Розділ №17 Оля-Олюся

Весна… Все місто вкрите каштановим та бузковим цвітом. А Олюсі вісімнадцять, вона сама стає квіткою. На ній бузкового кольору сукня з білим комірцем, білі шкарпетки й нові лаковані туфлі на високому підборі, на шиї шовкова китайська хустка, у руці – ридикюльчик з бузкового оксамиту. Олюся відмовляється від батькового авто і йде пішки. Йде посеред золотої, залитої сонцем центральної вулиці, подавати документи до університету.

Вона стає в чергу за морозивом і краєм ока помічає, як за нею спостерігають двоє імпозантних чоловіків. Обидва в білих модних макінтошах, костюми – в тонку смужку, велюрові капелюхи.

Олюся замовляє фруктове морозиво, йде далі й знову бачить тих двох – вони йдуть за нею. Олюся сідає на лавочку, вони зупиняються, дістаючи з кишень портсигари… Згодом вони перегороджують дорогу, приязно посміхаються, ніби знають Олюсю сто років.

• Чарівна дівчино, - каже один із них, - хочете зніматися в кіно?

Олюся завмирає на місці. Другий дорікає тому, мовляв, що ти так лякаєш панночку, і достає з кишені червону книжечку.

– Спочатку познайомимось. Читайте.

Олюся читає ім’я, прізвище, а потім її охоплює тривога і захват, адже внизу написано професію: режисер.

Вони повідомляють, що мають для неї пропозицію і пропонують обговорити це в більш затишному місці, киваючи а найближчий ресторан.

На Олюсині щоки повільно і підступно наповзає рум’янець. Такого з нею ще не було! Піти з двома чоловіками до ресторану – та ще й з якими! І щоби пихатий швейцар у форменому картузі із золотою смужкою відчинив перед тобою двері! Ого!!!

• Гарний типаж… - чує вона тихий голос режисера. – Те, що ми шукали…

Виявилось, що вони якраз шукають героїню для свого кіно.

• Ну, то що? Домовились?

• Домовились! – сміливо каже Олюся.

• Отже, завтра вранці – ви у нас. А до речі, ви навчаєтесь чи працюєте?

• Я йшла здавати документи до університету… ( згадує Олюся й раптом заливається сміхом) Боже, яка нісенітниця! Я ж увесь час мріяла бути актрисою!!!

• По-нашому!!!- радісно виголошує режисер і наливає ще келишок… - Господи, красуне, ми не з’ясували головного: як вас звати?

Олюся називає себе і обидва якось дивно перезираються.

• А це не ваш тато…

• Мій! А яке це має значення?!!

• Але … таке відоме ім’я…

• А ми придумаємо псевдонім! – весело каже драматург. – Ви не проти?

Ніжна, тендітна пані… - промовляє він. – Вам треба щось ніжне, як пух…

А якщо – Ніжина? Дуже близько від ніжності і … справжнього прізвища.

• Старий, ти – поет! – хвалить режисер. – А ім’я?

• Леда! – сміється той.

• Чудово: Лебідь знайшов Леду!

• Облиш дурні жарти, - чомусь сердиться драматург.

• Добре, добре. Хто ж зрівняється з божественною Едіт?!! Але ж справді звучить досить гарно: Леда Ніжина. Вам подобається, чарівне дитя?

• Дуже!

• Вирішено!

… Олюся переповнена почуттями.

Олюся йде по червоній килимовій доріжці і всі в залі оглядаються на неї. Оглядаються тому, що вона - прекрасна, як квітка, як юність. Звичайна радянська дівчина комсомолка з хорошої, добропорядної родини.

Але ж то вже не Оля-Олюся!

Леда Ніжина іде центральним проспектом. Вона більше ніколи не їстиме морозива на вулиці!