«Дивна війна» («Сидяча війна») - (фр. Drôle de guerre, англ. Phony War, нім. Sitzkrieg) — період Другої світової війни з 3 вересня 1939 року по 10 травня 1940 року на Західному фронті. Період «Дивної війни» повною мірою було використано німецьким командуванням як стратегічну паузу. Це дозволило Німеччині успішно завершити Польську кампанію, реалізувати план окупації Данії і Норвегії, а також підготувати вторгнення до Франції.
Диво Дюнкерка - 23 мая, в полном соответствии с планом Манштейна, немецкие танки вышли к берегу Ла-Манша в районе Абвиля. Британский экспедиционный корпус и французские воинские подразделения, оказались, тем самым, отрезанными от территории Франции на севере. Около 40 дивизий союзников, сосредоточенные в районе Дюнкерка были практически окружены. 24 мая немецкие танки окружили город Кале и захватили Булонь. Союзники были на грани катастрофы. Но в этот же день немецкие войска получили приказ от Гитлера прекратить наступление. Англичане назовут это событие «Дюнкеркским чудом». В Рейхе оно получит несколько другое название - «Дюнкеркская трагедия».
Получив передышку, англичане начали подготовку у эвакуации своих войск. Эта сложнейшая операция началась 26 мая и получила название «Динамо». Важная роль в ней отводилась авиации: она должна была прикрывать отступающие войска.
На протяжении этой многодневной операции английские истребители патрулировали зону эвакуации. Для этого было выделено 16 эскадрилий. Их задачей было перехватывать немецкие бомбардировщики еще до того, как они достигнут береговой линии. Иногда у английских пилотов происходили столкновения с группами немецких истребителей.
Бывало, что их жестоко трепали «Мессершмитты», налетавшие со стороны солнца. Чтобы не допустить прорыва вражеских самолетов, было принято решение утроить патрули. К счастью для союзников, Дюнкерк находится совсем недалеко от Британии. Поэтому, англичане стали активно использовать истребители, базирующиеся на аэродромах родного острова. Каждое утро во Францию прибывали самолеты из Англии, которые вечером улетали обратно за Ла-Манш.
Для британских летчиков из эскадрилий, расположенных в Британии, так же, как несколько раньше для их соратников во Франции, теперь наступило время обучения боевому летному мастерству.
Во многом благодаря успешным действиям авиации союзников, эвакуация Экспедиционного корпуса была удачно завершена, и Великобритания сохранила силы для грядущих боев. Тем не менее, отметим, что англичанам в Дюнкерке повезло… даже, дважды повезло. Во-первых, когда Гитлер приказал своим танковым соединениям остановиться, доверив разгром окруженного противника силам Люфтваффе. Во- вторых, в том, что впервые за все время войны во Франции, театр боевых действий стал досягаем для самолетов, базировавшихся на Британских островах.
Колабораціоні́зм (від фр. collaboration — «співробітництво») — термін сучасного політичного лексикону з такими значеннями:
у широкому сенсі — співпраця населення або громадян держави з ворогом в інтересах ворога-загарбника на шкоду самій державі чи її союзників. У роки Другої світової війни колабораціонізм був явищем розповсюдженим — і мав місце практично в кожній окупованій країні.
у вузькому змісті — співробітництво французів із німецькою владою у період окупації Франції у ході Другої світової війни; проте загальновідома не лише добровільна співпраця французів, — але і данців, норвежців, татар, білорусів, українців, росіян та інших народів — із німцями за умов окупації останніми їхніх країн.
іноді розрізняють колабораціонізм і кооперування (вимушений колабораціонізм).
Колабораціонізм — це традиційно царина таких істориків, як-от: В. Броккдорфф, І. С. Кісельгоф, А. Даллін, М. І. Семіряга; проте останнім часом інтерес до теми виявляють і політичні психологи. Дослідження колабораціонізму донедавна не практикувалося в Україні, адже тема колабораціонізму довгий час відносилася до заборонених сюжетів радянської історіографії.
Режим Віші (фр. Régime de Vichy), офіційна назва Французька держава (фр. État français) — колабораціоністський уряд Франції, сформований після поразки у війні з нацистською Німеччиною (1940).
Існував з 1940 по 1944 рік.
Після окупації німцями Парижа уряд Франції продовжував роботу у місті Бордо. У червні 1940 було прийняте рішення про підписання сепаратного перемир'я з ворогом. Перемир'я було підписано 22 червня 1940 року.
У липні 1940 року Національні збори та уряд переїхали до курортного містечка Віші. Маршал Анрі Філіпп Петен (голова Ради міністрів з 16 червня 1940) отримав диктаторські повноваження. Це — кінець Третьої Республіки.
Вішістський уряд утворив так звану Французьку державу. Він фактично контролював лише південь Франції. Але навіть у сфері свого впливу він мав виконувати вимоги Німеччини. Не менше мільйона французьких військовополонених залишалися у німецьких концтаборах. Формально режим проводив дії, спрямовані на національне відродження країни — так звана Національна Революція (фр. Révolution Nationale). Фактично, він повністю виконував замовлення та вказівки Гітлера.
Рух О́пору (Резистанс) — национально - визвольний, антифашистський рух під час другої світової війни 1939—45 проти німецьких, італійських і японських окупантів і місцевих реакційних елементів, що співробітничали з ними. У Д. С. брали участь робітники і селяни, патріотично налагоджені міська дрібна і частково середня буржуазія, інтелігенція і частина духівництва. У країнах Азії в боротьбу проти японських колонізаторів включилися в тій чи іншій мірі і деякі групи поміщиків. Майже всіх окупованих фашистами країнах і в Д. С. були дві основні течії: 1) демократичне, кероване робочим класом на чолі з комуністичними партіями і висуваюча вимога не лише національного, але і соціального звільнення; 2) праве, консервативне, кероване буржуазними елементами, обмежуюче свої завдання відновленням влади національної буржуазії і порядків, що існували до окупації. Комуністи співробітничали з тими правими елементами в рядах Д. С., які були готові вести активну боротьбу проти окупантів, У ряді країн (Франція, Італія, Чехословакія, Бельгія, Данія, Норвегія і ін.) між демократичними і правим течіями в ході Д. С. встановлювалася співпраця проти загального ворога. У деяких країнах (Югославія, Албанія, Польща, Греція і ін.) що знаходилися в еміграції буржуазні уряди за підтримки правлячих кругів Великобританії і США створювали на окупованих державами фашистського блоку територіях своїх країн власні організації, які, формально виступаючи за звільнення від йому.(німецький)-фашистськой окупації, на ділі вели в першу чергу боротьбу проти компартій і ін. демократичних організацій, що брали участь в Д. С. Будучи в кожній окремій країні глибоко національним по своєму характеру, Д. С. в те ж час був інтернаціональним рухом, оскільки мало загальну для всіх народів, що борються, мету — розгром сил фашизму, звільнення від загарбників територій окупованих країн. Інтернаціоналізм Д. С. виявлявся у взаємодії і взаємодопомозі національних Д. С. і в широкій участі антифашистів різних країн в національному Д. С. Во багатьох країнах Європи в Д. С. билися радянські люди, що бігли з фашистських концтаборів. Багато радянських патріотів були керівниками антифашистських груп, командирами партизанських загонів. У Д. С. боротьба проти фашизму, за національне звільнення тісно перепліталася, як правило, з боротьбою за демократичні перетворення і соціальні вимоги трудящих, а в колоніальних і залежних країнах — і з боротьбою проти імперіалістичного і колоніального гніту. У ряді країн вході Д. С. розвернулися народно-демокрітічеськие революції . В деяких країнах народні революції, що почалися в період Д. С., успішно завершилися вже після закінчення 2-ої світової війни.
Макі - Одна з назв французьких партизанів, що боролися проти німецьких окупантів під час другої світової війни.
«Вільна Франція» (фр. «La France libre») — офіційна назва (до липня 1942) сформованого під час Другої світової війни руху, що ставив на меті боротьбу за звільнення Франції від німецької окупації та режиму Віші. Організатором та керівником руху виступав генерал Шарль де Голль. У липні 1942 року організація змінила назву на «Франція, що бореться». Координаційний центр руху розташовувався в Лондоні.
Гарибальдийские бригады - ударные партизанские отряды, организованные в тылу у гитлеровцев Итальянской компартией в период Движения Сопротивления в 1943—45. Названы в честь Дж. Гарибальди. Первые Г. б. появились в ноябре 1943, а в апреле 1945 их насчитывалось 575. Каждая бригада состояла из 40—50 чел., делившихся на 4—5 групп, которые, в свою очередь, делились на два звена по 5—6 бойцов в каждом. Костяком Г. б. служили коммунисты. Главное командование бригад возглавлял Л. Лонго. Г. б. составляли около 50% вооруженных сил партизанской армии и были наиболее боеспособной и хорошо организованной её частью. Летом и осенью 1944 Г. б. возглавили широкое наступление партизанской армии в Центральной и Северной Италии, они явились ударной силой освободительного Апрельского восстания 1945 (См. Апрельское восстание 1945).
Другий фронт в 2-ій світовій війні 1939—45, фронт озброєної боротьби проти фашистської Німеччини, який США і Великобританія відкрили 6 червня 1944 вторгненням своїх військ до Північно-західної Франції. Проблема Ст ф. існувала з моменту нападу фашистської Німеччини на СРСР 22 червня 1941 (див. Друга світова війна 1939—45 ). Відкриття Ст ф. на З. було необхідно для відвернення значних сил німецько-фашистських військ з головного радянсько-німецького фронту і досягнення якнайшвидшої перемоги союзників по антифашистській коаліції. Проте правлячі круги США і Великобританії відповідно до їх політики, направленої на взаємне виснаження СРСР і Німеччини і створення умов для встановлення свого світового панування, затягували відкриття Ст ф. Замість цього англо-американське командування в листопаді 1942 висадило війська в Північній Африці, в липні 1943 — в Сіцілії, а потім в Південній Італії. Ці дії по суті не означали відкриття Ст ф. і відволікали незначні сили противника. Крупні перемоги радянських військ над німецько-фашистськими військами в 1943—44 показали, що Радянські Озброєні Сили здатні самі звільнити народи Європи від гітлерівського іга, і це спонукало англо-американське командування 6 червня 1944 висадкою 43 дивізій в Північно-західній Франції нарешті відкрити Ст ф. (див. Нормандська десантна операція 1944 ). Це привело до серйозного погіршення стратегічного положення фашистської Німеччини, проте радянсько-німецький фронт продовжував залишатися головним і вирішальним: на початку липня 1944 тут діяло 235 дивізій Німеччини і її союзників, а на Заході — лише 65 дивізій. У липні — серпні в ході Фалезськой операції 1944 союзні війська прорвали оборону німецько-фашистських військ і, маючи в своєму розпорядженні значну перевагу в силах і засобах, протягом місяця при активній підтримці французьких партизан звільнили всю Північно-західну Францію і Париж. 15 серпня 1944 американо-французькі війська висадилися в Південній Франції і, швидко просуваючись, до 10 вересня звільнили Південну і Південно-західну Францію. У вересні 1944 союзники провели Голландську операцію 1944, але звільнити Нідерланди і обійти лінію Зігфріда їм не удалося. На початку 1945 радянсько-німецький фронт як і раніше відволікав головні сили ворога: на 1 січня тут діяло 195,5 німецько-фашистських дивізій, на Західному фронті і в Італії — 107. За 2-у половину 1944 на радянсько-німецький фронт з країн Європи було перекинуто 59 німецько-фашистських дивізій і 13 бригад, а з радянсько-німецького фронту на З. спалий лише 12 дивізій і 5 бригад. Користуючись величезною перевагою в силах і засобах, союзні війська в 1945 провели ряд успішних операцій (найбільш великі — Маас-рейнська і Рурськая) і на початок травня вийшли на р. Ельбу і в західні райони Австрії і Чехословакії, де зустрілися з радянськими військами; було також завершено звільнення Італії. Ст ф. зіграв відому роль у війні, проте далеко не настільки велику, як намагається представити буржуазна історіографія.
Республіка Сало - Після короткого відпочинку в рейху, Беніто Муссоліні відправився в північну Італію. Столицею центрального уряду стало місто Сало. Нова держава була визнана кількома країнами: Німеччиною, Болгарією, Словаччиною, Угорщиною, Незалежною державою Хорватією, Румунією, Японією, Сіамом, Маньчжурією, і Данією. Цікаво, що держава не була визнана Іспанією під владою Франциско Франко. Через місцеперебування уряду (як у Франції, уряд Віші) квазі-державу часто називають Республіка Сало.
Атланти́чна ха́ртія — спільна декларація президента США Рузвельта і прем'єр-міністра Великобританії Черчілля від 14 серпня 1941, підписана на борту англійського лінкора «Принц Вельський» в бухті Арджентія (о. Ньюфаундленд).
Учасники декларації проголосили в ній «деякі загальні принципи національної політики» своїх країн, а саме: суверенітет, територіальну недоторканність, безпеку й економічне співробітництво країн, прагнення добиватися для всіх людей «більш високого рівня життя, економічного розвитку і соціального забезпечення», утворення системи загальної безпеки і роззброєння агресивних країн.
Американська сторона обумовлювала свою допомогу Британії у війні з нацистами розпуском її колоніальної імперії. Міжнародні банкіри, які від початку XX століття перебралися з Британії в США, прагнули отримати доступ до ресурсів і ринків, без посередництва адміністративних важелів британської колоніальної влади. Черчілль пручався, але змушений був погодитися на компромісне формулювання, що колонії звільняться «за вільно висловленим бажанням зацікавлених народів». Британській імперії був підписаний вирок.
Тегеранська конференція відбулась 28 листопада — 1 грудня 1943 р. в Тегерані. На ній вперше зібралась «Велика Трійка» — голова РНК СРСР Йосип Вісаріонович Сталін, президент США Франклін Делано Рузвельт та прем'єр міністр Великобританії Вінстон Леонард Спенсер-Черчилль. Це була перша конференція «Великої Трійки» (СРСР, США, Великобританія) за час Другої світової війни, її спадкоємицями були Ялтинська та Потсдамська конференції. Конференція мала на меті розробку кінцевої стратегії боротьби проти Німеччини та її союзників. Основним питанням було відкриття другого фронту в Західній Європі. В то й же час, обговорювались питання про надання незалежності Ірану («Декларація про Іран»), про початок СРСР війни з Японією після розгрому нацистської Німеччини й де-факто було закріплено за Радянським Союзом право в якості контрибуції приєднати до себе після перемоги частину Східної Прусії.
Нюрнберзький процес — міжнародний судовий процес над колишніми керівниками гітлерівської Німеччини. Проходив у м. Нюрнберг з 20 листопада 1945 по 1 жовтня 1946 р. в Міжнародному військовому трибуналі.
Ленд-ліз — програма ленд-лізу (від англ. lend — «позичати» і lease — «здавати в оренду, внайми») була системою, за якою Сполучені Штати Америки, здебільшого на безоплатній основі[1], передавали своїм союзникам у Другій світовій війні боєприпаси, техніку, продовольство і стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти.
Концепція цієї програми надавала президентові владу допомагати будь-якій країні, чия оборона визнавалася життєво важливою для США. Закон про ленд-ліз, прийнятий Конгресом США 11 березня 1941 року передбачав:
поставлені матеріали (машини, різна військова техніка, зброя, сировина, інші предмети), знищені, втрачені й використані під час війни, не підлягають оплаті (стаття 5);[2]
передане в рамках ленд-лізу майно, що залишилося після закінчення війни й придатне для цивільних цілей, буде оплачено повністю або частково на основі наданих Сполученими Штатами довгострокових кредитів (в основному безпроцентних позик).
Положення ленд-лізу передбачали, що після війни у випадку зацікавленості американської сторони незруйнована й не втрачена техніка і устаткування повинна бути повернена у США.[2]
Основними клієнтами США стали Великобританія, а також СРСР і країни Співдружності.
У післявоєнний період висловлювалися різні оцінки ролі ленд-лізу. У СРСР частіше, в основному, з ідеологічних міркувань применшувалась значимість поставок, у той час, як за кордоном затверджувалося, що перемога над Німеччиною була визначена західною зброєю і, що без ленд-лізу Радянський Союз не встояв би.
У радянській історіографії звичайно затверджувалося, що розмір допомоги за ленд-лізом СРСР був досить малий — усього близько 4% засобів, витрачених країною на війну, а танки й авіація поставлялися в основному застарілих моделей. Сьогодні відношення до допомоги союзників трохи змінилося, і увага стала звертатися також й на те, що за рядом позицій поставки мали важливе значення, як у плані значимості кількісних і якісних характеристик, так і в плані доступу до нових зразків озброєння й промислового устаткування.
Залі́зна заві́са (англ. Iron curtain) — термін часів Холодної війни, що означає в основному ідеологічно-нездоланну ізоляцію країн Варшавського договору під проводом СРСР, від країн Заходу під проводом США. Залізна завіса перекривала людський, інформаційний і культурний обмін між ворогами в Холодній війні. Одним з матеріальних втілень цього рубежу став горезвісний Берлінський мур.
Холо́дна війна́ — глобальна геополітична, економічна та ідеологічна конфронтація між Радянським Союзом і його союзниками, з одного боку, і США та Західною Європою і їх союзниками — з іншого, що тривала з середини 1940-х до початку 1990-х років.
Демілітариза́ція — роззброєння. У міжнародному праві ліквідація арсеналу, військових укріплень і споруд на окупованій території противника. Демілітаризція може включати в себе як часткову заборону мати військову промисловість, військові бази, так і повну заборону мати збройні сили.
Денацифікація — система заходів із звільнення економіки, політики, культури, ЗМІ та юриспруденції колишнього Третього рейху (Німеччини та Австрії) від впливу та наслідків націонал-соціалізму після Другої світової війни.
Програма була прийнята країнами антигітлеровської коаліції на Потсдамський конференції у серпні 1945 року. Денацифікація втілювалася в життя Контрольної радою та місцевими комісіями. 11 травня 1951 року був прийнятий відповідний закон.
Денацифікація проводилась разом з демілітаризацією та демократизацією суспільства та державних інститутів.
Виконання програми денацифікації у сфері усунення колишніх функціонерів нациського режиму з державних, політичних та керівних посад Німеччини було поступово уповільнено — в зв'язку з початком Холодної війни та військового протистояння Західної Європи та комуністичного СРСР.
Декартелізація –
Бізонія — частина Німеччини, після Другої світової війни окупована військами США і Великобританії.
У 1946 році Радянський Союз припинив доставку сільськогосподарських продуктів зі своєї зони окупації в західні регіони Німеччини. У відповідь на це американська військова адміністрація на чолі з Люсіуса Клеєм припинила транзитні перевезення та доставку обладнання з фабрик і заводів Рурської області в зону радянської окупації. У результаті почала розвиватися серйозна криза управління. Американська і британська зони окупації були об'єднані. Відповідна угода була підписана 2 грудня 1946. Об'єднана зона одержала назву «Бізонія».
Після того, як США і Великобританія почали створювати демократичні органи влади у своїй об'єднаної зоні окупації (так званої Бізонії), Франція 8 квітня 1949 приєднала до неї свою зону. Американо-англійська Бізонія перетворилася на Тризонію, з якої в тому ж році утворилася Федеративна Республіка Німеччина.
Тризония — часть Германии, после Второй мировой войны оккупированная войсками США, Великобритании и Франции. После того как США и Великобритания начали создавать демократические органы власти в своей объединённой зоне оккупации (так называемой Бизонии), Франция начала получать меньше угля из Рурского бассейна, который находился на территории Бизонии, так как французы не имели права голоса при распределении поставок. Понимая недовольство Франции, США и Великобритания предложили создать для управления Руром международный контрольный орган с участием Франции, но без Советского Союза. Взамен Париж должен был согласиться на присоединение своей оккупационной зоны к Бизонии.
После нескольких раундов секретных встреч представителей США, Великобритании, Франции и стран Бенилюкса по согласованию позиций по германскому вопросу, 1 июня 1948 года были подписаны соглашения, по которым создавался Международный контрольный орган по Руру. Стороны соглашались с участием Германии в «плане Маршалла» и её вступлением в Организацию европейского экономического сотрудничества. Страны договаривались способствовать интеграции французского сектора оккупации с Бизонией (официально их слияние в Тризонию состоялось в июле 1948 г.). Для решения текущих вопросов управления западными секторами Германии был сформирован Союзный совет военной безопасности. В знак протеста против создания Тризонии СССР вышел из состава Союзного Контрольного совета, и тот прекратил существование. 20 июня 1948 г. на территории Западной Германии союзники начали проведение денежной реформы. Так американо-английская Бизония превратилась в Тризонию, из которой 7 сентября 1949 г. образовалась Федеративная Республика Германия.
Месяцем позже, 7 октября 1949 года, из советской зоны образовалось другое государство — ГДР. А Западный Берлин стал «особой зоной ООН, регулируемой СССР, Францией, США и Великобританией». Так продолжалось до 1990 года, когда ФРГ, ГДР и Западный Берлин объединились в единую Германию.