30.Риси і типи особистості.

В експериментальній психології існує два напрями дослідження трансситуативних соціально-психологічних властивостей особистості:

0. визначення рис особистості;

1. типологічний підхід.

Згідно з першим напрямом, існує певна кількість базисних власти­востей (риси особистості), і особистісні відмінності визначаються ступенем їх виразності.

В основу типологічного підходу покладено уявлення про те, що тип особистості є цілісним утворенням і не може бути зведений до комбінації окремих властивостей особистості.

Ці два напрями систематизують інформацію щодо індивідуальних відмінностей і дають можливість використовувати її для цілей прак­тичної психології, вирішувати завдання прогнозування, діагностики та інтерпретації результатів тестування.

Риси особистості утворюють групи тісно пов'язаних ознак, властивостей і виявляються як певні інтегральні характеристики, що об'єднують інформацію в цій групі ознак. Кількість рис визначає розмірність особистісного простору.

Тип особистості об'єднує групу схожих людей, який розкривається описом типового представника.

Таким чином, підхід, що враховує наявність певних рис, вимагає групування особистісних ознак, а підхід на основі врахування типів — групування піддослідних.

Риса особистості — це «точна» характеристика властивостей особистості, а тип особистості — це також риса, але приблизна, менш точна, оскільки тип характеризує усереднену особу із експериментального масиву.

Риси особистості - це стійкі психічні властивості, що характеризують здатність індивіда на певні об`єктивні впливи закономірно відповідати адекватними психічними діями. Гол. ознака рис особистості - закономірний і систематичний прояв відповідних психічних властивостей різних видах діяльності та ситуаціях.

На основі вказаних підходів в експериментальній психології розроблено декілька уявлень про риси та типологічні риси людей:

базові риси особистості-товарискість, замкненість, покірність, підозрілість, мрійність, самостійність та ін.;

типологічні риси особистості-визначаються за належністю людини до певного типу (неправдивість, занепокоєність, депресивність, істеричність, шизоїдність та ін);

індивідуально-типологічні риси особистості (екстраверт-інтроверт, сенсорний-інтуїтивний, мислительний-чуттєвий, конструктивний-сприймаючий).

37.Поняття, властивості і види уваги.

Відображаючи дійсність, людина завжди спрямовує свою психічну діяльність на ті предмети і явища, які для неї мають життєве значення, відповідають її потребам. Цю вибірковість психічної діяльності пов'язують із та­кою властивістю психіки, як увага. Увага — спрямованість і зосередженість свідомості, що передба­чає підвищення рівня сенсорної, інтелектуальної чи рухової актив­ності індивіда. Найважливішими функціями уваги є регуляція діяль­ності та контроль за її перебігом. Від того, на чому і як зосереджується людина, залежить чіткість і повнота від­чуттів, сприймань і думок. На відміну від певних пізнавальних процесів (сприй­мання, пам'яті, мислення) увага не має свого змісту. Вона виявляється у всіх пізнавальних процесах, характеризую­чи динаміку їх перебігу. Види уваги. У вітчизняній психології увагу поділяють на мимовіль­ну, довільну і післядовільну. Мимовільна увага — увага, що виникає в процесі взаємодії люди­ни з навколишнім середовищем без її свідомого наміру і без будь-яких вольових зусиль із її боку. Спочатку мимовільна увага існує як безумовний рефлекторний про­цес, зумовлений дією зовнішніх подразників. Існує багато властивостей подразників, дія яких спри­чиняє появу мимовільної уваги. До них належать: новиз­на, раптовість дії, сила, зміна інтенсивності дії, переміщен­ня об'єкта в полі зору тощо. Довільна увага — увага, яку особистість свідомо викликає, спря­мовує і регулює. Довільна увага має суспільну природу. Вона сформу­валася в процесі праці й спілкування людей. Оволодіння мовою дало людині змогу ставити перед собою усвідомле­ну мету, оцінювати і обирати шляхи її досягнення, перебо­рювати зовнішні та внутрішні перешкоди і спрямовувати свої зусилля на виконання окремих етапів трудового акту. Хоча мимовільна і довільна увага суттєво відрізня­ються між собою, між ними існують взаємозв'язки і взаємопереходи. Довільна увага виникає з мимовільної при утворенні узагальнених умовних зв'язків, але й довільна може стати мимовільною у зв'язку зі змінами в мотива­ції діяльності. Післядовільна увага — увага, що виникає на основі інтересу до процесу діяльності. Вона є цілеспрямованою, тобто залишається на тому ж об'єкті чи виді діяльності, свідомо контролюється і не потребує вольових зусиль для підтри­мання, її виникнення збільшує трива­лість зосередження на діяльності, сприяє зменшенню вто­ми, підвищенню продуктивності праці. Післядовільна увага є оптимальною у всіх видах діяльності, але особливо ефективною — в розумовій роботі. Характерними рисами уваги є:

Концентрація уваги — це стан свідомості, необхідний для того, щоб включитися в діяльність, зосередитися на завданні. Концентрація передбачає або підвищення інтенсивності сигналу, або збільшення зна­чущості діяльності при обмеженні поля сприйняття.

Стійкість уваги — тривалість привертання уваги до одного й того самого об'єкта або завдання. Стійкість мимовільної уваги, що виникає без зусилля, — всього 2-3 секунди. Довільна увага досягається вольо­вим зусиллям, послаблюється через 15 хвилин напруженої праці, а по­тім починає коливатися. Після — довільна увага виникає як результат розвитку мимовільної, як ефект опрацьовування. Свідомого контролю вона не потребує.

Розподіл уваги — це здатність людини одночасно концентрувати увагу на декількох об'єктах, що дає можливість виконувати одразу де­кілька дій.

Переключення уваги — це зворотний бік розподілу уваги, що ви­мірюється швидкістю переходу від одного виду діяльності до іншого. Погане переключення уваги призводить до неуважності.

Обсяг уваги — це кількість предметів або явищ, що їх людина утримує одночасно в своїй свідомості. Якщо сприймається новий мате­ріал, то у свідомості одночасно відбивається не більше одного об'єкта. Коли увага спрямована на знайомі предмети, то людина може одночас­но утримувати кілька предметів. Як правило, свідомість відбиває 7±2 предмети.

.39.Поняття, властивості і види відчуттів.

Однією з найпростіших форм відображення дійсності є відчуття. Відчуття — відображення в мозку людини окремих властивостей предметів і явищ об'єктивного світу внаслідок їх безпосереднього впливу на органи чуття. Через відчуття здійснюється безпосередній зв'язок свідо­мості із зовнішнім світом. Отже, відчуття — це суб'єктивні образи об'єктивно­го світу. Виникнення відчуття зумовлюється перетворенням специфічної енергії подразника, який впливає в даний момент на рецептор, на енергію нервових процесів, відбувається перетворення енергії зов­нішнього подразника на факт свідомості. Як і будь-яке психічне явище, відчуття мають рефлекторну при­роду, їхньою фізіологічною основою є нервовий процес, що виникає під час дії подразника на відповідний йому аналізатор.

Види відчуттів:

1) Екстрацептивні, які відображають властивості предметів і явищ зовнішнього середовища та мають рецептори на поверхні тіла (зорові, слухові, дотикові, нюхові, смакові).

2) Інтроцептивні, які мають рецептори, розташовані у внутрішніх органах і тканинах тіла та відображають стан внутрішніх органів (органічні - спраги, голоду тощо).

3) Кінестатичні й статичні, які дають інформацію про рух і поло­ження нашого тіла.

4) Проміжні й самостійні - температурні, вібраційні, рівноваги, прискорення, больові відчуття.

Основ­ною характеристикою відчуттів, у якій виявляється їх специфіка, визначена фізико-хімічними властивостями подразників, адекватних для відповідних аналізаторів, є якість. Якість — особливість певного відчуття, яка відрізняє його від інших відчуттів.. Наприклад, слухові відчуття відрізня­ються за висотою, тембром, гучністю. Інтенсивність — кількісна характеристика відчуття. Визначається силою подразника, що діє, і функціональ­ним станом рецептора, який залежить від стану організ­му, значущості подразника і просторово-часових умов сприймання. Тривалість — часова характеристика відчуття. Вона за­лежить від часу дії подразника, його інтенсивності й функ­ціонального стану організму. При дії подразника відчуття виникає не відразу, а через деякий проміжок часу, який називають латентним (прихованим) періодом відчуття. Адаптація (лат. adapto — пристосовую) — зміна чут­ливості аналізатора під впливом подразника постійної си­ли, що діє протягом тривалого часу. Вона проявляється у зниженні чутливості за великої сили подразників і підви­щенні — за малої. Сенсибілізація — підви­щення чутливості органів чуття внаслідок взаємодії ана­лізаторів і систематичних вправ. При сенсибілізації спостерігається тимчасове зни­ження нижнього порогу відчуттів. Синестезія - виникнення під впливом подразнення одного аналізато­ра відчуття, характерного для іншого аналізатора.