16. Особистість як така, що вчиняє, в роботах в .А.Роменця.

Вчинок є основною ланкою, осередком будь-якої форми людської діяльності. Він виражає будь-яке відношення між особистістю і матеріальним світом. Це відношення можна правильно зрозуміти, коли зміст поняття „особистість” включить в себе те, що вже люднене,освоєне, набуте людсько індивідуальністю – знання, уявлення, усвідомлені закони.Великий світ, включаючи свою особистісну визначеність, є світ не освоєний і протистоїть своєю таємницею особистості.

Вчинок – це спосіб особистісного існування в світі. Все, що існує в людині і в олюдненому світі, є вчинковим процесом і його результатом.

Вчинкові комунікація передбачє особистісне виділення людини зі світу.Причому особистість включає в себе не тільки вузьку суб’єктивність, наприклад яку-небудь популярну пристрасть, а й усі свої знання та уявлення про світ, усе пізнане, відоме, все, що виникає в сприйманні, об’єктивуючи, „проектуючи” це сприйняте назовні.Все багатство світу, яке пройшло через сприймання, мислення, сідомість людини, становить особистісний світ.

Суперечність, яка виражає відношення особистісного і всезагального світітв – вчинкова.Вчинок – спосіб опосередкування особистості і матеріального світу.Вчинок – це результат взаємного переходу особистості і макрокосмосу, і цей перехід являє собо творчий акт. Ось чому вчинок є всезагальна,синкретична,творча дія.

Як вираз суперечності між особистістю і матеріальним світом, вчинок виявляє незавершеність,прагнення до вдосконалення, подолання невідповідності ідеалу і реальності в пізнавальній,естетичній та моральній діяльності з метою знаходження опори в матеріальному світі.В особистості і проти неї існує матеріальний світ.Акти їхнього взаємного переходу є вчинковими актами,а саме:

1)ситуація

2)мотивація

3)вчинків акт(дія)

4)післядія

І результат вчинку – це подія.

Вчинок відрізняється від дії: вольовим зусиллям, боротьбою мотивів, самостійністю, творчою природою, переживанням, морально-етичним аспектом і невизначеністю та небайдужістю. 4 кмпоненти в структурі вчину: ситуація, мотиваці, вчинків акт (дія), післядія. Вчинок це комунікативний акт, направлене на взаємодію з оточуючим світом. Ос-сть маже активне змінювати і пізнавати світ. При цьому вона сама змінюється шляхом вчинку.

Вчинок усвідомлений. Вчинки проявляються часто в умовах спокус. Вчино – це здатність відмовитись від спокуси, подосати себе. Післядія побуджує нас до нової дії або новому вчинку.

“Особистість як субстрат, носій морального вчинку разом з цим формується завдяки йому, є результатом сукупності вчинкових моральних дій; це стосується й таких рис особистості, як характер, темперамент, обдарованість тощо”.

Для чіткого окреслення принципів періодизації та рушійних сил розвитку психологічного знання в позитивному чи негативному плані необхідно, на думку вченого, визначення “логічного осередку психологічної системи. У найбільш розвиненому вигляді даний осередок пов’язаний з дією, вчинком. На це звернув особливу увагу С.Л.Рубінштейн, намагаючись побудувати систему психологічних знань в “Основах загальної психології” (1946). Він зробив висновок, який визрів у надрах світової історії психології, спираючись при цьому на два поняття – дію і вчинок. Універсальною категорією виявляється саме вчинок, адже він уміщує в собі дію. Універсалізм вчинку полягає в тому, що він є осередком різних форм діяльності й поведінки – теоретичної і практичної, моральної, естетичної, технологічної та ін. Він охоплює активність як тварин, так і людей на будь-яких рівнях індивідуального розвитку. Отже, є всі підстави розглядати вчинок як вихідний пункт у тлумаченні історико-психологічних знань” [11, с. 41].

Отже, на думку В.А.Роменця, з’являється можливість цілісного визначення будь-якої психологічної теорії в різні епохи становлення культури на основі структури вчинку, тлумачення й акцентування його самого та його компонентів. В різні історичні періоди зміщуються аспекти на певні структурні компоненти вчинку, “але при цьому кожна епоха бачить вчинок у його цілісності. Компоненти вчинку – це ситуація, мотивація, дія та післядія. Згідно з цим міфологічний період, Стародавній світ і Середні віки характеризуються принципом ситуативним, епохи Відродження, Барокко й Просвітництва – мотиваційним, ХІХ і ХХ століття – відповідно принципом дії та післядії” [там само].