30. Техніки та методи здійснення інформаційної війни

Інформаці́йна війна́ — використання і управління інформацією з метою набуття конкурентоздатної переваги над супротивником. Інформаційна війна може включати в себе

• збір тактичної інформації,

• забезпечення безпеки власних інформаційних ресурсів,

• поширення пропаганди або дезінформації, щоб деморалізувати військо та населення ворога,

• підрив якості інформації супротивника і попередження можливості збору інформації супротивником.

Часто ІВ ведеться в комплексі з кібер- та психологічною війнами з метою ширшого охоплення цілей, із залученням радіоелектронної боротьби та мережевих технологій.

Види ІВ

• Психологічна війна;Кібервійна;Мережева війна;Ідеологічна диверсія;Радіоелектронна боротьба, яка може проявлятися такими способами:

  • Телебачення і радіомовлення можуть бути подавлені.

  • Ресурси телебачення і радіомовлення можуть бути захоплені/підкорені для кампанії дезінформації.

  • Мережі комунікацій можуть бути заблоковані або недоступні.

  • Операції фондової біржі можуть саботуватися електронним втручанням, даючи витік чутливої інформації або поширюючи дезінформацію.

За умов трансформації інформаційної війни будуть змінюватися також її форми^[4]. Так, для інформаційної боротьби першого покоління це:

• вогневе придушення (у воєнний час) елементів інфраструктури державного та військового управління;

• ведення радіоелектронної боротьби;

• одержання розвідувальної інформації шляхом перехоплення й розшифровки інформаційних потоків;

• здійснення несанкційованого доступу до інформаційних ресурсів з наступною їх фальсифікацією чи викраденням;

• масове подання в інформаційних каналах супротивника чи глобальних мережах дезінформації для впливу на особи, які приймають рішення;

• одержання інформації від перехоплення відкритих джерел інформації.

Інформаційна боротьба другого покоління передбачає:

• створення атмосфери бездуховності й аморальності, негативного відношення до культурної спадщини противника;

• маніпулювання суспільною свідомістю соціальних груп населення країни з метою створення політичної напруженості та хаосу;

• дестабілізація політичних відносин між партіями, об'єднаннями й рухами з метою провокації конфліктів, розпалення недовіри, підозрілості, загострення політичної боротьби, провокування репресій проти опозиції і навіть громадянської війни;

• зниження рівня інформаційного забезпечення органів влади й управління, інспірація помилкових управлінських рішень;

• дезінформація населення про роботу державних органів, підрив їхнього авторитету, дискредитація органів управління;

• підрив міжнародного авторитету держави, його співробітництва з іншими країнами;

• нанесення збитку життєво важливим інтересам держави в політичній, економічній, оборонній та інших сферах.

32. Типології політичних комунікацій

Види масової комунікації розрізняють на основі використання форм масового спілкування у певних сферах для виконання визначених суспільством або професійним комунікантом завдань.