17.Підходи до проблеми «безробіття та інфляція» в кенісіанстві та монетаризмі

Кейнсіанська теорія зайнятості сформувалася в основному в 30-х роках XX століття. Вона пов'язується з ім'ям англійського економіста Дж. М. Кейнса.Класики не бачили в безробітті серйозної проблеми. Однак реально відбуваються події все менше відповідали класичним постулатам. Масовий вибух безробіття стався на початку 30-х років в період так званої "Великої депресії". Стало ясно, що одними класичними рецептами з проблемою не впоратися. Кейнс погоджувався з тим, що зниження заробітної плати може призвести до підвищення зайнятості. Але одночасно вказував на те, що: 1) на практиці в силу відомих обставин важко знизити заробітну плату; 2) навіть якщо вдасться знизити заробітну плату, то при цьому відбудеться зниження попиту на споживчі товари, що негативно вплине на виробництво і зайнятість.Кейнс відкинув положення про здатність ринку забезпечити повну зайнятість, прийшов до висновку про неефективність політики невтручання держави

Перш за все, варто підвищити ефективний попит, знижуючи позичковий відсоток і збільшуючи інвестиції. Неокейнсианьці вводять поняття "мультиплікатор зайнятості", який розглядається як приріст усієї зайнятості стосовно первинної зайнятості в галузях, сильно взаємозалежних один з одним, в які зроблені інвестиції.

Монетаристська теорія зайнятості співзвучна ідеям класичної школи. Лідером цієї течії вважається американський економіст Мілтон Фрідмен. Вони висунули теорії «природної норми безробіття», «нову мікроекономічної теорії безробіття». Ці теорії пов'язують рівень безробіття з негнучкістю ринків праці, з недоліком мобільності робочої сили, з недосконалістю інформації, тобто з особливостями пропозиції самої робочої сили. У всіх цих теоріях безробіття виступає як «добровільна» (а не вимушена, як у Дж. М. Кейнса) і зберігається на деякому «природному» рівні постійно. Причому надмірне розростання соціальних виплат з боку держави послаблює стимули до працевлаштування, сприяє збільшенню «добровільної» безробіття. У цих умовах політика повної зайнятості, на думку монетаристів, здатна лише стимулювати інфляцію і посилювати диспропорції на ринку праці.

Монетаристи намагаються відродити віру в сильний регулюючий потенціал ринку, в його можливості забезпечити високу ступінь макроекономічної стабільності. На погляд монетаристів, держава своєю активністю в економічній сфері скувало ринкові сили, невиправдано обмежило конструктивні здатності ринку. Зокрема, ринок праці втратив свою гнучкість, він деформований через надмірне втручання держави і профспілок. Занадто жорстка заробітна плата створює великі проблеми у сфері зайнятості. Тому ліками від безробіття може бути звільнення ринку від невиправданого втручання та проведення тонкої державної політики щодо підвищення його гнучкості .

18.Антиінфляційні заходи

Держава розробляє цілу систему заходів, спрямованих на стримування інфляції, які в сукупності уособлюють антиінфляційну політику.Слід зазначити, що антиінфляційна політика не може бути спрямована на уникнення інфляції, її зникнення з реалій економічного життя. Досвід високорозвинених країн, які мають багатовікову історію еволюційного розвитку товарного виробництва, показує, що інфляцію не можна ліквідувати. Вона неодмінний супутник ринкової економіки і максимум того, чого домоглися високорозвинені країни, це встановлення над інфляцією контролю, який забезпечує її отримання в певних відносно невеликих межах.

Антиінфляційна політика має спрямовуватись на досягнення трьох основних цілей, які можна сформулювати так:

—розвиток ринкового механізму, оскільки саме ринок здатний найбільш ефективно і швидко відновлювати порушений з розвитком інфляційних процесів баланс між грошовою і товарною масою;

—проведення глибоко продуманої політики грошового регулювання, здійснюваного насамперед центральним банком країни і спрямованої на забезпечення оптимальної зміни грошової маси;

—скорочення бюджетного дефіциту до рівня, що не викликає великомасштабних негативних змін в економіці країни.

Інфляція здійснюється за двома основними напрямками.

Перший — пов’язаний з тим, що однією з вирішальних причин інфляції є емісія грошей, яка у свою чергу, викликається, як правило, надмірним дефіцитом державного бюджету. Звідси й антиінфляційна політика будується переважно на монетаристських методах. Вони припускають скорочення дефіциту державного бюджету, відмову від прямого кредитування уряду на покриття цього дефіциту, або зведення такого кредитування до мінімуму, регулювання грошової маси.

Другий напрямок пов’язаний зі спробою регулювати заробітну плату і ціни, щоб утримувати їх у рівновазі. На практиці розробки і здійснення антиінфляційних заходів пряме регулювання цін і заробітної плати використовувалося в багатьох країнах

До досить поширених заходів антиінфляційної політики належить також державне регулювання цін. Воно може супроводжуватися ще й обмеженням прибутків торговельних посередників. Важливою складовою антиінфляційної політики стає й регулювання зовнішньої торгівлі. Це пов’язано з тим, що за певних умов може мати місце імпорт інфляції і держава повинна вживати відповідних захисних дій. Антиінфляційні заходи держави стосуються не тільки тих процесів, що безпосередньо впливають на інфляційне зростання цін, але й на ті явища, які стосуються скоріше її наслідків, ніж причин. Одним із таких заходів є індексація доходів