Розділ №4. Стефка.

     «Вранішня п`ятихвилинка». Ненавиджу ці розлогі теревені Директора. Як завжди,розмови про хиби,хоча я намагаюсь все робити так,як треба. Навіть прислухатися до дихання наших дорогеньких,на чому особливо наполягає Директор,а це не дуже приємна справа. Мені лячно. Тим більше,що вже двічі я наштовхувалася на небіжчиків.

      Та сьогодні мене це не обходить. Я відчула дивну річ. Для себе я обрала таку метафору:горіх вистрелив і розкрився квіткою. Не знаю,чому це сталося. Можливо,поштовхом був той танець із людиною,обличчя якої я вже не пам`ятаю. Я була щільно закоркованим бутоном. Хоча я знала,що всередині є все:пелюстки,дивовижний запах,насичений колір,розмах,політ. І раптом вона вистрілила величезною квіткою,яка розкрилася всіма своїми пелюстками. Я не вірю в жодні псевдо духовні курси,ненавиджу соплі й воплі,не ходжу до церкви,але в моїй голові засяяв майже церковний лозунг: «Розкрий своє серце!»

       Я стала землею. Не тією,якою завалюють могили. А іншою-готовою прийняти в себе будь-яке зерно,виростити його,огорнути теплом і віддати всі свої соки. Поки що цими зернами були ті,хто оточує мене нині. І сміх і гріх!

      Старий лисий Директор,колишній завгосп нашого славетного театру,Старша медсестра-огрядна самотня тьотя-мотя в окулярах,троє нянечок-мешканок цього передмістя,Завідувач культмасового сектору,Бібліотекарка і її син,наш водій.

     Я дивилася на це зібрання і думала про те,що…що нині всі люди втратили…стать. І не тільки тут,у цьому Будинку. Скрізь. Вони перетворились на безстатевих істот,на механізми для пустопорожніх балачок,на шлунки,на мозок. На все,що завгодно,крім своєї істинної природи. Природа створена з любов`ю і для любові. Те,що я працюю такому місці,наклало свій відбиток і на моє обличчя. Вони,наші клієнти,по ниточці висотують з мене молодість… За це я їх ненавиділа до сьогоднішнього дня. Доки не вистрелив горішок-бутон.

     Я дивилася на всіх цих людей і,хоч як дивно,відчувала,що люблю їх. Люблю в світлі свого незвичайного нового стану. Я одягла блакитний халат. Розпочинався новий день. Хотілося якнайкраще догодити мешканцям нашого притулку. Це бажання з`явилося у мене вперше.»

Стефка дивиться на Едіт і відводить погляд, не може витримати його. Потім Стефка дивиться на фото.

- Можна вас про щось запитати?-каже Стефка ніби захрипшим голосом, ніяковіє під уважним поглядом. - Уе ви-он на тій світлині? Стара гойднулася.

- Я? Ви жартуєте?! - з іронією каже Едіт. - Це Леда... Була така актрисулька... Але ти не можеш іі знати. Надто молода...

- Леда?

- Принаймні так вона себе називала. Леда Ніжина... - іі вуста презирливо викривилися. - Лебідь і Леда... У цьому словосполученні вчувається щось непристойне, вам не здається? Стефка не розуміє, але киває головою.

- Хочеш знати, чому я іі тут повісила? Щоб завчасно не померти! - дивиться на фото. - Мене бадьорить, коли дивлюся на неі. Це - як заштрик. Або ляпас: от, здається, вже нічого не відчуваєш, все наче в імлі... А поглянеш на стіну й думаєш майже з любовю: " А дітька лисого! Щоби Едіт Береш не дочекалася некрологу на це стерво і відійшла раніше за якусь Леду?! Дзуськи!"

- А хто це- Едіт Береш? - стрепенулася Стефка. Стара піджала губи, розвернулася до вікна і гойданулася в кріслі. Стефка покрутилася по кімнаті, поялозила ганчіркою там, куди раніше й не заглядала. Ще раз глянула на завмерлу постать у фотелі.

Стефка виходить і повертається в коридор. Підходить до дверей Леди.

- Вчора ця старушенція, кокетливо розповідала за сніданком, що вона - Офелія. Сьогодні, мабуть - Дездемона! - зіронізувала Стефка. Стефка прислухалася й тихо прочинила двері. - Ольго Яківно,можна? ви ще тут?

Леда стоіть перед люстром і намагається зачепити пасмо волосся. - Давайте я вам допоможу, - запропонувала Стефка, наближаючись. - А я сьогодні бачила таку саму дівчинку, -говоила Офелія, поки Стефка поралася з іі гулькою, - Дуже схожу на тебе. Тільки біленьку, з білим волоссячком. І малу.

- Мама казала, що в дитинстві у мене волосся було зовсім світлим, - промугикала Стефка, тримаючи в губах купу шпильок. - А де ви іі бачили?

Ольга ніяково замовкла.

- Та ... Там, на вулиці... - нарешті вимовила вона.

- Дивно. Час такий ранній. Звідки вона тут взялася?

- Може, чиясь дитина з персоналу - онука чи донечка...

- Можливо... Ну як?

Стефка подивилася на стіну, побачила те саме фото.

- Хто ця гарненька пані?

- Справді - гарненька? - жваво відгукнулася Ольга Яківна.

- Так, дуже.

- Це… - Офелія замріяно усміхнулася, - це Леда. Леда була гарненькою.

Леда Ніжина?

Так, ніжна Леда.

А це хто? – Стефка вказала на чоловіка зі зсвітлини.

О! – здійняла вгору палець Леда , - це велика людина. Геній. Вам соромно його не знати, дитинко. Ви ж, мабуть, читали…

О, звісно! Я тільки не могла уявити, що це – саме він! І саме тут. У вас… У цьому притул… тобто в нашому Будинку!

О, він давно вже там, - Ольга здійняла очі до стелі, - або…деінде. Ми, люди мистецтва, великі грішники. Треба готуватися до всього… І Леди вже немає. Леда померла.Задихнулась у квітах. Молода і вродлива. Лежала у квітах, як у снігах… Романтична смерть, чи не так?

Не знаю…- сказала Стефка, уявляючи себе в купі білих квітів,- мабуть, що так…- Треба йти. Я проведу вас до їдальні.Ви маєте сьогодні чудовий вигляд! Ви – викапана Офелія!

Не вгадали!- заплескала в долоні Ольга Яківна.- Снігуронька – ось хто це! Менгір кинув Купаву заради Снігуроньки! Лель залишив Снігуроньку заради Купави… Не пожалів. А Снігуронька розтанула, як Леда у сніжних квітах. Усе так заплутано в цьому світі… А що сьогодні на сніданок? Пішли хутчіш!