Висновки

У державному відродженні України 1917 – першої чверті 1918 рр. чільне місце посідав український військовий рух, який своєю масовістю, радикалізмом та організованістю вирішальним чином впливав на національно-державотворчі процеси, став каталізатором загальнонаціональної боротьби за відновлення незалежності України.

Незважаючи на суперечливий, не позбавлений помилок процес військового будівництва 1917 – першої чверті 1918 рр., можна констатувати, що Центральній Раді вдалося створити регулярну національну армію, яка відіграла провідну роль у становленні суверенної Української держави і взяла на себе функції її оборони. Захистивши її від знищення більшовицькою Росією, вона врятувала український визвольний рух та державне відродження від поразки на першому найвідповідальнішому етапі його становлення. Військове будівництво в Україні з березня 1917 по квітень 1918 р. пройшло ряд етапів.

Перший (березень – квітень 1917 р.) стихійне наростання української національно-визвольної боротьби у частинах російської імперської армії і відсутність спеціальних координуючих структур. формування українських Збройних Сил. Український військовий рух мав яскраве державницьке спрямування. Його наслідком стала поява українізованих військових формувань в рамках старої імперської армії та тилових частин на території України і перетворення їх в національно-територіальні, тобто в основи національної армії.

Другий (травень – червень 1917 р.), коли створюються перші керівні національні армійські структури – Український Генеральний Військовий Комітет та Всеукраїнська Рада військових депутатів. Український військовий рух та військове будівництво опинилися в епіцентрі ідейної боротьби двох тенденцій в національному політичному проводі України - автономістської та самостійницької. Логіка українського військового руху об’єктивно виштовхувала Україну за рамки автономного статусу, якого дотримувалася Центральна Рада, бо власні Збройні Сили ставили на порядок денний питання її суверенітету. Автономізм Центральної Ради став підгрунтям її антимілітаризму, що фатально вплинув на подальшу долю державного будівництва загалом.

У третьому етапі (липень–жовтень 1917 р.) йде становлення українських військових структур. Глибока криза загальноросійських державних та військових органів влади змусила їх санкціонувати українізацію армії. Формування українських частин набрало легітимного характеру, що сприяло державному будівництву, яке проводила Центральна Рада. До її компетенції поступово переходила військова справа – найважливіший компонент державотворення.

Четвертий етап (листопад 1917 – лютий 1918 рр.) характеризувався стрімкою еволюцією військового будівництва від стихійних методів творення армії до появи власне національної державної військової політики. Центральна Рада відходить від концепції заміни постійної армії народною міліцією і ставить військове будівництво на грунт створення регулярної Української армії. Саме в даний період з’являються державні військові установи, що перебирають на себе функції організації й будівництва Збройних Сил. На зламі 1917–1918 рр. з’являється регулярна Армія УНР. Однак її сили та боєздатність виявилися недостатніми, щоб відбити агресію більшовицької Росії. Це стало наслідком невідповідності федералістської концепції державотворення, якої тривалий час дотримувалася Центральна Рада і реальними потребами України, що силою обставин стала суверенною державою й самостійно мала дбати про свою оборону. Не останню роль у послабленні Української армії відіграли грубі помилки в галузі військової політики: відсутність чіткої концепції військового будівництва, недовіра з боку державного керівництва до військових фахівців, політизація самого військового будівництва. Негативно впливала на армію непослідовність Центральної Ради у розв’язанні наболілих соціальних питань, особливо аграрного, що найбільше хвилювало селянську за складом Українську армію. Під впливом поразки у війні з більшовицькою Росією керівництво країни остаточно відійшло від антимілітаристського курсу.

П’ятий етап припадає на період відновлення влади Центральної Ради в Україні (березень–квітень 1918 р.) Його характерна риса – чітко окреслена тенденція на побудову боєздатної, достатньо чисельної регулярної армії. Стихійність, притаманна для попередніх етапів військового будівництва, була подолана. В УНР повним ходом йшла розбудова армії, але вже в умовах німецько-австрійської військової присутності. Це негативно впливало на весь процес військового і державного будівництва, що й врешті привело до насильного повалення 29 квітня 1918 р. республіканського режиму в Україні.

Флот пройшов також складний шлях українізації, який в цілому асоціюється з процесами щодо творення української армії.

Вибухоподібне руйнування у 1917 р. Російської імперії повернуло Україну до традиції державного самостійництва, призвело до відродження нею власних збройних сил. Для швидкого розгортання українського військово-морського будівництва існувала низка сприятливих умов. Географічні передумови зумовлені місцем розташування українських земель, необхідністю прикриття морського узбережжя довжиною понад 1700 кілометрів та дислокуванням Чорноморського флоту поблизу або безпосередньо на землях українського народу. Етнічну групу передумов становило залучення російськими самодержцями українського населення до будівництва та утримання флоту, а також комплектування флоту переважно українцями. Дисертантом доведено, що цей показник складав не менше, ніж 80 відсотків. Політичні передумови були створені тією надзвичайною ситуацією, що склалася з падінням самодержавства. Вона стимулювала державотворчі процеси в Україні і, зокрема, процес створення нею національного військового флоту. Наявність Чорноморського флоту, що являв собою досить потужне, цілком боєздатне оперативно-стратегічне військово-морське угрупування, створювало передумови матеріально-технічного плану. Пункти базування ЧФ, досить розвинена мережа військових баз та суднобудівна індустрія були здатні забезпечити повсякденну діяльність і виконання бойових завдань майбутнього українського флоту.

Створення українського військового флоту Центральній Раді довелося розпочинати у вкрай несприятливих умовах боротьби найрізноманітніших партій та рухів за вплив на флот, насамперед, більшовицьких, які виступали за подальшу російську приналежність Чорноморського флоту, і українських, що виступали за його українізацію. Регенеруючу функцію процесу українізації ЧФ у 1917–1918 рр. надавав український громадський рух, що поширювався на кораблі й частини флоту, а також на населення Криму і, в першу чергу, Севастополя. УЦР виконала чималу, хоча не завжди цілеспрямовану роботу з метою утвердження українських осередків на ЧФ, намагалася координувати їхню діяльність. На жаль, масовим український рух так і не став. Йому бракувало організованості. Українізація екіпажів відбувалася з великою долею стихійності. Активна наступальна протидія з боку проімперських політичних сил, у першу чергу, російського більшовизму, відсутність чіткої, випереджувальної політики Центральної Ради щодо військового флоту, невміння протистояти наступальній “воєнно-бойовій роботі” більшовицької партії, малодосвідченість провідників УЦР, небажання шукати компроміс у співпраці з командуванням Чорноморського флоту, невміння створити достатньо привабливі та спрощені умови для переходу на українську службу, як особового, так і командного складу, відсутність з боку українського керівництва програми соціального захисту та організаційно-правової підтримки «українізованих» підрозділів флоту стало причинами невдач процесу українізації Чорноморського флоту.

Політика російського більшовизму проти державницьких прагнень українського народу призвела до жорсткої конфронтації та відкритої агресії проти УНР із боку більшовицької Росії. Відразу після повалення Тимчасового уряду більшовики спрямували свої зусилля проти українського руху на чолі з УЦР, що стала для них чи не найголовнішим конкурентом у боротьбі за владу. У Севастополі шляхом терору, серійних розстрілів офіцерів була, по суті, встановлена більшовицька диктатура. І хоча на ЧФ не було відкритих збройних зіткнень між моряками-українцями та більшовиками, флот зазнав величезних утрат кораблів та особового складу. Ці втрати стали можливими через найжорсткішу непоступливість Раднаркому по відношенню до розбудови української державності.

Попри всі негаразди, Центральній Раді вдалося створити власну військово-морську доктрину і розпочати будівництво національного флоту. У діяльності УЦР можна виділити три періоди українського військово-морського будівництва. Перший, який умовно можна назвати “стихійно-революційний” (з березня по листопад 1917 р.) став свого роду підготовчим до подальшої розбудови українського флоту. Другий – «законотворчий» - відзначився діяльністю уряду вже фактично самостійної України щодо створення політико-правової бази військово-морського будівництва. Він тривав злистопада 1917 – до середини січня 1918 року. У цей час було створено Генеральне секретарство Морських справ, схвалено «Тимчасовий Закон про Флот Української Народної Республіки», у якому Україна вперше офіціально заявила про свої права на Чорноморський флот. Третій – «організаційно-практичний» (березень – квітень 1918 р.) початок реалізації українськими владними органами національної морської доктрини на оновлених засадах «Закону про флот Української Народної Республіки». 29 квітня на Чорноморському флоті були підняті українські прапори. Центральною Радою були закладені політичні та організаційні основи, які сприяли подальшій розбудові флоту.

Центральна Рада мала усі підстави створити Національний військовий флот. Український уряд здійснив певні політичні та організаційні заходи у галузі військово-морського будівництва. Але комплекс помилок із боку провідників УЦР та уряду, їх неспроможність до послідовного відстоювання українських національних інтересів по відношенню до Чорноморського флоту, недалекоглядність законодавчої та виконавчої політики у галузі військового будівництва взагалі та військово-морського зокрема, у тому числі небажання залучати на службу Україні офіцерський склад флоту, – всі ці та інші прорахунки завдали українській державі величезних воєнно-політичних утрат.