106. Народовська (українофільська) течія у суспільно-політичному русі на західноукраїнських землях.

Народовство було різновидом народництва в Галичині. Самоназвами цієї течії були «русинство», «народовство», «народовецтво». Причини виникнення, еволюція народовства та характер діяльності його представників багато в чому відрізнялися від форм і шляхів розвитку народництва в Наддніпрянській Україні.

Народовство в Галичині виникло як своєрідна реакція на москвофільство галицької інтелігенції. Основною причиною зародження народовства був процес соціального, політичного і культурного відродження Галичини та тісно пов’язане з ним формування національної свідомості, української ідентичності населення Західної України.

Соціальну базу народовства на відміну від москвофільства, становила галицька світська інтелігенція – вчителі, студенти, лікарі, письменники, журналісти тощо.

Народовство (русинство) оформлюється з початком 60-х рр.; вирішальний вплив на його виникнення мали твори Т.Шевченка, якими зачитувалися молоді галицькі інтелектуали. Ідеологічні положення народовської течії знайшли відбиток у програмовій брошурі під назвою «Письмо народовців руських до редактора політичної часописі «Русь» яко протест і меморіал», що була видана у Відні (1867). Засадничими принципами народовської українофільської ідеології були: визнання ідейного впливу Т.Шевченка; ідея єдності українського народу та українських земель, єдиної Русі-України; чітке відмежування від протилежних таборів – польського та російського; ідея єдності інтелігенції з народом.

Особливості ідеології та організаційної діяльності народовців визначалися впливом наддніпрянських українофілів, позитивним ставленням народовців до греко-католицької церкви та успадкованою від галицького селянства династичною лояльністю до габсбурзького дому, відмовою від співпраці з москвофілами.

Характер діяльності галицьких народовців був досить різноманітним. Як і українофіли Наддніпрянщини, вони носили козацьке вбрання, організовували таємні гуртки серед студентської та учнівської молоді, влаштовували літературні вечори, займалися освітньою справою.

107. Місце і значення громадівського руху у суспільно-політичному житті України.

У другій половині XIX ст. кращі сили української інтелігенції були зосереджені в Петербурзі. В 60-х рр. у Петербурзі засновується українське товариство «Громада», в якому найактивнішими були П. Куліш та М. Костомаров. Підтриманий багатими українськими поміщиками Тарновським і Ґалаґаном, Куліш заснував у північній столиці друкарню для видання українських книжок. Однак найбільшим досягненням петербурзької «Громади» став щомісячний публіцистичний та літературно-художній часопис «Основа» (1861—1862), який відіграв роль головного загальноукраїнського друкованого органу, пробуджував українську національну свідомість.

«Громади» як суспільно-культурні товариства організовуються і в кількох містах України — Полтаві, Києві, Харкові, Чернігові, Одесі. Громади займалися переважно культурно-освітніми заходами. Вони опікувалися організацією українських шкіл, виданням книжок українською мовою, влаштуванням театральних вистав, концертів тощо.

Активно розвивати в Наддніпрянській Україні національну свідомість мас взялися студенти Київського університету. Наприкінці 6О-х років вони утворили таємний гурток «Хлопоманів». Його учасники — Володимир Антонович, Борис Познанський, Тадей Рильський та інші вирішили зближуватись із селянством, щоб відстоювати його соціальні інтереси і виховувати в ньому свідомі патріотичні почуття належності до українського народу. Власне хлопоманами (від польського «хлопи» —селяни) їх прозвали недоброзичливці, а самі вони називали себе українофілами. Ідеологом хлопоманства став В. Антонович, тоді студент Київського університету, згодом відомий український історик, який згуртував навколо себе представників шляхетської молоді.

Гоніння царського самодержавства на мову й культуру українського народу не тільки не задушили, а навпаки, пожвавили громадівський рух. Він став організованішим і цілеспрямованішим. З найавторитетніших, найдосвідченіших діячів цього руху з'їзди громадівців Києва, Полтави, Одеси обрали Раду — центральний керівний орган «федеративного об'єднання громад» України. До складу Ради увійшли видатні діячі науки й культури, зокрема історик, професор Київського університету В. Антонович, засновник української статистичної науки О. Русов, етнограф і поет П. Чубинський. Серед найактивніших діячів громадівського руху був композитор Микола Лисенко, письменник Михайло Старицький, автор першого фундаментального життєпису Т. Шевченка О. Кониський, письменник П. Рудченко (Панас Мирний). Найрадикальніші представники громадівської інтелігенції — М. Драгоманов, М. Зібер, С. Подолинський — змушені були у 1875 р. виїхати за кордон, щоб урятуватися від репресій царських властей, які звинувачували їх як у малоросійському сепаратизмі, так і в пропаганді соціалістичних ідей.