32.Регіональні міжнародні конфлікти: причини та шляхи врегулювання.

Шляхи врегулювання:

-попередження

-трансформація;

-врегулювання (1. Інтервенціоністська. 2. Ліберальна);

-деескалація.      

Коли мова йде про регіональний конфлікт, мається на увазі конфлікт між 2 або більше д-ми, що зачіпає обстановку в конкретному регіоні й найчастіше минаючий із прямою або непрямою участю великих держав, або із залученням військово-політичних об'єднань між.х-ру.

Іноді конфлікти перекидалися з континенту на континент, і на між.арені створювався цілий ланцюг конфліктних ланок, у яку була залучено велика кількість держав і зацікавлених сторін.

Регіональні конфлікти часів "холодної війни" багато в чому відрізнялися од від од по природі й типам, утримуванню й структурі, конкретному ходу й кінцевому результату розвитку.

Загальна основа: вони виникли як пряме або непряме вираження головного протиріччя біполярної моделі. Ці регіональні конфлікти у свою чергу відігравали істотну роль у сис.МВ, впливаючи на хід розвитку у відповідних регіонах і МВ у цілому. Рег.конф.може перетвор.в тривалий, що розвивається сягаючих небезпечних фаз розвитку. Він може привести до зростання масштабів застосування зброї, у тому числі зброї масового знищення, що здатно породжувати погрозу глобалізації конфлікту, втягування в нього ядерних держав. Регіональний конфлікт підсилює напруженість у міжнародних відносинах.

Причиною сучасних регіональних конфліктів нерідко стає розбіжність адміністративно-політичних границь із етнічними. Фактор територіальних домагань сьогодні ще досить сильний, хоча сучасне міжнародне право пропонує людству норму цивілізованих відносин: принцип непорушності границь і відмова від територіальних претензій.

33.Внутрішні конфлікти з міжнародними наслідками.

До внутрішного конфлікту міжнародними наслідками можуть належати міжетнічний конфлікт та внутрішньополітичний конфлікт.

Політичний конфлікт-зіткнення протилежних суспільних сил у звьзку з різними політичними цілями та інтересами, боротьба за політичний вплив у сусп.або на міжн.арені. Внцтршні конфлікти володіють значним кнфліктогенним потенціалом. Такі конфлікти можуть створювати регіональні загрози, що змушує інші країни втручатися, тобто гострота конфлікту породжує інтервенцію. Поділяються на 2 групи: внутрішньогрупові, міжгрупові. Існують різні підстави і переваг інтеренції у ці конфлікти, в залежності від бажаного результату існує вибір методів та засобів втручання. Втручання може бути оформлене у різних формах: союз із однією зі сторін конфлікту, оновні елементи: обрання сторони, географічне обмеженн регіонупідтримки, окупація території, обмін населнням, введення окупаційних військ. Можлива також гуманітарна інтрвенція, яка потребує досягнення високого рівня безпеки після її закінч. Ефективність інтервецнії може обмежуватись з бок інших держав або МО.

_____________

Міжнародний політичний конфлікт: шляхи подолання та наслідки

Отже розглянемо детальніше міжнародний політичний конфлікт як особливу Форму політичного конфлікту. Причинами формування міжнародного конфлікту можуть бути політичні, економічні, соціальні, територіальні, національно-культурні, історичні, військові, релігійні та екологічні проблеми.

Суб'єктами міжнародного конфлікту завжди є держави або коаліції держав. Відносини на зовнішньодержавному рівні характеризуються конкуренцією, а у більш складних випадках вона набирала гострої форми конфлікту, тобто війни. Уряд керується передусім національними інтересами, основу яких складають найважливіші для існування народу потреби: безпеки, контролю та використання природних ресурсів, збереження культурної цілісності та національної специфіки. Природними обмежувачами національно-державних інтересів є обмеженість ресурсів та національні інтереси інших країн.

Глобалізація ринків, технологій, зв'язку, потоків інформації істотно змінили розуміння поняття "національний інтерес", оскільки національні інтереси почали виявлятися за межами територій держав. Якщо, наприклад, нормальне функціонування економіки навіть такої потужної країни, як США, залежить від поставок нафти з Близького Сходу, то цей регіон був названий зоною національного інтересу громадян США. А прийняття рішення про захист національного інтересу від загрози національній безпеці країни дуже часто призводить до війни. Саме так пояснюється ситуація в Іраку та інших "гарячих точках" світу. Ще одним прикладом може слугувати трагедія на Чорнобильській АС, від якої постраждало населення Європи, а отже, і їх національні інтереси. На сучасному етапі глобалізації технології та інформація не можуть обмежуватися територією однієї країни. Наслідки їх позначаються на всьому населенні і не мають чітких кордонів, особливо щодо цінностей, які є загальними для всього людства. Саме тому на сучасному етапі глобалізації виникає гостра потреба у зміні пріоритетності інтересів та захисту їх не для кожної окремої нації, а для населення в цілому, оскільки саме захист окремих національних інтересів призводить до появи нових міжнародних конфліктів.

Серед основних шляхів попередження та подолання міжнародних конфліктів можна виокремити:

- інтеграційні процеси в економіці (країни мають об'єднуватись в економічні та політичні союзи для подолання конфліктних ситуацій, такі як ЄС);

- посилення миротворчої ролі міжнародних організацій (ООН, ОБСЄ, ОАД, ОАЕ (Організація Африканської Єдності) та ін;

- зниження рівня військового протистояння під взаємним контролем;

- звичка до поваги норм міжнародного права;

- всебічне розширення спілкування між народами;

- демократизація внутрішніх політичних порядків у національних державах (це особливо важливо з огляду на те, що саме за тоталітарного режиму правління багато міжнародних конфліктів переходить у форму військових зіткнень).

Якщо раніше самі сторони міжнародного політичного конфлікту визначали для себе завдання і можливості врегулювання, правила поведінки, вирішували проблеми і займалися їх інспекцією, то в управлінні сучасними конфліктами діяли інші правила. Світова спільнота і від її імені члени Ради безпеки ООН брали на себе функцію постановки завдань врегулювання, її реалізації та виконання перевірки. Зрозуміло, все це повинно було організовуватися в рамках існуючих норм і під великим тиском іззовні. Так відбувалося і врегулювання конфлікту в Камбоджі, Східному Тиморі і на Гаїті, етнічні зіткнення в деяких країнах Африки. Але при цьому, по-перше, певні конфлікти так і не "піддалися" управлінню, незважаючи на вжиті заходи (Сомалі), по-друге, з'явилися нові, пов'язані з міжнародною терористичною діяльністю, до чого ні великі держави, ні ООН виявилися не підготовленими.

Іншими словами, тип і характер загальної міжнародної ситуації в 1990-х роках, як виявилося, не сприяли формуванню та зміцненню підходу до проблем управління конфліктами. Навіть великі держави, які зазвичай могли проконтролювати практично всі конфлікти, незалежно від їх походження, зазнали поразки в таких регіонах, як Близький Схід, Африка, Афганістан, Південна Азія, Корейський півострів.

На початку 2006 року, за даними Центру Оборонної Інформації, у світі налічувалося 15 великих збройних конфліктів (удвічі менше, ніж у 2003 році). Конфлікт вважається значним у тому випадку, якщо було зафіксовано більше тисячі жертв, включаючи військових і цивільних.

Показово, що в жодному з цих конфліктів держава не воює з іншою державою. Боротьба йде між державами та угрупованнями, які переслідують різні цілі. Більше третини всіх конфліктів відбувається в Африці, в Азії - чотири, в Латинській Америці і на Близькому Сході - по два, в Європі - один (Чечня).

Конфлікти, які мали місце у 2005 році, були припинені з таких причин. Ймовірно, найбільш незвичним шляхом були врегульовані конфлікти в Індонезії та Індії. Війна між урядом Індонезії та сепаратистською організацією "Вільний Ачех" тривала більше 30 років і забрала понад 120 тис. життів. Однак внаслідок руйнівного для Ачеху (один із регіонів Індонезії) угруповання та влада погодилися співпрацювати, щоб спільно допомогти постраждалим. При міжнародному посередництві сторони підписали договір про припинення вогню. У липні 2006 року парламент Індонезії одноголосно проголосував за надання Ачеху автономії.

Аналогічна ситуація була в Кашмірі. З 1989 року Індія вела боротьбу з кашмірськими сепаратистами, пов'язаними з ісламськими екстремістами в Пакистані, та з "Аль-Каїдою". У 2002 році сепаратисти заявили, що мають ядерну боєголовку і погрожували її використати проти Індії. Однак у жовтні 2005-го Кашмір постраждав від руйнівного землетрусу. У результаті, багато організацій сепаратистів почали переговори з Делі. Нині, де-факто, діє режим припинення вогню.

Таке стихійне лихо, як землетрус, також сприяло покращенню відносин між Пакистаном та Індією, які часто воювали, а в 2002 році погрожували застосуванням ядерної зброї.

З різних причин Ізраїль, який конфліктував з Палестинською Автономією, нині став підтримувати президента Махмуда Аббаса, який змінив Ясіра Арафата. Таким же чином Ізраїль намагається зупинити терористичну організацію "Хамас", яка виграла вибори в Автономії, але відмовляється визнавати раніше підписані угоди з Ізраїлем.

В Алжирі, де з 1991 року влада боролася з ісламістами, кровопролитна війна припинилася фактично через виснаження обох сторін. За схожим сценарієм завершився конфлікт в Кот д'Івуар (Берег Слонової Кістки) - тут компроміс був досягнутий за допомогою 00Н.

У ряді випадків держави здобули перемогу в боротьбі зі збройними угрупованнями. Приміром, Філіппіни розгромити ісламістську організацію "Абу Сайаф" (війна йшла з 1999 року), Уганда - екстремістську "Армію Бога" (конфлікт почався в 1986 році). В Колумбії уряд і правоекстремістська організація Об'єднані Сили Самооборони досяг-ли згоди про припинення вогню. Більшості бойовиків була надана амністія, найбільш одіозним постатям загрожувало ув'язнення, яке, за умовами угоди, не повинно перевищувати восьми років.

Боротьба з тероризмом сьогодні є пріоритетною в діяльності багатьох міжнародних організацій та великих держав. США та країни ООН ведуть війни проти міжнародних терористичних організацій. Вона почалася 11 вересня 2001 року терактів у Нью-Йорку і Вашингтоні.

Іракський уряд та міжнаціональні сили проти іракських збройних угруповань і терористів "Аль-Каїди" - конфлікт розпочався у 2003 році після окупації Іраку.

Ізраїль проти терористичних угруповань ("Хамас", "Хезболла", "Палестинський Ісламський Джихад"). Конфлікт Ізраїлю з терористами, які не хотять визнавати існування єврейської держави, триває з 1975 року і має, в основному, територіальні та релігійні причини. У конфлікт прямо або побічно втягнуті ООН та багато держав світу.

Афганський уряд проти "Талібану", "Аль-Каїди" і польових командирів. Конфлікт в Афганістані триває з 1978 року. Його причини в основному мають етнічний, релігійний та територіальний характер. Після повалення режиму "Талібану" і приходу до влади президента Хаміда Карзая його головними супротивниками стали "Талібан" і залишки "Аль-Каїди". У конфлікт втягнуті ООН, НАТО, СІПА, Іран, Росія, Пакистан та інші сусіди Афганістану.

Індія веде контртерористичну діяльність проти сепаратистів з Ассама і Маніпура. Причина конфлікту - боротьба за незалежність. Бойові дії ведуться з 1982 року. Більшість сепаратистів об'єднані в організацію "Народна Військова Група", яка сповідує маоїстську ідеологію. У конфлікт втягнуті ООН та деякі сусідні країни. Сторони розпочали мирні переговори.

Філіппіни проти "Абу Сайаф". Філіппінська терористична організація має тісні зв'язки з "Аль Каїдою" та іншими міжнародними терористичними ісламістськими структурами. її мета - створення на півдні Філіппін ісламської держави (населення Філіппін, в основному, християни-католики). "Абу Сайаф" налічує від 200 до 2 тис. активних бойовиків, має бази у сусідній Малайзії. Деякі бойовики проходили підготовку в тренувальних таборах "Аль-Каїди" в Афганістані. Конфлікт розпочався у 1999 році. У нього також втягнуті Лівія, Індонезія та СІЛА.

Непал проти угруповань маоїстів. Конфлікт почався в 1986 році і має ідеологічне підґрунтя. Маоїсти контролюють нині значну частину території Непалу.

Колумбія веде декілька контртерористичних кампаній, перша з них - проти Національної Визвольної Армії (НОА). Головні причини конфлікту - ідеологічні та кримінальні (наркоторгівля). НОА виникла в Колумбії (1965), на хвилі популярності Фіделя Кастро та Че Гевари. Це марксистська терористична організація, яка діє, в основному, у міських районах. Вона вбиває і викрадає людей. Конфлікт почався у 1978 році. Колумбія також веде боротьбу з Революційною Збройною Силою Колумбії (ФАРК). ФАРК бореться в ім'я комуністичної революції починаючи з 1964 року, проте в активну фазу конфлікт перейшов у 1978 році. Головні причини конфлікту - ідеологічні, соціальні та кримінальні (наркоторгівля). ФАРК заробляє гроші двома шляхами - викраданням людей, за яких потім запрошує викуп, та сприянням торгівлі наркотиками. Намагається застосовувати гангстерські методи у відносинах зі звичайними бізнес-структурами. Діє на території Колумбії, Венесуели, Панами та Еквадору. США надають військову й фінансову допомогу уряду Колумбії.

Росія веде активну кампанію проти чеченських сепаратистів. Вона вважає їх ісламськими терористами. Конфлікт розпочався у 1994 році. В нього втягнуті Організація з Безпеки та Співробітництва у Європі та Грузія.

Демократична Республіка Конго проти племінних збройних формувань та іноземних найманців. Центральний уряд намагається встановити свою владу у віддалених районах країни. Головні причини конфлікту - етнічні та соціально-економічні. У конфлікті, який триває з 1997 року, задіяні сусідні країни, ООН, Африканський Союз і Франція.

Нігерія характеризується міжетнічними та міжрелігійними зіткненнями, які тривають з 1970 року. У північних провінціях переважають мусульмани, які вимагають введення у країні законів шаріату. Періодично відбуваються зіткнення між мусульманськими та християнськими екстремістами, погроми і теракти.

У Сомалі точиться боротьба між різними фракціями. Конфлікт, що розпочався в 1978 році, має етнічне та кримінальне підґрунтя. У Сомалі претендують на владу різні племінні й мафіозні клани. У врегулюванні конфлікту беруть участь ООН, СІЛА, Ефіопія і Кенія.

Судан бореться проти Народної Армії Визволення Судану і Руху за справедливість і рівність. Фактично, це конфлікт між мусульманською північчю країни і християнсько-анімістичним півднем, який бореться за автономію. Конфлікт має етнічне та релігійне підґрунтя. Перші зіткнення відбулися у 1983 році, а в 2003-му конфлікт набув значних масштабів (криза в Дарфурі обговорювалася в ООН), в результаті у нього були втягнуті ООН, Європейський Союз, НАТО, США та багато інших країн.

За даними Стокгольмського Інституту Досліджень Світу (Stockholm International Peace Research Institute), 2005 році налічувалося 19 політичних конфліктів (у 1990 р. - 32), а за даними Гейдельберзького Інституту Досліджень Міжнародних Конфліктів (Heidelberg Institute for International Conflict Research) - 249, v тому числі дві війни та 22 кризи. За оцінками дослідницького WorldWatch Institute, щорічно збройні конфлікти забирають до 300 тис. життів. Більшість з них - мирні жителі: за різними оцінками, від 65 до 90%. Для порівняння: у Першу світову війну жертви серед мирного населення становили лише 5% від загальної кількості втрат ворогуючих сторін. Не випадково, що збройні конфлікти є причиною появи біженців. За даними ООН, більшість біженців та переміщених осіб - з Афганістану, Судану, М'янми (Бірма), Бурунді, Демократичної Республіки Конго, Іраку.

Нині у міжнародній практиці запобігання та вирішення конфліктів конфліктуючими сторонами широко застосовуються політичні та економічні санкції міжнародного співтовариства (ООН), регіональних об'єднань держав (Рада Європи, ОАЄ та ін.). Рішення про застосування санкцій ООН приймається Радою безпеки (у такому випадку вони мають обов'язковий характер) або Генеральною асамблеєю, яка тільки рекомендує цей захід. Санкції здійснюються у вигляді ембарго на постачання нафтопродуктів та інших потрібних країнам, які беруть участь у конфлікті, товарів, заборони на надання їм зброї, заморожування капіталів, які їм належать. І як крайній захід - застосування збройної сили з боку міжнародної спільноти, якщо конфлікт переростає у військове протистояння

Отже, конфлікт є складною соціальною системою, в якій можна виділити наступні етапи розвитку:

1. Формування конфлікту на основі певних об'єктивних і суб'єктивних протиріч державних, військово-стратегічних, економічних, соціальних і екологічних інтересів його суб'єктів, виражених у відносно гострій формі.

2. Суб'єктивне визначення сторонами, які беруть участь у конфлікті, своїх інтересів, цілей, стратегії і способів боротьби задля вирішення об'єктивних і суб'єктивних протиріч з урахуванням свого потенціалу та можливостей застосування мирних і немирних засобів.

3. Перехід до насильницьких методів у вирішенні політичних, міждержавних, економічних, соціальних і навіть екологічних протиріч.

4. Набуття конфліктом гострої форми, коли існує загроза залучення соціальних систем.

5. Перехід до воєнних дій.

Специфіка суб'єктів, причин міжнародних конфліктів обумовлює форми і механізми їх виникнення, розвитку та вирішення. Суб'єкти конфлікту оголошують свої протилежні цілі та претензії на вирішення спірних питань. Вирішення міжнародних політичних конфліктів може відбутися завдяки політичним переговорам, часто із залученням посередників, у вигляді міжнародних конференцій тощо.

___________________

Міжетнічний конфлікт

Стаття є комплексним дослідженням феномену міжетнічного конфлікту як складової сучасних політичних процесів, особливостей його конституювання, функціонування та розвитку в межах багатонародної країни. У роботі обґрунтовано теоретико-методологічні засади етноконфліктологічних позицій сучасних дослідників, виявлено джерельні етноісторичні та соціально-політичні фактори виникнення і конституювання міжетнічного конфлікту.

Однією з глобальних проблем, що стоять перед людством на сучасному етапі його розвитку, є існування (або подальша ескалація) конфліктів, що мають етносоціальний, етнокультурний, етнорелігійний, а найчастіше - етнополітичний характер. Сучасний європейський і, зокрема, український геополітичний простір зазнає впливу цілого ряду трансформаційних процесів (глобалізації, інтеграції та дезінтеграції) на етноісторичних засадах, - і таких процесів, що можуть викликати його розбалансованість. Одним з головних проявів цього може слугувати зростаюча соціальна диференціація як між різними країнами, так і всередині окремо взятих країн, радше багатонародних, що у поєднанні з конкуренцією за різноманітні природні ресурси призводить до локальної та міжетнічної напруги і до відкритих міжетнічних конфліктів. Неврегульовані етнополітичні відносини та крихкотілі етносоціальні інститути мають складний та неоднозначний характер, тому етнічні проблеми, конфлікти та необхідність їх якнайшвидшого вирішення набувають дедалі відкритого і вибухоподібного характеру.

Зараз у світі існує понад 4000 народів-етносів (які говорять на 6000 мовах) і понад 200 незалежних країн, та лише близько 20 з них є етнічно однорідними. (Поняття „народ-етнос" належить Ю.В. Бромлею, 1978 р.) Всі інші країни, в тому числі й Україна, -поліетнічні, де проживають 5 і більше відсотків етнонаціональних меншин. Вони є різними за чисельністю, рівнем соціоцивілізаційної зрілості та поколінським складом і співіснують поряд із титульним народом-етносом, який має над ними увесь спектр соціоцивілізаційних переваг. У поліетнічних країнах кожний народ-етнос прагне реалізувати своє право на політичну нострифікацію батьківщини, і де інший народ або держава чинять йому спротив, там і неминучі різноманітні етнополітичні конфлікти. Тривала історична практика доводить, що становлення та розвиток більшості сучасних країн не обходились без їх руйнівного впливу. Саме їх наявність (або відсутність) визначає рівень політичної стабільності та безпекового прогресування.

Увесь конфліктний спектр на етноісторичних засадах (конфлікти внутрішньоетнічні, етнокультурні, етнорелігійні, етнополітичні тощо), з об'єктивного боку, є міжетнічним явищем, тобто зіткненням між двома і більше етноісторичними суб'єктами. Остання синтеза - міжетнічний конфлікт - і є актуальним предметом дослідження у дисертації.

Феномен міжетнічного конфлікту, вивчення його конкретних проявів постійно перебувають у полі зору дослідників. Але, не зважаючи на досить рельєфний загал наукових досліджень та публікацій з цієї проблематики, відчувається брак теоретичної уваги до проблем етнополітичних джерел, об'єктивних етноісторичних і соціально-політичних факторів виникнення суто міжетнічних конфліктів та механізмів їх регулювання.

Необхідність постановки питання дослідження сутності міжетнічного конфлікту, ролі політичної держави у гармонізації міжетнічних взаємин в сучасних реаліях зумовлена потребами теорії і практики українського соціумо- і державотворення, повноправного входження України у європейське співтовариство. Міжнародні організації висувають досить високі вимоги як до соціально-економічних стандартів розвитку, так і до забезпечення основних прав етноісторичних суб'єктів. Обрання керівництвом нашої країни вектору європейської інтеграції, зокрема, передбачає ефективне гуманістичне урядування усіма структурними елементами етноісторичної сфери, пам'ятаючи про те, що однією з негативних тенденцій у цій сфері залишається поглиблення диференціації серед етнічних груп в межах однієї і тієї ж багатонародної країни.

Незабезпечення абсолютно всім народам-співвітчизникам вселюдського „права на гідне існування" може стати серйозною підставою для невдоволення та викликати зростання протестних настроїв, особливо серед представників етнонаціональних меншин.

Значущість наукового дослідження даної теми зумовлена також існуванням у сучасній Україні потенційно конфліктогенних проблем. Зокрема, це мовний конфлікт між західним та східним етномовними регіонами (представники останнього виражають невдоволення політикою „примусової українізації"), зростаюче напруження у відносинах Росії та України внаслідок періодичних „рецидивів" газотранспортної проблеми та з приводу бажання української держави приєднатися до Плану дій щодо членства в НАТО. Доцільним буде згадати і проблему Чорноморського флоту та маяків, неврегульованим залишається „земельне питання" в Криму. Конфліктні настрої серед населення може викликати процес повернення втрачених вкладів Ощадбанку СРСР. Останнім часом також постає проблема так званого „примирення з історією", що може стати своєрідним каталізатором напруги у відносинах із сусідніми державами (Росією, Польщею, Угорщиною тощо); час від часу реанімується мовно-писемна проблема (кирилиця -латиниця) в україно-молдовських і україно-румунських етнокультурних ареалах; періодично нагадують про себе автономістські настрої в етносоціальному середовищі закарпатських русинів, бойків і угорців, кримських татар, придністровських молдаван, буковинських румунів, придунайських гагаузів та ін. Усе це дозволяє зробити висновок, що проблема міжетнічного конфлікту, досягнення політичної, а отже й підтримання в багатонародній країні інтеретнічної стабільності не лише не втрачає своєї актуальності, а й вимагає нових підходів до її дослідження.

Вивченню особливостей конфліктів, що розгортаються в національно-етнічному середовищі, присвятило увагу чимало дослідників. Серед західних можна згадати К. Реннера, У. Самнера, М. Брауна, М. Олсона тощо. В Росії дослідженням цього феномену займаються О. Здравомислов, Е. Паїн, Л. Дробіжева, Р. Абдулатіпов.

Глибокі трансформаційні процеси у незалежній українській державі зумовили розвиток нової науки - політичної етнології. Виникла необхідність у теоретичному обґрунтуванні якісно нової концепції державної етнополітики, що мала на меті регулювання відносин між етнонаціональними групами, запобігання виникненню міжетнічних конфліктів у рамках багатонародної країни. Сучасні вітчизняні етнополітологи, зокрема І.Варзар, В.Євтух, І.Курас, Л.Шкляр, Ю.Римаренко М.Вівчарик, О.Картунов, О.Майборода, В.Котигоренко, А.Кіссе започаткували ряд напрямків, які генерують теоретичні та концептуальні розробки в наукових галузях політичної етнології, етнополітології та етнодержавознавства.

У «Малій енциклопедії етнодержавознавства» знаходимо таке визначення: "Етнічний конфлікт - це крайня форма загострення і зіткнення національних інтересів націй, етнічних груп довкола національного питання... Причиною етнічного конфлікту є нерозв'язання або несправедливе розв'язання національного питання у соціальній, економічній, культурній, мовній, релігійній, правовій або інших сферах, від яких залежить збереження ідентичності етнічних груп та їх подальший всебічний розвиток" [1].

Як бачимо, міжетнічний конфлікт - це багатогранне соціально-політичне явище в історико-генетичному, теоретико-пізнавальному і політико-правовому аспектах. Тому цей феномен може бути висвітлений з точки зору різних поглядів, ідей, гіпотез, концепцій і цілісних політичних теорій.

На даний момент щодо пояснення причин виникнення та подальшого розвитку міжетнічних конфліктів найбільш апробованими виявились наступні позиції:

- соціально-економічна та етнокультурна облаштованість / необлаштованість народів взагалі та, зокрема, етнічних меншин;

- ефективна та неефективна державна етнополітика в окремих багатонародних країнах [2]. В 90-х роках ХХ ст. О. Картунов, І. Курас, О. Майборода та Ю. Римаренко вважали її найбільш сутнісним суб'єктивним фактором виникнення етноконфліктів.

Основний позитив обох підходів, на наш погляд, полягає у чіткому прослідковуванні лінії політизації якоїсь етнічності аж до "точки перетину" лінії іншої політизованої етнічності, в результаті чого і відбувається конфлікт, який є вищою фазою цього процесу.

Стосовно джерельних факторів виникнення етноконфліктів, то ще класична наука ( Ф. Ф. Мартенс, К. Реннер, Б. Малиновські) розділила ці фактори на об'єктивні та суб'єктивні. Виникнення і розвиток конфліктів викликані дією чотирьох груп факторів і причин: об'єктивних, організаційно-управлінських, соціально-психологічних та особистісних. Якщо перші дві групи мають об'єктивний характер, то дві останні - суб'єктивний [3]. До числа об'єктивних причин конфліктів можна віднести ті обставини соціальної взаємодії індивідів, що призвели до зіткнення їх інтересів, думок та поведінкових установок. Вплив оточення є мало залежним від учасників взаємодії фактором. У рамках багатонародної країни таким об'єктивним фактором може виступати її поліетнічний характер, але, як слушно зазначає ряд українських науковців (зокрема, О. Майборода, В. Котигоренко), «...було б поспішним вважати, що поліетнічність сама по собі є фатальним чинником виникнення етнічних конфліктів. Практика довела відсутність прямої залежності між поліетнічністю і конфліктністю. Загальний стан етнополітичних відносин визначається характером і ступенем протиріч між етнічними суб'єктами, гостротою відносин між ними, сумісністю або несумісністю інтересів. Існує, скоріше, залежність між етнічним чинником та характером розселення тієї чи іншої меншини (дисперсним або компактним)»[4].

Одним із завдань нашої статті є визначення нових підходів до загальної субієрархічної типологізації етноконфліктів. Зокрема, різновиди етносоціальних конфліктів можна виокремити за двома визначальними критеріями. Горизонтальний відповідає на питання: "з приводу чого виникає конфлікт?", вертикальний: "хто є взаємодіючими суб'єктами конфлікту?".

Відповідно, за горизонталлю етносоціальні конфлікти поділяються на:

- етнополітичні (з приводу системи політичної влади та управління). Класичним прикладом тут може виступати Кримська автономія. Серед політичних вимог кримськотатарського народу однією з пріоритетних є надання АРК (Автономній республіці Крим) статусу національно-територіальної автономії (нагадаємо, що на даний час вона має національно-культурний характер), а також забезпечення широкого представництва кримських татар у владних структурах з метою захисту власних інтересів. Але навіть з огляду на прецедент з Косово, кримські татари зараз не мають на меті використати проголошення незалежності цього краю для відокремлення півострова від України;

- етнокультурні (з приводу визначальних цінностей, традицій поведінки та життєвих настанов етносу). Цинічну зневагу до реалізації права народу-етносу на розвиток і збереження національно-культурних традицій, вільне сповідування своєї релігії, засвідчив "бахчисарайський прецедент" (2006 р.), коли місцева влада намагалась побудувати торговельний майданчик на місці старого мусульманського цвинтаря. Це викликало неабияке обурення з боку кримських татар, для яких релігійний фактор є одним з визначальних для збереження культурної самобутності. У 2008 р. кримські депутати відмовились надати землю татарам для будівництва Соборної мечеті, у селищі Нижньогірський був зруйнований мусульманський цвинтар. Всі ці дії починають розцінюватись татарами як переслідування за релігійною і національною ознакою кримськотатарського народу. До проявів національної ворожнечі можна віднести резонансне вбивство львівського композитора і співака І.Білозіра (2001 р.), недавній конфлікт довкола "відновлення" пам'ятника Катерині ІІ в Одесі. Все це прояви більш масштабного конфлікту, що лежить у ціннісній площині;

- етноекономічні (з приводу матеріальних ресурсів). Доречним буде згадати ініційовану в 2004 р. "тузлівську кризу", що виникла з приводу демаркації українсько-російського кордону у Керченській протоці, суперечки щодо Чорноморського флоту і навігаційних маяків у Криму. Свідченням боротьби за доступ до обмежених матеріальних ресурсів та контролю над ними став "газовий конфлікт" 2006 р. і чергове його ініціювання Росією на початку 2008 р. Зазвичай такі конфлікти тісно пов'язані з етнотериторіальними;

- етномовні (з приводу забезпечення реалізації мовних прав етносу). Зокрема, чергове загострення придністровського конфлікту було спровоковане забороною Тирасполем у липні 2004 р. функціонування шкіл з викладанням молдавською мовою, де використовується алфавіт на основі латиниці. Ігнорування мовних потреб молдаван Придністров'я слугує і фактором, і приводом блокування переговорного процесу врегулювання конфлікту в регіоні. У січні 2008 р. в Севастополі відбувся мітинг Російської общини міста проти "українізації російської військово-морської фортеці", що набирає дедалі більшого темпу. Акція протесту була викликана заявою з боку заступника мера міста, що українізація набуватиме невідворотного і рішучого характеру;

- етнорегіональні (з приводу спірної території). Як приклад - конфлікт між Україною і Румунією щодо визначення статусу і територіальної приналежності о. Зміїний. Він є зоною стратегічних інтересів обох держав і об'єктом територіальних претензій з боку Румунії. На сьогоднішній день морська економічна зона між Україною і Румунією не розподілена, не існує і відповідної міждержавної угоди. Аргументація з румунського боку для вирішення "територіального питання" на свою користь зводиться до спроби довести, що о. Зміїний фактично є скелею, непридатною для ведення господарської діяльності. Україна наголошує на протилежній позиції.

У суб'єктно-функціональному відношенні всі перераховані види конфліктів є міжетнічними, але далі їх типологізація здійснюється вже за вертикальним критерієм. Отже, відповідно до суб'єктів участі, міжетнічні конфлікти поділяються на:

- конфлікт між регіональними сегментами одного й того ж великомасивного народу-етносу з приводу якогось історико-ментального або ж етно-ідентифікаційного питання (наприклад, у Франції кінця 18 ст. — конфлікт між консервативними «вандейцями» та прибічниками республіканського «нового порядку», а в сьогоденній Україні — між «українськими західниками» та російськомовними українцями Центру, Сходу та Півдня з приводу надання / ненадання російській мові офіційного статусу);

- конфлікт між титульним народом-етносом та одним (або двома) меншинським народом-етносом. Наприклад, між офіційним Києвом і русинською меншиною Закарпаття з приводу адміністративно-територіальної автономії регіону та надання русинам окремого етнонаціонального статусу;

- конфлікт між титульним та екс-титульним /субтитульними народами-етносами (зокрема, між суверенними українцями та консервативно налаштованими "великороссами на Украине", а також між екс-титульними, а нині субтитульними татарами в Автономній Республіці Крим);

- конфлікт між регіональними та міждержавними сегментами однієї і тиєї ж етнічної та національної меншини, але у рамках одного й того ж історико-генетичного народу-етносу між крінтійськими "славонами" і сусідніми титульними словенами; між українськими буджацькими "циганами-лінгураріями" та молдовськими сороківськими "циганами-келдераріями"; між угорськими балатонськими "циганами-сінті" та українськими закарпатськими "циганами-ромами");

- конфлікт між двома і більше меншинськими народами-етносами. Свідченням такого роду конфліктів можуть слугувати постійні зіткнення щодо надання землі між росіянами та кримськими татарами на території АРК. Згадаймо хоча б останні події в Криму восени 2007 р. - ліквідація будівель кримських татар на горі Ай-Петрі, масштабні мітинги протесту та загрози припинити репатріацію на півострів. Земельна проблема містить не лише економічний, а й політичний аспект. Проросійські шовіністичні організації, що діють в Криму, — додатково до цього всього — намагаються розповсюджувати міф про «неповноцінність» кримських татар;

- конфлікт між титульним народом-етносом даної країни і сусіднім народом-етносом, що має іншу політико-державну приналежність. Наприклад, між українцями та поляками через історичний "спадок" 19431944 рр. (взаємна різанина на Волині: ОУН-УПА з українського, "Армія Крайова" - з польського боку). Польща та Україна мають виступити за примирення історії щодо подій років Другої світової війни, а не визначати винуватця, котрий напав першим. Конфлікт можна вважати «певно замороженим» (але доконечно нерозв'язаним) після підписання 1996 року екс-президентами України та Польщі відомої «Декларації про примирення і взаємопрощу».

До цього списку слід додати і новий різновид етноконфлікту, що може виникнути між представниками етнічних і національних меншин. Такий поділ суб'єктів етнополітики зумовлений соціоцивілізаційними стадіями розвитку народу-етносу. На перших трьох (роду, племені і народності) можна вести мову про формування етнічної меншини, на останній (нація) - національної. Виокремлення етнічних і національних меншин з гарантією забезпечення їх основних прав можна зустріти, зокрема, в Конституції Угорщини 1989 р. [5].

Також конфлікти можна класифікувати за принципом геополітичної території розташування (наприклад, карабаський конфлікт), а також за історико-політичним (подійним) принципом. В останньому випадку конфлікти можуть виникати внаслідок процесів нового державотворення (облаштування Криму в 1991 р.), коригування кордонів (вже згадуваний українсько-польський конфлікт 1943-1944 рр. на Волині), або природних катаклізмів. Зокрема, Чорнобильська трагедія 1986 р. призвела до розселення білорусів, поляків, росіян у місця, які через кілька років стали "державно-українськими" і "державно-російськими", що й призвело до численних мікроконфліктів кінця 80-х - початку 90-х рр.

Отже, в процесі теоретичного прояснення феномену міжетнічного конфлікту ми торкнулися декількох блоків проблемних завдань: намагалися виявити логіку та глибинні джерела започаткування етноконфлікту, запропонували нові підходи до їх класифікації.

Більшість країн сучасності є багатонародними (поліетнічними) соціумами, в межах яких взаємодіють між собою та з державою різноманітні народи-етноси (як етноісторичні спільноти). Дисбаланс у відносинах між ними зумовлений прагненням кожного з усіх народів-етносів реалізовувати найсуттєвішу в політичній історії місію -виступати свідомим джерелом політичної влади і носієм політичного суверенітету своєї країни. І коли будь-якому з них чинять бодай якийсь спротив у реалізації зазначеної політичної місії, - неминучі різноманітні етно- і міжетноконфліктні колізії. Це об'єктивне прагнення, що зафіксоване у ст. 5 Конституції України, й зумовлює ситуативне створення своєрідної етнополітичної тріади:

- комплекс політолого-етнологічних проблем, які конституюються навколо явища етнічного конфлікту;

- розмаїття самих етноконфліктів;

- політолого-етнологічний плюралізм, який здатний детально висвітлювати це явище.