70. Ідейно-художній аналіз топонімічного переказу

Топонімічна легенда або переказ як різновид світобачення народу та їх аналіз свідчать про те, що територія Поділля була заселена ще в доісторичні часи, а тому дана категорія вимірно пройшла для означення об’єктивної реальності, яка дана людині у відчуттях, існуючи незалежно від них. Аналіз усіх явищ несуть визначені назви ойконімів (топоніми, гідроніми, ороніми тощо) які ввібрали джерело свого існування у житті народу.

Так, закономірно фольклористикою ведеться, що розкриття змісту народного твору дає можливість визначити його історичний характер як еволюційної форми, що визначає внутрішню принагідність у відношенні до зовнішньопредметних пояснень. Форма як категорія – “зовнішній вияв якого-небудь явища, пов’язаний з його сутністю, змістом” [8, 618].

І все ж постає питання, в чому полягає специфіка топонімічної легенди і переказу? Насамперед, це процес, який уподібнюється значеннєвості факторологічного (соціально-політичного) аспекту. Уваги слід надати тому, що топоніми не можуть існувати ізольовано, оскільки постає значущість постійної зміни об’єктів у сукупності номінативного спрямування. Звідси як висновок постає, що специфікою топонімічних досліджень виступає коло інтересів значно ширшої інформації (за лінгвістичну), оскільки топоніміка як системна галузь знань – це не що інше, як синтез багатьох наук. Перед тим як робити спробу у поясненні предметності топонімічної дисципліни, слід виокремити топонімічну прозу (легенду та переказ) Центрального, Західного та Східного Поділля за категоріальністю тих форм, які діляться на:

а) іменні (або номінативні форми назв населених пунктів, які виникали, як правило, від першозаселенця чи ж героя-сподвижника, який відзначився в обороні тієї місцини, в якій мешкав, – с. Іванків, Адамівка, Марківці,, Матвеєха, Боришківці, Вітківці тощо);

б) предметні (за колом діяльності – с. Топорівці, Черепівка, Копистин, Коритне, Шибено);

в) флору і фауну (назви, що сформувалися від наявної чисельності рослинного і тваринного світу):

– тваринний світ (с. Вовковинці, Чорнокінці, Копитинці);

– пташиний (с. Пугачівка, Горловиця, Комарівка, Курупачина, Чаньків);

– рослинний (с. Абрикосівка, Рідкодуби, Міжлісся, Грушка, Тростянець, Крушанівка);

г) за ознаками людської поведінки та зайнятості (обумовлений системою ціннісних координатів, які сформувалися в людині за роки її життя – с. Колодіївка, смт. Сатанів, Городниця, Просівці, Сахкамінь);

ґ) географічні (за місцем розташування – с. Ставчани, Озеряни, Долинка Ставища, Прислуч);

д) етносоціальні та етнонаціональні групи назв (с. Гута, Солобківці, Карвасари, Калагарівка). Окрему групу становлять ті назви населених пунктів, які приналежали комусь як об’єкт

власності, наприклад “Попівка” та малозрозумілі найменування: с. Тартак, Губин, Стипок та ряд інших топонімів.

71. Ідейно-художній аналіз соціально-побутової пісні

Україна, як відомо, багата на розмаїтi весiльнi обряди. У кожному регiонi цей обряд має свої вiдмiнностi. Його значення в тому, що він відбиває світогляд i мораль трудового народу, родинні та суспiльнi стосунки на кожному конкретному історичному етапі. У ньому з великою теплотою оспівана доля жінки до i після одруження. У весільних піснях йдеться i про свах, i про подруг нареченої, світилок, бояр i боярок, старост i дружб. Співають весiльнi пiснi виключно жінки. Це переважно хори, діалоги. Весiльнi пiснi супроводжують замішування короваю, розплітання коси молодої, одягання їй чіпця. Чоловіки у формі монологів та дiалогiв беруть участь лише у найбільш драматичних епізодах обряду під час нападу бояр та викупу нареченої. Святкуючи перезву, родичі молодої після першої шлюбної ночі йдуть або з відповідними обрядовими піснями на частування до хати молодого.

Найпопулярнішими піснями що виконуються і зараз на деяких українських весіллях є такі весiльнi пiснi: «Де ти, калино, росла?, «Ой думала та гадала», «Приїхали гості», «Ой куди ж ви, сiрi гуси, полинете?», «Ненько моя та рідненька», «Ой пливе човен по росі».

З текстів цих пісень постає цілий світ почувань i дум дівчини у передвесiльну та весільну пору.

Окрім того можна сказати, що всі весiльнi пiснi становлять одне велике драматичне дiйство, але поряд з тим кожна з них, завдяки дiалогiчнiй формi, може бути самостійною малою п'єсою.

-- Ненько моя рiдненька.

Рятуй мене...

-- Не моя, донечко, воля...

Нехай тебе той рятує,

Хто до шлюбу готує.

Весiльнi пісні виступають не тільки як промовистий доказ багатства змісту й форми самого весільного обряду, а й високої моралі українського народу, як творця пісень про цей обряд.