22. Технологічний критерій інформаційної небезпеки для суспільства та держави

Інформацíйна безпéка (англ. Information Security) — стан інформації, в якому забезпечується збереження визначених політикою безпеки властивостей інформації

Складові інформаційної безпеки або такі суттєві властивості, як: конфіденційність (англ. Confidentiality, privacy), цілісність (англ. Integrity), доступність (англ. Availability) — тріада CIA. Інформаційні системи можна розділити на три частини: програмне забезпечення, апаратне забезпечення та комунікації з метою цільового застосування (як механізму захисту і попередження) стандартів інформаційної безпеки. Самі механізми захисту реалізуються на трьох рівнях або шарах: Фізичний, Особистісний, Організаційний. По суті, реалізація політик і процедур безпеки покликана надавати інформацію адміністраторам, користувачам і операторам про те як правильно використовувати готові рішеня для підтримки безпеки

24. Поняття «державної інформаційної політики»

Державна інформаційна політика - це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з отримання, використання, поширення та зберігання інформації.

Головними напрямами і способами державної інформаційної політики є:

• забезпечення доступу громадян до інформації;

• створення національних систем і мереж інформації;

• зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності;

• забезпечення ефективного використання інформації;

• сприяння постійному оновленню, збагаченню та зберіганню національних інформаційних ресурсів;

• створення загальної системи охорони інформації;

• сприяння міжнародному співробітництву в галузі інформації і гарантування інформаційного суверенітету країни;

• сприяння задоволенню інформаційних потреб закордонних українців [4]

Державну інформаційну політику розробляють і здійснюють органи державної влади загальної компетенції, а також відповідні органи спеціальної компетенції

25. Поняття «інформаційна еліта» та «медіа-бюрократія»

Інформаційна еліта – “інфократія”— складається з видатних діячів ЗМІ, журналістів, керівників теле- і радіоканалів, видавництв, газет і журналів тощо. Вона досить грунтовно вважається “четвертою владою”, адже контролює, керує і дозує потоки інформації та в головному здійснює вплив на формування громадської думки. Ця еліта достатньо близька з інтелектуальною (освітяни, науковці, ідеологи, митці культури), тому інколи політологи говорять про культурно-інформаційну еліту взагалі.

В умовах інформаційної революції значно зростає роль інформаційної еліти в процесі розробки та ухвалення рішень. До інформаційної еліти відносять провідних працівників засобів масових комунікацій, представників експертної спільноти. Перехідний характер пострадянських суспільств, значна маса маргіналізованого населення, яке не має чітких, усталених світоглядних орієнтацій, значно знижують бар’єр навіювання, полегшують маніпуляції масовою та індивідуальною свідомістю. Крім того, у цих суспільствах нерозв’язаною залишається проблема розробки інтересів спільнот. У даному випадку це різновид відомої тези про те, чи є засоби масової інформації четвертою владою. На наш погляд, в сучасних умовах, коли газети та журнали є власністю чи контролюються певними політичними силами або конкретними бізнесменами, не може бути мови про самостійність цієї «четвертої влади», яка є в основному рупором, дзеркалом, яке відбиває те, що необхідно політичній чи бізнесовій елітам. Тому навряд чи можна говорити про те, що інформаційна еліта виходить, навіть на певний час, на центральні позиції.