житло чи інше володіння особи та пошуками; коли ці предмети й до­кументи можна замінити тотожними або володар сам заінтересований їх надати, — у таких ситуаціях немає потреби вчиняти обшук або ви­їмку. У разі витребування предметів і документів останні надходять у розпорядження слідчого (суду) по закінченні певного часу, необхідного для його доставки, тоді як, наприклад, при виїмці предмета чи докумен­та часовий інтервал буде відсутній. Тому до простого витребування доцільно вдаватися, якщо: а) точно відомо, що в певної особи зберіга­ється предмет або документ, який цікавить слідчого (суд); б) обстановка, у якій він зберігається, не має доказового значення, або вона мала таке значення раніше, але початковий зв'язок об'єкта з обстановкою вже по­рушено перебігом події; в) відсутні підстави до побоювання, що в пері­од між направленням вимоги і доставкою предмета чи документа остан­ні можуть бути навмисно або з необережності перекручені чи знищені. Витребування здійснюється шляхом винесення відповідної постанови (ст. 130 КПК) та спрямування її до підприємства, установи, організації чи громадянина з вимогою про надання предметів або документів. Не- надання посадовою особою або громадянином предметів і документів за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміні­стративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

3. вимога про проведення ревізії. У зв'язку з розслідуванням кри­мінальних справ часто виникає необхідність перевірки господарської діяльності підприємств, установ, організацій. У цих випадках вдають­ся до такої форми застосування спеціальних знань, як ревізія. Ревізія — це система контрольних дій, за допомогою яких встановлюється за­конність, цілеспрямованість та ефективність проведених господарських операцій (як і діяльності в цілому), а також правильність їх учинення службовими особами за певний період часу відповідно до програми ревізії. Проведення ревізії з ініціативи правоохоронних органів регла­ментується не кримінально-процесуальним законодавством, а нормами адміністративного законодавства. Акт або інший документ, що оформ­лює результати ревізії, при дотриманні процесуальних правил форму­вання доказів може бути визнаний доказом — іншим документом;

4. вимога про надання банківської інформації щодо юридичних і фізичних осіб, у тому числі такої, що містить банківську таємницю. Здійснюється за постановою слідчого (ст. 130 КПК) у порядку та об­сязі, встановлених Законом України «Про банки і банківську діяль­ність». Ненадання такої інформації за постановою слідчого (суду) є підставою для притягнення до адміністративної відповідальності за статтями 185, 1853, 1858 КУпАП;

5. подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповіда­чем та їх представниками, а також будь-якими громадянами, підпри­ємствами, установами та організаціями. У даному випадку предмет або документ з'являється в полі зору слідчого (суду) з ініціативи осіб, які ним володіють. Оскільки подання доказів — це пасивна форма отримання доказів органами розслідування і судом, термін «збирання доказів», на наш погляд, до даного випадку не підходить. Дії слідчого, судді по формуванню доказів — це право та обов'язок тільки держав­них органів, які ведуть кримінальний процес. Саме на особу, яка про­вадить дізнання, слідчого, прокурора й суд покладено обов' язок ви­явлення та отримання доказової інформації від осіб, які нею володіють, з одночасним забезпеченням їх прав і законних інтересів. Хоча інші учасники процесу й наділені широкими правами в доказуванні, це зов­сім не означає, що вони можуть збирати та подавати докази. Дії цих осіб похідні від дій органу держави та являють собою лише виконання обов'язків або реалізацію прав: і те й інше відбувається в правозасто- совному процесі, що здійснюється органом держави. Ввести в справу доказову інформацію, наділену процесуальною формою показань, ви­сновків, документів тощо, може тільки суб'єкт доказування, який уповноважений здійснювати збирання доказів, тобто особа, яка про­вадить дізнання, слідчий, прокурор і суд. Тому подання учасниками процесу, підприємствами, установами та організаціями предметів і документів, що стосуються справи, ще не означає появи в ній доказів: слідчий, прокурор суддя можуть визнати ці об'єкти доказами, лише переконавшись у їх достовірності та належності до справи. Отже, не­зважаючи на те, що подання доказів і залишається важливим способом отримання доказової інформації та ефективною правовою гарантією додержання законних інтересів учасників процесу, воно не змінює характеристики збирання доказів як системи дій, що провадяться на­лежними державними органами з метою формування доказів;

6. дача органом дізнання, слідчим, прокурором і судом у справах, що перебувають у їх провадженні, доручення підрозділам, які здійсню­ють оперативно-розшукову діяльність, на проведення оперативно- розшукових заходів чи використання засобів для отримання фактичних даних, що можуть бути доказами у кримінальній справі. Доручення суб'єктів, які ведуть кримінальний процес, повинно мати конкретну вказівку, який саме оперативно-розшуковий захід має бути здійснено відповідними органами. Згідно зі ст. 8 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність» застосування цих заходів проводиться виключ­но з метою запобігти злочинові чи з' ясувати істину під час розсліду­вання кримінальної справи, якщо іншим способом одержати інформа­цію неможливо (тобто іншими процесуальними засобами, окрім дачі доручення на проведення ОРД, сформувати докази неможливо). За результатами здійснення зазначених оперативно-розшукових заходів складається протокол з відповідними додатками, який підлягає вико­ристанню як доказ у кримінальному судочинстві. Відповідно до ст. 9 зазначеного закону у кожному випадку наявності підстав для про­ведення оперативно-розшукової діяльності заводиться оперативно- розшукова справа. Постанова про заведення такої справи підлягає за­твердженню начальником органу дізнання. Застосування технічних засобів при здійсненні негласних ОРД у всіх випадках може відбува­тися лише за рішенням суду, прийнятим за поданням керівника відпо­відного оперативного підрозділу або його заступника. Під час здій­снення оперативно-розшукової діяльності не допускається порушення прав і свобод людини та юридичних осіб. Окремі обмеження цих прав і свобод мають винятковий і тимчасовий характер і можуть застосову­ватись лише за рішенням суду щодо особи, у діях якої є ознаки тяжко­го або особливо тяжкого злочину, та у випадках, передбачених законо­давством України, з метою захисту прав і свобод інших осіб, безпеки суспільства. При застосуванні оперативно-розшукових заходів праців­ники оперативних підрозділів зобов' язані враховувати їх відповідність ступеню суспільної небезпеки злочинних посягань та загрозі інтересам суспільства і держави. Згідно зі ст. 10 закону матеріали оперативно- розшукової діяльності використовуються у кримінальному судочинстві: 1) як приводи та підстави для порушення кримінальної справи або проведення невідкладних слідчих дій; 2) для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі; 3) для попе­редження, припинення та розслідування злочинів, розвідувально- підривних посягань проти України, розшуку злочинців та осіб, які безвісти зникли; 4) для забезпечення безпеки працівників суду, право­охоронних органів та осіб, які беруть участь у кримінальному судо­чинстві, членів їх сімей та близьких родичів, а також співробітників розвідувальних органів України та їх близьких родичів, осіб, які кон­фіденційно співробітничають або співробітничали з розвідувальними органами України, та членів їх сімей.

Окрім процедури провадження слідчих і судових дій та призна­чення експертизи відзначимо лаконічність правового регулювання розглядуваних способів збирання доказів, але необхідно застерегти проти спроб трактувати їх як непроцесуальні. Оскільки вони закріпле­ні в кримінально-процесуальному законі, їх процесуальна природа не може викликати сумнівів: це процесуальні дії, спрямовані на отриман­ня доказової інформації.
Під перевіркою доказів як елементом доказування слід розуміти до­слідження їх властивостей та ознак. Під властивостями доказової інфор­мації розуміємо зовнішній прояв сутності (тобто цілей, зв'язків існування та можливостей бути використаним за призначенням), що сформувалася під впливом події злочину. Ознаки доказу, з одного боку, характеризують його зміст на предмет достовірності, з другого боку, на предмет наявнос­ті доброякісної процесуальної форми. Основними способами перевірки є: 1) аналіз змісту кожного доказу окремо; б) співставлення з іншими до­казами та джерелами їх походження; 3) провадження повторних або нових слідчих дій; 4) провадження оперативно-розшукових заходів та ін.

Захисник у кримінальному процесі

dlet-ablo01.gif ¬ spacer.gif ¬ dlet-ablo03.gif ¬ 1__#$!@%!#__spacer.gif ¬

Забезпечення громадян кваліфікованою юридичною допомогою в наші дні вважається важливим конституційним положенням. Йому як норми Конституції України так і чимало інших законодавчих розпоряджень, у першу чергу тих, котрі покликані гарантувати право підозрюваного, обвинувачуваного і підсудного на захист по кримінальних справах. Увага законодавця до того, щоб громадянам давалася кваліфікована юридична допомога, викликана насамперед широким визнанням порівняно простого вихідного положення: реалізація прав і свододи людини і громадянина можлива повною мірою, коли вони відстоюються зі знанням справи, кваліфіковано. Таку реалізацію може здійснювати далеко не всякий. Для неї потрібно не тільки уміння читати законодавство, але й уміння розуміти його, а також навички по швидкому відшуканню того акта, що потрібний для вирішення виниклого питання, досвід ведення справ у правоохоронних органах і багато чого іншого. Іншими словами, щоб забезпечити ефективну допомогу, потрібний фахівець. Саме це має на увазі згадане конституційне положення. «Кожному гарантується право на одержання кваліфікованої юридичної допомоги. У випадках, передбачених законом, юридична допомога надається безкоштовно». По своєму змісті юридична допомога охоплює широке коло дій: допомога в пошуку потрібного нормативного акта, роз'яснення його змісту, сприяння в складанні чи поданні клопотань, іншого документа, підборі аргументів, визначенні органа, що найбільше ефективно може розв'язати виниклу проблему, здійсненні представництва в суді чи іншому органі, веденні захисту по кримінальній справі чи відстоюванні законних інтересів громадянина, притягнтуого до адміністративної відповідальності, і т.д. Як показує багаторічний досвід, такого роду діяльність здатне найбільше результативно здійснювати специально створюване заснування -- адвокатура. В свої роботі я розгляну питання присвячені участі захисника в кримінальному процесі. 1. Поняття захисника. Особи, які вправі виступати у цій якості в кримінальному судочинстві. Підозрюваний - це особа, яку затримали по підозрі у вчиненні злочину або до якої застосовані запобіжні заходи до винесення постанови про притягнення її як обвинувачуваного ч. 1 ст. 43-1 КПК. Обвинувачуваний - це особа, щодо якої є достатньо доказів, які вказують на вчинення злочину, і на цій підставі слідчим винесена постанова про притягнення її як обвинувачуваного ч. 1 ст. 43 КПК. Після передачі в суд обвинувального називають підсудним, а після винесення вироку - засудженим або виправданим. Право зазначених осіб на захист включає, як право захищатися від підозри або обвинувачення, так і право на захист своїх особистих і майнових інтересів. Функція захисту виникає одночасно з функцією обвинувачення і здійснюється паралельно з нею на всіх етапах проходження кримінальної справи, поки існує обвинувачення. Захисник - це особа, яка уповноважена в передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних і обвинувачуваних (підсудних, засуджених і виправданих). Участь захисника в кримінальному процесі виступає гарантом реалізаціє конституційного права кожноє особи на захист. Функцію обвинувачення в кримінальному процесі здійснюють слідчі органи, прокурор, громадський обвинувач, а також потерпілий громадянин - цивільний позивач і його представники. Це - сторона обвинувачення. Функцію захисту від підозри й обвинувачення виконує підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний і засуджений, їх захисник, громадський захисник, а також цивільний відповідач і його представник. Це - сторона захисту. Порушення права на захист завжди означає вагоме порушення вимог кримінально-процесуального кодексу і є однією з найбільш поширених підстав для скасування вироків або інших рішень у справі. Забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого, підсудного на захист полягає в тому, що закон: наділяє їх як учасників процесу такою сукупністю процесуальних прав, використання котрих дозволяє їм особисто захищатися від підозри або обвинувачення у вчиненні злочину, відстоювати свої законні інтереси; надає зазначеним особам право скористатися юридичною допомогою захисника (адвоката); покладає на особу, яка проводить дізнання, слідчого, прокурора, суддю і суд обов'язок до першого допиту особи роз'яснити йому його право мати захисника. Скласти про це протокол, надати можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення, забезпечити охорону його особистих і майнових прав ст. 21 КПК. Як захисники допускаються особи, які мають свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю. Адвокатом може бути: громадянин України, котрий має вищу юридичну освіту, стаж роботи юриста або помічника адвоката не менше двох років, який здав кваліфікаційні іспити, одержав посвідчення на право займатися адвокатською діяльністю, прийняв Присягу адвоката України. Для визначення рівня професійних знань осіб, котрі мають намір займатися адвокатською діяльністю, створюються кваліфікаційно-дисциплінарні комісії адвокатури (на обласному рівні). Ці комісії діють у складі двох палат - атестаційної і дисциплінарної. Атестаційна палата складається з 11 членів. У неї входять чотири адвокати, чотири судді і по одному представнику від Ради Міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської і Севастопольської міських Рад народних депутатів і відповідних органів юстиції, а також відділення Спілки адвокатів України. При Раді Міністрів створюється Вища кваліфікаційна комісія адвокатури. У її склад входять по одному представнику від кожної кваліфікаційно-дисциплінарної комісії, Верховного Суду, Мінюсту, Спілки адвокатів. При видачі кваліфікаційно-дисциплінарною комісією адвокатури свідоцтва про право на заняття адвокатською діяльністю особа, якій вручено це свідоцтво, приймає Присягу адвоката України такого змісту : П Р И С Я Г А адвоката України Я, ___________________________________________, беручи на себе обов'язки адвоката, урочисто клянусь: у своїй професійній діяльності суворо додержувати законодавства України, міжнародних актів про права і свободи людини, правил адвокатської етики, з високою громадянською відповідальністю виконувати покладені на мене обов'язки, бути завжди справедливим і принциповим, чесним і уважним до людей, суворо зберігати адвокатську таємницю, всюди і завжди берегти чистоту звання адвоката, бути вірним Присязі. Адвокат _______________ (прізвище та ініціали) " "________ 20 року Тільки після цього він буде вважатися справжнім адвокатом ст 15 ЗУ “Про адвокатуру”. Особа, котра одержала посвідчення на право займатися адвокатською діяльністю, має право практикувати індивідуально, відкривати свої адвокатські бюро або об'єднуватися з іншими адвокатами в колегії, фірми, контори й інші адвокатські об'єднання, котрі діють у відповідності із Законом про адвокатуру і зі своїми статутами. Діяльність адвокатських об'єднань ґрунтується на принципах: добровільності, самоврядування, колегіальності і гласності. Вони реєструються в Мінюсті, після чого повідомляють місцевим органам влади про свою реєстрацію, а адвокати - про одержання посвідчення. Адвокати України виконують за Законом такі функції: дають консультації і роз'яснення по юридичним питанням, усні і письмові довідки щодо законодавства; складають заяви, скарги й інші документи правового характеру; свідчать копії документів у справах, котрі вони ведуть; здійснюють представництво в суді, інших державних органах; надають юридичну допомогу підприємствам, об'єднанням, організаціям; здійснюють правове забезпечення підприємницької і зовнішньоекономічної діяльності громадян і юридичних осіб; виконують свої обов'язки, передбачені кримінально-процесуальним законодавством, під час дізнання і попереднього слідства. Фахові і соціальні права адвоката, його обов'язки. До фахових прав адвоката Закон відносить: представництво, захист прав і законних інтересів громадян і юридичних осіб по їхньому дорученню у всіх органах, об'єднаннях, організаціях; збір відомостей про факти, котрі можуть бути використані як докази в цивільних, господарських, кримінальних справах і справах про адміністративні правопорушення. Закон надає право адвокату мати помічника. У відповідності із Законом адвокати користуються правом на відпустку і на усі види допомоги по державному страхуванню. Щодо розміру внесків у нього, то вони сплачуються адвокатом як особою, котра займається діяльністю, заснованою на особистій власності фізичної особи і винятково на його праці. Оплата праці адвоката здійснюється на підставі угоди між громадянином (юридичною особою) і адвокатським об'єднанням або адвокатом. У випадку участі останнього в кримінальній справі по призначенню і при звільненні громадянина від оплати юридичної допомоги через його малозабезпеченість, оплата праці адвоката здійснюється за рахунок держави. Якщо договір розривається достроково, оплата праці проводиться за фактично виконану роботу. При неналежному виконанні доручення, внесена плата повертається громадянину або юридичній особі цілком або частково, а при виникненні суперечки - за рішенням суду. Якщо підозрюваний, обвинувачуваний, підсудний визнає свою провину у вчиненні злочину, адвокат, при наявності підстав для цього, повинен відстоювати перед судом, слідчим, прокурором його невинність. При цьому він зобов'язаний узгодити свою позицію з підзахисним, оскільки колізія між позиціями адвоката і підзахисного недопустима. Адвокат не може визнати доведену провину свого підзахисного, якщо останній її заперечує. Адвокат зобов'язаний зберігати адвокатську таємницю, предметом і змістом якої є обставини, які змусили громадянина або юридичну особу звернутися до адвоката, а також зміст консультацій, порад, роз'яснень і інших відомостей, отриманих адвокатом під час здійснення професійних. обов'язків. Дисциплінарна відповідальність адвоката. Дисциплінарне провадження проти адвокатів здійснюється дисциплінарною палатою, яка створюється в кваліфікаційно-дисциплінарних комісіях у складі 9 членів: п'ятьох адвокатів, двох суддів, по одному представнику від керівництва юстиції, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласної, Київської і Севастопольської місцевих держаних адміністрацій, відділення Спілки адвокатів України. Дисциплінарна палата: розглядає скарги громадян, а також окремі постанови судів, постанови, подання слідчих органів, заяви адвокатських об'єднань, підприємств, організацій на дії адвокатів; вирішує питання про притягнення адвоката до дисциплінарної відповідальності і розглядає збуджені по цих питаннях справи. До адвоката можуть бути застосовані такі дисциплінарні стягнення: попередження, призупинення на термін до одного року дії посвідчення на право займатися адвокатською діяльністю, а також його анулювання. До адвоката можуть бути використані дисциплінарні стягнення не пізніше одного місяця з дня виявлення проступку. Вони не можуть бути накладені пізніше шести місяців з дня його вчинення. Через шість місяців із дня накладення стягнення дисциплінарна палата може зняти його достроково при бездоганній поведінці адвоката та добросовісному відношенні до виконання обов'язків. За згодою підсудного в суді як захисники допускаються його найближчі родичі, опікуни або піклувальники. Одна й та ж особа не може бути захисником двох або кіль-кох підозрюваних, обвинувачених і підсудних, якщо інтереси за-хисту одного з них протирічать інтересам захисту іншого. Захисником не може бути особа, яка брала участь у даній справі як слідчий, як особа, що провадила дізнання, як проку-рор, громадський обвинувач, суддя, секретар судового засі-дання, експерт, спеціаліст, представник потерпілого, цивіль-ний позивач, цивільний відповідач, особа, яка допитувалась або підлягає допиту як свідок. Захисником або громадським захисником не може бути також особа, яка є родичем будь-кого зі складу суду, обвинувача або потерпілого. Адвокат не може брати участі у справі як захисник також і тоді, коли він у даній справі надає або раніше надавав юридичну допомогу особі, інтереси якої протирічать інтересам особи, яка звернулася з проханням про ведення справи, або коли вона бра-ла участь у справі як перекладач або понятий, а також коли в розслідуванні або в розгляді справи бере участь посадова особа, з якою адвокат перебуває в родинних відносинах Таким чином, захисник - це особа, яка уповноважена в передбаченому законом порядку здійснювати захист прав і законних інтересів підозрюваних і обвинувачуваних (підсудних, засуджених і виправданих). Участь захисника в кримінальному процесі виступає гарантом реалізації конституційного права кожної особи на захист. Справа не лише в тому, що ми начебто повинні захищати злочинця, власне це має робити захисник, лише для того, що фактично повинні дотримуватися закону, а справа в тому, що на жаль правозастосовчі органи в особі спочатку слідчого органу, а потім в особі прокурора і суду (чи судді одноосібно) припускаються дуже вагомих помилок. Саме вагомих, бо навіть незначна помилка в розслідуванні обставин справи може серйозним чином вплинути на кваліфікацію діяння, а потім і на міру кримінальної відповідальності винного (а іноді навіть і невинного!). Це природньо, без помилок зовсім - такого не може бути, але до цього потрібно прагнути. Людині властиво помилятися, "Errare humanum est" - відомо з часів Стародавнього Риму: "Людині властиво помилятися". В.І. Ліфшиць Слово адвокату. М. - 1990. 2. Правове становище захисника. Процесуальний порядок допуску захисника до участі в кримінальній справі. Закон визнає участь захисника при проведенні дізнання, попереднього слідства й у розгляді кримінальних справ у суді першої інстанції обов'язковим, крім випадків добровільної відмови особи від захисника ст. 45 КПК, причому є випадки, коли добровільна відмова від захисника не можлива ч. 3 ст. 46 КПК. Це відбувається в справах: осіб, котрі підозрюються або обвинувачуються у вчиненні злочину у віці до 18 років; осіб, котрі через свої фізичні або психічні вади (німі, глухі, сліпі) не можуть самі реалізувати своє право на захист; осіб, котрі не володіють мовою, на якій ведеться судочинство; при проведенні справи про застосування примусових мір медичного характеру. Закон передбачає участь захисника в справі за згодою і по призначенню. По загальним правилам захисник допускається до участі у справі з моменту пред'явлення обвинувачення і може, таким чином, брати участь у справі в стадії попереднього розслідування і у всіх судових стадіях кримінального процесу, включаючи стадію виконання вироку. У трьох випадках захисник допускається до участі в справі до пред'явлення обвинувачення: у випадку затримання особи, підозрюваної у вчиненні злочину, або застосування до неї запобіжного заходу у вигляді взяття під варту до пред'явлення обвинувачення - із моменту оголошення їй протоколу про затримання або постанови про застосування цього запобіжного заходу, але не пізніше 24 годин із моменту затримання; у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені особами в стані неосудності, а також про злочини осіб, які занедужали психічним розладом після вчинення злочину, - із моменту одержання доказів про психічний розлад; у справах про суспільно небезпечні діяння, вчинені неповнолітніми, - із моменту ознайомлення неповнолітнього і його батьків або осіб, які їх замінюють, із постановою про закриття справи і з матеріалами справи. У випадку поміщення неповнолітнього в приймальник-розподільник - не пізніше 24 годин із моменту розміщення ч. 2, 3, 5, ст. 44 КПК. Повноваження адвоката на участь у процесі повинно бути підтверджено відповідним свідченням, а також ордером про наявність угоди або доручення на участь у справі. Згідно із ст. 48 КПК України з моменту допуску до участі у справі захисник має право: - до першого допиту підозрюваного або обвинуваченого мати з ним побачення віч-на-віч, а після першого допиту - без обмеження їх кількості і тривалості; - мати побачення із засудженим і особою, до якої застосо-вано примусові заходи медичного характеру; - бути присутнім при допитах підозрюваного і обвинува-ченого, а також при провадженні інших слідчих дій, що про-водяться за їх участі або за клопотанням підозрюваного, об-винуваченого або його захисника; - з дозволу особи, яка провадить дізнання, або слідчого брати участь і в інших слідчих діях; - застосовувати науково-технічні засоби при провадженні тих слідчих дій, в яких бере участь захисник, а також при оз-найомленні з матеріалами справи - з дозволу особи, яка про-вадить дізнання, або слідчого, а в суді, якщо справа розгля-дається у судовому засіданні, - з дозволу судді або суду; - знайомитися з матеріалами, якими обґрунтовується за-тримання підозрюваного, або обрання запобіжного заходу, або пред'явлення обвинувачення, а після закінчення поперед-нього слідства - з усіма матеріалами справи; - виписувати з матеріалів справи, з якими він ознайомив-ся, необхідні відомості; - брати участь у судовому розгляді справи; - подавати докази і заявляти клопотання та відводи; - подавати скарги на дії та рішення особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, судді та суду; - збирати відомості про факти, що можуть бути викорис-тані як докази у справі, зокрема, одержувати документи або їх копії від підприємств, установ, організацій, об'єднань, а від громадян - за їх згодою; - ознайомлюватися на підприємствах, в установах та організаціях з необхідними документами і матеріалами, за ви-нятком тих, таємниця яких охороняється законом; - одержувати письмові висновки фахівців з питань, що вимагають спеціальних знань. Особа, яка провадить дізнання, і слідчий повинні своєчасно повідомляти захисника про час і місце провадження слідчих дій, що проводяться за участю підозрюваного або об-винуваченого чи за клопотанням захисника. Якщо захисник присутній при провадженні слідчих дій, він має право ставити запитання допитуваним особам, подавати письмові зауваження з приводу неправильності або неповноти запису у протоколі відомостей про слідчі дії. Особа, яка прова-дить дізнання, і слідчий можуть відхилити поставлене захисни-ком запитання, але вони зобов'язані занести його у протокол. Відмова захисника при провадженні дізнання, поперед-нього слідства і в судовому засіданні від захисту підозрювано-го, обвинуваченого і підсудного не допускається. Захисник не вправі розголошувати дані, що стали йому відомі у зв'язку з виконанням професійних обов'язків. Через цю обставину він не може бути допитаний. Документи, зв'язані з виконанням адвокатом обов'язків захисника у кримінальній справі, не підлягають огляду, розго-лошенню або вилученню особою, яка провадить дізнання, слідчим, прокурором, суддею або судом без згоди захисника. Не може бути внесено подання органу дізнання, слідчого, прокурора, а також винесено окрему постанову судді або ух-валу суду щодо правової позиції захисника у справі. Якщо захисник не згоден з позицією підзахисного, він не повинен діяти всупереч його інтересам, не має права вислов-лювати своє переконання у винності підзахисного, якщо той себе таким не визнає. Захисник повинен використовувати всі передбачені в за-коні засоби захисту з метою з'ясування обставин, що виправ-довують підозрюваного, обвинуваченого і підсудного або по-м'якшують чи виключають їх відповідальність, і надавати їм необхідну юридичну допомогу, своєчасно з'являтися для участі у провадженні тих процесуальних дій, в яких його участь є обов'язковою. У разі неявки захисника слідчі дії, в яких участь захисника не є обов'язковою, проводяться без нього. Захисник нарівні з іншими учасниками процесу несе кри-мінальну відповідальність за розголошення без дозволу слідчого даних попереднього слідства. Права захисника, його честь і гідність охороняються за-коном. Забороняється прослуховування телефонних розмов адвокатів у зв'язку з перевіркою їх діяльності без санкції на те прокурора рангом не нижче прокурора області або м. Києва. Кримінальну справу проти адвоката може бути порушено тільки прокурором відповідного рівня. Одним із найбільш діючих засобів, які дозволяють адвокату виконувати свої професійні обов'язки в кримінальному процесі, є заява клопотань. З їхньою допомогою він доводить до відома слідчого, прокурора і суду свою думку про доведеність обвинувачення, обґрунтованості кваліфікації, доцільності прийняття конкретних процесуальних рішень, сприяє зборові, перевірці й оцінці доказів. Клопотання адвоката - це письмове або усне його звертання до осіб, які уповноважені здійснювати кримінально-процесуальну діяльність по доведенню і прийняттю рішення в справі, про вчинення цими особами дій, які входять у їхню компетенцію, спрямовану на захист прав і законних інтересів підозрюваного, обвинуваченого, підсудного. У клопотаннях адвоката можуть ставитися питання про витребування і прилучення до справи документів і предметів, про виклик нових свідків, проведення допитів, очних ставок та інших слідчих і судових дій, про скасування або заміну запобіжного заходу, про закриття справи і т.д. Адвокат вправі заявити відвід посадовим особам, що приймають участь у розслідуванні і розгляді справи ст. 54 КПК. Адвокат може оскаржити будь-які дії і рішення слідчих органів, прокурора, судді і суду, котрий, на його думку заподіюють шкоду законним інтересам його клієнта. При ознайомленні з матеріалами справи адвокат має право: робити виписки, мати побачення з обвинувачуваним, роз'яснювати йому зміст обвинувачення, обговорювати з ним питання про заяву клопотань, подавати докази, заявляти відводи, оскаржувати дії і рішення слідчого і прокурора ст. 219 КПК. У судовому розгляді захисник представляє і захищає права і законні інтереси підсудного, по суті будучи представником підза-хисного. Він діє в інтересах підсудного, за згодою підсудного, за до-рученням підсудного, сприяє підсудному у здійсненні його прав, ви-користовує свої права на захист його інтересів, не повинен вживати ніяких заходів, які можуть зашкодити підсудному. «Тут захисник, - зазначав М.С. Строгович, - захищає підсудного перед судом, віднаходить із обставин справи все, що може сприяти підсудному, полегшити його становище. За-хисник може оспорювати обвинувачення, спростовувати по-кладені в основу обвинувачення докази і подавати докази на користь підсудного. Якщо підсудний заперечує свою винність, оспорює обвинувачення, стверджує, що він не вчиняв злочину, в якому його обвинувачують, захисник не може обрати проти-лежну позицію, стверджувати, що він вважає підсудного вин-ним, і звести захист до виявлення в діянні підсудного пом'як-шуючих обставин. Якби захисник так побудував свій захист, це фактично означало б, що підсудний залишився без захисту, а в деяких випадках отримав би в особі захисника додатково-го обвинувача» Строгович М. С. Курс советского уголовного процесса. - М., 1968. - С. 246-248. Якщо підсудний заперечує свою винність у суді, захисник не вправі будувати захист на своєму суб'єктивному переко-нанні про його винність або на визнанні підзахисним своєї вини на попередньому слідстві або під час побачень з адвока-том віч-на-віч. Він зобов'язаний аналізувати докази і відшукувати все, що може посіяти сумнів у винності підсудного або послужити його виправданню. У суді захисник має право брати участь у дослідженні до-казів, подавати докази, заявляти клопотання, викладати суду свої доводи. Беручи участь у судових дебатах, він може давати оцінку доказам, робити свої заяви про їх належність до спра-ви, допустимість, достовірність і достатність, висловлювати свої судження щодо сумнівів у винності підсудного або вказу-вати на факти, що підтверджують його невинність. Основний принцип захисника, якого він має дотримува-тись, беручи участь у справі, - презумпція невинності обвинува-ченого у злочині. Захисник повинен керуватися принципом не-винності підзахисного і зробити все для його реалізації у кримінальному процесі. Адвокат-захисник є одним із суб'єктів касаційного оскарження судових рішень - вироку і ухвали суду, вироку чи постанови судді, які ще не набрали чинності (ст.ст. 347, 354 КПК). До подання касаційної скарги він повинен з'ясувати думку підзахисного з цього питання. Всупереч бажанню підзахисного адвокат не може подавати скаргу. У касаційній скарзі аналізується вирок і викладаються касаційні доводи з посиланням на закон, який було недодержано судом першої інстанції, із зазначенням конкретних підстав для скасування або заміни вироку на користь підзахисного (ст. 367 КПК). Крім касаційної скарги на вирок суду чи судді, адвокат складає заперечення на касаційне подання прокурора, касаційну скаргу іншого учасника процесу (ч.1 ст.349 КПК), а також окрему скаргу - на ухвалу суду чи постанову судді (ч.2 ст.354 КПК). Адвокат має право подати до касаційної інстанції нові матеріали (довідки, характеристики, копії документів, фотознімки місця події та інших об'єктів, письмову думку спеціаліста тощо), які, заповнюючи прогалини судового слідства, можуть мати значення для вирішення питання про зміну чи скасування вироку (ст.361 КПК). Не менш важливою частиною участі захисника-адвоката в касаційному провадженні є його усні пояснення в суді касаційної інстанції. Критично аналізуючи вирок, докази, на яких він ґрунтується, адвокат коротко, чітко і ясно викладає суть касаційної скарги. Зосереджуючись на одному чи кількох найважливіших з точки зору захисту моментах, прагнучи переконати суд в наявності підстав для скасування або зміни вироку в бік поліпшення становища підзахисного. У наглядному провадженні, на відміну від касаційного, скарга адвоката-захисника не є безпосереднім законним приводом до перегляду вироку. Згідно зі ст.384 КПК і до ст.39 "Закону України про прокуратуру" це допускається лише за протестом голів судів та прокурорів не нижче обласного рівня, а також їх заступників. Отже, для того, щоб справа була розглянута судом наглядної інстанції, адвокату необхідно звернутися зі скаргою порядком нагляду до тієї службової особи, яка має право опротестувати судове рішення, що набрало чинності. Скарга містить прохання про витребування справи для опротестування порядком нагляду рішення суду першої, касаційної або нижчестоячої наглядної інстанції, залежно від того, де, на думку адвоката, була допущена судова помилка, а при необхідності - ще й про зупинення виконання вироку (ст.387 КПК). До наглядної скарги додаються завірені копії судових рішень, а також відмови від опротестування судових рішень нижчестоячими інстанціями. Адвокат подає скаргу від свого імені. Він має проінформувати підзахисного як про спрямування наглядної скарги, так і про всі етапи її проходження з передачею йому копії скарги і відповідей наглядних інстанцій. Важливим етапом участі захисника в наглядному провадженні є доповідання аргументів скарги на особистому прийомі в прокуратурі або в суді особі, яка має право опротестовувати судові рішення порядком нагляду, або ж особі, яка уповноважена вивчити скаргу, і висловити по ній свої міркування компетентній особі. У судове засідання засуджений та його захисник можуть бути запрошені судом наглядової інстанції для дачі пояснень лише в необхідних, на думку суду, випадках (ст.358 КПК). В суді наглядної інстанції захисник обґрунтовує підстави скасування або зміни вироку суду (судді) на користь свого підзахисного, одночасно заперечуючи доводи протесту прокурора чи голови суду. Висновки “Это был одинокий борец. В нем на первое место большей частью выступала мысль, иллюзорно полагающий, что праведное слово само пробьет себе путь. (Альберт Швейцер) Світовий досвід адвокатської практики був узагальнений у підсумковому документі VIII Конгресу ООН із запобігання злочинам, який відбувся у серпні 1990 року. В "Основних положеннях про роль адвокатів" на основі принципових засад Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Міжнародних пактів про громадянські, політичні, економічні, соціальні і культурні права, ряд інших загальновизнаних документів детально висвітлено всі сторони діяльності адвокатів, їх права, обов'язки, а також зобов'язання урядів, судових та адміністративних органів щодо забезпечення ефективної роботи адвокатів з консультування та надання допомоги всім, хто її потребує в судах, трибуналах та адміністративних органах. Законодавчі акти України враховують міжнародний досвід. Так у статті 129 Конституції України до основних засад судочинства віднесені ряд положень, які сприяють діяльності адвокатури і перш за все це пункт, згідно з яким обвинувачуваному забезпечується право на захист. Міжнародний пакт про громадянські та політичні права у статті 14 проголошує право кожної людини в разі її обвинувачення у вчиненні протиправної дії захищати себе особисто або через посередництво обраного нею захисника. Це ж положення закріплене і в статті 59 Конституції України. Варто вказати, що адвокатура представлена і у Вищій раді юстиції трьома представниками, рекомендованими з'їздом адвокатів України. В кримінальному судочинстві захисник - це учасник кримінального процесу, на якого покладено функцію захисту, і в силу цього він зобо-в'язаний використовувати всі зазначені в законі засоби і спо-соби з метою з'ясування обставин, що виправдовують підза-хисного чи пом'якшують його відповідальність.

Поняття зупинення досудового слідства

 Стадія досудового слідства — одна з центральних у системі кримінального процесу, завданням якої є охорона прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь, а також швидке і повне розкриття злочинів, викриття винних та забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до кримінальної відповідальності і жоден невинний не був покараний (ст. 2 КПК). На цій стадії органи дізнання, слідчий і прокурор зобов'язані вжити заходів для збирання, закріплення та перевірки всіх доказав у справі, що дають підставу для винесення законного рішення.
Точне і повне додержання вимог закону при прова-пясенні по кримінальних справах нерозривно пов'язано з правильним розумінням його учасниками кримінально-процесуальних норм.
У кримінально-процесуальній літературі є різні погляди на поняття і підстави інституту зупинення і закінчення досудового слідства.
На думку більшості авторів, зупинення досудового слідства являє собою зумовлену об'єктивними обставинами перерву в провадженні по справі(Шатило К. Д, Якупов Р. X).
Однак у літературі є й інший погляд. Приміром, В. М. Би-ков і В. Д. Ломовский, аналізуючи особливості правового регулювання в різних країнах, дійшли висновку, що зупинення провадження по кримінальній справі — це встановлена кримінально-процесуальним законом особлива, виняткова процесуальна форма, що застосовується до порівняно невеликої кількості кримінальних справ і тільки у випадках, якщо в справі відсутній основний учасник кримінального судочинства — обвинувачений (підсудний) або не встановлено особу, що притягується як обвинувачений. На їх думку, зупинення провадження по справі полягає «у винесенні особою, що здійснює дізнання, слідчим, прокурором або судом у випадках, вказаних у законі, постанови про зупинення провадження по справі, а також у наступному вжитті заходів з розкриття злочину, розшуку обвинуваченого, відновлення кримінальної справи або її зупинення в порядку, передбаченому кримінально-процесуальним законодавством».
Винесення постанови про зупинення, а пізніше — про відновлення справи, — це кінцевий етап прийняття процесуального рішення, що характеризує відповідно початок або закінчення певного періоду в діяльності органів розшуку. Оскільки зупинення досудового слідства, як і будь-яке інше процесуальне рішення, має породжувати, змінювати чи при пиняти правовідносини, цей етап повинен мати інший зміст ніж попередня чи наступна діяльність. В іншому разі в існуванні цього правового інституту немає сенсу. Постанова про зупинення провадження по справі виноситься не для того, щоб підвести певні підсумки попереднього слідства1, цю функцію виконує обвинувальний висновок. Тут фактичні дані про обставини злочину та осіб, що його вчинили, наводяться для того, щоб обґрунтувати, мотивувати прийняте рішення.
Все вищевикладене дозволяє стверджувати, що ніяких правових наслідків, окрім перерви в провадженні досудо-вого слідства, а, отже, і перебігу процесуальних строків, зупинення провадження по справі не породжує.
Однак Л. М. Репкін вважає зупинення кримінальної справи пасивним інститутом, а це, в свою чергу, породжує бездіяльність практичних працівників.
Прибічники цієї позиції не стверджували, що при зупиненні кримінальної справи припиниться вся діяльність з розкриття злочину і розшуку обвинуваченого. Йдеться тільки про перерву в провадженні розслідування, під яким, як слушно зазначають М. В. Жогін і Ф. М. Фаткуллін, розуміють «процесуальну діяльність органів слідства та дізнання».
Зупинення досудового слідства — це тимчасова перерва в провадженні розслідування по справі, перерва в процесуальній діяльності, яка не виключає за необхідності проведення розшукових і оперативно-розшукових заходів з метою розкриття злочину і розшуку обвинуваченого.

Підстави і порядок зупинення досудового слідства.

 Рішення про необхідність зупинення досудового слідства приймається:
1) якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме;
2) якщо психічне або інше захворювання обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження в справі;
3) якщо не встановлено особу, яка вчинила злочин (ч. 1ст. 206).
1. Коли не встановлено особи, яка вчинила злочин, слідчий повинен провести всі необхідні слідчі дії для встановлення об'єктивної істини у справі, які можливо здійснити за відсутності підозрюваного, вжити заходів до виявлення, відшукання, отримання, закріплення та збереження всіх доказів у справі та встановленні особи, яка вчинила злочин. У разі необхідності він може дати окреме доручення органам дізнання про проведення оперативно-роз-шукових дій.
Відповідно до ст. 104 КПК України у разі передавання кримінальної справи, порушеної органом дізнання, слідчому та незнайдення особи, яка вчинила злочин, орган дізнання продовжує вживати оперативно-розшукових заходів до розкриття злочину, не очікуючи вказівок слідчого, але повідомляючи його про отримані результати.
Керівники органів внутрішніх справ зобов'язані здійснювати контроль за своєчасною передачею слідчим оперативної інформації', швидким і якісним виконанням оперативними працівниками доручень та вказівок слідчого.
Протягом десяти днів органи дізнання зобов'язані виконати доручення слідчого та поінформувати його про отримані результати.
2 Право на зупинення досудового слідства у разі, коли психічна або інша тяжка хвороба обвинуваченого перешкоджає закінченню провадження у справі, виникає за наявності таких само умов, як і в разі невстановлення місцезнаходження обвинуваченого, з тією лише різницею, що тут відомо, де-знаходиться обвинувачений, однак тяжка його хвороба позбавляє слідчого можливості провадити за його участю необхідні слідчі дії та перешкоджає закінченню провадження у справі.
Хвороба обвинуваченого є підставою для зупинення досудового слідства тоді, коли вона є тимчасовою, а її тяжкість не дозволяє здійснити допит, очну ставку або ознайомити обвинуваченого з матеріалами справи, тобто виключає можливість провадження слідчих дій за участю обвинуваченого. Якщо хвороба невиліковна — ставиться питання про закриття справи за зміною обстановки.
Слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого до одужання обвинуваченого. Обраний щодо нього запобіжний захід може бути скасовано або змінено за наявності для того підстав та виходячи з доцільності.
Зміна або відміна запобіжного заходу не повинні ставити під загрозу вирішення завдань кримінального процесу.
Якщо ж при зупиненні справи запобіжний захід У вигляді взяття під варту залишився в силі — необхідно враховувати, що в цьому випадку плин строків слідства зупинений, а строки тримання під вартою продовжують спливати і в необхідних випадках мають бути подовжені. Якщо захворів один обвинувачений, а у справі притягаються як обвинувачені декілька осіб, слідчий повинен визначитися щодо доцільності виділення справи в окреме провадження щодо обвинуваченого, який захворів психічною або Іншою тяжкою хворобою.
Слід враховувати й те, що якщо обвинувачений захворів тяжкою психічною хворобою, то в такому разі виникає необхідність проведення судово-психіатричної експертизи, і слідчий за постановою суду може направити обвинуваченого у відповідну медичну установу для обстеження, нагляду та лікування.
3.Зупинення досудового слідства у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме і якщо він тяжко захворів, допускається лише при виконанні таких умов:
—винесення слідчим постанови про притягнення особи як обвинуваченого;
—виконання всіх слідчих дій, проведення яких можливе за відсутності обвинуваченого;
—вжиття заходів до збереження документів та інших можливих доказів у справі (ч. 2 ст. 206 КПК).
Згідно зі ст. 205 КПК України, якщо при проведенні судово-медичної або судово-психіатричної експертизи виникає необхідність тривалого спостереження за обвинуваченим або обстеження його, суд за поданням слідчого, погодженого з прокурором поміщає його у відповідний медичний заклад, про що виносить постанову. Подання розглядається з додержанням порядку, визначеного частиною п'ятою статті 165-2 КПК України.
Беручи до уваги ці положення закону, не можна погодитися з П. С. Елькінд, яка запропонувала дозволити зупинення провадження через тяжке захворювання потерпілого, якщо подальше розслідування кримінальної справи без нього неможливе.
Відсутність потерпілого, його хвороба або навіть смерть хоч і ускладнюють, проте не виключають встановлення істини по справі. Існування інституту зупинення зумовлено не тим, що органи розслідування стикаються з ситуаціями, що виключають можливість пізнання об'єктивної істини, а з наявністю обставин, що тимчасово виключають можливість застосування до особи, що вчинила злочин, кримінально-правових норм, можливість його покарання.
Наприклад, досудове слідство зупиняється у випадках, якщо місцезнаходження обвинуваченого невідоме або він має психічне чи інше тяжке захворювання (пункти 1, 2 ст. 206 КПК). На думку деяких авторів, з числа підстав зупинення досудового слідства слід виключити п. З ст. 206 КПК — не встановлено особу, яка вчинила злочин.
Доки злочин не розкрито, особу, що його вчинила, не встановлено і не притягнено до кримінальної відповідальності, а, отже, завдання досудового слідства не вирішено, не можна зупиняти, хоч і тимчасово, процесуальну діяльність по справі. Оперативно-розшукові та розшукові заходи органу дізнання повинні доповнювати процесуальну діяльність слідчого, а не замінювати її. Тільки таке розв'язання питання дозволить виключити ситуації, коли слідчі не відчувають себе відповідальними за розкриття злочинів, зупинивши кримінальну справу, відсторонюються від роботи зі встановлення обвинувачених.
Реалізація запропонованого вимагає зміни певного порядку продовження строків розслідування, проте покладання на слідчого обов'язків проводити розслідування до розкриття злочину і направлення справи в суд або її зупинення позитивно позначиться на їх взаємодії з органами Дізнання, сприятиме активізації боротьби зі злочинністю.
Однак із такими пропозиціями навряд чи можна погодитись, оскільки, якщо орган дізнання та слідчий не встановили особу, яка вчинила злочин, але провели по кримінальній справі всі можливі слідчі й процесуальні дії, То по такій справі провадження досудового слідства повинно зупинитись і в подальшому мають проводитись оператив-но-розшукові дії для встановлення особи, яка вчинила злочин.
Перелік обставин, що є підставою для зупинення розслідування, вказаний у ст. 206 КПК, вичерпний і розширеному тлумаченню не підлягає. Тому незаконним буде зупинення провадження досудового слідства чи дізнання через те, що обвинувачений перебуває в тривалому відрядженні або поміщений до медичного закладу для проведення судово-медичної та судово-психіатричної експертизи; потрібен тривалий час на доставлення обвинуваченого етапом до місця провадження досудового слідства; у невідомому напрямку виїхав свідок — очевидець злочину або потерпілий, без яких неможливе подальше розслідування тощо.
Якщо ці підстави є причиною затримки розслідування і неможливо його закінчити у встановлений законом строк, то необхідно порушувати клопотання про продовження строку досудового слідства (за ст. 120 КПК).
Досудове слідство зупиняється мотивованою постановою слідчого, копія якої направляється прокуророві. Якщо в справі притягнуто двох або кількох обвинувачених, а підстави для зупинення справи стосуються всіх обвинувачених, слідчий має право виділити і зупинити справу щодо окремих обвинувачених або зупинити провадження в усій справі (ч. 4 ст. 206 КПК).

Обшук

Відшукання прихованих об’єктів (знарядь злочину, речових доказів, трупів, осіб, які переховуються від суду і слідства) може бути здійснено під час проведення обшуку, процесуальний режим якого визначений кримінально-процесуальним законодавством (статтями 177, 179—186, 188, 189 КПК). Обшук є одним із способів отримання доказової інформації у кримінальному процесі.

Головна мета обшуку як пошукової дії полягає у виявленні джерел доказової та орієнтуючої інформації. Обшук має на меті виявити знаряддя злочину, речі та цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші предмети і документи, які мають значення для встановлення істини у справі. Метою обшуку може бути також виявлення розшукуваних осіб, трупів, тварин. Додатковою метою обшуку є виявлення і вилучення речей і предметів, вилучених з цивільного обороту і заборонених для використання, а також пошук майна для забезпечення відшкодування заподіяних збитків або в цілях можливої конфіскації.

У криміналістичній літературі немає єдності у визначенні поняття обшуку. Його пошуковий характер дозволив окремим авторам визначати цю дію як слідчо-оперативну. Однак таке трактування містить у собі змішання процесуальних дій і оперативних заходів, різних за своєю природою і завданнями, прийомами і формами проведення. Обшук — це слідча дія, яка здійснюється з метою отримання судових доказів, а оперативно-розшукові заходи не мають процесуального значення, відіграють допоміжну роль і до змісту обшуку не входять.

Обшук необхідно відрізняти від близьких до нього адміністративно-процесуальних та інших дій. Так, у відповідності зі статтями 30, 32 Митного кодексу України (далі — МК) передбачено проведення митного огляду. Митниця має право провести огляд, а також переогляд речей громадян з розпакуванням багажу. Якщо є достатні підстави вважати, що громадянин приховує при собі предмети контрабанди чи предмети, які є безпосередніми об’єктами порушення митних правил, може бути проведено особистий огляд. Такий огляд не є слідчою дією і здійснюється без санкції прокурора.

Закон України «Про оперативно-розшукову діяльність» регламентує отримання розвідувальної інформації шляхом негласного проникнення оперативного працівника у житлове або інше приміщення громадянина. Такий оперативно-розшуковий захід повинен здійснюватися з санкції Генерального прокурора України або його заступників. Таємне обстеження житлового приміщення передбачає приховане і безперешкодне проникнення до житла, недопустимість вилучення будь-яких предметів, можливість тимчасової заміни їх муляжами, використання аудіо-, кіно- і фотозйомки тощо. Результати даної дії носять конфіденційний характер і не мають доказового значення.

Обшук відрізняється від інших слідчих дій перш за все своїм пошуковим характером. За своїм характером обшук схожий з виїмкою. Виїмка — це слідча дія, яка передбачає вилучення або витребування у якої-небудь особи чи установи (підприємства) певних предметів і документів, що мають значення у справі. Згідно зі ст. 178 КПК, «виїмка проводиться у тих випадках, коли є точні дані, що предмети чи документи, які мають значення для справи, знаходяться в певної особи чи в певному місці». Різниця між виїмкою і обшуком полягає у тому, що, по-перше, виїмка проводиться тільки відносно певних предметів, тоді як предмети, що підлягають вилученню при обшуку, можуть бути відомі орієнтовно, а іноді навіть не відомі взагалі; по-друге, під час виїмки повинно бути відоме місце знаходження тих чи інших предметів, а при обшуку передбачається їх відшукати. Якщо неможливо точно визначити, що саме необхідно відшукати або де і у кого знаходиться потрібна річ, проводять не виїмку, а обшук.

Обшук має схожість зі слідчим оглядом. При провадженні цих слідчих дій здійснюється обстеження місцевості, приміщень та інших об’єктів з метою виявлення, фіксації та вилучення різних матеріальних джерел криміналістичної інформації. Разом з тим обшук і огляд — це різні слідчі дії.

На відміну від слідчого огляду, обшук має такі особливості:

1) конкретизованість об’єктів пошуку;

2) належність об’єктів пошуку певним особам;

3) примусовий характер обстеження.

Обшук — це слідча дія, змістом якої є примусове обстеження приміщень і споруд, ділянок місцевості, окремих громадян з метою відшукання і вилучення предметів, що мають значення у справі, а також виявлення розшукуваних осіб.

Обшук для підозрюваних, обвинувачених, членів їхніх сімей означає хоча й санкціоноване законом, але небажане втручання чужих людей до їхнього дому, ознайомлення з матеріальними, особистими, інтимними сторонами життя. Проведення обшуку пов’язано з певними порушеннями прав громадян на недоторканність особи, житла тощо і вимагає дотримання встановлених законом гарантій.

Обшук проводиться за вмотивованою постановою слідчого з санкції прокурора чи його заступника, за винятком житла чи іншого володіння особи. Відповідно до КПК обшук житла чи іншого володіння особи, за винятком невідкладних випадків, проводиться лише за вмотивованою постановою судді. При необхідності провести обшук слідчий за погодженням з прокурором звертається з поданням до судді за місцем провадження слідства (ст. 177).

Обшук є невідкладною слідчою дією. У невідкладних випадках обшук, за винятком житла чи іншого володіння особи, може бути проведений без санкції прокурора, але з наступним повідомленням прокурора в добовий строк про проведений обшук та його результати. У невідкладних випадках, пов’язаних з врятуванням життя та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, обшук житла чи іншого володіння особи може бути проведено без постанови судді. Протягом доби з моменту проведення цієї дії слідчій направляє копію протоколу обшуку прокуророві (ст. 177 КПК).

Елемент примусу під час обшуку передбачає, що обстеження приміщень чи інших об’єктів може бути здійснено без згоди особи, у розпорядженні якої ці об’єкти перебувають. Слідчий має право розкривати замкнені примiщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити.

Обов'язковою умовою проведення обшуку є наявність підстав, пе­редбачених КПК України.

Підстави проведення обшуку встановлюються ст. 177 КПК України. Зі змісту вказаної статті вбачається, що підстави для проведення обшуку можна умовно поділити на фактичні та правові.

В статті 177 КПК України підстави проведення обшуку сформульо­вані наступним чином: «обшук проводиться в тих випадках, коли є до­статні підстави вважати ...», що на практиці викликає певні труднощі та непорозуміння.

Фактичною підставою обшуку слід розглядати фактичні дані (відо­мості), які вказують на приховання в певному місці або приміщенні предметів та документів, що мають значення у справі. Ці дані можуть бути отримані: в ході допитів, очних ставок, огляду місця події або при здійсненні інших слідчих і процесуальних дій; у процесі проведення оперативно-розшукових або адміністративно-процесуальних дій, що ви­конуються органами дізнання [10, с. 12].

С. А. Шейфер вказує на три необхідних елемента, які складають фактичні підстави проведення слідчих дій: а) джерела, з яких слідчий може отримати доказову інформацію (приміщення, ділянки місцевості, які знаходяться в розпорядженні певних осіб, окрема фізична особа); б) мета обшуку ( відшукання і вилучення документів, речових доказів чи трупів); в) об'єм фактичних даних, необхідних для висновку про те, що в джерелах дійсно міститься шукана інформація ( «достатні підстави вва­жати»).

Фактичні підстави проведення слідчої дії - це дані, які вказують на можливість вилучення шуканої інформації з передбачених законом дже­рел [12, с. 106-107].

Закон не вимагає, щоб приймаючи рішення, слідчий володів такою сукупністю даних, які б з достовірністю вказували на успіх слідчої дії, яка має відбутися. Тому в обґрунтування рішення можуть бути покла­дені свідчення, які дозволяють зробити лише ймовірний висновок. Дані про це можуть випливати не лише з зібраних слідчим доказів, але й з обґрунтованих припущень потерпілого, обвинуваченого, поданих ними клопотань та інше. [12, с. 111].

На думку М.А. Фоміна достатніми даними слід вважати таку су­купність доказів та інших фактичних даних, що є у органів досудового слідства, яка дозволить суду з певною впевненістю передбачити, що в якому-небудь місці чи у якої-небудь особи дійсно можуть знаходитись знаряддя злочину, предмети, документи і цінності, які мають значення для кримінальної справи, а також можуть знаходитись розшукувані осо­би і трупи [11, с. 35-36].

Р.С. Бєлкін зазначає, що підставою для прийняття рішення про обшук можуть бути будь-які дані, отримані з будь-якого джерела. Достовірність цих даних оцінює слідчий або особа, яка провадить дізнання, виходячи з обставин справи і слідчої ситуації. Визнання їх достатніми ( згідно фор­мулювання закону) - результат такої оцінки і вираження внутрішнього переконання слідчого [2, с. 174].

На думку В.А. Кузьмина достатність підстав для провадження обшуку визначається внутрішнім переконанням слідчого і судді, яке формується на підставі закону, життєвого і професіонального досвіду [6, с. 44].

У випадках, коли мова йде про обмеження конституційного права гро­мадян на недоторканність житла, питання про те, що повинні представ­ляти собою фактичні дані про можливість досягнення мети слідчої дії є достатньо складним. Незрозуміло, чи повинні бути підставами лише до­кази, тобто фактичні дані, які відповідають вимогам ст. 65 КПК України, чи ними може бути будь-яка інша інформація, яка міститься в матеріалах справи і головне - чи можуть дані оперативно-розшукового характеру бути покладені в основу проведення слідчих дій [ 12, с. 112].

Відповідно до ст. 65 КПК України доказами в кримінальній справі є всякі фактичні дані, на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діян­ня, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються, крім іншого, протоколами з відповід­ними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 10 Закону України «Про оперативно- розшукову діяльність» матеріали оперативно-розшукової діяльності ви­користовуються для отримання фактичних даних, які можуть бути до­казами у кримінальній справі.

В науковій літературі зазначається, що матеріали, одержані при прове­денні негласних оперативно-розшукових заходів, визнаються джерелом доказів у кримінальній справі [ 3, с. 52]. В той же час, ні КПК України, ні Закон україни «про оперативно-розшукову діяльність» не визначають коло осіб, які повинні складати протоколи з відповідними додатками за результатами оперативно-розшукових заходів; вимог до них і порядку надання протоколів органам дізнання, слідчому, прокурору та суду; по­рядку їх перевірки, оцінки та залучення до кримінальної справи є суттє­вим фактором, що стримує практичне використання цього виду доказу у кримінальному судочинстві [ 7, с. 77-78].

Порядок використання даних, отриманих за результатами прове­дення оперативно-розшукових заходів, досить чітко визначено зако­нодавством Російської Федерації, зокрема Федеральним Законом РФ «Про оперативно-розшукову діяльність» від 12.08.95 року № 144-ФЗ та Інструкцією про порядок представлення результатів оперативно- розшукової діяльності органу дізнання, слідчому, прокурору й до суду, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ Російської Феде­рації, Федеральної служби безпеки Російської від 17.04.07 року. Отже, доцільним є запозичення досвіду РФ та закріплення на законодавчому рівні порядку використання цього виду доказу у кримінальному процесі України.

Цікавою є думка Д.І. Беднякова, який зазначає, що при прийнятті рішення про проведення обшуку слід враховувати процесуальний статус особи, у якої проводиться обшук. Так, рішення про проведення обшуку у обвинуваченого чи підозрюваного може бути прийнято при обґрунто­ваному припущенні, що в його житлі чи іншому володінні можуть зна­ходитись предмети і документи, які мають значення для справи, цінності, здобуті злочинним шляхом та інше.

Вмотивованість обшуку в цьому випадку визначається обґрунтова­ністю підозр чи обвинувачень по відношенню до конкретної особи. При­пущення про можливе знаходження у житлі чи іншому володінні обви­нуваченого (підозрюваного) предметів і документів, які мають значення для справи, обґрунтовується самим фактом вчинення злочину обвинува­ченим (підозрюваним). це дає підстави стверджувати, що рішення про проведення обшуку в приміщеннях, які належать обвинуваченим, підо­зрюваним, не потребує доказів знаходження у нього шуканих предметів, крім доказів, які лежать в основі обвинувачення ( підозри), і може бути обґрунтовано в тому числі і оперативними даними.

Інакше повинно вирішуватися питання про проведення обшуку у ін­ших осіб ( свідків, потерпілих). Вмотивованість рішення про проведення обшуку в цих випадках, як правило, передбачає наявність доказів про знаходження у свідка ( потерпілого) знаряддя злочину, які мають значен­ня для справи, предметів, цінностей, здобутих злочинним шляхом [ 1, с. 104].

Матеріалами для документального обґрунтування наявності фактич­них підстав для проведення обшуку є сукупність документів, які в про­цесуальному розумінні є доказами - протоколи слідчих дій, висновки екс­пертів, так і ті, що не є такими, - заяви, пояснення, рапорти, оперативні довідки, інші документи, отримані в результаті оперативно-розшукових заходів.

Слід зауважити, що закон не пов'язує винесення судом постанови про проведення обшуку в житлі наявність виключно доказів. Головна вимога - щоб сукупність даних, які містяться у пред'явлених документах, була достатньою для обґрунтування необхідності провадження даної слідчої дії. При цьому джерелом таких даних можуть бути використані не лише докази, але й результати оперативно-розшукових заходів [11, c. 36].

Отже, фактичними підставами обшуку є фактичні дані, які вказують на приховання в певному місці або приміщенні предметів та документів, які мають значення у справі. при прийнятті слідчим рішення про прове­дення обшуку слід враховувати і процесуальні, і оперативно-розшукові дані, які вказують на можливість успішного проведення обшуку. Доціль­ним є також врахування процесуального статусу особи, в якої прово­диться обшук.

Порядок проведення обшуку і виїмки

Published by Консультант on Пт, 01/30/2009 - 15:27

 

Перед обшуком або виїмкою слідчий пред'являє постанову особам, що займають приміщення, або представникові підприємства, установи чи організації, де провадиться обшук або виїмка, і пропонує їм видати зазначені в постанові предмети або документи, а також вказати місце, де переховується злочинець. У разі відмови виконати його вимоги слідчий проводить обшук або виїмку в примусовому порядку. Якщо особи, які займають приміщення, відсутні, постанова про проведення обшуку або виїмки пред'являється представникові житлово-експлуатаційної організації або місцевої Ради народних депу¬татів і обшук або виїмка провадиться в їх присутності.

Проводячи обшук, слідчий мас право відкривати замкнені приміщення і сховища, якщо володілець відмовляється їх відкрити. При цьому слідчий повинен уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів.

Слідчий має право заборонити особам, що перебувають у приміщенні під час обшуку або виїмки, а також особам, які під час обшуку або виїмки увійшли в це приміщення, виходити з приміщення і спілкуватись один з одним або з іншими особами до закінчення обшуку чи виїмки.

 

У необхідних випадках слідчий вправі залучати до участі в проведенні обшуку працівників органів внутрішніх справ та відповідних спеціалістів.

(Стаття 183 із змінами, внесеними згідно з Указами ПБР від 18.01.66, № 6834-10від 16.04.84)

Обшук починається з оголошення особі, яку обшукують, постанови про провадження обшуку, що засвідчується її підписом у постанові. Після цього слідчий пропонує особі, яку обшукують, добровільно видати витребувані предмети і документи та інші об'єкти, що стосуються справи. Факт і результати добровільної видачі фіксуються в протоколі. Видача предметів і документів, які мають значення для справи, не позбавляють слідчого права продов¬жити обшук і здійснювати пошукові дії.

Кримінальний закон містить норми, що передбачають кримінальну відповідальність за відмову свідка (потерпілого) від давання показань, а також за давання заздалегідь неправдивих показань. Очевидно, що не менші перепони на шляху встановлення істини у справі становить приховування окремими особами речових доказів, відмова від їх видачі або вчинення дій по їх знищенню. Але будь-якої відповідальності за такі дії кримінальний закон не передбачає. Проте він передбачає відповідальність за утаювання або роз¬трату майна, що підлягає конфіскації (ст. 182 КК України).

Вважаємо, що в адміністративне законодавство необхідно внести доповнення, виклавши там норму в такій редакції:

"Утаювання або умисне знищення матеріальних об'єктів чи документів, які мають значення доказів у кримінальній справі, або відмова їх видати, так само і розтрата, відчуження або утаювання майна, підданого опису або арешту, вчинені особою, якій це майно ввірено,— карається виправними роботами на строк до одного місяця або штрафом до трьох тисяч гривень".

У кримінально-процесуальному законі має бути закріплено правило, що передбачає попередження обшукуваного про таку відповідальність.

Як правило, пошукові дії слідчого починаються з особистого обшуку осіб, які знаходяться в приміщенні. Це диктується міркуваннями безпеки та передбачається законом. Слідчий має право заборонити особам, які знаходяться в приміщенні під час обшуку, виходити з приміщення та спілкуватися між собою або з іншими особами.

Проваджуючи обшук, слідчий має право відкривати закриті сховища, якщо власник відмовляється їх відкрити. При цьому слід уникати не викликаних необхідністю пошкоджень дверей, замків та інших предметів.

Провадження обшуку здійснюється за певною методикою.

Методика обшуку — система основаних на кримінально-процесуальному законі принципів, методів, прийомів та правил, що забезпечують досягнення мети його проведення.

Принципи — це основоположні ідеї, засади, які втілені в більшості або в усіх методах, прийомах, правилах обшуку. До них можна віднести: раптовість, активність, планомірність, систематичність, повноту та ретельність обшуку, врахування особистості того, хто обшукується, спостережливість слідчого, наполегливість у розшуку витребуваних предметів.

Методи — це способи досягнення мети обшуку, що являють собою певну систему (комплекс) прийомів, правил (рекомендацій). В теорії обшуку можна, на нашу думку, виділити два методи: евристичний метод обшуку та метод послідовного ретельного обстеження.

Прийоми — це найбільш раціональні та ефективні способи дій того, хто обшукує, в слідчій ситуації, що склалася. До окремих прийомів обшуку можна віднести: створення перебільшеного уявлення в особи, яку обшукують, про поінформованість слідчого; приховування істинної поінформованості слідчого про місцезнаходження об'єктів, що розшукуються; паралельне та зустрічне обстеження; пошук на основі порівняння однорідних предметів або виявленої невідповідності їх звичайному стану; виявлення при розшуку предметів, які мають належність до справи, слідів їх приховання (тайників); пошук, пов'язаний з використанням психологічного впливу на особу, яку обшукують, науково-технічних засобів, що застосо¬вуються; пошук, заснований на аналізі поведінкових реакцій особи, яку обшукують ("метод словесної розвідки").

Правила — це рекомендації та вказівки, які у своїй сукупності описують або доповнюють той чи інший прийом, поради, які стосуються їх вибору та порядку застосування. До правил обшуку можна віднести: необхідність починати обшук з пропозиції особі, яку обшукують, добровільно видати витребувані предмети; встановлення психологічного контакту з особою, яку обшукують; недопущення самовільного користування телефоном та іншими засобами спілкування; провадження обшуку в такій послідовності, яка унеможливила б розголошення оперативних даних, тощо.

Слід зазначити, що методи або прийоми не є алгоритмами поведінки, додержання яких забезпечує вирішення завдань. Вони містять у собі спосіб доцільної, можливої, а не належної поведінки слідчого. Вибір лінії поведінки, використання тих або інших прийомів залежить від багатьох конкретних факторів і має здійснюватися самим слідчим з їх урахуванням.

Метод послідовного суцільного ретельного обстеження застосовується в ситуації інформаційної невизначеності слідчого щодо вірогідного місцезнаходження предметів, які розшукують, якщо при цьому сам обшук провадиться за відсутності власника приміщення, яке обшукують, або якщо особливості психології такого не дозволяють правильно визначити напрям пошуків за емоційними реакціями останнього.

Евристичний метод обшуку полягає в першочерговому обстеженні об'єктів — найбільш вірогідних місць приховування предметів, які розшукуються,— що визначаються слідчим виходячи з усієї отриманої інформації (оперативних даних, доказів, відомостей про особистість обшукуваного, результатів спостереження за його реакціями під час обшуку тощо). Якщо слідчий при визначенні місця приховування предметів, які розшукують, керується оперативними даними, то він повинен здійснювати обстеження таким чином, щоб не розголосити сам факт та джерело своєї поінформо- ваності ("зашифрувати свою поінформованість").

У відносинах з особою, щодо якої здійснюється обшук, непом пустимі артистичність, гра, бо в напруженій психологічній ситуапі фальш особливо помітна. Доброта або злоба, безпристрасність або упередженість — все це відображається на манері поведінки людини (навіть з розвинутим самоконтролем), відчувається іншими Слідчий повинен бути серйозним, але без сухості, строгим, але без черствості, добрим без солодкості, ввічливим без лицемірства, турботливим без нав'язливості, жартівливим без блазнювання, інтелігентним без хизування.

Ні до чого мати на обличчі кам'яну маску, буравлячий, пронизуючий погляд, тому що обшукуваний нерідко саме й розраховує на таку зустріч із слідчим і готовий до неї. Безпосередність та коректність у поєднанні з упевненістю слідчого в успіху обшукуг рішучістю та готовністю провести його з максимальною віддачею — така лінія поведінки обеззброює обшукуваного, дає більше шансів на успіх. У ході обшуку слідчий може використовувати прийоми психологічного впливу з метою схилити обшукуваного до видачі витребуваних предметів: переконання, створення в обшукуваного перебільшеного уявлення про поінформованість слідчого тощо.

Наприклад, у ході розслідування кримінальної справи щодо завідуючої меблевим магазином К. слідчий отримав показання Н. про те, що остання передала К. золоті сережки. Дані сережки вручив їй гр-н М. для передачі К. на знак "подяки" за продаж йому дефіцитного меблевого гарнітура. Слідчий вирішив провести у К. обшук. Після пред'явлення постанови на обшук та пропозиції добровільно видати предмети, що цікавлять слідство, слідчий на запитувальний погляд К. відповів, що необхідно видати також "золото, яке передала їй Н.". На цю пропозицію слідчого К. видала не тільки скуплені для спекуляції речі та отримані як хабарі цінності, а й 11 золотих монет, які, за її заявою, вона скупила у Н. п'ять років тому. В подальшому у Н. також вдалося вилучити золоті монети царської чеканки. Так вдало застосована тактична комбінація на початку обшуку дозволила повністю розкрити злочинну діяльність багатьох посадових осіб.

Прийом, який розглядається, може застосовуватися, якщо відомості, які повідомляються обшукуваному, не є неправдивими, створюють для нього багатозначну ситуацію (можуть бути неоднозначно витлумачені) та надають можливість вільного вибору різних варіантів поведінки. Дані прийоми повинні вирізнятися вибірковістю свого впливу, бути спрямованими на створення умов, за яких може "обмовитися" лише особа, яка має винувату поінфор¬мованість, та є нейтральними щодо непричетних до злочину осіб. Слід мати на увазі, що сам факт використання маловідомих обшукуваному науково-технічних засобів може справити на нього сильний психологічний вплив. Нерідко в нього складається перебільшене уявлення про можливості науково-технічних засобів, які використовуються, а відповідно, з'являється думка про неможливість приховати витребувані предмети. В таких випадках легше переконати обшукуваного в доцільності добровільної видачі витребуваного.

Наведемо приклад. Протягом 1990 року гр-н Д. у змові з іншими особами вчинив значну кількість крадіжок на території Конотопського району Сумської області. При затриманні Ц. слідчому не було відомо, де знаходиться вкрадене. З оперативних джерел стало відомо, що якась Р. була коханкою Ц. Тож було вирішено провести обшук 1 в неї. Для знайдення вкрадених ювелірних виробів, годинників тощо планувалося використати металошукач та інші пошукoвi засоби. Наявність у слідчо-оперативної групи таких приладів, які Р побачила вперше, справило на останню бажане враження. Вона добровільно видала всі передані їй Ц. на зберігання цінності і докладно розповіла про факти, які цікавили слідчого.

Дії спеціаліста з використання науково-технічних засобів у процесі обшуку мають бути узгоджені із задумами слідчого і ретельно обмірковані. Нерідко за допомогою технічних засобів реалізуються оперативні дані. В таких випадках слідчому важливо узгодити порядок та послідовність їх застосування з оперативними працівниками, з тим щоб забезпечити досягнення бажаного результату та не розголосити оперативні дані.

Сам факт знайдення об'єктів, які розшукуються, справляє сильний психологічний вплив на обшукуваного, викликає у нього в деяких випадках стан безвихідності, почуття сорому за вчинене та бажання розловісти правду. Важливо в таких випадках докладно допитати обшукуваного та закріпити отримані фактичні дані, оскільки з часом він може змінити свої правдиві показання. Для цього слідчий може припинити обшук та провести допит обшукуваного, склавши відповідний протокол. Про мету та обставини припинення обшуку робиться відмітка в протоколі обшуку.

Копія протоколу обшуку обов'язково вручається обшукуваному, про що робиться помітка в першому примірнику протоколу. При проведенні обшуку або виїмки на підприємстві, в установі або організації другий примірник протоколу й опису вручається представникові підприємства, установи або організації.

Показання підозрюваного та обвинуваченого

Published by Admin on Сб, 09/17/2011 - 17:33

Показання підозрюваного — це відомості, повідомлені ним на до­питі, що проведений у ході досудового провадження у кримінальній справі відповідно до вимог статей 107, 143-146 КПК. Показання об­винуваченого — це відомості, повідомлені ним на допиті, що прове­дений у ході досудового розслідування у кримінальній справі чи в суді (де він уже іменується підсудним) відповідно до вимог статей 143-146, 300 КПК. Показання підозрюваного і обвинуваченого є як самостій­ними видами доказів, так і засобами захисту їх прав і законних інтере­сів. Предмет показань підозрюваного і обвинуваченого визначений у ч. 1 ст. 73 і ч. 1 ст. 74 КПК. Підозрюваний вправі давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або за­стосування запобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин по справі. Обвинувачений вправі давати показання з приводу пред' явленого йому обвинувачення, а також з приводу всіх 156 інших відомих йому обставин у справі і доказів, що є в справі. Підозрю­ваний і обвинувачений вправі, а не зобов'язані давати показання, від­повідати на запитання. Закон не передбачає їх відповідальності за відмову давати показання і за дачу завідомо неправдивих показань, бо інакше на них фактично покладався б обов'язок давати показання проти себе, викривати себе або своїх співучасників у вчиненні злочину, що суперечило б презумпції невинуватості.
Як різновиди показань підозрюваного та обвинуваченого вирізня­ють:

• повне або часткове визнання вини — це їх показання, в яких вони визнають себе винуватими та повідомляють органу дізнання, слідчому, прокурору, суду про обставини вчиненого ними злочину;

• повне або часткове заперечення вини — це їх показання, в яких вони не визнають себе винуватими та повідомляють посадовим суб'єктам, які ведуть процес, про обставини, що встановлюють їх невинуватість, спростовують докази, на яких ґрунтується обвинувачення;

• самообмова — це такі показання, в яких вони зізнаються у вчи­ненні злочину, якого не вчинювали; у більш тяжкому злочині, ніж вчинили в дійсності; або ж беруть на себе всю вину за вчинений зло­чин, хоч він є груповим, чи перебільшують свою роль у вчиненні зло­чину порівняно з тою, якою вона є насправді;

• обмова — це такі показання, в яких вони викривають (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сто­ронні особи) у вчиненні інкримінованого їм або іншого злочину;

• алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваченого про те, що вони не могли бути виконавцями інкримінованого їм злочину, бо в момент його вчинення перебували в іншому місці. Обов'язок переві­рити алібі, як і будь-які показання, лежить на слідчих органах, про­куророві і суді. Підозрюваний і обвинувачений, їх захисник мають право, але не зобов'язані наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спростовано, кримінальна справа повинна бути закрита, а суд першої інстанції по­винен постановити виправдувальний вирок через недоведеність їх участі у вчиненні злочину.

Показання підозрюваного та обвинуваченого, як й інші докази в кримінальному судочинстві, перевіряються шляхом аналізу їх змісту, співставлення з іншими доказами, провадження повторних або нових слідчих дій (очних ставок, відтворення обстановки і обставин події тощо), провадження оперативно-розшукових заходів. Показання підо­зрюваного і обвинуваченого повинні оцінюватися нарівні з усіма іншими зібраними в справі доказами та не мають якихось переваг перед ними. Варто наголосити, що показання цих учасників процесу мають самостійне доказове значення. Тому наступні показання осіб, допитаних в іншій якості (наприклад, обвинуваченого, підсудного), оцінюються в сукупності з первинними.
При оцінці показань підозрюваного й обвинуваченого слід мати на увазі:
по-перше, їх особисту заінтересованість у результатах розсліду­вання і розгляду справи в суді при відсутності відповідальності за за- відомо неправдиві показання. Тому, враховуючи природну заінтересо- ванність підозрюваного, обвинуваченого ухилитись від відповідаль­ності або пом'якшити її, необхідно оцінювати ці показання в сукуп­ності з іншими доказами в справі;
по-друге, факт ознайомлення обвинуваченого з усіма матеріалами закінченої провадженням кримінальної справи в порядку статей 218, 222 КПК, а також присутність його при дослідженні обставин справи в суді і в зв' язку з цим можливість зміни і корегування ним своїх показань;
по-третє, показання підозрюваного і обвинуваченого не є найбільш чи найменш достовірними та цінними при оцінці всієї сукупності до­казів. Тому визнання підозрюваним і обвинуваченим своєї вини, а також їх показання проти інших осіб, які спрямовані на пом'якшення їх власної вини, можуть бути покладені в основу обвинувачення лише при підтвердженні такого визнання чи обмови сукупністю доказів, що є в справі (ч. 2 ст. 73 і ч. 2 ст. 74 КПК);
по-четверте, при оцінці показань обвинуваченого (підозрюваного) необхідно враховувати, що його показання на досудовому слідстві, від яких він потім відмовився, не підтверджені в судовому засіданні ін­шими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку.

Стаття 154-1. Застава

Застава полягає у внесенні коштів у національній грошовій

одиниці на спеціальний рахунок, визначений у порядку

( 15-2012-п ), затвердженому Кабінетом Міністрів України, з метою

забезпечення належної поведінки особи, щодо якої застосовано

запобіжний захід, її явки за викликом до органу дізнання,

слідчого, прокурора або суду, а також виконання інших покладених

на неї обов'язків, передбачених статтею 149-1 цього Кодексу, з

умовою звернення внесених коштів у доход держави в разі

невиконання цих обов'язків.

Застава може бути внесена як самим підозрюваним,

обвинуваченим, підсудним, так і іншою фізичною чи юридичною особою

(за винятком юридичних осіб державної або комунальної власності

або тих, що фінансуються з місцевого, державного бюджету, бюджету

Автономної Республіки Крим, або у статутному капіталі яких є

частка державної, комунальної власності або яка належить

державному, комунальному суб'єкту господарювання).

Розмір застави визначається суддею, судом з урахуванням

обставин справи, майнового стану та інших даних про підозрюваного,

обвинуваченого, підсудного.

Розмір застави визначається у таких межах:

1) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні

злочину невеликої або середньої тяжкості, - від трьохсот до тисячі

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

2) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні

тяжкого злочину, - від тисячі до чотирьох тисяч п'ятисот

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян;

3) щодо особи, підозрюваної чи обвинуваченої у вчиненні

особливо тяжкого злочину, - від чотирьох тисяч п'ятисот до

сімнадцяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

У виключних випадках, якщо суддя, суд установить, що застава

у визначених у пункті 3 частини четвертої цієї статті межах не

забезпечить виконання зобов'язань особою, яка підозрюється чи

обвинувачується у вчиненні особливо тяжкого злочину, застава може

бути застосована у розмірі, який перевищує сімнадцять тисяч

неоподатковуваних мінімумів доходів громадян. У всіх випадках

розмір застави не може бути меншим від розміру цивільного позову,

розміру майнової шкоди, завданої злочином, або розміру отриманого

внаслідок вчинення злочину доходу, обґрунтованих достатніми

доказами. Суддя, суд, установивши, що особа підозрюється або

обвинувачується у вчиненні злочину у співучасті і її роль у його

вчиненні є незначною, може визначити щодо неї розмір застави

згідно вимог частини четвертої цієї статті без врахування розміру

цивільного позову, розміру майнової шкоди, завданої злочином, або

розміру отриманого внаслідок вчинення злочину доходу.

Не пізніше п'яти днів з дня обрання стосовно особи

запобіжного заходу у вигляді застави вона зобов'язана внести або

забезпечити внесення іншою фізичною чи юридичною особою коштів на

відповідний рахунок та надати документ, що це підтверджує,

посадовій особі або органу, в провадженні яких знаходиться

кримінальна справа. Невчинення зазначених дій у встановлений строк

є підставою для розгляду питання про обрання у відношенні особи

іншого запобіжного заходу в порядку, встановленому цим Кодексом. З

моменту обрання запобіжного заходу у вигляді застави, в тому числі

до фактичного внесення коштів на відповідний рахунок,

підозрюваний, обвинувачений, підсудний зобов'язаний виконувати

покладені на нього обов'язки, невиконання яких тягне за собою

наслідки, передбачені в разі невиконання ним обов'язків,

пов'язаних із застосуванням запобіжного заходу у вигляді застави.

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому,

підсудному роз'яснюються його обов'язки і наслідки їх невиконання,

а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи

обвинувачується особа, щодо якої застосовується запобіжний захід,

і що в разі невиконання нею своїх обов'язків застава буде звернена

в доход держави.

Заставодавець може відмовитися від узятих на себе зобов'язань

до виникнення підстав для звернення застави в доход держави. У

цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого,

підсудного до органу дізнання, досудового слідства, прокурора або

суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава

повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний, будучи належним

чином повідомлений, не з'явився за викликом до органу дізнання,

досудового слідства чи суду без поважних причин або не повідомив

про причини своєї неявки, або порушив інші покладені на нього

обов'язки, передбачені статтею 149-1 цього Кодексу, застава

звертається в доход держави.

Питання про звернення застави в доход держави вирішується під

час дізнання, досудового слідства в судовому засіданні суддею за

клопотанням органу дізнання або слідчого, погодженим із

прокурором, або прокурора, а після надходження справи до суду -

судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому

судовому засіданні за клопотанням прокурора або за ініціативою

судді, суду. В судове засідання викликається заставодавець для

дачі пояснень. Неявка без поважних причин заставодавця в судове

засідання не перешкоджає розгляду питання про звернення застави в

доход держави. За результатами розгляду питання про звернення

застави в доход держави суддя виносить постанову, а суд - ухвалу.

На постанову судді до апеляційного суду прокурором, підозрюваним,

обвинуваченим, заставодавцем протягом трьох діб із дня її

винесення може бути подано апеляцію.

У випадку звернення застави в доход держави під час

досудового слідства орган дізнання, слідчий у встановленому цим

Кодексом порядку вирішує питання про застосування або ініціювання

застосування стосовно підозрюваного, обвинуваченого запобіжного

заходу у вигляді застави у більшому розмірі або іншого запобіжного

заходу. У випадку звернення застави в доход держави під час

судового провадження суд обирає підсудному запобіжний захід у

вигляді застави у більшому розмірі або інший запобіжний захід.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується під

час дізнання, досудового слідства в судовому засіданні суддею за

клопотанням заставодавця, а після надходження справи до суду -

судом у судовому засіданні при розгляді справи або в іншому

судовому засіданні. Застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим,

підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині

майнових стягнень.

Природа та сутність застави, як запобіжного заходу. Проблеми застосування в юридичній практиці.

Застава полягає у внесенні на депозит органу попереднього розслідування або суду підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, іншими, фізичними чи юридичними особами грошей, або передачі їм інших матеріальних цінностей з метою забезпечення належної поведінки, виконання забов`язаня не відлучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження без дозволу слідчого або суду, явки за викликом до органу розслідування і суду особи, щодо якої застосовано цей запобіжний захід (ч.1 ст. 1541 КПК України).

Цей запобіжний захід застосовується тільки із санкції прокурора.

Щодо особи, яка знаходиться під вартою, до направлення справи до суду застава може бути обрана лише з дозволу прокурора, який дав санкцію на арешт, а після надходження справи до суду - судом.

Розмір застави встановлюється з урахуванням обставин справи органом, який застосував цей захід, але він не може бути меншим:

щодо особи, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, за який передбачено покарання у вигляді позбавлення волі на строк понад 10 років - 1000 неоподаткованих мінімумів доходів громадян (тобто 17 000 гривень);

Щодо особи, обвинуваченої у вчиненні іншого тяжкого злочину чи раніше судимої - 500 таких мінімумів (тобто 8500 гривень).

У всіх випадках розмір застави не може бути менший від розміру цивільного позову, обґрунтованого достатніми доказами, бо застава, внесена підозрюваним, обвинуваченим, підсудним, може бути звернена судом на виконання вироку в частині майнових стягнень (ч.2,7 ст. 1541 КПК України)

При внесенні застави підозрюваному, обвинуваченому, підсудному роз`яснюється його обов`язки та наслідки їх невиконання, а заставодавцю - у вчиненні якого злочину підозрюється чи обвинувачується особа, щодо якої застосовано запобіжний захід застава, і що в разі невиконання нею своїх обов`язків застава буде звернена в доход держави. Заставодавець може відмовитися від узятих на себе зобов'язань до виникнення підстав для такого звернення. У цьому випадку він забезпечує явку підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного до органу розслідування чи суду для заміни йому запобіжного заходу на інший. Застава повертається лише після обрання нового запобіжного заходу.

Питання про звернення застави в доход держави, якщо підозрюваний, обвинувачений, підсудний порушує взяті на себе зобов`язання, вирішується судом в судовому засіданні. В судове засідання викликається заставодавець для дачі пояснень, але його неявка без поважних причин не буде перешкоджати розгляду цього питання.

Питання про повернення застави заставодавцю вирішується судом при розгляді справи (ч.7 ст. 1541 КПК України).

Застава є проміжним запобіжним заходом між підпискою про невиїзд, яка в деяких випадках може бути не ефективною, і взяттям під варту, коли без нього можна обійтися. Звичайно, тут з`являється можливість для заможних людей “відкупитися” від арешту, внісши заставу, а також до появи лихварів, які будуть робити бізнес, позичаючи під великі відсотки гроші незаможним для внесення застави або самі вносячи її, як заставодавці і ставлячи таким чином цих незаможних людей у залежність від себе, з наступним "вибиванням" з них грошей з відсотками, або втягнення їх у злочинну діяльність для “відробітку” позиченого, або інші незаконні дії.

Сума застави визначається органом, що обрав даний запобіжний захід, з урахуванням характеру зробленого злочину, особистості обвинувачуваного, матеріального становища заставника і т.д.

В основі розглянутій мері припинення лежить як і єкономічна зацікавленість у збереженні золотовій маси, так і моральна обов'язковість обвинувачуваного (підозрюваного) перед особами й організаціями внісшими заставу.

Розглядаючи історичний аспект даної проблеми застосування мір запобіжних заходів в кримінальному процесі на практиці, те важливо відзначити, що даний запобіжний захід мав досить широке поширення в період непа, коли заставниками були представники різних соціальних прошарків суспільства, що мали можливість і кошту для внесення застави.

Деякі вважають, що застосування запобіжного заходу застави - це недоцільно, тобто укладає в собі занадто слабку основу, - в основному єкономічну, що ставали некоректними, скажемо у випадку, якщо людина заможня і може “відкупитися” від правосуддя. Негативне відношення до можливості законодавчого існуванню застави вважається неправильним. Її застосування можливо в тих випадках, коли по обставинах справи немає необхідності у висновку обвинувачуваного (підозрюваного) під варту, а залишати його під підпискою про невиїзд, чи інною запобіжним заходом бути всеже недостатнім для забезпечення його належного поводження, у тому числі і для невідхилення від слідчих, прокурорських і судових органів. До того ж необхідно врахувати, що в особі заставника можуть виступати як будь-яка фізична особа, так і організації, установи й ін.

Аналіз практики показує, що застава, як запобіжний захід, обирається часто при здійсненні злочинів проти особистої власності (крадіжках, грабежах, знищеннях і ушкодження майна), зловживанням чи владою службовим становищем і до деякої міри при здійсненні злочинів проти особистості.

У деяких випадках навіть неупереджений суддя схильний залишити ув'язненого під стражою, не довіряючи його словам (а тому не застосовуючи підписки про невиїзд) і не зважуючись замінити арешт заставою з побоювання, що він не буде внесений по звільненні обвинувачуваного (підозрюваного) з-під варти. На практиці випробуваний наступний варіант дій:

а) обвинувачуваний (підозрюваний) виражає готовність внести застава і вказує його приблизні розміри, виходячи з ваги обвинувачення, свого майнового положення і можливостей своїх "спонсорів"-заставників;

б) суддя виносить попереднє рішення про принципову можливість звільнити обвинувачуваного (підозрюваного) з-під варти за умови, що їм чи за нього у визначений термін буде внесена застава у встановленої суддею сумі, і відкладає засідання на 2-3 дня;

в) заставник (фірма, де працює арештований, його родичі, що діє від його імені адвокат) вносить обумовлену суму в депозит суду;

г) у відновленому судовому засіданні суддя приймає документи, що підтверджують внесення застави, прилучає їх до матеріалів судового виробництва, виносить постанову про звільнення обвинувачуваного (підозрюваного) з-під варти і видає заставнику копію протоколу про прийняття застави.

Одночасно зі звільненням особи з-під варти суддя вправі обрати у відношенні обвинувачуваного (підозрюваного) будь-який інший запобіжний захід, що, як правило, і робиться. Звичайно обирається підписка про невиїзд чи, у три рази рідше, застава.

Навіть внесши заставу, підсудний (підозрюваний) не можете бути упевненим, що запобіжний захід йому не змінять на арешт. Застава переважно застосовувати в тому випадку, коли підсудний знає, як саме на волі він доможетеся припинення справи по підставах, що реабілітують.
Хоча якщо у підсудного є гроші для внесення застави, то він знайде кошти, щоб проконсультуватися з грамотним юристом.
Практика свідчить, що переважно і застава, і поручительство застосовуються рідко. І закінчується це найчастіше тим, що ми потім не можемо знайти підслідного. Гроші, внесені як заставу, йдуть у доход держави. Однак це ніяк не може компенсувати збиток, нанесений злочином. Розслідування по кримінальній справі провадитися не може, правосуддя не відбувається, злочинець залишається безкарним. Може бути з погляду матеріальної економії це і було б виправдано: не треба витрачатися на зміст арештованого в ІТТ. Але з погляду законності і правосуддя сума застави і збиток від злочину не порівнянні.

У цієї проблеми є й інша сторона. У нашій країні ще дуже не багато багатих людей, у яких реально є кошту для того, щоб внести застава в такій сумі, що якось істотно стримувала б підслідного від бажання сховатися від наслідку і суду. Суми застави, що реально може внести велика частина громадян настільки незначні, що не приходиться всерйоз говорити про мерю припинення. У практиці найбільша сума застави складала 4 млн. гривень.

Злочинні угруповання, ті, кого прийняте називати бандитами, можуть внести великі суми як заставу. Але для них це скоріше щось начебто відступного, а зовсім не гарантія участі обвинувачуваного у виробництві по кримінальній справі.

Тут слід також зазначити і те, що наші громадяни, що ніколи не мали скільки-небудь значної власності, не звикли цінувати неї, не бояться утратити своє майно, якого в них фактично і немає. А щось схоже на волю російські громадяни мали. Її вони бояться втратити. Тому повинно пройти ще багато часу, поки російські громадяни будуть цінувати свою власність настільки, що погроза втрати навіть її частини буде деякою гарантією їх правослухняного поводження. Тільки при цьому умові застава буде ефективною заміною утриманню під вартою. Поки перспектива утратити волю утримує обвинувачуваних від утеч від наслідку надійніше.

Для застосування застави в даний час є й організаційні труднощі. Заставні суми повинні десь зберігатися. Сьогодні банки не мають права пускати ці гроші в оборот, тому вони не зацікавлені зберігати їх у себе на рахунках. Якщо зберігати ці гроші в банківських осередках, то за них потрібно платити. Ні в органів наслідку, ні в прокуратури грошей на це немає. Через якийсь час, можливо, усі ці питання будуть урегульовані.

Про прийняття застави складається протокол, копія якого вручається заставнику. Сума застави визначається органом, що обрав даний запобіжний захід , відповідно до обставин справи. При внесенні застави заставник повинний бути поставлений у популярність про сутність справи, по якому обрана даний запобіжний захід. У випадку відхилення обвинувачуваного, підозрюваного від явки по викликах особи, що робить дізнання, слідчого, прокурора, судна, внесений заставу звертається в доход держави визначенням суду, винесеним у порядку, передбаченим ст. 154 КПК.

По чинному законодавству застава як запобіжний захід, застосовувана при виробництві по кримінальній справі, складається в грошах чи цінностях, внесених на депозит суду обвинувачуваною, підозрюваною або іншою особою чи організацією для забезпечення явки обвинувачуваного, підозрюваного по викликах особи, що робить дізнання, слідчого, прокурора, судна (ст. 154-1 КПК України). У відношенні предмета застави сказано ще тільки те, що сума застави визначається органом, що обрав даний запобіжний захід, відповідно до обставин справи. Інші властивості предмета застави ні в діючому, ні в передбачуваному законодавстві не урегульовані.

Окремі сторони, що характеризують предмет застави, знайшли відображення в дослідженнях, присвячених теорії і практиці застосування даного запобіжного заходу. Зокрема, докладно вивчене питання про те, чи можуть складати предмет застави тільки гроші і недобірні види іншого коштовного рухомого майна чи ж і різна нерухомість, (у т.ч. будівлі), а також іноземна валюта. Висловлено обґрунтовані судження про нормативні підстави і методику визначення розміру коштів, внесених як заставу.

Випливає, однак, відзначити, що практично без уваги залишилося питання про походження чи грошей інших цінностей, внесених як заставу. На це питання відсутня відповідь в чинному законодавстві, немає і досить переконливих суджень по ньому й у юридичній літературі. Тим часом він представляється дуже важливим. Його довільне рішення може не тільки створити умови для використання як заставу "брудних" грошей, але послужити своєрідною формою їхнього відмивання. Таке явище не може бути терпимим, оскільки створює сприятливий ґрунт для легалізації (відмивання) коштів і іншого майна, придбаних незаконним шляхом, що вже саме є злочином, за яке в статтях КК України передбачена відповідальність. Це тим більше важливо, оскільки порушення відбуваються в сфері карного судочинства, спеціально призначеного для боротьби з такого роду явищами.

З обліком сказаного можна зробити висновок про необхідність удосконалювання нормативного регулювання застави як запобіжного заходу по кримінальних справах. У законодавчій процедурі застосування застави необхідно передбачити ряд таких норм, послідовне виконання яких виключило б можливість внесення як заставу "брудних" чи грошей інших цінностей. У числі цих норм пропонуються що передбачають:

1. Обов'язок посадової особи, що застосовує заставу, перевірити законність походження внесених сум чи грошей інших цінностей.

2. Можливість у випадку, якщо сума застави не перевищує розміру валового сукупного річного доходу фізичної особи, оподатковуваного прибутковим податком по мінімальній ставці, обмежитися усними поясненнями про походження і джерела одержання внесених на депозит суду сум.

3. Якщо сума застави перевищує розмір валового сукупного річного доходу фізичної особи, оподатковуваного прибутковим податком по мінімальній ставці, необхідність документального підтвердження її легальності обвинувачуваним, підозрюваним, іншим чи особою організацією.

4. Прийняття в якості достатнього документального підтвердження легальності походження коштів, внесених як заставу, копії декларації, з якої випливає, що внесена сума не перевищує суми усіх видів нарахованих доходів за попередній календарний рік, або іншого фінансового документа, що свідчить про сплату з представленої суми всіх передбачених законом податків і інших платежів.

5. У випадку вказівки як на джерело коштів на третіх осіб або організації або безпосереднє внесення останніми грошових сум поширення на них приведеної вище норми про документальне підтвердження легальності походження коштів, внесених як заставу.

6. Можливість при наявності сумніву перевірки посадовою особою, що приймає заставу, дійсності представлених документів або зведень, відбитих у їхніх копіях.

7. Звертання внесеної застави у випадку відсутності належного підтвердження легальності походження коштів у доход держави в порядку, встановленому в ст. 154-1 КПК України.

8. Рішення в останньому випадку питання про застосування запобіжного заходу в звичайному порядку як у ситуації, коли обвинувачуваний, підозрювана або інша чи особа організація не внесли застави.

ОРГАНИ ТА ОСОБИ, ЯКІ МАЮТЬ ПРАВО ПОРУШИТИ КРИМІНАЛЬНУ СПРАВУ

Published by Jurist on Вс, 10/12/2008 - 14:46

Право порушити кримінальну справу мають тільки прокурор, слідчий, орган дізнання, суддя і суд (ст. 4, 97, 98 КПК), при цьому кожний з них діє в межах своєї компетенції.
Прокурор має право порушити кримінальну справу про будь-який злочин. Він також здійснює нагляд за законністю й обгрунтованістю порушення кримінальної справи слідчими та органами дізнання.
Кримінальна справа проти адвоката може бути порушена тільки Генеральним прокурором України, його заступниками, прокурорами Автономної Республіки Крим, області, міст Києва і Севастополя (ч. 5 ст. 10 Закону про адвокатуру), а щодо народного депутата України, Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, Голови Рахункової палати, Першого заступника й заступника Голови, головних контролерів та Секретаря Рахункової палати — лише Генеральним прокурором України (ч. 4 ст. 27 Закону про статус народного депутата України, ч. З ст. 20 Закону про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, ч. 2 ст. 37 Закону про Рахункову палату).
Військовий прокурор порушує кримінальні справи про злочини, підсудні військовим судам.
Слідчі порушують кримінальні справи, керуючися правилами про підслідність (ст. 112 КПК). При цьому слідчі прокуратури можуть порушити будь-яку кримінальну справу, бо вони вправі розслідувати всякий злочин, але слідчі військової прокуратури порушують тільки кримінальні справи про злочини, підсудні військовим судам.
Органи дізнання вправі порушити кримінальну справу у межах їх компетенції, визначеної ст. 101 КПК. При цьому міліція в принципі може порушити справу про будь-який злочин. Каштани морських суден, що перебувають у далекому плаванні, також вправі порушити справу про будь-який злочин, вчинений членами екіпажу і пасажирами під час перебування корабля в такому плаванні.
Податковій міліції надано право порушувати справи про ухилення від сплати податків і зборів (обов'язкових платежів), а також справи про приховування валютної виручки.
Органи безпеки можуть порушити кримінальну справу про злочини, віднесені законом до їх відання (ч. 2 ст. 112 КПК).
Командири військових частин, з'єднань, начальники військових установ вправі порушити кримінальну справу про злочини, вчинені підлеглими їм військовослужбовцями і військовозобов'язаними під час проходження ними зборів, а також робітниками і службовцями Збройних Сил у зв'язку з виконанням службових обов'язків або в розташуванні частини, з'єднання, установи.
Митні органи вправі порушити кримінальні справи про контрабанду.
Начальники виправно-трудових установ, слідчих ізоляторів, лікувально-трудових і виховно-трудових профілакторіїв мають право порушити кримінальну справу про
злочини проти встановленого порядку несення служби, а також про злочини, вчинені в розташуванні зазначених установ. 
Органи державного пожежного нагляду вправі порушити кримінальну справу про пожежі й порушення протипожежних правил.
Органи прикордонної охорони можуть порушити кримінальну справу про порушення державного кордону.
Суддя порушує кримінальні справи приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК) про злочини, обставини яких органи дізнання встановлюють у порядку протокольної форми досудової підготовки матеріалів (ст. 425, 430 КПК), або коли виявляє ознаки злочину при розгляді справи про адміністративне правопорушення (наприклад, про дрібне хуліганство).
Суд або суддя при розгляді ним справи одноособово вправі порушити кримінальну справу по новому обвинуваченню (ст. 276 КПК) чи щодо нової особи (ст. 278 КПК), якщо в ході судового розгляду кримінальної справи будуть встановлені підстави для цього або ж при розгляді цивільної справи встановить ознаки злочину.

Порушення кримінальної справи є першою стадією кримінального процесу в Україні. На цій стадії компетентні органи повинні встановити наявність чи відсутність передбачених законом приводів і підстав для того, щоб прийняти рішення про порушення або відмову в порушенні кримінальної справи. На цій стадії по можливості з’ясовується наявність чи відсутність обставин, що виключають провадження в кримінальній справі, а також інших обставин, які є підставою для відмови в порушенні кримінальної справи. Необхідною передумовою порушення кримінальної справи є наявність законних приводів і підстав. При наявності приводів і підстав, зазначених у статті 94 КПК прокурор, слідчий, орган дізнання або суддя зобов’язані винести постанову, а суд – ухвалу про порушення кримінальної справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, вказавши приводи і підстави до порушення справи, статтю кримінального закону, за ознаками якого порушується справа, а також подальше її спрямування [1] . Підставами для порушення кримінальної справи можуть бути: 1.     Заяви або повідомлення підприємств, установ, організацій, посадових  осіб,  представників  влади,  громадськості або окремих громадян. 2.     Повідомлення   представників   влади,   громадськості  або окремих  громадян,  які  затримали  підозрювану  особу  на   місці вчинення злочину або з поличним. 3.     Явка з повинною. 4.     Повідомлення, опубліковані в пресі. 5.     Безпосереднє   виявлення   органом   дізнання,    слідчим, прокурором або судом ознак злочину. Справа може бути порушена  тільки  в  тих  випадках,  коли  є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину [2] . Закон вимагає, щоб повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб були викладені в письмовій формі. Всі інші заяви або повідомлення можуть бути усними або письмовими. Усні заяви про злочин заносяться до протоколу, який підписують заявник та особа, яка прийняла зазначену заяву. При цьому заявник під розписку попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдивий донос. Рішення має бути прийняте у строк до трьох днів, а у виключних випадках, коли потрібна перевірка матеріалів) – до десяти діб. Під час складання постанови про порушення кримінальної справи необхідно виходити із загальних вимог, яким має відповідати постанова слідчого та органу дізнання, викладених в статті 130 КПК. Загалом у постанові  зазначається  місце  і час її складання,  посада особи,  що  виносить  постанову,  її  прізвище,  справа,  в   якій провадиться слідство, і обґрунтування прийнятого рішення, а також стаття цього Кодексу, на підставі якої прийнято рішення. Постанова органу дізнання, слідчого, прокурора, судді та ухвала суду складається із трьох частин: вступної, описово-мотивувальної та резолютивної (постановляючої) [3] . У вступній частині зазначаються дата винесення постанови, місце (місто, селище), посада, звання особи, яка виносить постанову, його прізвище, матеріали, які розглядалися під час винесення постанови. В описово-мотивувальній частині постанови вказується джерело відомостей про злочин, що слугує приводом до порушення справи, а також куди і коли ці відомості надійшли. Далі викладаються фактичні дані, що вказують про наявність ознак конкретного злочину, тобто підстава до порушення справи, час, місце та інші обставини вчинення злочину. Після зазначення в описовій частини постанови, за якою (якими) статтею кримінального закону кваліфікується злочин, має йти посилання на статті кримінально-процесуального закону, якими керується орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, приймаючи рішення порушити кримінальну справу. В силу статті 113 КПК, якщо справа порушена слідчим та прийняття ним до свого провадження, то складається єдина постанова про порушення справи та прийняття її до свого провадження. У такому разі в описово-мотивувальній частині постанови вказується, що при цьому слідчий керувався також положеннями відповідних правових норм. У резолютивній частині постанови міститься рішення про порушення кримінальної справи. Ця частина постанови випливає із описової частини, є її логічним продовженням та розвитком. В ній обов’язково зазначається стаття Кримінального кодексу України, за ознаками якої кваліфікується діяння, що підлягає розслідуванню, кому і куди направляється справа або ким приймається до свого провадження. Постанова слідчого, прокурора, судді про порушення кримінальної справи набирає законної сили з моменту її винесення та підписання. Постанова особи, яка провадить дізнання, про порушення кримінальної справи направляється слідчим та органом дізнання в добовий строк прокурору, який здійснює нагляд за своєчасністю розгляду заяв та повідомлень про злочин, законністю і обґрунтованістю прийнятих рішень про порушення справи. При цьому він може перевіряти відмовні матеріали та порушені справи, проводити їх звірку із записами про заяви та повідомлення про злочини, зробленими в черговій частині органів внутрішніх справ. Якщо справу порушено без законних підстав, прокурор закриває її, а в разі, якщо за цією справою ще не провадилося жодної слідчої або процесуальної дії, може відмінити постанову про порушення кримінальної справи, що по суті означає відмову в її порушенні. Рішення прокурора може бути оскаржене особами інтересів яких воно торкається, до суду [4] .

Порядок оскарження постанови про порушення кримінальної справи

Постанова про порушення кримінальної справи (далі – постанова) може виноситися щодо конкретної особи чи за фактом вчинення злочину. Винести таку постанову вправі орган дізнання, слідчий або прокурор.

Однак постанова про порушення кримінальної справи аж ніяк не означає, що людина обов'язково опиниться на лаві підсудних. Згідно законодавства України, особи, щодо яких були порушені кримінальні справи, мають право в рамках кримінального процесу оскаржувати дану постанову. Але людині, далекій від юриспруденції, неможливо самостійно скористатися цим правом. Тільки адвокат у кримінальних справах гідно зможе захистити ваші інтереси у разі неправомірного порушення кримінальної справи.