17. Еволюція суспільного устрою на українських землях Російської імперії в кінці XVIII – на початку xіx ст.

Переломний етап в історії України — кінець 50-х — початок 60-х рр. У цей час, коли очевидною стала неможливість подальшого збереження феодально-кріпосницьких відносин, відбулося скасу¬вання кріпосного права, почав встановлюватися новий, буржуазний лад.

Реформою 1861 р. було створено певні умови для швидкого розвитку промислового капіталізму, обумовленого попи¬том на продукцію чорної металургії та машинобудування, кам'яне вугілля, залізну руду. Інтенсивному зростанню промисловості спри¬яли якісні зміни в засобах виробництва в металургійній, паперовій, цукровій та інших галузях. Розвиток промисловості, товарного хлібо¬робства, транспорту зумовлював значний попит на робочу силу і сприяв припливу сільського населення у промислове виробництво.

Селянство. Скасування кріпосного права внесло серйозні змі¬ни у правове становище селян. Положення 19 лютого 1861 р. оголошувало селян, які вийшли з кріпосної залежності, "вільними сільськими обивателями" і в наступному наділило їх особистими та майновими правами: вступати в шлюб "без дозволу поміщика" і самостійно вирішувати свої сімейні та господарські справи, прид-бавати у власність нерухоме майно, здійснювати торгівлю і тримати "промислові та ремісничі заклади", укладати угоди, вступати в купецькі гільдії.

За селянами закріплювалися також права у сфері судочинства — вони могли подавати позови і відповідати на суді, виступати як представники сторін. Однак внаслідок характеру реформи 1861 р. селяни фактично були позбавлені економічної бази для реалізації своєї правоздатно¬сті.

Дворянство. Еволюційний шлях перетворення у пореформе-ний період суспільної структури зумовив збереження економічних привілей та політичної влади за старим правлячим класом — дво¬рянством.

Після звільнення селян дворянство, як стан феодального сус¬пільства, вступило у період кризи і розкладу. Суб'єктивна неспро¬можність швидко переорієнтуватися, відмовитися від зручного, по¬будованого на даровій праці, життя, в сукупності з об'єктивними труднощами, сільськогосподарською кризою, нарешті, з політикою протекціонізму, що досягла свого апогею з введенням у 1861 р. заборонного тарифу, — все це мало своїм наслідком втрату дворя¬нством наприкінці століття великої кількості земель.

У пореформений період клас дворян-поміщиків розколовся на дві верстви. Дворянство, яке вело своє господарство на капіталіс¬тичній основі, являло собою велику землевласницьку буржуазію, а поміщики, що поклали в основу господарювання відробіткову сис¬тему, складали клас дворян-напівкріпосників. Обидві ці верстви були тісно взаємопов'язані, оскільки їх економічний достаток гру¬нтувався на привілейованому феодальному землеволодінні. Разом з тим в їх інтересах простежувалися й істотні відмінності.

Робітничий клас. У пореформений період пролетаріат України складався з фабрично-заводських робітників. У 1900 р. їх налічува¬лося 448 тис. чоловік. За національною ознакою робітничий клас складався переважно з українців (за даними перепису 1897 р., уродженці України становили близько 75% усіх робітників). Знач¬ний процент припадав на вихідців із великоруських губерній.

Протягом тривалого часу у правовому становищі робітників не було ніяких змін. Капіталісти на свій розсуд встановлювали умови найму, тривалість робочого дня і розміри заробітної плати. Лише з початку 80-х рр. під впливом масового страйкового руху, особли¬во у 90-х рр., уряд вдався до регулювання відносин між робітни¬ками і фабрикантами шляхом прийняття фабрично-трудового зако¬нодавства. Закони 3 червня 1886 р. і 2 червня 1897 р. були в Росії основними фабричними законами.

Буржуазія. Однією з важливіших змін у соціальній структурі суспільства було формування класу буржуазії; цей процес відбував¬ся в межах загальних для всієї країни закономірностей. Разом з тим формування буржуазії в Україні мало свої особливості, які визнача¬лися рівнем розвитку економіки, спеціалізацією виробництва, по¬ложенням регіону в системі всеросійського капіталізму.

Промислова буржуазія поповнювалася вихідцями із різних станів — дворянства, купецтва, заможного капіталізованого селянства. До складу промислової бур¬жуазії входили також представники технічної інтелігенції і частковокапіталісти-іноземці, які переселялися в Україну, вкладаючи капі¬тали у важку промисловість: вугільну, металургійну, машинобудів¬ну.

Загальновизнано, що реформи 60—70-х років означали пер¬ший крок на шляху перетворення феодальної монархії в Росії у буржуазну монархію.

Перетвореннями 60—70-х рр. в державний устрій Російської імперії було запроваджено окремі елементи буржуазної державнос¬ті: створено виборні представницькі установи місцевого адміністра¬тивно-господарського управління (земські та міські органи самов¬рядування), виборні органи суду (мирові судді), закладено основи буржуазного судоустрою і судочинства, більш гнучкі форми фінан¬сового контролю і цензури, закріплено принцип всестановості в комплектуванні армії і діяльності органів народної освіти тощо. Ці реформи є буржуазними і тому, що вони враховували інтереси буржуазії і приватної власності, створювали сприятливі умови для розвитку торгівлі, промисловості та кредиту. Нові риси спостеріга¬ються і в діяльності, успадкованих від кріпосницької епохи установ:в міністерствах було проведено децентралізацію, яка супроводжува¬лася деяким розширенням повноважень місцевих органів; урядовий апарат все більше рахувався з думками дворянської та буржуазноїгромадськості, що висловлювалися через періодичну пресу. Певні зміни відбулися і в складі бюрократії, її кількість зросла.

В країні зберігалися основні дореформені державні вищі, центральні і навіть місцеві установи з дворянською урядовою більшістю. Буржуазне реформаторство 60—70-х рр. було непослідовним. Це, зокрема, виявилося в тому, що деякі важливі зміни в соціаль¬ному та політичному ладі хоча і підготовлялися, але так і не набрали чинності. Хитання уряду між прогресивними перетвореннями і реакційними заходами розширювали і зміцнювали опозицію старо¬му ладу*. Відбивши революційну хвилю на рубежі 70—80-х рр., уряд, очолюваний Олександром III, переходить до відвертої реакції. Царський маніфест від 29 квітня 1881 р. проголошував непохитність самодержавства і встановлення режиму політичної реакції. У 80-х і на початку 90-х років здійснюється ряд контрреформ, які значною мірою відмінили найпослідовніші буржуазні реформи і повернули деякі дореформені порядки. Цей курс намагався продовжувати у перші роки свого правління і останній імператор Росії Микола II.