3.2. І Універсал Центральної Ради. Проголошення автономії України

Перед закінченням Другого Військового з'їзду 18-23 червня, в якому брало участь близько двох з половиною тисяч делегатів з усіх частин фронту і тилу, Центральна Рада рішилась проголосити Перший універсал — Маніфест до українського народу. Його прочитав В. Винниченко 23 червня делегатам військового з'їзду. [11; с.78]

У цьому документі проголошувалося: «Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючись з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на вкраїні дають вибрані вселюдським, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Українські збори».

Основними положеннями І Універсалу були: проголошення національно-територіальної автономії України, Центральна Рада ставала найвищим державним органом в Україні, планування скликання законодавчого органу Українських Установчих зборів. [18; с.548]

Перший універсал Центральної Ради, який проголосив автономію України, зустрів підтримку майже всього українського населення. Про загальне захоплення свідчать привітання й телеграми, що їх отримала Центральна Рада з усіх кінців України.

Інакше поставились до Першого універсалу національні меншини України, які відчували підтримку Тимчасового уряду.

Після проголошення Першого універсалу Центральна Рада приступила до створення, першого уряду автономії України під назвою Генерального секретаріату, головою якого ства В. Винниченко.Уряд складався з голови і сімох генеральних секретарів: Х. Барановського (фінанси), С. Єфремова (міжнародні справи), С. Петлюри (військові справи), Б.Мортоса (земельні справи), В. Садовського (судові справи), І. Стешенка (освіта), М. Стасюка (продовольчі справи). Генеральним писарем було обрано П. Христюка. І хоча в українському політичному житті домінували есери, у складі першого уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи. [13; с. 174-175]

Все це надзвичайно турбувало Тимчасовий уряд, і тому в кінці червня три міністри — О. Керенський (російський есер), М. Терещенко (кадет), І. Церетелі (російський соціал-демократ, меншовик) приїхали до Києва і розпочали переговори. Вони закінчилися компромісною угодою. Центральна Рада зобов'язувалася підтримувати петроградський уряд, а той погодився на автономію України, визнавав Центральну Раду органом влади в Україні, хоча остаточно питання про її статус мали були вирішувати Установчі збори. Центральна Рада повинна була в майбутньому не допускати якихось самочинних дій. Поряд з цим Центральна Рада брала на себе зобов’язання враховувати і захищати права національних меншин, включити їх представників в усі владні структури. Все це було викладено в II Універсалі (початок липня).

Однак через два тижні ці умови були відкинуті, і делегація Генерального секретаріату в Петрограді отримала інструкцію Тимчасового уряду, яка різко звужувала функції Генерального секретаріату України, прирівнюючи їх, по суті, до прав і обов'язків губернського комісаріату. Ставлення до української делегації знову було колоніально зневажливим, навіть ворожим. Територія, якою керувала Центральна Рада, тепер охоплювала лише п'ять українських губерній (із дев'яти): Київську, Подільську, Волинську, Полтавську і частково Чернігівську. Генеральний секретаріат тепер не мав права включати до свого складу секретарство військових справ, пошт, шляхів сполучення. [8; c. 284-286]

Отримавши обіцянку широкої культурної автономії, російські та єврейські партії на Україні неохоче приєдналися до Центральної Ради. В цей момент Центральна Рада складалася з 822 місць, близько чверті з яких належало російським, єврейським, польським та іншим неукраїнським партіям. В ідеологічному відношенні вона мала виразно ліву орієнтацію. Досягши угоди, хоч і досить хисткої, як з Тимчасовим урядом, так і з національними меншостями, Центральна Рада могла тепер братися за управління країною.

Але дуже швидко виявилося, що Центральній Раді гостро бракує керівництва. Коли Тимчасовий уряд став намагатися відступити від свого визнання української автономності, Центральна Рада згаяла час на безкінечні суперечки про межі своєї влади, одночасно нехтуючи такими нагальними проблемами, як збереження правопорядку, забезпечення міст продуктами та організація роботи залізниць. Вона також не могла ефективно розв'язати гостре питання перерозподілу земель. Внаслідок цього єдність, яку з початку продемонстрували українці, швидко зникла, і між соціал-демократами, яким у Центральній Раді належало панівне становище, та численними соціалістами-революціонерами розгорілися ідейні конфлікти. Члени Центральної Ради поринули у безплідні дебати й ворожнечу. Рідко їздили на село (де їхні впливи обмежувалися околицями Києва та деяких інших міст) і, як наслідок, втратили зв'язок із масами, що налагодився за короткий час завдяки різноманітним з'їздам. Тепер кожна місцевість мусила самотужки опікуватися власними справами.

Не менш шкідливою виявилася ідейна обмеженість молодих і недосвідчених українських політиків. Захоплені власною революційною риторикою, вони намагалися відмежуватися від старого ладу. Особливо промовистим у цьому відношені було їхнє ставлення до військових. Улітку 1917 р. близько 300 тис. українських солдатів стихійно реорганізувалися у всеукраїнські формування, заприсягнувши на вірність Центральній Раді. В цій неоднозначній ситуації генерал Павло Скоропадський надав у розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців. Але його жест було відкинуто.

Проте незабаром стало зрозумілим, що правити без армії та чиновників неможливо. По Україні ширилися анархія й безладдя. Становище погіршилося у липні, коли розвалилася російська армія В Галичині, затопивши Україну мільйонами озброєних радикалізованих і розгнузданих солдатів. Вони, за вислово одного з членів Центральної ради, були «гіршими від татарських орд», і їхня присутність переконливо свідчила про безпорадність Центральної Ради. [16; с. 427-428]