29)Оплата працi

Відповідно до Закону України "Про оплату праці" сутність заробітної плати визначається як "винагорода, обчислена, як правило, у грошовому виразі, яку власник або уповноважений ним орган виплачує працівникові за виконану ним роботу".

Розмір заробітної плати залежить від складності та умов виконуваної роботи, професійно-ділових якостей працівника, результатів його праці та господарської діяльності підприємства, установи, організації і максимальним розміром не обмежується.

Рівень заробітної плати визначається, з одного боку, розвитком суспільного виробництва, а з іншого — ефективністю праці окремих працівників. Через систему заробітної плати суспільство здійснює мотивацію праці, контроль за мірою праці та мірою споживання матеріальних і духовних благ працівниками.

Заробітна плата складається з основної і додаткової оплати праці. Основна заробітна платанараховується за виконану роботу за тарифними ставками, відрядними розцінками чи посадовими окладами і не залежить від результатів господарської діяльності підприємства. Вона включає такі виплати: оплату за фактично відпрацьовані людино-години, доплати за суміщення професій, за багатоверстатне обслуговування, за класність, виплату міжроз-рядної різниці, персональні надбавки, доплати за роботу в нічний час, доплату незвільненим бригадирам за керівництво бригадою, за навчання учнів, доплати відрядникам у зв'язку зі змінами умов роботи, оплату простоїв не з вини працівника, оплату за понаднормовану роботу тощо.

Основна заробітна плата є базою нормального відтворення робочої сили. Вона залежить від результатів праці робітника, якості робочої сили, кваліфікації, виробничого досвіду тощо. Витрати на основну заробітну плату є основною частиною фонду оплати праці і безпосередньо входять до собівартості виробленої продукції, виконуваних робіт чи наданих послуг Оскільки основна заробітна плата визначається за тарифною системою, розцінками з оплати праці за одиницю праці (роботи), то її називають базовою (тарифною).

Додаткова заробітна плата — це складова заробітної плати працівників, до якої включають витрати на оплату праці, не пов'язані з виплатами за фактично відпрацьований час. Нараховують додаткову заробітну плату залежно від досягнутих і запланованих показників, умов виробництва, кваліфікації виконавців. Додаткова заробітна плата включає окремі види преміювання, винагороди та інші види заохочення, визначені Положенням з оплати праці підприємства. Розміри додаткової заробітної плати залежать від результатів господарської діяльності та виплат за рахунок власних коштів (прибутку) підприємств. Джерелом додаткової оплати праці є фонд матеріального стимулювання, який створюється за рахунок прибутку. Розмір останнього не може бути гарантованим і змінюється зі зміною результатів господарської діяльності підприємства.

Заробітна плата в системі товарно-грошових відносин виконує низку функцій:

• Функція забезпечення матеріального стимулювання працівників у збільшенні виробництва високоякісної продукції і підвищенні продуктивності праці обумовлена взаємозв'язком витрат праці на виробництво окремих видів продукції та її результатів.

• Відтворювальну функціюзаробітна плата виконує як основне джерело доходів населення. Розміри заробітної плати повинні забезпечувати відновлення працездатності населення, розвиток їх фізичних і духовних сил на основі постійного розвитку виробництва і підвищення життєвого рівня населення.

• Соціальна функціязаробітної плати характеризується тим, що вона є не тільки матеріальним, а й моральним фактором. Сам факт отримання більш високої заробітної плати передбачає визнання більших заслуг робітника перед колективом у створенні продукції, більшої ваги трудового вкладу працівника в суспільне виробництво.

• Заробітна плата сприяє вихованню працівників, формуванню в них певного позитивного ставлення до праці, заінтересованості в підвищенні культурно-технічного, освітнього рівня, розвитку творчих здібностей, зміцненні трудової дисципліни, співробітництва тощо.

• Облікова функціяполягає в тому, що заробітна плата, нарахована в грошовому виразі за виконану роботу відповідно до встановлених норм праці за відрядними розцінками, тарифними ставками (окладами) робітників та посадовими окладами керівників, у грошовому виразі відбиває міру участі живої праці в процесі формування витрат виробництва.

Механізм регулювання заробітної плати складається з таких елементів:

а) ринкового регулювання;

б) державного регулювання;

в) колективно-договірного регулювання через укладання генеральної, галузевих, регіональних угод; колективних договорів на рівні підприємств; трудових договорів з найманими працівниками;

г) механізму визначення індивідуальної заробітної плати безпосередньо на підприємстві (у структурному підрозділі) з використанням таких елементів, як тарифна система або безтарифна модель, нормування праці, форми і системи оплати праці та преміювання.

Згідно з Законом України "Про оплату праці" держава здійснює регулювання оплати праці працівників підприємств усіх форм власності шляхом установлення розміру мінімальної заробітної плати та інших державних норм і гарантій, установлення умов і розмірів оплати праці керівників підприємств, заснованих на державній, комунальній власності, працівників підприємств, установ та організацій, що фінансуються чи дотуються з бюджету, регулювання фондів оплати праці працівників підприємств-монополістів згідно з переліком, що визначається Кабінетом Міністрів України, а також шляхом оподаткування доходів працівників. Умови розміру оплати праці працівників установ і організацій, що фінансуються з бюджету, визначаються Кабінетом Міністрів України.

Роль держави у сфері регулювання заробітної плати повинна виявлятися також в організації перспективних наукових досліджень, вивчення і поширення прогресивного досвіду; науково-методичному забезпеченні формування й оновлення тарифної системи, ефективної системи нормування праці тощо.

Важливим завданням держави має бути сприяння проведенню переговорів між основними соціальними силами суспільства з метою врегулювання соціально-трудових відносин, запобігання масовим трудовим конфліктам. Держава в особі органів виконавчої влади має бути одним із соціальних партнерів. За такої умови органи виконавчої влади заохочують до співпраці, координують дії соціальних партнерів, стежать за дотриманням спільно вироблених і узгоджених механізмів регулювання, а не визначають їх.

Договірне регулювання оплати праці працівників підприємств здійснюється на основі системи угод, що укладаються на державному (генеральна угода), галузевому (галузева угода), регіональному (регіональна угода) та виробничому (колективний договір) рівнях відповідно до Закону України "Про колективні договори і угоди".

Норми колективного договору, що допускають оплату праці нижче від норм, визначених генеральною, галузевою або регіональною угодами, але не нижче від державних норм і гарантій в оплаті праці, можуть застосовуватися лише тимчасово на період подолання фінансових труднощів підприємства терміном не більш як шість місяців.

У механізмі регулювання заробітної плати вихідною базою є встановлення її мінімального розміру. Рекомендація Міжнародної організації праці проголошує, що основною метою встановлення мінімальної заробітної плати має бути надання особам, що працюють за наймом, необхідного соціального захисту щодо мінімально допустимих рівнів заробітної плати.

Мінімальна заробітна плата - це законодавче встановлений розмір заробітної плати за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може оплачуватися виконана працівником місячна, годинна норма праці (обсяг робіт). До мінімальної заробітної плати не входять доплати, надбавки, заохочувальні та компенсаційні виплати. Мінімальна заробітна плата є державною соціальною гарантією, обов'язковою на всій території України для підприємств усіх форм власності і господарювання.

Розмір мінімальної заробітної плати визначається з урахуванням:

• вартісної величини мінімального споживчого бюджету з поступовим зближенням рівнів цих показників у міру стабілізації та розвитку економіки країни;• загального рівня середньої заробітної плати;• продуктивності праці, рівня зайнятості та інших економічних умов.

Мінімальна заробітна плата встановлюється у розмірі не нижчомуза вартісну величину межі малозабезпеченості в розрахунку на працездатну особу. Розмір мінімальної заробітної плати встановлюється Верховною Радою Укра'їни за поданням Кабінету Міністрів України, як правило, один раз на рік при затвердженні Державного бюджету України з урахуванням пропозицій, вироблених шляхом переговорів, представників професійних спілок, власників або уповноважених ними органів, які об'єдналися для ведення колективних переговорів і укладення генеральної угоди 30.Форми і системи оплати праці. Праця - це доцільна діяльність, спрямована на зміни предметів праці. Робоча сила - здатність людини до праці, яка являє собою сукупність фізичних і духовних сил, якими володіє людина і які він використовує в процесі виробництва. Вартість робочої сили не є величиною, яка збігається або ідентична для будь-якої категорії працівників. Загальним моментом диференціації заробітної плати є встановлення мінімального або максимального (нижнього або верхнього) межі робочої сили. Слід брати до уваги відмінності робочої сили за рівнем кваліфікації. Таким чином, як ціни робочої сили виступає заробітна плата, що виплачується роботодавцями працівнику за право використовувати його здатність трудитися. Ціна праці включає в себе: -Грошову заробітну плату -Натуральну заробітну плату -Виплати працівникам з заохочувальних фондів підприємства -Податки на фонд оплати праці. Прагнення людини задовольнити особисті потреби за коштами своєї праці - це мотив праці, а можливість отримати за працю бажане благо - це стимул праці. Основними формами заробітної плати є: 1. Погодинна 2. Відрядна Погодинна заробітна плата встановлює розмір винагороди за встановленою тарифної ставки або окладу залежно від відпрацьованого часу. Підраховується величина оплати за 1:00, зміну, тиждень, місяць і множиться на відпрацьований час. При організації погодинної системи оплати праці виділяється два її види: 1. Проста погодинна система, коли заробіток працівнику нараховується за тарифною ставкою або окладу за фактично відпрацьований час. 2. Почасово-преміальна система. В основі погодинної оплати лежить тарифна система, яка включає три елементи: 1. тарифні сітки 2. тарифні ставки (посадові оклади) 3. тарифно-кваліфікаційні довідники Тарифна сітка - сукупність кваліфікаційних розрядів і відповідних їм тарифних коефіцієнтів, за допомогою яких визначаються розміри тарифних ставок і окладів. Тарифні ставки представляють собою виражений у грошовій формі абсолютний розмір оплати праці різних груп і категорій працівників на годину, день, місяць. Тарифно-кваліфікаційний довідник - систематизований перелік робіт і професій робітників, наявних на підприємстві. Законодавство РБ встановлює ряд надбавок, які в обов'язковому порядку повинні виплачуватися наймачем: надбавки за виробництво робіт вахтовим методом, за пересувний і роз'їзний характер роботи, за постійну роботу в дорозі, за роботу в зонах радіоактивного забруднення, за роботу в нічний час (23:00 - 6:00), за роботу в надурочний час (вихідні та святкові дні) і при багатозмінному режимі роботи.Додатково можуть виплачуватися такі надбавки: -За високу професійну майстерність; -За трудовий стаж; -Надбавки компенсаційного характеру. Для стимулювання і більшої індивідуалізації праці застосовується контрактна система оплати, яка передбачає специфікацію прав, обов'язків, відповідальності наймача і працівника, умов оплати і організації праці в особливому виді трудового договору - контракт. Особливості контактної системи: -Полягає тільки в письмовому вигляді -Має строковий характер Контрактна система дозволяє утримати найбільш кваліфікованих працівників на підприємстві; забезпечує можливість часткової строкової зайнятості, що дозволяє більш гнучко регулювати чисельність і склад персоналу підприємства; сприяє залученню висококваліфікованих працівників зі сторони; дозволяє підвищить відповідальність і творче ставлення працівника до роботи. Безтарифна система оплати праці має наступні ознаки: 1. Має місце тісний або повна залежність рівня оплати руда працівників з фондом заробітної плати, що нараховується за результатами колективної праці. 2. Присвоєння кожному працівникові постійних або щодо постійних коефіцієнтів, комплексно характеризують його кваліфікацію і визначають його трудовий внесок у загальні результати трудової діяльності колективу. 3. Присвоєння кожному працівникові коефіцієнта трудової участі (КТУ) в поточних результатах діяльності. Заробітна плата залежить від трьох факторів: • кваліфікаційного рівня працівника; • КТУ • фактично відпрацьованого часу. Відрядна форма оплати праці встановлює залежність розміру заробітної плати від обсягу випуску продукції чи обсягу виконаних робіт. Існують наступні системи відрядної форми оплати праці: • пряма відрядна • відрядно-преміальна • відрядно-прогресивна Пряма відрядна система передбачає поштучну оплату виробленої продукції. Відрядно-преміальна система передбачає нарахування премії за виконання (перевиконання) працівником конкретних показників роботи понад заробітку за прямими відрядними розцінками. Відрядно-прогресивна система передбачає оплату праці за основним розцінками в межах встановленої норми виробітку, а понад норму - за підвищеними. Побічно-відрядна система застосовується для допоміжних робітників, коли заробіток встановлюється в прямій залежності від результатів праці. Акордна система - розмір оплати праці встановлюється не на кожну операцію окремо, а за весь комплекс.

31.Доплати і надбавки до заробітної плати та організація преміювання персоналу Доплати і надбавки будучи додатковими до посадового окладу або тарифної ставки виплатами, грають важливу роль в диференціації заробітної плати. Доплати, як правило, носять гарантований трудовим законодавством характер і виконують компенсаційні функції. Доплати підрозділяються на дві великі групи: • доплати за відхилення від нормальних умов праці - за роботу у вихідні та святкові дні, за понаднормову роботу, за роботу з поділом дня на частини з перервою між ними не менше двох годин, за багатозмінний режим роботи, • доплати за особливий характер виконуваної роботи - за роботу з важкими і шкідливими умовами праці, за високу інтенсивність праці, за суміщення професій, за збільшений об'єм роботи, за розширення зон обслуговування, за роботу в нічний час, за роз'їзний характер роботи, за роботу вахтовим методом. Трудовий кодекс містить три варіанти встановлення доплат, які передбачають: • конкретний розмір доплати, • нижню межу доплати, • встановлення розміру доплати за угодою сторін. Надбавки носять факультативний характер (як правило, встановлюються колективним договором організації) і виконують стимулюючу функцію. До надбавкам відносять частіше всього такі виплати: • за високу професійну майстерність, • за високу кваліфікацію, • за виконання особливо важливих робіт, • за високі досягнення у праці, • персональні надбавки. Премія (від лат. Praemium - нагорода) в широкому сенсі - це грошове або інше матеріальне заохочення в нагороду за успіхи в якій-небудь діяльності. В організації оплати праці премія - елемент заробітної плати, покликаний стимулювати працівників до поліпшення кількісних і якісних показників роботи. Метою преміювання є підвищення ефективності організації за допомогою стимулювання трудової активності працівників. Основними елементами преміальної системи організації є: • показники і умови преміювання - вимоги до працівника, виконання яких дозволить отримати премію, • шкала преміювання - дозволяє пов'язати виконання показників і умов преміювання з розміром преміальних виплат, • коло премійованих працівників - конкретизує перелік посад, яких необхідно стимулювати і які реально впливають на виконання необхідних показників та умов преміювання (певні професійні та функціональні групи працівників, або працівники певного рівня ієрархії організації), • періодичність виплати премій - розрізняють поточні (щомісячні, квартальні, річні) премії та одноразові (за виконання особливо важливого завдання, за участь у крос-функціональному проекті) премії, • терміни виплати премій - як правило, терміни збігаються з виплатою заробітної плати за першу або другу половину місяця, • порядок виплати премії - встановлює систему обліку та контролю виконання показників преміювання, відповідальних за підготовку наказів про виплату премій, умови депреміювання працівників, визначає порядок преміювання у випадках накладення дисциплінарних стягнень на працівників у преміальному періоді, порядок преміювання в тому випадку якщо працівник прийшов в організацію або пішов з організації протягом преміального періоду та ін • джерело фінансування преміальних виплат - це може бути частина фонду оплати праці, або прибуток організації. 32.Общая характеристика капіталу і виробничих фондів Сутність і види капіталу. Термін "капітал" в буквальному розумінні означає основну суму коштів, необхідних для початку і здійснення виробництва (діяльності). Власник капіталу, купуючи на ринку товари - робочу силу і засоби виробництва, - поєднує їх у процесі праці й після реалізації створеної продукції (надання послуг) одержує більшу вартість, ніж він авансував. Авансований капітал (від франц. Avancer - виплачувати вперед) - це грошова сума, вкладена власником у певне підприємство (підприємницьку діяльність) з метою отримання вигоди (прибутку). Вона витрачається на придбання засобів виробництва і наймання робочої сили. Ці дві різноспрямовані частини авансованого капіталу (грошових коштів) в економічній теорії прийнято називати відповідно постійним і змінним капіталом. У свою чергу, постійний капітал з урахуванням цілеспрямованого використання й характеру кругообігу ділитися на основний і оборотний. Основний капітал - це частина постійного капіталу, що складається з вартості засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) і оборачивающаяся протягом кількох періодів виробництва. Вона переносить свою вартість на готовий продукт частинами. Вартість основного капіталу відшкодовується виробнику по мірі реалізації готових виробів (продукції, послуг). Оборотний капітал - це та частина постійного капіталу, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці (сировини, матеріалів, комплектуючих виробів) та оплату праці робочої сили. Відповідно джерелами формування капітал підприємства поділяється на власний і позиковий. Власний капітал створюється переважно за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку за вирахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів. Він звичайно включає статутний, пайовий та резервний фонди. Позиковий (залучений) капітал формується на тимчасовій основі у вигляді довгострокової або (та) короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту. Виробничі фонди підприємства. Виготовлення продукції (виконання робіт, надання послуг) здійснюється в процесі взаємодії праці людини та певних засобів виробництва. Останні за своїм матеріально-речовим складом становлять виробничі фонди підприємства, всю сукупність яких поділяють на основні та оборотні (рис. 5.1). Проте засоби виробництва як сукупність засобів і предметів праці не можна повністю ототожнювати з виробничими фондами, що зумовлено двома обставинами. По-перше, елементи засобів праці стають виробничими фондами лише з моменту їх безпосереднього використання у виробничому процесі. По-друге, виробничі фонди на відміну від засобів виробництва є виключно вартісною економічною категорією, тобто до виробничих фондів відносяться не всі елементи засобів виробництва, а тільки ті з них, які мають вартість. Всіма складовими виробничих фондів властиві певні характерні ознаки, за якими можна розрізняти основні та оборотні фонди й обгрунтовано тлумачити сутність та значення цих економічних категорій у процесах відтворення. Отже: основні фонди - це засоби праці, які мають вартість і функціонують у виробництві тривалий час у своїй незмінній споживчій формі, а їхня вартість переноситься конкретною працею на вартість виготовленої продукції (на платні послуги) частинами в міру зносу; оборотні фонди - частина виробничих фондів у вигляді певної сукупності предметів праці, елементи яких цілком споживаються в кожному виробничому циклі тобто змінюють або повністю втрачають натуральну форму і переносять всю свою вартість на вартість продукції (платних послуг). Економічна сутність і матеріально-речовий зміст виробничих фондів служать тими основними характеристиками, які визначають їх значення у здійсненні відтворювальних процесів, функціонуванні та розвитку будь-якого виробництва.Вся сукупність наявних виробничих фондів становить найбільшу за питомою вагою частину (близько 60%) національного багатства країни. Основні фонди визначають характер матеріально-технічної бази виробничої сфери на різних етапах її розвитку, зростання і вдосконалення технічної оснащеності та продуктивності праці виробничого персоналу. Знаряддя праці, які є найбільш активною частиною основних фондів, становлять матеріальну основу виробничої потужності підприємства. Елементи оборотних фондів формують речовинну субстанцію виготовлюваної продукції (сировина, конструкційні матеріали), створюють матеріальні умови для здійснення технологічних процесів і роботи виробничого устаткування (паливо, енергія), зберігання та транспортування сировини та готових виробів (різні допоміжні матеріали - мастила, фарба, тара і т. п.). 33.Оценка, класифікація та структура основних фондів Вартісна оцінка Оцінка основних фондів підприємства є грошовим вираженням їхньої вартості.Вона необхідна для правильного визначення загального обсягу основних фондів, їх динаміки і структури, розрахунку економічних показників госпо ¬ дарської діяльності підприємства за певний період. У зв'язку з тривалим функціонуванням та поступовим спрацьовуванням засобів праці, постійною зміною умов їх відтворення, існує кілька видів оцінки основних фондів. Основні фонди підприємства оцінюються: залежно від моменту проведення оцінки - за первісною (початковою) чи відновленою вартістю; залежно від стану основних фондів - за повною або залишковою вартістю. Первісна вартість основних фондів - це фактична їх вартість на момент введення в дію або придбання. Наприклад, нове вироб ¬ ниче приміщення зараховують на баланс підприємства за кошти ¬ Рісний вартістю його будівництва; первісна вартість будь-якого виробничого устаткування, крім оптової ціни, включає витрати на його транспортування і установку на місці використання. Відновлювальна вартість основних фондів - це вартість їх від ¬ творення за сучасних умов виробництва. Вона враховує ті ж ви ¬ витрати, що і первісна вартість, але за сучасними цінами. Зі зміною умов виробництва і цін на ті ж елементи засобів праці між першим ¬ сною (початковою) та відновленою вартістю основних фондів вини ¬ кає розбіжність, яка призводить до ускладнення обліку і поточно ¬ го регулювання процесу відтворення основних фондів, правильно ¬ го розрахунку певних економічних показників діяльності підпри ¬ мства. Тому для забезпечення порівнянності вартісної оцінки основних фондів періодично проводиться їх переоцінка за видно ¬ леною вартістю. Повна (первісна і воссановітельная) вартість основних фондів - це вартість у новому, не зношеному стані. Саме за цією вартістю осно ¬ вні фонди рахуються на балансі підприємства протягом усього пері ¬ оду їх функціонування. Залишкова вартість основних фондів характеризує реальну їхню вартість, ще не перенесену на вартість виготовленої продукції (ви ¬ конаної роботи, наданої послуги). Вона є розрахунковою величиною ¬ ною і визначається як різниця між повною первісною (відновле ¬ ною) вартістю та накопиченою на момент обчислення сумою спра ¬ цювання основних фондів. Залишкова вартість основних фондів на час їхнього вибуття (спричиненого спрацюванням) має назву ліквідаційної вартості. У практиці господарювання її використову ¬ ють для розрахунків норм амортизаційних відрахувань і визна ¬ чення наслідків ліквідації спрацьованих основних фондів. Балансова вартість групи основних фондів підприємства на по ¬ чаток розрахункового року (БВ) обчислюється за формулою Бвоф = БВО + Вноф + Вкр + вреку - Вв - Аво де БВО - балансова вартість групи основних фондів на початок року, що передував звітному; Вноф - витрати на придбання нових основних фондів; Вкр-вартість здійснення капітального ремонту основних фондів; Вреку - витрати на реконструкцію виробничих приміщень і мо ¬ дернізацію обладнання; Вв - вартість виведених з експлуатації основних фондів протя ¬ гом року, який передував звітному; Аво - сума амортизаційних відрахувань, нарахованих у році, що передував звітному. Для визначення первісної (балансової) вартості виробничих ос ¬ новних фондів на початок наступного за звітним року потрібно враховувати абсолютні величини введення в дію та вибуття протя ¬ гом звітного року, оскільки останні мають діяти (не діяти) протя-гом усього наступного року незалежно від дати введення або вібут ¬ тя основних фондів в звітному році. Класифікація і структура. Необхідною умовою правильного обліку і плану ¬ вання відтворення основних фондів підприємств є їх класифікацією. Найбільше економічне значення має видова класифікація, згідно з якою всі основні фонди за ознакою подібності їх функціонального призначення та натурально речового складу розподіляються на певні види. У практиці господарювання з метою спрощення обліку основних фондів до оборотних фондів відносять інструменти та інвентар зі строком експлуатації до одного року і вартістю до 100 одиниць національ ¬ них грошей, а також усі спеціальні інструменти та пристрої, спеціаль ¬ ний одяг та взуття незалежно від строку використання і вартості. 34.Ізнос, амортизація і відтворення основних фондів Процес зносу основних фондів і перенесення їх вартості на виготовлений за їх допомогою продукт називається амортизацією основних фондів. Знос основних фондів підрозділяється на: 1) фізичний (пряме зношування основних фондів, втрата первісних технічних характеристик); 2) моральний знос (втрата вартості основних фондів). Амортизаційні витрати на основні фонди відносяться до постійних витрат виробництва. Амортизація - це метод включення по частинах вартості основних фондів протягом терміну їх служби у витрати на вироблену ними продукцію та подальше використання цих коштів для відшкодування спожитих основних фондів. Амортизаційний фонд - сума накопичених грошей, яка повинна використовуватися для придбання нових основних фондів замість зношених. Термін використання - це період часу, протягом якого використання основних фондів покликане приносити дохід і служити засобом досягнення цілей підприємства. Розрахунок амортизації може проводитися лінійним і нелінійним методом. При лінійному методі вся сума амортизації нараховується рівномірно по роках і визначається виходячи з первісної вартості основних фондів. Нелінійні методи амортизації дозволяють відшкодувати більшу частину (60-75%) вартості фондів вже в першу половину терміну їх використання. У другу половину терміну служби величина амортизації зменшується. Нелінійні методи: 1) спосіб зменшуваного залишку; 2) спосіб списання вартості за сумою чисел років терміну використання; 3) спосіб списання вартості пропорційно обсягу продукції. При способі зменшуваного залишку річна сума амортизації визначається виходячи із залишкової вартості фондів на початок року та норми амортизації. При способі списання вартості за сумою чисел років терміну використання річна сума амортизації визначається виходячи з первісної вартості фондів та річного співвідношень, де чисельник - число років, що залишилися до кінця служби, знаменник - сума чисел років цього терміну. При способі списання вартості пропорційно обсягу продукції амортизація нараховується, виходячи з натурального показника обсягу продукції в звітному періоді і співвідношення первісної вартості основних фондів та розрахункового (передбачуваного) обсягу продукції за весь термін використання фондів. Норма амортизації (Na) встановлена ​​в державних довідниках і має стандартну величину. Вона обчислюється як величина, обернено пропорційна кількості років служби основного фонду, і виражається у відсотках.

36.Структура нормування та використання оборотних фондів підприємства

Склад і структура оборотних фондів. Оборотні фонди підприємства мають матеріаль­но-речову й вартісну форми. У практиці плану­вання та обліку господарської діяльності до складу оборотних фондів включають: виробничі запаси; незавершене виробництво та напівфабрикати власного виготовлення; витрати майбутніх періодів. Виробничі запаси становлять найбільшу частину оборотних фон­дів. До них належать запаси сировини, основних і допоміжних мате­ріалів, покупних напівфабрикатів, палива й пального, тари, ремонт­них деталей і вузлів, малоцінних інструментів, господарського інвентарю (реманенту) та інших предметів, а також аналогічних предметів, що швидко зношуються. Незавершене виробництво — це предмети праці, обробку (пере­робку) яких не завершено підприємством. Вони перебувають без­посередньо на робочих місцях або в процесі транспортування від одного робочого місця до іншого. До напівфабрикатів власного виготовлення відносять ті предмети праці, що їх повністю оброб­лено (перероблено) у даному виробничому підрозділі підприємства, але які потребують дальшої обробки в інших підрозділах (наприк­лад, поковки, штамповки, відливки та інша продукція заготовочно­го виробництва). Витрати майбутніх періодів — це грошові витрати, які зробле­но в даний період, але які буде відшкодовано за рахунок собівартості продукції (роботи, послуг) у наступні періоди. До них належать ви­трати на підготовку виробництва, освоєння випуску нових виробів, раціоналізацію і винахідництво, придбання науково-технічної та економічної інформації, передплату періодичних видань тощо. Співвідношення оборотних фондів у розрізі окремих елементів і стадій функціонування (запаси, незавершене виробництво, ви­трати майбутніх періодів) характеризує їхню виробничо-технологіч­ну (стадійну) структуру. Вона формується під впливом низки фак­торів (тип виробництва, особливості продукції та технології її ви­готовлення, умови забезпечення підприємства матеріальними ре­сурсами тощо) і змінюється в часі повільно, без різких коливань. Наприклад, на промислових підприємствах України у загальному обсязі оборотних фондів частка виробничих запасів становить у середньому протягом останніх років приблизно 70%, незаверше­ного виробництва — 25%. Спостерігається така тенденція в дина­міці структури оборотних фондів: відносні розміри виробничих запасів у цілому зменшуються, а незавершеного виробництва і ви­трат майбутніх періодів, навпаки, збільшуються. Структура оборотних фондів на підприємствах різних галузей має значні відмінності, зумовлені конкретними технологіями і фор­мами організації виробництва, умовами забезпечення матеріаль­ними ресурсами, цінами на них тощо. Так, найбільшу частку в загальному обсязі оборотних фондів становлять: виробничі запаси — на електростанціях та підприємствах легкої промисловості (до 90%); незавершене виробництво — на підприємствах машинобу­дування (близько 40%, у зв'язку з великою тривалістю виробни­чого циклу); витрати майбутніх періодів — на підприємствах до­бувної індустрії (40—50% і більше). Нормування витрат. Визначення потреби підприємства в сировині та інших видах матеріальних ресурсів здійснюєть­ся за певними нормами їхніх витрат. Ці норми розробляються самими підприємствами або на їхнє замовлення галу­зевими науково-дослідними організаціями. Застосовувана система норм витрати матеріальних ресурсів охоплює велику номенклатуру останніх. Види цих норм виок­ремлюються за такими класифікаційними ознаками: а) за при­значенням — норми витрат сировини, матеріалів, енергії, пали­ва тощо; б) масштабом дії — групові (на однакові види продукції) та індивідуальні; в) періодом дії — річні (для поточного плану­вання) й перспективні; г) ступенем деталізації об'єктів норму­вання — для деталі (вузла) й виробу в цілому; д) ступенем дета­лізації нормованих ресурсів — специфіковані (на види ресурсів з конкретними параметрами) і зведені (на види ресурсів за зву­женою номенклатурою). Нормування витрат окремих видів матеріальних ресурсів перед­бачає дотримання певних наукових принципів. Найважливішими з цих принципів мають бути: прогресивність, технологічна та еконо­мічна обґрунтованість, динамічність і забезпечення можливості зниження норм. Норма витрати того чи того виду матеріальних ресурсів — це граничне допустима величина витрати на виготовлення продукції за умов конкретного виробництва з урахуванням застосування найпрогресивнішої технології та сировини (матеріалів) найвищого ґатунку. Вона має власну структуру, тобто співвідношення окре­мих елементів, які у сукупності становлять загальну величину вит­рати певного виду матеріальних ресурсів на одиницю продукції, що виробляється. Для більшості матеріалів структура норми витрати включає: корисну (чисту) витрату; технологічні відходи і втрати; інші організаційно-технічні втрати (під час транспортування, збе­рігання тощо). У практиці господарювання використовують три основні методи нормування витрат матеріальних ресурсів: аналітично-розрахун­ковий, дослідно-лабораторний, звітно-статистичний. Найбільш про­гресивним, безперечно, є аналітично-розрахунковий метод, що ба­зується на глибокому аналізі та техніко-економічному обґрунтуван­ні всіх елементів норми з використанням найновіших досягнень техніки і технології виробництва. Користуючись дослідно-лабора­торним методом, норми витрат визначають з допомогою проведення низки дослідів і досліджень; його використовують, головне, для нормування витрати допоміжних матеріалів та інструменту. Суть звітно-статистичного методу нормування полягає у встановленні норм витрат, виходячи зі звітних даних про фактичне витрачання ресурсів за минулі роки та очікуваного (можливого) певного зни­ження норм у наступні роки. Його практичне застосування допус­кається тільки як виняток — для орієнтовних розрахунків, а також у процесі нормування витрат малоцінних і таких, що їх рідко вико­ристовують, матеріалів. Ефективність використання. Раціональне та економне витрачання окремих еле­ментів оборотних фондів підприємств має неаби­яке економічне значення. Це зумовлюється постійним збільшенням абсолютного споживання сировини, матеріалів, енергії для виробництва продукції в різних галузях народного гос­подарства, переважаючою часткою матеріальних витрату загальній її вартості. Економія матеріальних ресурсів, що характеризується зниженням абсолютної та питомої витрати окремих видів ресурсів, дає змогу з такої самої кількості сировини й матеріалів виготовля­ти більше продукції без додаткових затрат суспільної праці, підви­щувати ефективність виробництва в цілому на кожному під­приємстві. Для вимірювання ступеня ефективності використання оборот­них фондів існує відповідна система техніко-економічних показ­ників. На підприємствах тих галузей, що переробляють первинну си­ровину, застосовують показник (коефіцієнт) виходу або видобут­ку готової продукції з вихідної сировини. Наприклад, на під­приємстві кольорової металургії таким показником служить коефі­цієнт видобутку міді з руди, а на цукровому заводі — вихід цукру з буряків. На підприємствах окремих галузей народного господар­ства показником ефективності використання сировинних ресурсів є витрата сировини на одиницю готової продукції. Так, на ком­бінатах (заводах) чорної металургії застосовується показник витрати сировини (залізної руди, вугільного коксу, флюсів) на одну тонну чавуну, а на підприємстві з виробництва мінеральних добрив — витрати сірчаної кислоти на тонну суперфосфату тощо. На підприємствах обробної промисловості для цієї мети засто­совують коефіцієнт використання матеріалів, тобто відношення чистої ваги (маси) виробу до норми або фактичної витрати конст­рукційного матеріалу. Для окремих видів матеріалів розраховують такі показники, як коефіцієнт використання площі матеріалу (лис­товий прокат, тканина, шкіра), коефіцієнт використання об’єму ма­теріалу (деревина) тощо. Ефективніше використання оборотних фондів передбачає пере­довсім розв'язання конкретних завдань з економії сировини, мате­ріалів, палива, електроенергії. Заведено розрізняти джерела і шля­хи економії матеріальних ресурсів. Джерела економії показують, за рахунок чого можна досягти економії ресурсів, а шляхи еконо­мії — як саме, за допомогою яких заходів можна заощаджувати ті чи ті види матеріальних ресурсів. З усієї сукупності можливих за­ходів щодо економії матеріальних ресурсів слід виокремлювати ви­робничо-технічні та організаційно-економічні. Найбільші резерви підвищення рівня ефективного викори­стання важливих видів матеріальних ресурсів зв'язано з ком­плексною переробкою сировини та широким застосуванням вто­ринних ресурсів. Комплексна переробка сировини — це процес її промислової переробки, результатом якого є добування з вихідної сировини всіх корисних компонентів та їх повне використання, включаючи й тех­нологічні відходи. Економічна доцільність комплексної переробки сировини зумовлена великою цінністю так званої попутної про­дукції, що міститься у вихідній сировині. Наприклад, за добування природного газу побіжними продуктами є конденсати, гелій, сірка; нафти — горючий газ, сірка, йод, бром; мідної, мідно-колчеданової та мідно-цинкової руди — цинк (до 7%), залізо (понад 30%), сірка (до 45%), а також свинець, кобальт, молібден, золото, срібло та інші метали в кількості, яка забезпечує їхнє рентабельне видобування. Значна частка побіжних продуктів у загальному обсязі продукції, що виробляється, свідчить про економічну доцільність комплекс­ної переробки вихідної сировини на підприємствах відповідних галузей народного господарства. Наприклад, понад 30% виробниц­тва різних видів хімічної продукції зосереджено на підприємствах кольорової та чорної металургії, 10% — на підприємствах целю­лозно-паперової промисловості. Незважаючи на достатній рівень ефективності такого методу пе­реробки вихідної сировини досягнутий ступінь комплексності її ви­користання на більшості підприємств України не відповідає сучас­ним вимогам. Коефіцієнт використання багатьох видів комплекс­ної сировини протягом останніх років тримається на рівні не більше 50—60%. Вторинні матеріальні ресурси — це залишки сировини (матері­алів), відходи виробництва і споживання, які можуть бути повтор­но використані для виготовлення продукції. За ознакою утворення вони поділяються на дві основні групи— відходи виробництва та відходи споживання. До відходів виробництва включають: залишки сировини й ма­теріалів, що значною мірою втратили свою первісну споживну вартість (обрізки матеріалів, металева стружка, відпрацьовані ка­талізатори, технічне масло, жом, меляса, макуха, костриця тощо); побічні та побіжні продукти переробки вихідної сировини, які тех­нологічно неминучі (різні види шлаку, лігнін, побіжні гази, пуста порода тощо). Відходи споживання охоплюють відходи: виробни­чого споживання (різні цілком зношені елементи засобів вироб­ництва — брухт, гума, тара тощо) і побутового споживання (не­придатні речі домашнього вжитку, зношені взуття та одяг, макула­тура тощо). За обсягом і цінністю найбільш важливе значення для промис­лового виробництва мають різноманітні вторинні метали, що утво­рюються у вигляді амортизаційного брухту і так званого оборотно­го металу (металева стружка, відходи ливарного виробництва), їхня частка в загальному матеріально-сировинному балансі сталепла­вильного виробництва становить понад 45%. Проте масштаби використання вторинних матеріальних ресурсів на підприємствах відповідних галузей промисловості України аж ніяк не можна ви­знати задовільними. Особливо це стосується побутових відходів. Наприклад, частка паперової макулатури у загальному обсязі сиро­вини для виготовлення паперу й картону становить нині трохи більше 20%, що майже в 2—2,5 раза нижче за технологічно можли­вий та економічно доцільний рівень.