3. На початку 7 століття скіфи посіли у степах пн. Причорномор»я, створивши перше велике політичне об*єднання.

На поч. ІІ ст.до н.е.осіли на Південноукр.землях, ств.І велике політ.об”єднання.

Скіфи займались скотарством,, вели кочовий спосіб життя

Скіфія справила вплив на державний устрій, культуру Пд. Укр.

У 5-4 ст. до н.е. частина скіфів почала переходити до осілого способу життя на території Пд. Укр.

Створювалися умови до появи рабовласницьких держав. Перша скіфська держава виникла у середині 4 ст.до н.е.

Атей усунув ін.царів і взяв владу у свої руки (від Азовського моря до Дунаю) зі столицею у Кам*янці ( Дніпропетровська обл.).

За своїм характером Скіфська держава була експлуататорською (експлуатація сусідніх земель), грабіжницька.

У 3 ст.до н.е.утвор. скіфська держава у криму ( столиця – Неаполь-Скіфський). Найбільший розквіт – 2 ст.до н.е.за царів Скілура та його синів.

Успіхи економічного розвитку стали основою немайнової соціальної нерівності.

Основна маса – робітники, торгівці, найнижча – раби.

Влада в скіфській державі:

Рабовласницького типу, за формою правління – одна з різновидів рабовласницької монархії. Главою був цар, влада передавалась по спадку. Царська влада необмежена, деспотична, склалось враження про божествене походження царя, створено апарат держ.правління навколо царя (входили родичі, близькі).

Територія держави поділялася на округи.

Пра.система грунтувалась на звичаях, на рішеннях народних зборів, наказів царя.

Існувала приватна власність на землю., яка зумовила розвиток зобов*язального права.

Договори скріплювались присягою, клятвою.

Сім.право характеризувалось пануванням патріархату, ведення родоводу за батьківською лінією, жінка під владою чоловіка, багатожонство.

Після смерті чоловіка майно переходило спадкоємцям, мінорат ( до молодшого сина).

Найгірший злочин – злочин проти царя. Тяжкий – фальшива присяга ( смерть).

Покарання часто застосовувались за порушення звичаєвого права, віри (смертна кара).

Важкі злочини – вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюбство.

Найпоширеніший вид покарання – смертна кара, відрубування правої руки, а потім – лівої, особливо вигнання за межі території чи за межі місця проживання.

Існувала кривава помста.

Проти цар.влади, інтересу, держави.

Примінявся слідчий процес(розгляд.небезпечних справ).

ВИСНОВОК: розвиток скіфської держави не був безперервним і поступально висхідним. ЇЇ піднесення і занепад визначався внутрішньою і зовнішньою політичною діяльністю

Скіфсько-сарматське державне об’єднання:

Вел.роль відігравали міста Півн.Причорн., відбув.в тісній взаємодії з місцевим населенням і відчували великий вплив античн.

Причини заснування У.греками колоній: 1) грец.материк був переповнений 2) греки розселились біля Егейського, Середзем., Чорного морів (не вистачало території)

напр.7-поч.6 ст.до н.е. - формування рабовласниц.устрою. Держ.-колонії: Пантікопея(м. Керч), Ольвя (Очаків,м. Миколаїв), Тіра (Дністров.лиман)

1.1. Утворення і розвиток

Першим етносом, що населяв територію сучасної України, були кимерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.). Цей давньоірландський кочовий народ, генетично близький до скіфів, займав значні простори між Дністром і Доном, а також Таманський і Кримський півострови.

Вершники, об’єднані у загони, становили основу кіммерійського війська. Їм були притаманні рухомість і маневреність, що давало значні переваги у боях із піхотою. Кіммерійці – це насамперед кінні стрільці, озброєні сталевими чи залізними мечами, бойовими молотками та булавами. На чолі загонів у першій половині VII ст. до н.е. стояли вожді Лінгдаміс і Теушпа.

Попри значні обшири землі, де мешкали кіммерійці, наявність численних правителів-царів, створити повноцінну державу вони не спромоглися. Завадили цьому численні племена скіфів, які у другій половині VII ст. до н.е. витіснили кіммерійців із Причорномор’я частково асимілювавшись з ними, а частково потіснивши їх на Близький Схід [2; с. 5].

Скіфи – об’єднання іраномовних племен – існували в Північному Причорномор’ї в VII – III ст. до н.е. У VI ст. до н.е. вони стають провідною силою в Європі, чому сприяв похід перського царя Дарія Гідаспа до Скіфії в перебігу греко-іранських воєн. У цьому поході перси зазнали нищівної поразки, а скіфи здобули славу непереможених. Протягом VII - III ст. до н.е. скіфське суспільство еволюціонувало, переступивши межу державного устрою. Писемні джерела фіксують наявність у тодішніх скіфів публічної влади царів. Про сарматів відомостей менше. В писемних джерелах наймення сарматів часто переносилося на скіфів, а Птолемей називав усю Скіфію Сарматією [6; с.16].

Існує гіпотеза про автохтоне походження скіфів від племен зрубної культури, поширеної у степових районах України. Сучасні вчені дотримуються думки про те, що скіфи у Північне Причорномор’я прийшли у VII ст. до н.е. зі Сходу, з глибин Азії [10; с. 10].

Грецький історик Геродот писав, що Скіфія має вигляд квадрата, кожна із сторін якого дорівнювала близько 700 км. Одна з цих сторін на заході починається від Дунаю, а протилежна на сході сягає Дону. Південна сторона впирається в Чорне море, а протилежна на півночі закінчується зоною лісів (нинішнє Полісся) [7; с. 8].

У VІІ ст. до н.е. у скіфів утворюється могутній племінний союз. Відомості про основні племена, які входили у цей союз, подає Геродот (V ст. до н.е.). Наймогутнішим й найчисленнішим племенем, розповідає він, були скіфи царські, які вважали інших скіфів своїми рабами. Жили вони на лівому березі нижньої течії Дніпра, аж до Азовського моря і нижнього Дону, а також у степовому Криму. На правому березі нижнього Дніпра мешкали скіфи-кочівники, між Інгулом і Дніпром разом з кочівниками жили скіфи-землероби. У басейні Південного Бугу поблизу грецького міста Ольвія знаходились еліно-скіфи. На північ від царських скіфів (мабуть, у межах степової смуги України) розташувалися скіфи-хлібороби (орачі). Геродот вважав скіфів одним народом, але спосіб життя, господарювання доводить протилежне. На думку деяких вчених, більш імовірно, що скіфів-орачів можна вважати прапращурами українського народу.

На рубежі VІ - ІV ст. до н.е. скіфський цар Атей усунув інших „царів” і узурпував усю владу. Атей прожив довге життя і в 40 р. VІ ст. до н.е. зумів об’єднати під своєю владою майже всю країну – від Азовського моря до Дунаю, перетворивши Скіфію на могутнє царство. Центр держави Атея знаходився на нижньому Дніпрі, де наприкінці V ст. до н.е. виникло велике укріплене поселення – Каменське городище. Однак сутичка скіфів у 339 р. до н.е. з македонським царем Філіпом ІІ закінчилася поразкою і смертю Атея. Незважаючи на смерть Атея, Скіфське царство збереглося, хоч розміри його значно зменшилися. Скіфія залишилася все ще сильною в економічному і воєнному відношеннях. Як свідчать писемні й археологічні джерела. Царство, створене Атеєм, існувало з VІ до ІІІ ст. до н.е. [4; с. 6 -7].

Скіфські племена, що вели боротьбу з персами, складалися з трьох основних частин, угруповань. Кожну з них очолював свій військовий вождь – «цар». Один із них на ім’я Іданфірс був головним, і йому підкорялися інші вожді.

Боротьба з Дарієм I, що закінчилась перемогою скіфів, сприяла зміцненню скіфського союзу племен, піднесла політичний авторитет Скіфії. Крім того, у цій боротьбі кочові племена, у першу чергу царські скіфи, виступили на захист всього союзу, чим забезпечили собі панівне становище в союзі племен. Це надало їм можливості експлуатувати землеробські племена, вимагати від них данину. Значно зміцнилася після перемоги над Дарієм I влада «царів» і військово-дружинної знаті [4; с. 8].

IV ст. до н.е. в історії Скіфії вважається періодом найвищого піднесення. Однак поступово в Надчорноморщині назрівала криза рабовласницької системи. Своєї вершини вона досягла після вторгнення сарматів, такого самого, як і царські скіфи, кочового іранського народу, який віддавна жив у степах Нижнього Поволжжя, але перебував лише на перехідному етапі від докласових відносин.

Першим повідомив про окремі сарматські племена Страбон. Він називає найбільші союзи племен цього об’єднання, як-от: меоти, язиги, сіраки, аорси, роксолани, а також савромати, що дали назву цілому народові. В працях пізніших авторів з’являються повідомлення про ще одне сарматське угруповання – аланів. Сіраки жили в Прикубані; язиги, пройшовши землями Причорноморських степів, осіли в Паннонії; центр земель аорсів і аланів був на Нижньому Доні. На території сучасної України розселилися роксолани, а згодом аорси й алани. Таким чином, уже в II – I ст. до н.е. сармати населяли велику степову територію між Дніпром і Доном.

У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову організацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Тоді вони і пережили свій героїчний період, на щабель відстаючи в історичному розвитку від скіфів, які проминули цю стадію ще у VII - IV ст. до н. е. Нової культури сармати не створили, а прийняли скіфську, асимілювавшись з розвинутішим підкореним народом. Під натиском сарматів територія Скіфської держави значно зменшилась. Було втрачено панування над частиною степу й лісостепом з його хліборобським населенням. Тереторія Скіфії обмежувалася Нижньою Наддніпрянщиною і Тавридою. Відійшовши на південь, скіфи створили дві так звані Малі Скіфії: у Дніпровському Пониззі у північному Криму із столицею Неополіс (Сімфирополь) і на Нижньому Дунаю в Добруджі.

Найвищого піднесення в кримський період своєї історії Скіфія досягла за царів Скілура та його сина Палака. Столиця держави Неаполіс – велика фортеця, важливий ремісничо-торговельний і культурний центр – стала резиденцією скіфських царів та знаті. Скіфські царі підкорили Ольвію, наклавши данину на Боспорське царство й розгорнули наступ на міста усього Кримського півострова, прагнучи поширити владу Неаполіса на всю Тавриду. Інтервенція Понтійського царства (110 р. до н.е.), що виникло на території Малої Азії, на Східну Тавриду, події у Боспорі (110-107 рр. до н.е. – повстання під проводом Савмака) загальмували цей процес, спричинивши глибоку політичну і соціально-економічну кризу. Десь на зламі II – III ст. н.е. Скіфське царство, ослаблене й знищене готами, остаточно розпалось [6; с. 16-17].

1. Суспільний устрій

Успіхи в економічному розвитку стали основою для зростання майнової нерівності й соціальної диференціації.

Основи родоплемінної структури у скіфському суспільстві під­ривалися зростанням приватної власності, майновою нерівністю, розвитком рабства. У руках імущих опинялися кращі ділянки землі, пасовища, величезні стада худоби, табуни коней, раби. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, які вважалися "найблагороднішими, що користувалися найбільшим майном", і про скіфську бідноту, яка належала до "найнижчого походження".

Внаслідок цього з загальної маси вільних землеробів і скотарів виділилася пануюча верхівка, до якої належали царська сім'я, вій­ськова аристократія, дружинники, родоплемінна знать, що злива­лася з оточенням правителя, багаті торговці. Саме у неї зосереджу­вались основні багатства, джерела яких були різноманітними. Так, важливим засобом збагачення пануючої верхівки залишались, як і раніше, грабіжницькі воєнні походи. З часом усе більшого значення набувала експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істо­тний прибуток приносила й торгівля, особливо хлібом, з грецькими містами Північного Причорномор'я.

У скіфів було, за даними Геродота, багато жерців, котрі являли собою відособлену соціальну групу, окремі категорії якої займали досить високе становище [4; с. 9 -11].

Найбільш численну верству скіфського суспільства складали вільні общинники, які відбували військову службу, платили да­нину, виконували різноманітні повинності. В дуже важкому становищі перебуали скіфи-орачі, що опинились у данницькій залежності від степових кочівників.

У Скіфському царстві з центром у Криму основну масу місь­кого населення становили вільні ремісники і торговці.

Традиційно для такого типу суспільства найнижчий щабель скіфської соціальної драбини посідали раби. Головними джерелами рабства були військовий полон, підкорення сусідніх народів, купівля на невільницьких ринках, боргове рабство, народження від рабині. Але рабська праця не набула такого поширення, як в античному світі. Рабство мало зовнішню орієнтацію: рабів скіфи не так використовували у власному господарстві, як продавали іншим народам, маючи з цього чималий матеріальний зиск [6; с. 18].

Основу скіфського війська становила легкоозброєна кіннота, головною ударною силою були загоди важко озброєних вершників, захищених панцирями та щитами [3; с. 16].

2. Державний лад

Скіфське царство може бути віднесено до держав рабовласницького типу. За формою правління це була од­на з різновидів рабовласницької монархії.

Главою Скіфської держави був цар. Влада його пе­редавалася у спадщину. Тоді вже склалось уявлення про божественне походження царської влади. У ряді ви­падків правитель сам виконував обов'язки жерця. Цар також здійснював судові функції.

Влада царя була дуже великою. Він нічим не був зв'язаний у проведенні внутрішньої політики. Відомо, що Атей вирішував багато різних важливих питань, кар­бував свою монету. Владними правителями Скіфського царства з центром у Криму у III—II ст. до н. е. були Скілур і його син Палак, а в II ст. до н. е. — Фарзой і Інесмей, які зосереджували у своїх руках зовнішню торгівлю хлібом. Самостійно здійснювалась скіфськими правителями і зовнішня політика. Так, дипломатичні пе­реговори Атея з македонським царем Філіппом II свід­чили про те, що скіфський цар відчував себе не менш могутнім і сильним, ніж македонський правитель.

Царю віддавали велику шану як за його життя, так і після смерті.

Досить детальні й красномовні, з різно­манітними деталями свідчення про те, як скіфи ховали своїх царів, наводить Геродот. Як показують розкопки царських курганів, скіфських царів ховали у глибоких і складних похоронних спорудженнях. Поруч з царем поміщали вбитих жінок або наложниць, слуг, рабів та ін. У Неаполі скіфське поховання царя, по­ряд з яким знаходилися домовини його наближених і поховання коней, розташовувалося у кам'яному мавзо­леї [14].

Апарат державного управління складався з найближчих родичів, найвіддданіших слуг і військової верхівки. Найвпливовіші з них складали наближений до царя дорадчий орган – царську раду. За часів Геродота у скіфському суспільстві існував також демократичний орган – народні збори всіх воїнів, на яких обговорювалися важливі питання суспільного життя і престолонаслідування. Із зміцненням царської влади, починаючи з Атея, значення зборів втратило силу [3; с. 16].

Царство складалося з округів (номів) на чолі з номархами [5; с.17].

Військо скіфів використовувалося царями як виконавчий орган, тому воно формувалося відповідно до адміністративно-триторіального поділу. Провідну роль у ньому відігравали скіфи-кочовики [7; с. 10].

Державна структура скіфів була досить крихкою. Але вона була політичною організацією за своїми основними функціями:

- підтримання відносин залежності і панування;

- зміцнення верховної влади;

- накопичення багатств у руках пануючої верхівки [3; с. 16].

3. Право

Основним джерелом права у скіфів був звичай, перетворений згідно з інтересами правлячої верхівки на звичаєве право. Поряд із звичаєм досить рано з’являється й інше джерело права – правила, встановлені царською владою [11].А також рішення народних зборів і постанови царів[6; с. 19].

На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті [13].

Норми скіфського права захищали приватну влас­ність на худобу, повозки з пересувними житлами, до­машні речі, рабів. Розкопки поховань свідчать, що особисту приватну власність у скіфів становили зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями.

Зобов'язальне право регулювало договірні відносини міни, дарування, купівлі-продажу і т. ін. Звичайно до­говори у скіфів скріплювали клятвою, як це робилося, наприклад, при укладенні договору знаменитого скіф­ського побратимства. Правова регламентація зачіпала й данницькі відносини. На практиці відмова від сплати данини вважалася достатнім приводом для початку воєнних дій, які супроводжувалися грабуванням майна, крадіжкою худоби, захопленням полонених з наступним перетворенням їх у рабів [4; с. 12].

Рівень захисту приватної власності залежав від майнового й соціального стану власника. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і земельними угіддями [5; с. 18].

Шлюбно-сімейне право базувалося на принципах пат­ріархату. Рахування родоводу велося по чоловічій лінії. У сім'ї панував чоловік, практикувалося багато­женство [14], причому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище [13]. Після смерті чоловіка вдова переходила як май­но в спадщину до старшого брата померлого. Нерівність у сім'ї визначалася не тільки підкореним становищем жінки, але й тим, що старші сини у випадку одружен­ня одержували частку майна і право на виділ ще за життя глави дому, а молодший з синів ставав спадко­ємцем батьківського господарства [14].

Найнебезпечніші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубування правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів) [13].

Отже, від VII ст. до н.е. в українських степах поселилися скіфи (давня назва - скити), а дещо пізніше - споріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін. Знання про життя скіфів і сусідніх з ними племен грунтуються на вивченні їхніх пам’яток – поселень і поховань, а також писемних творів давньогрецьких учених і письменників.

Характеристика суспільного устрою і державного ладу в скіфів та сарматів має підстави стверджувати, що це була рабовласницька держава на зразок східної диспотії з такими прикметними рисами:

1). економічна основа – рабовласницький спосіб виробництва;

2). політична основа – диктатура рабовласників на чолі з деспотом, що мав високосакралізовану й абсолютну владу;

3). соціальна основа – наявність класу рабів і рабовласників.