24. Зміни в суспільному ладі в ході національно-визвольної боротьбу українського народу за свою державність.

Народне повстання, яке почалося 1648р., охопило більшу частину території та населення України, незабаром переросло у визвольну війну, війна зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

У роки національно-визвольної війни сталися великі зміни в структурі українського суспільства. Налякані розмахом повстання польські урядовці, феодали та католицькі священики втекли з території України. Стара польська державна машина була зламана і на зміну прийшла нова козацька держава, створення якої почалося вже у перші місяці повстання. Після втечі феодалів селянство, основна маса населення, відчуло себе вільним. Зі зброєю в руках воно відвоювало особисту свободу і право вільно розпоряджатися землею у воєнні та перші післявоєнні роки. Але привілейованим станом тогочасного суспільства було козацтво, яке одержало великі права і повноваження: звільнення від податків, участь у політичному житті держави, володіння основним національним багатством - землею, вільне заняття промислами. Слід зазначити, що козацтво було не однорідною суспільною масою. Верхній прошарок становила старшина, яка використовувала своє службове становище для особистого збагачення. Вона зосереджувала у своїх руках земельні багатства та організовувала там багатогалузеві господарства , де використовувала згодом працю залежних селян. У воєнні та перші післявоєнні роки старшина одержувала від гетьмана та царя великі земельні наділи, проте тримала це в таємниці, щоб не викликати обурення серед селян.

Власники цих земельних ділянок намагалися зберегти їх у своїх руках чи своїх спадкоємців і в кінцевому підсумку перетворити рангові землі на власність.

Привілейоване становище козацької старшини у поземельних відносинах визначало всі аспекти її прав і надавало перевагу над усіма іншими станами. Використовуючи військово-адміністративний апарат влади, вони закріпили за собою низку інших прав і привілеїв. Так, козацька старшина звільнялась від податкового тягара, не залучалася до "стації" на утримання війська, не вносила податків за будинковолодіння, звільнялася також від "мостового" - грошових зборів на утримання доріг, користувалася пільгами при укладені орендних договорів на промисли тощо. Козацька старшина , використовуючи свою владу, домоглася значного зміцнення економічного становища, розширення соціальних і політичних прав. Цей стан все більше виявляв феодально-кріпосницькі тенденції, що закріплювались у гетьманських універсалах і підтримувалися військово-адміністративною владою.

За соціально-економічним і правовим становищем найближче до козацької старшини були українські шляхтичі. Правове становище шляхтичів визначалося попередніми правами, а також актами гетьманської влади, з допомогою яких вони відновлювали, зміцнювали і розширювали свої права і привілеї. Шляхта зберігала за собою попередні землеволодіння, розширюючи їх через отримання нових земель від гетьманської влади за надання допомоги і заслуги перед Військом Запорізьким.

У ході народно-визвольної війни були повністю відновлені права християнської православної церкви. Гетьманська влада підтвердила її панівне становище, затвердила і розширила станові права духовенства. За своїм становищем духовенство стояло поряд із козацькою старшиною і шляхтою. Церква продовжувала залишатися великим землевласником, виступала суддею у сімейно-шлюбних і спадкових справах населення, карала за проступки проти віри, а також була вотчинним судом для людей, які проживали на її землях. Духовенство зберігало свої станові суди і вважалося "білим", тобто не підлягало обкладанню податком. Селяни були зобов'язані нести "звичайне послушенство" - за давніми правилами і звичаями, селянам церковних земель заборонялося переходити у козаки. Майнові та особисті інтереси, життя і честь духовенства захищались так само як і шляхти. За порушення прав привілеїв духовенства винні підлягали судовій та адміністративній відповідальності й суворо карались. Духовенство домоглося повернення йому всіх володінь, раніше захоплених польською шляхтою та католицькою церквою. За майновим і соціальним становищем духовенство не було однорідним. Виділялася його верхівка - митрополит, єпископи, ігумени монастирів, які ставили в залежне становище низове духовенство(сільських священників і монахів). Це призводило до загострення протиріч у самому стані і було причиною переходу багатьох з них у козацтво.

Аналіз суспільно-економічного і політичного становища козацької старшини, шляхти й духовенства свідчить про те, що у період народно-визвольної війни відбувався процес формування трьох згаданих панівних станів у єдиний клас українських феодалів. Вони змушені були зважати на вимоги народу, боялися антикріпосницьких виступів селян, козацької та міської бідноти. Феодали не змогли зберегти старі феодально-кріпосницькі порядки. Антикріпосницький за характером, феодальний гніт був послаблений.

Велику групу залежного населення становило селянство, міська і козацька біднота. Воно стало головною рушійною силою народно-визвольної боротьби. Як наслідок - було ліквідоване магнатське і польсько-шляхетське землеволодіння. Селян, котрі проживали на цих землях, фактично визнали вільними. Вони отримали право вільного переходу в козацтво. Це право мали селяни які проживали на землях української шляхти і духовенства. В універсалах натрапляємо на заборони до переходу в козаки тільки монастирських селян. Селяни залучалися до панщини: 1-2 дні на тиждень. Вони виконували основну повинність у вигляді так званої стації, тобто грошових натуральних платежів на утримання армії.

Селяни також сплачували щорічний "подимний податок", його розмір залежав від наявності будівель, розміру і характеру господарства селян. За правовим станом селяни поділялися на дві категорії. Першу з них становили селяни, котрі проживали на землях вигнаних магнатів, католицької церкви і полісько-литовської шляхти, за якими визнавалося право вільного переходу. Другу категорію становили селяни, котрі проживали на землях української шляхти і церкви, які продовжували залишатися кріпосними.

Міське населення називалося міщанами. Його верхівку становили купці, цехові майстри ремісників і чиновники, а основну масу - ремісники, дрібні торговці та міська біднота.

Міщанство поширювалась уся система різноманітних повинностей. Вони платили подимний податок, мостові гроші, ярморочні збори, забезпечували військові постої тощо, за свій рахунок утримували міську адміністрацію і забезпечували охорону міста. Нелегке становище міщан стало причиною того, що чимало з них переходили у козацтво і виступали в антикріпосницькій боротьбі разом і з селянами.

В українському суспільстві чільне місце посідало козацтво. Головним обов'язком козаків вважалася військова служба. Козацтво поділялося на старшину і рядових. Козацька старшина належала до панівної верстви. Козацтво визнавалося вільним. Його особливим правом була участь у виборах козацької старшини. Серед козаків найпривілейованішими були реєстрові козаки, за якими визнавалося право власності. Одним із привілеїв козацтва було те, що вони користувалися правом захисту у своїх судах: курінних, сотенних, полкових чи генеральному суді. Отже, в Україні продовжував існувати суспільний лад, що відповідав феодальному способу виробництва.