2.Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х pp.
1. Розпад компартії України. Протягом усього періоду існування радянської влади КПРС і її «бойовий загін» КПУ уособлювали собою політичну систему СРСР і України.
Утрата КПРС і КІІУ керівної ролі в політичній системі СРСР і УРСР. Наприкінці 80-х- початку 90-х pp., в умовах «перебудови» і багатопартійності, що почала формуватися, компартія втрачала свою монолітність і почала розкладатися. Цей розпад був обумовлений тим, що між правлячою партією та суспільством виникли глибокі протиріччя. Плюралізм думок, послаблення контролю влади над суспільством, розпочата демократизація суспільно-політичного життя принципово змінювали всю обстановку в країні, а КПРС, сповідаючи консервативні погляди, продовжувала захищати підвалини старої політичної системи, що перебувала в глибокій кризі.
Компартія не встигала за розвитком подій, її бюрократичний апарат показав нездатність вести політичну боротьбу в нових умовах. Серед причин, що призвели КПРС до кризи, було невміння прогнозувати напрямки суспільного розвитку. Партійне керівництво, образно кажучи, тяглося в хвості процесів «перебудови». ЦК КПУ практично не був політичним органом, а, ймовірніше, був органом управління народним господарством республіки, що виконував накази і рішення центрального партійно-державного керівництва.
1.2. Стрімке падіння авторитету КПУ. На тлі посилення відцентрових процесів у Союзі РСР і загострення соціально-економічної ситуації в республіці авторитет КПУ стрімко падав. Страйк шахтарів Донбасу влітку 1989 р., який засудило керівництво компартії, був доказом того, що партія помітно відстає від розвитку подій.
Пересічні комуністи почали розчаровуватися в комуністичній ідеології, добровільно виходити з партії, не довіряли керівним партійним органам. Протягом 1990 р. заяви про вихід з компартії України подали 220 тис. осіб. Сотні тисяч перестали сплачувати партійні внески, відмовлялися брати участь у житті партійних організацій.
На початку 90-х pp. партійні структури вже не мали певного впливу на розвиток ситуації в республіці. Політична ініціатива перейшла від ЦК КПУ до Верховної Ради УРСР.
2. Виникнення неформальних груп й об'єднань громадян в Україні е середині 70-х - середині 80-х pp. Підписання в 1975 p. у Гельсінкі Заключного акта з безпеки і співробітництва в Європі, узяті СРСР у зв'язку з цим зобов'язання стимулювали подальший розвиток політичного плюралізму, хоча відбувався він в умовах безпрецедентного тиску з боку КПРС і державних органів.
У другій половині 70-х, а також у 80-ті pp. виникли неформальні групи й об'єднання громадян, які можна умовно розділити на два основних типи: дисидентські і культосвітні. Так, у середині 70-х pp. у Києві активно діяла «Українська суспільна група сприяння виконанню Гельсінських угод» (згодом - Українська Гельсінкська спілка).
У березні 1988 р. на базі Української Гельсінської групи, створеної в листопаді 1976 p., була утворена Українська Гельсінська спілка (УГС), яка вийшла за рамки правозахисної організації та набула політичної спрямованості. УГС проголошувала необхідність відновлення української державності (але не відкидала ідею конфедерації незалежних держав). УГС стала безпосередньою базою для створення Української республіканської партії.
Становленню багатопартійності в Україні сприяли демократизація і гласність, що почалися в роки «перебудови». Стало можливим утворення політичних партій і суспільно-політичних організацій, що відстоювали політичні погляди різних верств населення.
Виникли Український демократичний союз, «Український культурологічний клуб», Український християнський демократичний фронт, український екологічний рух «Зелений світ» та ін. Чисельність багатьох із цих груп була невеликою, соціальний склад визначали головним чином представники творчої інтелігенції, студенти.
3. Формування багатопартійності в Україні наприкінці 80-х - початку 90-х pp.
Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.
3.1. Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні. Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:
- історичний досвід багатопартійності в Україні;
- розширення демократизації суспільного життя, гласність;
- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;
- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.
Основними етапами формування багатопартійності в України були:
- перший етап (1988-1989 pp.) - виникнення неформальних організацій, утворення легальної організованої опозиції; активізація діяльності Української Гельсінської спілки, вихід на політичну арену Народного руху України; розмежування та диференціація всередині правлячої КПРС, організаційна консолідація Демократичної платформи;
- другий етап (1990-1991 pp.)- почалося створення багатьох партій, їхній поділ на центристські та радикальні; поява парламентської опозиції; ініціювання представниками демократичного блоку важливих державних рішень, серед яких найголовніше - Декларація про державний суверенітет України;
- третій етап (почався на зламі 1991-1992 pp.)- його відмітною характеристикою стало партійне будівництво в умовах повної державної незалежності; розширення спектра багатопартійності: на початок 2005 р. в Україні було зареєстровано 127 політичних партій; зміцнення зв'язків партій з впливовими бізнесовими та юридичними колами.
3.2. Роль Народного руху України в формуванні багатопартійності. Видатна роль у досягненні незалежності України, розвитку демократії в українському суспільстві і становленні політичного плюралізму в державі належала Народному руху України. Організація «Народний рух України за перебудову» («Рух») як масовий політичний рух виникла восени 1988 р. із представників різних творчих союзів. На початку своєї діяльності «Рух» не йшов на конфронтацію з КПУ. Але вже восени 1989 р. ситуація змінилася. На установчому з'їзді «Руху» пролунала пропозиція створити на його базі кілька партій. «Рух» був одним з ініціаторів політичного плюралізму, багатопартійної системи. На базі «Руху» згодом утворилися багато народно-демократичних, національно-патріотичних, ліберальних партій.
3.3. Втрата КПРС та її «бойового загону» КПУ монополії на владу. Утворення «Руху» як масової суспільно-політичної організації знаменувало втрату монополії компартії України на політичну діяльність. В Україні почалося формування багатопартійності. Цей процес активізувався після лютневого (1990 р.) пленуму ЦК КПРС, що під тиском обставин погодився виключити з Конституції СРСР Статтю 6, яка закріплювала керівну роль компартії в радянському суспільстві.
III Позачерговий З'їзд народних депутатів СРСР, що відбувся в березні 1990 p., ухвалив Закон СРСР «Про внесення змін і доповнень до Конституції (Основного Закону) СРСР», що відкрив шлях до формування багатопартійності в СРСР (Стаття 6 Конституції СРСР була відмінена на законодавчому рівні).
Іншим джерелом багатопартійності в Україні, хоча це і звучить парадоксально, стала КПРС, у лавах якої наростали непримиренні протиріччя:
- група комуністів-реформаторів оголосила про створення Демократичної платформи; своєю головною метою вони проголосили перетворення КПРС у демократичну партію парламентського типу;
- інша група комуністів утворила Марксистську платформу, що завзято продовжувала сповідати ідеологію неосталінізму.
У жовтні 1990 р. Верховна Рада УРСР під натиском рухівської фракції скасувала Статтю 6 Конституції УРСР про керівну роль компартії України. 17 жовтня 1990 р. під тиском демократичних сил сесія Верховної Ради УРСР прийняла Закон «Про політичні партії та громадські організації в УРСР». Після цього процес створення нових партій в Україні набув швидких темпів. II з'їзд Руху, скориставшись ситуацією, що склалася, проголосив курс на створення блоку «Демократична Україна» з метою відсторонення КПУ від влади і проголошення повної державної незалежності України.
4. Створення партій національно-демократичної орієнтації. У 1990-1991 pp. (другий етап формування багатопартійності) особливо інтенсивно, на противагу компартії та лівим рухам, відбувалося створення партій національно-демократичної орієнтації. У квітні 1990 р. близько 500 делегатів з'їзду УГС заявили про її розпуск і створення на її основі Української республіканської партії. (УРП). УРП стала першою політичною партію, заснованою в умовах формування багатопартійності. Лідери партії - Л. Лук'яненко, С. Хмара - своєю метою проголосили створення Української незалежної соборної держави і перетворення України на цивілізовану європейську державу.
5. Політичний спектр партій України на початку 90-х pp.
В Україні почали діяти партії різної політичної спрямованості. За відношенням до соціально-економічних систем, ідеології та політики вони поділялися на ліві, центристські та праві
5.1. Ліві партії.
Ліві - політичні партії та групи, що проголошують своїми цілями побудову соціалізму чи суспільства, у якому повинна бути забезпечена соціальна рівність громадян. Для лівих партій характерне використання соціальної демагогії та неприйняття уроків історичного минулого. Рішуче протистоять правим («буржуазним») силам.
Комуністична партія України (КПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1993 р. Перший секретар ЦК - П. Симоненко.
Політичні позиції з основних проблем: побудова соціалізму, тісні зв'язки із СНД, вступ до Союзу з Росією і Бєларуссю, відновлення оновленого Союзу.
В економіці - відмовлення від курсу ринкових реформ, особливо від приватизації.
В ідеологічній і духовній сфері - протидія пропаганді антикомунізму, націоналізму, надання російській мові статусу державної. Різко негативне ставлення до Президента і виконавчої влади.
Соціалістична партія України (СПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1991 р. Лідер - О. Мороз. За програмними положеннями СПУ близька до КПУ, але більш помірна, більше схильна вписуватися в існуючі політичні структури.
На початку 90-х pp.. позитивне ставлення до жовтневої революції поєднувала з прагненням до забезпечення державної незалежності України.
В економіці виступав за багатоукладність з вирішальною роллю держсектору. Критикує соціальну політику влади. Мета партії '- побудова соціалізму.
Селянська партія України (СелПУ). Зареєстрована Міністерством юстиції в 1992 р. Лідер - С. Довгань. Пріоритетним завданням партії було проголошено збереження колективних форм господарювання на селі.
5.2. Центристські партії.
Центристські - політичні партії та групи, що дотримуються помірних політичних позицій. Виступають за розвиток ринкових відносин, захист приватної власності у поєднанні з необхідністю соціального захисту населення і втілення гуманістичних цінностей. Сприяють зміцненню політичної стабільності в суспільстві.
До центристських наприкінці 1980-х - початку 1990-х pp. належали: Ліберально-демократична партія України (ЛДПУ), Демократична партія України (ДемПУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), Соціал-демократична партія України (СДПУ), Партія «зелених» та ін.
Їхні головні вимоги:
- в економіці: широкомасштабні ринкові реформи, захист вільного підприємництва і приватної власності;
- у політичній сфері: побудова правової держави, забезпечення демократичних свобод громадян;
- у духовній сфері: національне відродження і втілення гуманістичних цінностей.
Центристи стоять на позиціях незалежності України, розділяють деякі програмні вимоги правих, при цьому підкреслюють перевагу прав окремої людини над правами нації.
5.3. Праві партії.
Праві - політичні партії та групи, що відстоюють, насамперед, інтереси власників, національні й консервативні позиції. Часто укладають союз із релігійними силами. Рішуче протистоять лівим партіям.
До правих партій в цей період належали: Українська республіканська партія (УРП), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська національна партія (УНП), Українська християнсько-демократична партія (УХДП), Конгрес українських націоналістів (КУН) та ін.
Спільною для більшості цих партій і рухів стала національна орієнтація і радикалізація вимог. Вони виступають за національну, унітарну і правову державу, відстоюють українську національну ідею і християнські цінності, але водночас виступають за забезпечення прав національних меншин. Послідовно захищають приватну власність. Украй негативно ставляться до лівих сил.
5.4. Формування політичних блоків. В умовах подальшого загострення соціально-економічної та політичної кризи політичні партії для вирішення спільних питань стали утворювати союзи і блоки. На весну 1993 р. в Україні існувало 5 основних політичних блоків:
- консервативно-комуністичний (СПУ, КПУ та ін.);
- націонал-демократичний центр (РУХ);
- націонал-державний блок (УРП, ДемПУ);
- соціал-ліберальний («Нова Україна»);
- націонал-радикальний блок (УНА-УНСО, ДСУ тощо).
Багатопартійність - наявність у суспільстві, державі двох-трьох і більше офіційно зареєстрованих політичних партій і рухів, що ведуть боротьбу за владу.
3.1. Основні передумови й етапи формування багатопартійності в Україні. Основними передумовами формування багатопартійності в Україні були:
- історичний досвід багатопартійності в Україні;
- розширення демократизації суспільного життя, гласність;
- виникнення і розвиток в Україні дисидентства;
- нездатність КПРС виконувати керівну роль у суспільстві, яку вона собі привласнила.
1. Суспільно-політичний розвиток вже незалежної України відбувався непросто й суперечливо. 24 серпня 1991 р. позачергова сесія Верховної Ради України приймає "Акт проголошення незалежності України". Восени 1991 р. розпочинається розбудова незалежної української держави. Уже у вересні - грудні 1991 р. приймаються закони : про громадянство України, про державний кордон України, про прикордонні війська України, про прокуратуру, про Збройні сили України, про Національну гвардію України та інші.
1 грудня 1991 р. проводиться Всеукраїнський референдум, в якому участь взяли 84,18% всіх виборців, із яких 90,32% підтвердили "Акт проголошення незалежності України". Л.М. Кравчука було обрано Президентом України, за нього подано 61,6% голосів. І.С. Плющ став головою Верховної Ради України (був на цій посаді до травня 1994 р.).
У грудні 1991 р. припинив існування СРСР. 25 грудня 1991 р. Президент СРСР М.С. Горбачов склав повноваження. Було утворено СНД. Україна стала остаточно незалежною. У країні продовжується затвердження багатопартійної системи, складається новий розклад партійно-політичних сил, швидко зростає кількість політичних партій. Зареєстрованих партій на початку 1993 р. було 18, у 1994 р. - 30, на початку 1995 р. - 38, на початку березня 1997 р. - 41, а у 2002 р. - більше 140.
2. Навколо Президента Л.М. Кравчука формується своєрідна "партія влади". Наприкінці січня 1992 р. Л. Кравчук на сесії Верховної Ради закликав до консолідації всіх політичних сил заради розбудови державності, при цьому центральне місце відводилося НРУ. Частина партій (УРП, ДПУ), що були у складі Руху (НРУ) схвалила й підтримала цей заклик. У серпні 1992 р. вони утворили Конгрес національно-демократичних сил (КНДС), але не всі партії погодилися з цим, тому відбулися розколи. У травні 1992 р. на III з'їзді УРП стався розкол, частина на чолі із С. Хмарою утворила Українську консервативно-республіканську партію (УКРП). Більшість членів НРУ, на чолі з В. Чорноволом, заявила про опозицію Президенту, тому після 2 березня 1992 р.(III Всеукраїнські збори НРУ) УРП і ДПУ вийшли з НРУ. У грудні 1992 р. IV Всеукраїнські збори НРУ проголосили про перетворення НРУ на політичну партію, яку очолив В. Чорновіл. Влітку 1993 р. у НРУ стався розкол, частина на чолі з Л. Скорик утворили Всенародний Рух України (ВНРУ), який виступив за підтримку Президента й влади. У січні 1992 р. партії соціал-демократичного й ліберального спрямування (ПДВУ, ПЗУ, ОСДПУ, СДПУ, ЛДПУ, ДПУ) утворили об'єднання "Нова Україна", яке стало в опозицію до уряду Фокіна, бо виступало за прискорення переходу до ринкової економіки. Але скоро виникли суперечності й у 1993 р. почався розпад цього об'єднання. У 1994 р. як згуртована сила воно вже не виступало.
3. Виникають і нові партії. У жовтні 1991 р. було засновано Соціалістичну партію України (голова О. Мороз). 30 серпня 1991 р. рішенням Президії Верховної Ради діяльність КПУ була заборонена, але у червні 1993 р. у Донецьку відбувся відновний з'їзд КПУ, лідером якої став П. Симоненко. КПУ була зареєстрована 5 жовтня 1993 р. У січні 1992 р. у Херсоні відбувся установчий з'їзд Селянської партії України(лідер С. Довгань). У квітні 1992 р. СПУ, СелПУ та інші регіональні організації створили коаліцію "Трудова Україна". У вересні 1991 р. у Донецьку установчий з'їзд проголосив утворення Ліберальної партії України (лідер І. Маркулов). У квітні 1993 р. відбувся установчий з'їзд Трудового конгресу України (лідер А. Матвієнко). 17-18 жовтня 1992 р. було утворено Конгрес українських націоналістів (лідер С. Стецько). У 1991 р. УМА було перейменовано в Українську національну Асамблею (лідер Ю. Шухевич), яка створила загони української народної самооборони (УНСО). У лютому 1996 р. у Києві відбувся установчий з'їзд Народно-демократичної партії України, в яку об'єдналися ТКУ, ПДВУ і "Нова Україна". У грудні 1993 р. було створено Всеукраїнське об'єднання "Громада". Виникають й інші політичні партії та організації.
У цілому партійно-політичний спектр України виявився повністю заповненим, від ультраправих до ультралівих. На сьогодні Україна , відійшовши від однопартійності, впала в іншу крайність - гіпертрофовану багатопартійність, що призвело до створення мультіпартійної політичної системи. Існуючі на сьогодні (більше 140) партії за характером їх політичної орієнтації традиційно поділяють на праві, ліві , центристські: праві - національно-радикальні партії (націоналісти, УКРП, УНА - УНСО); ліві - партії соціалістичного й комуністичного спрямування (СелПУ, СПУ, ПСПУ, КПУ та ін.); центристські становлять широкий спектр - національно-демократичного, національно-державницького і ліберально-демократичного спрямування, тут виділяють : правий центр, центр, лівий центр (НРУ, ДПУ, ПЗУ , ЛПУ, СДПУ (о) , ТКУ, НДП та ін.). Більшість з наявних партій малочислені, зі слабкими організаційними структурами, без чітких позитивних програм, чітко сформульованих ідеологічних концепцій. Тому сильною є тенденція до консолідації, особливо під час виборчих кампаній. Проте остаточно формування багатопартійної системи в Україні ще не завершено, але на сьогодні політичні партії становлять важливий чинник суспільно-політичного життя в Україні.
4. У цілому суспільно-політичне становище України у 1992 - 2004 роках складне, перш за все, з-за тяжкого стану економіки, що не раз призводило до глибоких політичних криз. Дуже сильна політична криза виникла влітку 1993 р., в умовах катастрофічного занепаду економіки, гіперінфляції, різкого погіршення життєвого рівня населення. Усе це сприяло зростанню невдоволення діяльністю Верховної Ради й Президента. Почалися страйки шахтарів та ін. із вимогами їх, переобрання. Під таким тиском Верховна Рада 17 червня 1993 р. ухвалює рішення 26 вересня 1993 р. провести Всеукраїнський референдум про довіру Президентові і Верховній Раді, але восени 1993 р., щоб не розпалювати пристрасті, приймається нове рішення - навесні 1994 р. провести дострокові вибори Верховної Ради й Президента.
27 березня 1994 р. проводяться вибори до Верховної Ради у декілька етапів. На травень 1994 р. було обрано 338 з 450 депутатів, при цьому перевагу дістали ліві сили - 35% (КПУ - 25%, СПУ - 4,1%, СелПУ - 5,3%, а НРУ - 5,9%). Тому головою Верховної Ради було обрано О. Мороза - лідера СПУ, який був на цій посаді з травня 1994 р. по весну 1998 р.
26 червня та 10 липня 1994 р., у два тури проводяться вибори Президента з 7 кандидатів (Кравчук, Кучма, Мороз, Плющ, Лановий, Бабич, Таланчук). У липні 1994 р. Президентом було обрано Л.Д. Кучму, який переміг Л.М. Кравчука, набравши 52% голосів. 19 липня 1994 р. відбулася інагурація Л.Д. Кучми, який приніс присягу на вірність українському народові.
5. Між новою Верховною Радою й Президентом наприкінці 1994 - у першій половині 1995 рр. виникло протистояння, спричинене необхідністю розмежування компетенцій, на чому наполягав Президент. У грудні 1994 р. Л. Кучма вніс на розгляд Верховної Ради проект "Конституційного закону про державну владу і місцеве самоврядування в Україні", суть якого була у розмежуванні владних функцій між законодавчою та виконавчою гілками влади, щоб віддати Президенту належні йому владні повноваження. У Верховній Раді цей проект проходив болісно й уповільнено, бо була протидія лівих сил. 18 травня 1995 р. Верховна Рада прийняла цей Закон, але простою більшістю голосів, а для його схвалення потрібна була конституційна більшість, що за існуючого розкладу сил у Верховній Раді було нереально. Тоді Президент запропонував Верховній Раді укласти конституційну угоду на період до прийняття нової Конституції. Верховна Рада затягла розгляд цієї пропозиції, тоді Президент 31 травня 1995 р. видає Указ про проведення опитування громадської думки з питань довіри Президентові і Верховній Раді. 8 червня 1995 р. між Президентом і Верховною Радою підписується Конституційний договір, по суті мала Конституція, укладений на рік до прийняття нової Конституції. Це була важлива віха конституційного процесу в Україні, який проходив досить суперечливо.
Розробка нової Конституції почалася восени 1990 р. У жовтні 1990 р. Верховною Радою була створена Конституційна комісія (голова Л. Кравчук). У червні 1991 р. Верховна Рада ухвалила концепцію нової Конституції. У 1992 - 1993 рр. було розглянуто та обговорено два варіанти проекту Конституції, але політична криза 1993 р. перервала цей процес. Восени 1994 р. була створена нова Конституційна комісія (співголови Л. Кучма й О. Мороз). 8 червня 1995 р. було підписано Конституційний договір. Власне конституційний процес пройшов декілька етапів:1)осінь 1990 - осінь 1993 (весна 1994); 2)осінь 1994 - літо 1995; 3)літо 1995 - літо 1996. На лютий 1996 р. було підготовлено новий варіант проекту Конституції, який три місяці розглядали. Знову виникли гострі протиріччя й розбіжності. У травні 1996 р. у Верховній Раді обговорення проекту Конституції знову зайшло у глухий кут. Наприкінці червня 1996 р. Президент видає указ про проведення референдуму про затвердження Конституції. Між Президентом і Верховною Радою знову виникає гостре протистояння. Нарешті, 28 червня 1996 р. Верховна Рада прийняла нову Конституцію України, що створило належну правову основу для подальшої розбудови Української держави, її правової системи, для становлення міцної виконавчої влади, що було важливо для успішного проведення економічних реформ. Прийняття Конституції стало важливим етапом у розбудові Української держави.
6. 29 березня 1998 р. були проведені чергові вибори до Верховної Ради, в яких узяли участь 71% виборців. Ці вибори вперше проводилися за змішаною мажоритарно-пропорційною системою. Участь у виборах взяло 30 політичних партій та виборчих блоків, із яких 4% бар'єр подолали 8 (КПУ, НРУ, НДП, "Громада", ПЗУ, СДПУ (о), Аграрна партія України, СПУ). У результаті отримали мандати: КПУ- 84, НРУ - 32, СПУ й СелПУ - 29, ПЗУ - 19, НДП - 17, "Громада" - 16, ПСПУ - 14, а з одномандатників - 120 відійшли до центристів, 14 - до лівих. У підсумку ліві отримали 171 мандат, центристи - 218, тому голову Верховної Ради змогли обрати лише 7 липня 1998 р., після 63 пленарних засідань. Ним став О. Ткаченко, лідер СПУ (був на цій посаді до січня 2000 р.).
У жовтні - листопаді 1999 р. відбулися чергові вибори Президента. Було 13 кандидатів (Л. Кучма, П. Симоненко, О. Мороз, Н. Вітренко, Г. Удовенко, Ю. Костенко, В. Кононов, В. Онопенко, О. Базелюк, М. Габер, Ю. Кармазін, Е. Марчук, О. Ржавський). У першому турі перемогли Л. Кучма (36,49% голосів) і П. Симоненко (22.24% голосів), а у другому турі переміг Л.Кучма (56,25% голосів). П. Симоненко отримав 37,8% голосів.
7. Наприкінці 1999 - на початку 2000 рр. протистояння між Президентом, виконавчою та законодавчою гілками влади набувало деструктивного характеру, бо керівництво у Верховній Раді належало лівим (О. Ткаченко, А. Мартинюк), які не підтримували курс, який проводили їх опоненти. Тому 13 січня 2000 р. у Верховній Раді була створена парламентська більшість, в яку об'єдналися 11 фракцій, груп та позафракційні депутати. Очолив координаційну раду більшості Л. Кравчук. Так стався розкол парламентського корпусу. Ліві, які становили меншість, засідали у сесійній залі Верховної Ради. Праві та центристи, яких була більшість, засідали у приміщенні "Українського дому". 25 січня 2000 р. більшість 242 голосами проголосували за зміни регламенту та відкликали О. Ткаченка і А. Мартинюка з посад голови та першого заступника голови Верховної Ради. 1 лютого 2000 р. 255 депутатів обрали головою Верховної Ради І.С. Плюща (був на цій посаді до травня 2002), його першим заступником В. Медведчука, заступником С. Гавриша. З 8 лютого 2002 р. реорганізована Верховна Рада продовжила роботу у сесійній залі.
Для закріплення правового забезпечення змін у політичній системи України 16 квітня 2000 р. було проведено Всеукраїнський референдум за народною ініціативою, на затвердження якого винесені були питання конституційного рівня. З'явилися на голосування 81,5 % виборців, більшість яких проголосували за введення двопалатного парламенту, за розширення повноважень Президента щодо розпуску Верховної Ради, за скасування депутатської недоторканності, за зменшення кількості народних депутатів з 450 до 300.
На початку квітня 2001 р. при спробі законодавчо закріпити статус парламентської більшості та укласти політичну угоду між Верховною Радою та урядом В. Ющенка, практично стався розвал парламентської більшості, утвореної у лютому 2000 р. Після президентських виборів 1999 р. сталося розмежування партійно-політичних сил, одні з них підтримали Президента та його курс, а інші фактично перейшли в опозицію. Протистояння між цими силами триває й по сьогодні. Загибель журналіста Г. Гонгадзе (касетний скандал) об'єднали в стані опозиції у 2000 - 2001 роках різні політичні сили від лівих до правих. 9 березня 2001 р. у Києві під час Шевченківських свят відбулися масові сутички представників опозиції з правоохоронними органами. 11 квітня 2001 р. уперше в історії новітньої України була проведена зустріч Президента з представниками 76 партій.
У березні 2002 р. відбулися чергові вибори до Верховної Ради, за якими КПУ отримала близько 20% голосів; "Наша Україна" - близько 20%; блок "За єдину Україну" - майже 13%; СПУ- біля 7% ;БЮТ- біля 8%; СДПУ(о) - біля 6%, але в одномандатних округах більшість дістали прихильники блоку "За єдину Україну". Тому у травні 2002 р. головою Верховної Ради було обрано В. Литвина.
26 серпня 2002 р. Президент у зверненні виклав свою програму реформи політичної системи України, яка передбачала прозорість влади, парламентсько-президентську-республіку, реформу місцевого самоврядування та пропорційну виборчу систему.
У вересні - жовтні 2002 р. сили опозиції провели акцію "Повстань, Україно!"
Восени 2002 р. у Верховній Раді була сформована парламентська більшість і сталася зміна уряду. Новим прем'єр-міністром було обрано В. Януковича. 17 грудня 2002 р. голосуванням іменними бюлетенями парламентською більшістю було відправлено у відставку В. Стельмаха і призначено С. Тігіпка головою Нацбанку України. Також було проведено перерозподіл комітетів Верховної Ради, які від лівих перейшли до їх опонентів. Протистояння у Верховній Раді на грудень 2002 р. між опозицією (КПУ, СПУ, БЮТ, "Наша Україна") і парламентською більшістю було тривалим і гострим, але наприкінці року визначилася тенденція до досягнення взаємопорозуміння між ними.
6 березня 2003 р. з'явилося звернення Президента України про винесення на всенародне обговорення проекту закону "Про внесення змін до Конституції України", що ініціювало процес здійснення в Україні політичної реформи. Протягом 2003 - навесні 2004 рр. проходило активне обговорення політичної реформи у Верховній Раді і суспільстві, що триває й понині.
Навесні 2004 р. фактично започатковується президентська виборча кампанія. Від пІсторія