121. Теорії „економіки пропозиції” (а. Лаффер) та „раціональних очікувань” (р. Лукас). Неокласичне відродження.

«Неокласичне відродження» — течія в економічній теорії, що виникає в 70-х роках XX ст. на базі ідеї про необхідність мінімізації державного втручання в економіку.

Пригадаємо, що теза про необхідність державного регулювання економіки виникає одночасно з доктриною про необхідність регулювання попиту як умови стабілізації ринку (таку ідею задовго до Кейнса висували Т. Мальтус та інші науковці, які не погоджувались із Ж.-Б. Сеєм, що будь-яка пропозиція породжує попит). Не випадково регулювання економіки пов'язується із регулюванням попиту і розглядається як умова стабілізації: навіть соціальний захист розглядається як форма забезпечення попиту.

Під час затяжної економічної кризи 60—70-х років економісти доходять висновку, що регулювання економіки натрапляє на спротив з боку її суб'єктів, їхню економічну поведінку не можна спрямувати в потрібному напрямі з допомогою будь-яких важелів впливу; економічні рішення, які вони приймають, не є об'єктивно зумовленими. Пояснити це явище взявся Д. Мут, а згодом — Р. Лукас. Вони показали, що економічні суб'єкти наперед прогнозують наслідки економічної політики держави, яка пріоритетними вважає інтереси суспільства, а не індивідуальні інтереси, і намагаються вжити заходів, щоб це якнайменше позначалося на їхніх доходах. Завдяки цим намаганням економічна політика урядів стає неефективною.

На основі цих теоретичних висновків сформувались і дві течії в новій неокласичній теорії: «раціональних очікувань» та «економіки пропозиції».

Теорія «раціональних очікувань». її представники (Р. Лукас, Т. Сарджент, Н. Уоллес) намагаються сформулювати модель, яка формалізує суб'єктивну поведінку виробників та споживачів, прогнозуючи їхню реакцію на зміни політики та ринкової економічної ситуації. (У цьому контексті необхідно докладно ознайомитись із принципами використання методів функціонального аналізу.) Заперечуючи необхідність державного втручання в економіку, вони спираються на тезу про типовість економічної поведінки, яка врівноважує ситуацію і нівелює будь-які політичні рішення.

Прихильники теорії виділяють два підходи до оцінки очікувань: «адаптивні очікування» і «раціональні очікування». «Адаптивні очікування» спираються на колишній досвід: знання наслідків певних економічних дій, урахування колишніх помилок. На підставі «адаптивних очікувань» фірми пристосовуються до економічної ситуації, виробляють стратегію поведінки.

Автором ідеї «раціональних очікувань» є Дж. Мут, який 1956 р. сформулював цей постулат і відобразив його у побудованій ним моделі. Він заперечував будь-які форми державного втручання в економіку і базувався на суб'єктивістському підході до аналізу економічних явищ.

Заперечуючи політику державного регулювання, нові класики пропонують формувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Теорія «економіки пропозиції». Заперечуючи використання політики стимулювання попиту, її представники — А. Лаффер, Р. Мандель, М. Фелдстайн, М. Боскін — доводять, що пропозиція є провідною категорією економічних відносин і будь-яке суспільство виходить із можливостей пропонування, що визначаються ресурсними можливостями. Тому немає необхідності в державному втручанні, оскільки воно буде нівельоване очікуваннями та відповідною поведінкою суб'єктів, яка в кінцевому рахунку завжди визначатиметься їхніми можливостями.

На відміну від кейнсіанців, які вважали, що попит породжує відповідну пропозицію, прихильники теорії висунули тезу про залежність сукупного попиту від сукупної пропозиції. Саме цю ідею було покладено в основу дебатів з проблем «економіки пропозиції», спрямованих на визначення напрямків стабілізації економіки.

Прихильники теорії поставили під сумнів висновок Кейнса, що заощадження є причиною скорочення обсягів виробництва, економічної діяльності, а отже, і зайнятості, а тому його рекомендації щодо стимулювання попиту також визнавали за недоцільні.

Зауважимо, що положення теорій неокласичного відродження є коригувальними щодо доктрини монетаризму, яка не могла в чистому вигляді бути застосованою на практиці через свій радикалізм. Нові неокласики, хоч і заперечують необхідність державного втручання, проте залишають для нього певний простір, визнаючи неможливість його абсолютної ліквідації.

121. Неокласичний синтез у працях Дж. Ґікса, Ф. Модільяні, П. Самуельсона.

Це течія в економічній думці, яка намагається «примирити» всі економічні вчення, що постали на базі неокласичної ідеології, визнаючи плюралізм підходів до формування політики держави. Представники цієї течії є прихильниками ринкової економіки, але не перебільшують її можливостей. Тому основним у їхньому вченні є визнання правомірності використання будь-яких моделей, що здатні позитивно вплинути на економіку за певних історичних умов та потреб суспільства. Фактично, ця течія узагальнює всі здобутки економічної теорії, отримані за допомогою використання методів багатьох наук— історії, філософії, класичної та альтернативної політичної економії, психології, математики тощо. Представники цієї школи працювали в різні періоди розвитку економічної теорії: у 30-х роках ідею синтезу теорій висунув Д. Хікс, у 40—50-х — Ф. Модільяні, але найповніший її виклад дав наприкінці 40-х pp. П. Самуельсон (н. 1915) у своїй книжці «Економікс». Саме на прикладі цієї праці аналізується вчення «неокласичного синтезу». Вивчаючи це питання, слід звернути увагу на те, що всі теорії, які синтезовано в єдиному вченні, не базуються на тій самій методології, вони є ситуаційними, на чому, власне, і наголошував Самуельсон. Тому, щоб охарактеризувати неокласичний синтез, необхідні знання всіх складових економічної теорії. Однак у цього вчення є й власна структура, яку в загальному вигляді можна описати, виходячи лише з кількох принципових вимог: — щодо економіки: можна застосовувати будь-які методи впливу на неї, але основною вимогою має бути забезпечення максимуму свободи конкуренції, що допускається історичними умовами та завданнями, які розв’язує суспільство; — щодо ролі держави: межі втручання держави в економіку визначаються лише загальносуспільним інтересом та історичними завданнями цього суспільства. Держава несе повну відповідальність за соціальну ситуацію, економічну та соціальну рівновагу. Очевидно, що такі підходи визнають можливість застосування будь-яких моделей економічної політики держави. Але вчення «неокласичного синтезу» пропонують цілу низку обмежень, які виходять далеко за межі суто економічних вимог. Це, зокрема, вимоги, що лежать у площині альтернативної теорії — дотримання загальносуспільних, національних інтересів. Слід звернути увагу, що це вчення великого значення надає аналізові міжнародних економічних відносин, трактуючи їх з неокласичних позицій як сферу зіткнення приватних та загальнонаціональних економічних і політичних інтересів. Підбиваючи підсумок, необхідно пам’ятати, що неокласичний синтез є інтегрованим викладом усіх попередньо розглянутих у підручнику економічних теорій, котрі мають як суто теоретичне, так і прикладне значення.

1 Детальний виклад економічних поглядів Гелбрейта подано далі.

2 Бьюкенен Дж. Назв. тв., с.108.