Розділ №3. Леда Ніжина.

Сьогодні прийшла дівчинка.

О четвертій ранку.

Вона стояла біля трельяжу й перебирала дрібнички, що лежали на ньому.

Дівчинка стояла до Леди спиною й була маленька й білява.

Вона сяяла.

Леда вже не боялася.

Лячно було тільки спочатку, коли зявився ПЕРШИЙ із них, і Леда подумала, що це – кінець.

Відтоді вони приходили часто. І Леда звикла. І навіть раділа, що відтепер вона не сама.

Я більше не боюся. Це правда. Адже я ще можу аналізувати те, що відбувається. І нехай золоті хвилі накочуються все частіше – я поки що не втратила здорового глузду. Я радію тому, що здатна бачити їх. Хтось боїться галюцинацій, ковтає пігулки, ходить до медпункту. Тільки не я!

Погано лише тоді, коли приходять потвори. А вони таки приходять. Я не можу прогнати їх, тому що не можу кричати. Просто дивлюся, вхопившись за хрестик, що висить у мене на шиї, доки вони не розчиняться у повітрі.

Леда йде до трельяжа, перебирає дрібнички, що лежать на ньому. Бере мушлю, притискає її до вуха й усміхається.

… А він казав мені: «Ледо, візьми цю мушлю. Прислухайся: хіба це море? Це ж овації! Вони завжди будуть з тобою. Вони ніколи не згаснуть, Ледо. Вони – твої назавжди. І я - твій…»

Леда відчуває, як він тихо й ніжно дмухає їй у потилицю. Він знає, що робить! Він знає, чим підкорити Леду. Ось такими ніжними невагомими дотиками. Адже Леда така сама ніжна й невагома. Леда може знепритомніти від одного дотику.

«Ледо, йди до мене, я втомився. Я надто довго був сам. Ти така гарна! Ти моя єдина. Мені ніхто не потрібен, крім тебе. Поруч із тобою я божеволію. Ти не розумієш…»

Леда не розуміє, але вона знає, що цей подих – солодкий і отруйний. У ньому – темна брехня. Така темна і така солодка, що аж не віриться, що брехня може бути такою привабливою. Набагато привабливішою, ніж правда. Набагато не безпечнішою, ніж просто смерть…

Леда підходить до люстерка.

Хто це? Хто ця бридка й беззуба стара, що всміхаться до мене напівдитячою посмішкою. Сорочка окреслює її зів’яле тіло. Невдовзі має прийти нянечка. Почне возити смердючою ганчіркою по підлозі. Часом здається, що воду в склянку, щоб запивати пігулки – вона наливає прямо з цього відра. Вода так само страшенно смердить. Мені треба скоріше сховатись під ковдру, накритися з головою, аби вона подумала, що я сплю. Але я знаю: вона обов’язково підійде, стане наді мною і почне прислухатися, чи долинає з-під ковдри дихання. Так, мабуть, вона стоїть над усіма. Це її обов’язок. Вона нерухомо стоїть над нами як сама смерть. Прислухається. А я з-під ковдри прислухаюся до неї. Яка вона? Не дівчина, ні, а те, що вона нині втілює, стоячи над моїм ліжком. Можливо, у неї гарне довге волосся й очі завжди заплющені, можливо, вона тримає в руках букетик лілей – білих, із запаморочливим ароматом, від якого в мене зажди боліла голова…

…Леда ненавидить лілеї! Але щовечора Леді надсилають величезні букети цих проклятих квітів. Вона не знає, хто це робить. Вона боїться викидати їх. Леді здається, що ці лілеї - щось на зразок спокутування. Леда має дихати ними! Коли Леді набридне жити, вона купить сто таких букетів і задихнеться від них. Це буде так красиво. І не боляче.