12. Спроби кодифікації права в XVIII-XIX ст. Та поширення на Україну Зводу законів Російської імперії.

Кодифікація права. Всі роботи по кодифікації українського права проводилися паралельно та з огляду на кодифікацію права Російської держави.

Офіційний привід кодифікації місцевого права України пов'я­зувався з необхідністю упорядкування норм, що діяли в Лівобереж­ній і Правобережній Україні, а також максимально наблизити правові системи України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства. Загальне керівництво кодифі­каційними роботами з 1804 по 1808 рр. здійснював М.Сперанський. Головою Української кодифікаційної комісії був граф П.Завадовсь-кий. Групу кодифікаторів права Правобережжя очолював А. Повста­нський, Лівобережжя — Ф.Давидович. Їх зусиллями були складені "Свод местнмх законов губерний й областей, присоединенньіх от Польши" та "Собрание гражданских законов, действующих в Малороссии" ("Собрание малороссийских прав 1807 г.").

"Собрание малороссийских прав" стало першою в Україні систематизованою збіркою реально діючих норм цивільного права. Наприкінці 1807 р. його відредагований примірник було передано для перевірки у II експедицію кодифікаційної комісії, де він і залишився на довгі роки.

У 1826 р. "Комиссию составления законов" перетворено у друге відділення власної його імператорської величності канцелярії, яке повинно було постійно займатися кодифікаційними роботами. Результатом діяльності відділення стали "Полное собрание законов Российской империи", публікація якого почалася у 1830 р., та "Свод законов Российской империи", що почав виходити з 1833 р. У 1830—1833 рр. у складі відділення працювала група під керівниц­твом І.Даниловича, яка підготувала "Свод местнмх законов запад-ньіх губерний") (Правобережної України та Білорусії). У 1838 р. проект Зводу затвердила Державна рада, але юридичної сили чин­ного джерела права він так і не набув. За своїм характером Звід був збіркою цивільного матеріального та процесуального права.

У процесі запровадження єдиної правової системи на усій території Російської імперії на Україну в 1840—1842 рр. було поши­рено загальноімперське цивільне та кримінальне законодавство. При підготовці другого видання "Свода законов Российской импе­рии" у 1842 р. було затверджено до включення в 10-й том Зводу ряду норм "Свода законов западньіх губерний" для застосування їх лише у Чернігівській та Полтавській губерніях.

На Правобережну Україну поширювалося виключно російське законодавство. У двох зазначених губерніях законом допускалася дія норм місцевого цивільного права, але лише тих, що увійшли до "Свода законов Российской империи". Таких норм налічувалося 53 з 3979 статей.

13. Остаточна Ліквідація Запорозької Січі та подальша доля запорозького козацтва.

Перехід Мазепи і кошового отамана Гордієнка на бік Карла XII царський уряд використав як привід для ліквідації Запорізької Січі. 14 травня 1709 року російські війська зайняли Січ, зруйнували січові укріплення, вивезли артилерію та військовий скарб. Частина запоріжців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам’янка (на території нинішньої Херсонської області). Царські війська витіснили запоріжців і звідціля. У1711 році з дозволу кримського хана частина запоріжців заснувала Олешківську Січ (нині м. Цюрупінск). В результаті січове козацтво стало відірваним від українського народу. Невдовзі Петро І дозволив козакам повернутися на місця їхнього колишнього проживання. У 1744 році запоріжцям було дозволено заснувати Нову Січ на р. Підпільній (поблизу нинішнього с. Покровське Нікопольського району). Нова Січ стала центром Запорізького війська, місцем перебування військової старшини. Функція контролю над Запоріжжям покладалася царським урядом на київського генерал-губернатора. У 1753 році вийшов царський указ про заборону виборів кошового отамана та старшин на Січі. Царський уряд переходить до рішучих дій щодо обмеження тут самоврядування. Автономне існування запорізького козацтва в соціально-економічному та політичному плані дедалі більше ставало явищем несумісним з російським абсолютизмом. Після завершення російсько-турецької війни 1769— 1774 років Запоріжжя втратило своє значення як стратегічний форпост проти татарської та кримської агресії. У травні 1775 року російські війська на чолі з угорським генералом Текелі вдерлися на Січ. З серпня 1775 року Катерина II підписала маніфест про ліквідацію Запорізької Січі. Заборонялася навіть назва “запорізький козак”. Територія Січі була приєднана до Новоросійської губернії. Закінчився третій, один із найбільш славних етапів розвитку українського козацтва. По-різному складалася доля запорізького козацтва після 1775 року. Значну його частину царський уряд відніс до розряду військових поселенців. Близько 5 тис. запоріжців відійшли в межі турецьких володінь за Дунай і створили там Задунайську Січ (на місці теперішнього м. Вилково Одеської області). Пізніше турецький уряд переселив козаків на правий берег Дунаю. Царський уряд відчув втрату запорізького війська, коли готувався до чергової війни з Туреччиною. Тому у 1784 році він утворив із запоріжців, які залишилися на території Російської імперії, Бузьке козацьке військо. В ньому була запроваджена запорізька номенклатура посад, поділ на курені тощо. Однак курені як військово-адміністративні одиниці існувати недовго. За царювання Олександра І у куренях залишили тільки місцеве (сільське) самоуправління, підпорядковане вищій військовій адміністрації. В роки російсько-турецької війни 1787— 1791 років Чорноморське козацьке військо налічувало більше 15 тис. козаків. У 1792 році, після закінчення війни і закріплення Росії на Чорному морі, Чорноморське козацьке військо було переселене на так звану Чорноморську прикордонну смугу, що проходила правим берегом Кубані. У 90-х роках XVIII ст. на Кубані проживало 25 тис. козаків українського походження. Незабаром сюди переселилася частина козаків Задунайської Січі. На Кубань інтенсивно потягнулися переселенці з Чернігівської, Полтавської, Харківської губерній. Було засновано 40 курінних селищ з військово-адміністративним центром у м. Катеринодарі (нині Краснодар). Отже, маємо всі підстави говорити про українську колонізацію цих земель.В роки російсько-турецької війни 1828—1829 років козаки Задунайської Січі перейшли на бік російської армії, за що турецький уряд жорстоко розправився з Задунайською Січчю: її було знищено. Закінчився четвертий етап існування українського козацтва. Залишки задунайців царський уряд поселив на Азовському узбережжі, сформувавши з них Азовське козацьке військо. Українське козамтво вступило в п’ятий історичний етап свого існування.

Травень 1775 р. війська генерала Текелія за наказом Єкатерини 11 зруйнували і захопили січ. Більшість козаків була переведена до вільних селян. Запорожські провідники були заслані на півночь,або в Сиір. Частині запорожців вдалося втекти і заснувати під владою турків Задунайську січ. Рос. уряд посилено ввів агітацію про повернення запорожців. В 1828 кошовий Йосип Гладкий перейшов з частиною запорожців до Росії. Незабаром після скасування січі за ініціативою Потьомкіна з колишніх запорожців було створено Чорноморське козацьке військо. А в 1792 р Чорноморське військо пересилили на Кубань. В 1864 було перейменовано на Кубанське. З поч. 18 ст на Правобережній Україні уже не існувало козацтво, для того щоб заселити Пр. Україну засновують Слободи.