Розділ 11. Фотель пані Поліни.

    -Печальні молоді жінки нікому не потрібні. Треба посміхатися!

    (Це пролунало так несподівано,що Стефка ледь не впустила з рук кухоль,із якого поливала фікус,що стояв на підвіконні у пані Поліни.)

    -Останнім часом ви ходите якась…замкнута. Це вам не личить. У вас відкрите дитяче обличчя,і маска скорбрти йому зовсім не пасує…

    (Добре,що вона заговорила першою. Стефці видалася чудова нагода запропонувати свої послуги щодо лагодження крісла. Вона дістала з кишені свого синього робочого халата широкий скотч.)

    -Пані Поліно,дозвольте?-сказала,показуючи на зазубрини і тріщини на бильцях та ніжках фотеля.-Сідайте поки що на ліжко,я обмотаю крісло,бо воно скоро розвалиться. Ви можете впасти,забитись… А так ще потримається.

    -Навіщо?-усміхається стара.-Ми розсиплемося разом. Є у мене така надія…

    -Ну,що ви! Увас нормальний тиск,ясний розум…-почала умовляти Стефка.-Вам просто треба виходити на повітря. Якщо хочете,я допоможу вам спуститися униз,у двір.

    -Щоб повзати по ньому разом із цими старими потворами?!Дзуськи!Краще справді-зробіть щось із кріслом.

   ( Стефка допомогла їй перебратися на ліжко і заходилася перебинтовувати фотель прозорою клейкою стрічкою. Пані Поліна прискіпливо спостерігала за її рухами.)

    Так от…- раптом сказала вона,немов продовжуючи бесіду,що складалася в її голові.-Ви ходите печальна. Я ніколи не визнавала подібного виразу обличчя!На вас усе-таки воду не возять і не змушують пиляти дрова на морозі. Ви не в Джезказгані, не в Каргополі,не в Шелуті й не у Вятлазі!

    (Незрозумілі географічні назви так і сипалися з її вузьких іронічних вуст.)

    -Ви та гастролювали?-запитала Стефка.

    -О,як я там гастролювала!-засміялася пані Поліна.-Чотири роки безперебійних гастролей-і все на свіжому повітрі,посеред пустелі чи лісу. Дуже корисно для здоров`я,я вам скажу…Особливо,коли спочатку змушуєш себе посміхатися,а потім звикаєш і смієшся. Смієшся над собою.Спробуйте!Ну?

    (Стефка слухняно розтягнула вуста.)

    -Вже краще!-похвалила пані Поліна.-Але ще треба тренуватися. І зрозумійте:життя дуже коротке. Це я вам кажу попри свій вік. А ще-воно досить просте,незважаючи на всю поверхову складність. Ми самі його ускладнюємо. А знаєте чим?

    -Чим?-Стефці раптом стало так цікаво слухати стару,ніби вона очікувала почути від неї таємницю рецептів на всі випадки життя.

    -Тим,що проектуємо свої думки і почуття на думки й почуття ближнього. Особливо це небезпечно,коли людина живе на високих обертах. А я гадаю,це якраз ваш випадок!-Хитро підморгнула стара.

   ( Стефка закінчила лікувати фотель і відчайдушно раділа цьому незбагненному факту:пані Поліна заговорила.)

    -Коли-сто років тому!-через різні політичні обставини я розлучилася зі своїм чоловіком(тут пані Поліна кивнула на стіну зі світлинами й було не зрозуміло,на котру з трьох),аби врятувати його життя і свободу-я була впевнена,що він неймовірно страждає. Сидячи в карцері без води та їжі,без спідньої білизни,із завошивленим брудним волоссям і розбитими губами-про що,ви гадаєте,я думала?! Не повірите:тільки про те,як йому боляче,як тяжко без мене,як самотньо і холодно посеред тієї лютої зими…Ха! Якби я знала,що в цей час він ходить на вистави в білому велюровому капелюсі,який купив одразу після мого арешту (бо ми планували цю покупку разом!),п`є шампанське в «Націоналі» і читає одній театральній субретці уривки зі своєї нової п`єси…Я не хочу грішити,стверджуючи,що він не мучився. Проте в кожного своя міра страждань,свій поріг болю. І не треба перебільшувати,проектувати! Я повторюю:життя коротке. Ви скоро це зрозумієте. Він,мій коханий,зрозумів це раніше за мене-і майже одразу одружився на тій субретці. Все просто…

    (Стефку несподівано пронизав ще не досить вимальований у свідомості,але доволі виразний здогад. Але як про нього сказати старій актрисі? Як запитати? Чи варто робити це зараз? Вона вже зрозуміла,що ця розповідь-лише початок історії,котра розпочалась із затертої фотокартки на стіні кімнати пані Поліни.)

    -Ось,готове ваше крісло,-після паузи вимовила Стефка.-Вигляд,щоправда,не дуже,але тепер не розвалиться! І не буде вас дряпати.

    (Вона допомогла старенькій переміститися на її звичне місце. Вона тримала актрису за руку і відчувала пергаментну тонкість шкіри під своїми пальцями. Їй несподівано закортіло поцілувати цю руку. Проте це щонайменше мало б досить дивний вигляд,і Стефка стримала свій порух. Але хотілося зробити для цієї вишуканої старої дами щось приємне.)

    -Пані Поліно,можливо,вам тут чогось бракує? Хочете,я привезу вам що-небудь? Нову книжку,речі,щось смачне. Скажіть тільки-що?

    -Гм…-Актриса замислилась і надовго відвернулась до вікна.

    -Я ніколи ні в кого нічого не просила…

    Ніколи…

    Нікого…

    Нічого…

    (Це прозвучало,ніби якийсь в`язичний лозунг,як замовляння. Стефці стало сумно.) Помітивши це,пані Поліна додала:

    -Ну,добре. Вибачте. Просто ви все одно цього не зробите!

    -Зроблю!-вперто й навіть ображено вимовила Стефка. Ще б пак! Домовилася ж вона про свіже щоранкове яйце для Альфреда Вікторовича.

    -А ви упертюх! Гаразд. Я хочу…люльку,вишневий тютюн і трохи пристойної кави. Хіба ви в цьому тямите?

    -Побачимо!-весело сказала Стефка.

    (Стара актриса задоволено гойднулася в кріслі.)

    (Стефка йшла від неї з легким серцем. Вона вже знала напевно,що перед нею-та актриса,з «Енциклопедії радянського кіно». Едіт Береш,від якої не збереглося жодної світлини…)