19. Теорія грошового балансу пізнього меркантилізму (т. Мен, а. Монкретьєн, а. Серра)

20. Ідея меркантилізму в українській економічній думці кінця 17 початку 18 століття

Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-економічній думці України в кінці XVI — на початку XVII ст. Водночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантилістських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до вирішення проблем господарського життя.

Розвиток торговельно-промислової діяльності в Україні, зростання грошової ренти, стягнення з населення грошових податків, необхідних для утримання війська та інших державних видатків, загострили проблему збільшення кількості грошей в обігу.

Економічна політика гетьмана України з 1648 p., державного діяча та полководця Богдана Хмельницького містила елементи меркантилізму, що виявилось у активному втручанні державної влади у господарське життя, стимулюванні експорту товарів через систему пільг місцевим підприємцям та купцям, обмеженні вивезення готової продукції, особливо коштовностей, встановленні захисних мит з метою нагромадження в країні золота та срібла. Від гетьманського управління українське купецтво отримувало універсали про охорону особи і майна, а також пільги у користуванні міським торговельним інвентарем, будівлями і спорудами тощо. Важливого значення у своїй діяльності Б. Хмельницький надавав розвитку міських ремесел і мануфактурної промисловості. За його правління видавались укази та універсали, спрямовані на розвиток внутрішньої торгівлі та охорону купецьких прав. Зовнішня торгівля розросталась за рахунок укладення довгострокових торговельних угод та зміцнення економічних зв'язків з іншими країнами, що сприяло пожвавленню економічного розвитку України.

Господарські погляди доби меркантилізму знайшли відображення в творах українського вченого, філософа, державного діяча Єлисея Феофана Прокоповича (1677—1736), професора етики, а згодом ректора Києво-Могилянської академії. Вважаючи, що етика належить до практичних наук, Ф. Прокопович включав до кола її проблем економіку та політику. При цьому перед економікою вчений ставив завдання вивчення господарських звичаїв на рівні домашнього господарства або окремого маєтку, а перед політикою — питання економічного розвитку на загальнодержавному рівні.

Зазначаючи, що "економіка і політика відрізняється лише своєю сферою", автор виходив з того, що державне управління "...підлягає іншим правилам внаслідок більших труднощів у цьому (державному), ніж у тому, господарчому управлінні".

Як і сучасні йому західноєвропейські та російські меркантилісти, Ф. Прокопович відстоював ринковий шлях розвитку, був прихильником доктрини активного торговельного балансу, що знайшло відображення в епістолярній спадщині вченого та в проектах реформ, спрямованих на обґрунтування необхідності розвитку вітчизняної промисловості, сільського господарства, торгівлі, удосконалення системи державних органів управління тощо.Діставши блискучу європейську освіту, Ф. Прокопович збагатив українську суспільну думку найважливішими досягненнями епохи Відродження, Реформації та Просвітництва. Помер мислитель у Новгороді.

Ф. Прокопович захищав "природність" та "божественність" принципів та практики абсолютизму. Турботу про розвиток економіки і культури країни, налагодження економічних взаємовідносин та торгівлі з іншими країнами (за умови забезпечення національних інтересів) він вважав найважливішим обов'язком уряду. Розвинуту економіку вчений розглядав як найкращу запоруку забезпечення "загального добробуту".

21. Економічні погляди Я. Козельського, С. Десницького, Г. Сковороди.

Певні риси меркантилізму були притаманні соціально-економічній думці України в кінці XVI – поч. XVII ст. Водночас вона відрізнялась від західноєвропейських меркантилістських концепцій самобутнім та оригінальним підходом до вирішення проблем господарського життя.

Яскравим виразником прогресивної економічної думки України цього періоду являється філософ і народний просвітитель Яків Козельський (1729 – 1795 рр.).

Науковець одним із перших в Україні досліджував економічні категорії простого і розширеного відтворення. Під першим він розумів виробництво без прибутку, а під другим – розширення виробництва за рахунок посилення гноблення кріпосних селян. Науковець вважав, що сільськогосподарська праця не є єдиним джерелом утворення “чистого продукту”, праця стає джерелом багатства у будь-якій сфері виробництва. Найефективнішою формою власності Я. Козельський вважав дрібну приватну власність, а спонукальним мотивом господарської діяльності дрібного власника – особисту вигоду [105, с. 332].

У цей же період цікаві економічні ідеї висловлював Григорій Сковорода (1722 – 1794 рр.) – народний філософ, великий гуманіст і мислитель.

Центральне місце у його економічних поглядах займала проблема людини та роль праці у її житті. Науковець виходив із того, що кожна людина повинна пізнати власну внутрішню природу, а природу людини визначає її здатність до праці. Пізнання людиною своєї внутрішньої природи та вибір роду діяльності за здібностями робить працю радісною, суспільно корисною, а людину – щасливою.

Водночас Г. Сковорода гнівно засуджував і висміював марнотратство і дармоїдство, паразитизм і прагнення непомірного збагачення в українському суспільстві. Філософ вважав, що саме ці вади негативно впливають на людину і вона втрачає людську сутність і гідність.

22. Теоретичні основи критики меркантилізму та історичні умови зародження класичної політичної економії.

Класична школа виступала за капіталізм. Він веде до розшарування населення. У кінці 18 стол. в країнах Зах. Європи відбувся промислов. переворот, який викликав різке зростання продуктивності праці у пром., що спричинили перші кризи надвиробництва. Вперше виникає пит. про роль капіталу у сусп-му відтворенні. Стало очевидно, що вартість є не лише основою саморегулюванню екон-ки, але й спричинила розорення робітників і нагромадження к-лів на одному з суспільних полюсів, тобто зростає відстань між дрібним виробником і кап-ом, отже зрост. класові протиріччя. У класичній шк. виникає група вчених, що почин. виступати за те, щоб у сусп-ві не виникали процеси капіталізації прибутку. Найвідоміші з них є Сісмонді, Прудон виступали за розвиток дрібно-тов. вир-ва і заборону найманої праці.

У своєму розвитку дрібно-буржуазна політекономія пройшла 2 етапи: спочатку сформувалась гуманістична шк. Представники шк. виступали з ідеєю відмови кап-му, прагнули його регламентувати, закликали до повернення у дрібно-товарне вир-во. Проголошували капіталізм соціально несправедливим. Потім сформувалась філантропічна школа. Представники висували проект реформування кап-му згідно з яким всі повинні були стати дрібними буржуа.

Розвиток капіталістичних відносин спричинив занепад меркантелізму, передовсім в Англії. Інтереси буржуазії переміщуються зі сфери обігу у сферу вир-ва. На перший план виходить промисловий капітал.

За цих умов рекомендації меркантелістів не могли вирішити ек. проблем буржуазії. Промислова буржуазця потребувала обґрунтування головних засад кап. вир-ва, розробки нових ек. категорвй: зарплата, прибуток, рента. Буржуа намагалася звільнитись від жорсткого урядового регулювання ек. життя. Бурж революція сер.17ст. в Англії розпочала добу політичних і промислових революцій. Буржуазія приходить до влади, розвивається промисловість, успіхів було досягнемо у механіки та ін. Активізація теор. Досліджень у різних галузях знань сприяло розвитку ек. думки, було покладено початок формуванню політ. економії як науки. За цих умов і виникла класична політ. економія.

Класична школа проголосила принципи ек. свободи та лібералізму. Були противниками протекціонізму. Проблему цінності вони вирішували переважно з позиції трудової теорії.

Основні засади класичної теорії:

1)трудова теорія вартості

2)гедонізм (ек. індивідуалізм)

3)заперечення регулюючої ролі держави

4)космополітизм

5)заперечення будь-якого патерналізму та протекціонізму.

23. Загальна характеристика класичної політичної економії: методологія, етапи розвитку.

Класична політична економія зародилася в Англії в кінці XVII ст. та у Франції на початку XVIII ст., прийшовши на зміну меркантилізму. К. Маркс назвав меркантилізм першим теоретичним опрацюван­ням засад капіталістичного виробництва. Водночас він підкреслював, що дійсна наука сучасної економії починається лише з того часу, коли теоретичне дослідження переходить від процесу обігу до процесу ви­робництва. Цей перехід і здійснила класична політична економія." Уперше термін «класична політична економія» ужив Маркс сто­совно школи, яка розпочала дослідження внутрішніх закономірностей буржуазного суспільства. Класики за предмет дослідження взяли сферу виробництва й поклали початок науковому аналізу цієї сфери. Тим самим відбулася зміна, глибоке зрушення в самому предметі політичної економії, яка з міркувань щодо принципів управління господарством країни перетворилася на науку про категорії й закони економічного життя. Саме класична школа, зокрема праці А. Сміта, перетворили політичну економію на повноцінну наукову дисципліну.

Класики проголосили ідею природного порядку, дію об'єктивних економічних законів. А це змінило напрям досліджень від системи регламентуючих правил до економічної свободи, яка одна тільки й забезпечує ефективний розвиток економіки. Класична школа, на відміну від меркантилістів — прихильників державного втручання в економічне життя, проголосила принцип економічної свободи, економічного лібералізму. Класики були про­тивниками протекціонізму. Проблему цінності, яка на той час була однією з центральних в економічному аналізі, вони вирішували переважно з позицій трудової теорії, застосовуючи абстрактно-дедуктивний метод дослідження економічних явищ.

На зміну класичній політичній економії, яка мала науко­вий характер, приходить, за Марксом, «вульгарна», тобто ненаукова політекономія. Якщо класики займались справжнім науковим аналі­зом закономірностей розвитку капіталізму, то представники вульга­рної політичної економії виступили лише як апологети, свідомі за­хисники капіталізму. Перехід до вульгарної політекономії Маркс зв’язував із загостренням класової боротьби.

Основоположниками вульгарної політичної економії Маркс на­зивав Сея та Мальтуса. Він критикував «вульгарних економістів» за відхід від трудової теорії вартості і приховування експлуататорської суті відносин між найманими робітниками і капіталістами.

Відповідно вся сучасна західна політична економія теж оголо­шувалась ненауковою. Такий висновок був просто абсурдним, оскільки ці економічні теорії успішно використовувалися в еконо­мічній політиці західних держав. Для виправдання марксистської тези багатьом радянським марксистам довелося навіть висунути не менш абсурдну ідею про дві функції політичної економії: практичну та ідеологічну, на основі чого робився висновок про можливість ви­користання практичних рекомендацій західних економістів.

23. Економічні погляди У. Петті – засновника нового напряму класичної політичної економії в Англії.

Основоположником класичної політичної економії в Англії був Уільям Петті. Спочатку він виступив як меркантиліст, але потім звернувся до проблем оподаткування, визначення оптимального розміру податків. За основу цього визначення він приймає категорію вартості товару. Він вказує що на розміри вартості впливають два чинники: земля і праця. В осн. Вартості лежить праця яка використовує землю і завдяки якій формуються суспільні багатства. Але і земля є фактором вартості.

Він визначає, що зар.плата є ціною праці, отже ціною вкладу землі є рента. Все що залишається після реалізації товару є прибуток. Він визначає, що рента і прибуток за економічним змістом є одне і те саме. Це результат використання факторів виробництва. Тому рента повинна вираховуватись із реалізації вартості на основі такого розрахунку: три покоління землевласників живуть разом 21 рік, тому слід встановити ціну землі, яка дорівнює 21річній ренті і отже, визначати розмір ренти.

Зар.плату Петті визначав як ціну праці, що формується під впливом вартості засобів існування. Вона повинна бути мінімальною, щоб наймані робітники більше працювали. Чим менша зар.плата. тим більший прибуток капіталіста. Із прибутку капіталіст виплачує процент, податки, а інша частина є основою нагромадження та інвестицій. Зростання прибутків означає розширення виробництва, збільшення кількості зайнятих, зростання суми суспільних витрат, а звідси і зростання прибутків.

Як і меркантилісти він вважав, що зростання кількості грошей у країні сприяє її збагаченню. Але не дивлячись на те, що обґрунтував категорію вартості, гроші з вартістю не пов’язував. Не розглядав гроші як форму виробничого капіталу.

Процент називає грошовою рентою. Петті вважає, що процент залежить від розміру ренти та кількості грошей у обігу. Уряд не повинен регулювати процент з метою забезпечення сталих інвестиційних процесів. Широко застосовує статистичний метод.

Петті був перший, хто в осн. сусп. розвитку поклав вартість як самоврегульовуючу силу.

23. Економічні погляди П. Буагільбера – родоначальника класичної політичної економії у Франції.

Класична школа у Франції була започаткована Буагільбером. Основні праці “Міркування про природу багатства грошей і податків”, “Дослідження про рідкість грошей “. Виступає з різкою критикою меркантилізму. Джерелом багатства вважає не обіг, а виробництво. Проголошує необхідність реформування податкової системи, виступає проти регулювання державою цін на зерно і його експорту. Буагільбер проголосив основні постулати, які стосуються напрямків економ. політ. держави. Він вважає, що економічне зростання країни залежить від розвитку с/г, тому держ. повинна створити умови для вільної дії природних законів: свобода переслідування індивідуального економічного інтересу; свобода ціноутворення; вільна конкуренція; не втручання держави в прив. економ. діяльність.

Відносини між державою і приватною особою мають зводитись до фіксованих податків, тому Буагільбер звертається до проблеми визначення їх розмірів. Вартість яка є основою розподілу визначається як витрати праці. Витрати праці він пропонував вимірювати робочим часом, що витрачений на виробництво певного товару. Але розрізняє індивідуальний і суспільний робочий час. Вартість забезпечує еквівалентний обмін. Буагільбер прив’язував вартість до горшей. В своїй теорії вартості він розрізняє “істинну” вартість в основі якої лежить кількість витраченої праці та ринкову вартість, яка відхиляється від істинної вартості внаслідок руху грошей, що опосередковують обмін. Буагільбер пропонує замінити металеві гроші на паперові, що на його думку дасть можливість повернутися до справедливого обміну.

23. Вчення фізіократів – французький варіант класичної політичної економії.

Фізіократи – це франц. економісти другої половини 18 стол. Їх вчення виникає як опозиція меркантилізму. Вони вважають його нерозумним і неприродним.

Навідміну від меркантилізму фізіократи висунули положення про те, що багатство створ. не у сфері обігу, а в землеробстві і тільки землеробська праця є продуктивною. Тим самим дослідження “джерела багатства “ фізіократи переносять із сфери обігу у сферу вир-ва. Це було важливим кроком уперед в аналізі економ. відносин. Однак наукова обмеженість фізіократів полягала в тому що продуктивною сферою вир-ва вважалося лише землеробство.

Засновником і основним представником фізіократизму був Ф. Кене. Основний його твір це “Економічна таблиця”. Суспільство Кене розглядав як живий організм, якому притаманні два стани: здоровий і хворобливий. Коли сусп. знаходиться в здоровому стані для нього характерною є рівновага. Саме стан рівноваги Кене досліджував в “Економічній таблиці”(екон.процеси і явища розглядав як природні). Основою його ек. вч-ня і фізіократів вцілому є вчення про “чистий продукт” - це надлишок знову створеної вартості товарів над витратами вир-ва. Однак на думку фізіократів чистий продукт створюється лише у землеробстві. Промисловість фізіократи розглядали як “безплідну” сферу, в якій не створ. чистий продукт. Така відмінність обох галузей обумовл. тим, що у с/г порівнчно з промислов. працює земля, природа. Значну увагу Кене приділяв речовому складу землеробського капіталу, він виділяв в ньому первісні аванси та щорічні аванси у витрати виробництва щорічні входять повністю, а первісні аванси по частинам.Таким чином Кене підійшов до розуміння поділу капіталу з точки зору його відтворення, хар-ра обороту але узагальнених понять основного і оборотного капіталу він не дав. В “Економ таблиці” була зроблена спроба проаналізувати вир-во, як процес відтворення. Кене встановив класову структуру сучасного йому суспільства, виділивши такі основні класи, “продуктивний клас”, “клас власників”, “безплідний клас”. Визначивши класову структуру сусп-ва та речовий клас землер. капіталу Кене проаналізував можливості простого відтворення у національному масштабі, економічні зв’язки між названими класами сусп-ва. До Кене відтворення ніким не досліджувалось.

Послідовником фізіократизму був А.Тюрго. Головна його праця “Роздуми про створення й розподіл багатств”. На відміну від Кене, який поділяє суспільство на три класи, Тюрго всередині промислового класу й класу фермерів виділяє підприємців і найманих робітників. Заробітну плату він, як і Кене, визначає мінімумом засобів існування. У Тбрго “чистий продукт”-це результат більшої продуктивності праці робітника в сільському господарстві. Цінність у нього зв’язана з корисністю речі, її здатністю задовольняти потреби. Цінність – “вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань”. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із елементів “оцінки”, тобто ціни, є рідкісність речі. Капітал – “нагромаджена цінність”. Нагромадження багатства капіталісти здійснили за рахунок власної ощадливості. Прибуток у Тюрго – це самостійний вид доходу. Прибуток промислового капіталіста й торговця розглядає як “заробітну плату за працю, турботи, ризик”. Процент він трактує як “ціну втрат”, яких зазнає певний час кредитор. Процент – це частина “чистого прибутку».

27. Економічні погляди Франсуа Кене. Проблема суспільного відтворення в «Економічній таблиці»

   Франсуа Кене (1694 – 1774) – видатний французький економіст, засновник школи фізіократів. Народився у сім’ї дрібного землевласника з передмістя Версалю. Одержав добру медичну освіту. У 1736 р. отримав посаду професора хірургічної академії, а в 1975 р. став королівським лікарем. Економічними дослідженнями вчений почав займатися у 60-ти річному віці.

Економічні погляди Ф. Кене знайшли відображення у таких працях, як „Економічна таблиця” (1758), „Загальні принципи економічної політики держави” (1760), „Про торгівлю” (1760), „Природне право” (1765), „Аналіз економічної таблиці” (1766), „Діалог про ремісничу працю” (1766), „Зауваження стосовно грошового процента” (1766), „Китайський деспотизм” (1767) та ін.

У своїх творах Ф. Кене розробив методологічні основи теоретичної системи фізіократизму, яка включає: теорію природного порядку, теорію чистого продукту, теорію кругообігу багатства (суспільного відтворення).

Спочатку схему кругообігу виробничого капіталу і сукупного суспільного продукту побудував англійський економіст Ричард Кантільон у праці „Дослідження природи торгівлі в цілому”, яка була видана у 1755 р. французькою, а пізніше англійською мовами. Подальший значний розвиток цієї теорії здійснив Ф. Кене у праці „Економічна таблиця”.

Головною проблемою, яку вирішував Ф. Кене в „Економічній таблиці”, було виявлення основних народногосподарських пропорцій економічного розвитку. Процес відтворення всього суспільного продукту охоплює відносини між трьома класами: продуктивним класом (селяни та фермери, тобто усі хто обробляє землю), класом землевласників (поміщики, король, церква – всі хто одержує щорічний чистий продукт землеробства) і „безплідним” (всі громадяни, діяльність яких не пов’язана з сільським господарством).

При створенні економічної таблиці Ф. Кене використав метод абстракції, який дозволив зробити таки припущення:

– ціни незмінні протягом року;

– усі доходи витрачаються на споживання;

– купівля та продаж в середині кожного класу не беруться до уваги;

– відсутній вплив зовнішньої торгівлі;

– вся земля обробляється фермереми-селянами, які її орендують у землевласників і сплачують ренту;

– промислові товари виробляються ремісниками;

– існує велике землеробство.

28. Вчення фізіократів про чистий продукт, продуктивну і непродуктивну працю.

Фізіократи — французькі економісти другої половини XVIII ст., представники класичної політичної економії. Назва цієї наукової школи походить від грецьких слів «фізіс» — природа і «кратос» — влада. Поява школи фізіократів зумовлена соціально-економічними умовами тогочасної Франції. У країні розвивався капіталізм на його мануфактурній стадії. У другій половині XVIII ст. країна наближалась до революції. А в економічній політиці Франції неподільно панував меркантилізм. Утворилась школа фізіократів наприкінці 50-х років XVIII ст. Її представниками були: Франсуа Кене, Дюпон де Немур, маркіз Мі-рабо, Мерсьє де Ла Рів'єр, Жак Тюрго та ін. Визнаним главою школи фізіократів був Ф.Кене.

Чистий продукт. Основу економічної системи Кене становить його вчення про «чистий продукт», «Чистий продукт» у нього — це надлишок продукції, одержаний у сільському господарстві, над витратами виробництва. Створюється він, на думку Кене, лише в сільському господарстві, оскільки тут діє природа, здатна збільшувати споживні вартості. У промисловості відбувається не збільшення споживних вартостей, а лише їх складання, комбінування або зміна форм.

Отже, «чистий продукт» у Кене має натуральну форму, він є даром природи. Це означало, що Кене, як і всі фізіократи, не розумів суті вартості і зводив її до споживної вартості. Помилка фізіократів полягала в тому, що вони плутали процес зростання матеріальних благ, який найбільш наочно проявляється в сільському господарстві, зі збільшенням вартості.

Водночас у Кене спостерігаємо й інший підхід до визначення «чистого продукту». Оцінюючи величину «чистого продукту», він стверджує, що вона є точно визначеною і залежить від витрат виробництва, тобто витрат на сировину, матеріали й заробітну плату. Заробітну плату теж визначено — це мінімум засобів існування. Витрати на сировину і матеріали також відомі — це витрати капіталу. Відтак «чистий продукт» — це не дар природи, а результат додаткової праці землероба.

“Чистий продукт» у фізіократів ототожнюється із земельною рентою, яку одержують землевласники. Саме тому фізіократи виступали за проведення податкової реформи з наміром усі види податків замінити одним — поземельним.

Продуктивна й непродуктивна праця. Із поняття «чистого продукту» фізіократи виводили і своє розуміння продуктивної й непродуктивної праці. У них продуктивною є праця, що створює «чистий продукт», тобто праця в сільському господарстві. Інші види праці вони оголошували «безплідними». Відповідно до цього Кене здійснює й поділ суспільства на класи. Він виділяє три класи: продуктивний клас, власники й непродуктивний класу

До продуктивного класу Кене зараховує землеробів, тобто тих, хто створює «чистий продукт». До класу власників Кене включає короля, землевласників і духівництво. Цей клас живе за рахунок «чистого продукту», який йому виплачує продуктивний клас. Призначення цього класу полягає у привласненні, споживанні «чистого продукту». Непродуктивний «безплідний» клас складається з громадян, які зайняті всіма іншими видами праці.

29. Економічні погляди та економічна політика А.Тюрго.

Анн Робер Жак Тюрго (1727—1781). Тюрго всередині промислового класу й класу фермерів виділяє підприємців і найманих робітників. Він правильно розуміє статус найманого робітника. «Простий робітник, який володіє тільки своїми руками й ремеслом, — пише Тюрго, — має лише стільки, за скільки йому щастить продати свою працю», але заробітну плату він визначає мінімумом засобів існування. Умовою виникнення найманої праці він уважає відокремлення виробника від землі як основного засобу виробництва.

Тюрго звертається до аналізу «чистого продукту». Він його називає «фізичним даром родючості», «чистим даром» понад заробітну плату. Проте на відміну від багатьох інших, що в них «чистий продукт» є даром природи, у Тюрго він — результат більшої продуктивності праці робітника в сільському господарстві.

Цінність у нього зв'язана з корисністю речі, її здатністю задовольняти потреби. Цінність він визначає як «вираження міри оцінки, яку людина дає різним предметам своїх бажань».

Тюрго розрізняє цінність і ціну, хоч часом розглядає їх як синоніми. Ціна в нього залежить від попиту і пропозиції. Одним із елементів «оцінки», тобто ціни, є рідкісність речі¹.

Одне з центральних місць у вченні Тюрго займає проблема капіталу. Тюрго визначає його як «нагромаджену цінність». Отже, первісне нагромадження капіталу, на думку Тюрго, є лише результатом ощадливості.

Прибуток у Тюрго— самостійний вид доходу. Процент він трактує як «ціну втрат», яких зазнає певний час кредитор. Процент, як і прибуток, у Тюрго — це частина «чистого прибутку». Тюрго розглядає гроші як звичайні товари і стверджує, що в кожному товарі закладено потенційні гроші. Цю думку він підтверджує тим, що кожний товар вимірює цінність іншого.

30. Фізіократичні ідеї в Україні: «Домоводство» В. Каразина.

Своє розуміння економічних проблем В. Каразин виклав у листах російському імператорові, у статтях, соціальних проектах. Для означення господарства він часто користувався терміном "домоводство", що походить від грецького і означає "закон (правило) ведення домашнього господарства". Під домоводством В. Каразин розумів і національне господарство, тобто економіку на макрорівні, що, до речі, тоді було властиве для європейської економічної думки.

Думки В. Каразина про необхідність обмежити залежність селян від поміщиків співзвучні з концепціями фізіократів, що мали послідовників серед державних чиновників у європейських країнах, зокрема, у Франції та Австрії.

В. Каразин виходив з того, що кожним господарством слід відповідно управляти, а казенні селяни повинні бути залишені самі на себе. Без головного нагляду, без поділу праці, без знання всяке господарство, вважав він, занепадає. Економіст радив продати казенні землі, перетворити їх на грошові, що створить такий капітал, лише відсотків від якого буде достатньо на різні надзвичайні заходи. В основу граничних цін при продажу державних маєтків можна покласти повинності селян.

Учений прагнув полегшити життя селян. Він звертав увагу на зв´язок між зростанням населення і цінами на землю.

Суть аграрної концепції В. Каразина зводиться до переведення поміщицьких селян на грошові чинші, а згодом - до надання їм атрибутів власника, залучення селянських господарств у товарно-грошові відносини. Це був оригінальний метод звільнення селян від кріпосної залежності.

30. Загальна характеристика наукових поглядів А. Сміта – економіста мануфактурного періоду.

А. Сміт (1723—1790) видатний англійський економіст, який започаткував систематизований виклад політичної економії. 1776 року він опублікував працю «Дослідження про природу і причини багатства народів», яка здобула світової слави.

Свій твір Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які пов’язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — працю. Поділ праці та обмін передбачають наявність знаряддя обміну. Таким знаряддям у Сміта є гроші. Слід зазначити, що він наголошує на товарному походженні грошей, визначає їх функції. Головною він називає функцію грошей як засобу обігу. За Смітом, гроші є «великим колесом обігу» і вони відрізняються від товарів, які обертаються з їхньою допомогою. На відміну від меркантилістів, котрі золото і срібло вважали носіями суспільного багатства, Сміт підкреслював, що дохід суспільства — це товари, а не гроші. Для здешевлення обігу Сміт пропонує замінити золото і срібло паперовими грошима.

Теорія вартості. Сміт, як і інші економісти тієї доби, вживає термін «цінність», а не «вартість». Цінність у нього має два значення: корисність і можливість придбання інших предметів. Перше він називає «цінністю в споживанні», друге — «цінністю в обміні». Аналізуючи визначення цінності А. Смітом, слід з’ясувати кілька питань. Як заявляє сам автор, він намагається показати: а) дійсне мірило вартості; б) з яких частин вона складається; в) ті обставини, що призводять до відхилення ринкової ціни від природної.

Мінову, або природну, цінність товару Сміт визначає через працю. Але таке визначення, на його думку, є справедливим лише для «раннього, примітивного» суспільства, коли ще не було поділу праці. За таких умов індивідуальна праця втілена в товарі, відповідала його купівельній силі. Отже, обмін був завжди еквівалентним.

Класи і доходи. Відповідно до визначених первинних доходів (їхніх джерел) Сміт виділяє три класи суспільства: найманих робітників, землевласників, капіталістів-підприємців.

Заробітна плата — це продукт праці, природна винагорода за неї. Сміт визначає «нормальний» рівень заробітної плати кількістю засобів існування робітника і його сім’ї. Нормальний рівень заробітної плати підтримується ринковим механізмом і залежить від попиту і пропозиції на ринку праці. Сміт був прихильником високої заробітної плати і вважав, що вона сприятиме зростанню продуктивності праці.

Прибуток у Сміта має трудове походження. Він його визначає як різницю між заново створеною вартістю і заробітною платою.Земельна рента, на думку Сміта, — це плата за користування землею. Учення про продуктивну й непродуктивну працю. Передовсім слід зазначити, що Сміт називає продуктивною будь-яку працю, незалежно від того, до чого її прикладено. Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції (не використаний на споживання), що дає прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Капітал він поділяє на основний (машини, знаряддя праці, промислові й торговельні будівлі, «людський капітал» тощо) і оборотний (гроші, запаси продовольства, сировини, готової продукції на складах).

Великого значення Сміт надавав нагромадженню капіталу.

32. Визначення основних економічних категорій (гроші, капітал, доходи) класичною школою політичної економії.

Капітал. Фізіократи дали досить глибоке, як на ті часи, визначення капіталу. На відміну від меркантилістів фізіократи розглядають капітал в уречевленій формі. Капітал у Кене — не гроші, а ті засоби виробництва, які можна придбати за гроші. Кене вперше розмежовує складові частини капіталу: щорічні витрати (насіння, засоби існування робітників), або “щорічні аванси”, і витрати на кілька років (сільськогосподарський інвентар, худоба) — “первісні аванси”. Це розмежування він узалежнює від способу перенесення вартості на готовий продукт різними частинами капіталу. У витрати виробництва “щорічні аванси” входять повністю, а “первісні аванси” — частково. Тим самим Кене закладає основи теоретичної розробки основного й оборотного капіталу.Гроші. Фізіократи не приділяють належної уваги аналізу сутності грошей. Виступаючи проти меркантилістів, які ставили гроші в центр усіх економічних програм, фізіократи досить зневажливо ставляться до цієї економічної категорії. Гроші в Кене — лише засіб, що полегшує обмін, а тому Кене виступає проти нагромадження грошей, оскільки це — безплідне багатство.Капітал у Сміта — це головна рушійна сила економічного прогресу. Під капіталом він розуміє запас продукції, що приносить прибуток, або за допомогою якого працею створюються нові блага. Запаси певної особи, писав він, поділяються на дві частини. “Та частина, від якої вона чекає одержання доходу, називається її капіталом. Друга частина — це та, яка йде на безпосереднє її споживання”.Класи і доходи. Сміт прямо зазначає, що три складові ціни є видами доходів трьох різних категорій персоніфікованих економічних функцій, що відповідають трьом факторам виробництва: праці, капіталу й землі. Власники кожного із цих факторів утворюють відповідні класи: найманих робітників, підприємців і землевласників. Це основні класи суспільства, їхні доходи є первинними. Усі інші групи і прошарки отримують вторинні доходи внаслідок перерозподілу.

33. Проблема суспільного відтворення та реалізації в теорії А. Сміта. Концепція "невидимої руки". Розвиваючи вчення основоположників класичної політичної економії про «природний порядок», Сміт звільняє його від феодальних нашарувань. Він підкреслює, що за умов «природного порядку» (вільної конкуренції) складною взаємодією господарської діяльності людей керує «невидима рука», тобто економічне життя людей підпорядковується об'єктивним закономірностям. У трактуванні «природного порядку» Сміт виходить з двох принципів: об'єктивної закономірності природи — дії об'єктивних законів природи — «невидимої руки» і «природної свободи» людини.

Дія об'єктивних законів спрямована на благо людини. Проте благотворність дії об'єктивних законів не абсолютна. Вона передбачає певні соціальні умови, а саме — природну свободу людини, яка проявляється в можливостях кожної людини (за умов дотримання нею «законів справедливості») вільно захищати власні інтереси. Лише за цих обставин природна поведінка людини збігатиметься з дією природних сил, «невидимої руки», тобто із законами природи.

У концепціях наступників А.Сміта — Рікардо, Сен-Сімона й особливо КМаркса — саме ця теза відсутня. У них залишилась лише об'єктивна закономірність, що керує поведінкою людини.

Ідею природного порядку Сміт поширює і на діяльність держави. Він є прихильником економічного лібералізму, вільної гри господарських сил, невтручання держави в економічне життя. Але разом з тим Сміт визнає роль держави у виконанні нею таких функцій, як оборона країни, правосуддя, народна освіта, утримання громадських установ тощо. Він також висловлювався за державне регулювання норми процента й мінімуму заробітної плати.

Поділ праці і гроші. Свій твір А. Сміт починає з розгляду поділу праці. Це не випадково, адже він — економіст мануфактурного періоду. На відміну від меркантилістів, які вважали, що багатство породжується обміном, і фізіократів, які зв'язували його із сільським господарством, Сміт чітко називає першоджерело багатства — пра­цю. Вступ до свого твору він починає так: «Щорічна праця кожного народу становить первісний фонд, який доставляє йому всі життєво необхідні предмети і зручності, що споживаються ним протягом року і складаються завжди або з безпосередніх продуктів цієї праці, або з того, що одержується в обмін на ці продукти в інших наро­дів». Але кількість цих продуктів, продовжує Сміт, залежить від кількості праці, що функціонує у виробництві, і від майстерності робітника, рівень якої є результатом поділу праці. Вирішальним фактором зростання багатства й «загального добробуту» Сміт вважає поділ праці, який веде до «величезного збільшення продуктивності всіх різнобічних занять і мистецтв».

34. Ідеї економічного лібералізму в працях українських учених С. Десницького, Т. Степанова та І. Вернадського.

Вчені Десницький, Степанов, Вернадський персоніфікували ідеї вітчизняного економічного лібералізму. Вони виступали одними з найбільш дієвих розробників стратегії і тактики формування національної економіки, брали активну участь у впровадженні у суспільну свідомість сучасного економічного мислення, своєю творчістю сприяли формуванню економічної культури українського та російського суспільства.Втягнувшись у вир народного життя, в епіцентр дискусій про подальшу долю країни, вітчизняні вчені проявили себе як справжні патріоти та гуманісти, для яких вищими цінностями виступали економічні інтереси країни та її народу. Щоправда, в силу всіх обставин тодішнього життя ці інтереси, як правило, не вирізнялись із загальноімперських. Українські вчені проявили себе переконаними противниками кріпацтва й активними пропагандистами принципів свободи у всіх сферах людської діяльності, особливо свободи підприємництва і торгівлі. У їх творах праця розглядається як головне джерело багатства країни.

35. Економічне вчення Д. Рікардо.

Його перші економічні праці було присвячено проблемам грошового обігу. 1817р. було опубліковано його голов­ну працю «Основи політичної економії та оподаткування» У цій праці, як і в інших, Рікардо виступає як ідеолог промислової буржуазії. Він не тільки розробляє економічну програму буржуазного розвитку, а й бере активну участь у політичній боротьбі буржуазії з землевласниками. Основне завдання політичної економії Рікардо вбачає у відкритті законів розподілу. Рікардо фактором зростання вважає розподіл. Теорія вартості. Рікардо,, розрізняє споживну й мінову цінність. Корисність (споживна цінність), підкреслював він, не є мірилом мінової цінності, хоча вона абсолютно необхідна для неї. Товари свою мінову цінність черпають з двох джерел — рідкісності і кількості праці, що необхідна для їх добування. У Рікардо теорія цінності переплітається з теорією розподілу. Він вважає, що зміни в заробітній платі не спричиняють відповідних змін цінності товару. Рікардо багато уваги приділяв аналізу грошей і грошового обігу. Це не випадково. Досконало знаючи правила біржової гри, він намагається теоретично обґрунтувати проблему грошового обігу. Теорію грошей Рікардо будує на основі своєї теорії цінності. Гроші він розглядає як товар, що має цінність. Основою грошової системи є золото. Цінність золота і срібла, як і будь-якого іншого товару, визначається витратами праці. За даної цінності грошей їхня кількість в обігу залежить від суми товарних цін. Проте використання золота Рікардо вважає дорогим і нерозумним і розробляє проект системи паперового грошового обігу. Аналізуючи ренту, Рікардо ставить завдання дослідити її природу й виявити закономірності її динаміки. Виникнення ренти Рікардо зв'язує з утвердженням приватної власності на землю. Мінова цінність усіх товарів (у тім числі й промислових) у Рікардо регулюється найбільшими витратами праці, необхідними для їх виробництва. За цих умов на ліпших землях, де затрати на одиницю продукції менші, утворюється додатковий дохід. Під впливом конкуренції фермери задовольняються середнім прибутком, а додатковий дохід привласнюють власники землі як ренту. Отже, рента в розумінні Рікардо — це перевищення цінності над середній прибуток.

36. Розвиток класичної політичної економії у Франції: теорія Ж.‑Б. Сея, Ф. Бастіа.

Політична економія у Франції мала свою специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але не поставилася ортодоксально до надто абстрактної теорії вартості, з прагматичних позицій вирішу­вала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Жан Батист Сей (1767—1832) Власне дослідження Сей будує за логічною схемою, яка згодом стає стандартною для більшості навчальних посібників з політеко­номії: виробництво — розподіл — споживання. Аналізуючи виробництво. Сей стверджує, що не лише земля є фактором багатства, бо під багатством слід розуміти будь-які ре­зультати виробництва, що приносять користь, мають реальну внут­рішню цінність.У зв'язку з цим він переглядає тезу Сміта про продуктивну та непродуктивну працю.Сей робить висновок, що поділ праці на продуктивну й непродуктивну не має сенсу, оскільки в обміні беруть участь і корисні результати — послуги.

Теорія вартості. Сей під вартістю розуміє корисність, і хоча й зазначає, що метою його аналізу в межах проблеми розподілу є дослідження законів, які регулюють розподіл вартості, однак відмов­ляється від трудової теорії вартості.

Теорія трьох факторів. Головну ідею праці Сміта — трудове походження багатства — було трансформовано Сеєм у теорію трьох факторів виробництва. Людина, капітал та земля — основні агенти виробництва. Підприємець у Сея — це людина, що наділена особливими якостями, котрі дають їй змогу вести виробництво вибраним сві­домо курсом, панувати у сфері розподілу.

Трьом видам факторів відповідають три види доходів, що залежать від послуг цих факторів: заробітна плата, прибуток та рента і процент.

Фредерік Бастіа (1801—1850) Теорія послуг. Обмін між суб'єктами в суспільстві має вартісний "арактер, тому важливо, на думку Бастіа, визначити, що лежить в основі вартості.Теорія розподілу Бастіа також виводиться з теорії послуг. Гар­монічне поєднання послуг капіталіста — власника засобів виробни­цтва, які він надає в користування, відмовляючи самому собі в при­дбанні відповідної суми послуг, землевласника, земля якого використовується, та робітника, який докладає зусиль до засобів ви­робництва, створює можливість їхньої участі в обміні послугами.Цей процес перерозподілу Бастіа називає законом розподілу су­спільного продукту між капіталом та працею,.

Теорія заробітної плати Бастіа безпосередньо випливає з його закону перерозподілу суспільного продукту. Повна, на його думку, гармонія інтересів капіталіста та найманого робітника, єдність їх­ньої мети полягають у тім, що вони разом створюють продукт для майбутнього розподілу. Капітал робить виробництво легшим і про­дуктивнішим. З розвитком виробництва створюються умови для ро­бітника, які дадуть йому змогу з часом стати нарівні з капіталістом.

Проблему земельної ренти Бастіа розглядав також дуже повер­хово. В аналізі ренти він використовує теорію послуг, яка знадобилася йому для вирішення проблеми супе­речностей між земельними власниками, капіталістами-орендарями та найманими робітниками.

У цілому теорія Бастіа не вносить нічого нового в економічну думку, оскільки є компіляцією чужих теоретичних ідей. Але в про­цесі узгодження різнопланових економічних доктрин Бастіа робить ряд цікавих висновків. Зокрема він доводить ще один закон: про ви­значальну роль споживача щодо виробника.

37. Розвиток і критика класичної політичної економії в Англії: економічні концепції Т. Мальтуса, н. Сеніора.

Виникнення нових ідей в англійській класичній політичній економії пов'язується з періодом, що ознаменувався переходом від мануфактурної стадії виробництва до машинної.

Економічні концепції Т. Мальтуса (1766—1834) трактуються сучасними західними економістами-теоретиками як революційні для свого часу. Це стає зрозумілим, коли порівнювати ці концепції з поглядами його попередників.

Важливе місце в економічній концепції Мальтуса посідає теорія народонаселення. Вивчаючи її, слід звернути увагу на два моменти. Передовсім ця теорія та її автор стали об'єктами нищівної критики.

Суть економічної теорії Мальтуса викладено в праці «Принципи політичної економії, розглянуті в контексті їх практичного застосування» (1820). Саме ця праця і стала, власне, майже революційним оновленням класичної політичної економії.

Мальтус будує свою економічну теорію намагаючись змалювати картину збалансованого розвитку економіки, віднайти відправну точку економічного розвитку і простежити взаємозв’язок усіх економічних категорій з цією відправною точкою (базовим явищем).

За таку точку він бере витрати капіталу на розвиток виробництва (інвестиції) і показує, як на інтенсивність інвестування впливають розподіл, доходи (у трьох їхніх формах), заощадження і споживання. Не обходить він увагою і монетарний підхід до визначення причин економічного самоврівноважування, зокрема інвестиційних.

Учення Мальтуса містить багато цікавих положень, що роблять його цілком оригінальним. Це стосується і його теорії ренти, і теорії міжнародної торгівлі, і проблеми циклічності економічного розвитку.

Багато нового вніс у класичну політекономію Н. Сеніор (1790—1864). Він підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу певних економічних явищ. Теорію політичної економії викладено, головно, у його книжці «Політична економія» (1850).

Теорія вартості. Об'єктом дослідження політекономії, на думку Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можна обмінювати або які мають вартість. Обмінювати чи передавати з рук до рук можна речі, які є в обмеженій кількості і мають властивість бути корисними.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність, та обсяг пропозиції. У сукупності вони визначають цінність багатства. Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, зокрема, поняттю граничної корисності, але він окреслює проблему в цілому, тому його не можна вважати засновником суб'єктивної теорії вартості.

Першим чинником вартості (цінності) він вважає корисність тобто попит, другим — рівень доступності блага, його пропонування. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Така «здержливість» сама собою не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталістам, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутк

38. Розвиток ідеї класичної школи в США: економічні погляди Г.Ч. Кері

Американський варіант теорії гармонії інтересів виклав Генрі Чарлз Кері (1793—1879). На відміну від Ф. Бастіа він пов'язував її із захистом протекціонізму, який відповідав потребам ще не зміцнілої промисловості США. Згідно із законом розподілу Г. Ч. Кері частка робітника у вартості (національному продукті) завдяки зростанню продуктивності праці та примноженню капіталу збільшується не тільки абсолютно, а й відносно, а частка капіталістів, абсолютно збільшуючись, відносно падає. Звідси випливає справжня гармонія інтересів усіх класів суспільства. Г. Ч. Кері довів, що з розвитком капіталізму цінність праці збільшується. Всесвітня "гармонія націй", яку проповідував учений, передбачала органічне поєднання землеробства з промисловими мануфактурами та обмеження діяльності монополій.

Як бачимо, класичне економічне вчення не вичерпується грандіозною постаттю А. Сміта; воно представлене плеядою економістів, які пропагували, доповнювали й розвивали теорію "великого Майстра". Вони своєрідно трактували економічні категорії, по-різному визначали предмет і завдання політичної економії, рушійні сили й закони економічного розвитку, досліджували актуальні економічні проблеми (кризи, безробіття, соціальну нерівність), внутрішню та зовнішню економічну політику, що забезпечувало справжню полеміку й дискусійність економічної науки. Об'єднує "смітіанців" беззастережна віра в прогресивність капіталістичного ринкового устрою, в існування потенційних можливостей його еволюційного розвитку, у переваги ліберальної економічної політики, яка базується на дійових ринкових механізмах.

39. Завершення класичної політичної економії в працях Дж. С. Мілля.

Джон Стюарт Мілль (1806— 1873) — завершувач класичної політичної економії та один із засновників соціального реформізму.

Теоретико-методологічні особливості наукових досліджень вченого знайшли відображення у працях "Про предмет політичної економії та про її метод" (1836), "Про деякі невирішені питання політичної економії" (1844) та ін. Найбільш повно і виразно економічні погляди Дж. С. Мілля викладені у його основній праці "Основи політичної економії і деякі аспекти їх застосування до соціальної філософії" (1848), яка стала своєрідним підсумком розвитку економічної науки у першій половині XIX ст. і майже півстоліття (до появи книги А. Маршалла) була основним підручником з економіки у багатьох європейських університетах.

"Основи політичної економії" Дж. С. Мілля складаються із "Попередніх зауважень" автора та 5 книг:

Порушуючи питання про розмежування продуктивної та непродуктивної праці, Дж. С. Мілль стверджував, що "всю працю, зайняту створенням довговічних корисностей, втілених у людині або в будь-яких інших живих і неживих предметах, ми повинні розглядати як продуктивну". При цьому вчений наголошував на тому, що "Саму людину... я не розглядаю як багатство.

Аналізуючи чинники продуктивної праці, Дж.С. Мілль стверджував, що:

• найочевидніша причина більш високої продуктивності заключається в так званих природних перевагах;

• другу причину більш високої продуктивності слід вбачати у затрачанні більшої енергії праці;

• третій елемент, який визначає продуктивність праці суспільства полягає в майстерності і знаннях... самих робітників або тих, хто управляє ними;

• серед "вторинних" причин, які обумовлюють продуктивність факторів виробництва, найголовніша — безпека... Вона включає захист з боку уряду і захист від уряду".

Відмінності між поняттями "продуктивний" і "непродуктивний" Дж. С. Мілль вважав придатними для застосування не лише до аналізу праці, але і до характеристики споживання. Він зазначав, що "тільки те споживання є продуктивним, яке приводить до підтримки і збільшення продуктивних сил суспільства...".

У руслі ідей класичної школи Дж. С. Мілль стверджував, що зростання капіталу викликає безмежне розширення виробництва, оскільки межею багатства завжди слугує нестача не споживачів, а виробників і виробничих потужностей.

Для дослідників історії економічних учень значний інтерес становить ідея Дж. С. Мілля про позитивний вплив інфляції на економічне зростання. Виходячи з того, що інфляційне підвищення цін сприяє зниженню реальної величини боргів, учений стверджував, що це призводить до перерозподілу багатства на користь виробників як основних дебіторів.

Вчений здійснив глибоке та оригінальне дослідження природи кредиту та його значення у ринковій економіці.

40. Німецька історична школа як альтернативний напрям розвитку політичної економії

Засновником німецької історичної школи був Вільгельм Георг Фрідріх І Рошер - провідний німецький економіст, професор Лейпцизького університету, автор праць "Програма лекцій з історичного методу" (1854), "Історія І англійської політичної економії XVI-XVII століть" (1851), "Система політичної економії" (1854-1894), "Історія національної політичної економії" (1874) І та ін. Поставивши за мету вплинути на формування національної політики доповнивши та розвинувши учення класиків на основі залучення до аналізу історичного методу дослідження, В. Рошер: Стверджував, що не існує єдиної політичної І економії та універсальних законів господарського І розвитку всіх націй, оскільки генезис господарського життя кожної країни є специфічним, залежним від її геополітичного становища, конкретно-історичних та І природних умов, традицій і звичаїв, розвинутості політичних інститутів тощо.

Протиставив універсальному, космополітичному вченню класиків власну концепцію історичного розвитку націй, застосувавши історичний підхід до теорії трьох факторів виробництва. В історії розвитку націй вчений виділив три великих періоди:

I - найдавніший, за якого головним фактором виробництва була земля;

II - середньовічний, коли значну роль починає відігравати праця, капіталізована завдяки корпоративно-цеховій організації виробництва;

III - новий, пов'язаний із пануванням капіталу.

Ставлячи під сумнів існування універсальних узагальнень, Б. Гільдебранд розглядав історію як засіб не стільки удосконалення (як це було у В. Рошера), скільки повного оновлення економічної науки.

Історичний шлях економічного розвитку націй Б. Гільдебранд поділив на такі етапи:

I - натуральне самодостатнє господарство середніх віків, яке характеризується нерозвиненим безгрошовим обміном;

II - грошове господарство мануфактурного періоду, в якому гроші функціонують як необхідний посередник обміну;

III - розвинене кредитне господарство, в якому обмін здійснюється на основі кредиту.

Заперечуючи повторюваність економічних явищ в історії різних народів, К. Кніс висунув на перший план відмінності у ступенях еволюції, традиціях та здібностях різних націй.

Німецький дослідник:

Відкидав саму можливість існування універсальної економічної науки, наголошував на тому, що вчені здатні описати виникнення та розвиток економічних процесів та явищ, але не в змозі здійснити відповідні узагальнення в силу унікальності та неповторності господарського розвитку різних народів.

Аналізуючи господарський устрій кожної нації як результат її історичної еволюції, що зазнає постійних змін, вчений стверджував, що можна говорити про існування лише аналогій та відносних причинностей, зумовлених конкретними обставинами. Відтак завдання дослідників К. Кніс вбачав у факти збиранні та описі генезису економічних процесів та явищ.