Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
grazhdanskoe_pravo.doc
Скачиваний:
3
Добавлен:
13.09.2019
Размер:
1.66 Mб
Скачать
  1. Нормативні колізії норм Цивільного та Господарського кодексів і вирішення їх судами (навести 2 приклади).

Цивільне законодавство відіграє системоутворюючу роль при формуванні будь-якого правопорядку (України у тому числі). Саме цивільне право дозволяє як окремим особам, так і будь-яким об’єднанням осіб реалізовувати ініціативу, основану на юридичній рівності і вільному волевиявленні, спрямовану на реалізацію, передусім, приватного інтересу. З іншого боку, цивільне законодавство містить необхідний інструментарій для ефективного захисту прав та інтерсів їх носіїв.

Разом з цим, варто зауважити, що з 01.01.2004 року (набрання чиності Цивільним і Господарським кодексами) основні проблеми, пов’язані з регулюванням відносин цивільного обігу, у тому числі і підприємницького, певним чином загострились.

В розрізі даної теми належить відмітити, що одночасно прийняті і введенні у дію, Цивільний та Господарський кодекси України мають деякі неузгодженості та суперечності, які унеможливлюють їх практичне застосування. Такий стан речей призвів до проблеми їх співвідношення та визначення сфери дії кожного з них.

Основною проблемою ГК України є те, що він здебільшого регулює ті ж самі відносини, що й ЦК України, але із певними відмінностями та суперечностями. До того ж на законодавчому рівні відсутні чіткі критерії, який саме кодекс потрібно використовувати у певній ситуації та чому. При цьому слід зазначити, що ГК України став новелою українського законодавства, прийняття якого обґрунтовувалось переважно лише теоретично-науковими міркуваннями. Водночас регулювання основних засад майнових відносин лише ЦК України було сталою практикою для українського правозастосовчого середовища та й взагалі є його прерогативою як основного актуцивільного законодавства. Виникло логічне питання про співвідношення двох кодексів, вироблення певного універсального вирішення колізій між даними актами і навіть щодо доцільності відмови від одного з них.

Таких суперечностей (колізій) норм обох кодексів чимало, наведемо лише деякі з них. Так у статті 63 ГК вводиться поняття змішаної форми власності (на базі об’єднання майна різних форм власності). Разом з тим Конституція України, ЦК щодо власності визначають лише приватну, державну та комунальну власність і не виділяють змішану форму власності. Крім того, зазначений термін вказує лише на участь у заснуванні підприємства засновників різних форм власності. Поряд із правом власності ГК закріплює інститут права господарського відання та права оперативного управління, на відміну від ЦК, який виділяє лише право власності та інші речові права на чужі речі.

Статті 189 і 198 ГК України передбачають, що грошові зобов’язання можуть виражатися тільки в національній валюті України, а згідно зі ст. 524 ЦК України – також в іноземній валюті. За загальним правилом Цивільного кодексу за порушення зобов’язання неустойка підлягає стягненню у повному розмірінезалежно від відшкодування збитків. Згідно загального правила ГКзбитки відшкодовуються в частині, не покритій штрафними санкціями. Як бачимо, одне правило прямо суперечить іншому. Але на цьому колізії не закінчуються. Так, відповідно до п. 2 ст. 22 ЦК збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. ГКне передбачає останнього варіанта. Навпаки, у п. 2. ст. 224 ГК вказано, що законом щодо окремих видів господарських зобов’язань може бути встановлено обмежену відповідальність за невиконання або неналежне виконання зобов’язань. За п. 1 ст. 22 ЦК особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Згідно ж із п. 1 ст. 224 ГК учасник господарських відносин, який порушив господарське зобов’язання або установлені вимоги щодо здійснення господарської діяльності, повинен відшкодувати завдані цим збитки суб’єкту, права або законні інтереси якого порушено.

Серед термінологічних неузгодженостей можна навести наступні: ГК застосовує поняття «відсотки», а ЦК – «проценти»; ГК містить поняття «угода», а ЦК – «правочин»; ГК передбачає «недійсність зобов’язання», а ЦК – «недійсність правочину»; ГК застосовує поняття «статутний фонд», а ЦК – «статутний капітал», тощо.

Статтею 1 ЦК встановлено, що предметом його регулювання є особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників. У відповідності до ч. 1 ст. 4 ГК, яка визначає порядок розмежування відносин у сфері господарювання з іншими видами відносин, передбачено, що «предметом регулювання ГК не є майнові та особисті немайнові відносини, що регулюються ЦК…».

На наш погляд можна запропонувати такі варіанти вирішення зазначених колізій: 1) розмежування сфер регулювання: залишити за ГК відносини в сфері публічного права стосовно державного регулювання підприємництва, а за ЦК – у сфері приватних відносин. Тобто відносини, які регулюються переважно на приватних засадах, позбавлених будь–якого публічного впливу, повинні повністю регулюватися ЦК, а ГК регулюватиме ті відносини, де немає приватної ініціативи сторін; 2) узгодження норм двох кодексів із відповідним відсиланням кожного з них до іншого стосовно тих чи інших аспектів регулювання, усунення дублювання, розбіжностей, а також узгодження термінології, 3) застосовувати норми ЦК у випадку виникнення колізій між нормами спеціальних законів (у тому числі ГК) та нормами ЦК. Такі норми можуть встановлювати правовий режим, відмінний від ЦК, лише у двох випадках: 1. за відсутностіякого-небудь регулювання цих відносин у ЦК, 2. коли таке відступлення передбачено у самому ЦК. Однак необхідно зазначити, що мова іде про особливості, а не про інший, відмінний механізм правового регулювання приватних відносин у підприємницькому середовищі.

Подібні пропозиції є необхідними та важливими, оскільки вони направлені на узгодження між собою норм Цивільного кодексу України і Господарського кодексу України, що є компромісом у ситуації, яка склалася. В контексті викладеного питання слід зазначити, що найбільш важливими та гострими проблемами є узгодження базових інститутів цивільного права - таких як власність, юридичні особи та зобов"язання, передбачених Цивільним та Господарським кодексами України.

Належить також відмітити, що судова практика стоїть на тій позиції, що можна вести мову про шляхи вирішення колізій між нормами двох кодексів, попередньо визначивши яка із норм буде загальною. Спеціальний (чи загальнний) характер норми визначається не тим, в якому саме з кодексів вона міститься, а виходячи із зовсім інших ознак. Так, наприклад Вищий Господарський суд України в інформаційному листі від 07.04.2008 р. N01-8/211«Про деякі питання практики застосування норм Цивільного та Господарського кодексів України» чітко висловив свою позицію щодо співвідношення ЦК та ГК, а саме: на запитання «Чи співвідносяться ЦК України та ГК України як загальний та спеціальний закони? Норми якого кодексу підлягають переважному застосуванню?» надано наступну відповідь: «при вирішенні даного питання слід виходити з того, що при правозастосуванні застосовується не в цілому закон як нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина, за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина) спеціальною чи загальною….слід враховувати, що відповідно до ч. 2 ст. 4 ЦК України основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України. Тому в разі, якщо норми ГК України не містять особливостей регулювання майнових відносин суб'єктів господарювання, а встановлюють загальні правила, які не узгоджуються із відповідними правилами ЦК України, слід застосовувати правила, встановлені ЦК».

На користь переважного застосування норм ЦК перед відповідними нормами ГК свідчать такі аргументи. Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 4 ЦК «основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України». Відповідно до ст. 1 ГК «цей Кодекс визначає основні засади господарювання в Україні і регулює господарські відносини, що виникають у процесі організації та здійснення господарської діяльності між суб’єктами господарювання, а також між цими суб’єктами та іншими учасниками відносин у сфері господарювання».У ст. 9 ЦК зазначено: «законом можуть бути передбачені особливості регулювання майнових відносин у сфері господарювання». Ця нормає основоположною у розв’язанні тих суперечностей, які виникли при застосуванні кодексів. Тобто певна норма ГК може застосовуватися лише тоді, коли відповідна норма відсутня в ЦК; загальні правила прописані в ЦК, особливості – в ГК України, звідки можна зробити висновок, що майнові відносини у сфері господарювання охоплюються предметом регулювання ЦК.

Кабінет Міністрів України виступив із законодавчою ініціативою і запропонував проект Закону України «Про основні засади господарської діяльності» від 19.08.2008 № 3060, який, за задумом розробників, має на меті скасувати ГК України, врегулювавши відносини у сфері господарювання.

Здійснюючи оцінку законопроекту, необхідно зазначити, що відмова від ГК вимагає переформатування нормативної бази і внесення змін до чинних нормативних актів або створення нових на рівні законів або кодексів.

Крім того, не можемо сказати, що законопроект якісно відрізняється від ГК. Проект закону містить, в основному, декларації про принципи свободи господарської діяльності, свободи договору, засобів державного регулювання господарської діяльності, обмеження монополізації і конкуренції у сфері господарювання.

На наш погляд відмова від ГК і прийняття вказаного вище проекту закону не виправить ситуацію, що склалась. Крім того, можна навести наступні аргументи проти скасування ГК, а саме: 1. зачас існування ГК судами (передусім господарськими) напрацьована судова практика із його застосування. Якщо з 2004 рокуі вчені, і юристи-практики шукали шляхи усунення суперечностей між ЦК і ГК, то після відміни останнього у черговий раз доведеться змінювати практику правозастосування.А експерименти в цій сфері небезпечні, оскільки можуть призвести до колапсу системи загалом; 2. у ГК існує низка важливих для регулювання відносин норм, частина з яких дублюються в ЦК, але останні більш-менш чітко і зрозуміло прописані лише в ГК України. Насамперед йдеться про деякі організаційно-правові форми ведення господарської діяльності (дочірнє підприємство, приватне підприємство, закрите акціонерне товариство), а також про правове регулювання відповідальності юридичних осіб у сфері господарювання і гарантій ведення бізнесу;3. уГК існуютьі принципово важливі питання, які не містяться в жодному іншому нормативному документі. Як приклад можна було б згадати норми про порядок зміни і розірвання господарських договорів (ст. 188 ГК України), які досить часто використовують суди при постановленні рішень. У разі відміни ГК України вказане регулювання потрібно було б вносити до ЦК України або виділити в окремий нормативно-правовий акт.

Ми притримуємось тієї позиції, що на сьогодні ще зарано однозначно говорити про доцільність заміни Господарського кодексу Законом України «Про основні засади господарської діяльності».

На наше переконання, при теоретичній оцінці ГК, можна стверджувати, що його прийняття не було необхідним і не мало достатніх підстав (оскільки метою кодифікації завжди буде певна новизна, пропозиція принципово нових положень, проста систематизацію норм права не може стати кінцевою метою кодифікації, її квінтесенцією), сам кодекс є, певним чином, штучною конструкцією. Але, виходячи із вимог практики, належить відмітити, що усунення вад ГК шляхом скасування всього акта стане руйнівною дією, здатною утворити колапс у системі права України.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що існування двох кодифікованих актів, що мають однакову юридичну силу, та при цьому у багатьох випадках мають одну сферу правового регулювання є, безумовно, негативним явищем. Одна з особливостей сучасного стану цивільного законодавства України обумовлена зростанням впливу штучного дуалізму цивільного та господарського законодавств. Така неперебірливість вітчизняного законодавця сприяла формуванню суперечливих традицій у правозастосовчій практиці, виникненню ознак цивільно-правого нігілізму у регулюванні підприємницьких відносин.

Питання про співвідношення ГК та ЦК залишається відкритим і неоднозначним, оскількина сьогодні відсутній чіткий правозастосовчий підхід, який би дозволяв остаточно встановити пріоритет у застосуванні одного з кодексів для регулювання господарських відносин. Враховуючи дані обставини, вважаємо, що єдиним варіантом практичного застосування ЦК та ГК є не прийняття нового закону, який би регулював засади господарської діяльності, а усунення подвійного регулювання одних і тих самих правовідносин двома кодексами, шляхом внесення відповідних змін у кодекси, усунення дублювання, розбіжностей, а також узгодження термінології. У випадку відсутності законодавчого вирішення колізій між ЦК та ГК, найбільш ефективним способом їх подолання можна вважати нормотворчі роз’яснення вищих судових інстанцій. Такий розвиток подій може стати адекватною відповідю неефективній регламентації на рівні закону і сприятиме формуванню в Україні системи квазіпрецедента.

  1. Застосування положень ЦК та ГК України щодо істотних і інших умов договорів.

При вирішенні даного питання слід виходити з того, що при

правозастосуванні застосовується не в цілому закон як

нормативно-правовий акт, а відповідна правова норма чи її частина,

за змістом якої і визначається чи є ця норма (її частина)

спеціальною чи загальною.

Так, наприклад, за загальним правилом статті 293 ГК України ( 436-15 ) за договором міни (бартеру) кожна із сторін зобов'язується передати другій стороні у власність, повне господарське відання чи оперативне управління певний товар в обмін на інший товар. Проте, в ЦК України ( 435-15 ) містяться спеціальні норми про особливий вид міни (бартеру), які підлягають переважному застосуванню перед статтею 293 ГК України. Зокрема, стаття 715 ЦК України допускає обмін товару на роботи, послуги, а стаття 716 ЦК України передбачає особливості правового регулювання

відносин, що виникають на підставі таких договорів.

Відповідно до статті 638 ЦК України ( 435-15 ) договір є укладеним, якщо сторони в належній формі досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Згідно зі статтею 180 ГК України ( 436-15 ) господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода. При укладенні господарського договору сторони зобов'язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

У частині четвертій статті 265 ГК України ( 436-15 ) мова йде про форму закріплення істотних умов поставки. Отже, якщо сторони договору вказали в ньому всі істотні умови поставки, але виклали їх не за правилами Інкотермс ( 988_007 ) (у випадку якщо ні одна зі сторін не вимагала застосування правил Інкотермс), то в даному випадку не можна вважати договір поставки неукладеним.

При вирішенні питання про визнання договору поставки неукладеним в судовому порядку, слід виходити з того, що визнання договору неукладеним є застосуванням одного зі способів захисту прав, не передбачених законом, а тому не відповідає приписам статті 16 ЦК України ( 435-15 ) та статті 20 ГК України

( 436-15 ).

Відповідно до статті 215 ЦК України ( 435-15 ) підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п'ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. У статті 203 ЦК України зазначається, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства. Таким чином, в даній статті мова йде про відповідність закону саме змісту правочину, а не форми, тому визнати договір поставки недійсним, на тій підставі, що він не містить вказівки на правила Інкотермс ( 988_007 ), не можна.

  1. Приватизація та реприватизація як предмет судових спорів.

ВИЩИЙ АРБІТРАЖНИЙ СУД УКРАЇНИ ( «арбітражний суд» замінити словом Господарський суд)

ІНФОРМАЦІЙНИЙ ЛИСТ

N 01-8/500 від 25.04.2001

Арбітражні суди України

Про деякі питання практики застосування у вирішенні

спорів законодавства про приватизацію державного майна

( Із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого

арбітражного суду

N 01-8/609 ( v_609800-01 ) від 23.05.2001,

Листами Вищого господарського суду

N 01-8/537 ( v_537600-03 ) від 19.05.2003

N 01-8/711 ( v_711600-03 ) від 25.06.2003 )

У зв'язку з виникненням у судовій практиці питань, пов'язаних

із застосуванням законодавства про приватизацію державного майна,

та на підставі вивчення відповідної судової практики вважаємо за

необхідне звернути увагу на деякі приписи законодавства, яке

регулює відносини приватизації.

1. Приватизація державного майна (крім об'єктів державного

земельного і житлового фондів, а також об'єктів

соціально-культурного призначення, що фінансуються з державного

бюджету, в тому числі об'єктів сфери охорони здоров'я, за винятком

тих, які належать підприємствам, що приватизуються) здійснюється

відповідно до вимог чинного законодавства, зокрема:

1.1. Державної програми приватизації ( 1723-14 ), яка згідно

зі статтею 4 Закону України "Про приватизацію державного майна"

( 2163-12 ) розробляється Фондом державного майна України і

затверджується законом України (далі - Програма), та відповідних

регіональних програм;

1.2. Закону України "Про приватизацію державного майна"

( 2163-12 ) від 04.03.92 (у редакції Закону України від 19.02.97

( 89/97-ВР ) (з подальшими змінами і доповненнями), далі - Закон);

1.3. Закону України "Про приватизацію невеликих державних

підприємств (малу приватизацію)" ( 2171-12 ) від 06.03.92 (у

редакції Закону України від 15.05.96 ( 189/96-ВР ) (з подальшими

змінами і доповненнями), далі - Закон про малу приватизацію);

1.4. Закону України "Про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі" ( 290/96-ВР ) від 10.07.96 (з

подальшими змінами і доповненнями, далі - Закон про особливості

приватизації майна в агропромисловому комплексі).

Названі закони не регулюють зміну організаційно-правових форм

власності колгоспів та підприємств споживчої кооперації (частина

друга статті 3 Закону ( 2163-12 ).

Інші нормативно-правові акти з питань приватизації, у тому

числі видані Фондом державного майна України (далі - ФДМУ),

застосовуються у вирішенні пов'язаних з приватизацією спорів, якщо

вони відповідають вимогам названих законів (частина друга статті 4

Арбітражного процесуального кодексу України ( 1798-12 ), далі -

АПК).

До відносин приватизації застосовується законодавство, чинне

на момент виникнення цих відносин.

2. Відповідно до частини другої статті 1 Закону про малу

приватизацію ( 290/96-ВР ) до неврегульованих ним відносин з

приватизації невеликих державних підприємств застосовуються норми

Закону ( 2163-12 ). Згідно зі статтею 30 Закону спори, що

виникають у процесі приватизації, вирішуються в установленому

порядку судом. Визначаючи підвідомчість та підсудність спору,

пов'язаного з приватизацією державного майна, арбітражний суд

повинен виходити з вимог статей 1 і 2 та розділу III АПК

( 1798-12 ).

( Пункт 2 із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого

господарського суду N 01-8/711 ( v_711600-03 ) від 25.06.2003 )

3. Коло суб'єктів приватизації визначено статтею 6 Закону

( 2163-12 ), згідно з якою цими суб'єктами є: державні органи

приватизації, покупці (їх представники) та посередники. Перелік

осіб, які можуть бути покупцями, наведено у статті 8 Закону.

На відміну від статті 8 Закону ( 2163-12 ) абзацом четвертим

частини другої статті 5 Закону про малу приватизацію ( 2171-12 ) з

числа осіб, що можуть бути покупцями, виключено тих, яким

законодавством заборонено займатися підприємницькою діяльністю

(стаття 2 Закону України "Про підприємництво" ( 698-12 ). Стаття 5

Закону про малу приватизацію ( 2171-12 ) не передбачає також

участі посередників у малій приватизації.

4. Здійснення приватизації державного майна покладено на

органи, перелік яких наведено у частинах першій, шостій і сьомій

статті 7 Закону ( 2163-12 ). Такими органами є:

- Фонд державного майна України, його регіональні відділення

та представництва - щодо майна, яке є державною власністю;

- органи приватизації в Автономній Республіці Крим - щодо

майна, яке є у власності Автономної Республіки Крим згідно з

постановою Кабінету Міністрів України від 14.04.94 N 238

( 238-94-п ) "Про розмежування державного майна України між

загальнодержавною власністю та власністю Автономної Республіки

Крим";

Названі органи складають єдину систему державних органів

приватизації в Україні, повноваження яких визначено частиною

третьою статті 7 Закону ( 2163-12 ). До компетенції цих органів

віднесено, зокрема, продаж державного майна у процесі його

приватизації.

Закон ( 2163-12 ) не надає державним органам приватизації

права делегувати свої повноваження будь-якому іншому органу, тому

договори купівлі-продажу, укладені іншим ніж державний орган

приватизації продавцем, повинні визнаватись недійсними на підставі

статті 48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

Щодо майна, яке перебуває у комунальній власності, то його

продаж здійснюється органами, створюваними відповідними місцевими

радами та їм підпорядкованими, підзвітними і підконтрольними

(частина сьома статті 7 Закону ( 2163-12 ).

5. Перелік об'єктів державної власності, що підлягають

приватизації, визначено частиною першою статті 5 Закону

( 2163-12 ). Разом з тим у частині другій цієї ж статті визначено

об'єкти, які не підлягають приватизації у зв'язку з їх

загальнодержавним значенням, а також передбачено, що не підлягають

приватизації казенні підприємства. Вирішуючи питання про

належність конкретного об'єкта до одного з відповідних переліків,

арбітражні суди повинні виходити також з вимог Закону України "Про

перелік об'єктів права державної власності, що не підлягають

приватизації" ( 847-14 ) та Постанови Верховної Ради України від

10.07.96 N 291/96-ВР ( 291/96-ВР ) "Про порядок введення в дію

Закону України "Про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі", якою, зокрема, затверджено Перелік

державних підприємств та організацій агропромислового комплексу,

приватизація майна яких здійснюється за погодженням з Кабінетом

Міністрів України (з подальшими змінами).

У розгляді пов'язаних з приватизацією державного майна справ

арбітражному суду слід пересвідчуватися у додержанні державними

органами приватизації вимог названих Закону ( 847-14 ) та

Постанови ( 291/96-ВР ).

6. На підставі частини четвертої статті 12 Закону ( 2163-12 )

та частини шостої статті 7 Закону про малу приватизацію

( 2171-12 ) з моменту прийняття рішення про приватизацію майна

державного підприємства стосовно цього підприємства припиняється

чинність окремих норм Закону України "Про підприємства в Україні"

( 887-12 ). Такі підприємства не вправі без дозволу органу

приватизації укладати угоди купівлі-продажу, передачі, обміну,

здачі в оренду майна, що знаходиться у віданні підприємства,

надавати це майно безоплатно, списувати його, випускати та

придбавати цінні папери, надавати та одержувати певного розміру

кредити.

Арбітражним судам необхідно мати на увазі, що укладені у цей

період підприємством всупереч вимогам названих норм угоди повинні

визнаватись недійсними як такі, що не відповідають закону (стаття

48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

7. Згідно зі статтею 12 Закону ( 2163-12 ) ініціатива щодо

приватизації певного об'єкта може виходити як від органів

приватизації, так і від покупців, що визнаються такими відповідно

до статті 8 Закону. Відмова у приватизації припустима лише з

підстав, визначених частиною третьою статті 12 Закону та абзацом

другим частини п'ятої статті 7 Закону про малу приватизацію

( 2171-12 ). Акти органів приватизації про відмову у приватизації

можуть визнаватись недійсними на загальних підставах за заявами

заінтересованих осіб.

У разі ухилення державного органу приватизації від розгляду

заяви про приватизацію особа, заяву якої не розглянуто у

встановлений законом строк, не позбавлена права звернутись до

арбітражного суду з заявою про спонукання державного органу

приватизації прийняти належне рішення. У цих випадках арбітражний

суд вправі на підставі статті 90 АПК ( 1798-12 ) винести на адресу

відповідного органу приватизації окрему ухвалу про необхідність

притягнення винних осіб до передбаченої частиною третьою статті 29

Закону ( 2163-12 ) адміністративної відповідальності.

Арбітражним судам слід мати на увазі рішення Конституційного

Суду України від 13.12.2000 N 14-рп ( v014p710-00 ), яким

передбачено таке.

Положення частин першої, третьої статті 7 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ) щодо ініціативи покупців про включення

відповідного майна до переліку об'єктів, що підлягають

приватизації, треба розуміти як право покупця пропонувати

проведення приватизації конкретного об'єкта малої приватизації у

вказаний ним спосіб, зокрема, шляхом викупу.

Пропозиція покупця щодо способу приватизації підлягає

розгляду у визначений законом строк, але вона не є обов'язковою

для органів, які визначають або затверджують переліки об'єктів

малої приватизації, за винятком випадків, передбачених статтею 11

Закону про малу приватизацію ( 2171-12 ) та іншими законами.

Положення частини п'ятої статті 7 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ) слід розуміти так, що органи приватизації

зобов'язані розглянути подані покупцями заяви та, у разі

відсутності встановлених цим Законом підстав для відмови у

приватизації, включити конкретне підприємство до переліку

об'єктів, що підлягають приватизації у встановлений спосіб, або

прийняти рішення про відмову в приватизації.

Включення підприємства до іншого, ніж пропонує покупець,

переліку об'єктів приватизації не може розглядатися як відмова у

приватизації.

8. Вичерпний перелік способів приватизації державного майна

визначено статтею 15 Закону ( 2163-12 ), статтею 3 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ), відповідними статтями Закону про

особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі

( 290/96-ВР ) та Програмою ( 1723-14 ).

Пунктом 51 розділу IX Державної програми приватизації на

2000-2002 роки (затверджена Законом України від 18.05.2000

N 1723-III ( 1723-14) передбачено право пріоритетного (пільгового)

викупу орендарем орендованого державного майна (будівлі, споруди,

приміщення) за умови здійснення ним за рахунок власних коштів за

згодою орендодавця невідокремленого поліпшення (капітального

ремонту тощо) вартістю не менше 25% залишкової вартості будівлі

(споруди, приміщення). У випадку якщо залишкова вартість такого

поліпшення менша 25% (поточний ремонт) орендована будівля

(споруда, приміщення) приватизується на конкурентних засадах

(аукціон, конкурс), а орендар, який не став переможцем конкурсу,

аукціону, одержує право на грошову компенсацію вартості

здійсненного поліпшення за рахунок коштів, отриманих від продажу

об'єкта приватизації. У випадку відмови державного органу

приватизації сплатити орендареві таку компенсацію спірні питання

щодо її стягнення можуть бути предметом судового розгляду. У разі

здійснення поліпшення орендованого майна за власною ініціативою

без погодження з орендодавцем орендар не набуває права пільгового

викупу державного майна та втрачає право на відповідну грошову

компенсацію незалежно від обсягу та вартості невідокремленого

поліпшення (абзац 3 частини другої статті 27 Закону України "Про

оренду державного та комунального майна" ( 2269-12 ).

Зазначене не стосується продажу об'єктів незавершеного

будівництва шляхом некомерційного конкурсу з умовою завершення

спорудження довгобудів.

Арбітражним судам необхідно враховувати, що здійснення

приватизації способом, не передбаченим чинним законодавством для

даного об'єкта, є підставою для визнання угоди приватизації

недійсною. Наприклад, якщо приватизація об'єкта оренди

здійснюється не шляхом викупу орендованого майна, цей об'єкт

повинен бути виставлений на аукціон або конкурс. Інші,

неконкурентні, способи продажу державного майна можуть

застосовуватись лише щодо об'єктів, не проданих на аукціоні, за

конкурсом, і у порядку, передбаченому абзацом другим частини

першої статті 21 Закону про малу приватизацію ( 2171-12 ).

Арбітражний суд, визнаючи недійсним акт відповідного органу

приватизації, не вправі своїм рішенням змінювати чи скасовувати

визначений згідно з законодавством спосіб приватизації конкретного

об'єкта. Вимоги заінтересованої особи щодо зміни чи скасування

способу приватизації розгляду арбітражним судом не підлягають

(абзац перший пункту 1 частини першої статті 12 АПК ( 1798-12 ).

9. Одним із способів приватизації державного майна є викуп

його за договором оренди. Якщо договір оренди не припинив свого

існування (стаття 26 Закону України "Про оренду державного та

комунального майна" ( 2269-12 ), державний орган приватизації не

вправі приймати рішення про приватизацію цього майна іншим крім

викупу способом, а в разі прийняття такого рішення воно повинно

визнаватись недійсним за позовом заінтересованої особи. Винятком з

цього правила є відсутність заяви працівників орендного

підприємства на його приватизацію.

У вирішенні спорів, пов'язаних з приватизацією орендованого

майна, арбітражним судам необхідно враховувати таке.

9.1. Відповідно до частини дев'ятої статті 17 Закону

( 2163-12 ) орендар має право на викуп об'єкта оренди, якщо це

було передбачено договором оренди, укладеним до набрання чинності

Законом України "Про оренду державного та комунального майна"

( 2269-12 ). Якщо ж договір оренди укладено після набрання

чинності цим Законом або в договорі, укладеному до набрання ним

чинності, не передбачено викуп об'єкта оренди, приватизація такого

об'єкта здійснюється відповідно до чинного законодавства (стаття

25 Закону України "Про оренду державного та комунального майна").

9.2. У випадках приватизації шляхом викупу орендного

підприємства як цілісного майнового комплексу укладення договору

купівлі-продажу є обов'язковим, хоча б у договорі оренди і було

передбачено всі необхідні умови викупу, визначені абзацом другим

частини дев'ятої статті 17 Закону ( 2163-12 ) (частина перша

статті 27 Закону).

9.3. Закон надає орендареві право відмовитись від викупу

об'єкта оренди (абзац третій частини дев'ятої статті 17 Закону

( 2163-12 ). Отже, якщо державний орган приватизації включив такий

об'єкт до переліку тих, що приватизуються шляхом викупу, за

відсутності згоди орендаря на приватизацію, у тому числі шляхом

викупу, арбітражний суд не повинен зобов'язувати орендаря

виконувати цю умову договору оренди. Зі свого боку орендар,

відмовившись від приватизації об'єкта оренди, втрачає право

ініціювати продовження строку дії договору оренди після його

закінчення (частина друга статті 3 Декрету Кабінету Міністрів

України від 15.12.92 N 9-92 ( 9-92 ) "Про додаткове регулювання

орендних відносин" з подальшими змінами та доповненнями).

9.4. З метою приватизації орендованого цілісного майнового

комплексу державного підприємства, організації, їх структурних

підрозділів (крім невеликих державних підприємств) державні органи

приватизації та орендарі можуть заснувати відкрите акціонерне

товариство (частина перша статті 17 Закону ( 2163-12 ), яке

підлягає державній реєстрації у встановленому законодавством

порядку. З моменту реєстрації товариства договір оренди вважається

розірваним, а товариство стає правонаступником прав і обов'язків

орендаря (частина третя статті 17 Закону).

Якщо ж орендар відмовиться виступити засновником акціонерного

товариства, приватизація зданого в оренду майна здійснюється без

його згоди шляхом продажу акцій (часток, паїв), що належать

державі у майні акціонерного товариства (частина восьма статті 17

та стаття 18 Закону ( 2163-12 ). У цьому випадку договір оренди

зберігає чинність для нового власника приватизованого майна до

кінця строку дії договору оренди.

Порядок перетворення у процесі приватизації державних,

орендних підприємств і підприємств із змішаною формою власності у

відкриті акціонерні товариства затверджено постановою Кабінету

Міністрів України від 11.09.96 N 1099 ( 1099-96-п ) (з подальшими

змінами і доповненнями).

10. У вирішенні спорів, пов'язаних з продажем на аукціоні, за

конкурсом об'єктів незавершеного будівництва, що знаходяться на

балансі державних чи комунальних підприємств, необхідно

враховувати, що ці об'єкти входять до складу майнових активів

таких підприємств і можуть бути продані на умовах і в порядку,

передбаченому Законом про малу приватизацію ( 2171-12 ).

11. Згідно з абзацом першим пункту 25 Методики оцінки

вартості майна під час приватизації, затвердженої постановою

Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 N 1554 ( 1554-2000-п )

(далі - Методика), акти оцінки вартості майна, а також висновки

про вартість оцінюваного майна, тобто вірогідної ціни продажу,

підлягають затвердженню керівником державного органу приватизації

у двохмісячний термін з дати оцінки (крім випадків, зазначених у

підпункті 10 пункту 12 Методики). Затверджені у встановленому

порядку акт оцінки або висновок можуть оспорюватись і визнаватись

недійсними на загальних підставах. У випадку порушення державним

органом приватизації строку затвердження акта оцінки (висновку)

заінтересована сторона вправі звернутись з відповідною заявою за

підпорядкованістю.

Арбітражним судам слід мати на увазі, що термін дії акта

оцінки майна (висновку про вартість оцінюваного майна та звіту про

оцінку) необхідного для реєстрації статуту ВАТ, підписання

договору купівлі-продажу майна або оголошення умов продажу майна,

в тому числі цілісних майнових комплексів, становить 6 місяців з

дня його затвердження. В окремих випадках термін дії може бути

продовжено ще на 3 місяці або на термін повторного проведення

аукціону, конкурсу чи на термін погодження. Якщо загальний термін

продовження становить більше ніж рік, відповідним органом

приймається рішення про скасування затверджених актів оцінки

(висновків про вартість майна) та проведення нової оцінки. Термін

дії висновку про вартість майна та звіту про оцінку майна для

реєстрації статуту господарського товариства, що створюється на

базі державного майна, становить 6 місяців від дати оцінки.

( Абзац другий пункту 11 із змінами, внесеними згідно з Листом

Вищого господарського суду N 01-8/537 ( v_537600-03 ) від

19.05.2003 )

( Пункт 11 із змінами, внесеними згідно з Листом Вищого

господарського суду N 01-8/537 ( v_537600-03 ) від 19.05.2003 )

12. Згідно зі статтею 13 Закону ( 2163-12 ) державний орган

приватизації затверджує склад комісії з приватизації і встановлює

строк подання проекту плану приватизації. Відповідно до абзацу

другого частини другої статті 14 Закону до розробки проекту плану

приватизації може бути включено проект реорганізації об'єкта, у

якому передбачено створення на основі його структурних підрозділів

юридичних осіб.

У вирішенні спорів, пов'язаних з реорганізацією підприємств у

процесі їх приватизації шляхом виділу структурних підрозділів і

створення на їх основі самостійних підприємств, арбітражним судам

доцільно враховувати таке. Згадана реорганізація може

здійснюватись лише після прийняття рішення про приватизацію

підприємства (а не його структурного підрозділу, перетворюваного у

самостійне підприємство), у тому числі і на підставі заявки

трудового колективу структурного підрозділу, поданої у порядку,

передбаченому статтею 12 Закону ( 2163-12 ). Після прийняття

рішення про приватизацію підприємства у цілому державний орган

приватизації вправі здійснити реорганізацію даного підприємства, у

тому числі шляхом виділу з його складу одного чи декількох

структурних підрозділів, для чого не потрібна згода всього

трудового колективу підприємства.

У разі виникнення спору, пов'язаного з перетворенням

структурних підрозділів державних чи комунальних підприємств у

відкриті акціонерні товариства, арбітражний суд має врахувати, що

таке перетворення здійснюється за рішенням трудового колективу

цього підрозділу і представника власника, тобто згода трудових

колективів інших структурних підрозділів підприємства не потрібна.

Разом з тим примусовий поділ господарюючого суб'єкта можливий

за умов, передбачених розділом 3 Положення про порядок поділу

підприємств і об'єднань та відокремлення від них структурних

підрозділів і одиниць, затвердженого наказом Міністерства

економіки України, Міністерства статистики України,

Антимонопольного комітету України від 20.04.94 N 43/79/5

( z0153-94 ), а саме:

- можливості організаційного та/або територіального

відокремлення структурного підрозділу;

- відсутності тісного технологічного зв'язку структурного

підрозділу з підприємством;

- дотримання вимог антимонопольного законодавства.

Якщо рішення про заснування акціонерного товариства на базі

структурного підрозділу прийнято без дотримання цих умов, воно

може бути визнане недійсним арбітражним судом на загальних

підставах. Крім того арбітражний суд може визнати недійсними

установчі документи такого акціонерного товариства або рішення про

його реєстрацію.

Підприємства не позбавлені права на звернення до арбітражного

суду із заявами про визнання недійсними виданих у процесі

підготовки до приватизації актів державних чи інших органів щодо

створення, реорганізації чи ліквідації підприємств. До таких актів

належать, зокрема, рішення про перетворення підприємства у

відкрите акціонерне товариство, про виділ зі складу підприємства

структурних підрозділів, про створення на базі цих підрозділів

самостійних підприємств тощо.

Державні органи приватизації можуть звертатись до

арбітражного суду у справах, пов'язаних з захистом майнових

інтересів держави, у тому числі з заявами про визнання недійсними

актів державних чи інших органів, виданих з питань, які чинним

законодавством віднесені до компетенції державних органів

приватизації.

13. Згідно з частиною четвертою статті 14 Закону ( 2163-12 )

проект плану приватизації, розроблений комісією з приватизації

(статті 13 і 14 Закону), та альтернативний проект плану, поданий

трудовим колективом підприємства, майно якого приватизується

(частина третя статті 14 Закону), розглядаються місцевими органами

ФДМУ. План приватизації підлягає затвердженню цим органом і

доведенню до заінтересованих осіб протягом 10 днів з дати

одержання проектів.

Рішення про затвердження плану приватизації відповідно до

частини п'ятої статті 14 Закону ( 2163-12 ) може бути оскаржено у

десятиденний строк безпосередньо до ФДМУ чи Верховної Ради

Автономної Республіки Крим незалежно від того, органом якого рівня

воно прийняте.

Арбітражним судам доцільно враховувати таке.

13.1. Закон ( 2163-12 ) не визначає терміну, з якого слід

обчислювати зазначений у частині п'ятій статті 14 цього Закону

строк. Проте, оскільки право оскарження рішення державного органу

приватизації надано заінтересованим особам, слід дійти висновку,

що цей строк повинен обчислюватись з дати одержання рішення

заінтересованою особою, а не з дати його прийняття.

Недотримання порядку оскарження рішення про затвердження

плану приватизації не позбавляє заінтересованих осіб права

звернутись за судовим захистом їх прав та інтересів на загальних

підставах.

13.2. Органам приватизації, створеним місцевими радами

(частина сьома статті 7 Закону ( 2163-12 ), не надано право

затверджувати плани приватизації. Отже у випадку прийняття цими

органами такого рішення воно повинно бути визнано недійсним як

таке, що прийнято з перевищенням даним органом його компетенції.

На зазначені рішення не поширюється порядок оскарження,

передбачений частиною п'ятою статті 14 Закону.

14. Одним із способів приватизації державного майна,

визначених статтею 15 Закону ( 2163-12 ), є продаж об'єктів

приватизації на аукціоні або за конкурсом, організацію і

проведення яких статтями 17 та 18 Закону про малу приватизацію

( 2171-12 ) покладено на органи приватизації.

Відповідно до статті 15 Закону ( 2163-12 ) продаж об'єктів

приватизації на аукціоні або за конкурсом здійснюється в порядку,

встановленому розділом IV Закону про малу приватизацію

( 2171-12 ). Арбітражним судам необхідно мати на увазі, що на

аукціоні або за конкурсом не можуть продаватись об'єкти, які

підлягають приватизації шляхом викупу за договором оренди, крім

випадків, коли працівники орендного підприємства не подали заявки

на приватизацію.

15. Вирішуючи питання щодо можливості оспорювання наслідків

аукціону чи конкурсу, арбітражні суди повинні виходити з такого.

Відповідно до абзацу третього частини шостої статті 17 Закону

про малу приватизацію ( 2171-12 ) протокол аукціону, підписаний

ліцитатором і покупцем, підлягає затвердженню органом

приватизації, який проводив аукціон.

Аналогічна вимога міститься в абзаці третьому частини сьомої

статті 18 цього ж Закону ( 2171-12 ) щодо протоколу засідання

конкурсної комісії.

Відсутність згоди державного органу приватизації на

затвердження протоколів аукціону чи конкурсної комісії не є

підставою для визнання недійсним договору купівлі-продажу,

укладеного за результатами аукціону, конкурсу, між органом

приватизації як продавцем і покупцем об'єкта, оскільки укладення

такого договору фактично є згодою продавця з наслідками аукціону,

конкурсу.

Вирішуючи спори про визнання недійсними актів державних

органів приватизації, арбітражні суди повинні враховувати, що

згідно з абзацом другим пункту 1 Положення про представництво

Фонду державного майна України у районі, місті, затвердженого

постановою Кабінету Міністрів України від 15.06.94 N 412

( 412-94-п ), у питаннях приватизації майна, яке перебуває у

комунальній власності району чи міста, представництво ФДМУ

підзвітне відповідній раді, тобто власнику майна. Отже вищестоящий

орган ФДМУ не вправі скасовувати акти представництва з питань

приватизації або пропонувати скасувати їх представництву.

16. Частиною другою статті 20 Закону про малу приватизацію

( 2171-12 ) право звертатись з заявами про визнання недійсними

угод, укладених на аукціоні, конкурсі, надано будь-якому учаснику

аукціону, конкурсу або державному органу приватизації. Проте

арбітражним судам необхідно мати на увазі, що обмеження кола

суб'єктів, які вправі звертатись з такими заявами, стосується лише

випадків припинення аукціону, конкурсу і зняття об'єкта з торгів

чи конкурсного відбору з підстав, перелічених у частині першій

цієї ж статті. З усіх інших підстав із заявою про визнання

недійсними угод, укладених на аукціоні, конкурсі, може звернутись

як учасник аукціону (конкурсу), так і будь-яка особа, чиї права і

охоронювані законом інтереси порушено.

Право звернення таких осіб із заявами про визнання укладених

за результатами аукціону, конкурсу угод недійсними не обмежено

будь-яким конкретним строком, крім строку позовної давності. Що ж

до учасників аукціону, конкурсу і органів приватизації, то для них

встановлений частиною другою статті 20 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ) строк подання заяви про визнання угоди

недійсною з підстав, передбачених частиною першою цієї статті, є

присічним, і до нього не можуть застосовуватись правила перебігу

та відновлення строків позовної давності, як і правила статті 53

АПК ( 1798-12 ). Цей строк встановлено для визнання недійсними

угод, пов'язаних з організацією та проведенням аукціону, конкурсу,

тому він не стосується договору купівлі-продажу об'єкта

приватизації, що укладається за результатами аукціону, конкурсу.

Щодо визнання недійсними таких договорів повинні застосовуватись

загальні правила, встановлені нормами глави 3 Цивільного кодексу

України ( 1540-06 ).

Під зазначеними у частині першій названої статті "іншими

правилами оголошення та проведення аукціону, конкурсу", істотне

порушення яких може бути підставою для визнання укладеної на

аукціоні, конкурсі угоди недійсною, слід розуміти порушення вимог

абзацу другого частини шостої і частини сьомої статті 16, частини

п'ятої і шостої статті 17, статті 18 та ін. Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ).

17. Із заявою про визнання недійсним договору

купівлі-продажу, укладеного за результатами аукціону або конкурсу,

вправі звернутись до арбітражного суду потенційний покупець, якому

державний орган приватизації, що організував проведення аукціону

чи конкурсу, відмовив у праві брати участь в аукціоні, конкурсі.

Відповідачами у такій справі можуть бути покупець, що придбав

об'єкт на аукціоні чи за конкурсом, і державний орган

приватизації, що виступав як продавець об'єкта.

Вирішуючи питання про визнання договору купівлі-продажу

недійсним, арбітражний суд має враховувати визначений частиною

третьою статті 8 Закону ( 2163-12 ) перелік осіб, які не можуть

вважатись покупцями, і оцінювати причини відмови таким особам у

праві брати участь в аукціоні, конкурсі, виходячи з відповідності

цих причин чинному законодавству.

18. Згідно з частиною другою статті 8 Закону ( 2163-12 ) із

членів трудового колективу підприємства, що приватизується, може

бути створено господарське товариство.

Положення про порядок створення господарських товариств для

участі в приватизації об'єктів групи А затверджено наказом ФДМУ

від 08.10.96 N 1182 ( z0687-96 ) (з подальшими змінами і

доповненнями).

Господарське товариство, до складу якого увійшло не менше 50

відсотків працівників підприємства, що приватизується шляхом

продажу на аукціоні, за конкурсом, користується пільгами,

встановленими частиною третьою статті 25 Закону ( 2163-12 ). Проте

Законом не визначено, на який момент слід обчислювати

співвідношення між загальною чисельністю трудового колективу і

кількістю працівників, що увійшли до складу засновників

господарського товариства. Зважаючи на те, що встановлені названою

вище нормою пільги стосуються оплати придбаного на аукціоні, за

конкурсом об'єкта приватизації, можна дійти висновку, що таке

співвідношення слід обчислювати на момент надання пільг, тобто

укладення договору купівлі-продажу. Необхідно також мати на увазі,

що особи, зазначені у частині другій статті 25 Закону, мають право

лише на пільги, встановлені частиною першою цієї ж статті,

оскільки ці особи не є працівниками підприємства, що

приватизується. Отже у разі коли з матеріалів справи буде

встановлено, що до складу господарського товариства увійшли

сторонні особи, у арбітражного суду є правові підстави для

визнання недійсними як установчих документів такого товариства,

так і укладеного ним договору купівлі-продажу.

Якщо господарське товариство, створене членами трудового

колективу, не стало переможцем конкурсу (аукціону), воно згідно з

частиною другою статті 11 Указу Президента України від 30.12.94

N 827/94 ( 827/94 ) "Про заходи щодо прискорення процесу малої

приватизації в Україні" (з подальшими змінами та доповненнями) має

право одержати 10% з ціни продажу об'єкта з відповідного

позабюджетного фонду приватизації або з рахунку орендодавця

приміщення (бюджету місцевого самоврядування). Тому та обставина,

що покупець не розрахувався за придбаний об'єкт, не повинна

ущемляти майнові інтереси цього товариства. Належні товариству 10%

коштів з ціни продажу обчислюються, виходячи з загальної ціни у

грошовому вираженні, хоча б об'єкт було продано за майнові

сертифікати, земельні бони тощо.

( Пункт 19 виключено на підставі Листа Вищого арбітражного

суду N 01-8/609 ( v_609800-01 ) від 23.05.2001 )

19. Статтею 27 Закону ( 2163-12 ) та статтею 23 Закону про

малу приватизацію ( 2171-12 ) передбачено укладення між продавцем

і покупцем договору купівлі-продажу об'єкта приватизації. Ці угоди

як окрема юридична категорія угод мають назву "угоди приватизації"

(стаття 27 Закону) і є особливими договорами купівлі-продажу

державного майна, на які поширюються також відповідні норми

цивільного законодавства про угоди, якщо інше не випливає із

законодавства про приватизацію. У разі ухилення однієї з сторін

від укладення такого договору арбітражний суд вправі спонукати

укласти цей договір лише продавця.

У вирішенні спорів, пов'язаних із спонуканням до укладення

названого договору, арбітражним судам слід враховувати, зокрема,

таке.

Відмова у приватизації можлива виключно у випадках,

зазначених відповідно у частині третій статті 12 Закону

( 2163-12 ) та абзаці другому частини п'ятої статті 7 Закону про

малу приватизацію ( 2171-12 ). У решті випадків, тобто коли

державними органами приватизації у встановленому порядку прийнято

рішення щодо приватизації об'єкта, такий орган в подальшому не

вправі відмовити в укладенні договору купівлі-продажу об'єкта

приватизації. У разі його ухилення від укладення такого договору

арбітражний суд за позовом покупця вправі спонукати продавця

укласти названий договір, за умови, що рішення про приватизацію

об'єкта не суперечить закону.

Згідно з частиною третьою статті 23 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ) до договору купівлі-продажу державного

майна включаються зобов'язання сторін, які були визначені умовами

аукціону, конкурсу чи викупу, відповідальність та правові наслідки

невиконання умов договору. У разі виникнення спору щодо включення

до проекту договору купівлі-продажу відповідних пунктів або

внесення їх до вже укладеного договору (якщо з якоїсь причини їх

не було включено до проекту) арбітражному суду необхідно виходити

з того, що згаданий припис закону має імперативний характер, і

зазначені в ньому умови обов'язково мають міститися у договорі.

20. Оскільки відповідно до частини четвертої статті 27 Закону

( 2163-12 ) та частини першої статті 23 Закону про малу

приватизацію ( 2171-12 ) договір купівлі-продажу підлягає

нотаріальному посвідченню, ухилення покупця від посвідчення

договору повинно тягти за собою наслідки, передбачені статтею 47

Цивільного кодексу України ( 1540-06 ).

21. Арбітражним судам слід звернути увагу на те, що згідно з

частиною п'ятою статті 27 Закону ( 2163-12 ) договір

купівлі-продажу може бути розірвано або визнано недійсним за

рішенням суду або арбітражного суду у разі невиконання однією з

сторін у визначені строки зобов'язань, передбачених договором,

зокрема, тих, перелік яких наведений у частині другій статті 5

Закону.

Відповідальність покупців за порушення умов договору

купівлі-продажу об'єкта приватизації передбачено частинами

четвертою і п'ятою статті 29 Закону ( 2163-12 ) та постановою

Кабінету Міністрів України від 21.08.97 N 910 ( 910-97-п ) "Про

порядок сплати і розмір неустойки за повну або часткову несплату

покупцями коштів за об'єкти приватизації". Вирішуючи пов'язані з

порушенням покупцем умов договору купівлі-продажу спори,

арбітражний суд повинен виходити з того, що зазначена у пункті

другому названої постанови пеня за несвоєчасну сплату неустойки

чинним законодавством не передбачена.

Що ж до санкцій, зазначених у статті 29 Закону ( 2163-12 ), у

тому числі з питань внесення інвестицій, то вони застосовуються

протягом дії договору купівлі-продажу з урахуванням строків

позовної давності (статті 71 і 72 Цивільного кодексу України

( 1540-06 ), які обчислюються з дати, коли певні суми повинні були

бути внесені.

Порядок повернення у державну власність об'єктів приватизації

у разі розірвання або визнання недійсними договорів

купівлі-продажу таких об'єктів (далі - Порядок) затверджено

постановою Кабінету Міністрів України від 18.01.2001 N 32

( 32-2001-п ).

Відповідно до пункту 8 Порядку ( 32-2001-п ) розмір збитків,

завданих об'єкту приватизації за час володіння ним покупцем,

обчислюється згідно з Порядком визначення розміру збитків від

розкрадання, нестачі, знищення (псування) матеріальних цінностей,

затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 22.01.96

N 116 ( 116-96-п ). Що ж до інших збитків, крім завданих об'єкту

приватизації, то вони за змістом пункту 9 Порядку відшкодовуються

на загальних підставах, визначених законодавством.

22. Зазначені у частині другій статті 27 зобов'язання

зберігають свою дію для осіб, які придбають об'єкт приватизації у

разі його відчуження протягом терміну дії цих зобов'язань. Таке

відчуження можливо виключно за згодою державного органу

приватизації, який здійснює контроль за виконанням зобов'язань

(частина друга статті 27 Закону ( 2163-12 ). Недодержання цієї

вимоги є підставою для визнання відповідної угоди недійсною згідно

із статтею 48 Цивільного кодексу України ( 1540-06 ). Порядок

надання державними органами приватизації згоди на подальше

відчуження об'єктів, придбаних покупцями державного майна за

договорами купівлі-продажу затверджено наказом ФДМУ від 30.03.2001

N 500 ( z0370-01 ). ( Лист доповнено пунктом 22 згідно з Листом

Вищого арбітражного суду N 01-8/609 ( v_609800-01 ) від

23.05.2001 )

23. Згідно з Законом про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ) приватизації підлягають

підприємства агропромислового комплексу, які перебувають у

загальнодержавній, республіканській (Автономної Республіки Крим)

та комунальній власності, для яких основним видом діяльності є

виробництво, переробка і реалізація сільськогосподарської

продукції та продукції рибного і лісового господарства, виконання

робіт і надання послуг сільськогосподарським товаровиробникам.

Перелік таких підприємств затверджено постановою Кабінету

Міністрів України від 12.06.96 N 638 ( 638-96-п ) "Про

підприємства, що приватизуються з урахуванням особливостей,

визначених законодавством для агропромислового комплексу" (зі

змінами, внесеними постановою Кабінету Міністрів України від

17.09.96 N 1144 ( 1144-96-п ).

Підприємства агропромислового комплексу, на відміну від

інших, можуть приватизуватись тільки шляхом перетворення їх або у

колективні сільськогосподарські підприємства, або у відкриті

акціонерні товариства в порядку, передбаченому постановою Кабінету

Міністрів України від 11.09.96 N 1099 ( 1099-96-п ). Тобто

підприємства агропромислового комплексу, як правило, не можуть

бути продані з аукціону або за конкурсом, а також приватизовані

шляхом викупу зданого в оренду майна чи продажу державної частки

(акцій, паїв) у майні підприємства, що приватизується, на фондовій

біржі або іншим способом, який передбачає конкуренцію покупців.

Рішення державного органу приватизації, яким визначено інший ніж

передбачено Законом про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ) спосіб приватизації, не

відповідатиме вимогам цього Закону.

24. Відповідно до статті 2, частини третьої статті 8, статей

9, 11, 13, 14 і 15 Закону про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ) приватизація майна

перелічених у цих статтях підприємств здійснюється шляхом

перетворення їх виключно у відкриті акціонерні товариства. Виняток

з цього правила становлять ті з названих у статті 2 Закону про

особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі

підприємства та підприємства зі змішаною формою власності, сума

вартості майна яких недостатня для формування статутного фонду

відкритого акціонерного товариства (стаття 24 Закону України "Про

господарські товариства" ( 1576-12 ). Такі підприємства можуть

приватизуватись шляхом викупу майна їх працівниками і прирівняними

до них особами (частина третя статті 3 Закону про особливості

приватизації майна в агропромисловому комплексі).

25. Підприємства, зазначені у статтях 2, 13 і 15 Закону про

особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі

( 290/96-ВР ), які створені шляхом викупу зданого в оренду

державного майна до набрання ним чинності, підлягають перетворенню

у відкриті акціонерні товариства, якщо вони мають або мали прямі

договірні зв'язки з сільськогосподарськими товаровиробниками, що є

для них постачальниками сировини, споживачами робіт чи послуг.

Частиною другою пункту 12 Постанови Верховної Ради України

від 17.06.94 N 59/94-ВР ( 59/94-ВР ) "Про подолання кризового

стану в агропромисловому комплексі" органам приватизації

заборонено укладати договори оренди майна підприємств і

організацій агропромислового комплексу та додаткові угоди на право

його викупу без участі сільськогосподарських товаровиробників.

Угоди, укладені без їх участі, слід визнавати недійсними як такі,

що не відповідають вимогам законодавства.

26. Приватизація об'єктів незавершеного будівництва

агропромислового комплексу, які не були приватизовані до набрання

чинності Законом про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ), відрізняється від

загальних правил, визначених іншим законодавством України з питань

приватизації державного майна.

Ця відмінність полягає у тому, що об'єкти незавершеного

будівництва агропромислового комплексу можуть передаватись

органами приватизації сільськогосподарським підприємствам (у тому

числі недержавним) для завершення їх будівництва з наступним

пріоритетним правом викупу працівниками цих підприємств державної

частки майна у зазначених об'єктах (стаття 17 Закону про

особливості приватизації майна в агропромисловому комплексі

( 290/96-ВР ).

Згідно зі статтею 19 Закону ( 2163-12 ) інформація про

приватизацію будь-якого об'єкта повинна вміщувати, зокрема, умови

його продажу. Такою умовою щодо об'єкта незавершеного будівництва

агропромислового комплексу є обов'язок потенційного покупця

добудувати об'єкт, після чого покупець набуває пріоритетного права

викупу державної частки майна у даному об'єкті.

27. Оскільки стаття 17 Закону про особливості приватизації

майна в агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ) не носить

імперативного характеру, слід дійти висновку, що в разі, коли

жодне сільськогосподарське підприємство протягом 30 днів з дня

опублікування переліку об'єктів незавершеного будівництва, які

підлягають приватизації, не звернеться з відповідною заявою до

органу приватизації, останній, керуючись статтею 14 Закону України

"Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва"

( 1953-14 ) вправі прийняти рішення про продаж цього об'єкта на

аукціоні або за конкурсом на загальних підставах, тобто як з

вимогою щодо завершення будівництва, так і без неї (частина друга

статті 16 Закону про малу приватизацію ( 2171-12 ).

28. На підставі Закону про особливості приватизації майна в

агропромисловому комплексі ( 290/96-ВР ) наказом ФДМУ від

17.08.2000 N 1718 ( z0666-00 ) затверджено Положення про план

приватизації несільськогосподарських підприємств і організацій

агропромислового комплексу ( z0667-00 ). Перелік таких підприємств

наведено у пункті 2 розділу 1 цього Положення. Одночасно у пункті

2 Положення про порядок приватизації майна радгоспів та інших

державних сільськогосподарських підприємств, а також заснованих на

їх базі орендних підприємств ( z0668-00 ), затвердженого

вищеназваним наказом, визначено підприємства, що вважаються

сільськогосподарськими. До таких віднесено підприємства, які

згідно з Класифікацією видів економічної діяльності (КВЕД),

затвердженою і введеною в дію наказом Держстандарту України від

22.10.96 N 441 ( v0441217-96 ), мають коди від 01.1 до 01.3. Отже

у вирішенні спорів, пов'язаних з приватизацією підприємств

агропромислового комплексу, арбітражним судам необхідно керуватись

згаданими вище Положеннями та Класифікацією видів економічної

діяльності.

  1. Про практику застосування судами земельного законодавства при розгляді цивільних справ.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

Про практику застосування судами земельного

законодавства при розгляді цивільних справ

Відповідно до частини першої статті 14 Конституції України

( 254к/96-ВР ) земля є основним національним багатством, що

перебуває під особливою охороною держави, яка полягає в

забезпеченні раціонального використання земельних ресурсів,

збереженні й відтворенні родючості грунтів, захисті їх від

псування і забруднення, реалізації громадянами, юридичними особами

та державою їхніх прав власності та землекористування відповідно

до закону. Важлива роль у захисті прав і законних інтересів

громадян, юридичних осіб та держави в земельних і пов'язаних із

ними майнових правовідносинах належить судам.

Узагальнення практики розгляду судами земельних та пов'язаних

із земельними відносинами майнових спорів свідчить про те, що вони

вирішуються в основному правильно. Водночас у ряді випадків

допускаються помилки: у визначенні юрисдикції цих спорів;

застосуванні норм про вилучення земель і відшкодування заподіяних

порушенням земельного законодавства збитків; визначенні порядку

використання земельної ділянки громадянами, яким належать жилий

будинок, господарські будівлі та споруди на праві спільної

власності, тощо. { Абзац другий Преамбули із змінами, внесеними

згідно з Постановою Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від

19.03.2010 }

З метою забезпечення правильного й однакового застосування

законодавства при розгляді судами земельних та пов'язаних із

земельними відносинами майнових спорів Пленум Верховного Суду

України П О С Т А Н О В Л Я Є:

1. Звернути увагу судів на необхідність неухильно додержувати норм Конституції ( 254к/96-ВР ) та законів України, прийнятих відповідно до них інших нормативно-правових актів про землю та її охорону, захищати права всіх суб'єктів права власності на землю та господарювання на ній при вирішенні земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів.

2. За загальним правилом розмежування компетенції судів з розгляду земельних та пов'язаних із земельними відносинами майнових спорів відбувається залежно від суб'єктного складу їх учасників. Ті земельні та пов'язані із земельними відносинами майнові спори, сторонами в яких є юридичні особи, а також громадяни, що здійснюють підприємницьку діяльність без створення юридичної особи і в установленому порядку набули статус суб'єкта

підприємницької діяльності, розглядаються господарськими судами, а всі інші - в порядкуцивільного судочинства, крім спорів, зокрема,

щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних

повноважень при реалізації ними управлінських функцій у сфері

земельних правовідносин, вирішення яких згідно з пунктами 1, 3

частини першої статті 17 Кодексу адміністративного судочинства

( 2747-15 ) віднесено до компетенції адміністративних судів.

{ Абзац перший пункту 2 із змінами, внесеними згідно з Постановою

Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Виходячи з положень статей 8, 124 Конституції ( 254к/96-ВР ),

- з приводу володіння, користування, розпорядження земельними

ділянками, що перебувають у власності громадян чи юридичних осіб,

і визнання недійсними державних актів про право власності та право

постійного користування земельними ділянками;

- про право громадян на земельну частку (пай) при

приватизації земель державних і комунальних сільськогосподарських

підприємств, установ та організацій, використання при цьому

земельних ділянок із меліоративними системами;

- про розподіл несільськогосподарських угідь при ліквідації

сільськогосподарських підприємств, установ, організацій;

- про визнання недійсною відмови у розгляді заяв громадян про

безоплатну передачу у власність (приватизацію) земельних ділянок

із земель державної або комунальної власності для ведення

фермерського й особистого селянського господарства, садівництва,

будівництва та обслуговування жилого будинку, господарських

будівель і споруд, дачного будинку та індивідуального гаража;

- про визнання недійсною відмови в наданні у постійне

користування земельних ділянок юридичним особам;

- про визнання незаконною відмови у продажу земельних ділянок

із земель державної або комунальної власності громадянам і

юридичним особам, які мають право на набуття цих ділянок у

власність, а також іноземним державам;

- про вирішення спорів, пов'язаних з орендою землі;

- про встановлення та припинення дії земельних сервітутів;

- про примусове припинення права на земельну ділянку з

передбачених ЗК ( 2768-14 ) підстав;

- про недійсність відмови у розгляді заяви про погодження

місця розташування об'єкта, щодо якого порушується питання про

вилучення (викуп) земельної ділянки;

- про вирішення спорів щодо проведення розвідувальних робіт

на землях, що перебувають у власності чи користуванні громадян або

юридичних осіб;

- про вирішення майнових спорів, пов'язаних із земельними

відносинами, в тому числі про відшкодування власникам і

землекористувачам збитків, заподіяних вилученням (викупом)

визначених угідь, обмеженням їхніх прав або порушенням земельного

законодавства;

- про відшкодування витрат сільсько- та лісогосподарського

виробництва;

- про визнання недійсними угод купівлі-продажу, дарування,

застави, обміну, ренти земельних ділянок, договорів довічного

утримання, за якими набувачеві передаються у власність земельні

ділянки, укладених із порушенням встановленого законом порядку;

{ Абзац шістнадцятий пункту 2 із змінами, внесеними згідно з

Постановою Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

- про повернення самовільно зайнятої земельної ділянки чи про

звільнення земельної ділянки особою, що займає її без належних на

те підстав;

- про вирішення спорів щодо користування чужою земельною

ділянкою для сільськогосподарських потреб або для забудови,

сервітутів; { Абзац вісімнадцятий пункту 2 в редакції Постанови

Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

- про вирішення земельного спору, що відповідно до визначеної

ЗК ( 2768-14 ) компетенції розглядався органом місцевого

самоврядування чи органом виконавчої влади з питань земельних

ресурсів, з рішенням якого одна зі сторін у земельному спорі не

погоджується.

3. Земельні спори громадян з органами державної влади та

органами місцевого самоврядування з питань надання земельної

ділянки для ведення фермерського господарства у випадках,

передбачених законодавством, а також спори з майнових питань,

пов'язаних із земельними відносинами, за участю громадян, що є

членами фермерського господарства, їхніх спадкоємців тощо

розглядаються за правилами цивільного судочинства. { Абзац перший

пункту 3 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного Суду

N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Оскільки фермерські господарства є юридичними особами, їхні

земельні спори з іншими юридичними особами, у тому числі про

надання чи продаж із земель державної або комунальної власності

земельної ділянки для розширення господарства, підсудні

господарським судам. { Абзац другий пункту 3 із змінами, внесеними

згідно з Постановою Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від

19.03.2010 }

4. Згідно зі статтею 158 ЗК ( 2768-14 ) суди розглядають

справи за спорами про межі земельних ділянок, що перебувають у

власності чи користуванні громадян-заявників, які не погоджуються

з рішенням органу місцевого самоврядування чи органу виконавчої

влади з питань земельних ресурсів. Зазначені спори підлягають

розгляду місцевими судами незалежно від того, розглядалися вони

попередньо органом місцевого самоврядування або органом виконавчої

влади з питань земельних ресурсів чи ні. Рішення цих органів щодо

такого спору не може бути підставою для відмови в прийнятті заяви

чи для закриття провадження в порушеній справі.

5. У випадках, коли вимоги пов'язуються з визнанням права на

земельну ділянку, встановленням порядку користування земельною

ділянкою чи усуненням перешкод у цьому, іншими вимогами з приводу

земельної ділянки чи розташованої на ній нерухомості, зокрема про

відшкодування шкоди, заподіяної порушенням земельного

законодавства, суди обов'язково застосовують правила про виключну

підсудність (стаття 114 ЦПК) ( 1618-15 ).

{ Пункт 5 в редакції Постанови Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 )

від 19.03.2010 }

6. Спори щодо додержання правил добросусідства - обов'язку

власників і землекористувачів обирати такі способи використання

земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, при яких

власникам, землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається

найменше незручностей (затінення, задимлення, неприємні запахи,

шумове забруднення тощо), - розглядаються судами відповідно до

статей 103-109 ЗК ( 2768-14 ) і в тому разі, коли вони попередньо

не розглядалися відповідним органом місцевого самоврядування чи

органом виконавчої влади з питань земельних ресурсів.

Зазначені спори потрібно відрізняти від спорів щодо земельних

сервітутів - права власника або землекористувача земельної ділянки

на обмежене платне чи безоплатне користування чужою земельною

ділянкою (право проходу чи проїзду на велосипеді; проїзду на

транспортному засобі по наявному шляху; право прокладання та

експлуатації ліній електропередачі, зв'язку, трубопроводів, інших

лінійних комунікацій; право прокладати на свою земельну ділянку

водопровід із чужої природної водойми або через чужу земельну

ділянку; право відводу води зі своєї земельної ділянки на сусідню

або через сусідню земельну ділянку; право забору води з природної

водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право

проходу до природної водойми; право поїти свою худобу із природної

водойми, розташованої на сусідній земельній ділянці, та право

прогону худоби до природної водойми; право прогону худоби по

наявному шляху; право встановлення будівельних риштувань та

складування будівельних матеріалів з метою ремонту будівель та

споруд тощо), - вирішення яких не віднесено до компетенції органів

місцевого самоврядування та органів виконавчої влади з питань

земельних ресурсів.

7. Судам слід мати на увазі, що спори, пов'язані із

земельними відносинами, розглядаються в позовному провадженні.

Власник земельної ділянки або землекористувач може вимагати

усунення будь-яких порушень його права, навіть якщо ці порушення

не пов'язані з позбавленням права володіння земельною ділянкою.

Захист прав громадян та юридичних осіб на земельні ділянки

здійснюється згідно з частиною третьою статті 152 ЗК ( 2768-14 )

шляхом: визнання прав; відновлення стану земельної ділянки, який

існував до порушення прав, і запобігання вчиненню дій, що

порушують права або створюють небезпеку порушення прав; визнання

угоди недійсною; визнання недійсними рішень органів виконавчої

влади або органів місцевого самоврядування; відшкодування

заподіяних збитків; застосування інших, передбачених законом,

способів захисту (стаття 16 ЦК) ( 435-15 ). Власник земельної

ділянки, права якого порушено, може вимагати відшкодування

завданої цим моральної шкоди (частина третя статті 386 ЦК).

При розгляді справ за позовами до органів виконавчої влади чи

органів місцевого самоврядування в разі незгоди з рішеннями з

питань, віднесених у галузі земельних відносин до їх компетенції

(зокрема, про відмову в передачі земельної ділянки у власність чи

користування, у продажі земельної ділянки, в наданні дозволу і

вимог на розроблення проекту відведення земельної ділянки тощо),

суд за наявності підстав для задоволення позову визнає рішення

такого органу недійсним і зобов'язує його залежно від характеру

спору виконати певні дії, передбачені його компетенцією (або не

вчиняти чи припинити їх), на захист порушеного права, як цього

вимагає законодавство, або надає право позивачеві вчинити певні

дії для усунення порушень його права. Суд вирішує ці питання по

суті, якщо це відповідає закону (наприклад, визнає відповідно до

частини третьої статті 1 Закону України від 5 червня 2003 р.

N 899-IV ( 899-15 ) "Про порядок виділення в натурі (на

місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)"

право на земельну частку (пай), якщо районною (міською) державною

адміністрацією безпідставно відмовлено у видачі документа, що

посвідчує право на земельну частку (пай); вирішує відповідно до

частини четвертої статті 7 Закону України від 19 червня 2003 р.

N 973-IV ( 973-15 ) "Про фермерське господарство" питання про

надання земельної ділянки у власність або оренду для створення

фермерського господарства, якщо відповідна районна (міська)

державна адміністрація чи орган місцевого самоврядування

безпідставно відмовили в цьому або, незважаючи на рішення суду, що

зобов'язує їх розглянути заяву з цього приводу, не розглядають її

за наявності необхідних документів). В інших випадках суд не може

вирішувати питання, віднесені до компетенції органів виконавчої

влади чи органів місцевого самоврядування, зокрема про передачу

земельних ділянок у постійне користування, оренду, укладення чи

поновлення договору оренди земельної ділянки, зміну цільового

призначення землі тощо.

{ Пункт 7 в редакції Постанови Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 )

від 19.03.2010 }

8. Вирішуючи спори про припинення права власності на земельну

ділянку чи права користування нею, суди повинні враховувати, що

орган виконавчої влади або орган місцевого самоврядування має

право прийняти рішення про це лише в порядку, з підстав і за умов,

передбачених статтями 140-149 ЗК ( 2768-14 ). У випадках,

визначених цими нормами, припинення права власності на землю чи

права землекористування провадиться за позовом відповідного органу

виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування в судовому

порядку, недодержання якого є підставою для визнання рішення цього

органу та виданих державних актів недійсними. У разі пред'явлення

до органу виконавчої влади або місцевого самоврядування позову про

незаконність припинення права землекористування через відсутність

судового рішення про вилучення земельної ділянки відповідач вправі

пред'явити зустрічний позов про таке вилучення, а суд має

розглянути його разом із первинним позовом.

При вирішенні в судовому порядку питання про недійсність з

документів, виданих на підставі переглянутого рішення органу

виконавчої влади чи місцевого самоврядування про скасування свого

рішення, за яким земельна ділянка була неправомірно одержана у

власність чи користування, слід враховувати Рішення

Конституційного Суду України від 16 квітня 2009 р. N 7-рп/2009

( v007p710-09 ) (справа про скасування актів органів місцевого

самоврядування), відповідно до пункту 5 мотивувальної частини

якого органи місцевого самоврядування не можуть скасовувати свої

попередні рішення, вносити до них зміни, якщо відповідно до

приписів цих рішень виникли правовідносини, пов'язані з

реалізацією певних суб'єктивних прав та охоронюваних законом

інтересів, і суб'єкти цих правовідносин заперечують проти їх зміни

чи припинення. { Абзац другий пункту 8 в редакції Постанови

Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Рішення органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування перерозподілити землю інакше після встановлення меж

земельних ділянок у натурі (на місцевості), одержання власником

або землекористувачем документів, що посвідчують право на них, та

державної реєстрації, не може бути підставою для припинення права

власності на земельну ділянку або права користування земельною

ділянкою як повністю, так і частково, оскільки визначений статтями

140, 141 ЗК ( 2768-14 ) перелік підстав для цього є вичерпним.

{ Пункт 8 доповнено абзацом третім згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Питання про дострокове припинення користування землею на

умовах оренди вирішується шляхом пред'явлення позову про

розірвання договору. В разі закінчення зазначеного в договорі

строку оренди переважне право орендарів на поновлення договору

оренди, передбачене статтею 33 Закону від 6 жовтня 1998 р.

N 161-XIV ( 161-14 ) "Про оренду землі", поширюється на випадки,

коли земля знову передається в оренду.

При розгляді спорів про переукладення договорів оренди землі

суди повинні враховувати, що згідно з пунктом 2.3 Типового

договору оренди земельної частки (паю), затвердженого наказом

Державного комітету України по земельних ресурсах від 17 січня

2000 р. N 5 ( z0101-00 ), зареєстрованого у Міністерстві юстиції

України 23 лютого 2000 р. за N 101/4322, після виділення земельної

ділянки в натурі (на місцевості) і одержання державного акта на

право приватної власності на землю зобов'язання сторін

припиняються відповідно до чинного законодавства. З часу отримання

особою державного акта на право приватної власності на землю вона

набуває статусу власника земельної ділянки, у зв'язку з чим

змінився предмет оренди та статус сторін договору оренди, а тому

договір оренди земельної частки (паю) припиняється. Враховуючи

вимоги статей 203, 215 ЦК ( 435-15 ) про недійсність правочину,

переукладення договору оренди земельної частки (паю) після

виділення в натурі (на місцевості) земельної ділянки і одержання

власником земельної частки (паю) державного акта на право

власності на земельну ділянку можливе лише за наявності

волевиявлення на те сторін. { Пункт 8 доповнено абзацом п'ятим

згідно з Постановою Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від

19.03.2010 }

9. Викуп земельних ділянок для суспільних потреб і примусове

відчуження земельних ділянок з мотивів суспільної необхідності

(статті 146, 147 ЗК) ( 2768-14 ) проводиться відповідно до Закону

України від 17 листопада 2009 р. N 1559-VI ( 1559-17 ) "Про

відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що

на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для

суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності" у порядку,

передбаченому відповідними процесуальними кодексами.

{ Пункт 9 в редакції Постанови Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 )

від 19.03.2010 }

10. Згідно зі статтею 118 ЗК ( 2768-14 ) питання про

безоплатну приватизацію земельної ділянки для ведення фермерського

господарства в межах норм за заявою громадянина із зазначенням

бажаного розміру та мети одержання землі вирішується районною,

Київською, Севастопольською міськими державними адміністраціями

щодо земель державної власності, а стосовно земель комунальної

власності - сільською, селищною, міською радою.

У судовому порядку це питання вирішується в разі відмови

зазначених органів у передачі земельної ділянки у власність для

цієї мети в бажаному розмірі чи місці або в разі нерозгляду ними

заяви.

При цьому слід ураховувати, що право на створення

фермерського господарства має кожний вісімнадцятирічний дієздатний

громадянин України, який виявив бажання та пройшов професійний

відбір на право створення фермерського господарства в районній

(міській) професійній комісії з питань створення фермерських

господарств (статті 5, 6 Закону "Про фермерське господарство").

Порядок проведення професійного відбору регулюється Положенням про

порядок проведення професійного відбору з питань створення

фермерських господарств (затверджений наказом Міністерства

аграрної політики України і Міністерством праці та соціальної

політики України від 17 грудня 2003 р. N 452/335 ( z0118-04 ) та

зареєстрований у Міністерстві юстиції України 28 січня 2004 р. за

N 118/8717). { Абзац третій пункту 10 із змінами, внесеними згідно

з Постановою Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Для ведення фермерського господарства земельні ділянки із

земель державної або комунальної власності безоплатно передаються

в розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів

сільськогосподарських підприємств, розташованих на території

сільської, селищної, міської ради за місцем знаходження

фермерського господарства. Якщо їх декілька, розмір частки (паю)

визначається як середній по цих підприємствах, а в разі

відсутності там таких - як середній по району (стаття 121 ЗК

( 2768-14 ).

11. Розглядаючи позови про захист прав власників земельних

ділянок і землекористувачів (про усунення перешкод у користуванні

ними тощо), суд має перевіряти законність рішення органу

виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування про передачу

земельної ділянки іншій особі без вилучення (викупу) її в позивача

в установленому порядку і за наявності для цього підстав

ухвалювати рішення про його недійсність.

12. Вирішуючи позови про відшкодування збитків власникам

землі та землекористувачам, суди повинні мати на увазі, що при

вилученні (викупі) сільськогосподарських угідь, лісових земель,

чагарників для потреб, не пов'язаних із сільсько- чи

лісогосподарським виробництвом, їх тимчасовому зайнятті для інших

видів використання, встановленні обмежень щодо використання

земельних ділянок, погіршенні якості грунтового покриву та інших

корисних властивостей сільськогосподарських угідь, лісових земель

та чагарників, приведенні сільськогосподарських угідь, лісових

земель та чагарників у не придатний для використання стан,

неодержанні доходів за час тимчасового невикористання земельної

ділянки, відшкодування збитків згідно зі статтями 156, 157 ЗК

( 2768-14 ) здійснюється органами виконавчої влади, органами

місцевого самоврядування, громадянами та юридичними особами, які

використовують земельні ділянки і діяльність яких обмежує права

власників та землекористувачів або погіршує якість земель,

розташованих у зоні їх впливу (в тому числі внаслідок хімічного і

радіоактивного забруднення території, засмічення промисловими,

побутовими й іншими відходами та стічними водами).

У випадках самовільного зайняття земельних ділянок, псування,

забруднення земель чи вчинення інших порушень земельного

законодавства шкода відшкодовується відповідно до статей 211, 212

ЗК ( 2768-14 ), статей 22, 623, 1166, 1172, 1192 ЦК ( 435-15 )

особами, що її заподіяли. При заподіянні шкоди джерелом підвищеної

небезпеки її відшкодовує володілець цього джерела згідно зі

статтею 1187 ЦК.

13. Роз'яснити судам, що на підставі статей 207-209 ЗК

( 2768-14 ) втрати сільсько- і лісогосподарського виробництва,

заподіяні вилученням (викупом) сільськогосподарських і лісових

угідь для використання їх у цілях, не пов'язаних із веденням

сільського й лісового господарства, обмеженням прав власників чи

землекористувачів або погіршенням якості земель внаслідок

негативного впливу, спричиненого діяльністю громадян, підприємств,

установ і організацій, не належать до збитків, на відшкодування

яких мають право власники земельних ділянок та землекористувачі, і

відшкодовуються уряду Автономної Республіки Крим, обласним,

Київській та Севастопольській міським, сільським, селищним,

міським радам разом із відшкодуванням збитків власникам землі й

землекористувачам.

14. Розміри збитків, заподіяних власникам землі та

землекористувачам вилученням (викупом) або тимчасовим зайняттям

земельних ділянок у встановленому порядку, визначаються комісіями,

створеними Київською та Севастопольською міськими, районними

державними адміністраціями, виконавчими комітетами міських (міст

обласного значення) рад відповідно до Порядку визначення та

відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам

(затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня

1993 р. N 284 ( 284-93-п ).

У такому ж порядку визначаються збитки, заподіяні обмеженням

прав власників землі та землекористувачів, погіршенням якості

земель або приведенням їх у не придатний для використання за

цільовим призначенням стан унаслідок негативного впливу,

спричиненого діяльністю підприємств, установ, організацій та

громадян.

При тимчасовому зайнятті земельних ділянок для розвідувальних

робіт розмір збитків і порядок їх відшкодування визначаються

угодою між власниками землі або землекористувачами та

підприємствами, установами, організаціями, що провадять

розвідувальні роботи. При недосягненні згоди між ними розмір

збитків визначається зазначеними вище комісіями, рішення яких

можуть бути переглянуті судом при вирішенні відповідних позовів.

15. При невиконанні підприємствами, установами,

організаціями, що тимчасово використовували земельні ділянки для

проведення геологознімальних, пошукових, геодезичних та інших

розвідувальних робіт, передбаченого статтею 97 ЗК ( 2768-14 )

обов'язку привести займану земельну ділянку в попередній стан за

свій рахунок в установлений строк вони повинні відповідно до

статті 211 ЗК, статей 22, 623, 1166, 1192 ЦК ( 435-15 )

відшкодувати власникові або землекористувачеві заподіяну шкоду в

розмірі вартості робіт, потрібних для приведення земельної ділянки

в такий стан. Для визначення розміру цієї шкоди суд у разі

необхідності може призначити експертизу.

16. Вирішуючи спори про відшкодування власникам землі й

землекористувачам шкоди, заподіяної самовільним зайняттям або

забрудненням земельних ділянок та іншими порушеннями земельного

законодавства, суди мають виходити з того, що відповідно до

статті 156 ЗК ( 2768-14 ), статті 1166 ЦК ( 435-15 ) така шкода

відшкодовується у повному обсязі.

Розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при

прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвідувальних,

бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням

сільськогосподарських та інших земель, іншими порушеннями

земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на

відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі

або землекористувач міг би одержати при використанні земельної

ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан,

придатний для її використання за цільовим призначенням, або до

повернення самовільно зайнятої ділянки.

Зокрема, при пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі

або сінокосінні на користь землекористувача (власника) стягується

вартість неодержаних сільськогосподарської продукції чи сіна,

обчислена за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності

певної культури в господарстві, за винятком витрат виробництва,

пов'язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення

якості земель відповідно до їхнього призначення. Якщо замість

пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні

повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати на

пересівання (вартість насіння, обробітку землі тощо).

Відповідно до статей 90, 95, 212 ЗК ( 2768-14 ) самовільно

зайняті земельні ділянки повертаються їх власникам або

землекористувачам з передачею останнім незібраного врожаю без

відшкодування затрат, понесених за час незаконного користування

ними.

17. У справах про відшкодування шкоди, заподіяної порушенням

земельного законодавства, на підставі статті 1193 ЦК ( 435-15 )

розмір відшкодування шкоди, заподіяної громадянином, зменшується у

випадку, коли груба необережність потерпілого сприяла виникненню

або збільшенню шкоди. Таке зменшення можливе, якщо інше не

встановлено законом. Тому суди, розглядаючи такі спори, у кожному

випадку мають досліджувати наявність зазначених обставин.

Суд може зменшити розмір відшкодування шкоди, завданої

фізичною особою, залежно від установленого ним матеріального

становища цієї особи з обов'язковим наведенням мотивів прийнятого

рішення, крім випадків, коли шкоду завдано вчиненням злочину.

При розгляді позовів про відшкодування шкоди, заподіяної

псуванням чи забрудненням землі, судам слід з'ясовувати наявність

у відповідача можливості провести роботи по відновленню її

попередньої якості. Якщо така можливість є, суд може відповідно до

статті 1192 ЦК ( 435-15 ) з урахуванням думки позивача зобов'язати

відповідача відшкодувати шкоду в натурі, встановивши для цього

відповідний строк.

18. Вирішуючи спори про право власності на земельну ділянку,

суди мають виходити з того, що:

а) згідно з частиною першою статей 81, 82 ЗК ( 2768-14 )

право власності на земельну ділянку набувають громадяни України та

юридичні особи, створені громадянами або юридичними особами

України, а іноземні громадяни та юридичні особи й особи без

громадянства та спільні підприємства, засновані за участю

іноземних юридичних і фізичних осіб, можуть набувати право

власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення

на підставах, передбачених частинами другою, третьою статті 81,

частинами другою, третьою статті 82 ЗК;

б) згідно з положеннями статті 119 ЗК ( 2768-14 ) передача

громадянину у власність або в користування земельної ділянки, якою

він добросовісно, відкрито і безперервно користується протягом 15

років за відсутності документів про право на цю земельну ділянку,

здійснюється у порядку, встановленому ЗК. Зворотної дії в часі ця

норма не має;

{ Підпункт "б" пункту 18 із змінами, внесеними згідно з Постановою

Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

в) з 1 січня 2002 р. відповідно до статті 125 ЗК ( 2768-14 )

право користування земельною ділянкою виникало після одержання її

власником або землекористувачем документа, що посвідчує право

власності чи право постійного користування або укладення договору

оренди, їх державної реєстрації та встановлення меж земельної

ділянки в натурі (на місцевості), а з 2 травня 2009 р. у

відповідності із Законом України від 5 березня 2009 р. N 1066-VI

( 1066-17 ) право власності на земельну ділянку, а також право

постійного користування та право оренди земельної ділянки

виникають з моменту державної реєстрації цих прав;

{ Підпункт "в" пункту 18 в редакції Постанови Верховного Суду N 2

( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

г) громадяни та юридичні особи зберігають право на земельні

ділянки (пункт 7 розд. X "Перехідні положення" ЗК ( 2768-14 ),

одержані ними до 1 січня 2002 р. у власність, у тимчасове

користування або на умовах оренди в розмірах, що були раніше

передбачені чинним законодавством;

ґ) при переході права власності на будівлі та споруди за

цивільно-правовими угодами, укладеними до 1 січня 2002 р., згідно

з положеннями чинної до цієї дати статті 30 ЗК ( 2768-14 ) до

набувача від відчужувача переходить належне йому право власності

або право користування земельною ділянкою, на якій розташовані

будівлі та споруди, якщо інше не передбачалось у договорі

відчуження. Після 31 грудня 2001 р. в таких випадках право

власності на земельну ділянку або її частини могло переходити

відповідно до статті 120 ЗК 2001 року на підставі цивільноправових

угод, а право користування - на підставі договору оренди,

укладених відповідно відчужувачем або набувачем. До особи, яка

придбала житловий будинок, будівлю або споруду після 31 грудня

2003 р., згідно зі статтею 377 ЦК ( 435-15 ), а з часу внесення

змін до статті 120 ЗК Законом України від 27 квітня 2007 р.

N 997-V ( 997-16 ) - і згідно зі статтею 120 ЗК, переходило право

власності на земельну ділянку, на якій вони розміщені, без зміни

її цільового призначення, у розмірах, встановлених договором; а

якщо договором це не було визначено, до набувача переходило право

власності на ту частину земельної ділянки, яка зайнята житловим

будинком, будівлею або спорудою, та на частину земельної ділянки,

яка необхідна для її обслуговування. При переході права власності

на будинок або його частину за договором довічного утримання до

набувача переходило право на земельну ділянку, де вони

розташовані, на умовах, на яких ця ділянка належала відчужувачу. В

разі переходу права власності на будівлі та споруди до кількох

осіб право на земельну ділянку визначалось пропорційно часткам

осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено в

договорі відчуження останніх, а при переході права власності на

будівлі та споруди до фізичних або юридичних осіб, які не могли

мати у власності земельні ділянки, до них переходило право

користування земельною ділянкою. З 1 січня 2010 р. до особи, яка

набула право власності на житловий будинок (крім

багатоквартирного), будівлю або споруду, переходить право

власності, право користування на земельну ділянку, на якій вони

розміщені, без зміни її цільового призначення в обсязі та на

умовах, встановлених для попереднього землевласника

(землекористувача) відповідно до статті 377 ЦК і статті 120 ЗК в

редакції Закону України від 5 листопада 2009 р. N 1702-VI

( 1702-17 );

{ Підпункт "ґ" пункту 18 в редакції Постанови Верховного Суду N 2

( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

д) при приватизації державного житлового фонду особи, яким

передано у власність жилі приміщення в одноквартирних будинках,

набувають право власності на земельні ділянки, де розташований

будинок, шляхом їх приватизації згідно із положеннями ЗК

( 2768-14 ). У разі приватизації громадянами багатоквартирного

жилого будинку відповідна земельна ділянка може передаватися

безоплатно у власність або надаватись у користування об'єднанню

власників (стаття 42 ЗК);

е) у випадках, передбачених статтями 86-89 ЗК ( 2768-14 ),

володіння, користування та розпорядження земельною ділянкою, яка

перебуває в спільній частковій власності, здійснюються за згодою

всіх співвласників згідно з договором, у разі недосягнення згоди -

за рішенням суду, а при перебуванні ділянки в спільній сумісній

власності (у подружжя, членів фермерського господарства, якщо інше

не передбачалось угодою між ними, співвласників жилого будинку) -

за договором або законом. Учасник спільної часткової власності має

право вимагати виділення належної йому частки зі складу земельної

ділянки (у тому числі й разом з іншими учасниками, які цього

вимагають) або виплати рештою учасників грошової компенсації за цю

частку при неможливості її виділення та отримання в його

володіння, користування частини спільної земельної ділянки, що

відповідає розміру його частки. Учаснику спільної сумісної

власності зазначене право належить за умови попереднього

визначення розміру рівних земельних часток, якщо інше не

передбачено законом або не встановлено судом. Набута юридичною

особою земельна ділянка не є спільною власністю її засновників,

учасників або членів і не може розподілятися між ними як

співвласниками;

{ Підпункт "е" пункту 18 із змінами, внесеними згідно з Постановою

Верховного Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

є) не може здійснюватися перехід права власності за судовими

рішеннями (через визнання права власності на відчужену земельну

ділянку або визнання дійсним договору щодо її відчуження,

звернення стягнення на земельну ділянку в рахунок зобов'язань

власника земельної ділянки або передачу її у власність кредитору з

цих підстав, видачу виконавчого документа за аналогічним рішенням

третейського суду тощо) на земельні ділянки, щодо яких встановлена

заборона на продаж або іншим способом відчуження, а саме:

сільськогосподарського призначення державної та комунальної

власності, крім вилучення (викупу) їх для суспільних потреб,

відчуження та зміни цільового призначення земельних ділянок, які

перебувають у власності громадян та юридичних осіб для ведення

товарного сільськогосподарського виробництва, земельних ділянок,

виділених у натурі (на місцевості) власникам земельних часток

(паїв) для ведення особистого селянського господарства, а також

земельних часток (паїв), крім передачі їх у спадщину, обміну

земельної ділянки на іншу земельну ділянку відповідно до закону

(без доплат) і вилучення (викуп) для суспільних потреб (пункт 15

розділу X "Перехідні положення" ЗК) ( 2768-14 ).

{ Підпункт "є" пункту 18 в редакції Постанови Верховного Суду N 2

( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

18-1. При вирішенні вимог про визначення розміру земельної

ділянки, необхідної для обслуговування житлового будинку, будівлі

або споруди, право власності на які при їх відчуженні перейшло до

набувача без визначення в договорі права на земельну ділянку, суд

має з'ясовувати, зокрема, чому це питання не було визначено в

договорі, можливість укладення між відчужувачем і набувачем

додатку до цього договору щодо права набувача на земельну ділянку

та чи не свідчить реальна можливість використання всієї земельної

ділянки за цільовим призначенням саме про той розмір земельної

ділянки для обслуговування житлового будинку, будівлі або споруди,

який існував до їх відчуження.

Розмір земельної ділянки, необхідної для обслуговування

житлового будинку, будівлі або споруди, визначається шляхом

проведення за клопотанням сторін експертизи з врахуванням чинних

нормативних документів у галузі будівництва, санітарних норм та

правил тощо.

{ Постанову доповнено пунктом 18-1 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

18-2. Відповідно до положень статей 81, 116 ЗК ( 2768-14 )

окрема земельна ділянка, одержана громадянином у період шлюбу в

приватну власність шляхом приватизації, є його особистою приватною

власністю, а не спільною сумісною власністю подружжя, оскільки

йдеться не про майно, нажите подружжям у шлюбі, а про одержану

громадянином частку із земельного фонду.

Якщо на такій земельній ділянці знаходиться будинок, будівля,

споруда, що є спільною сумісною власністю подружжя, то у разі

поділу будинку, будівлі, споруди між подружжям та виділу

конкретної частини будинку, будівлі, споруди до особи, яка не мала

права власності чи користування земельною ділянкою переходить це

право у розмірі частки права власності у спільному майні будинку,

будівлі, споруди у відповідності до статей 120 ЗК, 377 ЦК

( 435-15 ).

{ Постанову доповнено пунктом 18-2 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

19. У справах за позовом учасників спільної власності на

землю про встановлення порядку володіння й користування спільною

земельною ділянкою, на якій розташовані належні їм жилий будинок,

господарські будівлі та споруди, суд з'ясовує і враховує

можливість нормального користування будинком і здійснення догляду

за ним, розташування господарських будівель, споруд, необхідність

зведення будівель, розташування плодово-ягідних насаджень

співвласників, можливість проходу з вулиці на подвір'я тощо.

Враховуються також вимоги санітарних правил і правил протипожежної

безпеки. В разі неможливості перенесення співвласником

господарських будівель і насаджень на надану в його користування

частину ділянки суд має обговорити питання про відповідну грошову

компенсацію.

При пред'явленні вимог кожним з учасників спільної власності

про встановлення порядку користування спільною земельною ділянкою

суд може залишити в спільному користуванні лише ділянки, роздільне

користування якими встановити неможливо.

Абзаци 1 і 2 цього пункту стосуються також випадків, коли

належні особам на праві спільної власності жилий будинок,

господарські будівлі та споруди розташовані на земельній ділянці,

яка знаходилася в їх користуванні до її приватизації або за

договором оренди.

При приватизації громадянами одно- або багатоквартирного

будинку державного житлового фонду порядок користування

закріпленою за ним прибудинковою територією згідно з пунктом 5

статті 10 Закону від 19 червня 1992 р. N 2482-XII ( 2482-12 ) "Про

приватизацію державного житлового фонду" здійснюється в порядку та

на умовах, передбачених частиною третьою статті 42 ЗК ( 2768-14 ),

якою встановлено, що порядок використання земельних ділянок, де

розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також належні до них

будівлі, споруди та прибудинкові території, визначається

співвласниками. Якщо в жилому будинку приватизовано частину

квартир, питання про користування прибудинковою територією

вирішується відповідно до положень частини третьої статті 88 ЗК,

тобто шляхом отримання в користування її частини, що відповідає

частці приватизованих квартир та інших приміщень у вартості

будинку і споруд. При цьому розміри та конфігурація земельних

ділянок, на яких розташовані багатоквартирні жилі будинки, а також

належні до них будівлі, споруди та прибудинкові території,

визначаються на підставі проектів розподілу території кварталу,

мікрорайону та відповідної землевпорядної документації.

20. У разі, коли громадяни, яким жилий будинок належить на

праві спільної власності, крім наданої для будівництва й

обслуговування цього будинку та господарських будівель земельної

(присадибної) ділянки з належного дозволу відповідного органу

виконавчої влади або місцевої ради тимчасово користуються ще й

незайнятою суміжною ділянкою, суд, вирішуючи спір про порядок

користування присадибною ділянкою та розпорядження нею, може

одночасно визначити за тими ж правилами і порядок тимчасового

користування суміжною ділянкою, зазначивши в рішенні, що він

встановлюється на період до припинення права користування нею.

21. Виходячи з того, що порядок користування спільною

земельною ділянкою, у тому числі тією, на якій розташовані належні

співвласникам жилий будинок, господарські будівлі та споруди,

визначається насамперед їхньою угодою залежно від розміру їхніх

часток у спільній власності на будинок, суд відповідно до

статті 88 ЗК ( 2768-14 ) бере до уваги цю угоду при вирішенні

спорів як між ними самими, так і за участю осіб, котрі пізніше

придбали відповідну частку в спільній власності на землю або на

жилий будинок і для яких зазначена угода також є обов'язковою. Це

правило стосується тих випадків, коли жилий будинок було поділено

в натурі.

Суд може не визнати угоду про порядок користування земельною

ділянкою, коли дійде висновку, що угода явно ущемляє законні права

когось зі співвласників, позбавляє його можливості належно

користуватися своєю частиною будинку, фактично виключає його з

числа користувачів спільної земельної ділянки, суперечить

архітектурно-будівельним, санітарним чи протипожежним правилам.

Якщо до вирішення судом спору між співвласниками жилого

будинку розмір часток у спільній власності на земельну ділянку, на

якій розташовані будинок, господарські будівлі та споруди, не

визначався або вона перебувала у користуванні співвласників і ними

не було досягнуто угоди про порядок користування нею, суду при

визначенні частини спільної ділянки, право на користування якою

має позивач (позивачі), слід виходити з розміру його (їх) частки у

вартості будинку, господарських будівель та споруд на час

перетворення спільної сумісної власності на спільну часткову чи на

час виникнення останньої.

22. Суд не може відмовити в позові або закрити провадження у

справі про встановлення порядку користування земельною ділянкою з

тих підстав, що його визначено угодою сторін. Якщо при вирішенні

спору суд установить, що співвласники визначили порядок

користування й розпорядження земельною ділянкою, для зміни якого

підстав немає, він ухвалює рішення про встановлення саме такого

порядку.

У резолютивній частині рішення в такій справі суд залежно від

її обставин повинен вказати розміри й межі тих ділянок, які має

використовувати кожна зі сторін, і тих, які виділено для спільного

користування, а також зазначити, як сторони мають проходити до

будинку, будівель, споруд та на вулицю.

22-1. Відповідно до статей 1225 ЦК ( 435-15 ) і 131 ЗК

( 2768-14 ) право власності на земельну ділянку переходить до

спадкоємців на загальних підставах, із збереженням її цільового

призначення. До спадкоємців житлового будинку, інших будівель та

споруд переходить право власності або право користування земельною

ділянкою, на якій вони розміщені, а також право власності або

право користування земельною ділянкою, яка необхідна для їх

обслуговування, якщо інший її розмір не визначений заповітом.

При успадкуванні фермерського господарства (цілісного

майнового комплексу або його частини) двома або більше

спадкоємцями його земельна ділянка поділу не підлягає, якщо в

результаті її поділу утворюється хоча б одна ділянка, менша

мінімального розміру, встановленого для даного регіону.

Мінімальний розмір визначається центральним органом виконавчої

влади з питань аграрної політики України та Українською академією

аграрних наук і затверджується Кабінетом Міністрів України (стаття

23 Закону України "Про фермерське господарство") ( 973-15 ). При

цьому слід враховувати постанову Кабінету Міністрів України від 10

грудня 2003 р. N 1908 ( 1908-2003-п ) "Про затвердження

мінімальних розмірів земельних ділянок, які утворюються в

результаті поділу земельної ділянки фермерського господарства, що

успадковується".

{ Постанову доповнено пунктом 22-1 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

22-2. Вирішуючи спори про встановлення сервітуту, суд має

враховувати, що земельний сервітут встановлюється відносно певного

об'єкта і не залежить від власників цих об'єктів, оскільки його

дія зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку, щодо

якої його встановлено, до іншої особи (частина перша статті 401 ЦК

( 435-15 ), частина перша статті 101 ЗК) ( 2768-14 ), а при

встановленні особистого сервітуту права закріплюються за певною

особою і він припиняється внаслідок її смерті (частина друга

статті 401, пункт 6 частини першої статті 406 ЦК).

Види земельних сервітутів, які можуть бути встановлені

рішенням суду, визначені статтею 99 ЗК ( 2768-14 ); цей перелік не

є вичерпним.

Встановлюючи земельний сервітут на певний строк чи без

зазначення строку (постійний), суд має враховувати, що метою

сервітуту є задоволення потреб власника або землекористувача

земельної ділянки для ефективного її використання; умовою

встановлення є неможливість задовольнити такі потреби в інший

спосіб, і в рішенні суд має чітко визначити обсяг прав особи, що

звертається відносно обмеженого користування чужим майном.

Вирішуючи питання про відшкодування збитків, завданих

власникові (володільцеві) земельної ділянки або іншого нерухомого

майна, особою, яка користується сервітутом, суд має виходити з

того, що таке відшкодування здійснюється на загальних підставах

(частина сьома статті 403 ЦК) ( 435-15 ); щодо земельних

сервітутів такі підстави регламентуються Порядком визначення та

відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам,

затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 19 квітня

1993 р. N 284 ( 284-93-п ).

При розгляді спору щодо припинення сервітуту на вимогу

власника землі суд має враховувати обставини, які мають істотне

значення (наприклад, порушення умов використання земельної

ділянки); інші випадки припинення сервітуту визначені в статтях

406 ЦК, 102 ЗК ( 2768-14 ).

{ Постанову доповнено пунктом 22-2 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

22-3. При вирішенні спорів щодо права користування чужою

земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)

або для забудови (суперфіцій) слід виходити з того, що згідно зі

статтею 102-1 ЗК ( 2768-14 ) право на таке користування виникає на

підставі договору між власником земельної ділянки та особою, яка

виявила бажання користуватися нею для сільськогосподарських потреб

або для забудови відповідно до ЦК ( 435-15 ). Підставою для

виникнення права користування чужою земельною ділянкою для

забудови може також бути заповіт.

З урахуванням вимог ЗК ( 2768-14 ) укладення, умови цих

договорів, їх строки, права, обов'язки сторін за ними, підстави

припинення регулюються главами 33 і 34 ЦК ( 435-15 ).

Право користування чужою земельною ділянкою як для

сільськогосподарських потреб, так і для забудови може

відчужуватися та передаватися в порядку спадкування, крім

відчуження, внесення до статутного фонду, передачі в заставу права

користування земельною ділянкою державної або комунальної

власності (за виключенням випадків переходу права власності на

будівлі та споруди).

Зазначене право припиняється: у разі поєднання в одній особі

власника і землекористувача; спливу строку, на який надано право

користування; а також щодо використання земельної ділянки для

сільськогосподарських потреб - у зв'язку з її викупом через

суспільну необхідність; щодо використання земельної ділянки для

забудови - у зв'язку з відмовою землекористувача від використання

земельної ділянки або невикористанням її протягом трьох років

підряд.

Право користування чужою земельною ділянкою для

сільськогосподарських потреб або для забудови може бути припинено

за рішенням суду і в інших випадках, встановлених законом.

{ Постанову доповнено пунктом 22-3 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

22-4. Вирішуючи спори, що виникають із договору ренти

земельної ділянки, суди повинні мати на увазі, що відповідно до

положень статті 131 ЗК ( 2768-14 ) і глави 56 ЦК ( 435-15 ) такий

договір укладається у письмовій формі з нотаріальним посвідченням

його і державною реєстрацією, сторонами в ньому можуть бути

громадяни і юридичні особи. За ним одна сторона (одержувач ренти)

передає іншій стороні (платникові ренти) у власність належну їй

земельну ділянку (частину її), а платник ренти взамін цього

зобов'язується періодично виплачувати одержувачу ренту у формі

певної грошової суми або в іншій формі. Сторони можуть встановити

договором, що рента виплачується безстроково (безстрокова рента)

або протягом певного строку, а також що одержувач ренти передає

земельну ділянку у власність платника ренти за плату або

безоплатно.

Якщо договором ренти встановлено, що земельна ділянка

передається за плату (крім рентних платежів, виплачується

компенсація вартості земельної ділянки), до відносин сторін щодо

її передання у власність застосовуються загальні положення про

купівлю-продаж, у тому числі правила статті 362 ЦК ( 435-15 ) про

переважне право купівлі частки у праві спільної часткової

власності, а при безоплатній передачі - положення про договір

дарування, якщо це не суперечить суті договору ренти.

За прострочення виплати ренти платник ренти сплачує

одержувачу ренти проценти в розмірі, встановленому договором, або

на підставі частини другої статті 625 ЦК ( 435-15 ) - три проценти

річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не

встановлено договором або законом.

Платник безстрокової ренти має право відмовитися від договору

ренти і в тому разі, коли умови її здійснення не передбачалися

договором, а умова договору про недопустимість такої відмови є

нікчемною.

Одержувач ренти має право на розірвання договору безстрокової

ренти, якщо платник цієї ренти прострочив її виплату більш як на

один рік, порушив свої зобов'язання щодо забезпечення виплати

ренти або визнаний неплатоспроможним чи виникли обставини, які

явно свідчать про його неплатоспроможність, а також в інших

випадках, встановлених договором ренти.

Розрахунки між сторонами в разі розірвання договору ренти

провадяться відповідно до умов договору, а якщо ці умови не були

встановлені ним - відповідно до положень статті 741 ЦК

( 435-15 ).

{ Постанову доповнено пунктом 22-4 згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

23. Судам потрібно мати на увазі, що згідно зі статтею 25 ЗК

( 2768-14 ) при приватизації земель державних та комунальних

сільськогосподарських підприємств, установ, організацій земельні

ділянки передаються їх працівникам, а також пенсіонерам з числа

працівників з визначенням кожному з них земельної частки (паю) за

рішенням органу виконавчої влади або органу місцевого

самоврядування і кожна з цих осіб має гарантоване право одержати

безоплатно свою земельну частку (пай), виділену в натурі (на

місцевості).

24. Сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними

до виділення земельної ділянки в натурі (на місцевості) та видачі

державного акта про право власності на землю (пункт 17 розд. X

"Перехідні положення" ЗК ( 2768-14 ).

Член колективного сільськогосподарського підприємства (далі -

КСП), включений до списку, що додається до державного акта на

право колективної власності на землю, набуває права на земельну

частку (пай) з дня видачі цього акта, і в разі його смерті

успадкування права на земельний пай здійснюється за нормами ЦК

( 435-15 ), у тому числі й у випадку, коли з різних причин ця

особа не отримала сертифікат на право на земельну частку (пай).

Невнесення до зазначеного вище списку особи, яка була членом КСП

на час передачі у колективну власність землі, не може позбавити її

права на земельну частку.

При неможливості надати такій особі земельну частку (пай) з

колективної власності через відсутність необхідної для цього землі

остання відповідно до пункту 7 Указу Президента України від 8

серпня 1995 р. N 720/95 ( 720/95 ) "Про порядок паювання земель,

переданих у колективну власність сільськогосподарським

підприємствам і організаціям" має бути надана із земель запасу,

створеного місцевою радою під час передачі землі у колективну

власність.

Позови громадян, пов'язані з паюванням земель (зокрема, про

визнання права на земельну частку (пай), її розмір, незаконність

відмови у видачі сертифіката, виділення паю в натурі), можуть бути

предметом розгляду судів. Відповідачами в таких справах є КСП,

сільськогосподарські кооперативи, районна державна адміністрація,

яка затверджувала розмір паю, вирішувала питання про видачу

сертифіката, а також виконавчий орган чи орган місцевого

самоврядування, що має вирішувати питання про виділення земельної

частки (паю) в натурі, тощо.

25. Звернути увагу судів на необхідність неухильного

додержання вимог статті 130 ЦПК ( 1618-15 ) щодо повного

використання можливостей попереднього судового засідання для

врегулювання земельних та пов'язаних із земельними відносинами

майнових спорів до судового розгляду або забезпечення їх

правильного та швидкого вирішення.

Сторони зобов'язані подати свої докази чи повідомити про них

суд до або під час попереднього судового засідання, зокрема:

- у справах про встановлення порядку користування земельною

ділянкою співвласників житлового будинку: документи про надання її

для будівництва та обслуговування житлового будинку й

господарських будівель та споруд; план земельної ділянки,

відведеної в натурі (на місцевості); план цієї ділянки із

зазначенням її частин, що перебувають у фактичному користуванні

кожного із співвласників житлового будинку, а також розташованих

на ній будівель, плодоягідних насаджень; правовстановлюючі

документи на будинок із зазначенням розміру часток кожного із

співвласників; угоду чи рішення суду про поділ будинку в натурі

або визначення порядку користування ним і угоду про порядок

користування земельною ділянкою, якщо вона мала місце;

- у справах про надання земельної ділянки для ведення

фермерського господарства (згідно з положеннями статті 118 ЗК

( 2768-14 ) в редакції, чинній до введення в дію Закону України

від 5 листопада 2009 р. N 1702-VI) ( 1702-17 ): документи

конкурсної комісії про розгляд заяви та проходження конкурсного

відбору, а також проект відведення земельної ділянки, розроблений

організацією, яка має на це відповідний дозвіл (ліцензію),

погоджений згідно з частиною дев'ятою статті 118 ЗК;

- у справах про відшкодування збитків або шкоди: акт

відповідної комісії, створеної Київською, Севастопольською

міськими, районною державною адміністрацією чи виконавчим

комітетом міської (міст обласного значення) ради для визначення

розміру збитків, заподіяних власникам землі та землекористувачам,

затверджений органом, що створив цю комісію; проект заходів для

приведення у стан, придатний для використання за цільовим

призначенням, земельних ділянок, наданих у тимчасове користування,

та кошторис витрат на це; документи про вартість робіт з

приведення в попередній стан зіпсованих або пошкоджених земель і

довідку належної служби районної державної адміністрації про

середню врожайність відповідних культур та довідку про ринкову

ціну цих культур.

Суд сприяє сторонам у виконанні їх обов'язку подати свої

докази.

Для з'ясування обставин, що мають значення для справи і

потребують спеціальних знань, суд відповідно до статей 143, 144

ЦПК ( 1618-15 ) призначає експертизу за заявою осіб, які беруть

участь у справі.

{ Пункт 25 в редакції Постанови Верховного Суду N 2

( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

26. Судам необхідно мати на увазі, що купівля-продаж, рента,

дарування, застава, самовільний обмін земельних ділянок

землекористувачами, у тому числі орендарями, а також угоди,

укладені власниками землі з порушенням встановленого для них

порядку придбання або відчуження земельних ділянок, відповідно до

статті 210 ЗК ( 2768-14 ) повинні визнаватися недійсними - із

наслідками, передбаченими відповідними статтями ЦК ( 435-15 ).

{ Пункт 26 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного

Суду N 2 ( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

27. Згідно зі статтею 257 ЦК ( 435-15 ) у спорах про захист

прав власників земельних ділянок застосовується позовна давність

тривалістю у три роки, якщо інше не передбачено законом. { Абзац

перший пункту 27 в редакції Постанови Верховного Суду N 2

( v0002700-10 ) від 19.03.2010 }

Якщо для певних правовідносин, пов'язаних зі здійсненням

права власності на землю чи користування нею, законом встановлено

інші строки звернення до суду за вирішенням спору, застосовуються

ці строки.

28. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму

Верховного Суду України від 25 грудня 1996 р. N 13 ( v0013700-96 )

"Про практику застосування судами земельного законодавства при

розгляді цивільних справ".

  1. Відмінність акту на право власності на земельну ділянку від сертифікату на пай.

Земельна частка (пай), а точніше право на земельну частку (пай), - це лише право на одержання земельної ділянки, визначеної в сертифікаті вартості, за рахунок земель, що надавалися колективному сільськогосподарському підприємству в колективну власність.

Одержання державного акту є моментом реалізації цього права. До державної реєстрації права власності на земельну ділянку власнику сертифіката невідомо, де саме знаходиться земельний пай і які він має фізичні розміри. З одержанням державного акта право на земельну частку є реалізованим, тобто це право перестає існувати.

Земельна ділянка - це частина земної поверхні, межі та місце розташування якої чітко визначені на місцевості. Право власності на яку підтверджується державним актом.

Різниця між правом власності на земельну ділянку та правом власності на земельний пай полягає в тому, що право на земельну частку (пай) - це є майнове право лише на одержання земельної ділянки у приватну власність для подальшого користування та розпоряджання, а правом власності на земельну ділянку - є право користуватися та розпоряджатися нею, як об’єктом нерухомого майна, що вже є у вашій власності.

Різниця між двома цими поняттями очевидна коли заходить мова про правове регулювання відносин оренди паю та ділянки, адже воно відбувається на підставі різних нормативно-правових актів.

Так, відносини оренди земельної частки (паю) врегульовано положеннями:

1. Указу Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» № 1529/99 від 3 грудня 1999 р.

2. Загальними нормами ЦК України про зобов’язання, а також декількома нормами про договір найму цього Кодексу.

3. Наказом Держкомзему № 5 від 17 січня 2000 р., зареєстрованим Міністерством юстиції України 23 лютого 2000 р. за № 101/4322, встановлено форму Типового договору оренди земельної частки (паю).

Відносини ж оренди земельної ділянки регулюються:

1. Законом України «Про оренду землі»,

2. Земельним кодексом України,

3. Цивільним кодексом України, а також багатьма іншими законами.

Законодавство України про оренду, передбачає, що за договором оренди в користування має передаватись конкретна індивідуально визначена річ. Якщо йдеться про землю, то за таким договором у користування має надаватись виділена на місцевості земельна ділянка, і сторонам мають бути відомі її межі.

У випадку ж з орендою земельного паю земельна ділянка в натурі не виділяється - в користування надається лише частка (пай) у землях, які раніше перебували в колективній власності. При цьому частка (пай) не має конкретного вираження на місцевості (не має встановлених меж), тому відсутній предмет договору.

Окрім того, власник сертифікату, тобто орендодавець за договором оренди земельної частки (паю), не має повноважень власника на земельну ділянку, стосовно якої фактично укладається договір.

Земельний кодекс в свою чергу встановлює, що,посвідчувати право власності на земельну ділянку може лише Державний акт, який видано у встановленому порядку а не сертифікат. Тому є очевидним, що власник сертифікату про право на земельну частку (пай) не вправі розпоряджатися земельною ділянкою.

Договір оренди земельної ділянки починаючи з 3 серпня 2004 р. має бути зареєстрованим районним відділенням ДП «Центр Державного земельного кадастру при Держкомземі України» згідно із Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обмежень».

До цього моменту уповноваженими проводити реєстрацію договорів оренди земельних ділянок були місцеві ради згідно зі ст. 33 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» № 280/97-ВР від 21 травня 1997 р. та Постановою Кабінету Міністрів України «Про затвердження порядку державної реєстрації договорів оренди землі» № 2073 від 25 грудня 1998 р.

Реєструватися договір оренди земельної частки (паю) повинен місцевою радою (сільською, селищною, міською) в порядку, встановленому постановою Кабінету Міністрів України № 119 від 24 січня 2000 р.

Отже з усього вищевикладеного робимо висновок, що договір оренди земельної частки (паю) - не те ж саме, що договір оренди земельної ділянки. В першому випадку договір укладається щодо частки, право на яку посвідчене сертифікатом, а в другому - щодо конкретної земельної ділянки, яка виділена в натурі (на місцевості).

  1. Судова практика розгляду справ з оренди землі.

2.2. Право користування землею

2.2.1. Право постійного користування

земельною ділянкою

Порядок надання у постійне користування земельних ділянок

юридичним особам визначено статтею 123 ЗК ( 2768-14 ).

Інститут постійного користування земельною ділянкою - це

право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у

державній або комунальній власності, без встановлення строку.

Земельні ділянки у постійне користування передаються у

порядку безоплатного відведення з наступним посвідченням цього

права шляхом видачі державного акта на право постійного

користування земельною ділянкою.

Суб'єктивне право постійного користування земельною ділянкою

суттєво відрізняється від права власності на землю та права

оренди. Власники землі та орендарі, поряд із повноваженнями щодо

володіння та користування, наділяються і повноваженнями щодо

розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі

земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі

такої можливості позбавлені.

Разом з тим, право постійного землекористування є

безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене

лише з підстав, передбачених законодавством.

Права та обов'язки постійних землекористувачів визначені

чинним земельним законодавством і не можуть бути звужені. При

цьому постійні землекористувачі, як і землевласники, сплачують

земельний податок, розмір якого визначається відповідно до чинного

законодавства, на відміну від договірного характеру орендної

плати.

Стаття 92 ЗК ( 2768-14 ) передбачає, що право постійного

користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної

власності набувають лише підприємства, установи та організації, що

належать до державної або комунальної власності, а також

громадські організації інвалідів України, їх підприємства

(об'єднання), установи та організації та релігійні організації

України, статути (положення) яких зареєстровано у встановленому

законом порядку, виключно для будівництва і обслуговування

культових та інших будівель, необхідних для забезпечення їх

діяльності. Однак ця норма не обмежує і не скасовує чинне право

постійного користування земельними ділянками, набуте особами в

установлених законодавством випадках за станом на 01.01.2002 року.

Відповідно до пункту 2 постанови Кабінету Міністрів України

"Про затвердження форм державного акта на право власності на

земельну ділянку та державного акта на право постійного

користування земельною ділянкою" від 02.04.2002 року N 449

( 449-2002-п ) раніше видані державні акти на право приватної

власності на землю, державні акти на право власності на землю та

державні акти на право постійного користування землею залишаються

чинними і підлягають заміні в разі добровільного звернення

громадян або юридичних осіб.

2.2.2. Припинення права користування

земельною ділянкою

Як засвідчив проведений аналіз судової практики, деякі

проблеми виникають при розгляді спорів про визнання недійсними

рішень (пунктів рішень) органу місцевого самоврядування, які

суперечать законодавству та порушують права та законні інтереси

господарюючих суб'єктів, оскільки позбавляють їх права постійного

користування земельною ділянкою.

Слід звернути увагу на те, що суб'єкти звернення не завжди

коректно викладають свої позовні вимоги, однак це не може бути

єдиною підставою для відмови в задоволенні позовних вимог (з

посиланням на невірно обраний спосіб захисту порушених прав).

Так, слід зазначити, що визнання "нечинним" рішення органу

місцевого самоврядування як спосіб захисту порушених прав

відповідає приписам чинного законодавства, зокрема пункту 2

статті 20 ГК ( 436-15 ) та статті 16 ЦК ( 435-15 ), оскільки слова

"недійсний" та "нечинний" є синонімами і означають, що спірний акт

не має юридичної сили, а тому суди при вирішенні даної категорії

спорів не мають правових підстав вважати, що позивачем неправильно

обрано спосіб захисту своїх прав та інтересів.

Порядок припинення права користування земельними ділянками,

які використовуються з порушенням земельного законодавства,

врегульовано статтею 144 Земельного кодексу України ( 2768-14 ).

Необхідно також зауважити, що згідно з пунктом 4 частини 1

статті 268 ЦК ( 435-15 ) позовна давність не поширюється на вимогу

власника або іншої особи про визнання незаконним правового акта

органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим

або органу місцевого самоврядування, яким порушено його право

власності або інше речове право.

Водночас, судам необхідно враховувати, що підставою

припинення права користування земельною ділянкою є, зокрема,

добровільна відмова від такого права.

Відповідно до статті 142 ЗК ( 2768-14 ) припинення права

власності на земельну ділянку або права постійного користування у

разі добровільної відмови власника землі або землекористувача

здійснюється за його заявою до власника земельної ділянки або

уповноваженого ним органу.

Згідно з частиною 2 статті 149 ЗК ( 2768-14 ) вилучення

земельних ділянок провадиться за згодою землекористувачів на

підставі рішень Кабінету Міністрів України, Ради міністрів

Автономної Республіки Крим, місцевих державних адміністрацій,

сільських, селищних, міських рад відповідно до їх повноважень.

Земельні ділянки, надані у постійне користування із земель

державної та комунальної власності, можуть вилучатися для

суспільних та інших потреб.

2.2.3. Право оренди земельної ділянки

Проведене узагальнення свідчить про ряд проблемних питань, що

виникають у судів під час розгляду спорів про встановлення

юридичного факту - визнання права на оренду земельної ділянки (в

т.ч. щодо збору, розробки та підготовки в установленому порядку

всієї документації, необхідної для укладення договору оренди).

Задовольняючи позовні вимоги, суди, як правило, виходять з

приписів статті 14 Конституції України ( 254к/96-ВР ), частини 3

статті 152 ЗК ( 2768-14 ).

Зокрема, суди враховують, що господарюючим суб'єктом

розпочато оформлення висновків відповідних компетентних органів,

або ту обставину, що на спірній ділянці знаходиться належний

позивачу об'єкт нерухомості.

Однак, розглядаючи таку категорію спорів, суди мають

враховувати, що згідно зі статтею 20 ГК ( 436-15 ) одним із

способів захисту прав суб'єктів господарювання є визнання

наявності або відсутності прав.

Порушені права землекористувачів підлягають захисту

способами, передбаченими статтею 152 ЗК ( 2768-14 ), з

обов'язковим дотриманням норм чинного законодавства. Відповідно до

вказаної норми захист прав громадян та юридичних осіб на земельні

ділянки здійснюється, зокрема, шляхом визнання прав, визнання

недійсними рішень органів виконавчої влади або органів місцевого

самоврядування, а також застосування інших, передбачених законом,

способів, у тому числі шляхом поновлення прав юридичних і фізичних

осіб, порушених внаслідок прийняття неправомірних рішень, дій чи

бездіяльності державних органів або посадових осіб органів

місцевого самоврядування (частина 2 статті 77 Закону України "Про

місцеве самоврядування в Україні") ( 280/97-ВР ).

Згідно із статтею 93 ЗК ( 2768-14 ) та статтею 1 Закону

України "Про оренду землі" ( 161-14 ) право оренди земельної

ділянки - це засноване на договорі право на строкове платне

володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві

для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 125 ЗК ( 2768-14 ) право власності на

земельну ділянку, а також право постійного користування та право

оренди земельної ділянки виникають з моменту державної реєстрації

цих прав.

Отже, суб'єкт господарювання має право на визнання за ним

права на оренду земельної ділянки лише у разі укладення договору

оренди і його державної реєстрації.

а) Право оренди земельних ділянок

власниками об'єктів нерухомості

Відповідно до статті 377 ЦК ( 435-15 ) та статті 120

ЗК ( 2768-14 ) до особи, яка набула право власності на житловий

будинок, будівлю або споруду, переходить право власності або право

користування земельною ділянкою, на якій розташоване відповідне

нерухоме майно, без зміни її цільового призначення, в обсязі та на

умовах, встановлених для попереднього землевласника

(землекористувача).

Право користування (в т.ч. на правах оренди) земельною

ділянкою, на якій знаходиться нерухомість, переходить до набувача

об'єктів нерухомості виключно за умови, що в момент їх відчуження

у попереднього власника, згідно з вимогами земельного

законодавства України, таке право було і воно належним чином

посвідчене.

У вирішенні спорів про право власника об'єкта нерухомості на

земельну ділянку, на якій він розташований, судам слід

враховувати, що виникнення права власності на об'єкт нерухомості

не є підставою для автоматичного виникнення права власності чи

укладення (продовження, поновлення) договору оренди земельної

ділянки.

Реєстрація права власності на будівлю і споруду автоматично

не тягне переходу права користування земельною ділянкою під нею,

оскільки в наведених вище нормах цивільного та земельного

законодавства йдеться про перехід права власності на землю при

переході права власності на об'єкт нерухомості на підставі

договору відчуження.

Разом з тим, виникнення права власності на об'єкт нерухомості

не на підставі договору відчуження не тягне безумовного переходу

права власності на земельну ділянку під об'єктом нерухомості, а

потребує в цьому випадку окремого договірно-правового регулювання

шляхом укладення відповідних цивільно-правових угод між власником

земельної ділянки і власником споруди в установленому порядку. При

цьому, закон не встановлює обов'язковість укладення чи поновлення

з вказаних підстав договору оренди земельної ділянки, на якій

розташований цей об'єкт, однак передбачає переважне право власника

об'єкта на ділянку, на якій цей об'єкт розташований.

Отже, правочини, що тягнуть перехід права власності на об'єкт

нерухомості, водночас є підставою для переходу права на землю;

оформлення такого права здійснюється у встановленому законом

порядку.

Таким чином, судам необхідно досліджувати умови договору

купівлі-продажу об'єкта та наявність у особи-відповідача

визначених законом правовстановлюючих документів на землю. При

вирішенні даної категорії спорів суди мають з'ясовувати правовий

режим об'єктів, що є предметом спору, зокрема, чи підпадають вони

під категорію нерухомого майна, а якщо так, то чи було проведено

державну реєстрацію права власності на них відповідно до чинного

на той час законодавства. Як свідчить судова практика, однією з причин скасування

судових рішень щодо встановлення прав на землю при переході права

на нерухомість, є неналежне дослідження господарськими судами

питання щодо правомірності користування землею починаючи з її

первісного користувача.

Разом з тим, слід враховувати, що у разі виникнення спору

стосовно прав на земельну ділянку у зв'язку з придбанням у

власність об'єкта нерухомості, розташованого на земельній ділянці,

наданій у користування, правочин щодо переходу права власності на

такий об'єкт водночас є передумовою для переходу відповідного

права на землю, а набувач з огляду на приписи статей 182, 657

ЦК ( 435-15 ) вправі вимагати переоформлення відповідних прав на

земельну ділянку, зайняту нерухомістю, з моменту державної

реєстрації переходу права власності на нерухоме майно.

Доречним вбачається навести приклад справи за позовом

Товариства до Міськради про розірвання договору оренди землі та

визнання його таким, що припинив дію з моменту фактичного

припинення користування позивачем земельною ділянкою.

Рішенням господарського суду Харківської області у

задоволенні позовних вимог було відмовлено з посиланням на

відсутність підстав для розірвання договору.

Апеляційний господарський суд не погодився з вказаним

рішенням місцевого суду та прийняв у справі нове рішення - про

задоволення позовних вимог. При цьому апеляційний суд врахував, що

між сторонами спору було укладено договір оренди спірної земельної

ділянки, у пункті 40 якого сторони визнали, що перехід права

власності на будівлі до другої особи є підставою для розірвання

договору та укладення договору оренди з новим власником будівель.

Метою оренди земельної ділянки була експлуатація будівель

автозаправної станції, яка належала позивачу на праві приватної

власності. З матеріалів справи вбачалось, що за договором

купівлі-продажу позивач продав автозаправну станцію у власність

іншій особі.

З урахуванням викладеного та з посиланням на статтю 120

ЗК ( 2768-14 ) колегія суддів апеляційного господарського суду

дійшла висновку, що перехід права власності на будівлі та споруди,

розташовані на орендованій земельній ділянці, до другої особи, є

підставою для розірвання договору та укладення договору оренди з

новим власником будівель.

  1. Розгляд загальних засад спадкового права в судовому порядку.

ПЛЕНУМ ВЕРХОВНОГО СУДУ УКРАЇНИ

П О С Т А Н О В А

30.05.2008 N 7

Про судову практику у справах про спадкування

З метою забезпечення однакового застосування законодавства

про спадкування Пленум Верховного Суду України

П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

1. Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України

( 435-15 ) (далі - ЦК), законами України від 2 вересня 1993 року

N 3425-XII ( 3425-12 ) "Про нотаріат", від 23 червня 2005 року

N 2709-IV ( 2709-15 ) "Про міжнародне приватне право", іншими

законами, а також прийнятими відповідно до них підзаконними

нормативно-правовими актами.

Відносини спадкування регулюються правилами ЦК ( 435-15 ),

якщо спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року.

У разі відкриття спадщини до зазначеної дати застосовується

чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила

Цивільного кодексу Української РСР ( 1540-06 ) (далі - ЦК УРСР), у

тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У

разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК

( 435-15 ) і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня

2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом.

2. Справи про спадкування розглядаються судами за правилами

позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою

про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть

вплинути на спадкові права й обов'язки інших осіб та (або) за

наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення

певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про

встановлення цих фактів, яка, у разі відсутності спору,

розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому

порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних

відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю,

постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття

спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася до 1 січня 2004 року

тощо.

Якщо під час розгляду справи у порядку окремого провадження

з'ясується, що має місце спір про право, суд на підставі частини

шостої статті 235 Цивільного процесуального кодексу України

( 1618-15 ) (далі - ЦПК) залишає заяву без розгляду та роз'яснює

заявникові, що він має право звернутися до суду з позовом на

загальних підставах.

3. Згідно з правилами статті 1220 ЦК ( 435-15 ) та статті 249

ЦПК ( 1618-15 ) часом відкриття спадщини слід вважати день смерті

особи, зазначений у свідоцтві про смерть, виданим відповідним

державним органом реєстрації актів цивільного стану.

Часом відкриття спадщини посмертно реабілітованих осіб є день

прийняття рішення районною комісією з питань поновлення прав

реабілітованих про повернення майна реабілітованого або

відшкодування його вартості спадкоємцям першої черги. Коло

спадкоємців першої черги визначається на день винесення цього

рішення. Визнання особи безвісно відсутньою не відкриває спадщини.

Місцем відкриття спадщини є останнє місце проживання

спадкодавця, яке визначається за правилами статті 29, частини

другої статті 1221 ЦК ( 435-15 ). Якщо спадкодавець мав кілька

місць проживання, місцем відкриття спадщини вважається останнє

місце реєстрації спадкодавця.

4. При вирішенні спору щодо спадкування прав на майно, яке

знаходиться за кордоном, або за участю іноземця, необхідно

з'ясовувати, чи існує договір про правову допомогу з цією країною,

і чи в цьому договорі не передбачені інші правила щодо

спадкування, ніж в українському законодавстві.

У разі розбіжностей застосовуються норми міжнародного

договору.

Право на успадкування нерухомого майна, згідно зі статтею 71

Закону України "Про міжнародне приватне право" ( 2709-15 ),

регулюється законодавством країни, на території якої знаходиться

це майно.

5. За наявності заповіту на все майно правило частини другої

статті 1223 ЦК ( 435-15 ) застосовується у разі неприйняття

спадщини або відмови від спадщини усіма спадкоємцями за заповітом.

У разі неприйняття спадщини чи відмови від неї одним із

спадкоємців за заповітом застосовується норма частини першої

статті 1275 ЦК ( 435-15 ), відповідно до якої частка у спадщині,

яку він мав право прийняти, переходить до інших спадкоємців за

заповітом і розподіляється між ними порівну.

У разі недійсності нового заповіту чинність попереднього

відновлюється лише у випадках, передбачених статтями 225, 231 ЦК

( 435-15 ).

6. Правило абзацу другого частини третьої статті 1224 ЦК

( 435-15 ) стосується особи, яка зобов'язана була утримувати

спадкодавця згідно з нормами Сімейного кодексу України ( 2947-14 )

(далі - СК). Факт ухилення особи від виконання обов'язку щодо

утримання спадкодавця встановлюється судом за заявою

заінтересованої особи (інших спадкоємців або територіальної

громади). При цьому слід враховувати поведінку особи, розуміння

нею свого обов'язку щодо надання допомоги, її необхідність для

існування спадкодавця, наявність можливості для цього та свідомого

невиконання такою особою встановленого законом обов'язку.

Непред'явлення спадкодавцем, який мав право на утримання, позову

про стягнення аліментів до особи, яка претендує на спадщину, не є

достатньою підставою для відмови в позові про усунення від права

на спадкування.

Правило частини п'ятої статті 1224 ЦК ( 435-15 ) стосується

всіх спадкоємців за законом, зокрема й тих, які відповідно до СК

( 2947-14 ) не були зобов'язані утримувати спадкодавця.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим

віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно

забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду,

допомоги та піклування.

Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може

бути пред'явлена особою, для якої таке усунення породжує пов'язані

зі спадкуванням права та обов'язки, одночасно з її позовом про

одержання права на спадкування з підстав, визначених у частині

другій статті 1259 ЦК ( 435-15 ).

7. Якщо спадкодавцем було здійснене самочинне будівництво

(частина перша статті 376 ЦК) ( 435-15 ), до спадкоємців

переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання

тощо, які були використані в процесі цього будівництва.

Якщо право власності на самочинно зведену будівлю визнано

судом за власником (користувачем) земельної ділянки, на якій вона

розміщена, то до складу спадщини входить право на відшкодування

витрат на будівництво (частина шоста статті 376 ЦК) ( 435-15 ).

До спадкоємців, які прийняли спадщину, у разі знесення

самочинного будівництва переходить обов'язок відшкодувати вартість

витрат на його знесення і приведення земельної ділянки до

попереднього стану (частини четверта, сьома статті 376 ЦК)

( 435-15 ).

8. Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у

разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та

обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.

У разі смерті члена житлово-будівельного, дачно-будівельного,

гаражно-будівельного кооперативу, члена садівницького товариства,

яким до дня смерті не були внесені повністю пайові внески, до

складу спадщини входять частина внесеного паю та інші суми, які

підлягають поверненню, а не квартира, дача, гараж, садовий

будинок. Частка пайового внеску, що належала померлому, входить до

складу спадщини на загальних підставах. Якщо спадкодавець повністю

вніс пайовий внесок, то до складу спадщини включається відповідно

квартира, дача, гараж, садовий будинок, інші будівлі та споруди.

9. Вирішуючи спір про спадкування частки учасника

підприємницького товариства, необхідно враховувати, що це

допускається статтями 130, 147, 166 ЦК ( 435-15 ), статтями 55, 69

Закону України від 19 вересня 1991 року N 1576-XII ( 1576-12 )

"Про господарські товариства" і не підпадає під заборону пункту 2

частини першої статті 1219 ЦК. При цьому спадкується не право на

участь, а право на частку в статутному (складеному) капіталі.

В акціонерних товариствах до спадкоємців переходить право

власності спадкодавців на акції. Зі складу спадщини не можуть бути

виключені права на акції закритих акціонерних товариств. За

відсутності в законі обмежень щодо спадкування права на акції

такого товариства суди не повинні відмовляти у визнанні права

власності спадкоємців на акції.

10. Відповідно до статті 1225 ЦК ( 435-15 ) право власності

на земельну ділянку переходить до спадкоємців за загальними

правилами спадкування (зі збереженням її цільового призначення)

при підтвердженні цього права спадкодавця державним актом на право

власності на землю або іншим правовстановлюючим документом. У

порядку спадкування можуть передаватися також право користування

земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис),

право користування чужою земельною ділянкою для забудови

(суперфіцій), право користування чужим майном (сервітут).

Правило статті 1225 ЦК ( 435-15 ) про те, що при переході до

спадкоємців права власності на житловий будинок, інші будівлі та

споруди до них переходить право власності або право користування

земельною ділянкою, на якій вони розміщені, і у розмірі, який

необхідний для їх обслуговування, якщо інший її розмір не

визначений заповітом, необхідно розуміти так, що така ділянка

переходить у власність або користування спадкоємців, якщо її було

надано в установленому порядку, в межах, визначених при наданні,

за умови, що спадкодавець не складав заповіту щодо розпорядження

земельною ділянкою, належною йому на праві власності.

Спадкодавець може передавати за заповітом частину належної

йому земельної ділянки, тоді інша частина цієї ділянки спадкується

за законом. У разі коли спадкодавець заповів всю земельну ділянку

або її частину іншим особам, які не успадковували нерухоме майно,

то спадкоємці мають право на земельну ділянку, на якій розміщено

нерухоме майно та на частину ділянки, яка є необхідною для його

обслуговування, незалежно від змісту заповіту.

За такими правилами здійснюється й перехід права на землю при

спадкуванні права на частину нерухомого майна, а якщо був

установлений порядок користування ним - то з урахуванням цього

порядку.

11. При вирішенні спору про спадкування права на земельну

частку (пай) основним документом, що посвідчує таке право, є

сертифікат про право на земельну частку (пай).

Якщо спадкодавець мав право на земельну частку (пай), але за

життя не одержав сертифіката на право власності на земельну частку

(пай) або помилково не був включений (безпідставно виключений) до

списку, доданого до державного акта про колективну власність на

землю відповідного сільськогосподарського підприємства, товариства

тощо, при вирішенні спору про право спадкування на земельну частку

(пай) суд застосовує положення чинного на час існування

відповідних правовідносин Земельного кодексу України 1990 року

( 561-12 ), Указу Президента України від 8 серпня 1995 року

N 720/95 ( 720/95 ) "Про порядок паювання земель, переданих у

колективну власність сільськогосподарським підприємствам і

організаціям" та відповідні норми ЦК УРСР ( 1540-06 ). У цьому

разі слід ураховувати, що згідно з пунктом 17 Перехідних положень

Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року ( 2768-14 )

сертифікати на право на земельну частку (пай) є дійсними до

виділення власникам таких часток (паїв) у натурі (на місцевості)

земельних ділянок та видачі їм державних актів на право власності

на землю.

12. За загальними правилами частини другої статті 372 ЦК

( 435-15 ) при поділі майна, що є у спільній сумісній власності,

за рішенням суду частка співвласника може бути збільшена або

зменшена з урахуванням обставин, які мають істотне значення.

У разі смерті співвласника приватизованого будинку (квартири)

частки кожного із співвласників у праві спільної власності є

рівними, якщо інше не було встановлено договором між ними (частина

друга статті 370, частина друга статті 372 ЦК) ( 435-15 ). Частка

померлого співвласника не може бути змінена за рішенням суду. Для

оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про

визначення частки спадкодавця.

Розглядаючи спори, пов'язані зі спадкуванням частки в праві

спільної сумісної власності, необхідно звертати увагу на те, що

згідно зі статтею 368 ЦК ( 435-15 ) спільною сумісною власністю є

не лише майно, набуте подружжям за час шлюбу, якщо інше не

встановлено договором або законом, а й майно, набуте в результаті

спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім'ї, якщо інше

не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

13. У разі смерті особи, якій були заподіяні збитки в

результаті невиконання договору, до складу спадщини входить право

на відшкодування як реальних збитків, так і упущеної вигоди

(стаття 22 ЦК) ( 435-15 ). До спадкоємців переходить і право

вибору способу відшкодування.

14. До складу спадщини входять майнові права інтелектуальної

власності, чинні на час відкриття спадщини (право на отримання

винагороди за використання твору, право на відтворення,

опублікування і розповсюдження авторських творів, право на

оформлення винаходу, корисної моделі тощо).

15. На вимоги про відшкодування витрат на утримання, догляд,

лікування та поховання спадкодавця (стаття 1232 ЦК) ( 435-15 ), а

також витрат на охорону спадкового майна (стаття 1283 ЦК) не

поширюються правила статті 1281 цього Кодексу про порядок і строки

пред'явлення вимог кредитором спадкодавця, оскільки вони не

випливають із зобов'язань спадкодавця. Тому на такі вимоги

поширюється загальна позовна давність (стаття 257 ЦК). Вимоги про

відшкодування зазначених витрат можуть бути пред'явлені й до

територіальної громади, яка стала власником спадщини, визнаної

судом відумерлою.

16. При вирішенні спорів у зв'язку зі спадкуванням за

заповітом суд повинен застосовувати правила глави 85 ЦК ( 435-15 )

та враховувати, що заповідач, зокрема, має право:

1) призначити своїми спадкоємцями фізичних осіб, незалежно

від наявності в нього з цими особами сімейних, родинних відносин,

а також інших учасників цивільних відносин (частина перша

статті 1235 ЦК) ( 435-15 );

2) без зазначення причин позбавити права на спадкування

будь-яку особу з числа спадкоємців за законом, крім тих, які мають

право на обов'язкову частку у спадщині; у разі смерті особи, яка

була позбавлена права на спадкування, до смерті заповідача,

позбавлення її права на спадкування втрачає чинність (частини

друга, третя, четверта статті 1235 ЦК) ( 435-15 );

3) охопити заповітом права та обов'язки, які йому належать на

момент складення заповіту, а також ті права та обов'язки, які

можуть йому належати в майбутньому. Якщо він розподілив між

спадкоємцями лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив,

переходить та частина його обов'язків, що є пропорційною до

одержаних ними прав (частини перша, третя статті 1236 ЦК)

( 435-15 );

4) зробити у заповіті заповідальний відказ,

відказоодержувачами у якому можуть бути особи, які входять, а

також ті, які не входять до числа спадкоємців за законом

(стаття 1237 ЦК) ( 435-15 );

5) зобов'язати спадкоємців до вчинення певних дій немайнового

характеру, зокрема, щодо розпорядження особистими паперами,

визначення місця і форми здійснення ритуалу поховання, дій,

спрямованих на досягнення суспільно корисної мети (стаття 1240 ЦК)

( 435-15 );

6) обумовити виникнення права спадкування наявністю певної

умови (наявність інших спадкоємців, проживання у певному місці,

народження дитини, здобуття освіти тощо), тобто скласти заповіт з

умовою. Умова, визначена у заповіті, є нікчемною, якщо вона

суперечить закону або моральним засадам суспільства (частини

друга, третя статті 1242 ЦК) ( 435-15 );

7) установити сервітути щодо земельних ділянок, без зміни їх

цільового призначення, інших природних ресурсів або іншого

нерухомого майна для задоволення потреб інших осіб (стаття 1246

ЦК) ( 435-15 );

Заповіт є правочином, тому на нього поширюються загальні

положення про правочини, якщо у книзі шостій ЦК ( 435-15 ) немає

відповідного правила.

Частина спадщини, що не охоплена заповітом, спадкується на

загальних підставах спадкоємцями за законом, до їх числа входять і

ті спадкоємці відповідної черги за законом, яким інша частина

спадщини була передана за заповітом.

17. Право на пред'явлення позову про недійсність заповіту

виникає лише після смерті заповідача.

Заповіт, складений особою, яка не мала на це права, зокрема,

недієздатною, малолітньою, неповнолітньою особою (крім осіб, які в

установленому порядку набули повну цивільну дієздатність), особою

з обмеженою цивільною дієздатністю, представником від імені

заповідача, а також заповіт, складений із порушенням вимог щодо

його форми та посвідчення, згідно із частиною першою статті 1257

ЦК ( 435-15 ) є нікчемним, тому на підставі статті 215 ЦК визнання

такого заповіту недійсним судом не вимагається.

До відказоодержувачів, яким відповідно до заповіту

передаються у власність або за іншим речовим правом майнові права

або речі, не переходить пропорційна частина обов'язків

спадкодавця. За правилом частини четвертої статті 1238 ЦК

( 435-15 ) відказоодержувач має право вимоги до спадкоємця з часу

відкриття спадщини, однак право пред'явити до спадкоємця позов із

вимогою виконання зобов'язання, що виникає внаслідок

заповідального відказу, відказоодержувач набуває лише після того,

як спадкоємець прийме спадщину. До цього часу право

відказоодержувача не може вважатися порушеним і право на позов не

виникає. У разі смерті відказоодержувача до відкриття спадщини

заповідальний відказ втрачає чинність у зв'язку з тим, що право

відказоодержувача має особистий характер.

18. Заповіт, складений особою до визнання її недієздатною, не

може бути змінено чи скасовано її опікуном.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт

недійсним, якщо він був складений особою під впливом фізичного або

психічного насильства, або особою, яка через стійкий розлад

здоров'я не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла

керувати ними. Для встановлення психічного стану заповідача в

момент складання заповіту, який давав би підставу припустити, що

особа не розуміла значення своїх дій і (або) не могла керувати

ними на момент складання заповіту, суд призначає посмертну

судово-психіатричну експертизу (стаття 145 ЦПК) ( 1618-15 ).

Недійсність окремого розпорядження, що міститься в заповіті,

може бути підставою для визнання недійсним заповіту лише в цій

частині.

У справах про спадкування нотаріуси не є заінтересованими

особами і не повинні залучатися до участі у справі.

Спадкодавець може позбавити особу з числа спадкоємців права

на спадкування (частина друга статті 1235 ЦК) ( 435-15 ) лише

шляхом зазначення про це в заповіті.

Розірвання шлюбу припиняє статус подружжя, а недійсність

шлюбу (визнання шлюбу недійсним) анулює статус подружжя, у зв'язку

з цим розірвання шлюбу чи визнання шлюбу недійсним після складення

заповіту подружжя (стаття 1243 ЦК) ( 435-15 ) позбавляє цей

заповіт юридичного значення без пред'явлення відповідного позову.

У цьому разі спадкування відбувається на загальних підставах.

19. Перелік осіб, які мають право на обов'язкову частку, що

визначений статтею 1241 ЦК ( 435-15 ), є вичерпним і розширеного

тлумачення не потребує.

При визначенні розміру обов'язкової частки в спадщині

враховуються всі спадкоємці за законом першої черги, увесь склад

спадщини, зокрема, право на вклади в банку (фінансовій установі),

щодо яких вкладником було зроблено розпорядження на випадок своєї

смерті, вартість речей звичайної домашньої обстановки та вжитку,

вартість заповідального відказу.

За згодою особи, яка має право на обов'язкову частку у

спадщині, належна їй частка визначається з майна, не охопленого

заповітом. У разі незгоди ця частка визначається з усього складу

спадщини.

Той зі спадкоємців, який має право на обов'язкову частку у

спадщині та проживав разом із спадкодавцем на день його смерті,

вважається таким, що прийняв спадщину, якщо у визначеному законом

порядку не відмовився від неї. Якщо той зі спадкоємців, хто має

право на обов'язкову частку та не проживав зі спадкодавцем на день

його смерті, не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається

таким, що не прийняв її.

У разі порушення права спадкоємців на обов'язкову частку у

спадщині суд може вирішувати питання про недійсність свідоцтва про

право на спадщину лише в тій частині, яка складає обов'язкову

частку.

Суд може зменшити розмір обов'язкової частки у спадщині з

урахуванням відносин між спадкоємцем та спадкодавцем, а також

інших обставин, які мають істотне значення, зокрема майнового

стану спадкоємця.

Позбавлення особи права на обов'язкову частку судом ЦК

( 435-15 ) не передбачає, хоча особа, яка має право на обов'язкову

частку, може бути усунена від права на спадкування відповідно до

статті 1224 ЦК.

20. Справи про спадкування за законом мають вирішуватись на

основі правил глави 86 ЦК ( 435-15 ).

Спадкування за законом здійснюється почергово.

За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття

спадщини або відмови від її прийняття всіма спадкоємцями за

заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини

право на спадкування за законом одержують спадкоємці відповідної

черги. Зокрема, у першу чергу право на спадкування за законом

мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця

та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив,

та батьки. У другу чергу право на спадкування за законом мають

рідні брати та сестри спадкодавця, його баба та дід як з боку

батька, так і з боку матері. У третю чергу право на спадкування за

законом мають рідні дядько та тітка спадкодавця. У четверту чергу

право на спадкування за законом мають особи, які проживали зі

спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до часу

відкриття спадщини. У п'яту чергу право на спадкування за законом

мають інші родичі спадкодавця до шостого ступеня споріднення

включно.

У п'яту чергу право на спадкування за законом також одержують

утриманці спадкодавця, які не були членами його сім'ї. Утриманцями

слід вважати неповнолітню або непрацездатну особу (жінку, чоловіка

при досягненні відповідно 55 і 60 років, інвалідів I, II і

III груп), яка не була членом сім'ї спадкодавця, але не менш як

п'ять років одержувала від нього матеріальну допомогу, що була для

неї єдиним або основним джерелом засобів до існування.

21. При вирішенні спору про право на спадщину осіб, які

проживали зі спадкодавцем однією сім'єю не менш як п'ять років до

часу відкриття спадщини (четверта черга спадкоємців за законом),

судам необхідно враховувати правила частини другої статті 3 СК

( 2947-14 ) про те, що сім'ю складають особи, які спільно

проживають, пов'язані спільним побутом, мають взаємні права та

обов'язки. Зазначений п'ятирічний строк повинен виповнитися на

момент відкриття спадщини і його необхідно обчислювати з

урахуванням часу спільного проживання зі спадкодавцем однією

сім'єю до набрання чинності цим Кодексом.

До спадкоємців четвертої черги належать не лише жінка

(чоловік), які проживали однією сім'єю зі спадкодавцем без шлюбу,

таке право можуть мати також інші особи, якщо вони спільно

проживали зі спадкодавцем, були пов'язані спільним побутом, мали

взаємні права та обов'язки, зокрема, вітчим, мачуха, пасинки,

падчерки, інші особи, які взяли до себе дитину як члена сім'ї,

тощо.

Правила статті 1264 ЦК ( 435-15 ) не стосуються дітей,

влаштованих у прийомні сім'ї та дитячі будинки сімейного типу.

До числа спадкоємців четвертої черги не входить особа, яка

хоча і проживала спільно зі спадкодавцем, але перебувала у

зареєстрованому шлюбі з іншою особою. Проживання однією сім'єю

жінки та чоловіка без шлюбу не є підставою для виникнення в них

права на спадкування за законом у першу чергу на підставі

статті 1261 ЦК ( 435-15 ).

22. Якщо спадкоємці за усною угодою змінили розмір часток у

спадщині, то у разі спору між ними для доказування змісту договору

застосовується правило пункту 3 частини першої статті 208 ЦК

( 435-15 ).

23. Якщо постійне проживання особи зі спадкодавцем на час

відкриття спадщини не підтверджено відповідними документами, у

зв'язку із чим нотаріус відмовив особі в оформленні спадщини,

спадкоємець має право звернутися в суд із заявою про встановлення

факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття

спадщини, а не про встановлення факту прийняття спадщини.

Свідоцтво про право на спадщину видається за письмовою заявою

спадкоємців, які прийняли спадщину в порядку, установленому

цивільним законодавством. За наявності умов для одержання в

нотаріальній конторі свідоцтва про право на спадщину вимоги про

визнання права на спадщину судовому розглядові не підлягають.

У разі відмови нотаріуса в оформленні права на спадщину особа

може звернутися до суду за правилами позовного провадження.

Набуття (надання) повної цивільної дієздатності

неповнолітньою особою не є підставою для того, щоб вважати її

повнолітньою. У зв'язку із цим вона має вважатися такою, що

прийняла спадщину відповідно до частини четвертої статті 1268 ЦК

( 435-15 ).

Подання заяви про прийняття спадщини особами, вказаними у

частинах третій, четвертій статті 1269 ЦК ( 435-15 ), слід вважати

їхнім правом, здійснення якого не суперечить нормі частини

четвертої статті 1268 цього Кодексу.

24. Особа, яка не прийняла спадщину в установлений законом

строк, може звернутися до суду з позовною заявою про визначення

додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини

третьої статті 1272 ЦК ( 435-15 ). Зазначене положення

застосовується до спадкоємців, в яких право на спадкування виникло

з набранням чинності зазначеним Кодексом.

Суди відкривають провадження в такій справі у разі

відсутності письмової згоди спадкоємців, які прийняли спадщину

(частина друга статті 1272 ЦК) ( 435-15 ), а також за відсутності

інших спадкоємців, які могли б дати письмову згоду на подання

заяви до нотаріальної контори про прийняття спадщини.

Відповідачами у такій справі є спадкоємці, які прийняли спадщину.

При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом,

усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а

також відмови від її прийняття відповідачами є територіальні

громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за

місцем відкриття спадщини.

При розгляді цих справ слід перевіряти наявність або

відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній

нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, наявність у

матеріалах справи обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у

вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про

право на спадщину. За наявності у спадковій справі заяви

спадкоємця про відмову від права на спадщину його вимоги про

визначення додаткового строку для прийняття спадщини задоволенню

не підлягають.

Визначаючи спадкоємцеві додатковий строк для подання заяви

про прийняття спадщини, суд не повинен вирішувати питання про

визнання за ним права на спадщину. Спадкоємець після визначення

йому додаткового строку для прийняття спадщини має право прийняти

спадщину в порядку, установленому статтею 1269 ЦК ( 435-15 ),

звернувшись в нотаріальну контору, після чого вважається таким, що

прийняв спадщину.

Повторне визначення судом додаткового строку для подання

заяви про прийняття спадщини одним і тим же спадкоємцем

законодавством не передбачено.

Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку,

суд досліджує поважність причини пропуску строку для прийняття

спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є

причини, пов'язані з об'єктивними, непереборними, істотними

труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

У резолютивній частині рішення суд повинен вказати відповідно

певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної

сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття

спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої спадкоємець може

подати заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній

для подання заяви про прийняття спадщини, не може перевищувати

шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК ( 435-15 )

для прийняття спадщини.

Спадкоємець, який прийняв спадщину в наданий судом додатковий

строк, має право звернутися до суду з вимогами про внесення змін

до свідоцтва про право на спадщину, якщо спадкоємці, які прийняли

спадщину, не дають згоду на внесення нотаріусом за місцем

відкриття спадщини цих змін. На підставі рішення суду нотаріус

видає спадкоємцям нові свідоцтва про право на спадщину.

У разі коли після спливу строку для прийняття спадщини та

розподілу її між спадкоємцями спадщину прийняли інші спадкоємці

(стаття 1272 ЦК) ( 435-15 ), такі спадкоємці мають право вимагати

передання їм частки в натурі шляхом перерозподілу майна, яке

збереглося, або сплати грошової компенсації. При переході за цих

обставин спадкового майна як відумерлої спадщини до територіальної

громади такий спадкоємець має право вимагати його передання в

натурі, а у разі його продажу має право на грошову компенсацію на

підставі статті 1280 ЦК.

25. Відмова від прийняття спадщини на користь інших

спадкоємців допускається лише протягом строку для прийняття

спадщини. Після закінчення цього строку частка у спадщині не може

бути збільшена з тих підстав, що хто-небудь зі спадкоємців

відмовляється від спадщини на користь інших спадкоємців. У таких

випадках особа, яка прийняла спадщину, має право розпорядитись

усім або частиною майна, отриманого в порядку спадкування, шляхом

відчуження її іншому спадкодавцеві за договором купівлі-продажу,

дарування, міни тощо.

У разі відкликання спадкоємцем своєї відмови від прийняття

спадщини протягом строку, встановленого для її прийняття, він

відновлює своє право на спадкування.

Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не

позбавляє його права на спадкування за законом.

Коло осіб, на користь яких спадкоємець може відмовитися від

прийняття спадщини, є вичерпним і за його волевиявленням

змінюватись або доповнюватись не може. У разі коли спадкоємець

відмовився від прийняття спадщини на користь особи, вказаної в

статті 1266 ЦК ( 435-15 ), правила про спадкування за правом

представлення не застосовуються.

Відмова від прийняття спадщини може бути визнана судом

недійсною з підстав, передбачених статтями 225, 229-231, 233 ЦК

( 435-15 ).

26. При поділі спадщини між спадкоємцями необхідно

враховувати правило частини першої статті 1278 ЦК ( 435-15 ) про

те, що коли спадкодавець у заповіті сам не розподілив спадщину між

спадкоємцями, частки кожного спадкоємця у спадщині є рівними. При

розподілі такої спадщини необхідно застосовувати норми, що

регулюють відповідні правовідносини спільної часткової власності.

У разі виникнення спору між спадкоємцями щодо виділу їм у

натурі предметів звичайної домашньої обстановки та вжитку (частина

перша статті 1279 ЦК) ( 435-15 ) суд повинен враховувати

використання цього майна одним із спадкоємців, тривалість такого

користування, призначення цих предметів, інші обставини, які мають

істотне значення.

27. Отримання спадкоємцем, який прийняв спадщину, свідоцтва

про право на спадщину відповідно до статті 1296 ЦК ( 435-15 ) є

правом, а не обов'язком спадкоємця. Відсутність у спадкоємця

свідоцтва про право на спадщину не може бути підставою для відмови

у відкритті провадження у справі.

Якщо спадкоємець прийняв спадщину стосовно нерухомого майна,

але зволікає з виконанням обов'язку, передбаченого статтею 1297 ЦК

( 435-15 ), зокрема з метою ухилення від погашення боргів

спадкодавця, кредитор має право звернутися до нього з вимогою про

погашення заборгованості спадкодавця, розмір якої може бути

визначений за правилами статті 625 цього Кодексу.

Відповідно до статті 1301 ЦК ( 435-15 ) свідоцтво про право

на спадщину може бути визнано недійсним не лише тоді, коли особа,

якій воно видане, не мала права на спадкування, але й за інших

підстав, установлених законом. Іншими підставами можуть бути:

визнання заповіту недійсним, визнання відмови від спадщини

недійсною, визнання шлюбу недійсним, порушення у зв'язку з видачею

свідоцтва про право на спадщину прав інших осіб тощо.

28. Перехід майна від відчужувача до набувача на підставі

спадкового договору не є окремим видом спадкування, а тому на

відносини сторін не поширюються відповідні правила про

спадкування, в тому числі право на обов'язкову частку.

Відчужувачем та набувачем за спадковим договором може бути як

повністю дієздатна особа, так і особи, зазначені у статтях 32, 36

ЦК ( 435-15 ). Набувач за спадковим договором не відповідає за

зобов'язаннями відчужувача.

Спадковий договір може бути визнано недійсним із підстав,

визначених нормами глави 16 ЦК ( 435-15 ).

Вимогу про визнання недійсним спадкового договору може бути

заявлено як відчужувачем та набувачем, так і іншою заінтересованою

особою. У разі пред'явлення позову особою, яка не є стороною

спадкового договору, необхідно перевіряти, які права та

охоронювані законом інтереси цієї особи порушено (стаття 3 ЦПК)

( 1618-15 ).

Згідно зі статтею 1308 ЦК ( 435-15 ) спадковий договір може

бути розірвано на вимогу відчужувача або набувача. За змістом

цього правила інші особи, у тому числі спадкоємці відчужувача, не

можуть пред'являти вимоги про розірвання спадкового договору.

На відміну від спадкоємця, який прийняв спадщину та

відповідно до статті 1282 ЦК ( 435-15 ) зобов'язаний задовольнити

вимоги кредитора, на набувача за спадковим договором такий

обов'язок не покладається.

У разі смерті набувача спадковий договір вважається

припиненим. У цьому випадку спадкоємці набувача мають право

вимагати від відчужувача відшкодування витрат, яких вони зазнали

при виконанні спадкового договору в тій частині зобов'язань, які

були виконані набувачем до його смерті.

Якщо відповідно до спадкового договору набувач зобов'язаний

був вчинити певні дії після смерті відчужувача, то у разі смерті

набувача обов'язок вчинити ці дії переходить до його спадкоємців.

29. Судам необхідно враховувати, що кожна позовна заява -

первісна й зустрічна, а також заява третьої особи із самостійними

вимогами оплачується судовим збором залежно від ціни позову, яка

визначається виходячи з вартості відшукуваного майна.

Розмір судового збору, порядок його сплати та звільнення від

сплати встановлюються законом. Зокрема, необхідно враховувати, що

при обчисленні судового збору у справах про спадкування майна не

береться до уваги вартість успадкованого майна, про яке зазначено

в пункті 16 частини першої статті 4 Декрету Кабінету Міністрів

України від 21 січня 1993 року N 7-93 ( 7-93 ) "Про державне

мито", і що від сплати цього збору звільняються особи, указані в

пункті 6 (спадкоємці першої черги громадян, реабілітованих

відповідно до Закону України від 17 квітня 1992 року N 962-XII

( 962-12 ) "Про реабілітацію жертв політичних репресій на

Україні") і в пункті 18 частини першої статті 4 вказаного Декрету.

30. Визнати такою, що втратила чинність, постанову Пленуму

Верховного Суду України від 24 червня 1983 року N 4

( v0004700-83 ) "Про практику розгляду судами України справ про

спадкування" (зі змінами та доповненнями, внесеними постановами

Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 року N 13

( v0013700-92 ) та від 25 травня 1998 року N 15) ( v0015700-98 ).

Голова

  1. Визнання заповіту недійсним та судова практика.

См. Вопрос №27))

  1. Майнова відповідальності за пошкодження транспортних засобів.

Стаття 1187 ЦК України (ст. 450 ЦК УРСР) регулює зобов'язальні відносини, що виникають із факту заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки. Норми цих статей відрізняються від інших норм, що передбачають зобов'язання із заподіяння шкоди, тим, що в них ідеться про особливий засіб заподіяння шкоди — про джерело підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим у законодавстві використовуються три взаємопов'язані категорії:

1) підвищена небезпека для оточення;

2) діяльність, яка пов'язана з підвищеною небезпекою;

3) джерело підвищеної небезпеки.

Які соціально-економічні фактори викликали до життя зазначені категорії? Сучасний рівень розвитку народного господарства нашої країни характеризується значним технічним потенціалом. Це машини, механізми, виробниче устаткування, різні знаряддя праці, будівельні конструкції, експлуатація яких, як свідчить досвід, пов'язана з можливістю заподіяння шкоди життю і здоров'ю гро­мадян, їхньому майну, а також майну організацій. Внаслідок цього законодавством у зазначених нормах передбачено відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки. Водночас закон не розкриває всієї суті підвищеної небезпеки, джерела підвищеної небезпеки. Це — завдання цивілістичної науки. Розроблено кілька теорій, у яких виражені погляди на суть джерела підвищеної небезпеки. Найбільшого визнання у науці і судово-арбітражній практиці набули теорії діяльності (М.М. Агарков, Б.С. Антимонов) та об'єктів або предметів матеріального світу (О.О. Красавчиков, М.С. Малеїн).

Сьогодні важко переоцінити роль договірних зобов’язань. Майже кожна сфера життєдіяльності пов’язана з ними. Лише вчасне та належне дотримання зобов’язань може забезпечити ефективний розвиток правових механізмів у законодавстві. Відсутність таких умов сприяє зниженню ділової активності у договірній сфері й негативно впливає на розвиток економічних відносин країни. Неприпустимість порушення договірних зобов’язань обумовила встановлення відповідних санкцій та відповідальності. Та іноді через об’єктивні причини саме виконання зобов’язань від боржника не залежить; і тому така відповідальність є недоцільною.

Питанням розмежування недобросовісного виконання договірних зобов’язань та неможливості таких дій приділяли значну увагу вчені як за радянських часів, так і на сучасному етапі. Дана проблематика досліджувалася ще у римському праві. Якщо особа проявила повну уважність, піклування щодо дотримання взятих зобов’язань, а шкода все ж таки були спричинена, йшлося про випадкову шкоду – casus. У цьому разі ніхто не ніс ніякої відповідальності. Лише деяким особливим категоріям надавалась підвищена відповідальність, тобто допускалася відповідальність й за випадок [9].

Перехід України до ринкових відносин і підвищення ролі договірних зобов’язань викликає необхідність детального їх дослідження з метою визначення можливостей повноцінної реалізації останніх. Дослідженням проблематики неможливості виконання договірних відносин приділяли увагу Г. Матвєєв, Л. Лунц, І. Новицький, М.Агарков, Л. Баранова [], Ю. Павлодський та інші [10].

Актуальність даної роботи визначена необхідністю розкриття поняття відповідальності, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки у суспільстві та законодавстві.

Звідси, мета роботи – по можливості охарактеризувати види та передумови виникнення джерел підвищеної небезпеки.

Досягнення зазначеної мети реалізується такими завданнями:

Проаналізувати літературу по даній темі, для повного розкриття питання.

Визначити поняття та види джерел підвищеної небезпеки.

Встановити умови виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди та суб’єктів по відшкодуванню шкоди, заподіяних джерелом підвищеної небезпеки.

Розкрити питання про звільнення власника джерела підвищеної небезпеки від відповідальності.

Об’єктом дослідження є Цивільний Кодекс України.

Предметом дослідження є стаття 1187 Цивільного Кодексу України про „Відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки”.

Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаної літератури та додатків.

Поняття та види джерел підвищеної небезпеки.

Формулюючи поняття непереборної сили, Г Матвєєв зазначав, що це обставина, яка не дає здійснити особі певні дії або ж, навпаки, та, котра спонукала особу до вчинення відповідних дій [10].

М. Агарков формулював непереборну силу, як явище, що не могло бути ніяк відвернене. Для непереборної сили характерна неможливість відвернути обставини існуючими засобами не для даної особи, а у суспільстві в цілому.

Для більш повної характеристики цієї категорії необхідно визначити її основні ознаки. Так, Ю. Павлодський виділяє наступні основні ознаки непереборної сили: непередбачуваність, надзвичайність та невідворотність. Поняття „джерела підвищеної безпеки” або „непереборної сили” у Цивільному праві недостатньо розроблена. А це викликає значні суперечності щодо визначення його суті. Баранова Л. визначає непереборну силу, як зовнішню обставину, що обумовила неможливість виконання договірних зобов’язань у результаті спрямованих дій осіб, які перебувають за межами цих зобов’язань [3].

Аналіз основних положень теорії діяльності дає змогу сформулювати три висновки: по-перше, під джерелом підвищеної небезпеки слід розуміти діяльність, яка пов'язана з використанням певних предметів, головним чином техніки; по-друге, підвищену небезпеку створює не "мертвий об'єкт", а пов'язана з ним діяльність; по-третє, підвищена небезпечна діяльність характеризується тим, що вона пов'язана з такими видами техніки, в яких закладена рухова система, та експлуатація їх при сучасному рівні розвитку техніки безпеки повністю не виключає можливості заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Зміст теорії об'єктів або предметів матеріального світу складається з таких положень:

1) джерелом підвищеної небезпеки є те, що її створює;

2) матеріальний вираз джерела підвищеної небезпеки слід шукати у вивченні елементів виробничих сил — знарядь і засобів виробництва;

3) знаряддя і засоби виробництва створюються людським розумом і руками. Людина використовує їх у своїй цілеспрямованій свідомій діяльності. Водночас ці предмети матеріального світу пов'язані з дією об'єктивних законів природи — механічних, фізичних, хімічних, біологічних, які існують поза свідомістю людини і не залежать від неї;

4) суть джерела підвищеної небезпеки полягає в тому, що предмети, створені людиною, залишаються під діянням законів природи;

5) предмети — джерела підвищеної небезпеки — мають специфічні особливості або властивості, які можуть шкідливо впливати на навколишнє середовище, у тому числі і на людину.

Різниця між названими теоріями полягає в тому, що згідно з теорією діяльності джерело підвищеної небезпеки — це діяльність, пов'язана з використанням певних предметів. За теорією об'єктів або предметів матеріального світу джерело підвищеної небезпеки — предмети, що пов'язані з діяльністю з приводу їх використання. Ці відмінності, на наш погляд, непринципові. Схожість цих теорій полягає, на думку авторів обох теорій, у тому, що джерело підвищеної небезпеки характеризується непідконтрольністю з боку осіб, які управляють відповідною діяльністю або користуються певними предметами, внаслідок чого повністю не виключається можливість заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди.

Усвідомлення зазначених теорій наводить на думку, що буде ближче до істини, якщо об'єднати положення цих теорій у єдину систему знань про суть джерела підвищеної небезпеки та використати ознаки джерела підвищеної небезпеки, які містяться в них, для його визначення. Саме таку спробу зробив Пленум Верховного Суду України в постанові "Про практику розгляду судами цивільних справ за позовами про відшкодування шкоди" від 27 березня 1992 р. В ній на рівні керівних роз'яснень Пленуму Верховного Суду України запропоновано визначення джерела підвищеної небезпеки, в якому неважко виявити розробки обох теорій. Це визначення звучить так: „Джерелом підвищеної небезпеки слід вважати діяльність, здійснення якої створює підвищену ймовірність завдання шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність по використанню, транспортуванню, збереженню предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі ж самі властивості» (п.4) (Додаток А) [8]. Наприклад, літак, автомобіль небезпечні неможливістю їх миттєвої зупинки, а будівництво — тією ж неможливістю зупинки техніки; предметами, піднятими на висоту, або заглибленими і заподіянням саме механічних ушкоджень (каліцтва). Законодавця цікавлять особливі, специфічні властивості об'єкта: ймовірність проявлення цих шкідливих властивостей навіть при максимальній уважності володільця джерела під час його експлуатації при врахуванні ним усіх відомих йому специфічних шкідливих проявів джерела; при зведенні ймовірності заподіяння шкоди вольовим зусиллям володільця джерела підвищеної небезпеки до можливого мінімуму. Джерело підвищеної небезпеки має місце там, де діяльність людини може заподіяти шкоду оточуючим за звичайних умов, коли шкідливість речі не може бути усунена повністю, незважаючи на найбільшу непередбачуваність зі сторони її власника.

Отже, джерелом підвищеної небезпеки слід визнавати будь-яку діяльність, здійснення якої створює підвищену вірогідність заподіяння шкоди через неможливість повного контролю за нею людиною, а також діяльність з використання, транспортування, збереження предметів, речовин та інших об'єктів виробничого, господарського або іншого призначення, які мають такі самі властивості.

За допомогою цих теорій та запропонованого визначення джерела підвищеної небезпеки можна з'ясувати цивільно-правові категорії, що містяться у цивільному законодавстві:

1) підвищена небезпека для оточення — це діяльність, яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди;

2) діяльність, пов'язана з підвищеною небезпекою, — це діяльність з використання, транспортування, збереження предметів, речовин, яка не піддається безперервному і всеосяжному контролю людини;

3) джерело підвищеної небезпеки — це будь-яка діяльність, у тому числі діяльність з використання, транспортування, збереження предметів матеріального світу (наприклад, техніки), яка створює високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди через неможливість безперервного і всеосяжного контролю за нею людиною.

Стаття 450 ЦК УРСР передбачила приблизний перелік організацій і громадян, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою: транспортні організації, промислові підприємства, будови, власники автомобілів тощо. За новим ЦК України джерелом підвищеної небезпеки є діяльність, пов'язана з використанням, зберіганням або утриманням транспортних засобів, механізмів та облад­нання, використанням, зберіганням хімічних, радіоактивних, вибухо - і вогненебезпечних та інших речовин, утриманням диких звірів, службових собак та собак бійцівських порід тощо, що створює небезпеку для особи, яка цю діяльність здійснює, та інших осіб (ст. 1187).

Отже, законодавством визнано за необхідне встановити приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки. У зв'язку з цим судова практика визнала джерелами підвищеної небезпеки: здійснення вантажно-розвантажувальних робіт, мотоцикли, вибухові, отруйні, займисті речовини. Слід зазначити, що практика не відносить до джерел підвищеної небезпеки велосипеди, вогнепальну та холодну зброю, свійських тварин, гужовий транспорт. Позиція законодавства щодо приблизного переліку джерел підвищеної небезпеки є правильною, бо відповідає потребам практики. Адже у такому разі суди можуть визнавати джерелами підвищеної небезпеки нові види техніки, різні види енергії.

Проте є й інша точка зору, відповідно до якої перелік джерел підвищеної небезпеки має бути вичерпним (Б.С. Антимонов). На її користь наводяться аргументи про те, що в кожному випадку особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки, повинна знати, що вона підлягає цивільній відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки саме як володілець останнього. З цією точкою зору важко погодитися, бо неможливо скласти вичерпний перелік джерел підвищеної небезпеки, адже до нього необхідно безперервно вносити зміни та доповнення. Разом з тим ця позиція наводить на думку про необхідність законодавчого закріплення в ЦК України ознак джерела підвищеної небезпеки:

1) непідконтрольність відповідної діяльності безперервному і всеосяжному контролю з боку людини;

2) високий ступінь вірогідності заподіяння непередбаченої (випадкової) шкоди цією діяльністю [6].

У частині першій статті, що коментується, закріплено тільки приблизний перелік джерел підвищеної небезпеки: транспортні засоби, механізми та обладнання, хімічні, радіоактивні, вибухо- і вогненебезпечні та інші речовини, дикі звірі, службові собаки та собаки бійцівських порід тощо. (Вичерпний їх перелік навести неможливо у зв'язку з постійним розвитком науки та техніки). Саме у зв'язку з відсутністю виключного переліку на практиці виникає необхідність вирішення питання про те, що можна віднести до джерела підвищеної небезпеки, а що в цей перелік не включається. Тому суд, вирішуючи питання про можливість віднесення діяльності до джерела підвищеної небезпеки, з'ясовує наявність його характерних ознак.

Так судова практика визнає джерелом підвищеної небезпеки будь-яке застосування концентрованої енергії у таких випадках, коли енергія використовувалася не в споживчих цілях, не в побуті, а на виробництві, на транспорті. Тому газопровід, електромережа в квартирі не визнаються джерелом підвищеної небезпеки, оскільки умови їх використання не створюють ніякої небезпеки для оточуючих.

Усі так звані засоби звичайного озброєння (танки, артилерія, ракети тощо) є джерелом підвищеної небезпеки. До цих джерел наука і практика відносять також і всі військово-транспортні засоби, як то: автомашини, самохідні установки та ін.

Одна й та сама річ (агрегат, комплексне обладнання тощо) може створювати різного роду підвищену небезпеку для оточуючих. Наприклад, до транспортних засобів відносяться також тролейбуси, трамваї та ін., що приводяться в рух електричною енергією. Цей вид транспорту володіє певними особливостями, оскільки йог шкідливі властивості не тільки механічного характеру, але й також проявляються у можливості ураження електричним струмом.

До фізико-хімічних джерел підвищеної не безпеки відносять всі промислові або науково дослідні агрегати і апаратуру, що створює радіо активність в небезпечних дозах.

Із змісту ст. 1187 ЦК (Додаток А) випливає, що всі домашні тварини, хоча б вони і не володіли непокірним норовом, не можуть бути віднесені до джерел підвищеної небезпеки, окрім службовим собак та собак бійцівських порід. Проте дикі звірі є джерелом підвищеної небезпеки лише за умови їх знаходження у володінні людини [8].

Можливість застосування ст. 1187 ЦК може бути пов'язаний не тільки з якісними, але й кількісними критеріями. Наприклад, зберігання каністри з бензином в гаражі власника автомашини підвище­ної небезпеки для оточуючих не створює. Але зберігання горючих матеріалів у великих місткостях пов'язане з підвищеною небезпекою. Отрута і бактерициди у встановлених медициною кількостях використовуються для виготовлення ліків і лікування, тобто не є джерелом підвищеної небезпеки. Навпаки, діяльності громадян і організацій, пов'язаної з їх виробництвом, зберіганням у великих кількостях і переробкою, характерні ознаки джерела підвищеної небезпеки.

Судова практика не визнає діяльність зі зброєю джерелом підвищеної небезпеки. Призначенням зброї є ураження живого об'єкта, техніки тощо, тобто саме в заподіянні іншим шкоди. Вважається, що устрій та механізм дії зброї добре відомий, коли її володілець дотримується правил поводження з нею, тому випадковий постріл не буде мати місця (одиничні випадки самопострілу зброї ще не є підставою для протилежного висновку). Так в Постанові Пленуму Верховного Суду СРСР від 24 грудня 1965 р. за позовом Степанян зазначено, що мисливська зброя, пострілом з якої було вбито чоловіка позивачки, не є джерелом підвищеної небезпеки. Проте діяльність по організації стрільб є джерелом підвищеної небезпеки, оскільки зброя зосереджується в одному місці, і тому, незважаючи на знання устрою і механізму дії зброї та проведення інструктажу щодо заходів безпеки, виникає велика ймовірність заподіяння шкоди третім особам.

Одними із різновидів шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки є шкоди, заподіяні кількома джерелами підвищеної небезпеки і ядерна шкода. Відображені вони у статтях 1188 та 1189 ЦК України (Додаток Б).

Зміст ст. 1189 ЦК носить відсильний характер, оскільки закріплює положення про те, що «особливості відшкодування ядерної шкоди встановлюються законом».

Відносини щодо цивільної відповідальності за ядерну шкоду регулюються Законом України від 13 грудня 2001 р. «Про цивільну відповідальність за ядерну шкоду та її фінансове забезпечення», а також Законом України від 8 лютого 1995 р. «Про використання ядерної енергії та радіаційну безпеку» І Віденською конвенцією про цивільну відповідальність за ядерну шкоду

Дані законодавчі акти е основоположними у ядерному законодавстві України Вони встановлюють пріоритет безпеки людини та навколишнього природного середовища, права та обов'язки громадян у сфері використання ядерної енергії, регулюють діяльність, пов'язану з використанням ядерних установок та джерел іонізуючого випромінювання, забезпечення відшкодування шкоди, зумовленої радіаційним впливом, встановлюють також правові основи міжнародних зобов'язань України щодо використання ядерної енергії [6].

2. Умови виникнення зобов’язань по відшкодуванню шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки

З положень норм, які містяться у главах 81 та 82 ЦК, слідує, що умовами виникнення зобов'язань по відшкодуванню шкоди, завданої внаслідок не усунення загрози життю, здоров'ю, майну фізичної особи або майну юридичної особи, є:

1) виникнення шкоди. Шкода може бути як майновою (матеріальною), так і немайновою (нематеріальною). Можливі випадки, коли в результаті тієї самої дії може виникнути одночасно як та, так і інша шкода, а зазіхання на немайнове благо тягне поряд з немайновою матеріальну шкоду і навпаки;

2) протиправна дія або бездіяльність, якою створена загроза заподіяння шкоди. Протиправність є юридичним вираженням шкідливості дії (бездіяльності) правопорушника. При створенні загрози заподіяння шкоди суб'єктивному праву, інтересу порушується норма об'єктивного права, що охороняє ці інтереси. Ці дії шкідливі (суспільне небезпечні), тому що зазіхають на визначений інтерес, і протиправні, тому що порушують правову охорону цього інтересу;

3) причинний зв'язок між протиправною дією або бездіяльністю, якими створено небезпеку, і шкодою, що зазнала заінтересована особа. Слід зазначити, що у даних зобов'язаннях умовою відповідальності особи за створення небезпеки заподіяння шкоди є «подвійний» причинний зв'язок. По-перше, це причинний зв'язок між дією (бездіяльністю) і небезпекою виникнення шкоди, по-друге, причинний зв'язок між створеною небезпекою і шкодою, що виникла;

4) провина особи, що створила небезпеку заподіяння шкоди [8].

При цьому слід мати на увазі, що цивільне право, на відміну від карного, виходить із припущення про те, що особа, що діє протиправно, діє винно. Інакше кажучи, у цивільному праві діє презумпція винності правопорушника. Отже, саме по собі створення небезпеки протиправними діями (бездіяльністю) створює припущення вини особи, що створила таку ситуацію.

Розмір та обсяг шкоди, що підлягає відшкодуванню, визначаються відповідно до правил глави 82 ЦК [коментар, 752].

Об'єктивні підстави відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, збігаються із загальними об'єктивними підставами відповідальності за заподіяння шкоди. Це шкода, протиправність діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою для оточення, причинний зв'язок між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою, що настала.

Наведемо кілька зауважень щодо протиправної діяльності, пов'язаної з підвищеною небезпекою, і причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки та шкодою. Діяльність, яка пов'язана з використанням засобів механізованого транспорту, інших машин з двигунами тощо, сама по собі правомірна. Проте правомірність експлуатації джерел підвищеної небезпеки зовсім не означає правомірності заподіяння ними шкоди особі або майну. Отже, заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки завжди є неправомірною дією [6].

Відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України проводиться, коли шкода безпосередньо заподіяна джерелом підвищеної небезпеки. Якщо шкоду заподіяно хоч і під час експлуатації джерела підвищеної небезпеки, але не ним, відшкодування за заподіяну шкоду за цими статтями виключається. Так, судова практика виходить з того, що залізниця не відшкодовує шкоду, заподіяну машиністу або пасажирові під час руху потяга твердим предметом, який кинутий збоку. Обов'язок з відшкодування заподіяної джерелом підвищеної небезпеки шкоди виникає незалежно від вини заподіювача шкоди, тобто і за випадково заподіяну шкоду. В цьому полягає істотна особливість відшкодування за ст. 450 ЦК УРСР, ст. 1187 ЦК України порівняно з відшкодуванням на загальних підставах. Безвинний характер обов'язку з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, підтверджується змістом обставин, які виключають застосування цих статей. До таких обставин належать непереборна сила та умисел потерпілого. Отже, в усіх інших випадках, у тому числі і за відсутності вини володільця джерела підвищеної небезпеки, останній відшкодовує шкоду потерпілому.

Обов'язок з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, називається у заголовку ст. 450 ЦК УРСР відповідальністю (в ст. 1187 нового ЦК цей термін не вживається). Оскільки ця відповідальність застосовується і за відсутності вини заподіювача шкоди, в цивілістичній літературі вона іменується відповідальністю незалежно від вини. Слід підкреслити, що судова та арбітражна практика тлумачила ст. 450 ЦК УРСР відповідно до її буквального тексту, заголовка та змісту. Так, в ухвалі судової колегії з цивільних справ Верховного Суду України зазначено: "Посилання відповідача на те, що державна автомобільна інспекція не визнала вини шофера у нещасному випадку, не може служити підставою для звільнення автоколони від обов'язку відшкодувати шкоду, заподіяну позивачеві, оскільки організація несе відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки і у випадку відсутності вини шофера у заподіянні шкоди" [8].

Відповідальність незалежно від вини за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, в сучасних умовах науково-технічного прогресу, ускладнення всіх сторін життя суспільства — важливий правовий інструмент забезпечення соціальної справедливості. Вона зумовлена особливо шкідливими якостями джерел підвищеної небезпеки, оскільки останні в процесі експлуатації не піддаються безперервному і всеосяжному контролю з боку людини. Ніякі спеціальні знання, навички, досвід не дають можливості ні передбачити тих шкідливих наслідків, які настають у конкретній життєвій ситуації, ні запобігти їм. Крім того, відповідальність незалежно від вини стимулює володільців джерел підвищеної небезпеки вживати всіх можливих заходів щодо запобігання заподіянню шкоди, заохочує їх до участі у створенні нової, безпечнішої техніки. За афористичним висловом Б.С. Антимонова, стимулювати, спонукати до безпечної діяльності можна і без обвинувачень [5].

Особливість правил відшкодування шкоди, завданої джерелом підвищеної небезпеки, полягає в наявності лише трьох підстав для виникнення відповідальності:

а) наявність шкоди;

б) протиправна дія заподіювача шкоди;

в) наявність причинного зв'язку між протиправною дією та шкодою.

Вина заподіювача шкоди не вимагається. Тобто особа, яка завдала шкоди джерелом підвищеної небезпеки, відповідає й за випадкове її завдання (без вини). Відповідальність такої особи поширюється до межі непереборної сили. Тому її називають підвищеною [9].

  1. Суб’єкти відповідальності за причинену шкоду при дорожньо-транспортних пригодах.

Суб'єкти зобов'язань з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки.

Відповідно до ст. 450 ЦК УРСР зобов'язаною стороною у відносинах з відшкодування шкоди, заподіяної джерелом підвищеної небезпеки, були визнані організації та громадяни, діяльність яких пов'язана з підвищеною небезпекою для оточення. Зазначені організації та громадяни на практиці і в літературі називали володільцями джерел підвищеної небезпеки. В постанові Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. (п. 4) дано приблизний перелік володільців джерел підвищеної небезпеки, до яких, зокрема, належать:

1) власники джерел підвищеної небезпеки (кооперативи, акціонерні товариства, громадяни тощо);

2) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на праві повного господарського відання або на праві оперативного управління (державні підприємства та установи);

3) організації та громадяни, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі відповідних договорів (договору оренди, підряду);

4) громадяни, які мають доручення на керування транспортним засобом;

5) організації, що володіють джерелами підвищеної небезпеки на підставі адміністративного акта про передачу їх у тимчасове користування [8].

Звичайно, вказівки п. 4 зазначеної постанови не вичерпують усіх випадків розв'язання питань про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Так, у судовій практиці вирішувалися питання про суб'єкта відповідальності, якщо джерело підвищеної небезпеки — автомашина — є об'єктом спільної власності. Судова практика виходила з того, що суб'єктом відповідальності у зазначених випадках є той з учасників спільної власності, наприклад, один з подружжя, який експлуатував автомашину у момент заподіяння шкоди. Нерідко судова практика розв'язувала питання про суб'єкта відповідальності за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, якщо його заподіянню сприяла неправомірна, винна поведінка третьої особи. Так, Вер­ховний Суд України вважав, що ст. 450 ЦК УРСР не передбачає звільнення володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності і в тих випадках, коли заподіянню шкоди сприяла неправомірна винна поведінка третьої особи. Отже, суб'єктом відповідальності перед потерпілим є володілець джерела підвищеної небезпеки. Останній має право пред'явити регресний позов до винної третьої особи. При заподіянні шкоди здоров'ю громадян внаслідок взаємодії (зіткнення) джерел підвищеної небезпеки їх володільці відповідають перед потерпілими солідарно, тобто несуть солідарну відповідальність. Питання про відповідальність за шкоду, заподіяну при цьому самим джерелам підвищеної небезпеки, вирішується за загальними правилами, і судам необхідно виходити з того, що між собою володільці відповідають за принципом вини, а саме:

1) шкода, заподіяна одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним;

2) за наявності вини лише володільця, якому заподіяна шкода, вона йому не відшкодовується;

3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного;

4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному заподіянні шкоди незалежно від її розміру жоден не має права на відшкодування.

Зазначені положення поширюються на наземні транспортні засоби. Якщо шкода заподіяна взаємодіями (зіткненням) морських або повітряних суден, підстави відповідальності за заподіяну шкоду передбачені відповідними статтями Кодексу торговельного мореплавства та Повітряного кодексу України [8].

Володілець джерела підвищеної небезпеки не відповідає за шкоду, заподіяну ним, якщо доведе, що володіння джерелом було втрачено не з його вини, а в результаті протиправних дій інших осіб, наприклад внаслідок угону транспортного засобу. В подібних випадках до відповідальності за ст. 450 ЦК УРСР притягаються особи, які фактично володіли джерелом підвищеної небезпеки в момент заподіяння шкоди. Коли володіння джерелом підвищеної небезпеки було втрачено не тільки в результаті протиправних дій інших осіб, а й з вини самого володільця, тоді відповідальність за заподіяну шкоду може бути покладено як на особу, що протиправне заволоділа джерелом підвищеної небезпеки, так і на його володільця відповідно до ступеня вини кожного з них. Відповідальність володільця джерела підвищеної небезпеки може настати, зокрема, якщо з його вини не було забезпечено належної охорони джерела підвищеної небезпеки [8].

Не є володільцем джерела підвищеної небезпеки і не несе відповідальності за шкоду перед потерпілим особа, яка експлуатує джерело підвищеної небезпеки внаслідок трудових відносин з володільцем цього джерела, зокрема шофер, машиніст, оператор та ін. Зазначені положення постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. набули важливого значення для судової практики, оскільки дали відповіді на запитання, що виникали у судовій практиці і щодо яких у ЦК УРСР не було відповідних правових норм.

Новий ЦК України (ст. 1187) заповнив прогалину в законодавстві стосовно осіб, відповідальних за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки. В ньому закріплений багаторічний досвід судової практики, збережений термін "володілець джерела підвищеної небезпеки", розроблений і введений в практичний оборот судами [4].

Визначення володільця джерела підвищеної небезпеки і правові підстави його експлуатації сформульовані в такій нормі: "Юридична чи фізична особа, якій належить джерело підвищеної небезпеки на певній правовій основі і яка здійснює його експлуатацію (володіння, користування, зберігання, транспортування тощо), визнається володільцем джерела підвищеної небезпеки і несе перед потерпілим відповідальність за завдану шкоду" (ст. 1187 ЦК України). В зазначеній нормі до правових підстав експлуатації джерел підвищеної небезпеки віднесено: право власності (право спільної власності), договір оренди, підряду, довіреність на управління транспортним засобом, адміністративний акт та інші правові підстави.

Вперше у ЦК України (п. З ст. 1187) особою, відповідальною за завдання шкоди джерелом підвищеної небезпеки, також визнається особа яка самочинно (протиправно і винно) заволоділа джерелом підвищеної небезпеки. Ця норма, як і попередні, є результатом врахування досвіду судової практики [4].

Останніми роками склалася судова практика з відшкодування шкоди, завданої внаслідок взаємодії (зіткнення) двох і більше джерел підвищеної небезпеки (автомашин). В новому ЦК України (ст. 1188) відтворена зазначена практика у вигляді нормативної новели: "1. Шкода, завдана внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки як самим джерелом підвищеної небезпеки, так і їх володільцями, відшкодовується на загальних підставах, тобто лише за умови винного завдання шкоди:

1) шкода, завдана одному з володільців з вини іншого, відшкодовується винним;

2) за наявності вини лише володільця, якому завдано шкоди, її йому не відшкодовують;

3) за наявності вини обох володільців розмір відшкодування визначається відповідно до ступеня вини кожного;

4) за відсутності вини володільців джерел підвищеної небезпеки у взаємному завданні шкоди (незалежно від її розміру) жоден з них не має права на відшкодування.

2. В разі завдання шкоди внаслідок взаємодії джерел підвищеної небезпеки третім особами володільці, які спільно завдали шкоди, несуть перед потерпілими солідарну відповідальність незалежно від вини" [10].

Суб'єкти права вимоги. Положення ст. 450 ЦК УРСР виходять з підвищеної небезпеки для оточення. Отже, особи, коли їм заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки, набувають прав на відшкодування шкоди за спеціальними правилами, і вони є суб'єктами права вимоги або уповноваженими особами. До них належать:

1) особи, пов'язані з володільцями джерел підвищеної небезпеки цивільно-правовими відносинами (пасажири транспортних засобів, відвідувачі зоопарків, екскурсанти, підрядники та ін.);

2) пішоходи, інші особи, не пов'язані з володільцем цивільно-правовими відносинами.

Однак за ЦК УРСР не кожна особа могла набути право на відшкодування за правилами ст. 450. Так, працівники, що перебувають у трудових відносинах з володільцем джерела підвищеної небезпеки і яким заподіяно шкоду джерелом підвищеної небезпеки у зв'язку з виконанням ними трудових обов'язків, не є суб'єктами права вимоги в розумінні ст. 450 ЦК УРСР. Перед ними володілець джерела підвищеної небезпеки відповідає тільки за наявності своєї вини на підставі статей 440 і 456 ЦК УРСР. Саме такий висновок випливає з роз'яснень п. 10 постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р. в редакції від 8 липня 1994 р. (постанова Пленуму Верховного Суду України "Про внесення змін і доповнень до постанови Пленуму Верховного Суду України від 27 березня 1992 р." від 8 липня 1994 р.): шкоду, заподіяну працівникові у зв'язку з виконанням ним трудових обов'язків, відшкодовує відповідно до статей 440 і 456 ЦК УРСР організація або громадянин, з якими потерпілий перебував у трудових відносинах, за наявності їхньої вини. Отже, якщо організація або громадянин є володільцями джерел підвищеної небезпеки, то перед потерпілим працівником, якому шкода заподіяна джерелом підвищеної небезпеки, вони відповідають тільки за наявності їхньої вини [9].

На наш погляд, негативний підхід до вирішення проблеми відповідальності перед робітником за випадкове заподіяння шкоди джерелом підвищеної небезпеки є застарілим. В умовах прискореного розвитку науково-технічного прогресу значно зростає як його руйнівна сила, так і можливість настання випадкового шкідливого результату. Тому особи, які обслуговують сучасну техніку, повинні бути захищені передусім законом від можливого настання несприятливих наслідків експлуатації цієї техніки, тобто і при випадковому заподіянні шкоди джерелом підвищеної небезпеки життю і здоров'ю робітників при виконанні ними своїх службових обов'язків. У зазначених випадках треба було б застосовувати ст. 450 ЦК УРСР про безвинну відповідальність володільців джерел підвищеної небезпеки. Інакше кажучи, необхідно поширювати режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки, передбачений ст. 450 ЦК України, на робітників, які перебувають з володільцем у трудових відносинах.

Ці аргументи враховано в новому ЦК України. Стаття 1196 має назву "Відповідальність за ушкодження здоров'я і смерть фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань". Норма зазначеної статті передбачає, що шкода, завдана життю і здоров'ю фізичної особи під час виконання нею договірних зобов'язань (договір перевезення, договір підряду тощо), підлягає відшкодуванню за підставами, передбаченими статтями 1166 і 1187 цього кодексу. Саме ст. 1187 містить норму про безвинну відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки. Отже, за новим ЦК України режим безвинної відповідальності володільця джерела підвищеної небезпеки поширений на робітників, які перебувають з ним у трудових відносинах. На наш погляд, це величезне досягнення нового ЦК, який більш надійно захищає права на життя і здоров'я робітників при заподіянні випадкової шкоди в результаті експлуатації джерел підвищеної небезпеки [8].

Підстави звільнення власника джерела підвищеної небезпеки від відповідальності

Відповідальність за шкоду, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки, має свої межі, за якими відповідальність виключається. Межа відповідальності визначає сферу дії обставин, які виключають відповідальність. До них належать непереборна сила та умисел потерпілого. В частині 5 ст. 1187 прямо записано, що особа, яка здійснює діяльність, що є джерелом підвищеної небезпеки, відповідає за завдану шкоду, якщо вона не доведе, що шкоди було завдано внаслідок непереборної сили або умислу потерпілого. Чому саме ці обставини, на думку законодавця, звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності?

Власник джерела підвищеної небезпеки звільняється від відповідальності, коли шкода виникла внаслідок непереборної сили. У подібних випадках причинний зв'язок встановлюється між дією непереборної сили і шкодою, що настала. І немає причинного зв'язку між джерелом підвищеної небезпеки і шкодою. Відсутність однієї з підстав відповідальності, звичайно, виключає відпові­дальність володільця джерела підвищеної небезпеки. Тепер щодо умислу потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому заподіяно ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим [4].

Щодо юридичного значення грубої необережності потерпілого, то вона є підставою тільки для зменшення розміру відшкодування за рахунок володільця джерела підвищеної небезпеки, оскільки закон не передбачає грубу необережність як обставину, що звільняє володільця від відповідальності.

Новий ЦК України передбачив норму про можливість встановлення обов'язкового страхування цивільної відповідальності (ст. 1194). Це означає, що за володільця відповідних видів джерел підвищеної небезпеки обов'язок відшкодування завданої шкоди потерпілому несе страховик [3].

Така норма нового Кодексу знайшла реалізацію в Положенні про порядок і умови проведення обов'язкового страхування цивільної відповідальності володільців транспортних засобів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 28 вересня 1996 р. № 1175.

Обов'язкове страхування цивільної відповідальності володільців транспортних засобів здійснюється з метою забезпечити відшкодування шкоди, заподіяної потерпілим внаслідок дорожньо-транспортної події.

Суб'єктами правовідносин з обов'язкового страхування цивільної відповідальності є страхувальники (володільці транспортних засобів), страховики (страхові організації), треті особи (потерпілі) — юридичні і фізичні особи, яким заподіяно шкоду транспортним засобом внаслідок дорожньо-транспортної події. Об'єктом вищезазначених правовідносин є цивільна відповідальність володільців транспортних засобів за шкоду, завдану життю і здоров'ю третіх осіб, а також їхньому майну.

Страховик відшкодовує пряму шкоду, заподіяну третій особі транспортним засобом у стані його руху, якщо є причинний зв'язок між рухом транспортного засобу і заподіяною ним шкодою. Він зобов'язаний відшкодувати шкоду при настанні страхового випадку. Страховий випадок — це дорожньо-транспортна подія, що сталася під час експлуатації транспортного засобу страхувальника і внаслідок зазначеної події настає його цивільна відповідальність за шкоду, заподіяну транспортним засобом життю, здоров'ю та майну третіх осіб. Страхова сума — це грошова сума, в межах якої страховик (страхова організація) відповідно до умов страхування зобов'язаний провести сплату третій особі або третім особам (якщо потерпілих було кілька) після настання страхового випадку. Відносини з обов'язкового страхування цивільної відповідальності виникають на підставі договорів [2].

За шкоду, заподіяну здоров'ю третьої особи внаслідок страхового випадку, страховик сплачує страхове відшкодування в межах страхової суми. При заподіянні шкоди майну третьої особи внаслідок страхового випадку, сплата страхового відшкодування проводиться на підставі висновку експертизи. Вартість експертизи відноситься на рахунок страховика. Страховик не відшкодовує шкоду, якщо дорожньо-транспортна подія сталася з вини страхувальника або третьої особи. Випадки звільнення страховика від обов’язку з відшкодування шкоди передбачені в п. 12 Положення.

Страховик має право вимагати відшкодування проведених страхових виплат від третьої особи, страхувальника або особи, що керувала транспортним засобом у таких випадках:

навмисного заподіяння шкоди третій особі;

керування транспортним засобом у стані алкогольного сп'яніння або під впливом наркотичних чи токсичних речовин;

3) відсутності посвідчення на право керування транспортним засобом відповідної категорії;

4) якщо винуватець покинув місце дорожньо-транспортної події на порушення встановлених правил;

5) якщо страховий випадок стався через невідповідність технічного стану і устаткування транспортного засобу вимогам Правил дорожнього руху України;

6) якщо страхувальник або третя особа подали страховикові недостовірні відомості.

Особи, які експлуатують транспортний засіб без договору обов'язкового страхування цивільної відповідальності, в разі заподіяння шкоди відповідають за ст. 1187 ЦК України [8].

Основною перевагою укладання договорів з урахуванням форс – мажорних обставин є саме виважений їх перелік. Підставами, на розсуд сторін, можуть визначатись і особливі умови звільнення (наприклад, встановлена кількість опадів, за котрих переправа вантажу буде недоцільною) або інші уточнюючі обставини, які визначаються для того, щоб запобігти подвійному їх трактуванню.

Необхідно зауважити, що форс – мажор існує лише у договірних зобов’язаннях, тоді як непереборна сила охоплює всю сферу цивільно – правових зобов’язань як договірних, так і деліктних (не договірних). Як вбачається форс – мажор суттєво відрізняється від непереборної сили і у першу чергу конкретністю, яка значною мірою спрощує регулювання відносин при виникненні обставин звільнення від відповідальності [2].

Форс – мажорні обставини завжди припускають відсутність вини сторін, тому їх настання є підставою звільнення сторони від відповідальності за невиконання зобов’язання. При цьому вона не відшкодовує іншій стороні збитки. Але навіть, якщо до контракту включене застереження про джерела підвищеної небезпеки або форс – мажору, і обумовлена в контракті обставина настала, сторона не звільняється від відповідальності автоматично. Сторона, яка бажає зняти з себе відповідальність, має довести, що саме ця обставина:

дійсно перешкодила виконанню договору;

знаходилася поза контролем сторони, що не виконала зобов’язання.

Ступінь захисту від відповідальності залежить від застосувального права. Наприклад, контракт, який регулюється шведським законодавством підпадатиме під вузьку доктрину звільнення від відповідальності. Згідно зі шведським законодавством, сторона звільняється від виконання зобов’язання лише тоді, коли виконанню заважали дуже обтяжливі обставини, по суті, такі, що прирівнюються до Світової війни. Навпаки, контракт, який регулюється законодавством країн, що розвиваються, скоріш за все буде підданий дуже дозвільній доктрині звільнення від відповідальності. Однак ніщо не заважає сторонам самостійно передбачити або уточнити перелік обставин, які сторони будуть вважати форс – мажором, якщо застосувальне право з якихось причин не влаштовує сторони у частині визначення ним форс – мажорних обставин, враховуючи звичайно, обов’язкові норми цього права [1].

При складанні форс – мажорного застереження в контракті необхідно чітко визначити, що наведений перелік не є вичерпним і може включати всі інші обставини, які відповідно до застосувального права підпадають під поняття форс – мажору. Слід мати на увазі, що суди досить часто відмовляють у звільненні від відповідальності стороні, яка постраждала від конкретної обставини, якщо вона є несхожою з перерахованими в застереженні обставинами. Уникнути цієї проблеми можна – в застереженні слід передбачити, що воно охоплює будь – яку іншу надзвичайну обставину, незалежно від її схожості з перерахованими в ньому обставинами. Сучасний приклад застереження можна подивитися у Додатку В.

Володілець джерела підвищеної небезпеки може бути звільнений судом від відповідальності у двох випадках: якщо доведе, що шкоди було завдано внаслідок дії непереборної сили або умислу потерпілого. У першому випадку слід довести:

а) наявність обставин непереборної сили;

б) її надзвичайний характер;

в) неможливість попередити за даних умов;

г) причинний зв'язок між даною обставиною і завданою шкодою. У даному випадку ризик невідшкодування шкоди покладається на самого потерпілого [5].

До обставин, що звільняють володільця джерела підвищеної небезпеки від відповідальності за завдання шкоди, ЦК також відносить умисел потерпілого. Наприклад, громадянин кидається під колеса автомашини, внаслідок чого йому завдано ушкодження здоров'я. Потерпілий передбачав і бажав настання шкідливих наслідків. За цих обставин відшкодування шкоди потерпілому з боку володільця джерела підвищеної небезпеки було б невиправданим.

Груба необережність потерпілого та матеріальне становище фізичної особи — володільця джерела підвищеної небезпеки є підставами зменшення розміру відшкодування (див. коментар до ст. 1193, ДК) [6].

Щодо оператора ядерної установки, він звільняється від деліктної відповідальності, якщо ядерний інцидент виник безпосередньо як наслідок стихійного лиха виняткового характеру, збройного конфлікту, воєнних дій, громадянської війни або повстання. Якщо оператор доведе, що ядерна шкода виникла повністю або частково внаслідок грубої недбалості якій завдана шкода, або внаслідок дії чи бездіяльності такої особи з наміром завдати шкоду, оператор за рішенням суду може звільнятися повністю або частково від обов’язку відшкодування шкоди, завданої такій особі [8].

Відповідальність за шкоду, спричинену Чорнобильською катастрофою, встановлюється Законом України від 28 лютого 1991 р. «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи».

Ядерна шкода підлягає відшкодуванню виключно у формі грошової компенсації. Вона може бути відшкодована на підставі договору про відшкодування ядерної шкоди або рішення суду. Так договір про відшкодування ядерної шкоди укладається між оператором з потерпілим за участю страховика (Іншого фінансового гаранта). Він потребує нотаріального посвідчення та повинен бути зареєстрований у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України. Укладаючи договір про відшкодування, потерпіла особа здійснює своє право на відшкодування ядерної шкоди. У разі недосягнення згоди між сторонами спір про відшкодування ядерної шкоди вирішується судом [8].

Відшкодування ядерної шкоди також включає кошти, які виплачуються з фондів соціального страхування та соціального забезпечення, фондів медичного страхування, а також кошти, які виплачуються у разі нещасного випадку на виробництві або на випадок професійних захворювань. Фонди, за рахунок яких здійснено відшкодування, та організації, які виплатили зазначені суми на відшкодування ядерної шкоди, мають право регресного позову до оператора. Оператор має право регресу лише у двох випадках: а) якщо це право передбачено письмовою угодою; б) проти фізичної особи, яка діяла або не діяла з наміром завдати шкоди, якщо в результаті дії або бездіяльності цієї особи стався ядерний інцидент [8].

Висновки

Проаналізувавши літературу з даної проблеми можна зробити такі висновки, що:

питання про відповідальність, заподіяну джерелом підвищеної небезпеки не достатньо висвітлено у сучасній юридичній літературі;

існують різні визначення джерел підвищеної небезпеки та різні її види.

Визначення основних критеріїв звільнення від цивільно – правової відповідальності допоможе належним чином врегулювати відносини у цій сфері, а також обумовить недопущення зловживань та іншої діяльності недобросовісних учасників зобов’язань, що сприятиме зміцненню законності при укладанні договорів. Адже належне виконання договорів – це запорука стабільності економіки держави.

  1. Практика застосування судами законодавства при розгляді справ про право на шлюб, розірвання шлюбу, признання його недійсним,

П О С Т А Н О В А

21.12.2007 N 11

Про практику застосування судами

законодавства при розгляді справ

про право на шлюб, розірвання шлюбу,

визнання його недійсним

та поділ спільного майна подружжя

У зв'язку з прийняттям Сімейного кодексу України ( 2947-14 )

(далі - СК) та внесенням суттєвих змін до норм матеріального

права, які регулюють правовідносини щодо укладення, припинення

шлюбу, визнання його недійсним та майнових прав подружжя, з метою

забезпечення правильного й однакового застосування законодавства

під час вирішення справ даної категорії Пленум Верховного Суду

України П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

1. При розгляді справ, які виникають у зв'язку з укладенням,

припиненням шлюбу, а також з інших сімейних відносин, необхідно

виходити з положень Конституції України ( 254к/96-ВР ), норм СК

( 2947-14 ), Цивільного процесуального кодексу України ( 1618-15 )

(далі - ЦПК), Закону України від 23 червня 2005 р. N 2709-IV

( 2709-15 ) "Про міжнародне приватне право" та інших

нормативно-правових актів, що регулюють сімейні відносини.

Згідно зі ст. 11 СК ( 2947-14 ) при вирішенні спору суд за

заявою заінтересованої сторони може врахувати місцевий звичай, а

також звичай національної меншини, до якої належать сторони або

одна з них, якщо вони не суперечать вимогам цього Кодексу, інших

законів та моральним засадам суспільства.

2. Заява про надання особі, яка досягла чотирнадцяти років,

права на шлюб (ст. 23 СК) ( 2947-14 ) повинна розглядатися судом в

окремому провадженні (ч. 3 ст. 234 ЦПК) ( 1618-15 ).

При цьому до участі в справі залучаються один або обоє

батьків (усиновлювачів) неповнолітньої особи, піклувальник, особа,

з якою передбачається реєстрація шлюбу, а також інші

заінтересовані особи.

Заперечення батьків (піклувальників) щодо надання права на

шлюб не є підставою для відмови в задоволенні заяви, оскільки

головним критерієм для задоволення заяви про надання права на шлюб

є встановлення судом факту про відповідність такого права

інтересам заявника.

Резолютивна частина рішення повинна відповідати вимогам ч. 2

ст. 23 СК ( 2947-14 ), згідно з якою суд надає право на шлюб (а не

знижує шлюбний вік), а також містити прізвище, ім'я та по батькові

особи, право на шлюб з якою надається судом.

3. Відповідно до ст. 104 СК ( 2947-14 ) шлюб припиняється

внаслідок смерті одного з подружжя чи оголошення його померлим, а

також шляхом його розірвання за заявою подружжя або одного з них

судом чи органом реєстрації актів цивільного стану (далі - РАЦС).

Вирішуючи питання щодо відкриття провадження у справі за

заявою про розірвання шлюбу, суди мають враховувати, що воно

проводиться органами РАЦС лише у випадках, передбачених статтями

106, 107 СК ( 2947-14 ). При цьому питання про розірвання шлюбу

вирішується незалежно від наявності між подружжям майнового спору.

Розірвання шлюбу судом відбувається: за наявності в подружжя

спільних неповнолітніх дітей; за відсутності згоди одного з

подружжя на розірвання шлюбу, крім випадків, передбачених ст. 107

СК ( 2947-14 ); за спільною заявою подружжя, яке має дітей,

відповідно до ст. 109 СК; за позовом одного з подружжя відповідно

до ст. 110 СК.

4. Оскільки розгляд справи провадиться в межах заявлених

вимог і на підставі поданих доказів, суди згідно зі ст. 119 ЦПК

( 1618-15 ) повинні вимагати від осіб, що подали заяву, повного

викладення обставин, якими обґрунтовуються дані вимоги, й

посилання на засоби їх доказування. Наприклад, у заяві про

розірвання шлюбу має бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу,

мотиви його розірвання, чи є від шлюбу неповнолітні діти, при кому

з батьків вони перебувають, пропозиції щодо участі подружжя в

утриманні та вихованні дітей після розірвання шлюбу, чи

заявляються інші вимоги, які може бути вирішено одночасно з

позовом про розірвання шлюбу. До заяви додаються: свідоцтво про

реєстрацію шлюбу, копії свідоцтв про народження дітей, довідки

щодо розміру заробітку та інших доходів, а також усі необхідні

документи відповідно до заявлених вимог. Якщо заява не відповідає

вимогам закону, слід застосовувати правила ст. 121 ЦПК.

5. Позов про розірвання шлюбу з особою, яка не має в Україні

місця проживання або місце проживання якої невідоме, може

пред'являтися за місцем знаходження майна відповідача, або за

останнім відомим місцем його проживання чи перебування (ч. 10

ст. 110 ЦПК) ( 1618-15 ), а у випадку, коли з позивачем проживають

його малолітні або неповнолітні діти або якщо він не може за

станом здоров'я чи з інших поважних причин виїхати до місця

проживання відповідача - за місцем проживання позивача. За

домовленістю подружжя справа може розглядатися за місцем

проживання будь-кого з них (ч. 2 ст. 110 ЦПК).

Відповідно до ст. 111 ЦПК ( 1618-15 ) Верховний Суд України

визначає підсудність справи про розірвання шлюбу тільки в разі,

якщо ніхто з подружжя не проживає в Україні.

У разі розірвання шлюбу між громадянином України та іноземцем

або особою без громадянства, один з яких проживає в Україні,

питання підсудності визначається за загальними правилами,

встановленими ст. 110 ЦПК ( 1618-15 ).

6. З огляду на те, що відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 107 СК

( 2947-14 ) розірвання шлюбу з особами, що визнані безвісно

відсутніми, незалежно від наявності у подружжя неповнолітніх дітей

здійснюється державним органом РАЦС за заявою одного з подружжя,

при зверненні з таким позовом до особи, стосовно якої протягом

року в місці її проживання немає відомостей про місце її

перебування, суддя роз'яснює позивачу підстави та порядок визнання

особи безвісно відсутньою (ст. 43 Цивільного кодексу України

( 435-15 ) (далі - ЦК), статті 246 - 249 ЦПК) ( 1618-15 ).

Однак якщо один із подружжя не бажає звертатися до суду із

заявою про визнання другого з подружжя безвісно відсутнім, суддя

не може відмовити у відкритті провадження у справі за заявою про

розірвання шлюбу. У таких випадках суд повинен розглянути позов на

загальних підставах.

7. Передбачений п. 2 ч. 1 ст. 107 СК ( 2947-14 ) порядок

розірвання шлюбу державним органом РАЦС за заявою одного з

подружжя, якщо другий з подружжя визнаний недієздатним, не

поширюється на випадки розірвання шлюбу з особами, цивільну

дієздатність яких обмежено судом відповідно до ст. 36 ЦК

( 435-15 ). Розірвання шлюбу за позовами, пред'явленими до

зазначених осіб або цими особами, здійснюється в загальному

порядку.

8. Розірвання шлюбу судом за спільною заявою подружжя, яке

має дітей (ст. 109 СК) ( 2947-14 ), провадиться в окремому

провадженні у випадку, якщо існує взаємна згода подружжя щодо

розірвання шлюбу. При розгляді справи суд встановлює, чи

відповідає заява про розірвання шлюбу дійсній волі дружини та

чоловіка, та чи не будуть після розірвання шлюбу порушені їх

особисті та майнові права, а також права їх дітей.

Для захисту інтересів неповнолітніх дітей суд має перевірити

зміст письмових договорів, які подружжя подає під час розгляду

справи про розірвання шлюбу. Відповідно до ст. 109 СК ( 2947-14 )

подружжя має право подати письмовий договір, в якому передбачити:

- з ким з них будуть проживати діти;

- яку участь у забезпеченні умов їхнього життя братиме той із

батьків, хто буде проживати окремо;

- умови здійснення ним права на особисте виховання дітей.

Крім того, подружжя подає до суду договір про розмір

аліментів на дитину (дітей). Судам слід перевіряти дотримання

нотаріального посвідчення такого договору. У ньому сторони

передбачають способи виконання батьками обов'язку утримувати

дитину тим з них, хто проживає окремо від дитини. Сторони

передбачають у договорі також порядок, умови та форми (грошова і

(або) натуральна) надання утримання одним з батьків.

При розірванні шлюбу за спільною заявою подружжя, яке має

дітей, суд ухвалює рішення про розірвання шлюбу після спливу

одного місяця від дня подачі заяви, якщо її не відкликано хоча б

одним із подружжя.

9. Згідно з ч. 2 ст. 110 СК ( 2947-14 ) позов про розірвання

шлюбу не може бути пред'явлено протягом вагітності дружини та

протягом одного року після народження дитини, крім випадків, коли

один із подружжя вчинив протиправну поведінку, яка містить ознаки

злочину щодо другого з подружжя або дитини. Вказане обмеження

стосується як чоловіка, так і дружини, включаючи випадки, коли

дитина народилася мертвою або померла до досягнення нею одного

року.

Встановивши зазначені обставини, суддя відмовляє у відкритті

провадження у справі за заявою про розірвання шлюбу, а якщо воно

було відкрито, - припиняє провадження у справі. Ухвали такого роду

не є перепоною для повторного звернення до суду з тих самих

підстав у зв'язку зі зміною обставин, згаданих у вказаній нормі.

Позов про розірвання шлюбу може бути пред'явлено протягом

вагітності дружини, якщо батьківство зачатої дитини визнано іншою

особою, а також до досягнення дитиною одного року за умови, якщо

батьківство щодо неї визнано іншою особою або за рішенням суду

відомості про чоловіка як батька дитини виключено із актового

запису про народження дитини (частини 3, 4 ст. 110 СК)

( 2947-14 ).

10. Проголошена Конституцією України ( 254к/96-ВР ) охорона

сім'ї державою полягає, зокрема, в тому, що шлюб може бути

розірвано в судовому порядку лише за умови, якщо встановлено, що

подальше спільне життя подружжя і збереження шлюбу суперечитиме

інтересам одного з них чи інтересам їх дітей. Із цією метою суди

повинні уникати формалізму при вирішенні позовів про розірвання

шлюбу, повно та всебічно з'ясовувати фактичні взаємини подружжя,

дійсні причини позову про розірвання шлюбу, враховувати наявність

малолітньої дитини, дитини-інваліда та інші обставини життя

подружжя, забезпечувати участь у судовому засіданні, як правило,

обох сторін, вживати заходів до примирення подружжя.

Передбачене ч. 1 ст. 111 СК ( 2947-14 ) вжиття судом заходів

щодо примирення подружжя застосовується у випадку відсутності

згоди одного з них на розірвання шлюбу за ініціативою однієї зі

сторін або суду у формі відкладення розгляду справи слуханням та

надання сторонам строку на примирення (ч. 5 ст. 191 ЦПК)

( 1618-15 ). Судам слід використовувати надану законом можливість

відкласти розгляд справи для примирення подружжя, особливо за

наявності неповнолітніх дітей.

При визначенні строку на примирення суд заслуховує думку

сторін та враховує конкретні обставини справи.

Ухвала суду про відкладення розгляду справи слуханням та

надання сторонам строку на примирення не підлягає оскарженню в

апеляційному та касаційному порядку (статті 293, 324 ЦПК)

( 1618-15 ).

Якщо після закінчення призначеного судом строку примирення

подружжя не відбулося і хоча б один з них наполягає на припиненні

шлюбу, суд вирішує справу по суті.

11. Рішення суду у справі про розірвання шлюбу повинно

відповідати вимогам ст. 215 ЦПК ( 1618-15 ). У ньому, зокрема, має

бути зазначено дату й місце реєстрації шлюбу, час та причини

фактичного його припинення, мотиви, з яких суд визнав збереження

сім'ї можливим чи неможливим, обґрунтовані висновки з приводу

інших заявлених вимог. У резолютивній частині рішення слід навести

відомості, необхідні для реєстрації розірвання шлюбу в органах

РАЦС.

Скасування рішення суду про розірвання шлюбу в разі, коли

його було зареєстровано в органах РАЦС і подружжя (або один із

них) взяли новий шлюб, можливе тільки у випадку, коли при його

постановленні були допущені істотні порушення норм матеріального

або процесуального права. Розглядаючи справу після скасування

попереднього рішення про розірвання шлюбу, суд повинен з'ясувати,

чи не було його зареєстровано в органах РАЦС, і вирішити питання

про анулювання цього запису.

12. При застосуванні положень статей 119, 120 СК ( 2947-14 )

судам необхідно враховувати, що інститути окремого проживання та

розірвання шлюбу мають самостійний характер.

Рішення про розірвання шлюбу суд приймає, якщо його подальше

збереження є неможливим, суперечить інтересам одного з подружжя чи

їхніх дітей, у той час як підставою для встановлення режиму

окремого проживання подружжя є неможливість чи небажання дружини і

(або) чоловіка проживати спільно. За відсутності взаємної згоди

подружжя на встановлення сепарації волевиявлення одного з них має

бути обґрунтованим.

Режим окремого проживання може встановлюватися судом не

тільки за позовом одного з подружжя, а й за заявою подружжя, яке

досягло спільної згоди.

Вирішуючи заяву в порядку ст. 119 СК ( 2947-14 ), суд повинен

встановити фактичні взаємини сторін і переконатися в доцільності

сепарації для того, щоб узаконений спосіб окремого проживання не

був формальним засобом вирішення спірних майнових питань.

13. Згідно з СК ( 2947-14 ) шлюб може бути визнано недійсним

за рішенням суду або за заявою заінтересованої особи до органу

РАЦС.

Позасудовий порядок визнання шлюбу недійсним настає при

вчиненні сторонами при укладенні шлюбу таких істотних порушень

умов вступу в шлюб, в силу яких він вважається недійсним і без

рішення суду (ст. 39 СК) ( 2947-14 ), зокрема у разі реєстрації

шлюбу з особою, яка одночасно перебуває в іншому зареєстрованому

шлюбі; між особами, які є родичами прямої лінії споріднення, а

також між рідними братом і сестрою; особою, яка до того була

визнана недієздатною. У вказаних випадках за заявою

заінтересованої сторони орган РАЦС анулює актовий запис про шлюб.

При розгляді судом справ про визнання шлюбу недійсним слід

мати на увазі, що за наявності одних підстав суд зобов'язаний, а

за наявності інших суд може визнати шлюб недійсним.

За рішенням суду шлюб обов'язково визнається недійсним, якщо

він був зареєстрований без вільної згоди жінки або чоловіка, а

також у разі його фіктивності (ст. 40 СК) ( 2947-14 ). Шлюб не

може бути визнано недійсним, якщо на момент розгляду справи

відпали обставини, які засвідчують відсутність згоди особи на шлюб

або її небажання створити сім'ю.

У випадках, передбачених ст. 41 СК ( 2947-14 ), шлюб за

рішенням суду може бути визнаний недійсним. У даному разі

вирішення цього питання залежить від встановлених судом обставин.

СК вказує на підстави, за яких шлюб може бути визнано недійсним,

зокрема коли шлюб було укладено між усиновлювачем і усиновленою

дитиною; двоюрідними братом і сестрою чи іншими родичами; з

особою, яка не досягла шлюбного віку, тощо. Разом з тим, наявності

одного із вказаних фактів недостатньо для визнання шлюбу

недійсним. Таким чином, вирішуючи справу, судам слід брати до

уваги те, наскільки цим шлюбом порушено права та інтереси особи,

тривалість спільного проживання подружжя, характер їх взаємин, а

також інші обставини, що мають істотне значення.

Наявність рішення суду про розірвання шлюбу є перешкодою для

визнання цього шлюбу недійсним.

14. У випадку коли при розірванні шлюбу в судовому порядку

встановлено, що подружжя не досягло згоди про те, з ким із них

будуть проживати неповнолітні діти, про порядок та розмір виплати

коштів на утримання дітей, дружини (чоловіка), а також про поділ

спільного майна подружжя, або буде встановлено, що такої згоди

досягнуто, але вона порушує інтереси дітей чи одного з подружжя,

суд вирішує зазначені питання по суті одночасно з вимогою про

розірвання шлюбу з дотриманням закону, який регулює ці

правовідносини.

У справах позовного провадження одночасно з розглядом

позовної заяви про розірвання шлюбу може бути розглянуто й вимогу

про визнання шлюбного договору недійсним повністю або частково з

підстав, установлених ЦК ( 435-15 ), оскільки такі вимоги є

взаємопов'язаними.

15. Звернути увагу судів на те, що хоча розірвання шлюбу,

здійснене на підставі рішення суду, потребує подальшої реєстрації

у державному органі РАЦС, моментом припинення шлюбу є день

набрання чинності рішенням суду про його розірвання (ч. 2 ст. 114

СК) ( 2947-14 ). Це правило не поширюється на випадки, коли шлюб

було розірвано у судовому порядку до 1 січня 2004 р., тобто до дня

набрання чинності СК.

Відповідно до ч. 1 ст. 115 СК ( 2947-14 ) розірвання шлюбу,

здійснене за рішенням суду, має бути зареєстроване в державному

органі РАЦС за заявою колишньої дружини або чоловіка. Сімейне

законодавство не передбачає можливості розірвання шлюбу

представником одного з подружжя або їх обох за довіреністю

останніх, а правила ЦК ( 435-15 ) про представництво, довіреність

і доручення на ці правовідносини не поширюються.

Початок позовної давності для вимоги про поділ спільного

майна подружжя, шлюб якого розірвано, обчислюється не з дати

прийняття постанови державного органу РАЦС (статті 106, 107 СК)

( 2947-14 ) чи з дати набрання рішенням суду законної сили (статті

109, 110 СК), а від дня, коли один із співвласників дізнався або

міг дізнатися про порушення свого права власності (ч. 2 ст. 72

СК).

16. У рішенні суду про розірвання шлюбу має бути зазначено, в

якому розмірі та з кого (з одного чи з обох з подружжя) стягується

судовий збір (державне мито). Оскільки згідно із законодавством

при подачі позовної заяви про розірвання шлюбу судовий збір

(державне мито) оплачує позивач (спільну заяву подружжя - обоє з

подружжя), а визначена судом сума, що сплачується в дохід держави

при реєстрації розірвання шлюбу, підлягає стягненню з одного з

подружжя або з них обох, то сплачена позивачем при подачі позовної

заяви (подружжям при подачі спільної заяви) сума судового збору

(державного мита) не повинна включатися до складу витрат, що

сплачуються в дохід держави при реєстрації розірвання шлюбу.

17. Відповідно до ч. 1 ст. 76 СК ( 2947-14 ) розірвання шлюбу

не припиняє права особи на утримання, яке виникло у неї за час

шлюбу.

Право на утримання відповідно до вказаної норми мають також

жінка та чоловік, які не перебували у шлюбі між собою і під час

спільного проживання стали непрацездатними за умови тривалого часу

проживання однією сім'єю (ч. 1 ст. 91 СК) ( 2947-14 ).

Таке право припиняється у зв'язку зі зміною інших обставин,

які були передумовою його виникнення, зокрема у разі поновлення

працездатності такої особи, укладення нового шлюбу.

18. При вирішенні спору про місце проживання дитини належить

звертати особливу увагу на її вік та з'ясовувати, з ким із батьків

вона бажає проживати.

Судам слід враховувати також положення ст. 160 СК

( 2947-14 ), якою передбачено, що місце проживання дитини, яка не

досягла десяти років, визначається за згодою батьків, яка досягла

десяти років, - за спільною згодою батьків та самої дитини, а

місце проживання дитини, яка досягла чотирнадцяти років,

визначається нею самою.

19. Вирішуючи спори про поділ майна подружжя, суди повинні

враховувати, що само по собі розірвання шлюбу не припиняє права

спільної сумісної власності подружжя на майно, набуте за час

шлюбу. Проте розпорядження таким майном після розірвання шлюбу

здійснюється колишнім подружжям виключно за взаємною згодою

відповідно до положень ЦК ( 435-15 ), оскільки в таких випадках

презумпція згоди одного з подружжя на укладення другим договорів з

розпорядження майном, що є у спільній сумісній власності подружжя

вже не діє.

20. При застосуванні ст. 74 СК ( 2947-14 ), що регулює поділ

майна осіб, які проживають у фактичних шлюбних відносинах, судам

необхідно враховувати, що правило зазначеної норми поширюється на

випадки, коли чоловік та жінка не перебувають у будь-якому іншому

шлюбі і між ними склалися усталені відносини, що притаманні

подружжю.

21. При вирішенні питання щодо можливості розгляду у процесі

про розірвання шлюбу вимоги про поділ спільного майна подружжя

судам слід мати на увазі, що у випадках, коли такий поділ зачіпає

інтереси третіх осіб (наприклад, коли майно є власністю

селянського (фермерського) господарства, іншого суб'єкта

підприємницької діяльності - юридичної особи, до складу

співзасновників яких, крім подружжя та їхніх неповнолітніх дітей,

входять і інші особи, або власністю житлово-будівельного чи іншого

кооперативу, член якого ще не повністю вніс свій пайовий внесок, у

зв'язку з чим не набув права власності на відповідне майно,

виділене йому кооперативом у користування), суду належить

обговорити питання про виділення цієї вимоги у самостійне

провадження в порядку ст. 126 ЦПК ( 1618-15 ).

Зазначений підхід не застосовується у випадках поділу

грошових сум (вкладів), внесених у банківські (фінансові) установи

за договорами банківського вкладу (депозиту) за рахунок заробітної

плати, пенсії, стипендії, інших доходів подружжя, оскільки при

поділі таких коштів права зазначених установ не зачіпаються. Ці

вклади, незалежно від їх виду та від того, на чиє ім'я з подружжя

вони внесені, відповідно до ст. 61 СК ( 2947-14 ) є об'єктом права

спільної сумісної власності подружжя.

22. Поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами,

встановленими статтями 69-72 СК ( 2947-14 ) та ст. 372 ЦК

( 435-15 ). Вартість майна, що підлягає поділу, визначається за

погодженням між подружжям, а при недосягненні згоди - виходячи з

дійсної його вартості на час розгляду справи.

Якщо шлюбним договором змінено передбачений законом режим

спільної сумісної власності, то при розгляді спору про поділ майна

подружжя суду необхідно виходити з умов такого договору. При цьому

слід мати на увазі, що в силу ч. 4 ст. 93, ч. 1 ст. 103 СК

( 2947-14 ) положення шлюбного договору, що ставлять одного з

подружжя у надзвичайно невигідне матеріальне становище, порушують

його права та інтереси, на вимогу такої сторони за рішенням суду

можуть бути визнані недійсними з підстав, установлених ЦК

( 435-15 ).

23. Вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно

встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час

припинення спільного ведення господарства, з'ясовувати джерело і

час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, що

підлягає поділу (статті 60, 69 СК ( 2947-14 ), ч. 3 ст. 368 ЦК)

( 435-15 ), відповідно до частин 2, 3 ст. 325 ЦК можуть бути

будь-які види майна, за винятком тих, які згідно із законом не

можуть їм належати (виключені з цивільного обороту), незалежно від

того, на ім'я кого з подружжя вони були придбані чи внесені

грошовими коштами, якщо інше не встановлено шлюбним договором чи

законом.

Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути:

квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на

них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні

засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення

в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному

кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими

зобов'язальними правовідносинами, тощо.

Майно, яке належало одному з подружжя, може бути віднесено до

спільної сумісної власності укладеною при реєстрації шлюбу угодою

(шлюбним договором) або визнано такою власністю судом з тих

підстав, що за час шлюбу його цінність істотно збільшилася

внаслідок трудових або грошових затрат другого з подружжя чи їх

обох.

24. До складу майна, що підлягає поділу включається загальне

майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що

знаходиться у третіх осіб. При поділі майна враховуються також

борги подружжя та правовідносини за зобов'язаннями, що виникли в

інтересах сім'ї (ч. 4 ст. 65 СК) ( 2947-14 ).

Не належить до спільної сумісної власності майно одного з

подружжя, набуте особою до шлюбу; набуте за час шлюбу на підставі

договору дарування або в порядку спадкування; набуте за час шлюбу,

але за кошти, які належали одному з подружжя особисто; речі

індивідуального користування, в тому числі коштовності, навіть

якщо вони були придбані за рахунок спільних коштів подружжя;

кошти, одержані як відшкодування за втрату (пошкодження) речі, що

належала особі, а також як відшкодування завданої їй моральної

шкоди; страхові суми, одержані за обов'язковим або добровільним

особистим страхуванням, якщо страхові внески сплачувалися за

рахунок коштів, що були особистою власністю кожного з них. Що

стосується премії, нагороди, одержаних за особисті заслуги, суд

може визнати за другим з подружжя право на їх частку, якщо буде

встановлено, що він своїми діями сприяв її одержанню.

25. Вирішуючи питання про поділ майна, що є об'єктом права

спільної сумісної власності подружжя, зокрема неподільної речі,

суди мають застосовувати положення частин 4, 5 ст. 71 СК

( 2947-14 ) щодо обов'язкової згоди одного з подружжя на отримання

грошової компенсації та попереднього внесення другим із подружжя

відповідної грошової суми на депозитний рахунок суду.

За відсутності такої згоди присудження грошової компенсації

може мати місце з підстав, передбачених ст. 365 ЦК ( 435-15 ), за

умови звернення подружжя (одного з них) до суду з таким позовом

(ст. 11 ЦК) та попереднього внесення на депозитний рахунок суду

відповідної грошової суми.

У разі коли жоден із подружжя не вчинив таких дій, а

неподільні речі не можуть бути реально поділені між ними

відповідно до їх часток, суд визнає ідеальні частки подружжя в

цьому майні без його реального поділу і залишає майно у їх

спільній частковій власності.

26. При вирішенні питання про поділ майна у вигляді акцій,

частки (паю, долі) у фондах корпоративних господарських

організацій судам слід виходити з того, що питання їх поділу

вирішується залежно від виду юридичної особи,

організаційно-правової форми її діяльності, характеру

правовідносин подружжя з цим суб'єктом.

27. Відповідно до ст. 177 ЦК ( 435-15 ) об'єктами цивільних

прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери.

Згідно зі ст. 6 Закону України від 23 лютого 2006 р.

N 3480-IV ( 3480-15 ) "Про цінні папери та фондовий ринок" акція є

іменним цінним папером, який посвідчує майнові права його власника

(акціонера) щодо акціонерного товариства, а також немайнові права,

передбачені законодавчими актами, що регулюють питання створення,

діяльності та припинення акціонерних товариств.

Акції можуть бути об'єктом права спільної сумісної власності

і предметом поділу між подружжям, якщо вони були придбані за їх

спільні кошти.

28. Статтею 12 Закону України від 19 вересня 1991 р.

N 1576-XII ( 1576-12 ) "Про господарські товариства" встановлено,

що власником майна, переданого йому засновниками і учасниками, є

саме товариство. Вклад до статутного фонду господарського

товариства не є об'єктом права спільної сумісної власності

подружжя.

Виходячи зі змісту частин 2, 3 ст. 61 СК ( 2947-14 ), якщо

вклад до статутного фонду господарського товариства зроблено за

рахунок спільного майна подружжя, в інтересах сім'ї, той із

подружжя, хто не є учасником товариства, має право на поділ

одержаних доходів.

У разі використання одним із подружжя спільних коштів

усупереч ст. 65 СК ( 2947-14 ) інший із подружжя має право на

компенсацію вартості його частки.

29. Відповідно до положень статей 57, 61 СК ( 2947-14 ),

ст. 52 ЦК ( 435-15 ) майно приватного підприємства чи фізичної

особи - підприємця не є об'єктом спільної сумісної власності

подружжя.

Інший із подружжя має право тільки на частку одержаних

доходів від цієї діяльності.

30. Рівність прав кожного із подружжя на володіння,

користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві

спільної сумісної власності (якщо інше не встановлено домовленістю

між ними) та необхідність взаємної згоди подружжя на розпорядження

майном, що є об'єктом права його спільної сумісної власності,

передбачено ч. 1 ст. 63, ч. 1 ст. 65 СК ( 2947-14 ).

У випадку коли при розгляді вимоги про поділ спільного

сумісного майна подружжя буде встановлено, що один із них здійснив

його відчуження чи використав його на свій розсуд проти волі

іншого з подружжя і не в інтересах сім'ї чи не на її потреби або

приховав його, таке майно або його вартість враховується при

поділі.

Якщо за час окремого проживання подружжя після фактичного

припинення шлюбних відносин спільне майно його членами не

придбавалося, суд відповідно до ч. 6 ст. 57 СК ( 2947-14 ) може

визнати особистою приватною власністю дружини, чоловіка майно,

набуте кожним з них за цей період та за вказаних обставин, і

провести поділ тільки того майна, що було їхньою спільною

власністю до настання таких обставин.

При вирішенні спору про поділ майна, що є об'єктом права

спільної сумісної власності подружжя, суд згідно з частинами 2, 3

ст. 70 СК ( 2947-14 ) в окремих випадках може відступити від

засади рівності часток подружжя, враховуючи обставини, що мають

істотне значення для справи, а також інтереси неповнолітніх дітей,

непрацездатних повнолітніх дітей (за умови, що розмір аліментів,

які вони одержують, недостатній для забезпечення їхнього

фізичного, духовного розвитку та лікування). Під обставинами, що

мають істотне значення для справи, потрібно розуміти не тільки

випадки, коли один із подружжя не дбав про матеріальне

забезпечення сім'ї, приховав, знищив чи пошкодив спільне майно,

витрачав його на шкоду інтересам сім'ї, але і випадки коли один із

подружжя не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього

господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного

заробітку чи доходу (ч. 1 ст. 60 СК).

Рішення суду повинно містити мотиви та обґрунтування відступу

від засади рівності часток подружжя у їхньому спільному майні.

Інтереси неповнолітніх дітей, непрацездатних повнолітніх

дочки, сина або другого з подружжя, що заслуговують на увагу,

можуть враховуватися судом при визначенні способу поділу спільного

майна в натурі й у тому разі, коли суд не відступив від засади

рівності часток.

31. Визнати такими, що втратили чинність, пункти 1-12, 23, 24

постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р.

N 16 ( v0016700-98 ) "Про застосування судами деяких норм Кодексу

про шлюб та сім'ю України".

Голова Верховного Суду України В.В.Онопенко

  1. Судові спори з приводу поділу спільної сумісної власності подружжя.

См. №31

  1. Практика застосування судами законодавства при усиновленні.

П О С Т А Н О В А

30.03.2007 N 3

Про практику застосування судами

законодавства при розгляді справ

про усиновлення і про позбавлення

та поновлення батьківських прав

{ Із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного

Суду

N 20 ( v0020700-08 ) від 19.12.2008 }

З метою забезпечення однакового та правильного застосування

судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про

позбавлення та поновлення батьківських прав Пленум Верховного Суду

України П О С Т А Н О В Л Я Є дати судам такі роз'яснення:

1. При розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та

поновлення батьківських прав необхідно виходити з положень

Конституції України ( 254к/96-ВР ) і додержувати норм Сімейного

кодексу України ( 2947-14 ) (далі - СК), Цивільного кодексу

України ( 435-15 ), Цивільного процесуального кодексу України

( 1618-15 ) (далі - ЦПК); законів України від 26 квітня 2001 р.

N 2402-III ( 2402-14 ) "Про охорону дитинства" та від 23 червня

2005 р. N 2709-IV ( 2709-15 ) "Про міжнародне приватне право";

Конвенції про права дитини ( 995_021 ), прийнятої 44-ю сесією

Генеральної Асамблеї ООН 20 листопада 1989 р. (набрала чинності

для України 27 вересня 1991 р.), Конвенції про правову допомогу і

правові відносини у цивільних, сімейних та кримінальних справах

( 997_009 ) (між країнами СНД) від 22 січня 1993 р. (набрала

чинності для України 14 квітня 1995 р.) і Протоколу до неї 1997 р.

( 997_018 ) (набрав чинності для України 17 вересня 1999 р.);

Положення про Державний департамент з усиновлення та захисту прав

дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від

25 березня 2006 р. N 367 ( 367-2006-п ); інших нормативно-правових

актів України з питань захисту прав дитини, усиновлення, опіки і

піклування.

{ Пункт 1 із змінами, внесеними згідно з Постановою Верховного

Суду N 20 ( v0020700-08 ) від 19.12.2008 }

2. Умови усиновлення слід розуміти як установлені сімейним

законодавством України вимоги, додержання яких є обов'язковим під

час здійснення зазначеного юридичного акта. Виходячи з цього та

враховуючи специфіку справ про усиновлення, суди при прийнятті

заяв повинні перевіряти відповідність форми та змісту такого

документа як вимогам, визначеним у ст. 252 ЦПК ( 1618-15 ), так і

вимогам, що випливають із глави 18 "Усиновлення" СК ( 2947-14 ), а

саме: чи наведено в заяві відомості про усиновителів, про дитину,

яку бажають усиновити, про її батьків, братів та сестер; чи

викладено мотиви, з яких особа хоче усиновити дитину; чи

сформульовано прохання про внесення відповідних змін до актового

запису про народження останньої. У разі недотримання зазначених

вимог настають наслідки, передбачені ст. 121 ЦПК.

3. У зв'язку із включенням у СК ( 2947-14 ) правових норм про

усиновлення повнолітньої особи необхідно брати до уваги, що така

особа може бути усиновлена лише у виняткових випадках, зокрема

якщо вона є сиротою або була позбавлена батьківського піклування

до досягнення повноліття. Враховуючи винятковий характер права на

усиновлення повнолітньої особи, суди мають установлювати при

розгляді справ цієї категорії додаткові обставини, зокрема

необхідність усиновлення і неможливість оформлення іншого

правового зв'язку між особою, яку бажають усиновити, та особою,

яка хоче це зробити (складення заповіту тощо). При цьому звернення

до суду із заявою про усиновлення не повинно бути зумовлене

бажанням досягти іншого правового наслідку, ніж юридичне

оформлення родинного зв'язку (можливо, вже наявного фактично).

Слід також з'ясовувати наявність чи відсутність в усиновлювача

своїх дітей. Закон не встановлює заборони на усиновлення

повнолітньої особи тією, яка має власних дітей, проте на цей факт

необхідно зважати виходячи з обставин, що визначають можливість

рідних дітей бути спадкоємцями. У кожному конкретному випадку суд

при вирішенні питання про усиновлення повнолітньої особи може

врахувати й інші обставини.

У СК ( 2947-14 ) не встановлено максимального віку

повнолітньої особи, яка може бути усиновлена, однак визначено

мінімальну різницю у віці між нею та усиновлювачем - не менше

вісімнадцяти років.

4. Під час підготовки до розгляду справи про усиновлення

малолітньої чи неповнолітньої дитини суддя повинен вирішити

питання про участь у цій справі як заінтересованих осіб

відповідного органу опіки та піклування, а у справі, провадження в

якій відкрито за заявою іноземного громадянина або особи без

громадянства, що постійно проживають за межами України, -

уповноваженого органу виконавчої влади. Орган опіки та піклування

подає до суду висновок про доцільність усиновлення та його

відповідність інтересам дитини, а уповноважений орган виконавчої

влади надає дозвіл на усиновлення дитини. Крім того, відповідно до

положень ст. 45 ЦПК ( 1618-15 ) суд може залучити до участі у

справі прокурора для надання висновку.

Відповідно до положень статті 214 СК ( 2947-14 ), частини

першої статті 11 Закону України від 13 січня 2005 року N 2342-IV

( 2342-15 ) "Про забезпечення організаційно-правових умов

соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених

батьківського піклування" (далі - Закон N 2342-IV), Порядку

провадження органами опіки та піклування діяльності, пов'язаної із

захистом прав дитини, затвердженого постановою Кабінету Міністрів

України від 24 вересня 2008 року N 866 ( 866-2008-п ), органами

опіки та піклування є державні адміністрації районів, районів міст

Києва і Севастополя, виконавчі органи міських чи районних у

містах, сільських, селищних рад.

Відповідно до частини першої статті 12 Закону N 2342-IV

( 2342-15 ) безпосереднє ведення справ та координація діяльності

стосовно дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського

піклування, покладаються на служби у справах дітей. Висновок

оформляється на бланку державних адміністрацій районів, районів

міст Києва і Севастополя, виконавчих органів міських чи районних у

містах, сільських, селищних рад, підписується головою (заступником

голови) та скріплюється печаткою.

До висновку органу опіки та піклування мають бути додані

документи, зазначені в частині третій статті 253 ЦПК ( 1618-15 ).

Функції вказаного в частині третій статті 214, статті 215 СК

( 2947-14 ) урядового органу державного управління з усиновлення

та захисту прав дитини згідно з постановою Кабінету Міністрів

України від 25 березня 2006 року N 367 ( 367-2006-п ) здійснює

Державний департамент з усиновлення та захисту прав дитини, який

діє у складі Міністерства України у справах сім'ї, молоді та

спорту.

{ Пункт 4 в редакції Постанови Верховного Суду N 20

( v0020700-08 ) від 19.12.2008 }

5. Відповідно до ст. 254 ЦПК ( 1618-15 ) суд розглядає справу

про усиновлення за обов'язковою участю заявника (заявників),

органу опіки та піклування або уповноваженого органу виконавчої

влади, а також дитини, якщо вона за віком і станом здоров'я

усвідомлює факт усиновлення, з викликом заінтересованих та інших

осіб, яких суд визнає за потрібне допитати.

Розгляд справи за відсутності заявника є підставою для

скасування ухваленого рішення.

6. Вирішуючи заяву по суті, суд зобов'язаний перевірити

наявність передбачених законом підстав для усиновлення, зокрема:

чи дали батьки дитини згоду на це (якщо вона необхідна); чи може

заявник бути усиновлювачем; чи є дитина відповідно до

законодавства суб'єктом усиновлення і чи виконано вимоги ч.1-3

ст. 218 СК ( 2947-14 ) щодо наявності згоди дитини; чи

відповідають висновок органу опіки та піклування і дозвіл на

усиновлення уповноваженого органу виконавчої влади необхідним

вимогам.

Положення ч.2 ст. 219 СК ( 2947-14 ) у взаємозв'язку з

положенням ч.4 ст. 217 цього Кодексу слід розуміти так: для

усиновлення дитини, батьками якої є неповнолітні особи, потрібна

згода їх самих, а також їхніх батьків незалежно від часу, протягом

якого неповнолітні батьки не проживали з дитиною.

Заява (заяви) про усиновлення двох або більше дітей підлягає

розгляду судом в одному провадженні, навіть якщо ці діти не є між

собою братами або сестрами.

7. Усиновлення без згоди повнолітніх батьків на підставі ч.2

ст. 219 СК ( 2947-14 ) можливе у випадку, коли суд установить, що

вони, не проживаючи з дитиною понад шість місяців без поважних

причин, не проявляють щодо неї батьківської турботи та піклування,

не виховують і не утримують її.

Факт ухилення батька (матері) від виховання та утримання

дітей може бути підтверджений письмовими доказами (актами, листами

тощо), а також показаннями свідків. Окремого рішення суду на

підтвердження цього факту не потрібно. Водночас суди повинні

враховувати, що у випадках, коли батьки не беруть участі у

вихованні своєї дитини з поважних причин (через хворобу,

перебування в тривалому відрядженні тощо), її усиновлення без

їхньої згоди є неприпустимим.

Не потрібна згода батьків або родичів за відсутності

будь-яких відомостей про них або при усиновленні дітей, покинутих

у пологових будинках, інших закладах охорони здоров'я.

Усиновлення без згоди батьків або родичів дітей, підкинутих

чи знайдених під час стихійного лиха та за інших надзвичайних

обставин, що загрожували цим особам смертю або давали підставу

припускати їх загибель, можливе за відсутності у місці їх

постійного проживання відомостей про місце їх перебування протягом

трьох років. На період до закінчення цього терміну над дитиною

може бути встановлено опіку, піклування або застосовано щодо неї

іншу форму влаштування дітей, позбавлених батьківського

піклування.

З огляду на положення статей 34, 36 Закону України від

2 вересня 1993 р. N 3425-XII ( 3425-12 ) "Про нотаріат" письмові

заява або будь-яке інше свідчення батьків чи одного з них про

залишення дитини у пологовому будинку, іншому закладі охорони

здоров'я (або про відмову забрати її) нотаріальному посвідченню не

підлягають. Разом з тим, згідно з ч.5 ст. 217 СК ( 2947-14 )

письмова згода батьків на усиновлення їхньої дитини має бути

посвідчена нотаріусом.

У разі одночасного подання до суду заяви про усиновлення та

заяви про поновлення батьківських прав необхідно об'єднати ці

заяви і розглянути в одному провадженні.

8. За змістом ст. 217 СК ( 2947-14 ) у випадках, коли дитина,

стосовно якої розглядається питання про усиновлення, має батьків,

обов'язковою умовою його позитивного вирішення є їхня вільна та

безумовна згода. При цьому необхідно враховувати, що до набрання

рішенням суду про усиновлення законної сили кожен із батьків може

відкликати свою згоду незалежно від мотивів.

Частину 1 ст. 217 СК ( 2947-14 ) у взаємозв'язку зі ст. 121,

ч.1 ст. 135 цього Кодексу слід розуміти так: згода батька на

усиновлення дитини, народженої матір'ю, яка не перебуває у шлюбі,

не потрібна, якщо запис про батька дитини у Книзі реєстрації

народжень здійснено за прізвищем матері, а його ім'я та по

батькові записано за її вказівкою.

Суд може ухвалити рішення про усиновлення без згоди опікуна

(піклувальника), закладу охорони здоров'я або навчального закладу

за умови, що їхня відмова в наданні згоди не відповідає інтересам

дитини.

Якщо після ухвалення рішення, але до набрання ним законної

сили батьки дитини відкликали свою згоду на її усиновлення, суд

згідно з ч.5 ст. 255 ЦПК ( 1618-15 ) скасовує це рішення і

поновлює розгляд справи.

У разі відкликання заяви про усиновлення після її задоволення

судом, але до набрання рішенням законної сили суд скасовує це

рішення і залишає заяву без розгляду відповідно до ч.6 ст. 255 ЦПК

( 1618-15 ).

9. Ухвалюючи рішення згідно зі ст. 255 ЦПК ( 1618-15 ) та

ст. 224 СК ( 2947-14 ), суд повинен обґрунтувати задоволення чи

відхилення заяви про усиновлення. У разі її задоволення в

резолютивній частині рішення необхідно навести відомості про

заявника (заявників), повністю зазначивши його прізвище, ім'я, по

батькові, день, місяць і рік народження, а також про його

громадянство.

За наявності клопотання заявників суд вирішує питання про

зміну прізвища, імені та по батькові, дати й місця народження

дитини відповідно до статей 229-231 СК ( 2947-14 ). При цьому слід

мати на увазі, що зміни вносяться не до свідоцтва, а до актового

запису про народження дитини.

Після набрання рішенням законної сили його копія в порядку

ч.7 ст. 255 ЦПК ( 1618-15 ) направляється органу державної

реєстрації актів цивільного стану за місцем ухвалення рішення для

внесення необхідних змін до актового запису про народження

усиновленої дитини або повнолітньої особи, а якщо дитина

усиновлена іноземним громадянином, - також уповноваженому органу

виконавчої влади. У разі якщо фактичне місце проживання особи,

щодо якої подано заяву про усиновлення, не збігається з місцем її

народження, копія рішення суду надсилається органу державної

реєстрації актів цивільного стану за місцем народження такої

особи.

Відповідно до ч.1 ст. 225 СК ( 2947-14 ), ч.7 ст. 255 ЦПК

( 1618-15 ) усиновлення вважається здійсненим з дня набрання

рішенням суду законної сили.

У ЦПК ( 1618-15 ) не передбачено обов'язку чи права суду за

будь-яких обставин допускати негайне виконання рішення у справі

про усиновлення.

10. При розгляді справи про усиновлення дитини, яка є

громадянином України, іноземцями судам необхідно мати на увазі,

що:

а) така дитина може бути усиновлена іноземцем, якщо вона не

менше ніж один рік перебуває на обліку в Державному департаменті з

усиновлення та захисту прав дитини і при цьому не виявилося

громадянина України, який бажав би її усиновити або взяти під

опіку чи піклування до себе в сім'ю. Якщо усиновлювач є родичем

дитини або вона страждає на хворобу, що внесена до спеціального

переліку, затвердженого Міністерством охорони здоров'я України,

усиновлення можна здійснити до закінчення цього строку;

б) на усиновлення дитини іноземцем потрібна згода

уповноваженого органу виконавчої влади, в тому числі у випадку,

коли усиновлювач є чоловіком матері, дружиною батька цієї дитини;

в) усиновлення іноземцями здійснюється за умови забезпечення

дитині прав в обсязі, не меншому від установленого законами

України.

З метою визначення змісту норм сімейного права країни

усиновлювача суд може звернутися в установленому порядку за

роз'ясненнями до Міністерства юстиції України та інших

компетентних органів або залучити експерта (спеціаліста) в галузі

іноземного права. Суд також має право запропонувати заявникам

надати легалізовані в установленому порядку витяги з нормативних

актів, що забезпечують за кордоном права дитини (на житло, освіту,

охорону здоров'я, утримання тощо) в тому обсязі, в якому вона має

їх в Україні.

Під час дослідження судом висновку іноземної організації з

усиновлення дітей про умови життя іноземців та про наявність у них

можливості бути усиновлювачами необхідно перевіряти, чи надано цій

організації повноваження складати такі висновки від імені

компетентного органу відповідної держави.

При встановленні особи перекладача судам слід з'ясувати місце

його роботи, проживання, обставини знайомства із заявниками, а

також те, чи не є він колишнім або дійсним працівником органу

опіки та піклування чи закладу, в якому виховуються діти, які

підлягають усиновленню. З'ясування цих обставин зумовлене

необхідністю запобігати забороненій ст. 216 СК ( 2947-14 )

посередницькій, комерційній діяльності щодо усиновлення дітей і

гарантувати зацікавленим особам реалізацію права заявляти відводи,

передбаченого ч.1 ст. 27 ЦПК ( 1618-15 ).

Ухвалюючи рішення, суди повинні неухильно дотримувати вимог

ст. 7 ЦПК ( 1618-15 ) щодо складання судових документів державною

мовою. Зокрема, неприпустимо зазначати іноземною мовою прізвище та

ім'я дитини після усиновлення в резолютивній частині судового

рішення.

11. Суд визнає іноземні офіційні документи письмовими

доказами без їхньої легалізації у випадках, передбачених

міжнародними договорами України. Зокрема, вона не вимагається у

відносинах між державами-учасницями Конвенції, що скасовує вимогу

легалізації іноземних офіційних документів ( 995_082 ) (Гаага, 5

жовтня 1961 р.), до якої Україна приєдналася згідно із Законом

України від 10 січня 2002 р. N 2933-III ( 2933-14 ) "Про

приєднання України до Конвенції, що скасовує вимогу легалізації

іноземних офіційних документів". Замість дипломатичної чи

консульської легалізації офіційних документів у цих державах для

посвідчення автентичності підпису, якості, в якій виступала особа,

що підписала документ, та у відповідному випадку автентичності

відбитку печатки або штампу, якими він скріплений, компетентний

орган держави, в якій було видано документ, проставляє на ньому

апостиль (ст. 3, 5 названої Конвенції).

12. Усиновлення може бути скасовано або визнано недійсним

тільки за рішенням суду за позовами батьків, усиновлювача,

опікуна, піклувальника, органу опіки та піклування, прокурора, а

також усиновленої дитини, яка досягла чотирнадцяти років.

13. Слід відрізняти підстави та порядок визнання усиновлення

недійсним від підстав і порядку його скасування.

У СК ( 2947-14 ) визначено як підстави, з яких усиновлення

обов'язково має бути визнане недійсним, так і підстави, за

наявності яких суд вирішує це питання на свій розсуд.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 236 СК ( 2947-14 ) суд обов'язково

визнає усиновлення недійсним, якщо воно було здійснене без згоди

дитини і батьків, яка була необхідна, або якщо усиновлювач не

бажав настання прав та обов'язків, що виникають унаслідок

усиновлення (фіктивне усиновлення). Згідно ж із ч.3, 4 цієї статті

суд може, але не зобов'язаний визнати недійсним усиновлення,

здійснене на підставі підроблених документів або за відсутності

згоди осіб, зазначених у статтях 220-222 СК.

За наявності підстав для задоволення позову про визнання

усиновлення недійсним суд у кожному конкретному випадку повинен

вирішити питання про передачу дитини її батькам або іншим родичам,

а якщо буде встановлено обставини, які свідчать про неможливість

цього, - на опікування органу опіки та піклування.

Усиновлення може бути скасоване, якщо: воно суперечить

інтересам дитини, не забезпечує їй сімейного виховання; дитина

страждає недоумством, на психічну чи іншу тяжку невиліковну

хворобу, про що усиновлювач не знав і не міг знати на час

усиновлення; між усиновлювачем і дитиною незалежно від його волі

склалися стосунки, які роблять неможливим виконання ним своїх

батьківських обов'язків.

Скасування усиновлення не допускається після досягнення

дитиною повноліття, крім випадків, передбачених ч.2, 3 ст. 238 СК

( 2947-14 ).

З огляду на те, що ч.5 ст. 237, ч.5 ст. 239 СК ( 2947-14 )

передбачено можливість альтернативного вирішення дитиною питання

щодо збереження прізвища, імені та по батькові, які вона одержала

у зв'язку з усиновленням, у разі визнання його недійсним або

скасування, необхідно з'ясувати її бажання і відобразити його в

судовому рішенні.

Виявивши під час розгляду справ про скасування усиновлення

або визнання його недійсним факти вчинення службовими особами дій,

у яких вбачаються ознаки злочину, передбаченого ст. 169

Кримінального кодексу України ( 2341-14 ) (незаконні дії щодо

усиновлення), суди мають реагувати на це окремими ухвалами.

14. Відповідно до ст. 242 СК ( 2947-14 ) усиновлювач може

бути позбавлений батьківських прав. При цьому настають наслідки,

встановлені ст. 166 СК. У разі смерті усиновлювача, позбавленого

батьківських прав, дитина одержує право на спадкування на

загальних підставах, оскільки діти не позбавляються майнових прав,

заснованих на родинному зв'язку, та залишаються спадкоємцями

першої черги.

Батьківські права усиновлювача можна поновити за умов,

зазначених у ст. 169 СК ( 2947-14 ).

15. Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання

дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб,

які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до

досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості

з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують

батьківських обов'язків, а тому питання про його застосування слід

вирішувати лише після повного, всебічного, об'єктивного з'ясування

обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

16. Особи можуть бути позбавлені батьківських прав лише щодо

дитини, яка не досягла вісімнадцяти років, і тільки з підстав,

передбачених ст. 164 СК ( 2947-14 ).

Ухилення батьків від виконання своїх обов'язків має місце,

коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини,

її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не

забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування

дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову

виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її

нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до

культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею

загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її

внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти.

Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна

розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної

поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов'язками.

Жорстоке поводження полягає у фізичному або психічному

насильстві, застосуванні недопустимих методів виховання,

приниженні людської гідності дитини тощо.

Хронічний алкоголізм батьків і захворювання їх на наркоманію

мають бути підтверджені відповідними медичними висновками.

Як експлуатацію дитини слід розглядати залучення її до

непосильної праці, до заняття проституцією, злочинною діяльністю

або примушування до жебракування.

Якщо позов про позбавлення батьківських прав заявлений із

декількох підстав, суди повинні перевіряти та обґрунтовувати в

рішенні кожну з них.

Одночасно з позбавленням батьківських прав суд може на вимогу

позивача або з власної ініціативи вирішити питання про стягнення

аліментів на дитину.

17. Із підстав, передбачених п.2, 4, 5 ч.1 ст. 164 СК

( 2947-14 ), особи можуть бути позбавлені батьківських прав тільки

в разі досягнення ними повноліття.

Позбавлення батьківських прав неповнолітніх батька, матері

можливе лише у випадках, визначених п.1, 3 ч.1 ст. 164 СК

( 2947-14 ), а саме якщо вони не забрали дитину з пологового

будинку або з іншого закладу охорони здоров'я без поважних причин

і протягом шести місяців не виявляли щодо неї батьківського

піклування або якщо вони жорстоко поводяться з дитиною.

Не можна позбавити батьківських прав особу, яка не виконує

своїх батьківських обов'язків унаслідок душевної хвороби,

недоумства чи іншого тяжкого захворювання (крім хронічного

алкоголізму чи наркоманії) або з інших не залежних від неї причин.

18. Відповідно до ст. 165 СК ( 2947-14 ) з позовом про

позбавлення батьківських прав можуть звернутися: один із батьків,

опікун, піклувальник, особа, в сім'ї якої проживає дитина; заклад

охорони здоров'я, навчальний або інший дитячий заклад, у якому

вона перебуває; орган опіки та піклування; прокурор; сама дитина,

яка досягла чотирнадцяти років.

Зважаючи на те, що позбавлення батьківських прав є крайнім

заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної

поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її

характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних

обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих

прав, попередивши відповідача про необхідність змінити ставлення

до виховання дитини (дітей) і поклавши на органи опіки та

піклування контроль за виконанням ним батьківських обов'язків.

Ухвалюючи таке рішення, суд має право вирішити питання про

відібрання дитини у відповідача і передачу органам опіки та

піклування (якщо цього потребують її інтереси), але не повинен

визначати при цьому конкретний заклад.

19. Статтею 169 СК ( 2947-14 ) особам, позбавленим

батьківських прав, надано право звернутися до суду з позовом про

їх поновлення.

Розглядаючи такі справи, суди зобов'язані перевіряти,

наскільки змінилися поведінка особи та обставини, що були

підставою для позбавлення її батьківських прав.

При вирішенні питання про поновлення батьківських прав одного

з батьків суд бере до уваги думку другого з них та інших осіб, із

якими проживає дитина, враховує її інтереси, а також думку дитини,

якщо вона її може висловити.

Поновлення батьківських прав неможливе, якщо на час розгляду

справи судом дитина досягла повноліття або була усиновлена й

усиновлення не скасоване чи не визнане недійсним.

У разі відмови в задоволенні позову про поновлення

батьківських прав повторно звернутися до суду з таким позовом

можна лише через один рік із часу набрання відповідним рішенням

суду законної сили.

20. Визнати такими, що втратили чинність, пункти 25-31

постанови Пленуму Верховного Суду України від 12 червня 1998 р.

N 16 ( v0016700-98 ) "Про застосування судами деяких норм Кодексу

про шлюб та сім'ю України".

Голова Верховного Суду України В.В.Онопенко

  1. Застосування судами норм права при позбавленні і поновленні батьківських прав.

См. №33

  1. Третейське судочинство в Україні.

Закон України «Про третейськи суди»

http://zakon2.rada.gov.ua/laws/show/1701-15

  1. Сучасні підходи до інституту юридичної особи;

Теорії юридичної особи

Сучасну ринкову економіку не можливо уявити собі без категорії юридичної особи. Враховуючи той факт, що за станом розвитку поняття „юридична особа” в юридичній літературі, втілення його в законодавстві і, в кінцевому результаті, в підприємницькій і виробничій діяльності визначають ступінь розвитку самого суспільства, вивчення питання про сутність юридичної особи в сучасних умовах, а також тих організаційно-правових форм, в яких існують їх різні види, являється актуальним на сучасному етапі розвитку цивільного законодавства і неможливе без вивчення історії розвитку поглядів на цю категорію в цивілістичній науці (Додаток 1).

Так, уже в І-ІІ ст.ст. до. н.е. римські юристи намагались пояснити ідею існування організацій (союзів), вододіючих нероздільним, відособленим майном, виступаючих в цивільному обороті від власного імені, існування яких не залежить від змін в складі їх учасників, тобто в даному випадку мова іде про освітянські союзи, які володіють цивільною правоздатністю нарівні з фізичними особами. Проте, саме поняття „юридична особа” було невідоме римському праву. Римські юристи лише зробили спробу розширити коло суб’єктів приватного права за рахунок особливих об’єднань, союзів громадян, не вникаючи в сутність цього правового явища.

Перші фундаментальні теоретичні розробки, присвячені проблемі сутності юридичної особи, були зроблені в епоху феодалізму, на межі XII-XIII ст.ст. В той час юридична особа розглядалась як породження правопорядку, тобто як деяка юридична фікція, штучно сконструйована і придумана законодавцем. Ці вчення отримали назву теорії фікції (або фікційні теорії). Основоположником такого підходу вважають папу Іннокентія IV, який в 1245р. на Ліонському соборі заявив, що корпорація існує лише в людській уяві, що це фікція (persona ficta), придумана розумом. Корпорація позбавлена волі, лише її члени, живі люди, мають волю і діють. Слід відмітити, що в той час вплив церкви на юриспруденцію був досить істотним, і в зв’язку з цим уже в епоху постглосаторів терміном persona ficta почали називати всі корпорацій і заклади.

Наступний бурхливий розвиток економічних відносин дає сильний поштовх розвитку вчень про юридичні особи в середині – кінці XIX ст. Наукове обґрунтування теорії фікції дає засновник впливової „історичної школи” права Ф. К. фон Савіньї. Його концепція зводиться до того, що властивостями суб’єкта права в дійсності володіє тільки людина, поте законодавець в практичних цілях визнає за юридичними особами властивості людської особистості, реалізує їх. Тим самим законодавець, звертаючись до юридичної фікції, створює видуманий суб’єкт права, який існує лише в якості абстрактного поняття. В якості подібного фіктивного утворення розглядав юридичну особу і Г. Шернешевич, який, в свою чергу, вважав юридичні фікції не вдаваними поняттями, а науковими прийомами пізнання, а юридичну особу – „штучним суб’єктом” обігу, створеним для досягнення визначеної цілі.

Таким чином, не дивлячись на деякі внутрішні протиріччя фікційної теорії, вона в свій час зробила істотний вплив на законодавство і судову практику багатьох країн. Було б неправильним і антиісторичним також твердження того, що вона не має ні краплини істини. „З практичної точки зору саме фікційній теорії ми зобов’язані появленням колективної особи як суб’єкта права, а також обґрунтуванню чіткої межі між індивідуальними правами членів і правами цілого. Крім того, саме за допомогою цієї концепції було обґрунтовано введення дозвільного порядку виникнення юридичних осіб лише за рішенням органів влади. До того ж, виходячи з того, що юридична особа як така не мала волі, вона не визнавалась суб’єктом кримінальної відповідальності”.¹

Поряд з теорією фікції існували і інші теорії. Представники деяких із них розвивали і доповнювали вищезгадану доктрину, інші ж, навпаки

¹ Екатерина Кочергина „Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1, с. 37.

додержувались протилежних поглядів про сутність юридичної особи. В зв’язку з цим в науковій літературі одні вчені розглядають всі теорії як варіанти розвитку теорії фікції, а інші вважають, що розробляли свої погляди всупереч цій теорії , хоча в дійсності далеко не повністю звільнилися від її впливу.

Подальший розвиток фікційної теорії можна побачити в теорії цільового майна (або теорії ”персоніфікованої цілі”), запропонованої А. фон Брінцем. В своїх поглядах він звертає увагу на ціль, для досягнення якої створена і існує кожна юридична особа. Оскільки ціллю інституту юридичної особи являється лише управління майном, то і юридична особа є не що інше, як сама ця персоніфікована ціль. Однак, взявши одну із рис, одну із ознак, які характеризують юридичну особу, Брінц абсолютизував її і створив неправильну, метафізичну конструкцію. В решті решт, спочатку заперечуючи фікційну теорію, він із свого цільового майна створив іншу фікцію.

У французькій літературі досить близькі по суті погляди висловлював М.Планіоль, який вважав, що юридична особа – це колективне майно, яке в якості суб’єкта права являється юридичною фікцією, створеною для спрощеного його використання. І знову ми зустрічаємось із фікцією, яка просто прийняла нову форму.

Дещо інакший варіант розвитку теорії фікції був запропонований Р. фон Іерінгом. Згідно висунутої ним „теорії інтересу” права і обов’язки юридичної особи в дійсності належать тим реальним фізичним особам, які фактично використовують спільне майно і отримують від нього вигоду. Їх спільний інтерес і реалізує юридичну особу. Раціональна зернина у вченні Іерінга, на відміну від Савіньї і його послідовників, полягає в тому, що він не відривав юридичну особу від живих людей і їх відносин.

Іншим великим напрямком в розробці доктрин про сутність юридичної особи, на противагу фікційним теоріям, стали так названі „реалістичні концепції”, які визнавали реальність юридичної особи як суб’єкта права.

В німецькій цивілістичній науці паралельно з пануючими в той час теоріями Савіньї, Брінца з’явились теорії, які розглядали юридичну особу як особливий соціальний організм, „духовну реальність” або „людський союз” зі своєю власною волею, яка не зводиться до сукупності воль утворюючих її окремих фізичних осіб. Такі погляди, висунуті Г. фон Безелером і О. фон Гірке, отримали назву органічної теорії (або теорії „соціальних організмів”). За думкою Гірке юридична особа на стільки реальна, як і особа фізична. Союзною особою являється визнана правопорядком діяльність людського союзу, який виступає в якості відмінного від суми об’єднаних в союзі осіб єдиного цілого, що являється суб’єктом прав і обов’язків.

В подальшому погляди Безелера і Гірке знайшли своє відображення в працях французьких цивілістів Р. Саллейля і П. Мішу. Основною заслугою Саллейля являється спроба звільнення теорії від деякої біологізації, в результаті чого його „реалістична концепція” стала найбільш повно і глибоко опрацьованою доктриною реалістичного напрямку. Саме його працям ми зобов’язані розумінням того, як ті чи інші теоретичні уявлення про юридичні особи впливають на практику розробки і застосування відповідного законодавства.

Необхідно зазначити, що обидва вказані автори виходять із визнання реальності юридичної особи як людського колективу, який має волю й інтерес, що є відмінні від воль й інтересів індивідів, які його складають. Однак, на відміну від Мішу, який підкреслює момент інтересу, Салейль акцентує увагу на значенні цілі для юридичної особи. В силу єдності цілі колективна воля становиться чимось відмінним від індивідуальних воль, хоча й походить від них.

Враховуючи настільки бурхливий розвиток вчень про сутність юридичних осіб в західній цивілістичній науці, вітчизняні юристи не могли не приділити уваги цьому правовому інституту. В радянський період в XX ст. було розроблено цілий масив концепцій, які заклали основи сучасного розуміння проблеми юридичних осіб і організаційно-правових форм. Не дивлячись на те, що радянські вчені концентрували свою увагу переважно на юридичні особи науковою і методичною цінністю і сьогодні.

Найбільш прогресивними й значними серед представлених в той час концепцій, які виходили із того, що юридична особа – це реально існуюче явище, яке володіє людським субстратом, являються „теорія колективу”, „теорія держави” і „теорія директора”.

„Теорія колективу”, розроблена академіком А. Венедиктовим, виходить із того, що носіями правосуб’єктності державної юридичної особи являється колектив працівників і службовців, а також всенародний колектив, організований в соціалістичну державу.

„Теорія держави”, висунута С. Асканазієм, обґрунтовує тезу про те, що за кожним державним підприємством стоїть власник його майна – сама держава. І саме тому людський субстрат юридичної особи не можна зводити до трудового колективу даного підприємства.

„Теорія директора”, представлена в працях Ю. Толстого і розвинута в роботах В. Грибанова, виходила з того, що оскільки воля керівника визнається волею самої юридичної особи і саме через нього вона отримує права і обов’язки, то саме директор уповноважений діяти від імені організації в сфері цивільного обороту, керувати і представляти собою сутність („людський субстрат”) юридичної особи.

Необхідно відмітити, що в теорії радянського цивільного права існували також і інші доктрини. Так, в „теорії персоніфікованої (цільової) власності” С. Ландкофа обґрунтовано думку про те, що головною функцією юридичної особи являється об’єднання різноманітних власностей в єдиний комплекс і управління ним, а в „теорії соціальної реальності”, розробленої Д. Генкіним і Б. Черепахіним, юридична особа розглядається в якості „соціальної реальності”, наділеної певною власністю для досягнення суспільно корисних цілей або для вирішення соціально-економічних задач держави і суспільства. Слід відмітити, що на прикладі теорії С. Ландкофа можна спостерігати, як з плином часу фікційна теорія „персоніфікованої цілі” А. фон Брінца перетворилась в суто реалістичну, не втративши при цьому своєї назви.

Велике значення в середині XX ст. отримали також наукові концепції О.Красавчикова („теорія соціальних зв’язків”), погляди якого в сучасних умовах підтримує Я. Шевченко, А. („теорія організації”), Б. Пугинський („теорія правових засобів”).

На сьогоднішній день генезис економічних відносин, зміни ринкового середовища призводять до виникнення нових видів організаційно-правових форм існування юридичних осіб, які в свою чергу, тягнуть розширення і збагачення старих, а також появу нових доктрин в цій сфері.

В сучасних умовах у зв’язку з популярністю і розповсюдженістю в сфері підприємницької діяльності господарських товариств, а також з постійною динамікою їх організаційно-правових форм особливу актуальність отримує теорія інтересу. Господарські товариства створюються і діють в інтересах багатьох осіб, а саме засновників і учасників, контрагентів, споживачів, найманих працівників, держави, тобто мова в даному випадку йде про так званий інтерес товариства. Враховуючи той факт, що саме засновники можуть визначати ціль і види діяльності юридичної особи, а звідси і об’єм її правосуб’єктності не можна не звернути увагу на те, що саме засновники прагнуть створити організацію, яка була б самостійним суб’єктом права. Коли ж такий суб’єкт виникає, то інтереси засновників починають носити другорядний характер і на перший план виходять інтереси створеної юридичної особи.

У відношенні сутності такої організаційно-правової форми юридичної особи, як акціонерне товариство (далі – АТ), на сьогоднішній день прийнято говорити про так названу „недоговірну” теорію, яка являється своєрідним сучасним втілення розробленої ще в XIX ст. французькими вченими Дома і Потьє договірної теорії. В даному випадку мова йде про пояснення сутності АТ з точки зору лежачого в його основі установчого договору. Сутність акціонерного товариства – це, по суті, теорія керуючих, яка являється модифікацією „органічної теорії”, оскільки саме в АТ основні функції по прийнятті рішень зосереджені в руках керуючи, а акціонерам залишається право голосу тільки в стратегічних питаннях.

Таким чином, як можна побачити із вищевикладеного, розвиток і подальше вдосконалення настільки складного й важливого інституту, як юридична особа, навряд чи можливе було б без його серйозних наукових досліджень, які велись на протязі всієї історії його існування і продовжуються сьогодні в юридичній науці.

Існування в сучасних умовах множини різноманітних наукових доктрин про сутність юридичної особи і її організаційно-правових форм свідчить про велику складність цього правового явища, а також про актуальність подальших теоретичних розробок і наукових концепцій в цій сфері, особливо в період формування і становлення цивільно-правового законодавства. Однак при цьому слід враховувати, що „шлях до розкриття сутності юридичної особи повинен бути диференційованим в залежності від того, про яку організаційно-правову форму і навіть про яку юридичну особу йде мова” ¹.

1.2 Ознаки юридичної особи

Суб’єктами цивільних правовідносин поряд з громадянами є також юридичні особи. Хоча юридичні особи, це не громадяни, але в їх створенні та функціонування беруть участь фізичні особи. Об’єднання фізичних осіб завжди передбачає досягнення якоїсь спільної мети. Кожна фізична особа, вступаючи до об’єднання, передає йому частину прав і обов’язків, в результаті чого об’єднання, яке бере на себе ці права і обов’язки, уособлює своїх засновників. Але однієї волі громадян для створення юридичної особи недостатньо. Потрібно, щоб новостворювана організація була належним чином зареєстрована державними органами. Цим підтверджується зацікавленість

¹ Екатерина Кочергина „Организационно-правовая форма юридических лиц: генезис доктрин и подходов” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., №1, с. 39.

у створенні юридичної особи. Ще активнішу участь держава бере у створенні державних юридичних осіб. Вони створюються з метою найбільш ефективного і раціонального використання державного майна. Зрозуміло, що держава, в особі її вищих органів влади і управління, не може управляти всіма належними їй цінностями. Закріплюючи майно за окремими державними підприємствами, установами та організаціями, держава, як власник, дозволяє їм управляти цим майном, розпоряджатися правовим капіталом, вступати від свого імені в різні правовідносини, тобто надає статус суб’єктів цивільного права.

Інститут юридичної особи вводиться для того, щоб його норми закріпили організаційно-структурну, майнову і функціональну єдність будь-якого суб’єкта права, встановили межі правосуб’єктності, форми і порядок її здійснення, порядок виникнення реорганізації і ліквідації, а також цілу низку інших питань.

Чинний Цивільний кодекс не дає визначення поняття „юридична особа”. Натомість він містить вказівку на деякі характерні ознаки цього поняття, зазначаючи, що „юридичною особою є організація, створена і зареєстрована у встановленому законом порядку, яка наділяється цивільною правоздатністю і дієздатністю, може бути позивачем та відповідачем на суді ”¹.

Таким чином, ми маємо лише вказівки на такі ознаки юридичної особи:

1) це організація, тобто певним чином організаційно і структурно оформлене соціальне управління;

2) вона повинна бути створена і зареєстрована у встановленому порядку;

3) вона має цивільну правоздатність і дієздатність, тобто здатна набувати

і реалізовувати цивільні права та обов’язки від свого імені;

4) вона може бути позивачем і відповідачем у суді.

Серед цих властивостей не вистачає деяких традиційних ознак юридичної особи – таких як: наявність відокремленого майна, самостійна відповідальність

_

¹ Цивільний кодекс України від 16 січня 2003 року, № 435-IV,ст. 80.

за зобов’язаннями. ( Додаток 2)

Для аналізу поняття „юридична особа” повинні бути враховані також зазначені властивості, оскільки вони дозволяють відрізнити юридичні особи від інших соціальних утворень, зокрема різноманітних філій і представництв, які не є суб’єктами цивільного права.

Зупинюся на наведених ознаках детальніше:

1. Наявність певним чином організаційно і структурно оформленого соціального утворення - організації.

Юридична особа – це не окремий громадянин, а колективне управління, певним чином організований колектив людей. Принципи формування цього колективу можуть бути різноманітними: укладання трудових договорів робітниками і службовцями з адміністрацією державного підприємства, добровільне обє’днання громадян на основі членства в кооперативи тощо. Але кожна організація характеризується наявністю певної системи істотних соціальних взаємозв’язків її членів, внутрішньою структурою і функціональною диференціацією.

Організаційна єдність полягає у визначені цілей і завдань юридичної особи, у встановленні її внутрішньої структури компетенції органів, порядку їх функціонування тощо.

Організаційна єдність закріплюється в статуті юридичної особи, її установчих документах або в акті органу влади про створення юридичної особи публічного права. Наприклад, наявність статуту є обов’язковою вимогою для акціонерного товариства, товариства з обмеженою відповідальністю і товариства з додатковою відповідальністю.

Крім того, стосовно окремих видів юридичних осіб закон передбачає обов’язкові правила щодо організації їх органів управління. Це є норми, які визначають обов’язковість організаційної єдності цих видів юридичних осіб, встановлюючи для них два рівні органів управління. Перший – вищий орган управління (загальні збори учасників товариства) і другий – виконавчий. Рішення загальних зборів може бути оскаржене учасником товариства до суду.

2. Майнова самостійність юридичної особи.

Майнова самостійність юридичної особи припускає наявність у юридичній особі майна, відокремленого по-перше, від майна замовників цієї особи; по-друге, від майна держави чи автономного утворення, адміністративно територіальної одиниці; по–третє, від майна інших організацій, в тому числі вищестоящих органів.

Для різних видів юридичних осіб їх майнова відокремленість має різні прояви. Так майнова відокремленість державних підприємств проявляється через інститут права повного господарського відомства. Згідно із Законом „Про власність” „здійснюючи право повного господарського відання, підприємство володіє, користується та розпоряджається майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать закону та цілям діяльності підприємства” ¹.

Для державних установ як некомерційних організацій, що фінансуються із державного бюджету, правовий режим закріпленого за ними майна визначається вужчим правом оперативного управління.

Що стосується інших видів юридичних осіб (приватні підприємства, колективні підприємства, кооперативи, господарські товариства, господарські об’єднання тощо), то їх майнова відокремленість виражається у праві власності.

Водночас майно юридичної особи може не обмежуватись тільки майновими об’єктами, а полягати ще й у наявності зобов’язальних майнових прав. Крім цього деякі юридичні особи не мають майна на праві власності, господарського відання або оперативного управління. Все їх майно складається з грошових внесків на банківських рахунках, а зайняті ними приміщення – знаходяться у володінні на умовах договору оренди.

3. Важливою ознакою юридичної особи є наявність у неї цивільної правоздатності і дієздатності (правосуб’єктності) або здатності брати участь у цивільному обігу від свого імені.

Юридична особа від власного імені самостійно розпоряджається своїм _

Про власність: Закон України від 7 лютого 1991р., № 697-XII, ч.2, п.1, ст. 37.

майном, набуває цивільних прав та обов’язків (зокрема укладає договори, вступає у зобов’язання) і здійснює їх. Така діяльність від власного імені у цивільному обігу слугує зовнішнім вираженням самостійності правосуб’єктності юридичної особи.

Забезпеченню індивідуалізації юридичної особи, можливості її участі у цивільному обігу слугує найменування юридичної особи, яке дозволяє відразу визначити особливі ознаки організації – є вона підприємницькою, комерційною або непідприємницькою, на яких засадах ґрунтується її відповідальність перед контрагентами за договорами тощо.

Крім, того, найменування установи має містити інформацію про характер її діяльності, а якщо юридична особа є підприємницьким товариством - може мати комерційне (фірмове) найменування, яке має бути зареєстроване в порядку, встановленому законом. Юридична особа може мати крім повного скорочене найменування.

4) Результатом майнової відокремленості юридичної особи та її участі від свого імені у цивільному обігу є визнання за нею здатності відповідати за взятими на себе зобов’язаннями.

Зокрема ст. 96 ЦК закріплює загальний принцип, відповідно до якого юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов’язаннями усім належним їй майном. Зазначена відповідальність застосовується залежно від того, до яких видів і фондів належить це майно: є воно основними чи оборотними фондами. Не залежить це від того, рухоме воно чи нерухоме, виражене у цінних паперах чи грошових коштах тощо.

Слід зазначити, що застосування принципу самостійної майнової відповідальності юридичної особи має у деяких випадках особливості.

Зокрема він не поширюється на правовідносини, які виникли між засновниками та іншими особами до державної реєстрації товариства.

Якщо після державної реєстрації юридичної особи дії засновників, які мали місце до реєстрації, схвалені у відповідному порядку юридичною особою, то вона буде нести самостійну відповідальність за зобов’язаннями, що виникли з цих дій. Схвалення має бути оформлене рішенням відповідного органу юридичної особи, який має такі повноваження.

Відповідальність юридичною особою публічного права (наприклад, установи), що фінансується державою, обмежується коштами , які знаходяться у її оперативному управлінні.

5. Державна реєстрація є основною структурно-організаційною ознакою юридичної особи, оскільки вона пов’язана з вчиненням дії, результатом яких є визнання за утворенням статусу юридичної особи. Відповідно до ст.87 ЦК юридична особа вважається створеною з дня її державної реєстрації.

„Державна реєстрація юридичною особи – це вчинення органом виконавчої влади дій юридичного характеру, які полягають у внесенні до Державного реєстру відомостей про створення, реорганізацію та ліквідацію юридичних осіб, а також інших відомостей про юридичні особи, передбачених чинним законодавством, та видача свідоцтва про державну реєстрацію, яке підтверджує факт внесення відповідних відомостей.”¹

6. Завершує характеристику юридичної особи така ознака, як здатність її бути позивачем або відповідачем у суді.

Цю ознаку не завжди вказують окремо, іноді розглядають її як більш загальну властивість – можливість бути самостійним учасником цивільного обігу.

Однак слушним видається трактувати її як самостійну ознаку, окремий прояв правосуб’єктності юридичної особи, оскільки в цьому разі йдеться не тільки про реалізацію, а й про порядок захисту цивільних прав останньої.

Розглянуті ознаки тісно пов’язані між собою. Наявність відокремленого майна – матеріальна основа господарської самостійності і самостійної відповідальності юридичної особи, остання без матеріальної бази неможлива. У той же час самостійна відповідальність – необхідна передумова реалізації _

¹ Олена Єременко „До питання про державну реєстрацію юридичної особи” // Підприємництво, господарство і право, 2003р., № 8.

юридичною особою наданої їй можливості від свого імені набувати майнових прав і обов’язків. Адже без такої відповідальності ці права і обов’язки не мали б практичного значення: саме у самостійній відповідальності і полягає практичне значення взяття і виконання обов’язків від свого імені. Без самостійної майнової відповідальності майнова відокремленість мала б однобічний характер і не була б достатньо повною. Так само організаційна єдність не може розглядатися поза контекстом змісту установчих документів та їх значення для реєстрації, а відтак - конституювання юридичної особи.

У цивілістичній літературі час від часу постає питання щодо того, яка із цих ознак є головною у правовій характеристиці юридичної особи. Однак, ці суперечки мають головним чином теоретичну справедливість, оскільки з погляду практичного усі ознаки юридичної особи є однаково важливими.

Інша справа, що при законодавчому визначенні юридичної особи головне значення надавалося організаційній єдності соціального утворення. Зокрема, як юридична особа розглядалась саме організація як така, безвідносно навіть до її майнової відокремленості. Тобто, законодавець вольовим шляхом визнає юридичною особою те соціальне утворення, щодо якого вважає це за необхідне.

Слід зазначити, що такий підхід (вольове визначення того, що є юридичною особою) має місце і нині, хоча й полягає у дещо інших проявах. Наприклад, у такого виду юридичних осіб, як товариство з обмеженою відповідальністю з усіх ознак юридичних осіб яскраво виражені дві: участь у цивільному обігу від свого імені і участь у розгляді судових прав як позивач і відповідач.

  1. Поняття юридичного факту в наці цивільного права. Система юридичних фактів.

Підставою виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин є юридичні факти, тобто конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Тому юридичні факти виступають як проміжна ланка між правовою нормою і цивільними правовідносинами. Юридичними фактами можуть бути різні життєві обставини, що належать як до сфери природи (народження і смерть особи, перебіг часу), так і до соціальної сфери життя (дії і вчинки людей, адміністративні акти, рішення суду). Без юридичних фактів не встановлюються, не змінюються і не припиняються жодні цивільні правовідносини. Так, глава 25 ЦК України передбачає можливість виникнення, зміни або припинення правовідносин майнового найму. Однак для того, щоб вказані цивільні правовідносини виникли, необхідно укласти угоду, передбачену ст. 256 ЦК України. Вже існуючі правовідносини майнового найму можуть бути змінені на правовідносини купівлі-продажу, якщо сторони дійдуть до відповідної угоди і змінять уже існуючий договір. Нарешті, правовідносини майнового найму можуть бути припинені достроково на вимогу наймодавця при настанні одного з юридичних фактів, передбачених ст. 269 ЦК України. Значення юридичних фактів у цивільному праві не вичерпується тим, що вони є підставою виникнення, зміни і припинення правовідносин. Такі юридичні факти, як народження, досягнення повноліття, визнання громадянина недієздатним тягне за собою виникнення або припинення правоздатності і дієздатності.

Однак не кожна життєва обставина є юридичним фактом, а лише така, з якою норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків. Так, наприклад, досягнення 18-річного віку само по собі не викликає будь-яких правових наслідків. Але законодавство, пов'язуючи з досягненням цього віку виникнення цивільної дієздатності (ч. 1 ст. 11 ЦК України), робить його юридичним фактом. Таким чином можна зробити висновок, що юридичний факт характеризується двома чинниками: наявністю явищ зовнішнього світу (життєві обставини) і визнання їх державою юридичними фактами. Одні й ті самі факти можуть бути або не бути юридичними залежно від того, як до них ставиться держава в даний період. Така життєва обставина, як смерть громадянина або ліквідація юридичної особи як підстава припинення зобов'язань ЦК УРСР 1922 p. юридичним фактом не визнавалися. І лише ЦК УРСР 1964 р. (ст. 223) визнала цю обставину юридичним фактом, що є однією з підстав припинення зобов'язань.

Стаття 4 ЦК України передбачає приблизний перелік юридичних фактів, які породжують цивільні правовідносини (цивільні права та обов'язки):

— угоди, передбачені законом, а також угоди, хоч й не передбачені законом, але такі, що йому не суперечать;

— адміністративні акти;

— відкриття, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення творів науки, літератури, мистецтва;

— заподіяння шкоди іншій особі, а також набуття або збереження майна за рахунок коштів іншої особи без достатніх підстав;

— події, з якими закон пов'язує настання цивільно-правових наслідків.

Разом з тим закон підкреслює, що цей перелік не є вичерпним. Визнається можливим виникнення цивільних прав та обов'язків з "інших дій громадян і організацій". Дане положення має надзвичайно важливе значення для цивільного законодавства, яке, на відміну від кримінального, має справу перш за все не з аномальними явищами, а з нормальним розвитком економічного обороту. Сучасний рівень розвитку економічного обороту робить неможливим закріплення у цивільному законодавстві всіх без винятку юридичних фактів. Потреба в таких юридичних фактах може виникнути цілком несподівано і безвідкладно, тоді як внесення відповідних змін у законодавство завжди вимагає певного часу. Тому в цивільному законодавстві і передбачено правило, згідно з яким юридичні факти, не передбачені цивільним законодавством, спричинюють відповідні правові наслідки, якщо вони не суперечать загальним засадам і змісту цивільного законодавства.

Таким чином, під юридичними фактами в цивільному праві слід розуміти конкретні життєві обставини, з якими норми цивільного законодавства пов'язують настання правових наслідків і перш за все виникнення, зміни і припинення цивільних правовідносин.

Підставою цивільних правовідносин може бути одиничний юридичний факт. Так, для встановлення зобов'язання підряду достатньо укласти договір між підрядником і замовником. Такі обставини називаються простими юридичними фактами. Однак виникнення деяких цивільних правовідносин може бути зумовлено сукупністю юридичних фактів, що називається складним юридичним фактом, або юридичним cклaдoм. Кожний з юридичних фактів, що входить до юридичного складу, може мати самостійне значення. Але даний правовий наслідок може викликати тільки юридичний склад у цілому, увесь комплекс фактів.

Юридичні склади поділяються на прості і складні. Прості юридичні склади являють собою сукупність фактів, які можуть накопичуватись у довільній послідовності, важливо лише, щоб у якийсь певний момент вони були в наявності. Так, відповідно до ч. 2 ст. 78 ЦК України зупинення перебігу строку позовної давності настає за наявності комплексу юридичних фактів: 1) перебування позивача або відповідача у складі Збройних Сил; 2) переведення Збройних Сил на воєнний стан в останні 6 місяців перебігу строку позовної давності. Складні юридичні склади — це сукупність фактів, між якими існує сувора залежність. У цьому випадку юридичні факти повинні виникати в чітко визначеному порядку і бути в наявності в потрібний час. Так, спадкоємець, вказаний у заповіті, може стати власником спадкового майна за наявності таких юридичних фактів, що розвиваються в певній послідовності:

складання заповіту спадкодавцем; відкриття спадщини;

прийняття спадщини спадкоємцем.

Особливий різновид юридичних складів у механізмі цивільно-правового регулювання являють собою ті склади, обов'язковими елементом яких є такий юридичний факт, як державна реєстрація дії або події. Особлива роль таких юридичних складів полягає в тому, що вже саме існування юридичного факту у формі дії або події за відсутності факту їх державної реєстрації не спричинює цивільно-правових наслідків. Так, угоди з нерухомим майном породжують права на таке майно лише за умови їх державної реєстрації, для виникнення права на винахід необхідне подання заявки і визнання пропозиції винаходом (видача патенту) в Державному комітеті з питань науки і інтелектуальної власності. Існування таких юридичних складів об'єктивно необхідне, бо державна реєстрація прав, дій, подій є засобом публічного контролю за цивільним оборотом з метою забезпечення найповнішої охорони важливих майнових і особистих благ та свобод суб'єктів.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]