5. Боспорське царство

1. Утворення і розвиток

Однією з рабовласницьких держав Північного Причорномор’я була Боспорська держава. Вважають, що виникла вона близько 480 р. до н. е. і що це відбулося внаслідок об’єднання грецьких полісів, які на той час існували на західних (Пантікапей, Тірітака, Мірнекій) та східних (Гермонесса, Фанагорія, Корокондама, Патраей) берегах Керченської протоки. Столицею Боспорського царства був Пантікапей [10; с. 8].

Боспор поступово розширював свою територію. У V ст. до н. е. до його складу ввійшло місто Німфей, у IV ст. внаслідок тяжкої війни Боспор приєднав Феодосію. Після приєднання боспорських царів почали називати архонтами Боспору та Феодосії. Згодом до Боспорської держави увійшли весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Східного Приазов’я, що їх населяли мсотські племена (синди, торети, дандарії і псеси). Внаслідок цього змінився характер Боспорської держави: об’єднання античних полісів перетворилося на державне утворення, куди входили як античні міста, так і місцеві племена [10; с. 8].

Основою економіки Боспорського царства вважалося землеробство, виноградарство і рибальство, продукти яких вивозилися морем до Греції та Малої Азії. Розвивалося ремесло, велася торгівля з сусідніми племенами, Значне місце у торгівлі Боспору, як і всіх інших держав Причорномор’я посідала торгівля рабами. У Танаїсі був навіть невільницький ринок. У міста Боспорського царства імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо [8; с. 22-23].

Свого розквіту Боспорське царство досягає у ІV – ІІІ ст. до н.е. Саме до цього часу відноситься спроба Боспору поширити свою владу і вплив на все узбережжя Чорного моря. Але вже з ІІІ ст. до н.е. Боспор вступає в смугу поступового занепаду: спостерігається економічне ослаблення царства, країна зазнає важку фінансову кризу, загострюються класові суперечності, спалахують, повстання рабів. Хоча фінансові труднощі й були подолані, а повстання рабів і підкорених скіфських племен, що спалахнуло у Пантікапеї у 107 р. до н.е., жорстоко придушено, колишнього процвітання Бос­пору повернути не вдалося.

На початку І ст. до н.е. понтійський цар Мітрідат VІ Євпатор о6'єднав під своєю владою більшість держав Північного Причорно­мор’я у тому числі і Боспорське царство. Щоправда, Боспор знахо­дився у складі Понтійської держави недовго. Після поразки і загибелі Мітрідата VІ у боротьбі з Римом у середині І ст. до н.е. він опинився під владою римлян. Поступово залежність від Риму стала слабшати Боспорське царство накопичувало сили. Однак у середині ІІІ ст. н.е. на нього нападають готські племена. Наслідком цього стала загибель значної кількості дрібних боспорських поселень, розорення і занепад великих міст. Останній удар по царству був завданий гунами. Кочові орди гунів і підвладних їм племен вторглися сюди в останній чверті ІV ст. і учинили жахливий погром. Боспорське царство було зруйно­вано. 3 VІ ст. Боспор увійшов як безпосереднє володіння до складу Візантії. На цьому його існування припинилося [11].

2. Суспільний устрій

Суспільних лад у Боспорському царстві характеризувався наявністю рабовласників і рабів, вільних і невільних.

До пануючої верхівки належали царі з їх оточенням, представники родоплемінної і військової знатті, жерці, чиновники державного апарату, судновласники, власники земельних ділянок, ремісничих майстерень. Інтенсивний експорт зерна, риби, худоби, рабів сприяв формуванню прошарку багатих людей, які займалися торгівлею й работоргівлею. Найбільшими купцями вважалися сам цар і його посадовці, в тому числі і воєначальники. Рабовласницько-купецька знать відігравала вирішальну роль у житті Боспорського царства [3; с. 23].

У Боспорській державі жили вільні громадяни середнього достатку, що не мали рабів, іноземці, а також вільні селяни-общинники (пелати). Останні були основними платниками натуральних податків за право користування землею і переважно несли тягар повинностей на користь держави й місцевої аристократії. До того ж селяни зобов’язані були брати участь в ополченні під час нападу кочових племен на Боспорське царство [6; с. 27].

Основною формою соціальної залежності у Боспорській дер­жаві було античне рабство. Рабами ставали полонені, яких захоп­лювали у сутичках із сусідніми племенами. Боспорські купці купу­вали рабів у кочівників. Рабська праця використовувалась у реміс­ничих майстернях, у виноробстві, на різних промислах, будівельних роботах. Багато рабів було зайнято у домашньому господарстві. Працювали вони і у сільському господарстві, але тут їх кількість була незначною.

Раби становили основну продуктивну силу боспорського сус­пільства. Однак у землеробстві були й інші форми залежності і експлуатації. Поряд з рабською тут використовувалася праця залеж­ного населення. Звичайно - із залежного сільськогосподарського населення збиралася подать натурою за право обробки земель, власниками яких були боспорські правителі та великі землевласни­ки. і все ж основною соціальною суперечністю Боспорського цар­ства було протистояння рабів і рабовласників. Найяскравіший ви­раз воно одержало у повстанні в Пантікапеї у 107 р. до н.е., коли прапор повстанців підняв "раб, якого вигодували у палаці Періса­да", Савмак - скіф за походженням [11].

3. Державний лад

Боспорське царство — рабовласницька монархія. Міста, що входили до царства, мали певну автономію. Тут зберігалися органи самоврядування (народні збори ради міст, виборні посади). На чолі держави стояв спадковий цар. Функції виконавчої влади виконували посадові особи, призначені царем — начальник двору, начальник фінансів, охоронець скарбниці, відповідальний за культи та ін [12].

У перших століттях нашої ери цар Боспору стає необмеженим главою держави, розпоряджається всіма матеріальними та людськи­ми ресурсами царства. В його руках зосереджується верховна влада, командування військом, судові і навіть жрецькі функції. Прави­телів оточує пишна шана, вони стають володарями великих земель­них угідь, найбагатшими торговцями, власниками майстерень і промислів. Опинившись у залежності від Риму, вони стали носити офіційний титул "друга кесаря (римського імператора) і друга рим­лян", При вступі на престол боспорський цар обов'язково здобував затвердження від римського імператора і регалії своєї влади - курульне крісло, скіпетр та ін. 3 початку ІІІ ст. н.е., коли царі підкорили скіфські володіння у Криму, правитель Рискупорид ІІІ був названий в одному і з написів не тільки царем Боспору, а й царем тавро-скіфів [4; с. 23].

Центром державного апарату був палац боспорського царя, де вирішувалися всі питання управління. Палац охоплював найближче оточення правителя - військову і цивільну знать. Особливу роль при цьому відігравали глава палацу (дворецький) і особистий цар­ський секретар.

Існувало багато усякого роду управителів: охоронець царських скарбів, начальник фінансів, охоронець казни, різні придворні чини, управителі сіл. Зв'язки з місцевими племенами та сусідніми державами забезпечували спеціальні чиновники під керівництвом головного перекладача. Відомі такі військові посади: стратег грома­дян, наварх, пресбевт, архікойтоніт та ін. Одним з вищих воєначальників був лохаг [11].

У місцевому управлінні спочатку зберігалося полісне самоврядування у вигляді народних зборів, ради, виборчих посад. Але з часом традиції демократичного ладу, притаманні грецьким полісам, поступово зникли. Певна автономія була у місцевих племен, що визнали владу боспорського царя. У них залишалися власні царки, або вожді, зберігалися племінний устрій, спосіб життя, родовий побут, звичаї, але вони зобов’язані були сплачувати данину боспорським правителям. У перших століттях нашої ери за римських часів держава поділялася на округи, управління якими доручалося царським намісникам. Органи місцевого самоврядування ліквідовуються [3; с. 24].

4. Право

Збереглося надто мало відомостей про Боспорське право. Його джерела, крім законодавчої діяльності царів Боспору, були право грецьких міст-полісів, що входили до складу Боспорського царства, і звичаї місцевих племен. Певний вплив мали також інститути римського права.

У Боспорському царстві існувала як державна, так і приватна власність на землю, худобу, рухоме майно. Здебільшого власниками землі були боспорські правителі. Так само розрізнялися палацові й приватні раби.

Товарне виробництво, жвава внутрішня й зовнішня торгівля, наявність власної монетної системи стимулювали розвиток договір­них відносин: купівлі–продажу, дарування, позики тощо [4; с.24].

Найважчими злочинами вважалися змова та замах на життя царя, повстання, державна зрада, зносини з політичними емігрантами. За ці злочини присуджувалися смертна кара з конфіскацією майна. Існував слідчий порядок розгляду таких справ. Переслідувалися злочини проти особи та власності. Виконання судових рішень контролювалося судовими виконавцями [6; с 30].

Отже, Боспорське царство виникло в результаті об’єднання грецьких міст-держав. Воно було винятком із загальнлї тенденції розвитку держави і права давньогрецьких колоній, тут сформувалась монархічна форма правління.